Текст книги ""Грант" викликає Москву"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 11

Зіна – так звали дівчину, що працювала на біржі, – виховувалась у дитбудинку. По закінченні семирічки в дитбудинку вона приїхала в це місто, почала працювати прибиральницею в лікарні і зразу ж поступила в школу медсестер. Закінчити школу перешкодила війна.

Зіна пішла в військкомат, намагалася потрапити до армії, але замість цього її відправили рити оборонні споруди. Так вона залишилась у місті.

На біржі, куди влаштувалася Зіна, було два начальники: один – німецький, недосяжний для Зіни, похмурий німець із штучним скляним оком – пан Харнікен; другий – росіянин, в недалекому минулому завідувач міською лазнею, Про-хор Васильович, який прийняв Зіну на роботу і називав її тепер не інакше, як дочка. А Зіна поза очі називала його Лягавим – за те, що він немов нюхом чув, коли наближався пан Харнікен. Тоді в нього зразу піднімалось вухо, він весь ставав зовсім іншим, схоплювався з-за стола, втягував живіт і віддано дивився на двері. Саме в цю мить з’являвся німецький директор.

– Встати! – кричав Лягавий і вже тихо й шанобливо промовляв: – Здрастуйте, пане Харнікен.

Німець кивав головою і урочисто прямував до свого кабінету.

У перші дні Зіна не дуже задумувалась над тим, що трапилось. Та все ж скоро вона зрозуміла, що і з нею і з усім містом сталося величезне нещастя. Працюючи на біржі, вона раніше за інших узнала, що німці готують відправлення працездатних городян до Німеччини. «Їх там, як рабів, продаватимуть», – сказала Зіні Віра Іванівна, літня жінка, в минулому вчителька, а тепер такий, як і Зіна, обліковець.

Кожного вечора на біржі появлялися гестапівці. Зіну лякала їхня чорна тарганяча форма з черепами на рукавах. Лягавий вивалював перед ними на стіл облікові картки, і гестапівці довго рилися в них. Якісь картки вони забирали з собою, і після цього Лягавий брав до себе реєстраційну книгу і викреслював з неї кілька прізвищ. «Цих уже можна вважати небіжчиками», – говорила тоді Віра Іванівна.

Якось вранці Лягавий підкликав до себе Зіну.

– Коли бачиш, що прийшов єврей, а пише в картці, що він росіянин, дай мені сигнал. Підійди до мене наче по довідку і скажи, – наказав він.

Віра Іванівна, узнавши про наказ Лягавого, сказала Зіні:

– Якщо ти це зробиш, то станеш убивцею.

Але Зіна й не збиралася виконувати цей наказ.

Після роботи вона бігла додому, надівала своє єдине вихідне платтячко – синє у білу смужечку – і йшла, як вона казала, на люди. Дівчина просто тинялася по місту і пильно дивилася, що робиться навкруги.

І ось одного разу в неділю, коли вона стояла на розі коло базару, хтось тихо її покликав.

– Зіна, це ти?

Вона обернулась і побачила дівчину, разом з якою працювала в лікарні.

– Юлька! Здрастуй! – зраділа Зіна. Вони обнялись, наче були подругами. А насправді тоді в лікарні вони мало знали одна одну.

– Познайомся, це мій чоловік, – сказала Юля і за руку підтягла плечистого юнака з добродушним усміхненим обличчям, що стояв віддалік.

– Сашко, – сказав він і так стиснув руку Зіни, що вона скрикнула.

– Ти що тут робиш? – спитала Юля.

– Я? Нічого. Гуляю, – безтурботно відповіла Зіна.

– Працюєш? Обліковець на біржі?

Зіна махнула рукою:

– Аби зарплата і картки. А ти де?

– О! В мене посада найвідповідальніша, я дружина свого чоловіка, – весело сказала Юля.

– Вона чудова дружина, – засміявся Сашко і, обнявши Юлю, притиснув до своїх могутніх грудей. І шепнув: – Поклич її в гості…

– Сашко, люди навкруги, – сказала Юля, вивільняючись з обіймів чоловіка.

Зіна дивилася на них з заздрістю.

– Чого дивишся так? Заздриш? Гляди-но, й тебе влаштуємо, – розсміялась Юля і серйозно спитала: —Ти що збираєшся робити?

– Нічого.

– Ходімо до нас, поп’ємо чаю, поговоримо.

Чай був надзвичайно смачний, з варенням, з м’якими домашніми коржиками. За столом розмовляли про що завгодно. Про те, як варити кисіль з давленого винограду. Як смішно німці, не знаючи російської мови, намагаються розмовляти з нашими. Що на базарі появився якийсь зсунутий з глузду старий, який, побачивши німця, стає струнко і на все горло співає «Боже, царя храни…»

Почало сутеніти. Юля завісила вікна й засвітила гасову лампу під зеленим скляним абажуром. За столом стало ще затишніше. Зіна тужливо подумала, що їй треба йти, – скоро комендантська година, і вона опиниться в своїй кімнатці, де навіть світла немає ніякого.

У вікно двічі уривчасто стукнули по рамі.

– Сергій, безпритульний наш! – вигукнув Сашко й пішов відчиняти двері.

Гостя посадовили поруч із Зіною. Куточком ока вона бачила його худе і, як їй здалося, втомлене обличчя.

– Думаю, дай хоч на хвилинку загляну, до комендантської години, – говорив гість сиплуватим тенорком. – А головний розрахунок – хоч трохи попоїсти на сон грядущий.

– Ти у нас завжди на обліку, – сміялася Юля, ставлячи перед Сергієм тарілку з вареною картоплею, политою олією. Він з’їв цю картоплю за хвилину і приступив до чаю. Робив він усе енергійно, встигаючи, між іншим, брати участь у розмові.

І раптом він немов тільки-но побачив, що поруч з ним сидить незнайома дівчина, хоч Федорчук ще в сінях шепнув йому, яка в них корисна гостя і що треба з нею познайомитися.

– А я ж вас і не знаю. Як вас звати? – спитав він Зіну.

– Ну й люди ми! – спохватилась Юля. – Забули познайомити. Це Зіна.

– Отже, Зіна? – спитав Сергій. – А я Сергій.

– Знаю, – сказала Зіна і засміялась.

Настав час іти. Сашко жартома наказав Сергієві провести Зіну додому:

– Головою відповідаєш мені за неї…

Вони майже бігли вулицею – от-от комендантська година. Сергій тримав Зіну під руку, і це її бентежило й сковувало. Вона взагалі не любила і не вміла ходити попідруч. Розмова не клеїлась.

– А чого це Сашко називає вас безпритульним? – спитала Зіна.

– Відповідно до анкети, я з дитбудинку.

– І я теж, – здивувалася й зраділа Зіна.

– Сестричка, значить? – Сергій стиснув її лікоть. – Мені іноді здається, що кожний другий пройшов через це.

– А я нікого з наших ще не зустрічала, – сказала Зіна. – Хіба тільки одну подружку, ще до війни.

Вони підійшли до будинку Зіни, попрощались церемонно за руку, і Зіна прошмигнула у хвіртку.

Після цього вони почали зустрічатися кожного дня. Сергій приходив до біржі під кінець робочого дня, виходила Зіна, і вони йшли гуляти. Згадували кожен свій дитбудинок, і все в обох було схоже. Але Зіна почала боятися Сергія, її насторожувала його поривчастість. Одного разу, коли вони прощалися біля її будинку, він схопив її незручно за шию і намагався поцілувати. Вона вперлася хлопцеві в груди ліктем і ненароком дуже боляче вдарила його головою в підборіддя. Він зразу відпустив її, і помацавши підборіддя, похмуро сказав:

– Зуби, здається, цілі, і то добре. На добраніч. – І пішов.

Зіна побоювалась, що їхнє знайомство на цьому й припиниться.

Але саме в цей час Димко дістав наказ Шрагіна зблизитися з Зіною. Та й без цього він не обірвав би з нею знайомство – розумів, як може це пригодитися для справи. І нарешті, дівчина просто дедалі більше подобалась йому. Словом, на другий день Сергій, наче нічого й не було, ждав її коло біржі. Цього разу він був мовчазний і задумливий. «Ображається» – вирішила Зіна. Але він раптом сказав:

– У мене, сестричко, компотне становище з роботою, – Сергій вирішив, не відкладаючи, з’ясувати, чи спроможна Зіна надати допомогу.

– На облік у нас взявся? – спитала Зіна.

– Не можна, сестричко, можуть запроторити в Німеччину, ні за що ні про що. Аж надто вже вік у мене для них потрібний.

Зіна мовчала, вона знала, що Сергієві побоювання обгрунтовані. Останнім часом Лягавий спеціально реєстрував безробітних чоловіків, яким менше тридцяти років. Сказав при цьому, скалячи жовті зуби: «Екскурсанти – поїдуть Європу дивитись…»

– А чи не можна у вас там скапарити яку-небудь довідку? – обережно спитав Сергій. – Ну, що пред’явник цього працює отам і отам і щоб печатка й підпис?

– Не можна, – відповіла Зіна. – Нас кожного дня страхають, і начальство за кожним бланком пильно, немов у три пари очей, дивиться.

– Здрібнюється, я бачу, наше дитбудинківське плем’я, – зітхнув Сергій. – Та якби мене хтось із своїх дитбудинківських попросив на стіну вилізти, я б за одну мить…

– Не можна, – суворо повторила Зіна і вже лагідніше додала: – Не можу, Сергійку.

– Як нема, то й дарма, – весело сказав Сергій. – Спасибі цьому дому, віддамо шану другому.

– Ніхто тобі цього не зробить, – ніби злякавшись, зауважила Зіна.

– І навіть директор біржі? – спитав Сергій.

– Хто, Лягавий? І не думай навіть. Він тебе одразу до в’язниці відправить.

– Тоді кепські мої справи, – зітхнув Сергій і стиснув їй лікоть.

Вони знову йшли під руку. Зіна до цього вже починала звикати.

Наступного дня Зіна весь час думала про довідку для Сергія. Та варто було їй підвести погляд, як вона наштовхувалась на водянисті очі Лягавого, і в неї зразу починали тремтіти руки, ніби вона вже підробила цю страшну довідку і Лягавий знає про це.

Віра Іванівна спитала її.

– Зіно, у тебе що-небудь трапилось?

Дівчина здригнулась і, опанувавши себе, спокійно відказала:

– Що може зі мною трапитись, хіба що закохаюсь?

– Ну, це не біда, – усміхнулась Віра Іванівна. – Хоч начебто й не час.

– Чому це не час? – завзято спитала Зіна, щоб абстрагуватися від свого страху. – «Любовь нечаянно нагрянет, когда ее совсем не ждешь», – тихенько проспівала вона.

– Ей, дочко! Може, ти теревені правитимеш дома, а тут треба працювати! – крикнув із свого кутка Лягавий…

Цього дня, коли Зіна вийшла з будинку біржі, Сергія на звичному місці не було. Вона стривожилась. Години зо дві никала по місту, думаючи про те, що могло з ним статися і, не видержавши характеру, пішла до Юлі.

Юля зразу побачила, що Зіна схвильована. Обняла її за плечі, ввела в хату, посадила за стіл, поставила перед нею склянку чаю і сама сіла навпроти неї.

– Що з тобою? Ти краще скажи, легше буде.

Зіна мовчала і не доторкалась до чаю.

– Що-небудь з Сергієм?

– Ти не знаєш, де він? – не витримала Зіна.

– Вони з Сашком пішли кудись відносно роботи, адже Сергія твого можуть запросто погнати в Німеччину.

– Чому це мого? – фиркнула Зіна.

– Ну нашого, все одно, – тихо мовила Юля, і зітхнувши, додала: —Чудовий він хлопець. Одружилися б, стало б вам обом легше в цьому пеклі. Знаєш, як добре, коли поряд вірна людина!..

Зіна спалахнула, уже готова була захиститись грубим жартом, але не зробила цього, промовчала і зараз же пішла.

На завтра Сергій був на місці, і Зіна так зраділа, побачивши його, що, сама того не помітивши, побігла до нього, але, не добігши трохи, раптом злякалася свого пориву, зупинилась і стояла мов вкопана, поки Сергій сам не ступив до неї кілька кроків.

Вони пішли звичним їм маршрутом, тихими маленькими вуличками, обминаючи центр міста.

– Я знаю твою вчорашню розмову з Юлею, – сказав Сергій.

– Яку ще там розмову? – спитала Зіна, холонучи. – Яку, яку… Ну, що скажеш?

– Їй і скажу при нагоді, – тихо відповіла Зіна.

Вони деякий час ішли мовчки, і раптом Сергій сказав:

– Справді, Зіно, давай жити разом. Їй-богу, веселіше буде.

– Як це жити? – здивувалася дівчина.

– Як усі живуть, родиною.

– А любов? – спитала Зіна, сама не дуже розуміючи, що це таке.

– Віршів не пишу, – всміхнувся Сергій.

Зіні здавалося, що все це він говорив несерйозно, а головне, зовсім не тими словами, про які вона іноді мріяла, водночас вона бачила його неспокійне обличчя, його тривожний, очікуючий погляд і раптом відчула, що він не жартує.

– Ну то як, Зіно? – нетерпляче спитав Сергій і зупинився.

– Як же ти про це думаєш? Без ніякого запису? – помовчавши, спитала Зіна.

– Чому? – заперечив Сергій. – Який тут у них буде запис, хтозна… До того ж їхній запис для мене ніщо. А друзі мої вже розвідали про попа і про все таке інше. Там у церкві запис ведуть по-старовинному. Правда, піп ціну править – упадеш.

– У церкві? – здивувалася й зраділа Зіна. Вона бачила в якомусь фільмі церковне вінчання, і воно їй дуже сподобалось. Там усе було так урочисто, красиво, з співами.

– А більше ж ніде, – сказав Сергій і знову спитав: – Ну що ти вирішуєш?.

– А ти мене не покинеш? – Зіна дивилася йому в очі, і він бачив у них веселі іскорки.

– Аби тільки ти мене не покинула, – тихо мовив він і обережно, зовсім не так, як уперше, ласкаво пригорнув її до себе і став шукати її губи…

У неділю вранці головною вулицею, прямуючи до церкви, поважно рухався весільний кортеж на двох візниках. Накрапав дощ, і верх над прольотками був піднятий. Верх цей був з жовтої брудної шкіри і весь в дірках. Та й самі прольотки мали такий вигляд, наче їх викопали з землі. Справді, де вони були, поки цими вулицями бігали таксі й трамваї?

Перехожі, побачивши кортеж, зупинялись і здивовано дивилися йому вслід: кому це тепер спало на думку женитися, та ще й весілля справляти? А німцям це видовище подобалось. Вони сміялися, кричали щось услід процесії.

У першій прольотці сиділа молода і старший боярин Харченко. У нього через плече був зав’язаний вишитий рушник. У другій прольотці молодий сидів між старим і старенькою – це були Михайло Степанович Биков і його дружина Ольга Матвіївна – хазяї будинку, в якому провів першу таємну ніч і тепер жив Харченко. Молодий – Сергій Димко – потай любовно поглядав на своїх весільних батька й матір і дивом дивувався, з якою справжньою гідністю грали старенькі свої весільні ролі. Він знав, що вони, довго не роздумуючи, залишили в себе Харченка. Більше того, старі зуміли через церкву одержати фальшиву метрику, яка засвідчувала, що Харченка вони всиновили ще в 1930 році. Коли Харченко попросив їх взяти участь у весіллі, старенькі зразу погодились. Харченко розказував, що їх непокоїло тільки одне – чи не станеться на весіллі якоїсь стрілянини і що в такому разі не треба брати з собою Ольгу Матвіївну, бо вона не переносить пострілів…

У церкві було темно, як у льоху. Піп мав досить дивний вигляд – наголо бритий і навіть без вусів. Він зустрів приїжджих на паперті, поквапно провів у церкву і, взявши Харченка за руку, відійшов з ним убік. Вони довго про щось перешіптувались.

– Гаразд, дамо тобі ще дві пачки чаю, і шабаш, – голосно сказав Харченко і вернувся до молодих.

– Восьмушки чи чвертки? – поцікавився піп.

– Ти сказав би ще, по кілограму кожна, – розізлився Харченко. – Як тобі не соромно з церкви ларьок робити? Восьмушки, восьмушки…

– Гаразд, ідіть до церковних воріт, – сказав піп і кудись зник.

Незабаром він знову вийшов, уже в рясі, досить пошарпаній. Поряд з попом дріботіла згорблена маленька бабка, в такому довгому чорному платті, що воно тяглося за нею, як хвіст.

– Молоді, станьте сюди, – розпорядився піп, показуючи на низеньку кафедру, де лежала велика книга з хрестом на оправі. Зіна і Сергій стали поряд. Позаду них – Харченко із своїми старими.

– Звати як? – суворо спитав піп.

– Зінаїда і Сергій, – відповіла за обох Зіна. Вона дуже хвилювалась і чогось боялася, їй хотілося, щоб усе скоріше закінчилось.

Піп подивився на неї насмішкувато і, задерши голову, гучно проголосив:

– Вінчаються раба божа Зінаїда і раб божий Сергій. І та нехай… – Більше з того, що він бурмотів, значно знизивши тон, жодного слова розібрати було неможливо. Харченко знав, що піп до приходу німців був бухгалтером будівельного тресту і, звичайно, не розумівся на церковній службі, але спостерігати за цим саморобним попом було смішно. А молоді, здавалося, не помічали комізму становища і були сповнені серйозності й трепету.

Пробурмотівши хвилини зо дві, піп раптом замовк і строго спитав Сергія:

– Будеш вірний своїй дружині?

– Буду.

– Дивись! – пригрозив йому пальцем піп і звернувся до Зіни: – А ти?

– Буду, буду, – швидко промовила вона.

– Дивись! – пригрозив піп і їй, після чого він зійшов з свого п’єдесталу і, задерши до грудей рясу, витягнув з кишені папірець. – Зараз, я тільки прізвища ваші проставлю і в книгу занесу…

Харченко взяв у нього довідку, перевірив, що в ній написано, перевірив запис у книзі і після цього віддав попові дві восьмушки чаю, сказавши при цьому:

– Шкуродер ти, а не піп.

– Кожен живе, як може, – відповів піп, погладжуючи свою бриту голову.

З церкви усі вже пішки вирушили до Федорчуків, де на них ждав весільний стіл…

Розділ 12

Штурмбанфюрер Вальтер Цах розповідав Релінку про акцію «Шість променів», яку він підготував. Саме розповідав, а не доповідав. Начальник поліції безпеки взагалі не був зобов’язаний звітувати перед старшим слідчим СД. І якщо він прийшов до нього, то тільки тому, що знав, який великий досвід у Релінка в проведенні таких акцій і що в СД міста він постать найвизначніша. І все-таки розмова в них наче неофіційна. Ось і зустрілися вони не на службі, а недільного вечора в особняку, де жив Релінк. Вони сиділи на тісному балконі, що виходив у садок. Плетені крісла ледве вміщувались на балконі, і співрозмовники весь час відчували коліна один одного. Та зате можна говорити зовсім тихо, тим більше, що обом відомий параграф 17 інструкції Гейдріха, в якому особливо підкреслюється секретність саме таких акцій.

– По-моєму, шифр операції підібрано невдало, – зауважив Релінк. – Кожному дурневі ясно, що йдеться про шість променів єврейського клейма.

Цах, не моргнувши оком, проковтнув «дурня» і спитав:

– А що, коли її назвати просто акція номер один?

– В усякому разі, краще, – відповів Релінк. – На скільки чоловік ви розраховуєте акцію?

– Я думаю, що за першим наказом про з’явлення прийдуть близько двох тисяч чоловік і через тиждень стільки ж за другим наказом.

– Можливість втечі з міста, сподіваюсь, передбачена?

– Так, все зроблено. У нас єдина трудність – досить велика відстань од місця збирання до місця акції.

– Це дуже погано, Цах, – лагідно докорив Релінк. – Кожний зайвий десяток метрів дороги – це зайвий шанс розшифровки акції.

– Але ми їх доставимо туди вночі.

– Як ви їх доставите? У вас буде для цього необхідний транспорт?

– Я провів хронометраж. Вночі гнав за маршрутом поліцейських. Вийшло дванадцять хвилин. Враховуючи, що в колоні будуть і старі, планую тридцять хвилин.

– А ви пам’ятаєте випадок у Польщі, коли п’ять тисяч чоловік просто відмовились іти й сіли на дорозі! Що буде, коли передчуття не обманить і ваших?

– Що ви пропонуєте?

– Я пропонувати не можу взагалі.

– І все-таки я проведу їх за тридцять хвилин! Не те щоб сісти на дорогу, подумати про це не встигнуть, – енергійно сказав Цах.

Вони розмовляли півголосом, зовсім спокійно, як можуть розмовляти про свої справи будь-які люди. Вони ніби не знали, що кожне їхнє слово – це автоматна черга, передсмертний зойк жінок і дітей, земля над могилами тисяч людей, яка ворушиться, людей, винних тільки в тому, що вони народилися євреями.

Ні, вони знали! І саме тому замінили запропонований Цахом не надто хитрий шифр операції. Вони знали, і саме тому Релінк обрав місцем розмови цей тісний балкон. Вони знали, і тому так намагалися приховати акцію від сторонніх очей.

Релінк і Цах закінчили свою розмову на балконі і деякий час мовчали. Після недавнього дощу в садку видзвонювали краплі, в небі виблискували, немов умиті, великі зірки. Якась безсонна чайка шугнула над садком, і від її пронизливого тужного крику здригнулися ті, на балконі.

– Завтра в цей час ми почнемо, – сказав Цах, встаючи.

– Подзвоніть після закінчення. Бажаю успіху.

– Я в ньому певен. На добраніч.

– На добраніч.

Релінк провів Цаха до воріт і потім довго гуляв по садку. Він заздрив Цахові – в того вже почалась справжня робота, а йому доводиться займатись поки що дуже потрібною, але, на жаль, не найцікавішою справою.

Цілий день він провів на конспіративній квартирі, куди до нього за суворим графіком водили людей, завербованих у секретні агенти СД. Дивно, які схожі одне на одного всі ці люди – і у Франції, і в Голландії, і в Польщі, і тут. Після двох – трьох бесід Релінку здавалося, що разом з кожним кандидатом в агенти до кімнати майже зримо входили або страх, або жадібність, або ненависть. Після кожної розмови він занотовував у своїй маленькій записній книжечці кличку агента і в дужках ставив одне з тих слів: «страх», «жадібність», «ненависть». Це щоб не забути головну душевну пружину агента. Пам’ятати це дуже важливо, бо, що під силу зненависті, те не може перемогти жадібність і тим більше страх… Підготовчу, первинну роботу з агентами Релінк не любив, бо такі люди йому були не цікаві і заздалегідь у всьому зрозумілі.

Релінк вернувся додому пізно.

Він заснув швидко і міцно, як засинають люди, у яких здоров’я і нерви в цілковитому порядку і які від завтрашнього дня не ждуть ніяких несподіванок, оскільки вважають, що своє завтра вони роблять самі…

Але о пів на третю ночі його підняв з ліжка телефонний дзвінок із СД.

– Дозволю собі дзвонити на правах коменданта, – почув він, як завжди, веселий і, як завжди, надтріснутий голос Брамберга. – До нас тут прийшов дуже цікавий тип.

– Сам прийшов?

– Так.

– Що йому треба?

– Вимагає, щоб з ним говорило начальство вище од мене.

– То арештуйте його, і завтра розберемось.

– Але ж ми домовились, на перших порах добровольців не брати. До того ж нюх мене обманює рідко. Вам варто приїхати. Від цього типа несе міцний запах.

– Гаразд, висилайте машину…

Релінк сидів за столом, ще не зовсім прокинувшись, коли до нього ввели того, кого Брамберг називав цікавим типом. Так, цього не могли сюди привести ні страх, ні жадібність. У вигляді того, що ввійшов, були тільки незалежність і впевненість. Перед Релінком стояв міцний, ставний чоловік років п’ятдесяти. У нього було крупне вольове обличчя, масивна голова сиділа на такій короткій шиї, що здавалося, ніби вона приросла прямо до плечей.

Не чекаючи запрошення, він сів на стілець і, уважно дивлячись на Релінка, спитав:

– З ким маю честь розмовляти?

– Тут звичайно першим запитую я, – усміхнувся Релінк, уже наперед смакуючи цікавий і складний кросворд.

– Моє прізвище Савченко, Ілля Ілліч Савченко. Але це вам нічогісінько не каже.

– Начальник СД доктор Шпан, – назвав Релінк не своє прізвище.

– Чому ж ви приймаєте мене не в своєму кабінеті? – спокійно запитав Савченко.

– Хіба суть розмови може залежати од меблів? – в свою чергу спитав Релінк.

– Ну, а все-таки?

– Ви прийшли в установу, де я можу дозволити собі фантазію приймати людей у будь-якому кабінеті. І чи не здається вам, що ми почали розмову аж ніяк не по-діловому?

– Здається, – погодився Савченко і неквапно добув з кишені коробку цигарок і сірники.

– Я не палю, – сухо зауважив Релінк, і це була його перша проба співбесідника на характер.

Пошукавши очима попільницю і не знайшовши її, Савченко потушив сірника і поклав його в коробку з цигарками.

– Я прийшов до вас… за вказівкою української націоналістичної організації, – багатозначно сказав він, шумно розкурюючи одсирілу цигарку.

– Що це за організація? – мляво поцікавився Релінк.

Савченко, не дивлячись на нього, здивовано підвів брови:

– Вам відоме таке прізвище – Бандера?

– Так.

– Те, що ви перебуваєте на території України, теж, сподіваюсь, вам відомо?

– Безумовно.

– Це автоматично звільняє мене від пояснень, яку організацію я репрезентую.

– Але в вашій організації, я знаю, є якісь розгалуження, відтінки, нюанси. І от у цьому, признаюсь, я ще не встиг розібратись, – відповів Релінк.

– Бачите, це не зовсім так, – з гіркотою сказав Савченко. – Розгалуження, або, як ви кажете, нюанси, існують, на жаль, тільки в нашому закордонному керівництві, де, крім справжнього вождя України Бандери, б’ються за владу і за місце біля українського пирога різні діячі рангом нижчі і розумом бідніші. А тут, на місці, ми абсолютно єдині в нашій любові до України і в нашій зненависті до комуністів. До перших днів війни я перебував у Львові, а потім відповідно до наказу Бандери приїхав сюди, щоб очолити місцеву організацію і встановити з вами діловий контакт. Моя зона – весь південь України. Ми не поспішаємо і не хочемо квапити вас. Ми розуміємо, що перше ваше завдання – розчистити місто. Але сьогодні ми вирішили, що вже зараз можемо бути вам корисні. З цим я й прийшов. Мушу вибачитись, що прийшов так пізно, але потрібна обережність.

– Розумію, розумію, – неуважно промовив Релінк, пригадуючи в цей час усе, що казали йому в Берліні з приводу використання української націоналістичної організації. А казали йому, що публіка ця може бути і корисна й небезпечна, їхню ненависть до Рад, до всього, що йде від Москви, слід використати, але треба завжди пам’ятати, що вони хочуть з допомогою німецької армії стати на чолі самостійної України, а це, крім них самих, нікому не потрібно. Так що контакт з ними слід підтримувати й брати з цього максимум користі, але підпускати їх до влади не можна. їм навіть не треба давати щодо цього ніяких обіцянок. Максимум – участь в органах місцевого управління.

– Чи можу я знати чисельність вашої організації? – спитав Релінк.

– Все українське населення міста. Але точніше про це згодом, і взагалі всі організаційні питання – згодом. Сьогодні я прийшов до вас з однією цілком конкретною справою.

– Слухаю.

– Ви знаєте про те, що місцевий міськком партії залишив у місті добре озброєне підпілля?

– В усякому разі, думав про це, – байдуже відповів Релінк.

– На наш погляд, ви повинні вже не думати, а діяти. Мої люди виявили в місті понад десяток залишених тут комуністів, які змінили не тільки місце роботи, а й весь свій зовнішній вигляд… – Савченко вичікувально замовк.

– Далі, – попросив Релінк.

– Я ждав, що ви спитаєте прізвища і адреси цих комуністів, – усміхнувся Савченко.

– Це ми узнаємо самі, – недбало кинув Релінк.

– Не маю сумніву. – Савченко затягнувся димом цигарки і додав: – Але якщо у вас виникнуть труднощі, ми допоможемо, тільки скажіть.

Релінк вилаявся про себе. І надала ж лиха година самому відрізати можливість зараз же спитати прізвища комуністів, що залишилися в місті.

А Савченко в цей час думав про те, що його співрозмовник, мабуть, не такий уже й хитрий і легко впадає в фанаберію. Він збирався вже сьогодні кілька прізвищ обміняти на деякі привілеї для членів своєї організації, а справа явно затягувалась.

– Що у вас до мене ще? – спитав Релінк.

– Мені хотілося б ще тільки висловити побажання, щоб ви й інші окупаційні власті, добираючи працівників для різних потреб, віддавали деяку перевагу нашим людям. Ото й усе.

– Особисто я обіцяю, – заявив Релінк. – А щодо інших окупаційних інститутів, то вам, очевидно, доведеться встановити контакт і з ними.

– Мені цього не хотілося б робити. Щодо цього бажано б мати вашу авторитетну рекомендацію. Ви могли б, наприклад, повідомити мою адресу кому треба, тоді я знав би, Що назріваючий контакт ви схвалили. Словом, поки що мені хотілося б мати справу тільки з вами.

– Я подумаю про це, – відповів Релінк. – Прошу вашу адресу, а заодно й документи, які підтверджують ваші повноваження.

Савченко неквапно добув з кишені акуратно складений папір і подав Релінку.

Це виявився цілком офіційний документ, підписаний самим Бандерою і на його особистому бланку. В ньому було навіть звернення до німецьких окупаційних властей «всіляко допомагати Савченку І. І. у виконанні ним високого національного обов’язку».

Релінк повернув документ.

Савченко сказав:

– Моя адреса: Першотравнева вулиця, двадцять дев’ять, спитати Явдоху Іванівну.

Релінк записав адресу й подякував Савченкові за корисний візит.

– Я хотів би, перед тим як попрощатися, внести в наші взаємини додаткову ясність і для цього кажу: до побачення, пане Релінк. – Савченко люб’язно посміхнувся.

Релінку нічого не залишалося, як теж усміхнутись і сказати:

– До побачення, пане Савченко.

У кабінет заглянув Брамберг, він без слів запитував, що зробити з відвідувачем.

– Випусти його і зараз же зайди до мене, – наказав Релінк.

Повернувшись, Брамберг уже розумів, що в чомусь провинився, і віддано дивився в очі Релінку.

– Звідкіля він узнав моє прізвище? – холодно спитав Релінк.

– Коли я сказав йому, що ви зараз приїдете, він спитав, як до вас звертатись. І я сказав йому: «пан Релінк», от і все.

– Осел! – тихо промовив Релінк. – Запам’ятай цей випадок на весь час, коли я ще тебе терпітиму.

– Запам’ятаю, – виразно мовив Брамберг. – Я можу йти?

– Машину до під’їзду, – наказав Релінк.

– Уже стоїть.

– Тоді йди під три чорти!

– Слухаюсь, пішов. – Брамберг круто повернувся і, карбуючи крок, попрямував до дверей.