Текст книги ""Грант" викликає Москву"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 27

Те, що Емма Густавівна буквально розчинилася в новому своєму житті і тепер тремтячи ждала приїзду в гості з Німеччини свого родича, можна було якщо не виправдати, то хоча б зрозуміти. Так уже вийшло, що все її життя в радянський час пройшло осторонь од тривог і радощів країни, а початок її життя минув в атмосфері типово німецького міщанства. Зараз перед нею наче воскресло все з дитинства і юності.

Шрагін не міг зрозуміти Лілю, і це хвилювало його дедалі більше. Між ними відбулася розмова, якої він, по правді кажучи, сподівався, бо помічав дещо у взаєминах Лілі з ним, але не міг уявити, що розмова ця приведе до таких неприємних наслідків.

Якось увечері Ліля почала спершу жартівливу розмову про їхні, як вона сказала, гумористичні особисті взаємини.

– Я не бачу в цьому гумору, – серйозно відповів Шрагін. – Те, що нас з вами вважають чоловіком і жінкою, в даному становищі корисно для нас обох.

– А мені смішно, – вперто повторила Ліля. – Доводжу до вашого відома, дружинонько, що позавчора генерал Штромм майже освідчився мені в коханні. Але я не змогла витримати ролі і розреготалась, а потім сказала йому, щоб він спочатку це питання погодив з моїм чоловіком. Проте генерал заявив, що мій чоловік мене не вартий і що, за його спостереженнями, ви мене не любите. Я, звичайно, заперечувала, доводила, що ми дуже любимо одне одного, і ще нагадала йому церковну заповідь: да убоїться жона мужа свого. – Ліля засміялась і раптом знітившись, тихо сказала: – А все це разом узяте дається нелегко.

Шрагін мовчав, збираючись з думками. Те, чого він дуже боявся, настало. Він уже давно підозрював, але вельми сподівався, що помиляється. Треба було об’яснитися.

– Лілю, люба, – сказав він, підійшовши до неї зовсім близько. Він побачив, як вона здригнулась і повернулася до нього з широко розплющеними очима. – Зрозумійте мене, люба Лілю, ми з вами в цьому не належимо собі, – мовив він дуже тихо. – І те, що ви називаєте «все разом узяте», – це ж не що інше, як наша з вами боротьба.

– Наша… Наша з вами… Ми, – сказала Ліля, затуляючи обличчя руками, її голос став глухий, уривчастий. – Коли б ви тільки знали, яка я самітна серед усіх цих «нас», «ми» і так далі!.. Адже в мене навіть матері не стало… Ви ж самі бачите, яка вона тепер.

– Треба намагатися її хоча б зрозуміти, – лагідно сказав Шрагін.

Ліля відкрила обличчя, випросталась.

– Вам лишається тільки додати, що вона в цьому своєму стані сприяє нашій з вами боротьбі! – тихо мовила вона, дивлячись ненавидячими очима на Шрагіна.

– Справді, це так і є, – знову лагідно відповів Шрагін. – Вона створює обстановку, в якій ми з вами дістаємо дуже цінну інформацію, не забувайте цього.

– Можливо… можливо, – наче відразу знесилівшись, ледве чутно сказала Ліля і спитала жалібно, немов уже знаючи відповідь: – Ви любите свою дружину?

– Так.

Вона пройшлась по кімнаті, потім зупинилась перед Шрагіним. її обличчя було нерухоме. Дивлячись йому в очі, сказала:

– Мабуть, усе склалося б інакше, якби її не було.

– Ні, все було б так само, – витримуючи погляд Лілі, лагідно й сумно сказав Шрагін.

Ліля заплющила очі, з яких от-от мали бризнути сльози. Але пересиливши їх, постояла трохи біля Шрагіна і відійшла до вікна.

– Це останній у моєму житті випадок, коли я послухала маму, – сказала вона не обертаючись. – Це вона порадила мені поговорити з вами. Пробачте мені.

Шрагін встав, підійшов до неї, взяв її руку й поцілував.

– Лілю, ви ще знайдете собі достойного друга, повірте мені. Треба тільки пережити цей чорний час.

Не віднімаючи руки, Ліля сказала ледве чутно:

– Видно, я переграла свою роль в спектаклі.

– Я не можу, Лілю, казати неправду ні вам, ні собі. Не можу.

Ліля тихенько вивільнила руку й рішуче промовила:

– А я більше не можу грати неправду. Я гратиму тепер правду, і моя нова роль: жінка, яку не любить чоловік, і вона його теж. Як кажуть, сім’ї не вийшло…

– Навіщо це вам?

– Я повинна зробити це в ваших же інтересах, – уже спокійно говорила вона, але скільки прихованої іронії і гіркоти було в кожному її слові! – Я боюсь, що наші такі корисні вам гості почнуть підозрювати недобре самі.

– Наші родинні справи нікого не стосуються, – почав Шрагін, але Ліля ніби й не чула його.

– А чи не стануть вони зі мною балакучіші, коли я гратиму іншу роль? – перебила вона і поквапно додала: – Ви не хвилюйтеся, бруду я не торкнусь, але мені буде так легше, слово честі. В старій ролі я можу зрадити себе. А діло лишається ділом, можете мені повірити.

– Можу вам сказати одно: мені буде неприємно бачити вас… – Шрагін затнувся і сердито закінчив: —Бачити вас в іншій ролі.

Ліля пішла до себе в кімнату. На другий день вона поводилась як і раніше, наче й не було цієї розмови. Минуло тижнів зо два, і Шрагін заспокоївся, вирішивши, що дівчина, мабуть, передумала міняти свою роль.

Так тривало доти, доки в домі не з’явився полковник медичної служби з вісімнадцятої армії Бертольд Лангман. Першого разу його привів у гості генерал Штромм, а потім він став приходити і без генерала. Йому було років тридцять п’ять, і він зовсім не скидався на німця, тим більше військового. Чорний кучерявий чуб, великі сумні карі очі, вузьке обличчя, тонкий горбкуватий ніс робили його схожим на єврея. Саме це подумала Емма Густавівна ще в прихожій, коли він прийшов уперше, і втупилася очима в гостя з неввічливим переляканим здивуванням.

– Не хвилюйтеся, мадам, – зареготав генерал Штромм, – він німець, але з домішкою союзницької угорської крові. Пробачте йому це і знайомтесь: Бертольд Лангман, полковник. Воює з ножем у руках, він – головний хірург армії.

Шрагін цього вечора був дома і провів його разом з гостями. Незабаром прийшли адмірал Бодеккер і його комісар-майор Капп. Бодеккер уже не раз бував у домі Емми Густавівни, і він сам просив Шрагіна, «щоб не дражнити гусей», запрошувати і Каппа, хоч він і сам не міг терпіти його.

Розмова точилася навколо модної тоді теми: чи справді росіяни змогли організувати під Москвою контрнаступ, чи події там не що інше, як маневр німецького командування? Зрозуміло, який великий інтерес становила ця розмова для Шрагіна.

Емма Густавівна намагалася взяти розмову в свої руки і почала пригадувати всі суворі зими в своєму житті, але її ніхто не підтримав. Лікар Лангман встав з-за стола, підійшов до рояля і почав гортати Лілині ноти.

– Хто в цьому домі музичить? – запитав він.

– Це мій обов’язок, – зітхнувши сказала Ліля.

– Музикант з обов’язку не музикант, а сурмач з військового оркестру, – сказав Лангман, пильно дивлячись на Лілю, яка образилась і почервоніла. – Прошу пробачення, – неголосно мовив Лангман і знову почав гортати ноти.

Шрагін зацікавлено стежив за німецьким лікарем. Він помітив, що під час розмови за столом Ліля мовчазно підтримувала Лангмана то поглядом, то усмішкою, а лікар кілька разів пильно подивився на неї.

Генерал Штромм спитав Шрагіна:

– А що ви думаєте про це? Як ви розцінюєте московський епізод? Ви, росіянин, повірили в те, що ваша армія раптом знайшла чарівну силу, здатну нас перемогти?

– Мені це запитання неприємне, – почув генерал рівний голос Шрагіна.

– Чому?

– Я занепокоївся, звичайно, довідавшись про те, що сталося під Москвою, – сказав Шрагін.

– За нашу армію? За долю Німеччини? Хо-хо! – розвеселився генерал.

– Я занепокоївся за себе, – спокійно розмірковував далі Шрагін, наче він говорив про когось іншого. – Ви повинні розуміти, що так вирішити, як вирішив я, можна тільки один раз у житті.

– Яке це рішення?

– Змінити бога і віру, – посміхнувся Шрагін. – І я так вирішив, тверезо оцінюючи хід історії, в даному випадку – хід війни. Природно, що кожна дрібниця, яка бере під сумнів правильність мого рішення, дуже непокоїть мене. Я пішов з вами, але я не з тих, хто робить це з примітивних шкурних міркувань. Мене лякає не те, що мої співвітчизники не простять мені такого рішення. Мої співвітчизники тепер ви, ваші тривоги – мої тривоги. Я дуже мало знаю про війну і дуже погано в ній розбираюсь.

– Я можу додати, – сказав адмірал Бодеккер, – що пан Шрагін справді прийшов до нас щиро і працює краще за деяких наших справжніх співвітчизників.

– Ви не пограєте нам? – раптом звернувся лікар Лангман до Лілі.

– Пограти вам? – перепитала Ліля. – Це ж і є наказ виконувати свої обов’язки сурмача. Я люблю грати для себе.

Лангман швидко підійшов до неї, взяв її руку, поцілував.

– Ви спіймали мене на хамстві, – сказав він, – і я ще раз прошу пробачення.

– Хо-хо-хо! – гримів генерал. – І до чого ж тонка душа в нашого лікаря, просто незрозуміло, як він з такою душею безжально кремсає нашого брата!

Згодом Ліля все-таки сіла за рояль і зіграла два прелюди Рахманінова. Лікар Лангман слухав музику, заплющивши очі, а коли Ліля закінчила грати, сказав захоплено:

– Чудо… чудо… Але, по-моєму Рахманінов все-таки не вельми російський геній, цю музику міг написати і француз, і…

– Німець, – іронічно підказала Ліля.

– Ні, – відповів Лангман. – Я хотів сказати – і англієць. Але мушу зауважити: німецька культура, якщо вже може чим пишатися, то це музикою: Бетховен, Вагнер, Бах.

– Не люблю, вони бездушні, – сказала Ліля.

– Ну що ви кажете, як можна? – лікар Лангман підійшов до Лілі, і вони почали сперечатись.

– Остерігайтеся, пане Шрагін, лікарів, які люблять музику, пам’ятайте, що ваша дружина піаністка, хо-хо-хо! – пустував генерал.

Шрагін удавано посміхнувся і промовчав.

Так, саме цього вечора Ліля почала грати свою нову роль, роль дружини, яку чоловік не любить і до якого вона теж байдужа. Вона поводилася так, ніби чоловіка тут немає. Шрагін бачив, що Ліля подобається Лангману. А втім, це, звичайно, відчувала і вона – більше і голосніше, ніж завжди, сміялася, сперечалась, говорила ущипливі слова, жартівливо поглядаючи на німця.

Шрагін зрозумів: в його життя входить серйозне ускладнення. Він ще і ще раз пригадував свою недавню розмову з Лілею і приходив до незмінного висновку: інакше він поводитись не міг…

Розділ 28

Начальник СД доктор Шпан у присутності всього офіцерського складу вручав ордени трьом працівникам, які брали участь у викритті крадіжки друкарського шрифту. Бульдог виголосив подячну промову.

– Ми ступили на правильний слід, підемо по ньому до кінця, і назавжди очистимо місто від ворогів Німеччини, – закінчив він.

Почулися оплески. Шпан побажав успіху всім працівникам, закрив церемонію і поспішно пішов до себе в кабінет, навіть не побалакавши з нагородженими. Ніхто цьому не здивувався. Всі знали, що його переводять у Київ, він уже давно сидить на чемоданах і справами не цікавиться. А втім і до цього всі вважали своїм справжнім начальником Релінка.

Як тільки двері за екс-начальником зачинилися, Релінк підійшов до Бульдога, поздоровив його з орденом і сказав:

– Твоя промова чудова, але після операції в друкарні минуло понад два місяці, ми йдемо по твоєму «правильному» сліду, а листівки, як і раніше, виходять і виходять. Я думав, що ти в своїй промові скажеш про це хоч кілька слів.

Бульдог вмить почервонів і хотів щось відповісти, але Релінк пересторожливо підняв руку:

– Не треба псувати чудового настрою від церемонії, – сказав він, перекосивши в злій посмішці масивне підборіддя.

Релінк повернувся до свого кабінету, наказав ад’ютанту нікого до нього не пускати і відключити всі телефони, крім берлінського. Останнім часом він дедалі частіше так залишався на самоті і обдумував свої справи. Робити це йому порадив у телефонній розмові Отто Олендорф, висловивши припущення, що він погруз у повсякденних дрібницях і не вміє або не має можливості глянути на свою роботу збоку і об’єктивно проаналізувати її.

Але думай чи не думай, а загальна картина роботи від цього не змінювалась. У місті й далі коїлися найнеприємніші події, а вся агентура СД, ніби змовившись, одводила від цього основного, підставляючи, як правило, дуже розпливчасті, а головне, третьорядні цілі. Можна було гадати, що безперервні диверсії, знищення комітету Савченка, організована втеча полонених з таборів, регулярна поява листівок, акти саботажу – все це своїм корінням сягає десь за межі міста. Та Релінк знав – це не так. Його головний ворог знаходиться в місті, і об’єкти, по яких він завдає ударів, вибирає обдумано, і вони, як правило, дуже значні. Чого варта одна ліквідація Савченка! І цього удару завдано саме в той момент, коли люди Савченка почали активно співробітничати із службою безпеки. Тепер вони налякані до смерті; коли їх починають наполегливо залучати до роботи, вони зовсім зникають з міста. Релінк змушений визнати, що й розвідка ворога працює дуже точно: вони швидко встановили, хто виказав викрадачів шрифту в друкарні, і ліквідували його. «Чого ж не вистачає нам? – думав Релінк. – Що повинні робити ми, щоб також швидко і точно знаходити головні цілі?..»

Він вийняв із стола і почав уважно перечитувати «Справу про викрадення друкарського шрифту» – єдину справу, яка явно торкнулася того головного, невловного. Чи не протекло тоді між пальцями щось таке, що могло трохи відкрити таємницю над іншими силами головного ворога. Релінк перегортав сторінку за сторінкою, і перед ним проходило недавнє…

Уже після перших допитів він зрозумів, що складач – постать випадкова і малоцікава. Він був корисний тільки тим, що вказав другого учасника крадіжки шрифтів – Ястребова, а от той виявився противником достойним.

Його привели до Релінка рано-вранці. У вікно яскраво світило сонце, і на обличчі арештованого особливо різко видно було чорні сліди побоїв. Релінк знав, що Бульдог всю ніч трудився марно. Сірі очі Ястребова дивилися на слідчого з якоюсь спокійною, втомленою злістю.

Релінк почав допит. Перекладач, який усю ніч працював з Бульдогом, говорив повільно, плутано і з якоюсь безнадійною інтонацією, наче він наперед знав даремність цього заняття. На перші два запитання Ястребов не відповів, а коли Релінк поставив третє, спокійно сказав:

– Нічого корисного для себе ви не почуєте, не гайте марно часу.

Перекладач, мабуть, думав, що на цьому допит закінчиться і він зможе йти спати. Та його надії не справдилися.

– Все, що ви могли б нам повідомити, ми вже знаємо, – сказав Релінк, пристосовуючись до спокійної інтонації Ястребова. – Я хотів побалакати з вами зовсім про інше. Скажіть, ви щиро упевнені в своїй перемозі над усіма нами, над Німеччиною?

– Якби не вірив, не молився б… – на розпухлому обличчі Ястребова майнула тінь посмішки.

– Ви вірите в бога?

– Я вірю в нашу перемогу. За неї віддав життя мій батько, і я зроблю це не здригнувшись.

– Мені подобається ваша аналогія. Справді, ваша віра в свою перемогу така ж абсурдна, як релігія, – сказав Релінк спокійним рівним голосом, розраховуючи цим роздратувати Ястребова і примусити його заговорити інакше. Але Ястребов усміхнувся страшним чорним обличчям і виразно сказав:

– Згадаєте цю нашу розмову, коли вас поставлять до стінки.

Релінку коштувало великих зусиль стримати лють.

– Добре, я обіцяю вам пригадати, – Релінк зобразив на своєму обличчі посмішку – зараз треба було до кінця використати можливість заглянути в душу цьому типові. Він стримався і спитав: – І справді ж, цікаво, на чому тримається оця ваша упевненість?

– Щоб перемогти нашу країну, – спокійно, наче виступаючи на політгуртку, відповів Ястребов, – вам треба убити всіх до одного радянських людей. А це не під силу навіть вам. Знесилитеся.

– Ви помиляєтесь! – похитав головою Релінк. – Уже тепер половина ваших людей працює разом з нами для Німеччини.

– Неправда, з вами тільки зрадники. Але не дуже покладайтеся й на них. Тільки-но запахне смаленим, вони розбіжаться од вас у різні кінці, сліду їх не знайдете.

Релінк не міг більше вести цю розмову і перейшов до ділового допиту.

– Де друкарня, що виготовляє листівки?

Ястребов мовчав.

– Хто брав шрифти у складача?

Ястребов мовчав.

– Ви тутешній чи вас сюди прислали?

Ястребов мовчав.

Релінк відчув знайомий озноб, що появлявся, коли він давав волю своїй люті. Він встав з-за стола, підійшов до Ястребова і вдарив його у підборіддя знизу вверх. Ястребов разом із стільцем упав навзнак. Релінк підбіг до нього і почав бити його ногами в обличчя, в груди, в живіт…

Вночі Ястребова розстріляли.

«От вона, моя помилка, – думав тепер Релінк. – Ми поспішили з розстрілом. Треба було тримати Ястребова в важкому режимі доти, доки він не заговорить. Адже цілком можливо, що стійкість його була не більше як істерика після арешту, з часом він міг отямитись. А розстрілявши його, ми втратили останню нитку слідства. Так, тут помилка. І висновок – ніколи не треба поспішати…»

На телефонному апараті заблимала лампочка – по прямій лінії викликав Берлін. Релінк зняв трубку і почув голос Олендорфа. Просто дивовижно, як уміє ця людина постати перед тобою в найнеслушніший час!

– Вітаю. Поздоровляю, – сказав Олендорф своїм незмінним телеграфним стилем. – Ордени за друкарню цілком заслужені…

– Спасибі, – ледве чутно пробурмотів Релінк, намагаючись зрозуміти, чи є іронія в поздоровленні начальства.

– Друкарня – прямий хід до головного, – вів далі Олендорф.

– Я теж так вважаю, – вставив Релінк.

– Тут і треба копати, – сказав Олендорф і замовк, немов запрошуючи паузою Релінка говорити.

– На жаль, операція виявилася локальною, – сказав Релінк. – Це наслідок їх непоганої конспірації.

– І вашої поквапності, – додав Олендорф, який, звичайно, вже знав про розстріл підпільників з друкарні.

– Я тільки що сам думав про це.

– Прошу вас надалі в кожному повідомленні вказувати напрям до головного.

Релінк мовчав, обдумуючи, що хоче від нього начальник, і сказав після досить тривалої паузи з ледь уловною інтонацією запитання:

– Звичайно, якщо будуть до цього підстави.

– Об’єктивно все – частина головного, – сказав Олендорф і закінчив розмову, побажавши Релінку успіху.

«Так… сказано досить ясно, – думав Релінк, поклавши трубку. – Все – частина головного. Значить, важливо все? Абсолютно все? А може, я не вловив якогось іншого значення? Це треба спокійно і добре обдумати…»

До кабінету зайшов начальник радіослужби Елербек, як завжди чистенький, підтягнутий, поблискуючи лисиною під рідкою сіткою зачісаного на бік білявого чуба.

– Прошу десять хвилин для термінової доповіді, – сказав він, підійшовши до стола Релінка.

– А на дванадцять хвилин матеріалу не вистачить? Сідайте, я слухаю, – усміхнувся Релінк. Він уже знав, що Елербек прийшов з якимсь повідомленням про таємничий передавач, який працює в місті, але не вірив, що повідомлення буде цікаве.

Місяць тому він наказав Елербеку знайти передавач. Але виявилося, що це зовсім не проста річ. Пересувних радіопеленгаторних станцій у місті не було. Вісімнадцята армія мала тільки три станції, з яких дві обслуговували штаб, а третьою розпоряджалися зондеркоманди, що діяли проти партизан. Релінк зв’язався з Берліном і дістав відповідь, що і цих станцій не вистачає, та все ж йому обіцяли допомогти.

Станцій і досі немає. Замість них з Берліна прийшов лист про те, що пеленгування в приморському місті, та ще розташованому на півострові, заняття майже безнадійне, оскільки передавач може працювати з човна, що перебуває в морі. Єдине, що зробив Берлін, – дозволив виділити спеціального радиста для спостерігання за невідомим передавачем. Але за цілий місяць ці спостереження нічого не дали. Таємничий передавач працював дуже рідко, в найрізноманітніший час доби, і його сигнали звучали всього кілька хвилин. В ефірі його почули за місяць тільки двічі. Першого разу не зпрацював магнітофон, а записувати від руки і потім намагатися розшифрувати швидку кодовану передачу було безглуздим заняттям. Удруге пощастило зробити запис на плівку. її цілий тиждень розгадували досвідчені шифрувальники, та ба, даремно. Кілька днів тому, на вимогу Релінка, Берлін наказав діючій в цьому місті групі абвера відрядити в розпорядження СД спеціаліста по російському шифру. Але й він мало що досягнув. З учорашнього дня на столі в Релінка лежала схема розшифровки, зроблена спеціалістом, де зрозумілі були тільки чотири слова, які нічого не говорили: «стати», «різноманітні», «покрівля» і, нарешті, «Грант». Спеціаліст по російських кодах припускав, що Грант – умовне ім’я того, хто посилає шифровку. Тепер таємничий передавач так і називали: «Рація Гранта».

Релінк і зараз не вірив, що Елербек приніс важливі новини.

– Зроблено третій запис Гранта, – повідомив Елербек. – Він був в ефірі три хвилини чотирнадцять секунд. Знову абракадабра. Але в кінці так само «Грант». Потім спіймали далеку потужну станцію, яка протягом десяти хвилин посилала в ефір один і той же виклик, і в ньому теж фігурувало слово «Грант». Згодом рація Гранта знову появилася в ефірі і тричі повторила букви «П» і «А».

– Це все? – з недоброю посмішкою спитав Релінк.

– На сьогодні все, – відповів Елербек. Але тепер ми вже знаємо, що рація Гранта має прямий зв’язок з якоюсь потужною далекою станцією. Я вважаю, що це дуже важливо.

– Дякую вам, – іронічно вклонився Релінк. – А то я весь час думав, що Грант посилає свої повідомлення господу богу, і не турбувався.

Елербек ображено стуливши вузькі бліді губи, встав.

– Я вважав за свій обов’язок доповісти, – сухо сказав він і пішов.

Релінк з люттю шпурнув йому вслід олівець, але зараз же встав, підняв його і, вернувшись до столу, мовив уголос:

– Пане Релінк, я не впізнаю вас…

І тут те саме – неможливість пробитися крізь конспірацію противника. Релінк лютував дедалі більше, добре розуміючи, що значить захопити цю рацію, його страшенно дратувало, що, вивчивши прийоми конспірації, які застосовували на всіх континентах, і досить легко викриваючи таємниці підпілля у Франції і Голландії, він виявився проти конспірації росіян безсилий. Якось Олендорф сказав йому: «Російські більшовики – азіати і в конспірації. То що це, хай йому чорт, означає? Що вони, чарівники, чи що, ці більшовики?»

Увечері Релінк викликав до себе агента на кличку «Утікач». Він був адміністратором у театрі, постачав СД найдокладнішими і на перший погляд перспективними доносами, але всі вони після перевірки виявлялися цілковитою дурницею. В минулому Утікач – кандидат у члени Комуністичної партії, і в Релінка виникла підозра, чи не є його брехливі доноси зловмисними.

Допит Утікача тривав менше години. Релінк припинив його, відчуваючи таку гидливу відразу до агента, що йому захотілося швидше піти додому і прийняти гарячу ванну. Перед ним сиділа змокла від страху подоба людини. Раз у раз підтримуючи рукою вставну щелепу, Утікач бурмотів приглушеною скоромовкою… Так, він свідомо писав неправду, але кожний донос починав словами: «Треба перевірити отаку-то людину». Він думав, що перевірять, переконаються, що людина ні до чого не причетна, але водночас побачать і те, як старається він, Утікач, допомогти новій владі. Релінк уже бачив, що за всім цим стоїть примітивний тваринний страх за свою шкуру.

– Навіщо ви пішли в комуністи? – спитав Релінк.

– Я ж не дійшов… кандидатом був… – промурмотів Утікач закипілим ротом.

– Але навіщо? Навіщо? – крикнув Релінк.

– Для анкети, пане начальник. Виключно для анкети.

Релінк наказав відправити Утікача в тюрму для карних злочинців.

– Ну, що ви скажете про цього екземпляра? – звернувся він до перекладача.

– Всі вони такі. їм зрозумілий тільки страх, – відповів перекладач, упорядковуючи свої записи.

– Ви народилися в Німеччині? – спитав Релінк.

– Так. Мої батьки емігрували звідси в 1917 році.

– Отже, ви теперішніх своїх співвітчизників просто не знаєте, – зауважив Релінк.

– Але я вже встиг побачити їх тут, – сказав перекладач.

– Як ви думаєте, чому так виходить: ті, хто проти нас, – люди вольові, хоробрі, а ті, хто з нами, – такі ось? – Релінк поставив це питання і нетерпляче ждав відповіді. Він уже встиг переконатися, що цей російський хлопець не дурний, і йому було дуже цікаво, що він скаже.

Перекладач відповідати не поспішав. Складаючи в портфель свої папери, поглядав на Релінка, ніби перевіряв, чи можна йому говорити те, що він насправді думає.

– Очевидно, всі ті, на кому трималася комуністична Росія, опинилися в таборі наших ворогів, – обережно відповів перекладач.

– Це щось на зразок два рази по два – чотири, – грубо зауважив Релінк.

– Чому? – образився перекладач. – За цим два рази по два стоїть висновок, що комунізм тут підтримували сильні люди, а над цим уже варто подумати.

Так, це був саме той висновок, до якого вже не раз приходив і сам Релінк, уникаючи, проте, розвивати цю думку.

От і тепер йому захотілося обірвати цю розмову і заодно пристрашити перекладача.

– Але звідси випливає й інший висновок, – сказав Релінк, – що комунізм – справа розумних і сильних людей, а наші ідеї… – Релінк замовк, наче запрошуючи перекладача закінчити фразу. Але той уже зрозумів, у яку небезпечну розмову встряв, і промовчав. – Ви бачите, як небезпечно робити узагальнені висновки, грунтуючись на примітивних даних, – повчально підсумував Релінк.

– Так, звичайно, я знаю дуже мало, – поспішно погодився перекладач, але ця його поспішність знову викликала в Релінка роздратування, і він не попрощавшись пішов.

Пізно вночі Релінк записав у своєму щоденнику:

«Все-таки наша пропаганда помиляється, створюючи в німців уявлення, ніби комунізм – це безглузда і непопулярна в Росії витівка. Тоді стає незрозумілим, чому тут так нелегко дається перемога. Цю думку треба при нагоді висловити Олендорфу. В Берліні вистачає розумних нероб, хай вони придумають переконливе пояснення сили комунізму. Це допоможе всім правильно розуміти, що тут відбувається, і пояснить особливі труднощі нашої роботи в Росії…»