Текст книги ""Грант" викликає Москву"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 31

Четверту ніч підряд природа справляла весняний шабаш. Вдень вона немов соромилася когось – вітер затихав, яснішало небо, дощ майже припинявся. Вночі закручувалось справжнісіньке чортовиння. Степові вітри, ніби по команді, накидалися на місто з усіх боків, з неба на нього падала свинцева злива такої сили, що черепичні дахи дзвеніли від ударів води. А якщо раптом степовий вітер зустрічав свого морського суперника, вони починали дику гру, скручували в перевесла дощ та звихрену воду лиману і періщили ними в стіни будинків.

У ці шалені ночі Харченко вирушав у рисковані походи через усе місто, через міст – до військового аеродрому і назад. Він носив у потайне місце вибухівку для Федорчука і Вальтера. Це була нелегка робота. Прийшовши додому після денної зміни на макаронній фабриці, він складав тол у брикети, схожі на поліна, обшивав їх полотном, у якому прорізував дірки для підривних капсулів. А тільки-но починало темніти, виходив з дому, несучи за плечима велику в’язку дров, серед яких були сховані два – три грізних поліна.

Холодної зими і тепер багато-хто з мешканців міста щоденно шукали паливо. Німці звикли до сірих постатей з в’язками дров за плечима. І все-таки нелегко було вийти з дровами з міста і перейти через місток.

Харченко виходив з дому незадовго до комендантської години, коли починало смеркати. Толові поліна сховані у в’язці непогано, і все ж, якщо придивитися, то помітити їх можна. Містом треба йти так, щоб позаду близько нікого не було.

Перед містком – будка контрольного поста. Солдати наче не звертають на нього уваги. Але кожної хвилини вони можуть гукнути – раптом їм спаде на думку поворушити в’язку або просто подивитися на неї зблизька?.. Правда, в ці шалені вечори солдати зовсім не вилазили з будки. Так що хазяйновитий Харченко і повертався з в’язкою – дров не настачиш, якщо їх кожного разу викидати…

Уже вчетверте Харченко щасливо вибрався з міста. Кожний крок уперед коштував йому неймовірних зусиль. Вітер звалював з ніг, штовхав у груди. Одяг зразу намок і став важкий, зв’язував рухи, а по спині, викликаючи озноб, текла вода. І не доведи потрапити в місце, де вітер крутив свою дику гру із зливою! Тоді найкраще стати навколішки прямо в грязюку, покласти попереду в’язку і держатися за неї руками, як за якір, чекаючи, поки водяні перевесла підуть періщити кудись далі. А тоді вставай, витягай ноги з трясовини, закидай свою в’язку за плечі і вперед – у глуху, як стіна, темряву.

П’ять кілометрів цієї пекельної дороги він уже знав, як кажуть, на дотик. На тому березі річки спершу слизький, як лід, суглинок, потім смуга в’язкого тіста чорнозему і, нарешті, зибучий, засмоктуючий ноги пісок. По дорозі – пам’ятні прикмети: вирваний із землі телеграфний стовп, що висить на проводах, – з першого разу віддалеки здалося наче висить людина; калюжа велика, як озеро; перекинутий у воронку спалений грузовик, а трохи далі – акуратна німецька могила з березовим хрестом і рогатою каскою на ньому. І нарешті, за аеродромом береговий схил, на який треба було зійти, ступивши рівно п’ятсот кроків, після чого повертати ліворуч до розмитого піщаного кар’єра. Тут тайник.

Харченко йшов од прикмети до прикмети, і двопудова в’язка дров здавалася дедалі важчою. Він думав, що нашим солдатам зараз ще гірше, ще важче і непомітно для себе починав іти енергійніше, в’язка наче ставала трохи легшою. А думка летіла далі: «Таке випало на долю не мені одному, всім, всім без винятку випало, весь народ тягарем придавило. Але якщо кожен не буде охати і стогнати, а зціпить зуби і отак, отак ітиме вперед, нестиме свою грізну для ворога ношу, доля повернеться до нас лицем, німець побіжить, і стане він тоді лічити свої могили на зворотному шляху в свою розпрокляту Німеччину».

І, немов підтверджуючи його думки, праворуч у темряві проплив силует березового хреста з каскою. Харченко навіть зупинився, уважно подивився на цей силует: «Лежиш гад… Так тобі й треба…»

Він легко зійшов на береговий схил. Тут було сухіше. Відлічивши п’ятсот кроків, звернув ліворуч до кар’єра. Колись тут грузовики проклали дорогу прямо по цілині, розмісили пісок на дві колії, і між ними утворилася горбата слизька грядка. От цією грядкою і треба йти. А вітер зіштовхує.

Попереду виднівся виступ кар’єру. Харченко наперед тішився з того, як він сховається за ним від злющого вітру. Поворушивши в’язку, щоб вона краще лягла на плечі, почав приглядатись, де зручніше зійти в кар’єр…

А вранці ніби нічого й не сталося працював на макаронній фабриці, вальцюючи тісто. Та все ж ці шалені ночі не минали марно. Руки швидко німіли, ставали слабкими, лоб вкривався холодним потом. Димко, працюючи поряд, бачив, що з товаришем не гаразд, та підійти до нього з добрим словом не міг. І все-таки не витримав, вибрав хвилинку, коли майстер і німецький вартовий пішли в далекий куток цеху, швидко підійшов до Харченка:

– Що з тобою?

– Все гаразд, Сергію. Залишилась одна ходка.

Димко ласкаво доторкнувся до руки товариша і вернувся на своє робоче місце.

Розділ 32

Адмірал Бодеккер захотів подивитися службу в церкві. Він сказав про це Шрагіну, і в неділю вранці вони поїхали в храм. Машину залишили за два квартали. Адмірал був у цивільному, і на них ніхто не звернув уваги, тим більше, що церква була повним-повнісінька. Обідню служив Величко. Шрагін уперше бачив, як він це робить, і з хвилюванням спостерігав за ним. Широка борода, на потилиці грива, повільні і величні жести, густий красивий бас – просто чудовий піп.

Тим часом служба проходила як належить.

Адмірал Бодеккер уважно вдивлявся в обличчя парафіян. Потім присунувся до Шрагіна і прошепотів:

– Все-таки більшовики знищити релігію не змогли.

Шрагін кивнув.

У церкві було дуже тихо. Величко повільно й урочисто пройшов до аналоя, встановленого перед вратами. Натовп віруючих з усіх боків присунувся до нього. Величко почав проповідь.

– Мир вам і благоденство, – мовив він негучним приглушеним басом. – Але поговоримо сьогодні про караючу правицю божу. Вона звалилася на всіх нас, як кара за гріхи наші. Давайте звернемося до душ і справ своїх і зрозуміємо гріхи наші, бо людина, яка зрозуміла свій гріх, уже стала на шлях спокутування… Нам заповідано понад усе на світі любити ближнього свого, а це значить – любити народ свій. Чи всі цю заповідь виконують? Загляньте в душу свою – чи не завівся черв’як зради, запроданства, продажності та іншого бруду?

Шрагін, затамувавши подих, дивився на присутніх тут людей – чи розуміють вони, про що їм каже священик? Всі стояли, покірливо опустивши голови, як грішники. Як узнати, що вони думають?

Тим часом проповідь тривала, і чим далі, тим яснішою і оголенішою була думка священика. За його словами виходило, ніби провидіння просто-таки наказувало покарати злочинців і злочинство, не підкорятися злочинним законам, не ставати рабами злочинців і ворогами ближніх своїх.

Служба закінчилась, і люди посунули до виходу, штовхаючи з усіх боків Шрагіна і Бодеккера. Вони вибралися з церкви в центрі натовпу віруючих. Адмірал зацікавлено дивився в обличчя оточуючих його людей. А Шрагін в цей час думав: треба негайно попередити Величка, щоб був обережніший. «Хіба він не герой? – думав Шрагін. – Не боїться перед сотнею зовсім незнайомих йому людей так відкрито закликати до опору…»

– Цікаво, про що казав священик? – перервав роздуми Шрагіна адмірал, коли вони вже підходили до машини.

– Те саме, що кажуть усі священики світу: не треба грішити.

– Мабуть, він говорив дуже добре. Я бачив, як уважно його слухали, – задумливо мовив адмірал.

– Так, він говорив дуже добре, – охоче погодився Шрагін…

У цей час Релінк, незважаючи на неділю, був на роботі. Разом з начальником радіослужби Елербеком і спеціалістом у російських справах Грозовським, якого спеціально викликали з абверу, досліджував перехоплену вночі передачу радіостанції Гранта. Уже третю годину вони марно побивалися над тим, щоб розгадати шифрування. Перед ними лежав аркуш паперу з безглуздим текстом:

«На основі 3407 небесне не рука книгу 001… Програма та вітер… 8282: цілком або кінь пріма – 11 —підсумки А двигун: 0000 – тренування»… і так далі. Але останнім словом у цій абракадабрі було «Грант».

– Загалом ясно тільки одне – шифр не про вашу макітру, – в’їдливо сказав Релінк.

– Шифри весь час змінюють і, крім того, створюють нові, – офіційно відповів Грозовський.

– Ви мені скажіть твердо хоча б одне: ті слова, які ми розшифрували зараз, вони беззаперечні? Чи якийсь інший ключ викличе й інші слова? – спитав Релінк.

– Слова можуть бути інші, – ніяк не реагуючи ні на ущипливість, ні на гарячність Релінка, сухо відповідав Грозовський. – Однак у нас є надія, що окремі і грамотно складені слова свідчать про те, що шукаємо правильно. Нарешті, ми вже третій раз маємо один і той же підпис «Грант».

– Але ж він не зашифрований і, можливо, навіть навмисно дається відкрито, щоб… нагадати нам про капітана Гранта, дітей якого описав Жюль Верн.

– Ви даремно іронізуєте, – так само сухо мовив Грозовський. – Я вже просив, щоб мені дістали цю книгу російського мовою. Дуже можливо, що саме в ній і заховано ключ шифру. В нашій справі все може бути.

– Читайте, але не впадайте в дитинство, – по інерції говорив в’їдливо Релінк, хоч розумів, що Грозовський працює серйозно і знає свою справу.

– Я все-таки здивований, що ви не можете добитися пеленгуючих станцій, – зауважив Грозовський встаючи.

Релінк промовчав. Він сам був не лише здивований, але й обурений. Тільки вчора він знову говорив про це з Берліном, і йому категорично заявили, що станцій він не матиме, бо вони потрібні на об’єктах, значно важливіших. Так, крім усього, йому дали ще й зрозуміти, що він сидить далеко не на найвідповідальнішому місці…

Коли Елербек і Грозовський пішли, Релінк подумав із злістю, що зіпсовано ще одну неділю. Про перехоплену передачу йому дзвонили сьогодні о сьомій годині ранку, а напередодні він працював без перерви шістнадцять годин. Зараз він відчував важку втому, але знав, що заснути вдень не зможе… Подзвонив генералові Штромму, ад’ютант відповів, що генерал десь гостює. Релінк пригадав, що генерал запрошував його у гості до тієї місцевої німкені, у якої вони якось уже були.

Відпустивши машину, Релінк попрямував пішки. Був м’який весняний день, і, хоч не йшов дощ і стояла тиша, повітря було вологе й холодне. Релінк підняв комір шинелі, глибоко засунув руки в кишені і прискорив ходу.

На розі, де він уже мав повернути в провулок, стояли, розмовляючи, два хлопці. Підходячи до них, Релінк стежив за ними з суто професійною настороженістю. Йому не сподобалось, що один з них держить руку в кишені. Релінк автоматично намацав свій пістолет і спокійно йшов далі. Він був не з полохливих.

Побачивши Релінка, який наближався до них, хлопці зійшли з тротуару.

Релінк уже проминув їх, як раптом земля під його ногами тривало і судорожно здригнулась і зараз же пролунав такий могутній громовий гуркіт, що з вікон будинку на розі посипалися шибки. У першу мить Релінк подумав, що поряд розірвалась граната, і інстинктивно стрибнув у бік. Оглянувшись, він побачив тих двох хлопців – вони сміялись.

Релінк майже бігом вернувся до себе в кабінет і подзвонив у військову комендатуру.

– Що це за вибух? – спитав він.

– За попередніми даними, на аеродромі, – відповів черговий.

– Подзвоніть мені, коли все узнаєте.

Черговий подзвонив через п’ять хвилин.

– Сильний вибух на аеродромі. Значні втрати людей і техніки…

Коли Релінк, Цах та Бульдог приїхали на аеродром, пожежа ще бурхала, в сіре небо впиралася стіна чорного диму. Великий проліт маневрової бетонної смуги, біля якої стояли літаки, був вивернутий з землі. Навкруги валялися уламки догоряючих літаків. Віддалеки у рядок лежали трупи. Деякі з них були в офіцерських мундирах повітряних сил. Солдати безладно метушилися біля охоплених полум’ям ангарів.

Релінк одразу зрозумів – диверсія. Величезна, добре підготовлена.

– Негайно зібрати все командування аеродрому, – наказав він Бульдогу і Цаху. – Нікого не випускати з аеродрому.

Прибіг полковник – начальник інженерної служби бази. Гладкий, червонолиций, він задихався після бігу і майже хвилину стояв перед Релінком з розкритим ротом, з якого виривалися тільки судорожні хрипи.

– Що скажете, полковник?

– Нещастя… величезне нещастя… – ледве вимовив той.

– Та що ви? Просто маленька подія, і все, – глузливо посміхнувся Релінк.

Полковник, нічого не розуміючи, витріщив на нього налиті кров’ю очі.

– Покажіть, де стояли літаки, – наказав Релінк.

Полковник підвів його до краю вивернутої з землі маневрової смуги.

– Частина стояла тут з інтервалами, визначеними інструкцією, а інші – там, – він показав на палаючий ангар.

На тому місці, де стояли літаки, зяяло кілька глибоких воронок. Було цілком ясно, що ці воронки утворилися від вибуху мін.

– Вибухи в ангарі й тут сталися водночас? – спитав Релінк.

– Спочатку в ангарі і через три секунди тут, – відповів товстун.

Вернувся Цах і доповів, що нікого з головного начальства на аеродромі немає.

– Де вони? Де ваші головні дурні? – закричав Релінк.

– Поїхали в місто… дивитися новий кінофільм… Сьогодні неділя, – відповів полковник.

– Цей кінофільм вони запам’ятають на все життя, – крізь зуби процідив Релінк і повернувся до Цаха. – Виходи з аеродрому закриті?

– Так точно.

– До нашого приїзду хто-небудь пішов з аеродрому?

– Чергові всіх прохідних і виїзних воріт сказали, що, крім начальства, з ранку ніхто не залишав аеродрому.

– Викличте сюди всіх своїх людей і починайте найсуворіше розслідування. Я піду в штаб бази. Ходімо зі мною, – наказав Релінк полковнику.

У кабінеті командуючого базою генерала Вітиха все блищало. Генерал славився своєю шаленою любов’ю до штабної чистоти і порядку. Релінк пригадав анекдот, що ходив у Франції, як генерал Вітих, розмістивши свій штаб у якомусь паризькому готелі, наказав вимити будинок з пожежних брандспойтів всередині й ззовні. Зараз Релінку хотілося висадити в повітря цей виблискуючий кабінет разом з його хазяїном. Однак треба братися до справи, і Релінк з ненавистю втупився на спітнілого полковника.

– Розкажіть, як це сталося.

– Вибухнуло о 12 годині 14 хвилин, – відповів, уже трохи отямившись, полковник.

– Де ви були в цей час?

– Спав.

– Чудово. А хто-небудь є на базі, хто пам’ятав би, що триває війна і перебував на посту?

– Оперативний черговий і його помічник.

– Покликати сюди чергового, швидко.

Прибіг черговий.

Полковник, який пішов його кликати, передбачливо в кабінет не вернувся.

Черговий був дуже схвильований і переляканий, його бліде обличчя сіпалось, кітель спереду забризканий грязюкою, а кисть лівої руки обмотана бинтом, промоклим від крові.

– Вибух стався о 12.14, – розказував він. – Рівно о 12 я на машині об’їжджав аеродром і приблизно за дві хвилини до вибуху проїхав повз стоянку літаків. Там біля трьох літаків працювали механіки, вони готували машини до завтрашнього перельоту на Кавказ.

– Хто знав про переліт? – спитав Релінк.

– Всі знали, – відповів черговий. – На базі про такі справи звичайно знають усі.

– Далі.

– Я від’їхав од стоянки метрів двісті, коли мою машину зупинив інженер майстерень, який…

– Прізвище інженера?

– Пфлаумер, Генріх Пфлаумер.

– Чому він був не в майстернях?

– Він шукав мене.

– Яка в нього була до вас справа?

– Він не встиг сказати. Я виліз з машини, ми тільки встигли поздоровкатися з ним, як стався вибух, мене шпурнуло на землю.

– Як поводився Пфлаумер, коли пролунав вибух?

– Його вбито.

Релінк трохи не сказав: «Прекрасно». В цей час у його мозку вже складалася версія, про яку він, мабуть, повідомить Берліну, якщо не знайде справжніх диверсантів. Ним стане Пфлаумер, але оскільки його вбито, разом з ним у могилу пішли й подробиці організації вибуху, а фоном для цього буде безтурботність командування, яке фактично залишило базу напризволяще. У такій обстановці може статися що завгодно.

– Пфлаумер був добрий працівник? – недбало спитав Релінк.

– Дуже добрий.

– Ви можете за нього поручитись?

У тоні Релінка черговий відчув погрозу і вирішив уточнити свою думку.

– Я маю на увазі, що він був грамотний спеціаліст, – сказав він.

– Отакі грамотні і виявляються головними ворогами Німеччини, – холодно і все ж примирливо зауважив Релінк.

– Пригадайте краще, які у вашого дуже доброго Пфлаумера були неприємності останнім часом.

– Ви маєте на увазі ту історію, коли він продав мотоцикл цивільній особі?

– Хоча б… Для початку.

Поки черговий розказував про те, як Пфлаумер зібрав мотоцикл з розбитих машин і потім продав його комусь у місті, Релінк уже сформулював нове звинувачення небіжчикові: передача підпільникам мотоцикла.

– Так. А ще? – спитав Релінк.

– Ще з ним було щось у Польщі.

– Що саме?

– Я тоді разом з ним не служив, я тільки чув від когось… Він там висловлював якісь помилкові думки з приводу знищення Варшави.

Розчинились двері, і в кабінет ввійшов у супроводі двох своїх заступників генерал Вітих. З їхнього вигляду можна було зрозуміти, що в місті вони були не в кіно, а займалися значно веселішою справою. З обличчя одного заступника не сходила п’яна усмішка.

Релінк відпустив чергового і, коли той вийшов, звернувся до командуючого базою:

– Що скажете, генерале?

Вітих стиснув голову руками, упав на диван і заридав…

Релінк вернувся до себе пізно ввечері і застав у своєму кабінеті генерала Штромма. «Цей нероба, як крук, чує, де пахне трупом», – подумав Релінк, але не виказуючи злості, люб’язно привітався з генералом і потім довго і розважливо роздягався біля вішалки, здуваючи порошинки з кашкета, причісуючись перед дзеркалом.

– Ну, що там? – нетерпляче спитав Штромм. – Справді жахливо?

– Щоб точно оцінити те, що сталося, туди треба поїхати, – не втримався від шпильки Релінк. – Так, це найсерйозніша подія за весь час.

– Натрапили на якийсь слід?

– Не хочу поспішати з висновками, дещо, однак, намітилось.

Та хоч скільки Штромм домагався узнати, що саме зумів вияснити Релінк, нічого певного він не почув.

– Я все-таки прошу вас поїхати на місце події, – втомлено мовив Релінк.

– Вранці поїду, – невдоволено відізвався генерал. – А зараз я більше вам не заважатиму. Бажаю успіху.

Штромм пішов вчасно. Через кілька хвилин Релінка по прямому проводу викликав Берлін, і він почув телеграфну мову свого шефа.

– Доповідайте, що трапилось? Коротше: факти і наслідки розслідування.

Релінк коротко розказав про диверсію і досить складно виклав свою версію щодо інженера майстерень Пфлаумера.

– Одній людині така диверсія не під силу, – сказав Олендорф.

– Знайдемо і решту.

– Пошукайте їх в тюрмі, – несподівано для Релінка порадили з Берліна. – Знайдете там чоловік двадцять. Покарання мусить відбутися протягом трьох днів.

– Може, краще оформити їх як заложників? Це справить корисний моральний ефект у місті, – запропонував Релінк.

– Дійте, як вважатимете потрібним. Шифрування про інженера майстерень надішліть мені завтра вранці.

– Буде виконано! – майже радісно вигукнув Релінк. Він уже бачив, що Олендорф не менше від нього зацікавлений у будь-якому варіанті розслідування. Головне, щоб усе зробити швидко й рішуче.

В цей час головний учасник диверсії Федорчук лежав у госпіталі авіабази. З приступом гострого запалення нирок його забрали туди ще за два дні до вибуху. Коли вибухівку поклали в дренажні колодязі біля стоянки літаків, в ангарі і в майстернях, і залишалось тільки підключити годинниковий механізм підривного обладнання, у Федорчука почався приступ. Він звалився на роботі, і його, зігнутого від болю, повезли в госпіталь. Було цілком ясно, що найскладнішу операцію нирок йому ніхто не робитиме, а звинуватити в симуляції цієї хвороби дуже важко, особливо якщо хворого добре проінструктував лікар. Сам Вальтер ще в п’ятницю взяв дозвіл поїхати в місто на суботу і неділю в аеродромному автобусі в компанії двох десятків військовослужбовців, котрі, як і він, мали звільнення на суботу й неділю. Але в ніч на неділю він вернувся на велосипеді, пробрався на аеродром через піщаний кар’єр, включив механізм і знову поїхав у місто. На все це він витратив менше двох годин, так що він встиг вернутися в компанію, з якою він пиячив у ресторані. Він залишив компанію з Зіною Димко, яка цього вечора грала роль його дівчини. А коли через дві години він вернувся без неї, ніхто з горілчаних братів навіть не спитав, де він пропадав…