Текст книги ""Грант" викликає Москву"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 52

Шрагін з першої ж миті зрозумів, що схопили його не випадково. Найголовніше в тому, що вони про нього знають. В усякому разі, він нічого, крім відомого їм прізвища, не скаже, хоч би там що. Це було для нього настільки ясно й непорушно, що думати про це не мало ніякого сенсу. Головна тривога полягала в іншому: чи взяли тільки його? Якщо арештували всіх – значить це результат вільної чи мимовільної зради Григоренка. Якщо ж інших не зачепили, то ще сьогодні вступить у дію спеціальна схема, за якою на його місце стає Дем’янов і робота групи триватиме, а заради цього можна пожертвувати й життям. Коли ж Григоренка змусили назвати всі імена і група уже в руках гестапо, як йому поводитись? Це слід обдумати…

Може бути, що кати зламали вже не тільки Григоренка, тоді очні ставки з ними переконають СД, що він керівник групи, і після цього його мовчання особливого значення для слідства не матиме. А що в цьому випадку мовчання може дати йому самому? Це теж слід обдумати…

От дуже важливе: довідавшись, що від групи через фронт пішов Харченко, гестапівці можуть влаштувати йому пастку, коли він і радист із спорядженням повертатимуться назад. Для цього СД потрібно тільки примусити одного із зломлених діяти за їхньою вказівкою.

В цей час Григоренка знову привели у кабінет Релінка, і він зразу відчув, що ставлення до нього змінилось. Уже по дорозі з одиночки, коли він забарився перед східцями, Бульдог, супроводжуючи його, стусонув кулаком межи плечі. А Релінк зараз дивився на нього так страшенно посміхаючись, що він мимоволі відвів очі.

– Ну, добродію Григоренко, чи не пригадали ви про себе ще що-небудь цікавого для нас? – запитав Релінк.

– Я сказав усе, – відповів Григоренко.

– Тоді в спробі обманути нас я повинен обвинуватити якогось Гранта, – підвищивши голос, сказав Релінк. Це був його перший крок, щоб з’ясувати питання про таємничого автора радіограм.

Григоренко знав про кодовану назву групи і в першу мить не зумів приховати, як це його вразило. Релінку такого безмовного визнання було цілком досить, принаймні на перший час.

– Ну що, Григоренко? – вів далі Релінк. – Покликати сюди Гранта і звинуватити його в брехні? Боюсь тільки, що це вам так не минеться. Грант – людина серйозна.

– Я не розібрав, про кого ви говорите? – наївно почав відступ Григоренко.

– Ах, не розібрали? Грант! Грант! Розібрали? – Релінк показав Бульдогу на Григоренка і сказав: – Він чогось погано чує, подивись.

Бульдог швидко підійшов до Григоренка і з розмаху вдарив його кулаком в обличчя. Григоренко відлетів у куток кімнати і впав, перекидаючи стільці. Другий гестапівець підняв його і посадив на стілець посеред кімнати.

Григоренко подивився навкруги і зупинив свій отупіло-переляканий погляд на Бульдогові, котрий вже сидів у кріслі біля стінки, наче нічого не сталося.

– Сюди, сюди дивись, червона сволота! – крикнув Релінк по-німецькому.

Григоренко слухняно повернувся до нього.

– Е, та ти, я бачу, розумієш по-німецькому. Приємна новина.

Григоренко справді останнім часом уже непогано розумів німецьку мову і сам пробував розмовляти.

З цієї хвилини Релінк допитував його по-німецькому. І хоч він часто змушений був вдаватися до послуг перекладача, щоб уточнити, що сказав арештований, все ж так йому було допитувати зручніше: повний переклад дуже уповільнював темп допиту.

– То що ж ви скажете нам, Григоренко, з приводу Гранта? – спокійно запитав Релінк.

– Не знаю я ніякого Гранта, – хитнув головою Григоренко. Він вирішив, що гестапівці звідкись узнали тільки цю кодовану назву їхньої групи і думають, що це чиєсь ім’я, і ловлять його тепер на цей голий гачок.

– Ах, не знаєте! – Релінк подав знак Бульдогу, і той, цього разу не поспішаючи, пішов до Григоренка.

– Стривайте! – закричав Григоренко.

Релінк жестом зупинив Бульдога.

– Добре, почекаємо трохи. А поки що суто теоретичне питання: може так бути, що Грант знає вас, а ви його не знаєте?

– Звичайно, може, – поспішив відповісти Григоренко. – Хіба мало хто може мене знати!

– Ви такий популярний в цьому місті?

– Я ніякого Гранта не знаю.

На знак Релінка гестапівець, що стояв позаду Григоренка, швидким вивіреним рухом скрутив йому руки назад і прив’язав їх там до спинки стільця. Потім він прикрутив мотузком до ніжок стільця і його ноги. Цей прийом допиту Релінк називав «танок із стільцем».

Перед Григоренком появився гестапівець з гумовим чотиригранним бруском у руках. Він методично і не кваплячись розстебнув усі гудзики свого кітеля.

– Для початку повільний блюз без голови, – неголосно наказав Релінк.

Перший удар – в груди. Потім, ступивши крок з поворотом, гестапівець ударив трохи нижче плеча, ще крок з поворотом – і удар по шиї. Після третього удару Григоренко обвиснув і почав падати вперед, але гестапівець притримував його за спинку стільця. Ще крок з поворотом – ще удар. Новий змах бруска…

Григоренко закричав.

– Хай дама трохи відпочине! Танок нелегкий, – сказав Релінк і, вийшовши з-за стола, став впритул перед Григоренком.

– Не треба кричати і не треба ображатись. Ти ж не знаєш, що це найновіший метод лікування туберкульозу.

Гестапівці зареготали.

Взявши собі стілець, Релінк сів лицем в лице з Григоренком і співчутливо спитав:

– Боляче? Нічого не вдієш, не всяке лікування приємне. А тепер відповідай коротко і точно на мої запитання. В якому році народився?

– В дев’ятнадцятому, – прохрипів Григоренко.

– Де?

– В Харківській області, село Федорівка.

– Значить, ти не місцевий житель?

– Ні.

– Як тут опинився?

Григоренко не відповідав. Він тільки в цю мить зрозумів, що автоматично повідомив про себе справжні дані, а в його версії, приготованій на випадок арешту, дані були зовсім інші. За спокійних обставин, не приголомшений болем, може, він і зміг би якось узгодити справжні відомості з версією, але зараз він тільки спітнів од страху.

– Я приїхав сюди… ще перед війною… Послали на роботу… Інструктором фізкультури… – затинаючись, промовив Григоренко, і це було вже з версії.

– Отак-таки, – Релінк вернувся за свій стіл. – Ось твій паспорт. Чому тут немає належного штампу про роботу в цьому місті?

Григоренко мовчав, не розуміючи, де вони взяли його паспорт, який він, ідучи до партизанів, сховав на старій квартирі.

– Ну, ну, відповідай швидше! – крикнув Релінк. – Де штамп про роботу?

– Не встиг поставити, – відповів Григоренко.

– Ах, не встиг! А чому в паспорті зовсім інше місце народження?

Григоренко мовчав. Релінк знову підійшов до нього впритул.

– Погані твої справи, дуже погані. Треба було, залишаючи попередню квартиру, заховати паспорт краще. Або не реєструватися там як постійний мешканець. І вже в усякому разі, слід пам’ятати, що сказано в твоєму фальшивому паспорті. – Релінк звернувся до гестапівців: – Швидкий фокстрот!..

Через півгодини Григоренка непритомного понесли в камеру…

Релінк викликав машину і разом з двома співробітниками виїхав на квартиру Шрагіна. Це входило в розроблений ним план операції «Олендорф проти Гранта». Він їхав цілком задоволений собою: поки що все йшло так, як він задумав.

Емма Густавівна і Ліля були дома. Двері відчинила стара. Вона здивовано і злякано дивилася на гестапівців, що вдерлися, не впізнаючи Релінка, який одного разу був її гостем.

– Еммо Густавівно, здрастуйте, – всміхнувся Релінк. – Можна до вас на хвилинку?

– Прошу, прошу, – заметушилася стара, все ще не впізнаючи гостя.

Релінк вирішив нагадати їй про себе:

– Я дуже шкодую, що з того часу, як побував у вас разом з генералом Штроммом, більше не мав можливості скористатися вашою люб’язною гостинністю.

– Я теж шкодую за цим, пане… – старуха затнулася.

– Релінк.

Вони пішли у вітальню.

– Ваша дочка дома? – запитав Релінк.

– Валяється в ліжку, – буркотливо відповіла старуха.

– Покличте її, будь ласка, нам треба поговорити всім разом.

Ліля вийшла заспана, із злим, пом’ятим обличчям. Не відповівши на привітання Релінка, сіла на диван.

– Де пан Шрагін? – запитав її Релінк.

– Мабуть, на своєму заводі, – відповіла за дочку Емма Густавівна. – А втім, хто його зна, він нам ніколи не каже, куди йде.

– Ні, Еммо Густавівно, він не на заводі, – зітхнув Релінк. – Ми його сьогодні вранці арештували.

Ліля схопилася рукою за горло і дивилась на Релінка повними жаху очима.

– А що я тобі казала! – істерично крикнула стара.

– Що вам казала мама? – швидко спитав Релінк, не зводячи очей з Лілі.

– Хай вона сама скаже, – ледве відповіла Ліля.

– Я казала їй, що він темна й жорстока людина, – майже урочисто промовила Емма Густавівна.

– Чому ви так думаєте? – повернувся до неї Релінк.

– Боже мій! – сплеснула вона долонями. – Два роки прожити в сім’ї і ні разу не показати себе людиною, в якої є серце.

– Так… Що іще? – запитав Релінк.

Але скільки він не старався, більше хазяйка нічого конкретного повідомити не могла. І тоді Релінк знову звернувся до Лілі:

– А що скажете ви?

– За що ви його арештували? – запитала Ліля.

– Про це згодом. Поки що я хочу послухати вас, ваші враження про пана Шрагіна.

– По-моєму, він хороша і чесна людина, – помовчавши, відповіла Ліля. – Те, що каже мама, – то несерйозно. Їй не подобається його характер. Мені теж його характер не до душі, але людина він хороша… Так, він хороша людина, – виклично повторила вона.

– Дружині чоловік найчастіше здається хорошим, – усміхнувся Релінк.

– Боже мій, який він їй чоловік! – вигукнула Емма Густавівна. – У нього перед очима лікар Лангман відкрито залицяється до його дружини, а він і оком не моргне.

– Мамо! – обурено крикнула Ліля.

– Чому я повинна мовчати? Я все-таки твоя мати, і, якщо моє серце болить за тебе, я мовчати не можу, – старуха вихопила з рукава хусточку і притиснула її до очей.

– Ваші родинні справи мене не цікавлять, – сказав Релінк, сам у цей час вирішивши, що звідси поїде до лікаря Лангмана. Він уже бачив, що ці дві жінки нічого справжнього про Шрагіна не знають.

– Прошу пробачити, – Релінк встав. – Але ми повинні зробити обшук у кімнаті пана Шрагіна.

Нічого важливого від цього обшуку він не ждав. Шрагін не такий дурень, щоб зберігати в цьому домі документи, які б його викривали.

Релінк відкланявся і поїхав…

На самому початку розмови з Лангманом Релінк припустився тактичної помилки. Він натякнув, що арешт Шрагіна чимось загрожує лікареві. Обличчя Лангмана зразу наче закам’яніло, і він сухо запитав:

– Ви бачите в моїй особі співучасника пана Шрагіна, я правильно вас зрозумів?

– Ні, – твердо відповів Релінк.

– Тоді що вам від мене треба?

– Коротко – ваші враження про цю людину.

– Ми прийшли до того, з чого почали, – поморщився Лангман. – Невже ви не розумієте простої речі: або я його спільник, і тоді я корисний вам, або… ви марно гаєте на мене час.

– Я чув щось… – Релінк змусив себе усміхнутись, – про вашу з ним спілку… в родинному чи ліричному плані.

– Як видно, в цьому плані СД працює тут добре, – холодно зауважив Лангман. – І все-таки ці відомості не точні. Мої стосунки з тією жінкою – моя особиста справа. Але чоловіком її є пан Шрагін.

– Нема в неї більше чоловіка.

Лангман усміхнувся:

– Мені важливо почути це від неї. Тільки від неї. Мабуть, і це вам незрозуміло, – спокійно сказав Лангман і раптом спитав: – Сподіваюсь, її ви не арештували?

– Поки що ні, – сухо кинув Релінк, зловтішно відчувши, що він знайшов, нарешті, спосіб примусити цього типа бути говірким. – Але я ніяких гарантій щодо цього не даю. її чоловік – наш ворог, і, як видно, дуже великого масштабу.

– Це підозра чи встановлений факт? – запитав Лангман.

– На жаль, факт. Вірніше – на щастя, оскільки він уже в наших руках.

– Тоді навіщо вам мої сторонні враження про нього, якщо, звичайно, ви не вважаєте мене його спільником?

– Я повинен вирішити, яких заходів вжити щодо його дружини, – відповів Релінк.

– Можу сказати одне, – ледве переборюючи небажання говорити про це, сказав Лангман, – для неї цей шлюб не був щасливий.

– А для нього? – швидко спитав Релінк.

– За моїми спостереженнями, він з тих чоловіків, які просто не вміють бути одруженими і не розуміють, що таке родинне щастя. Його серце і голова в усьому, що за стінами домівки.

– А чи не був їхній шлюб фікцією стратегічного значення?

– Не думаю… не думаю… – повільно відповів Лангман.

– В такому разі, як ви розумієте, вона – його спільниця і її мати – теж, і тоді арешт обох неминучий, – сказав Релінк.

– Ви не зробите цього, – спокійно і впевнено промовив Лангман.

– Чому? – здивувався Релінк.

– Я прошу вас не робити цього, – зовсім не прохально, а майже погрозливо сказав Лангман.

– На жаль, я не можу чиїсь особисті інтереси ставити вище за інтереси рейху, – сказав Релінк, підводячись. – Я раб законів, які придумав не я…

Від Лангмана Релінк вернувся в будинок Шрагіна. Обшук там, звичайно, нічого не дав. Сказавши жінкам, що без його дозволу, вони не мають права виїздити з міста, Релінк поїхав обідати. Через годину він приїхав в СД, викликав Бульдога і запитав, як поводиться Шрагін.

– Спокійний. Наче сидить не в одиночці, а в купе, експреса. Давайте краще на нього подивимось тут.

– Рано. Григоренка сюди, – наказав Релінк.

– Він ще не прочумався.

– Хай лікар зробить йому укол, і ведіть. Швидко!

Укол викликав у Григоренка дивний стан. Він розумів, що його привели в цей кабінет на допит, але що це означає для нього, до кінця не усвідомлював. Біль, який приголомшив його на попередньому допиті, немов розчинився в ньому, ввійшов у всі клітини його тіла, ніби навіть прижився в ньому і не позбавляв його більше свідомості. І ось тепер йому загрожував новий біль, якому вже ніде розчинятись, бо він весь сповнений болем попереднім.

Григоренко з жахом стежив куточком розбитого ока за Бульдогом. Тих двох катів, які стояли позад нього, він тільки чув, знав, що вони тут, поряд. А отам, біля стінки, на підлозі лежав чорний, тьмяно лискучий гумовий брусок, заряджений болем. Він думав тільки про це, і тому Релінк, що сидів за столом, здавався йому найменше небезпечним.

– Ну, Григоренко, продовжимо нашу розмову, – неголосно сказав Релінк і зрозумів, що арештований не чує, а дивиться на гумовий брусок, що лежить під стінкою. Релінк усміхнувся і крикнув на повний голос: – Ей, Григоренко! Увага!

Григоренко неквапно повернув до нього своє розпухле обличчя.

– Ти чуєш мене?

Григоренко кивнув.

– Тоді все гаразд. Повернімося до твого знайомства з Грантом. Не пригадав ти його?

Григоренко заперечливо повів головою.

– Ти що, говорити розучився? – закричав Релінк. – Відповідай, як належить людині, язиком. Не пригадав Гранта?

– Н-ні, – Григоренко ледве розірвав злиплі губи.

– Отепер ясно – не пригадав. А може, ти знаєш його під іншим прізвищем? Увага, Григоренко! Я зараз назву тобі інше прізвище Гранта. Слухай! Його звуть Шрагін! Ігор Миколайович Шрагін!

Хоч як був зайнятий біллю мозок Григоренка, все-таки прізвище керівника групи приголомшило його, і він зрозумів, де перебуває. Релінк, звичайно, бачив, яке враження справило прізвище, яке він назвав, і вже не сумнівався, що Шрагін і Григоренко знають один одного. Тепер треба кувати залізо, поки не загасло і спробувати з’ясувати прізвища всіх учасників зграї.

Релінк підійшов до Григоренка:

– Ну, ти переконався, що ми все знаємо. І справді ж, даремно ти натерпівся від цього… – Релінк показав на гумовий брусок. – Даремно, тому що Грант, він же Шрагін, уже давно сказав нам, що знає тебе.

– Цього не може бути! – раптом твердо і ясно промовив Григоренко.

Релінк розгадав природу цієї впевненості Григоренка і сказав майже задушевно, починаючи нову, заздалегідь продуману атаку:

– Запам’ятай на майбутнє: я ніколи не кажу неправди. У мене просто нема часу вигадувати брехню. Отже, Шрагін сказав нам, що добре знає тебе. Знову не віриш? Тоді слухай, яку він дає тобі характеристику: нерозумний, самовпевнений, недисциплінований. І що вже зовсім прикро – боягузливий. Тільки боягузтво, сказав він, могло примусити Григоренка тікати в лікарню, де він і напоровся на гестапо.

Григоренко мовчав. Його хворий мозок кольнула підозра: щось дуже схоже на правду те, що він зараз почув.

Релінк подав сигнал Бульдогу, той – своїм підручним: коло, описане кулаком у повітрі, – це славнозвісна бульдожа «м’ясорубка».

Катування було придумане з фанатично точним розрахунком. Людину били, кололи фінками, виламували руки і в цей час уважно стежили, щоб вона не втратила свідомості зовсім. Коли жертва доходила майже до такого стану, катування припинялось, і Релінк ставив жертві запитання. «Заглушити свідомість, розкрити підсвідомість» – так науково він визначив завдання цих тортур.

– Ну, Григоренко, відповідай! – кричав Релінк. – Ти знаєш Шрагіна? Знаєш?

Григоренко дивився на нього кривавими очима і мовчав.

– Добавити, – тихо промовив Релінк і знову уважно стежив за очима Григоренка. І коли їх почало застеляти покривало, підняв руку: – Стоп! Відповідай, Григоренко, ти знаєш Шрагіна?

– Знаю, – ледве чутно відповів Григоренко.

– Укол, – наказав Релінк.

Поки лікар робив укол, Релінк нервово курив, дивлячись крізь вікно на вулицю.

Після «м’ясорубки» і уколу свідомість Григоренка наче відділилась од нього і стала існувати сама по собі. Йому підкорялася тільки малюсінька часточка свідомості, яка керувала усім, що було зв’язано з болем, котрий розплавленим свинцем наповнював його тіло, і тим ще не звіданим, який таївся в гумовому бруску. Коли Релінк знову підійшов до Григоренка, а гумовий брусок опинився в руках Бульдога, ця малюсінька, часточка свідомості напружилася до краю.

– Останнє запитання, Григоренко, і ти підеш спати, – голосно сказав Релінк. – Ти повинен назвати нам усіх учасників вашої банди. Ти розумієш мене?

Григоренко мовчав, не зводячи очей з гумового бруска в руках Бульдога…

Розділ 53

«Треба підводити риску», – так сказав собі Шрагін, обдумавши все в кам’яній тиші одиночки. Він не втішав себе безгрунтовними надіями. Звичайно, він боротиметься за життя до кінця. Насамперед треба з’ясувати, що їм відомо, але й це йому потрібно знати головним чином для того, Щоб установити причину провалу і які можуть бути його наслідки для справи. Дуже важливо, якою їхньою помилкою скористалася СД. Найімовірніше, провал міг початися з Григоренка. Проте Шрагін не вважав його зрадником. Він розумів, що Григоренко просто не міг стати справжнім розвідником, це не його покликання. Гонористий, самозакоханий, а в таких людей завжди не твердий характер. На хвилинному натхненні, на пориві вони можуть навіть вчинити подвиг, та, опинившись у становищі приречених, вони, як правило, втрачають мужність, а від людини, котра втратила мужність, можна ждати чого завгодно. Григоренко – людина саме така, і, якщо провал іде від нього, то винний у цьому не тільки і навіть не стільки він, Григоренко. Не можна від людини вимагати того, на що вона не здатна. Шрагін передусім звинувачував себе. Зрештою, може бути, що Григоренко і не винний у провалі. Так чи інакше, сподіватися на чудо безглуздо і треба підводити риску… Зроблено все-таки немало. А втім, як можна це підрахувати, з чим порівняти? Краще сказати так: ми зробили все, що змогли, а те, що зроблено, не пропало марно…

На війні час смерті не вибирають. І поки війна не закінчилась, її закон непорушний: на місце загиблих стають інші…

Шрагін був готовий до всього і добре знав, що його жде. Він бажав собі тільки одного – вмерти так, щоб навіть його смерть була його перемогою над ворогом…

Релінк поспішав. Не давати тим, хто перебуває під слідством, отямитись, не давати їм часу на обдумування ходу слідства. Щодо Григоренка, то це допомогло..

Перший допит Шрагіна Релінк призначив на ранок. Хотів після доброго сну мати свіжу голову. Але спати спокійно він не зміг. Ще звечора Релінк відчув, що хвилюється і навіть нервує. От що він записав у щоденнику цієї ночі:

«Завтра вранці перша атака на персона грата. Хай йому чорт, я ж досить добре його знав, і він знав мене. Ми розмовляли. Я ж міг взяти його на рік раніше. Перестріляти сотні горобців, видаючи кожного за двоюрідного брата орла, і знати при цьому, що сам орел недосяжно грізно ширяє над тобою, – хіба це не ганьба для мисливця? І от орел у клітці. Завтра перший допит. Хвилююсь, як, бувало, у військовому училищі перед іспитом. А він, кажуть, спокійний. Не вірю. Він хвилюється і нервує більше за мене. Він знає, що його чекає. Під час допитів смерть стоятиме за його плечима, а не за моїми. І ця особа – моя надійна помічниця».

Рівно о восьмій годині ранку Шрагіна ввели до кабінету Релінка. Коли він сів на стілець, що стояв посеред кабінету, Релінк випровадив усіх, крім двох солдатів, які стали біля дверей, та солдата-протоколіста, що сів за стіл коло друкарської машинки.

Шрагін уважно розглядав Релінка і бачив, що він намагається приховати хвилювання.

– Доброго ранку, пане Шрагін, – ледь помітно посміхнувся Релінк.

Шрагін, не відповідаючи, пильно розглядав його.

– Ну от… – сказав Релінк, уже не посміхаючись, а суворо і трохи завчено. – Під час нашої останньої розмови на заводі ви самі висловили побажання: якщо в мене є підстави вважати, що совість у вас нечиста, продовжити нашу розмову в моєму кабінеті. У мене є ця підстава, і я виконую ваше побажання. Будь ласка, назвіть ваше справжнє прізвище і службову належність.

– Вимагаю зараз же запротоколювати мою заяву, – виразно і ясно промовив Шрагін.

– Прошу, – Релінк подав знак протоколісту записувати.

– Мене звуть Ігор Миколайович Шрагін, – неквапно мовив Шрагін. – Більше нічого про себе я не скажу, можете не витрачати на це часу й зусиль. На запитання, які не стосуються мене, відповідатиму охоче. Так я твердо вирішив. Усе.

– Ні до чого доброго така поведінка не приведе, – зауважив Релінк.

– Чому? І дивлячись кого, – відповів на це Шрагін. – Ви позбавляєтесь можливості оперувати моїми показаннями. Для вас це неприємність суто юридичного характеру, та оскільки юрисдикція і гестапо – поняття до останнього часу незнайомі одне одному, то неприємності ваші не такі вже й великі. А мені не розповідати про себе приємно, бо я пристрасний поклонник скромності. Щодо всіх інших тем, то залюбки поговорю з розумною людиною, якою я вас щиро вважаю.

– Дякую за комплімент, – усміхнувся Релінк, здивовано відзначаючи про себе, що Шрагін сказав те саме, що казав йому учора ввечері Олендорф, – про дотримання у цій справі юридичних норм.

– Та біда, пане Шрагін, у тому, що ви арештовані СД, ви, а не хтось інший. А оскільки у нас не клуб філателістів, то тут провадиться слідство, а не триває загальна розмова, а слідство стосується вас, тільки вас.

– Оскільки ви вжили вираз «арештований», то не завадило б вам повідомити мене, за що я арештований.

– Допитую все-таки я, а не ви.

– Якщо підійти до нашої ситуації по-філософському, – зовсім спокійно мовив Шрагін, – то ще можна посперечатися, хто кого арештував і хто має більше прав на пред’явлення обвинувачення. Однак цікаво, за що я арештований?

Релінк, багатозначно помовчавши, чітко сказав:

– Ви арештовані як небезпечний ворог Німеччини.

– В такому разі я вважаю, що ви арештовані як небезпечний ворог моєї країни, – в тон Релінку відповів Шрагін і додав: – І я можу зараз же конкретизувати своє обвинувачення. Хочете?

– Допитую я.

– Тоді ви й потрудіться конкретизувати своє обвинувачення.

Релінк відхилився на спинку крісла, склав руки на грудях і довго дивився на Шрагіна мовчки й іронічно, а Шрагін точнісінько так само дивився на нього.

– Отже, ви не знаєте, за що арештовані? – не змінюючи пози, спитав Релінк.

– Не маю уявлення.

– А чим, дозвольте узнати, викликана ваша заява про те, що ви не даватимете показань? Де логіка? Адже арештований, що не відчуває провини, навпаки, не повинен боятися розповідати про себе.

– А я й не боюсь, – підхопив Шрагін. – Я просто ображений самою необхідністю доводити, що я не верблюд, тим більше що моя робота і мої вчинки вам добре відомі.

– Йдеться саме про ту вашу діяльність, яка до недавнього часу була нам невідома.

– Була невідома? Отже, тепер відома. Ну, а мені це невідомо, і цілком природне моє бажання узнати, про що йде мова.

– Мова йде про вашу ворожу Німеччині діяльність, – заговорив Релінк. – І навіть цією стандартною тактикою саботажу слідства ви доводите свою належність до діяльності, яку я назвав. Ми це вже не раз бачили, але закінчувалося це однаково: язики розв’язувались. Ми вміємо цього добиватись, запевняю вас, пане Шрагін.

– О, це зрозуміло, – кивнув головою Шрагін, – вам слід було б врахувати, що в Берліні мене знають. Знають там і про мій арешт. Для початку я вимагаю, щоб по відношенню до мене додержувалися відповідні закони німецької юрисдикції. Прошу це запротоколювати, – сказав Шрагін солдатові, і той, як слухняний механізм, заклацав на машинці.

– Стоп! – загорлав на нього Релінк.

– В чому річ? – спитав Шрагін. – Чому ви позбавляєте мене елементарного юридичного права вимагати внесення до протоколу моїх заяв?

– Я вам покажу юридичне право! – закричав Релінк.

– Соромно впадати в істерику, пане Релінк, – мовив Шрагін насмішкувато.

– Ну от що, – сказав Релінк підводячись. – Мені набридла ця гра в кота й мишку. Я вам даю годину на те, щоб ви опам’ятались, усвідомили, де перебуваєте і що вам загрожує.

– Постарайтесь розумно використати цю годину і ви, – спокійно відповів Шрагін, встаючи…

Релінк готовий був з кулаками кинутися на стілець, на якому тільки що сидів Шрагін. «Негідник! Невже він серйозно не розуміє, що ми за п’ять хвилин виб’ємо з нього ідіотську фанаберію?» – розлютовував себе Релінк. І раптом він пригадав слова Шрагіна про те, що в Берліні знають про його арешт: «Що він мав на увазі? Що Берлін матиме інформацію про його арешт не з рук СД? Може, це робота Лангмана?»

Релінк швидко набрав номер телефону лікаря.

– Здрастуйте, доктор Лангман. Це Релінк. Повідомляю, що я ваше прохання виконав. Чи не хочете, до речі, взнати, що за пташка чоловік тієї дами, якою ви цікавитесь?

– Ні, не хочу, це мене зовсім не цікавить, – швидко сказав Лангман.

– Тоді в мене до вас усе. До побачення.

Не почувши відповіді, Релінк шпурнув трубку і брутально вилаявся.

«Адмірал Бодеккер! От на кого розраховує Шрагін, – сяйнула думка Релінку. – Тільки на нього. Не випадково адмірал учора ввечері подзвонив і висловив своє здивування й нерозуміння з приводу арешту Шрагіна і навіть не захотів нічого у відповідь вислухати».

Обміркувавши, як краще повести розмову з адміралом, Релінк набрав номер його телефону і зараз же почув глухий голос:

– Адмірал Бодеккер слухає.

– Це Релінк. Зараз ви можете говорити спокійно?

– Мені нема про що з вами розмовляти, – рівним глухим голосом заявив адмірал. – Все, що я вважав за потрібне, я вже сказав вашому начальству в Берліні. Прошу пробачити, в мене нарада.

«Так… Це дуже цікаво, – думав Релінк, ще тримаючи в руці замовклу трубку. – І об’єктивно виходить, що Шрагін і адмірал перебувають у якійсь змові. Невже нитка потягнеться до цієї надутої жаби з адміральським званням?»

Релінку дуже хотілося зараз повірити в це, і він одразу ж подзвонив майору Каппу. Але телефон майора не відповідав. З’єднавшись з ад’ютантом Бодеккера, Релінк довідався, що Капп у кабінеті адмірала на нараді.

– Викличте його, – наказав Релінк.

Почувши голос Каппа, він запитав:

– Втішаєтеся базіканням адмірала? Більше у вас немає ніяких справ?

– Обговорюється дуже важливе питання, – відповів Капп.

– Прошу вас негайно прибути до мене, – Релінк кинув трубку.

До приїзду Каппа Релінк обійшов кабінети, в яких співробітники допитували людей, що вважалися спільниками Шрагіна. У всіх кабінетах відбувався «танок із стільцем», і ця картина трохи заспокоїла Релінка: все йшло правильно, так, як слід.

– Двоє підготовлені, – доповів Бульдог. – Третій безнадійний.

– Не пізніше як через годину проведемо очні ставки, – сказав Релінк і повернувся до свого кабінету. Там його уже ждав Капп.

– Які це там надважливі питання ви обговорюєте з вашим адміралом? – насмішкувато спитав Релінк.

– Справді, дуже важливі, – відповів Капп. – Виробляються заходи по знищенню заводу на випадок, якщо ми залишимо це місто.

– Що, що? – не повірив своїм вухам Релінк. – Очевидно у вашого адмірала прокиснув мозок.

– Такий наказ штабу угрупування «Південь». Мотивується це ходом воєнних подій на Кавказі.

– Мені все це відомо, але чому про це йде балаканина на якихось напівцивільних нарадах? – Релінк вирішив не показувати перед майором своєї непоінформованості.

– Нараду скликав адмірал, вона досить вузька, – пояснив Капп.

– Гаразд, я з цим розберусь, – заявив погрозливо Релінк. – Вам відомо, що адмірал бере під захист арештованого у вас небезпечного ворога Німеччини?

– Мені відоме тільки його здивування з цього приводу, але мушу зауважити, що в своєму здивуванні адмірал далеко не самітний.

– Ви теж здивовані? – запитав Релінк.

– Я певен у вашій обізнаності. – Капп явно ухилився від прямої відповіді.

– Але ж ви, а не я – очі партії на цьому заводі, – єхидно зауважив Релінк.

– З боку партії до мене претензій немає, – з гідністю відповів Капп.

– А ви, майоре, самі подивіться на себе збоку, – запропонував Релінк. – Я ж пам’ятаю, як ви прибігли до мене з листівкою, яку насправді зірвав на заводі цей мерзотник, котрого ми арештували, а не ви. Тоді вам чомусь треба було знати про себе мою думку. А зараз ви посилаєтесь на те, що вами задоволена партія. Що ж сталося між цими нашими зустрічами? Не розумієте? А я розумію і тому можу побажати вам одного – швидше зрозумійте це самі. А тепер, переборовши здивування, чи не можете ви пригадати щось про цього мерзотника, що свідчило б про те, що очі партії на заводі ще не зовсім осліпли?

– Хіба тільки одно, – подумавши, відповів Капп. – Він надто правильно і безпомилково поводився, як людина, що цілком віддала себе інтересам Німеччини. Якщо бути щирим і говорити те, що є насправді, то я більше нічого сказати вам не можу.

– Спасибі, майоре, спасибі, – іронічно вклонився Релінк. – Можете повертатись до балаканини про евакуацію заводу. До побачення.

Капп залишив СД немало стривожений…

Година вже давно минула, а Релінк усе ще не починав очної ставки… Шрагін у цей час напружено обдумував свою першу сутичку з Релінком. Гра в кота й мишку, яка так розлютила Релінка, давала йому підстави думати, що СД прямих доказів проти нього не має або, в усякому разі, знає про нього небагато.

«Що буде тепер? Невже година ще не минула? – думав Шрагін. – Якщо зараз гестапівці вдадуться до фізичного впливу, це ще раз підтвердить, що вони про мене знають мало і розраховують вирвати визнання. Ну що ж, спробуйте, панове, у мене є заради чого все витримати, і цього вам не одібрати…»