Текст книги ""Грант" викликає Москву"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 29

На першому етапі боротьби міське підпілля зазнало чималих втрат – позначилась насамперед відсутність досвіду. Його набували вже в бою, і за нього першими розплачувались життям ті, хто недооцінював силу ворога і переоцінював свою. Інші гинули через те, що їм важко було зразу повірити, що в місті будуть зрадники із своїх. Були й жертви «сліпі». Це коли людей хапали випадково під час облав. Були втрати і безкровні, коли люди, не знайшовши в собі мужності, просто відходили од боротьби.

Але кожна втрата навчала підпільників мужності, загартовувала їхню волю, збагачувала досвідом боротьби. І після всіх зазнаних втрат підпільна організація не тільки зміцніла духовно, вона значно збільшилася, приплив людей до неї тривав. Підпільники діяли вже не тільки в місті, а й у ближчих колгоспах та радгоспах, і там, де на сотні кілометрів навкруги голий степ, ця робота була не менше важкою, ніж у місті. Група Шрагіна могла тепер спиратися на допомогу підпільників, а Шрагін на цей час фактично став одним з керівників підпілля. Дедалі частіше справи підпілля і групи Шрагіна доповнювали одна одну.

На початку весни Шрагін почав готувати велику диверсію на аеродромі морських бомбардувальників. Таку ціль вказала Москва. Літаки, що діяли з цієї бази, становили значну небезпеку для наших чорноморських портів і особливо для морських комунікацій, що постачали героїчний Севастополь.

Розвідку підходів до аеродрому провадили Федорчук, Харченко і люди підпілля. Незабаром підпільникам пощастило влаштувати на аеродром землекопом свою людину – Григорія Сірчалова. З його допомогою почав влаштовуватися туди і Федорчук. На аеродромі Сірчалов познайомився з дивним німцем, який відкрито кляне Гітлера і з великою симпатією говорить про Радянський Союз. Якщо цей німець не провокатор, то мати на аеродромі такого помічника було надзвичайно важливо. Але виникало безліч тривожних питань. Чому німець одразу довірився підпільнику? А оскільки було відомо, що Сірчалов у конспіративних справах недосвідчений, виникала підозра: чи не поводиться він там, м’яко кажучи, необережно? І чи не ведуть його з допомогою цього німця в пастку? Зв’язкові з ним зустрічалися раз на тиждень, а з’ясувати все це треба було негайно.

…У неділю після чергування в ресторані Юля йшла додому. Звернувши з головної вулиці у провулок, вона трохи не зіткнулася з Вальтером. Відтоді як, діставши призначення, він поїхав, Юля його не бачила. Зараз було схоже, що німець чекав її спеціально. Якось дуже незграбно розіграв він сцену випадкової зустрічі.

– Як несподівано і чудово! – вигукнув він. – Іду і саме думаю про вас. У місто приїхав з цілим мішком справ, немає й хвилини заскочити до вас в ресторан пообідати, а побачити вас дуже хочеться, і раптом…

Юля сказала, що вона теж рада його бачити, і Вальтер запропонував їй погуляти.

– Такий чудовий весняний день! Покажіть мені ваше місто, адже я зовсім його не бачив, – попросив він.

– Місто велике, – усміхнулась Юля. – А у вас же повний мішок справ і ні хвилини вільної.

Вальтер почервонів.

– Загалом я боявся зайти в ресторан і чекав вас тут, – збентежено признався він.

– Що ж вас налякало?

– Що? – перепитав він і обережно взяв її за лікоть. – Ходімо, не треба муляти людям очі.

Вони пішли в напрямку Юлиного будинку.

– Хай йому чорт! – раптом вигукнув Вальтер. – Як тільки де-небудь появиться німець, одразу люди починають боятися один одного, а головне, навіть ми, німці, боїмося один одного. Так я кажу?

Юля спитала у відповідь:

– Де ви тепер служите?

– Головна авіабаза морського бомбардувального полку. Старший механік по ремонту і винятковий екземпляр військового без звання. Штопаю дірки на літаках, і тут я сам собі фельдмаршал і фюрер. А оскільки я вмію добре це робити, то фельдфебелі не соромлячись мою роботу присвоюють собі. Вони за мене навіть сваряться. Переманюють мене, наче співачку в кабаре.

Вальтер розказував усе це весело, але Юля бачила, що його веселість удавана, не вірила йому і ждала, чого ж він хоче.

– Ви надовго приїхали в місто? – спитала вона, щоб з’ясувати, як поводитися. Вони і далі йшли до її будинку, але, якщо виявиться, що у Вальтера є час, треба буде змінити напрям прогулянки. Запрошувати його до себе в гості Юля без дозволу Федорчука не наважувалась.

– Не знаю, – відповів Вальтер. – Все залежатиме од вас.

Юля здивовано подивилася на нього: Вальтер був цілком серйозний.

– Я мушу сказати вам… навіть зобов’язаний сказати, – він дуже хвилювався. – Я обдумав усе, що відбувається тут, і прийшов до висновку, що не маю права і не бажаю відповідати за справи наших збожеволілих наці, але від речення на словах нічого не важить, і я вирішив діяти. Звичайно, найпростіше втекти звідси в Німеччину – адже я фактично не військовий. Та це було б боягузтвом. Я ще не знаю, що зроблю. Проте клянусь вам – зроблю. Я хочу допомагати росіянам боротися проти Гітлера, і хай буде зі мною все що завгодно. Головне, що совість моя буде чистою.

– Щодо мене, – сухо почала Юля, – то я чесно служу новій німецькій владі і не знаю, чому ви вирішили саме мені признатися в цьому.

– Я це передбачав, – закивав головою Вальтер. – Я припускав, що помиляюся, довіряючи вам наосліп, і навіть… що мене можуть виказати. Однак тоді моя доля буде моїм виправданням перед усіма чесними людьми в Німеччині. – Він зупинився і взяв Юлю за руку. – І все-таки не вірю, що ви така. Я ще ніколи не помилявся в людях. А втім, ні, один раз помилився. Хочете, я вам розкажу? – Вальтер заглянув Юлі в обличчя і, побачивши її очі, – холодні, що не вірять, осікся і замовк.

Деякий час вони йшли мовчки. Юля розуміла, що коли вона зараз відштовхне його, він вдруге до неї з такою розмовою не прийде. І взагалі не прийде. Треба хоча б натяком висловити своє відношення до того, що він сказав. Але, не порадившись з Федорчуком, не наважувалась. І разом з тим вона вірила Вальтеру.

– Адже я хочу почути од вас зовсім небагато, це ні до чого вас не зобов’язує, – знову заговорив Вальтер. – Порадьте мені, як узнати, чи можна довіряти людині – російській, вашій…

– Цього ніхто не знає, я цього навіть про свого чоловіка не знаю.

– Мене це засмучує, що ви так говорите про свого чоловіка, – серйозно сказав Вальтер. – А втім, я розумію, ви жартуєте, щоб відчепитись од мене. А мені потрібна серйозна порада. У нас на аеродромі бригадир землекопів Григорій Сірчалов, така собі літня людина, висока на зріст. Ви, часом, його не знаєте?

Юля заперечно похитала головою.

– Шкода. Я з ним познайомився, і мені він дуже сподобався. Відчуваю, що він ненавидить наці. От уже місяць, як ми знайомі, але боїмося один одного і розмовляємо, як двоє глухонімих. Але я ж справді не знаю, як з’ясувати, що він за людина. А наразитися на провокатора було б дуже прикро.

Юля вже чула від Федорчука про дивного німця, який довірився підпільнику Сірчалову, і зараз не вірила в те, що чула на власні вуха: невже дивний німець – Вальтер. Так чи інакше, але сама вона вирішувати цю задачу не могла і не мала права.

– Знаєте, Вальтер, мені просто ніколи зараз розмовляти з вами, – сказала Юля.

– Я розумію, – усміхнувся Вальтер. – Мішок справ, і ні хвилини вільного часу.

– Ні, справді, зараз мені ніколи, – повторила Юля, теж усміхаючись. – Але якщо ви хочете поговорити зі мною, приходьте через годину до кінотеатру.

– Я не хочу дивитися кіно.

– Ми просто там зустрінемось і підемо погуляємо по місту. Хочете?

Вальтер пильно глянув на дівчину.

– Гаразд, я буду там через годину.

Юля обійшла стороною цілий квартал, поки не переконалася, що за нею ніхто не стежить, і пішла додому.

Федорчук вислухав її поквапну розповідь і задумався. Як міг Вальтер догадатися про настрої Сірчалова? І хто насправді цей Вальтер? Найпростіше – негайно з ним побачитись. Але піти на таке без відома Шрагіна Федорчук не міг. А зустрітися з ним можна не раніше як через три дні.

Обдумавши всі «за» і «проти», Федорчук вирішив діяти, не дожидаючи зустрічі з Шрагіним. Він послав Юлю покликати зв’язкового Григоренка. Часу було обмаль, і все залежало від того, чи буде Григоренко дома, хоч за діючою схемою він мав бути саме там.

Через півгодини Юля і Григоренко прийшли.

Федорчук запропонував йому свій план. Біля кінотеатру Григоренко підійде до Вальтера, переконавшись раніше, що там немає засідки. Скаже, що знає його по роботі у довоєнний час на аеродромі в Великих Луках, коли той був механіком від «Дерулюфта». Якщо Вальтер піде на розмову і намагатиметься пригадати Григоренка, то треба запропонувати йому піти з натовпу біля кінотеатру і повести його у провулок, де менше людей.

Далі Григоренко діятиме залежно від того, як поводитиметься Вальтер.

Якщо німець підтвердить усе те, що казав Юлі, то Григоренко прямо скаже йому, що зможе допомогти зв’язатися з потрібними людьми. Зробить він це при умові, якщо Вальтер власноручно напише по-німецькому і по-російському, що хоче зв’язатися з російськими патріотами, щоб разом боротися проти Гітлера. Григоренко не приховуватиме того, що це потрібно як гарантія від провокацій. Одержавши такий документ, Григоренко скаже німцеві, що незабаром на аеродромі до нього звернеться людина з паролем: «Чи не хочете купити нові чоботи?» Вальтер повинен відповісти: «Спасибі, але мене чобітьми забезпечили». Надалі Вальтер діставатиме вказівки від цієї людини. Якщо Вальтер відмовиться писати розписку, то Григоренко повинен швидко зникнути, додержуючись усієї необхідної конспірації…

Григоренко погодився з планом, але дуже боявся, що Шрагін обурюватиметься їх самостійними діями.

– Я все беру на себе, – заспокоїв йога Федорчук і підштовхнув до дверей.

Минуло вже значно більше години, а Вальтер все ще стояв біля кінотеатру. Юля здалека показала його Григоренку і вернулась додому.

Григоренко зупинився за два кроки від німця і безцеремонно дивився на нього, як це роблять люди, зустрівши давнього знайомого, але ще не певні в тому, що не помилились. Вальтер помітив, що його розглядає якийсь молодик, і одвернувся. Через хвилину він оглянувся – юнак все ще дивився на нього, але тепер привітно усміхаючись. Вальтер теж усміхнувся, і тоді Григоренко підійшов до нього.

– Вас, часом, не Вальтер звати? – спитав Григоренко.

– Так, Вальтер, – здивовано відповів німець.

– Оце так зустріч! – вигукнув Григоренко. – А ви мене не пам’ятаєте?

– Пробачте, ні, – відповів Вальтер, здивовано дивлячись в обличчя Григоренка.

– Ай, недобре, – докірливо похитав головою Григоренко. – Я ж разом з вами працював на аеродромі в Великих Луках, ви були механіком від «Дерулюфта», а я – слюсарем у майстернях. А втім, тоді я ще був не слюсарем, а всього тільки учнем слюсаря. Костя мене звуть.

– Не може бути! – тихо промовив Вальтер.

Григоренко бачив, що він хвилюється.

– Що значить – не може бути? – розсміявся Григоренко. – Тоді, виходить, я брешу?

– Ні, ні, що ви, – поспіхом відповів Вальтер. – Але це так несподівано. Так, так, я працював там і мав там багато друзів… – Вальтер весь зіщулився, передчуваючи, що настає момент, якого він так ждав, але постарався опанувати себе і спокійно мовив: – Але вас, даруйте, я не пам’ятаю. Я пам’ятаю, наприклад, Григорія Осокіна.

– Гришку! Аякже! А Петрова пам’ятаєте? – навмання спитав Григоренко, розраховуючи тільки на популярність цього прізвища.

– Кузьму Петровича? Звичайно, пам’ятаю. Я ж з ним потім цілий рік листувався, – радісно підтвердив Вальтер. І раптом проспівав: —«Мы молодая гвардия рабочих и крестьян» – це ж Кузьма мене навчив.

– Ідете в кіно? – спитав Григоренко.

– Н-ні, – Вальтер ніяково затнувся.

– Тоді ходімо з цього базару, поговоримо хоч хвилин з п’ять, пригадаємо давні часи, – запропонував Григоренко.

Вальтер завагався і подивився на годинник.

– Я жду одну людину…

– Та ми отам, біля будинку, сядемо на лавочку і вам буде видно, як та людина підійде, – казав Григоренко, прямуючи до лавочки. Вони сіли, і Григоренко, поклавши руку на коліно німцеві, спитав: – Як же це виходить, друже Вальтер: тоді у Великих Луках ви завели друзів, а тепер приїхали їх убивати?

Вальтер здригнувсь і повернувся обличчям до Григоренка.

– Ні, я приїхав не для того, – сказав Вальтер.

– А для чого?

Вальтер помугикав і відповів неголосно:

– Загалом, Костя, не для того – можете мені повірити, не для того.

І хоч він не повторив те, що сказав Юлі, Григоренко вирішив більше не зволікати.

– У нас, у росіян, є приказка: «Язиком вершків не сколотиш», – сказав він. – Ваш Гітлер теж казав, що бажає нам добра, тільки ми від того добра кров’ю захлинаємось.

Вальтер мовчав. Григоренко бачив його стиснуті, побілілі руки.

– Я все-таки не пам’ятаю вас по Великих Луках, – раптом сказав німець виклично.

– За даних обставин важливо, що я вас пам’ятаю, – відповів Григоренко, наголошуючи на слові «я».

Після цього Вальтер довго мовчав, а потім сказав:

– Гаразд, я піду на риск, роблю сьогодні це уже вдруге.

– Вдруге? – здивовано спитав Григоренко, чудово знаючи, що має на увазі німець.

– Та це не має значення, – втомлено відповів Вальтер і раптом рішуче спитав. – Ви справді хочете переконатись, що я не на словах, а на ділі друг радянських людей?

– Так, хочу.

– Тоді скажіть, що я повинен зробити, і я зроблю це, клянусь моїми батьками і моїми дітьми…

– Я скажу, але з однією умовою…

Вимога написати розписку злякала Вальтера. Спочатку він категорично відмовився. Потім спитав, кому потрібний цей документ.

– Тим, кому ви хочете допомагати, – відповів Григоренко.

Вальтер знову помовчав, потім вийняв з кишені записну книжку і сказав рішуче.

– Диктуйте…

Григоренко назвав йому пароль, вони міцно потиснули один одному руки і розійшлися в різні боки…

Увечері Григоренко доповів про все Шрагіну і всупереч його сподіванню дістав схвалення.

Так закінчилася зустріч з «дивним» німцем, з яким познайомився на аеродромі підпільник Сірчалов. Але самого Сірчалова на прохання Шрагіна з аеродрому відкликали: він справді був поганий конспіратор.

Розділ 30

У гості до Емми Густавівни приїхав з Німеччини її родич Вільгельм фон Аммельштейн. Це був сімдесятип’ятилітній старик, високий, майже двометрового зросту, проте його хребет немов утомився носити громіздке тіло: коли Аммельштейн стояв, то вертикально трималась тільки нижня частина його тіла, а верхня була дуже нахилена вперед. А втім, це не заважало йому бути вельми рухливим і навіть метушливим. Його розпирали враження, і оскільки він був балакучий до неможливості, його в’їдливий тенорок звучав у домі з ранку до вечора.

– Ах, як це чудово, що я знайшов вас! – казав він Еммі Густавівні. – Я промчав через усю Європу і прямо помолодшав від цієї подорожі.

Спочатку Емма Густавівна поводилася зніяковіло і більше мовчала, та поступово вона призвичаїлась до родича, що об’явився, і стала йому гідною співрозмовницею. З цікавістю вислухала вона історію роду Аммельштейнів і на відповідь розказала свій родовід. Так, так, не було вже ніякого сумніву, вони справді родичі. Коли Емма Густавівна знайомила Аммельштейна з Лілею і Шрагіним, старик заплакав.

– Як це чудово! – пробурмотів він, і його склеротичне обличчя потемніло. – Тепер я знаю, що моя самітня могила не заросте бур’яном. – І тут же, без найменшої паузи, почав діловито розпитувати Шрагіна, хто він, яка в нього спеціальність, і чи не знає він, часом, сільське господарство.

– Ні, в сільських справах я нічого не розумію, – люб’язно всміхаючись, відповів Шрагін. Йому була смішна вся ця ситуація, і він розумів, куди хилить старик.

– Це поняття скласти не так уже й важко, коли господарство веде розумний управляючий. – Старик переможно оглянув усе маленьке товариство, що зібралося у вітальні: – Я сподіваюсь, що як тільки закінчиться це воєнне безладдя, ви переїдете до мене. Я хочу в своєму домі бачити правнуків. – Старик поманив Лілю до себе і, прихиливши, поцілував її в лоб.

Найближчої неділі в Емми Густавівни був день народження, і вона вирішила покликати гостей. Уперше вона запросила не тільки німців, але й своїх давніх знайомих із тих, хто лишився в місті. Очевидно, їй хотілося похвастатись перед ними своїм новим становищем. Аммельштейн дав грошей, а Штромм домовився в офіцерському ресторані, щоб вечерю забезпечили всім, аж до сервіровки. Мали бути й кельнери.

З ранку робітники з ресторану принесли посуд. У кухні влаштувався повар, що готував закуски. Лікар Лангман, щоб позбавити Лілю від обов’язку розважати гостей грою на роялі, прислав радіолу і портфель з пластинками. Ближче надвечір прийшли два офіціанти. Наче не було ніякої війни, і всі події зосередилися навколо дня народження старої жінки.

Вранці Ліля, Аммельштейн і лікар Лангман поїхали на машині в Одесу за подарунками для матері. Емма Густавівна пішла в перукарню. Дома лишився Шрагін. Він сидів у своїй кімнаті і читав книгу, яку забув генерал Штромм. Це був безглуздий, повний демагогії твір гітлерівського соціолога доктора Бютнера, який поставив собі за мету довести неминучість прийняття всім світом ідей Гітлера. Слово «націзм» він виводив із слова «нація», робив з цього висновок, що націстом є кожен представник будь-якої нації і що йому для того, щоб стати націонал-соціалістом, лишається тільки засвоїти основи ідей Гітлера…

У прихожій пролунав дзвінок. Відклавши книгу, Шрагін пішов відчиняти двері.

Перед ним стояв хлопчик років п’ятнадцяти.

– Тут живе Емма Густавівна?

– Тут.

– То передайте їй, що до зрадників чесні люди в гості не ходять! – крикнув хлопчик і побіг.

Шрагін вернувся в кімнату і мимоволі розсміявся – те, що крикнув цей хлопчина, було вбивчим спростуванням усіх просторікувань гітлерівського соціолога.

…У прихожій почувся воркуючий голос Емми Густавівни, і вона ввійшла в вітальню, урочисто несучи голову, на якій була викладена старомодна пишна зачіска, схожа на проскурку.

– Ну, Ігоре Миколайовичу, як вам подобається ваша теща? – спитала вона жартівливо і в той же час трохи зніяковіло.

Шрагін усміхнувся і ще не встиг придумати, що відповісти, як Емма Густавівна мовила гордовито:

– Даремно ви усміхаєтесь. Сьогодні я хочу бути красивою. – Враз вона підвищила голос: – І взагалі ви всі тільки співаєте, що «старикам везде у нас почет». А у німців повага до старості людини – традиційна. За все своє життя я такої поваги до себе не бачила, Ігоре Миколайовичу. А тепер можете усміхатись скільки вам завгодно… – Високо піднявши голову, вона пішла в свою кімнату…

О п’ятій годині вечора у Шрагіна відбулося термінове побачення з Федорчуком.

Вони зустрілися в будинку Величка, який після смерті «отця» Савелія став повноправним священиком автокефальної церкви.

Величко провів Шрагіна на кухню, де ждав Федорчук, і сам вийшов у двір, щоб охороняти їх.

Федорчук мав тривожну новину: бомбардувальний полк, що стоїть на аеродромі, найближчим часом повинен перебазуватися ближче до Кавказького фронту. Це може статись протягом тижня, а Харченко ще не починав переносити вибухівку в тайник біля аеродрому.

Шрагін і Федорчук вирішили змінити весь графік операції, скорочуючи його до мінімуму. Харченко почне доставку вибухівки завтра. Але її треба зразу ж забирати з тайника і переносити на аеродром, а Федорчук не має можливості робити це кожної ночі.

– А Вальтер? – спитав Шрагін.

– Може.

– Вирішено.

Вони обговорили все, що треба було зробити для прискорення операції, і стали прощатись.

– Москва про наші справи знає? – раптом спитав Федорчук, дивлячись на Шрагіна своїми ясними голубими очима.

– Звичайно, знає, – відповів Шрагін. – У кожному повідомленні я від усіх вас передаю привіти рідним.

– А у відповідь що буває? – тихо спитав Федорчук.

– У відповідь все більше директиви – начальству не до лірики, йому діло давай. Загалом звільняти з роботи наче не збираються і рапортів за власним бажанням не вимагають, – розсміявся Шрагін.

Федорчук прикрив очі пушистими віями:

– Неможливо уявити собі, що там, у Москві, бігають трамваї, люди вранці вільно йдуть на роботу, не озираючись на всі боки, розмовляють по телефону, увечері вдома п’ють чай; лягаючи спати, не кладуть під подушку пістолет.

– Вони знають, що ми спимо із зброєю, і спокійні, – усміхнувся Шрагін…

Емма Густавівна, звичайно, мала рацію – такого дня народження у неї не було ніколи. За зсунутими столами розсілися майже двадцять чоловік гостей. Самих генералів було чотири: Штромм, Летцер і невідомий Шрагіну авіаційний генерал Унгер. Разом з лікарем Лангманом прийшов генерал од військової медицини. Адмірал Бодеккер привів представника головного військово-морського штабу адмірала Циба. Серед військових гостей взагалі нижче полковничого звання не було. Блиск орденів змагався з блиском ресторанного кришталю. Фон Аммельштейн сидів у смокінгу з білосніжним пластроном, у чорному галстуку сяяла брильянтова булавка. Було ще кілька німців у чинах, про яких Шрагін, запізнившись до приїзду гостей, нічого не знав. Нарешті, прийшли двоє місцевих знайомих Емми Густавівни, глухий, низенький на зріст старичок, який весь час очманіло розглядав присутніх і явно відчував себе не в гуморі, та літня сива жінка з розумним і якимсь тривожним обличчям, головний лікар лікарні для хворих на туберкульоз Марія Степанівна Любченко, що опинилася поруч із Шрагіним.

На спеціальному столику біля дверей було повно подарунків, і Емма Густавівна раз у раз поглядала туди, щасливо усміхаючись, мов дитина. В радіолі приглушено звучала гарна музика. Поздоровчим тостам, здавалося, не буде кінця, причому всі говорили довго, пишномовно і по-німецькому сентиментально. Фон Аммельштейн перший виголосив тост.

– Ви, панове, люди військові і бачите тільки війну і кров, кров і війну. – Старик поморщився і вів далі: – А відбувається щось більше. Знаходять один одного і об’єднуються всі німці на всій землі. Доля вирішила так, що я на старість лишився самотній. Вам важко собі уявити, що таке моя самотня осінь: величезний порожній будинок, у парку виє вітер, і ти сам один прислухаєшся до перебоїв свого серця. – Фон Аммельштейн останні слова промовив ледве чутно і, добувши з кишені, білосніжну хусточку, почав витирати сльози.

– Все-таки сентиментальність – це їхня стихія, – шепнула Шрагіну його сива сусідка. Шрагін вдавав, ніби не чує її, уважно й шанобливо слухаючи фон Аммельштейна.

– От чому, дорога Еммо-Розаліє – дозволь мені говорити тобі «ти», – твоє сьогоднішнє свято – це і моє торжество над самотністю. Я тепер не один на землі. За твоє здоров’я, Еммо-Розаліє! За мою радість! – вигукнув він і, нахилившись, поцілував Емму Густавівну в скроню.

Всі безладно закричали, задзвеніли бокали, і на секунду за столом запанувала тиша. Потім знову виник веселий гомін і шум. Офіціанти кинулись наливати вино в бокали…

Бенкет тривав майже до півночі, коли гості почали по одному розходитись – непомітно, по-англійському. Ще раніше фон Аммельштейну стало погано, і його поклали в ліжко.

– От вона, довічна й історична слабість німецької аристократії, хо-хо-хо! – гримотів з цього приводу генерал Штромм.

Та ось з допомогою свого шофера, добре-таки набравшись, пішов і він. Залишили домівку офіціанти. І кінець кінцем, крім Шрагіна та його сусідки, які сиділи за столом, у вітальні зостались Емма Густавівна, Ліля і лікар Лангман. Вони розмовляли біля рояля. Ліля, зрідка вставляючи слово, однією рукою награвала сумну мелодію. Шрагін бачив, як вони з Лангманом раз у раз зустрічались очима. Ліля здавалась веселою, а погляди лікаря ставали дедалі значущими. Так, Ліля успішно грала свою нову роль…

Сусідка Шрагіна Марія Степанівна встигла кілька разів дати йому зрозуміти, що почуває себе тут дуже погано («бенкет під час чуми»), що німці їй неприємні з дитинства і вона з цим нічого не може вдіяти, що їй чомусь страшенно шкода Емму Густавівну.

Шрагін чемно слухав її і, вибравши зручну хвилину, сказав насмішкувато:

– Можна подумати, що вас привели сюди силою, під конвоєм гестапо.

Після цього Марія Степанівна надовго замовкла. Але коли вони лишились за столом самі, вона раптом почала говорити йому, що він просто неправильно її зрозумів.

– Те, що я казала, було суто людське, без усякої політики, – пробурмотіла вона.

– У вашій лікарні і тепер є хворі? – спитав Шрагін, щоб перервати її пояснення.

– Так, звичайно. Туберкульоз не зважає на війну, – відповіла вона. – Навпаки, у тяжкий час ця хвороба збільшує своє страшне жниво.

Любченко говорила охоче, і було видно, що вона дуже рада зміні в розмові.

– От і ми, лікарі, – вела вона далі, – теж змушені, незважаючи ні на що, виконувати свій обов’язок і залишатися з хворими.

– Лікарня не встигла евакуюватись? – спитав Шрагін.

– Половина хворих нетранспортабельна, вони, по суті, приречені, – зітхнула Любченко.

– Багато таких?

– Близько двадцяти. – Любченко зажурено похитала головою. – Парадоксально, звичайно: в той час, коли на війні гинуть мільйони, ми побиваємось, щоб хоч трохи відстрочити загибель цих двох десятків хворих.

– По-моєму, це не парадокс, це вічний обов’язок лікарів, – сухо зауважив Шрагін.

– Але лікар ще й людина, – сумно сказала Любченко і тихо додала: – Радянська людина.

– І ваші хворі теж радянські люди, – відповів Шрагін.

Йому, як і раніше, щось не подобалось у цій жінці з розумним і тривожним обличчям. Вона ж знала, куди йшла в гості, бачить, які люди прийшли в цей дім, і чомусь не боїться двозначно натякати людині, з якою майже незнайома. «Це дивно», – подумав Шрагін і сказав суворо:

– Між іншим, Маріє Степанівно, ви поставили мене в дуже незручне становище. Як людина певних поглядів, я зобов’язаний не забувати ваші визнання. Але, з другого боку, ви подруга матері моєї дружини, і я мушу вірити, що Емма Густавівна не могла запросити сюди ні червоних, ні навіть рожевих.

Любченко подивилась на Шрагіна довгим, примруженим поглядом, встала і, не сказавши ні слова, попрямувала в прихожу.

– Маріє, куди ви? – поспішила за нею Емма Густавівна.

Кілька хвилин з прихожої чулись їхні голоси, потім грюкнули двері, і Емма Густавівна вернулась у вітальню. Кинувши невдоволений погляд на Шрагіна, вона пішла до рояля, біля якого сиділи, тихо розмовляючи, Ліля і лікар Лангман.

Шрагін теж підійшов до них. Вони наче й не помічали його і говорили далі про те, чи може музика виражати не високі, а найпростіші, буденні почуття людини.

– По-моєму, музика здатна передати тільки такі почуття, які людина переживає як потрясіння: любов, смерть, щастя, – казав Лангман.

Ліля стверджувала, що вона в музиці чує усмішку людини, її полегшене зітхання, задуманість, тихий сум.

– От вам людина усміхається, – сказала вона і зіграла кілька тактів з вальса Шопена. – Ніяких потрясінь, просто усмішка людини – правда ж?

Шрагін дивився на Лангмана, ждав, що він скаже. Але той, очевидно, зрозумів погляд Шрагіна, по-своєму, засміявся і сказав:

– У нас, німців, найстрашнішим вважається гість, який, уже надівши капелюха, починає в прихожій розповідати про звички своєї бабусі.

Лангман встав і почав прощатись. Ліля вийшла проводжати його. Почувши, як грюкнули парадні двері, Емма Густавівна спитала Шрагіна:

– Що таке ви дозволили собі сказати моїй подрузі? Вона заявила, що й ногою не ступить більше в мій дім.

– Мені не сподобався її настрій, – похмуро відповів Шрагін.

– Хіба мало кому не подобається чийсь настрій! – з явним натяком вигукнула Емма Густавівна. – Ви ж інтелігентна людина і мешкаєте в інтелігентному домі.

– По-вашому, я повинен був мовчати навіть тоді, коли ця ваша подруга заявляє, що вечір, на який ви її покликали, нагадує їй бенкет під час чуми? – усміхаючись спитав Шрагін.

– Що! Вона так сказала?

– Авжеж, вона так сказала і ще сказала, що їй шкода вас. Отут я не витримав і спитав, хіба її привели сюди силою, під конвоєм?

З прихожої вернулась Ліля.

– Ти послухай тільки, – звернулась до неї Емма Густавівна. – Виявляється, ота Любченко назвала наш вечір бенкетом під час чуми!

– О, господи, як мені все це огидно! – вигукнула Ліля і, за звичкою притиснувши пальці до скронь, побігла в спальню.

– Чума не чума, але те, що тут дім для божевільних, – це правда, – розгублено промовила Емма Густавівна…