Текст книги ""Грант" викликає Москву"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 15

Осінній ранок був по-південному ніжний і ясний. На аеродромі поблизу міста невелика група людей ждала прибуття рейхсміністра Генріха Гіммлера. Сонце, що тільки-но випливло над землею, світило в спини тим, хто зустрічав, і їх надмірно довгі тіні тягнулися зеленим полем на захід, туди, де мав показатись літак.

Найдовшою була тінь командуючого вісімнадцятою армією генерала фон Шобера. За ним ходило прізвисько Довга Берта. Серед тих, що зустрічали, він був найвищий і за чином. Чорний плащ балахоном висів на його кощавій постаті, із застебнутого коміра кітеля стирчала тонка довга шия, увінчана маленькою головою, що потонула в кашкеті з довгим, як дзьоб, чорним козирком. Він стояв трохи осторонь від усіх і помітно нервував: надто часто поглядав на годинник, переступав з ноги на ногу, тривожно про щось задумувався. Всі інші, хто зустрічав, групувалися навколо коменданта міста полковника Гофмана – коротконогого здоров’яка з плоским обличчям. Він був схожий на боксера, що натягнув на себе військову форму. Тут був і шеф місцевої СД, обер-штурмбанфюрер доктор Шпан, старший слідчий Релінк, начальник поліції СД штурмбанфюрер Цах, генерал Штромм. Вони стояли щільною групою і поводилися один з одним так, наче всі були рівня за званнями й чинами. Їх рівняла і об’єднувала належність до тієї особливої касти військових, у чиїх званнях були дві магічні літери «СД». І це їхнім міністром був Гіммлер, якого вони тепер чекали. Всі знали, чому нервує генерал фон Шобер, і розуміюче поглядали на нього. Вони знали, що доля командуючого армією вирішена, саме вони постаралися створити в Берліні думку, що генерал недостатньо рішучий в проведенні особливих заходів по впровадженню «нового порядку» на зайнятих територіях. Генерал дозволив собі, і не один раз, відмовити в допомозі ейнзатц-групі «Д» [2]2
  Терористичний підрозділ СС.


[Закрыть], у якої часто не вистачало сил оперативно проводити «ефективний» терор проти місцевого населення. Сьогодні вони вже розраховували узнати, хто буде замість Шобера. Про те, що над ним нависли хмари, генералу фон Шоберу повідомили його друзі з Берліна, і він чудово знав, що це діло рук тих, хто стояв поряд з ним на аеродромі, і пригадував тепер усі сутички, що сталися між ним і цими людьми. Але ж, як на зло, вони щоразу вимагали в нього транспорт і людей, коли на фронті складалася напружена ситуація, і йому дорогий був кожен солдат, кожна машина. Він сам розумів, що в них теж важливі і вкрай необхідні обов’язки, та тільки вважав, що своєю головою відповідає перед фюрером насамперед за хід наступу, і тому сподівався, що в майбутньому, коли оцінюватимуть його дії за найвищим рахунком війни, всі ці сутички не варті будуть і ламаного гроша і на них ніхто не зверне уваги…

Релінк взяв Цаха під руку, вони трохи одійшли від групи і стали походжати по зеленому полю.

– Як іде номер один? – спитав Релінк.

– Половина – там, – Цах підвів очі до неба і говорив далі: – Все пройшло досить гладко, ніяких ексцесів не було, але згодом почалися недобрі розмови серед моїх солдатів. Мені здається, це природна реакція після такого заходу.

– Природна? – здивувався Релінк.

– Авжеж. По-перше, безпосередньо вели розстріл дуже мало людей, це затягнуло процедуру. Виникли розмови, чому нам не додали роту солдатів. – Цах помовчав і вів далі: – Багатьох обурює залучення до операції цивільних, яких ми примусили закопувати трупи. Мої люди питають, чи не занадто багато цивільних свідків.

– Цивільних можна після акції відправити туди ж, – сказав Релінк.

– Я думав про це, – відізвався Цах.

– Чого ж думати, треба робити. Адже йдеться про якихось двадцять чоловік.

– Майже п’ятдесят.

– Хіба не все одно: двадцять, п’ятдесят… А щодо балачок серед ваших людей, то вживіть проти цього найрішучіших заходів. Віддайте одного базіку під суд.

– І без того в мене мало людей.

– Поповнення ви матимете. Будемо просити про це рейхсміністра. І якщо новим командуючим армії буде, як передбачається, Манштейн, то він зробить для нас усе, що ми попросимо. Більше рішучості, Цах…

Над обрієм показався літак, і вони поспішили приєднатися до зустрічаючих.

Над аеродромом на невеликій висоті з диким ревінням промчали винищувачі супроводження, й одразу ж зробив посадку літак рейхсміністра. Трапом збіг на землю ад’ютант, він витягнувся в струнку і дивився на відчинені двері. У чорній утробі літака блиснуло пенсне, і в дверному прорізі появився Гіммлер. Він був у чорному шкіряному пальті, у високих лакованих чоботях. Його маленька куляста голова із скошеним підборіддям тонула в кашкеті з високим денцем, у тіні козирка, за скельцями пенсне очей не було видно. За кілька кроків від тих, що зустрічали, міністр зупинився і викинув уперед правицю. Але традиційного «Хайль Гітлер!» він не промовив, це безладно зробили всі, хто зустрічав. Гіммлер подав руку тільки генералу фон Шоберу, що викликало у зустрічаючих здивування, а сам генерал розгубився.

Трохи позаду міністра тримався Отто Олендорф, що прилетів разом з ним. Всі, хто зустрічав, знали, що це дуже близька міністрові людина, але що прибув Олендорф сюди як командир ейнзатцгрупи «Д», доданої південному угрупуванню військ, і начальник третього відділу головного управління СД, невідомо було нікому.

Гіммлер поїхав з аеродрома в закритому «оппель-адміралі» коменданта міста Гофмана. Коли машина зникла за будинками, Олендорф привітався за руку з усіма, а Релінка дружньо поплескав по плечу. Вони були давніми знайомими ще до Франції, і це знали всі присутні, крім генерала фон Шобера, який і далі самотньо стояв віддалік в розгубленій задумі.

Гіммлер зайняв відведений йому особняк, у якому до війни був дитячий садок. Побачивши у дворі купу маленьких стільчиків, рейхсміністр спромігся на дотеп:

– Очевидно, до мене тут жили більшовицькі карлики.

Олендорф зупинився у Релінка. Під час сніданку Релінк розказав йому про найважливіші справи: про акцію проти євреїв, до слова – про сьогоднішню скаргу Цаха, про своє побачення з лідером місцевих українських націоналістів Савченком і, нарешті, про план операції проти залишеного в місті комуністичного підпілля. Вислухавши його, Олендорф у добре знайомій Релінку телеграфній манері сказав:

– Перше – не взято потрібний темп. Друге – діяти рішучіше. Савченко – черв’як. Їхній лідер номер два Мельник – наш агент. Бандера теж у нас в’ кишені. Беріть у Савченка дані про підпілля і завдавайте удару. Якщо з трьох знищених тільки один справжній підпільник – і то добре. Цах скаржиться не перший, за його скаргами – страх, а за ними – невіра в перемогу. Розумієте?

– Я теж подумав про це, – сказав Релінк.

– Єврейська проблема викликає судороги навіть у великих сановників,’яких не зрівняти з Цахом. Безжально придушуйте всяке хитання в цьому питанні. Якщо Цах не припинить скаржитися – на фронт. Ми знайдемо рішучих людей…

На другу годину дня в особняк, відведений Гіммлеру, з’їхались Олендорф, генерал Штромм, Шпан, Релінк, Цах і комендант міста полковник Гофман.

Рівно о другій годині ад’ютант Гіммлера попросив генерала Штромма зайти до міністра. Це нікого не здивувало і не образило. В системі СС уже давно існував інститут генералів без посади. А втім, генералів було тільки п’ять чи шість, значно більше було полковників, звідси і прізвисько «гафеноберст» – полковник, що видивляється. Всі ці безпосадні генерали і полковники перебували в розпорядженні вищого керівництва, яке посилало їх для додаткового контролю над своїми ж людьми. Таким генералом без посади був і Штромм, тож не було нічого дивного в тому, що Гіммлер захотів говорити насамперед з ним. Релінка це анітрохи не хвилювало, він уже встиг переконатись, що генерал Штромм нерозумний, лінивий і дуже любить життя з комфортом. Берлінські друзі завчасно попередили про ці риси генерала, і Релінк сам потурбувався про створення для генерала жаданого комфорту і про доставку йому партії картин з місцевого музею.

Коротка розмова Гіммлера з генералом підтвердила розрахунки Релінка. Не минуло й десяти хвилин, як у кімнату рейхсміністра запросили всіх. Коли вони входили, генерал Штромм намагався сказати міністрові щось іще, але той зупинив його зневажливим жестом.

Почекавши, поки всі розсілись, Гіммлер вийшов із-за стола, мовчки пройшов до дверей і назад, мигцем поглядаючи на присутніх. Потім сів за стіл, схрестив ноги під кріслом і промовив:

– Фюрер задоволений своїми солдатами і генералами. Це природно. Їхній подвиг нечуваний в історії, бо вони беззастережно виконують плани свого фюрера. Непогано виконуємо свої обов’язки і ми. Але я прилетів сюди не для того, щоб сказати вам про нагороди. Навпаки… – Гіммлер зробив велику паузу, під час якої ретельно протирав скельця пенсне кусочком замші, і, нарешті, вів далі: – Повільність і нерішучість, характерні для вашої діяльності тут, я пояснюю тільки тим, що ви не розумієте особливого значення довіреного вам плацдарму. Вважаю своїм обов’язком пояснити вам це. У величезних розмірах цієї країни ви, сподіваюсь, переконалися самі. Наші солдати у важких боях успішно освоюють ці простори, їхній тил – сама Німеччина, і солдатові не потрібно з тривогою озиратися. Попереду – ворог, і що з ним треба робити – солдат чудово знає. Лишаються фланги. На півночі цей фланг надійно прикриває наш доблесний флот і авіація. Найскладніший фланг – тут, на півдні. Це Туреччина, якій ніколи не можна вірити до кінця; це Іран, запроданий на пні англійцям, але вкрай необхідний нам, як ворота для дальшого устремління в глиб континенту; це Афганістан, це, нарешті, Китай. От що таке ваш південь і ваші справи тут. Тепер, я сподіваюсь, ви розумієте, що означає для нас встановлення зразкового порядку на всій цій південній смузі.

Потім Гіммлер попросив усіх висловити свої претензії до керівництва.

– Не соромтесь, будь ласка, – сказав він, посміхаючись якоюсь бездумною, наче видавленою ротом усмішкою; неживі очі, збільшені сильними скельцями, здавалось, займали половину його дрібного обличчя. Слова ніхто не попросив, і він вів далі: – Прошу говорити сміливо. Адже не тільки ви не розумієте особливого значення півдня, через це доводиться міняти навіть командуючого армією. Викладайте ваші претензії, вимоги, я завчасно передам їх новому командуючому фон Манштейну…

Претензій і вимог не надійшло. Релінк, як і всі, відчув, що це небезпечно, тим більше, що він пам’ятав свою недавню розмову з Олендорфом.

Вернувшись до себе, він негайно наказав розшукати і сьогодні ж доставить до нього місцевого лідера українських націоналістів Савченка. Водночас він спеціальним наказом створив оперативну групу по боротьбі з комуністичним підпіллям.

Не минуло й години, як Савченка привели в кабінет.

– Прошу пробачити за терміновість запрошення, – недбало сказав йому Релінк.

– Нічого собі запрошення, – усміхнувся Савченко, проте, без будь-якої образи. – Ваші люди схопили мене, як карного злочинця, і притягли сюди.

– Я вже попросив пробачення, – підвищив голос Релінк.

– Пробачення прийнято, – спокійно сказав Савченко. – Догадуюсь: поспішати вас примусив рейхсміністр, що приїхав сюди. Ви здивовані моєю поінформованістю? Час перестати недооцінювати можливості таких організацій, як наша. Я слухаю вас, пане Релінк.

– Що ви маєте по червоному підпіллю? – спитав Релінк.

– В усякому разі, більше ніж ви. Але я не жадібний і готовий поділитись.

– Прошу, – Релінк поклав перед собою аркуш чистого паперу.

– Я поки що дам вам дві ниточки, – Савченко вийняв з кишені пошарпану книжечку для нотаток, довго її перегортав, поки знайшов у ній потрібний запис. – Пишіть: Любченко Марія Степанівна – комуністка, головний лікар туберкульозної лікарні, і другий – Родіонов Павло Сергійович, теж комуніст, колишній директор трамвайного парку. Адреси потрібні?

– Давайте.

Релінк записав адреси і, відсунувши вбік аркуш паперу, суворо спитав:

– Відомості точні?

– Абсолютно. І тим більше прикро, що ви відмовилися взяти від мене їх раніше.

Релінк проковтнув і це. Савченко поклав на стіл надрукований на машинці список прізвищ і сказав:

– Це мої надійні люди, яких я всіляко рекомендую вам призначати на вирішальні посади в цивільній адміністрації: магістрат, поліція і таке інше. Можете покластися на них. – Він підвівся. – Сподіваюсь, назад мені теж дадуть машину?

Релінк розпорядився подати до під’їзду машину і, прощаючись, сказав:

– Надалі ми зустрічатимемося з вами не тут. Адресу моєї конспіративної квартири вам повідомлять.

Коли Савченко пішов, Релінк викликав Бульдога і віддав йому адреси Любченко і Родіонова.

– Доведи, що ти справді бульдог. Ще сьогодні вночі обидві ці тварюки повинні бути тут…

Розділ 16

В групі на особливому становищі був радист Кирило Мочалін. Про його існування, крім Шрагіна, ніхто не знав. На відміну від усіх Кирило був місцевий. Тут він народився і прожив усі свої двадцять п’ять років. Правда, останні два роки перед війною його в рідному місті бачили рідко: він працював матросом на вантажному пароплаві і довго перебував у закордонних плаваннях. Два – три рази на рік юнак появлявся в місті і тиждень гуляв на відчай душі, оточений своїми дружками дитинства. Він виглядав серед них, як папуга серед горобців, – яскравий, строкатий у своїх закордонних обновках. Батька в Кирила не було. Мати працювала в кравецькій майстерні закройщицею. Заробляла непогано, і Кирило – єдиний її скарб – ніколи нужди не знав.

Війна застала Кирила на побивці дома. Він приїхав у місто 10 червня і наступного дня сказав матері, що жениться. її це не здивувало, вона знала, що син уже давно «крутить любов» з сусідською дівчиною Ларисою. Більше того, вона зраділа, що тепер не буде самітньою під час тривалої відсутності сина. Через тиждень відгуляли весілля, і в їхньому будиночку, на тихій околиці міста виникла нова сім’я. А через п’ять днів – війна. Кирило не побіг у райвійськкомат і не з’явився на свій корабель в Одесу. Розказуючи про себе Шрагіну, він щиро признався, що «піхотний варіант» його не влаштовував, а тонути в морі на старому своєму кориті не хотів. У нього був дружок, який працював шофером в обласному управлінні НКВС. Кирило побіг до нього – допоможи, мовляв, влаштуватися до вас. Почали вони думати, за що зачепитись. І тут стало відомо, що Кирило, бувши за штатом палубним матросом, в порядку комсомольського змагання опанував професію радиста і вже потроху чергував у радіорубці пароплава. Вирішили діяти в цьому напрямку. Приятель Кирила возив самого начальника управління, йому він і закинув добре словечко про друга. І як іноді буває в житті, трапився щасливий збіг: саме в цей день начальник дістав секретний наказ із Москви підібрати радиста, придатного для роботи в підпіллі.

Начальникові Кирило сподобався – саме те, що треба. Відомий у місті піжон і гуляка з матросні, мати – кустар-одиночка без, патенту, на додаток віруюча. Сам Кирило хоч і погано, але знає німецьку мову. Правда, під час перевірки з’ясувалось, що радист він поганенький, але Кирило дав слово «відполірувати цю справу до цілковитого блиску». І справді, не минуло й двох тижнів, як радист управління доповів начальникові, що новенький вчиться наполегливо і вже має великі успіхи. Кирило був здібний хлопець, він любив говорити про себе: «Ти мене тільки запали так як треба, а світла я дам за п’ятьох». А тут він запалився, за його висловом, «з усіх боків». По-перше, геть чисто відпадали і піхотний і морський варіанти, а по-друге, його хвилювала перспектива таємної роботи і зв’язані з нею пригоди, риск.

Все це Кирило Мочалін одверто і щиро розказав Шрагіну під час їхньої першої зустрічі, яка відбулась у будиночку, де він жив.

Кирило подобався Шрагіну тим, що не боїться, тримається упевнено і навіть весело. Та водночас Шрагін, як кажуть, на просвіт бачив його нескладну легку душу. Він спробував говорити з ним про політику, але з цього нічого не вийшло.

– Ви на це мене не щупайте, – весело сказав Кирило. – Я ще з школи політики не терплю, але… – після великої паузи підняв угору палець і говорив далі без усмішки, карбуючи слова: – Але перед фашистом, душу його в яму, будьте певні, не здригнуся. Я цю сволоту зблизька бачив у різних портах світу. Гірших типів шукай – не знайдеш, і в них крові не вистачить заплатити за нашу порушену житуху.

Шрагіну залишалося поки що задовольнятися хоча б такою політичною програмою радиста, і він продовжував з ним розмову про справу.

– Де знаходиться рація?

– Ходімте, покажу вам мої таємні катакомби, – підморгнув Кирило.

Вони пішли в сіни, і Кирило ліхтариком освітив куток, де стояв ослін з відрами, наповненими водою.

– Тут ми маємо парадний хід, – сказав Кирило, лукаво мружачись. – Не знаходите?

Він одсунув ослін, натиснув ногою край широкої мостини, вона трохи піднялась, він підхопив її рукою і поставив вертикально. Вниз, у чорноту підвалу, спускалась вузька драбина.

– Пірнемо? – весело спитав радист.

Глибокий, акуратно обшитий дошками підвал під сінями був заставлений діжками і ящиками.

– Тут ми маємо квашену капусту, овочі та інше їство, – пояснив Кирило. – Іншими словами, тут живуть запасливі люди, та й край. Але, – він підняв палець, – айн мінут, як кажуть фріци, – ми беремо оці дві дошки і… – Збиті докупи дві дошки виявилися дверцятами, за якими була тісна комірчина. Промінь ліхтарика освітив там стіл, на якому стояла рація, тумбочку і поставлене до стіни ліжко-розкладушку.

– Не радіорубка, а фантастика! – з веселою гордістю заявив Кирило. – Сам усе спланував і сам зробив, самої землі виніс, мабуть, цілий вагон.

– Хто, крім вас, знає про тайник? – спитав Шрагін.

– Тільки товариш з управління, який привозив рацію.

– Невже ні мати, ні дружина не помітили, як ви тут працювали?

– Чому не помітили? – здивувався Кирило. – Вони навіть допомагали мені посильно, але їм відомо тільки одне: що я довів до ладу підвал, щоб запастися продуктами на важкий час, і як військовий варіант – бомбосховище. А те, що я ще обладнав тут радіорубку, це їм і вві сні не снилося. Одним словом, не хвилюйтеся…

Але Шрагін не міг не хвилюватися – йшлося про найважливіше у всій діяльності групи: втрата зв’язку означала б майже повний провал роботи. До появи в місті німців він ще двічі зустрівся з Мочаліним, намагаючись узнати його краще і вселити йому почуття високої відповідальності за доручену справу. Ці зустрічі не минули марно для Кирила – він став помітно серйознішим.

Незабаром після приходу гітлерівців Шрагін прийшов до нього з першою радіограмою і знову занепокоївся. Вони сиділи у підвальному тайнику, Кирило налагоджував рацію. Шрагін спитав, що він думає про влаштування на роботу.

– А навіщо? – безтурботно відізвався Кирило. – Матуся моя вже ішачить кастеляншею в німецькому госпіталі. Вона взяла туди і мою Ларку. Харчі звідти таскають. А головне, зміна в них нічна, і я тут можу без свідків робити що завгодно.

– Вас можуть погнати в Німеччину.

– Не та я овечка, щоб мене погнали.

Шрагін пояснив йому, наскільки велика і реальна ця небезпека.

– Ну що ж, раз треба – влаштуюсь, – так само безтурботно погодився Кирило. – Я вже маю мільйон пропозицій. Адже в мене, куди палець не сунь, скрізь друзі. Між іншим, один мій дружок подався в поліцію. Кличе, каже, робота не пильна, харчі як треба і платня будь здоров. Чи не піти?

– А товариш ваш пішов служити в поліцію вірою і правдою?

– Хто, Льонька? Не смішіть мене, Ігоре Миколайовичу, він коли на Фріца дивиться, в нього зуби, як від піску, скриплять. Та от, ще позавчора був у мене. Каже, давай влаштуємо на них полювання. Він дрібнокаліберку десь поцупив, коробку патронів. Постріл, каже, як оплеск дитини в долоні, а черепна коробка навиліт. Але я йому сказав: давай почекаємо, може, щось краще придумаємо.

– Даремно, – сказав Шрагін.

– Що даремно? – Кирило настільки здивувався, що припинив роботу.

– Даремно дали йому зрозуміти, що готові на боротьбу з німцями.

– А що ж по-вашому, я повинен був сказати – не чіпай фриців, вони мені, дорогі, як рідні брати? – спитав Кирило, і в очах у нього спалахнули злі іскорки.

– У вас може бути тільки одна-однісінька робота, – суворо сказав Шрагін. – Інакше ви мені не потрібні. Запам’ятайте це.

– Єсть запам’ятати! – розгублено промовив Кирило, і було видно, що він не на жарт перелякався.

Тим часом рація була налагоджена, Кирило надів на голову навушники і почав викликати Москву. Вона відізвалася на перший же його позивний.

– Москва… Просить починати передачу… – вражено прошепотів Кирило.

В цю хвилину для нього все, що казав йому Шрагін, зливалося в ці уривчасті і такі ясні сигнали Москви. Він уперше відчув, зрозумів, в якій справді величезній і важливій справі бере участь. Неможливо повірити! Він сидить у зайнятому ворогом місті, а Москва розмовляє з ним через тисячі кілометрів! Шрагін, і сам дуже хвилюючись, по обличчю радиста зрозумів, що той зараз переживає, і, передаючи йому зашифровану радіограму, сказав усміхаючись:

– Це вам не Льоньчина дрібнокаліберка.

Кирило поклав перед собою аркуш паперу з колонками цифр і почав передачу. Коли б він знав шифр, то з цифр склав би такі фрази:

«Незважаючи на багато помилок, допущених у попередній підготовці, група в основному закріпилась. Приступаємо до роботи. Особисто моє становище добре, і завдяки цьому вже можу повідомити таке: замінено командуючого вісімнадцятою армією. Призначено Манштейна. Сюди прилітав Гіммлер, перебував у місті кілька годин, зажадав більшої рішучості по своєму відомству, роз’яснював особливу важливість південного флангу в зв’язку з дальшими планами фюрера щодо Туреччини, Ірану, Афганістану і, можливо, Індії та Китаю. На біржі праці триває інтенсивне виявлення контингенту, який вивезуть на роботу в Німеччину. Проявляється особливий інтерес до місцевих німецьких колоністів, є щодо цього вказівка Гітлера. Постараюсь її уточнити. Відбудова підприємств провадиться повільно. Суднобудівний фактично паралізовано. Проте розпочато дрібний ремонт невеликих суден типу сторожових катерів. Плавучий док напівзатоплений. Недавно пощастило затопити плавучий кран. Обіцянка німецького керівництва заводом спустити на воду недобудований нами крейсер нічим не підтверджується, та все ж не завадило б з повітря завдати удару по першому стапелю, де стоїть крейсер. Зенітної оборони на заводі поки що нема. Другим дуже важливим об’єктом бомбардування треба вважати плавучий док, який вони збираються відбудувати. Він стоїть біля протилежного берега напроти крейсера. Два дні тому в місті вночі були розклеєні надруковані на машинці листівки, що закликають до боротьби з окупантами. Кількість листівок незначна, але очевидно, що підпілля починає діяти. Виходжу на зв’язок з ним найближчим часом. Привіт. Грант».

Кирило Мочалін передав радіограму, швидко перестроїв рацію на прийом і почав записувати цифри. Розшифровуючи їх за ходом запису, Шрагін прочитав:

«Усе прийнято ідеально. Спасибі. Поздоровляємо вас і ваших товаришів з початком роботи, бажаємо великих успіхів. Маємо відомості про активізацію по всій Україні націоналістичних центрів, якими керує із-за кордону Бандера. Стежте за цим уважно, це для вас велика небезпека. Державно важливо знати розвиток планів противника щодо Туреччини і далі. Про повітряне бомбардування першого стапеля і дока подумаємо. Щирий привіт. Центр».

– Все прекрасно, Кирило! – схвильовано вигукнув Шрагін.

– Як вони чули? – здавленим голосом спитав радист.

– Чудово, Кирило!

– Я не повільно працював?

– Чудово, Кирило!

Вони деякий час мовчали. Потім радист сказав:

– Так от, щодо роботи. Можуть мене влаштувати мотористом на катер, що обслуговує суднобудівний завод. На такому ж катері у мене там кореш ходить.

– Дуже добре. Влаштовуйтесь туди негайно. Я теж працюю на суднобудівному, нам буде зручно зустрічатись.

– Буде зроблено.

Ні, справді це був якийсь особливо щасливий день! Шрагін потиснув руку радистові й пішов…

Цього вечора гостей у Емми Густавівни не було. Шрагін пройшов у свою кімнату, збираючись спокійно обдумати дальші свої справи. Та тільки він сів до стола, як у кімнату не стукаючи ввійшла Ліля, і з її вигляду Шрагін одразу зрозумів – щось трапилось. Зачинивши двері, вона стала до них спиною, наче побоюючись, що в кімнату може ще хтось увійти. Дівчина була збуджена, стривожена, але разом з тим в її очах Шрагін помітив незнайому рішучість і навіть радість.

– Ну, Ігоре Миколайовичу, зараз мені стане ясно, яка ви людина, – пошепки сказала вона. – Я врятувала від загибелі свою шкільну подругу Раю Рафалович. Її переховував наш колишній вчитель, але вчора він з сім’єю переїхав до Дніпропетровська. Коротше кажучи, зараз Рая у нас на горищі. Ну, скажіть, я зробила добре чи погано?

– Мама знає? – швидко спитав Шрагін.

– Та що ви, їй-богу!

– Хто-небудь бачив, як Рая прийшла?

– Вона наділа чоловічий костюм, і було вже темно.

– Учитель знає, що Рая в нас?

– Він ще вчора виїхав у Дніпропетровськ. Все вийшло дуже несподівано. Я йшла вулицею і якраз думала про Раю: одна наша подруга сказала мені, що Раю і її батьків знищено. І от я йду і думаю – хіба після цього маю право жити ніби нічого й не сталося? І раптом хтось мене покликав. Дивлюсь – це наш шкільний вчитель музики. Я була його улюбленою ученицею. І Рая теж. І він каже, що мене послав йому сам бог. А сам він нервовий такий, очі палають. Запитує, чи знаю я, де він живе. Я кажу – знаю. Тоді, каже, зайди до мене надвечір. І додає: «Якщо ти ще любиш свою шкільну подругу Раю Рафалович, ти прийдеш обов’язково, і більше ні про що не запитуй…» Я ледве дочекалась сьогоднішнього вечора. Приходжу туди, а будиночок учителя порожній – ні людей, ні речей. І раптом із-за грубки вилазить Рая… – Ліля замовкла, очі її стали вологими. – Ну от… Рая розказала мені, що вчитель переховував її увесь цей час, а сьогодні вдень він із сім’єю виїхав жити в Дніпропетровськ, до брата. І перед самим від’їздом він сказав їй: «Увечері сюди до тебе прийде людина, яку ти знаєш і любиш. Вона тобі напевно допоможе». І прийшла я…

– Ви, Ліля, вчинили дуже добре, – не приховуючи хвилювання, мовив Шрагін. – Але ви повинні усвідомити, чим ви рискуєте.

– Краще рискувати життям, ніж честю, – з викликом сказала Ліля.

– Це правильно. Але що ви думаєте робити далі?

– Як що? Вона житиме на горищі, я носитиму їй їжу.

– Це дурниці, Ліля. її треба переправити кудись у надійніше місце.

– Ви це можете? – Ліля здивовано дивилася на Шрагіна.

– Треба подумати.

Дівчина поривчасто обняла Шрагіна за шию, притягнула до себе, поцілувала в щоку і збентежено відійшла в глибину кімнати.

– Прошу вас бути гранично обережною, мати нічого не повинна помітити. Де у вас хід на горище?

– У ванній.

– Можна пускати душ і під цей шум лазити на горище, але робити це треба якомога рідше.

Ліля кивнула, не зводячи із Шрагіна напруженого, вивчаючого погляду.

– Значить, ми її врятуємо? Я можу їй це сказати? – спитала вона.

– Про мене їй ні слова, – суворо сказав Шрагін і повторив: – Ні слова. А завтра ввечері я вже знатиму, як ми зробимо. А зараз… я, Ліля, страшенно втомився, мені треба поспати.

– На добраніч, – ледве чутно промовила Ліля й пішла.

Шрагін ще довго дивився на двері, що зачинилися і схвильовано думав про те, що відбулося. Справді сьогодні щасливий день. І раптом він згадав слова генерала Штромма, що росіян можна зробити слухняними за допомогою роботи і пристойної платні. «Ідіоти! Всієї вашої казни не вистачило б, щоб купити одного вчителя музики, який врятував Раю…»

Вчинок Лілі радував Шрагіна, хоч він і знав, що зробила вона його майже випадково і не усвідомлювала, до чого він може призвести. Так чи інакше, але дівчину, яка сидить тепер на горищі, треба врятувати…