Текст книги ""Грант" викликає Москву"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 8

Кілька днів на заводі німецькі сапери гасили пожежі й шукали міни, що не вибухнули. Нарешті, вони пішли, а справжніх нових його хазяїв все ще не було…

Кожного ранку сюди разом із Шрагіним приходили сотні робітників і чоловіків з п’ятнадцять службовців заводоуправління. Робітники розходились по території і весь день тинялися без діла. Службовці просиджували в порожньому кабінеті директора. Шрагін теж приходив у цей кабінет. В перший день він розказав їм, як потрапив на завод, але, видно, розповідь його не викликала довір’я. А колишній керуючий справами заводоуправління, огрядний, червонощокий здоров’як, якого всі звали Хомич, вислухавши розповідь Шрагіна, підійшов до нього і порадив «тікати на всі чотири сторони».

– Вас же, так би мовити, ще не взяли на облік, і коли щось трапиться, вам цілковите виправдання, – сказав він, незрозуміло посміхаючись.

Шрагін уважно стежив за Хомичом, намагаючись розгадати, чому він залишився і до чого готується. Серед тих службовців, що не виїхали, він поводився найбільш розв’язно і верховодив ними.

Цього ранку Шрагін зустрів біля заводських воріт Павла Ілліча Сніжка. Він був в акуратно випрасуваному темно-синьому костюмі, у галстуку, в начищених до блиску чоботях.

– Чого це ви так причепурилися? – запитав Шрагін, привітавшись.

– Товар лицем показуємо, – підморгнув Сніжко. – Хай не думають, що ми якісь безкультурні азіати.

Шрагін дивився на нього здивовано й зацікавлено: а до чого готується і на що здатний цей?

– Що робитимемо, Павле Іллічу? – поцікавився Шрагін.

– Я людина дисциплінована, – відповів Сніжко. – Зміну протиняюсь – і додому з чистою совістю.

Вони зупинились перед будинком заводоуправління.

– Знаєте, про що я весь час думаю?.. – заговорив Сніжко. – От нам казали: радянська влада, радянська влада, все, мовляв, на ній держиться. Загине вона, загинемо й ми. А от радянської влади немає, прийшла інша влада, і нічого не загинуло, і ми з вами живемо під тим же сонечком.

– А заводу вам не шкода? – запитав Шрагін. – Ви ж стільки років віддали йому.

Сніжко знизав плечима.

– Та, мабуть же, німці завод налагодять, – незворушно відповів він. – А хіба не однаково, де нашому братові ішачити? Я тут на пальцях розмовляв з одним німчиком-сапером, він із міста Гамбурга, як я зрозумів. То він казав, що робітники в них одержують платню велику й живуть не бідуючи.

– Все ж, треба буде звикнути до нового життя, – невиразно сказав Шрагін.

– Та до чого там звикати? – здивувався Сніжко. – Що таке життя? Вранці встав, поснідав, пішов на роботу, вернувся, пообідав, ліг відпочити. Потім з дітлахами погрався і – спати. Що ж, по-вашому, німці заважатимуть нам так жити?

– Дідько їх знає! – зітхнув Шрагін. – Піду я в заводоуправління, може, якісь новини є…

У кабінеті директора була та ж сама картина: службовці, очікуючи нових хазяїв, вдавали, що ведуть невимушену розмову.

Всі сиділи навколо просторого стола, наче зібралися на нараду в директора. На місці головуючого височіла, як завжди, огрядна постать Хомича. Увійшовши в кабінет, Шрагін голосно привітався, але відповів йому один Хомич.

– Здрастуйте, товаришу необлікований, – сказав він осміхаючись. – Чи, може, тепер треба говорити пане необлікований?

Дехто з присутніх засміявся. Шрагін усміхнувся і мовчки сів на диван.

– Нема, як видно, дисципліни в німецьких директорів. Так ми й розмагнітитись можемо, не дай бог, – єхидничав Хомич.

Він підвів очі вгору і раптом вигукнув.

– Братики, погляньте! – він показував на портрет Сталіна, що висів над директорським столом. – Коли б не було нам від цього біди, га? Ану, Капликов, ти найвищий, вилазь на стіл, зніми від гріха подалі. І як це ми й досі не помітили!

Довгов’язий чоловік встав.

– Не треба цього робити, – голосно сказав Шрагін.

Довгов’язий зупинився і, навіть не поглянувши на Шрагіна, поквапно сів на своє місце.

– Слухай-но, а чи не спізнились ви тут командувать? – спитав Хомич.

– Нічого нам зайву активність показувати, – спокійно промовив Шрагін.

– А якщо вони розлютують, коли побачать? – запитав Хомич.

– Накажуть – знімемо, – відповів Шрагін.

– Ну дивіться! – погрозливо сказав Хомич. – На випадок чого, ми на себе цього гріха не візьмемо.

– Викажете? – спитав Шрагін.

– Навіщо? – посміхнувся Хомич. – Дамо об’єктивну інформацію.

І знову за столом засміялись.

Раптом двері розчинились, і до кабінету ввійшли два солдати з автоматами. Вони зупинились по обидва боки дверей, і одразу в кабінет швидкою ходою зайшов літній сутулий чоловік, незрозуміло, військовий чи цивільний, а за ним ще троє в цивільному.

Літній зняв військового кашкета з високим наголовком і простягнув його назад, через плече. Кашкета підхопив молодик у світлому плащі.

Всі, хто сидів за столом, схопилися і, не зводячи очей з прибулих, виструнчилися, наче солдати.

Літній розстебнув темно-сірий плащ і, погладжуючи долонею сивий йоржик чуба, розглядав кабінет. Його погляд зупинився на портреті Сталіна.

– О! – вигукнув він і повернувся до своїх супутників. – Спитайте, чому це тут?

Один з його супутників вийшов наперед і досить пристойною російською мовою – очевидно, це був перекладач – звернувся до службовців.

– Пан шеф-директор адмірал Бодеккер цікавиться, чому це тут? – він показав на портрет.

– Ми хотіли зняти… Але ось цей… добродій не дозволив, – швидко відповів Хомич, показуючи на Шрагіна.

Вислухавши переклад, шеф-директор звернувся до Шрагіна:

– Чому ви не дозволили?

Перш ніж перекладач встиг розкрити рота, Шрагін сам відповів по-німецькому:

– Я подумав, можливо, вам буде приємно зробити це самому.

– О! – адмірал уважно подивився на Шрагіна, і раптом обличчя його розпливлося в посмішці. – Чудово! Це буде мій сувенір. Зніміть хто-небудь…

Зробив це той же довгов’язий Капликов. Адмірал наказав своєму ад’ютантові сховати портрет і звернувся до Шрагіна:

– Ви хто тут?

– Інженер.

– А ці? – адмірал кивнув на інших.

– Службовці заводоуправління, – відповів Шрагін.

– Чудово…

Шеф-директор підійшов до директорського стола, провів по ньому пальцем, подивився на палець, похитав головою, і вийнявши з кишені хусточку, витер палець. Він підкликав до себе перекладача.

– Перекладіть їм моє розпорядження… – адмірал прокашлявся і голосно сказав: – Панове! Перше, що мені впало в очі, – це страшенний бруд і безладдя на заводському подвір’ї і в приміщенні дирекції. Ми, німці, не любимо цього найбільше. Наказую насамперед привести до порядку будинок дирекції. Винести сміття, вимити підлогу й вікна, провітрити все приміщення. Завтра вранці я перевірю. Хто з вас відповідатиме за цю роботу?

Хомич вийшов наперед.

– Запишіть його прізвище, – розпорядився шеф-директор і сказав: – Можете йти працювати.

Шрагін разом з усіма попрямував до дверей, але його зупинив перекладач:

– Шеф-директор просить вас залишитись.

– Не топи, служивий, – тихо буркнув Хомич, проходячи повз Шрагіна.

– Значить, ви інженер, – спитав адмірал, уважно дивлячись на Шрагіна ледь примруженими ясно-карими очима.

– Так, інженер-механік.

– А хто ці люди?

– Не знаю.

– Як це так?

Шрагін коротко розказав історію своєї недавньої появи на заводі.

Адмірал Бодеккер вислухав його дуже уважно і навіть, як здалося Шрагіну, підозріло, але коли Шрагін замовк, він сказав:

– Ну що ж, можливо, для вас це й краще. Адже ми тут усі починаємо заново, так що у вас таке ж становище, як у нас. Ваше прізвище?

– Шрагін.

– Шрагін? Чудово. Ну що ж ви скажете мені про завод, пане Шрагін?

– Пустити його буде нелегко, – відповів Шрагін.

– Так, так, я бачив, – зітхнув адмірал. – Яке бузувірство! Зруйнувати завод, закупорити гавань потопленими суднами.

– По-моєму, це зробили військові, – сказав Шрагін.

– Це не війна, а стратегічна істерика! – вигукнув адмірал. – І до того ж цілковите незнання наших можливостей. Згадаєте моє слово, ще в цьому році ми відсвяткуємо тут закладку кораблів. Але чому на території заводу так мало робітників?

– Більшість евакуювалась, їх організовано вивезли на схід.

– А! – поморщився адмірал. – Та ж сама стратегічна істерика! Крім вас, інженери є?

– Я не знаю, – відповів Шрагін.

– Наказую вам, пане Шрагін, протягом доби з’ясувати, скільки залишилось на заводі інженерів. Доповісте мені завтра о дванадцятій нуль-нуль.

– Слухаюсь, – схилив голову Шрагін.

Шрагін вирішив порадитись з Хомичем, де і як шукати інженерів. Він побачив його на площадці головних сходів. Шрагін став поруч з ним і сказав:

– Мені наказано розшукати всіх інженерів, що залишились.

Хомич присвиснув:

– Шукай вітра в полі! А німці що, невже завод пускати збираються?

– Адмірал сказав, що в цьому році закладуть кораблі.

– Сказати все можна.

– Німці можуть.

Хомич здивовано подивився на Шрагіна і раптом голосно закричав комусь униз:

– Ей, не сунь сміття під східці, винеси на вулицю! – і знову повернувся до Шрагіна: – Люблю керівну роботу, яку хоч, аби керівну.

– Ви можете висунутись на доносах, у вас це виходить, – тихо, з викликом сказав Шрагін.

Хомич почекав трохи і потім, наче й не було нічого, вів далі:

– Щодо інженерів, то добре було б, якби коло заводу вивісити ввічливе запрошення: мовляв, приходьте на завод працювати. Але щоб без усякої обіцянки розстрілу, ввічливо, одним словом. Я знаю, дехто залишився.

– Може, ви знаєте кого особисто? – спитав Шрагін.

– Двох знаю, наче й сусіди.

– Зайдіть до них сьогодні, будь ласка… – попросив Шрагін. – Скажіть, щоб прийшли на завод.

– За це можна й по пиці заробити. Скажуть: на кого, гад, працювати кличеш? Як відповісти?

– Треба сказати, що на такому заводі два інженери – це крапля в морі і що їм не доведеться бути морем.

Хомич ледь посміхнувся і, дивлячись на Шрагіна хитрющими очима, сказав:

– Гаразд, з таким формулюванням можна спробувати.

Хтось знизу крикнув:

– Хомич, у водопроводі води нема, чим підлогу мити?

– Коло моря сидиш і води просиш? – крикнув у відповідь Хомич і побіг униз східцями. Шрагін дивився йому вслід і знову думав: що ж це за людина?

Так, відтепер це питання він ставитиме собі під час кожної зустрічі з новою людиною. І що найважче і найнебезпечніше – що на це питання йому необхідно буде самому давати відповідь, од якої залежатиме багато, дуже багато, можливо, навіть його власне життя.

Розділ 9

Шрагін ішов з заводу додому. Світило ласкаве південне сонце, вітерець з моря вигравав листям дерев. За побіленими парканами сонно дрімали обтяжені плодами фруктові дерева. Ніщо наче не свідчило про війну, місто виглядало так само, як у мирний час. І вулиці не були безлюдні. Накази окупаційної влади вже виганяли людей з домівок, примушували їх, поборовши страх, іти в справах свого нового життя. Але щось у зовнішньому вигляді вулиці було дивне… Не зразу Шрагін збагнув, що люди ходили поодинці і якось кожен сам по собі. За всю дорогу він тільки раз зустрів двох, які йшли разом. Це були старий із старою. Чоловік дбайливо вів жінку під руку, але й вони не розмовляли і, ніби соромлячись чогось, дивилися собі під ноги. Куди їх гнав наказ, чого?.. Люди наче не бачили й не хотіли бачити нічого, крім клаптика землі під ногами. Зустрічаючись один з одним, вони, мов ті старики, не підводячи очей, прискорювали ходу. А яскрава й добра краса півдня ще дужче підкреслювала цю неприкаяність людей.

Повернувши на свою вулицю, Шрагін мимоволі уповільнив ходу: перед його будинком стояв великий легковий автомобіль – на таких у німецькій армії їздили тільки вищі начальники. Що могло це означати? Якщо автомобіль приїхав по нього, то навіщо було гестапівцям залишати на вулиці, як візитну картку, цю розкішну машину? Можливо, що це зробили навмисно, щоб подивитися, як він, побачивши її, поводитиметься? Але тоді зараз вся вулиця мусить бути під наглядом, а тим часом нічого підозрілого навкруги Шрагін не помічав. Та ні, не такі вже вони генії й чудотворці, щоб розкрити його так швидко: найскоріше от що – справдились побоювання Емми Густавівни, і на її житлоплощу вже зазіхає якесь німецьке начальство.

Шрагін відімкнув своїм ключем парадні двері і спокійно, не поспішаючи ввійшов до будинку. В прихожій висіла генеральська шинеля, а на столику лежали кашкет і жовті замшеві рукавички. З вітальні долинув воркуючий сміх Емми Густавівни і басовитий чоловічий голос. Шрагін тихо пройшов до своєї кімнати і, причинивши двері, ліг на постіль.

Незабаром він почув, що гість чи квартирант пішов. Почекавши трохи, він узяв чайник і попрямував на кухню. І зараз же туди завітала Емма Густавівна. Вона була схвильована, дряблі її щоки пашіли рум’янцем.

– Трапилося неймовірне, Ігоре Миколайовичу! – вигукнула вона, притискаючи руки до грудей. – У мене об’явився родич у Німеччині. І не хто-небудь, а земельний аристократ. Неймовірно, правда? Зараз у мене був генерал Штромм. І уявіть, теж родич: він жонатий на племінниці мого аристократа. Він привіз мені листа – не хочете прочитати? Облиште свій чайник, ходімо до нас, генерал привіз чарівну каву і гідний подиву лікер «Бенедиктин». Я зварю вам каву. Ходімо, ходімо.

У вітальні пахло ніжними парфумами. Вийшовши з своєї кімнати, Ліля сухо привіталась із Шрагіним і сіла на диван. Емма Густавівна брязкала посудом на кухні.

– Як вам сподобався родич? – спитав Шрагін. Ліля підвела брови і зморщила лоба.

– Прочитайте листа, він лежить на столі, – сказала вона.

На голубому шершавому папері було написано старомодною готичною в’яззю, і Шрагін не так легко міг прочитати листа. Він попросив Лілю допомогти йому, вона підійшла і стала поруч нього.

– Я сама без допомоги мами прочитати не могла. І взагалі все це – як марення, – сказала вона, беручи листа. – Ну, це, очевидно, його родовий герб і девіз: «Терпіння і вірність». Давайте я все-таки спробую…

Ось що почув Шрагін:

«Здрастуйте, Емма! Вас повинні звати саме так, бо ваш батько п’ятдесят років тому повідомив мого батька про народження в нього дочки, яку назвали Емма-Розалія, а наші батьки були двоюрідні брати.

Оскільки я не певен, що ви живі, цей лист буде коротким. Він не більше як запит у невідомість. Але як тільки я довідаюсь, що ви ще є на цьому світі, вам доведеться зазнати на собі втомливого багатослів’я старечих листів, тим паче, що мені й писати вже більше нікому.

Як тільки в наших військових зведеннях появилося ваше місто, у мене сяйнула думка. Адже саме це місто згадував у листах ваш батько. Пам’ять мені не зрадила, хоч свій родинний архів я востаннє перегортав років десять тому. І оскільки я зовсім самітній, це відкриття стало моїм ідефіксом. Коли я узнав, що генерал Штромм (він одружений на моїй племінниці) вирушає саме в ваше місто, я написав цього листа. Тепер я з нетерпінням ждатиму звісток. Якщо ви є на цьому світі і прочитаєте мого листа, то прийміть генерала Штромма як рідного. Однак не можу втриматись – між родичами все має бути відвертим – і попереджаю вас, що він надто легковажний добродій, особливо щодо жінок. Він знає, що я пишу вам про це, і сміється. А взагалі він батько вже дорослого сина і, кажуть, здібний адміністратор в новому дусі. На відміну од мене, що зарився в землю, як кріт, він живе в ногу з віком, і вже цей вік подбав, щоб він був на виду. Тепер він покликаний його фюрером наводити порядок на завойованих землях. Від мене він має наказ потурбуватися про вас, як належить доброзвичайному німецькому родичеві. Весь у чеканні Вільгельм фон Аммельштейн».

Ліля кинула листа на стіл.

– Ну, що ви скажете? – спитала вона. – А я вам зразу скажу, що в листі мене влаштовує тільки один вираз – «покликаний його фюрером», – вона підкреслила займенник «його».

Шрагін також відзначив про себе цей вираз, і зараз йому сподобалось, що Ліля теж звернула на нього увагу.

До вітальні з кофейником у руках зайшла Емма Густавівна.

– Ви прочитали листа?

– Ліля прочитала його вголос, – відповів їй Шрагін.

– Боже, яка ідилія! Мої діти разом читають листа свого далекого родича, – вона голосно розсміялась і почала наливати каву.

– Я мушу попередити вас, – раптом різко сказала Ліля, звертаючись до Шрагіна. – Мама заявила генералові нібито ви… мій чоловік.

– Так, так, я дозволила собі це, – анітрохи не збентежилась Емма Густавівна. – І я впевнена, Ігор Миколайович мене зрозуміє. Уявіть, цей генерал раптом запитує: «Ви тут живете вдвох?» Я зрозуміла, що він напрошується в мешканці. Потім так дивився на Лілі. І я згадала характеристику, яку дав йому Вільгельм. Вирішивши припинити все це, я сказала йому: в Лілі є чоловік, він живе разом з нами. І нічого страшного не вийшло, а він принаймні не заговорював більше про житло. Ігоре Миколайовичу, не дивіться на мене так іронічно. Ми ж з вами говорили про це.

– Звичайно, краще без нових квартирантів, – сказав Шрагін.

– Ну, бач, Лілі? Ігор Миколайович ставиться до цього тверезо і спокійно. І тобі теж треба вчитися пристосовуватися до обстановки.

Ліля дивилася на матір холодно і презирливо.

– Я збожеволію, слово честі, – тихо мовила вона.

Шрагін як тільки міг природно розсміявся.

– Залишається тільки припустити, що ви розраховуєте потай вискочити заміж за якого-небудь німецького генерала і тому хочете зоставатися вільною навіть від фіктивних зобов’язань.

– Вам не личить казати дурниці, – спокійно відпарирувала Ліля.

– Тоді, Ліля, скажіть прямо, що ви пропонуєте або що збираєтеся робити? – вже серйозно спитав Шрагін.

– З того моменту, коли я проявила ганебну малодушність, погодилася з мамою і залишилась тут, я вже не маю права розраховувати на щось хороше, – відрубуючи кожне слово, відповіла Ліля.

– У місті лишились не одна ви. Якщо ви думаєте, що всі залишились, проявивши малодушність або з підлими задумами, ви небезпечно помиляєтесь, – сказав Шрагін, дивлячись в люті й холодні очі дівчини.

– От, от! – зраділа Емма Густавівна. – Я кажу їй те ж саме!

Ліля мовчала, але Шрагін читав у її погляді безмовне запитання: «А чому залишилися ви?» І він подумав, що колись на це запитання він відповість правду. Колись, але не зараз. І не всю правду. А тепер її треба заспокоїти, подати хоча б маленьку надію.

– Я, як ви знаєте, ходжу на завод, – сказав Шрагін. – Але завод паралізовано, і це надовго. Знаючи це, я спокійний. І якщо ви внутрішньо будете впевнені, що ні в яку підлу змову з совістю не вступите, ви теж будете спокійні. Ця якість в наших умовах – зброя. А істерика – не що інше, як початок поразки. Подумайте про це, Лілю, і ви побачите, що я не такий вже й неправий.

Шрагін ввічливо побажав жінкам на добраніч і пішов у свою кімнату.

Розділ 10

Перша зустріч Шрагіна з Григоренком відбулася в неділю на бульварчику біля пристані. Відповідно до схеми зв’язку, що вступила в дію, їхню зустріч охороняв Федорчук. Він обрав спостережний пост з боку міста, і Шрагін весь час бачив його.

Шрагін і Григоренко сиділи на лавці, поклавши між собою на газету хліб і помідори, – просто влаштувалися два приятелі попоїсти і відпочити в затінку.

– Найміцніше почуває себе Федорчук, – говорив Григоренко тихим, приглушеним голосом. – По-моєму, дуже у нього вдало з молодичкою вийшло…

– Уникайте давати свої оцінки. Тільки факти, і якомога коротше, – перебив його Шрагін.

Григоренко образився, замовк. Потім вів далі уривистими фразами. З його розповіді Шрагін з’ясував, що всі товариші – один гірше, інший краще – закріпились. Проте лишалося тривожним становище з роботою. Всі запитували, чи варто просити роботу через біржу праці. Димко звідкілясь довідався, ніби всіх, хто молодший, біржа заносить в окремий список на відправлення в Німеччину.

– Звідкіля він це знає? – спитав Шрагін.

Григоренко усміхнувся:

– Знову ж таки дівка одна є, на біржі працює. Димко з нею познайомився у Федорчука.

– Федорчук цю дівчину теж знає? – спитав Шрагін.

– Краще її знає Федорчукова… ну, як її… ну, наречена, чи що, не знаю.

– Яке у Федорчука враження про неї?

– Я не питав.

– Даремно.

– Мені ж про неї не Федорчук сказав, а Димко.

– Що він сказав?

– Та він наче пожартував, спитав: чи не варто йому, як Федорчукові, бойову подругу завести?.. І розповів про цю саму… ну, дівчину.

– Що він розповів про неї?

– Сказав, що з виду вона гарна, – трохи усміхаючись, відповів Григоренко. – Сказав, весела, їй усе байдуже.

– Ви в нього нічого не запитували?

– Ні.

– Передайте Димкові мій наказ: познайомитися з нею ближче, все про неї з’ясувати – з якої родини, чому залишилась, що думає. У середу ввечері ми знову зустрінемось за розкладом. До речі, як у вас з роботою? – спитав Шрагін.

– Думаю поки що обійтись. Сім’я, в якій я живу, забезпечена – кустарі, одним словом. Хазяїн ходив у міський магістрат, зареєстрував там свою сім’ю і мене теж, сказав, що я його робітник, і ніяких запитань з цього приводу не було.

– Обережніше, Григоренко, як тільки помітите найменше ускладнення, – негайно влаштовуйтесь.

– Я весь час напоготові, Ігоре Миколайовичу.

– Надіюсь на це. Ну, пора прощатись. До побачення. Шрагін дивився йому вслід, і на душі було неспокійно.

Він думав про те, що його бойові товариші вміння і досвід набуватимуть тільки тепер, коли боротьба вже почалась. А наука ця непроста: найменша помилка коштуватиме життя. Оцей же Григоренко. Зараз він наче не боїться, але він і не розуміє, що в їхньому становищі обережність – це зовсім не боягузтво. Його доведеться вчити ще й діловитості і навіть умінню говорити коротко і точно висловлювати свої думки – для зв’язківця це дуже важливо… «Ну що ж, вчитимемося всі разом», – подумав Шрагін, встав з лавки і кружною дорогою попрямував додому. Деякий час Федорчук віддалеки супроводжував його, перевіряючи, чи ніхто не стежить.

Шрагін ішов безлюдними вулицями, що вже поринули у присмеркову синизну, і думав, як дивно влаштована людина. І трьох років нема, як він за наказом партії залишив роботу інженера-суднобудівника і став чекістом. Хіба міг він тоді подумати, що колись опиниться в цьому зайнятому ворогом місті, очолюватиме тут цілу групу і провадитиме таємну боротьбу? Але це вже сталось, він уже працює. І робота, хоч би якою небезпечною вона не була, є як і всяка робота – до неї, виявляється, можна звикнути, і в ній є свої робочі будні…

Наближаючись до свого будинку, Шрагін знову побачив генеральську машину. Шофер спав, насунувши на носа пілотку.

Шрагін навмисно грюкнув дверима, коли заходив, і зараз же з вітальні вийшла Емма Густавівна.

– А ось і наш Ігор Миколайович! – голосно вигукнула вона. – Зайдіть до нас хоч на хвилинку. У нас генерал Штромм.

Шрагін зайшов у вітальню й побачив генерала, що сидів у кріслі. Сьогодні він був у цивільному. Йому було років сорок п’ять, можливо, трохи більше. Крупне прямокутне обличчя, масивна постать. Очевидно, короткозорий. Він розглядав Шрагіна, примруживши очі.

– Добрий вечір, пане генерал, – із стриманою шанобливістю сказав по-німецькому Шрагін, зупинившись посеред кімнати.

– Добрий вечір, добрий вечір, щасливий обранець, – з удаваним невдоволенням басовито відізвався генерал, важко підвівся з крісла, підійшов до Шрагіна і подав йому руку. – Штромм, Август, – виразно вимовив він.

– Шрагін, Ігор.

– Шрагін? О! Ми обидва на «Ш»? Пробачте, а як ви сказали ім’я?

– Ігор.

– І-гор?

– Так.

– Таємничі російські імена, – похитав головою генерал. – Посидьте з нами. Адже мені доведеться доповідати моєму родичеві й про вас. І ви теж наш родич, І-гор. – Генерал басовито розсміявся.

Емма Густавівна поставила перед Шрагіним каву.

– Чого ж ви не питаєте, де ваша Лілі? – з неприємною інтонацією спитала вона.

– Я приголомшений знайомством з живим німецьким генералом, – усміхнувся Шрагін.

– Ви вважали б за краще знайомитися зі мною – мертвим? – загримотів генерал своїм басовитим сміхом.

– Лілі валяється в ліжку, – сказала Емма Густавівна. – У неї страшенна мігрень. Покличте її, можливо, все-таки вона вип’є кави?

Шрагін встав і, попросивши вибачення в генерала, пішов у кімнату Лілі. Дівчина долілиць лежала на дивані.

– Лілю, що з вами? – тихо спитав Шрагін.

Вона схопилася, сіла і здивовано втупила очі на Шрагіна.

– Ах, це ви, – з полегкістю сказала вона. – Страшний сон бачила, б-р-р! Він ще й досі там?

– Мати хоче, щоб ви зайшли до вітальні, – сказав Шрагін.

– Він викликає в мене нудоту. Я не піду. Скажіть, мігрень, і вона не хоче псувати всім настрою.

– Мігрень, то й мігрень, – сказав Шрагін і пішов у вітальню.

– Як чудово, як чудово! – гудів генерал. – Слухайте, І-горе, я тільки зараз узнав, що ваша дружина піаністка. Це ж чудово! Вона просто зобов’язана нас почастувати Бетховеном.

– У неї, пане генерал, страшенний головний біль, і цього не можна не брати до уваги, – лагідно сказав Шрагін.

– Німецький генерал не повинен нічого брати до уваги, – заявив Штромм майже серйозно.

– Але ж ви ще й людина, і до того ж родич, – усміхнувся Шрагін.

– Спіймав, хай йому грець! Капітулюю перед мігренню. Хо-хо-хо! Сідайте, І-гор, і прийміть сердечне вітання од Вільгельма фон Аммельштейна, вашого… гм… як же він вам доводиться? – не збагну, хо-хо-хо, але загалом це найдостойніша і… – генерал підняв палець, – найбагатша людина. Я йому телефонував, розказав про мій візит у вашу домівку. Він так розхвилювався, що почав запинатись. Каже, що сьогодні в нього перша за багато років справжня радість, – він довідався, що не один на землі. Сподіваюсь, ви розумієте, чим це пахне?

– Не зовсім… – відповів Шрагін.

– Боже, що з вами зі всіма зробили комуністи? Він не розуміє, що для нього означає, коли найбагатший фон Аммельштейн визнає в ньому родича!

– Розкажіть нам, що є нового, – втрутилась Емма Густавівна.

– Нового? – Генерал підняв брови. – Ні-чо-го. Мене особисто цікавить тільки одна новина – падіння Москви. І це станеться, можете бути певні. – Він звернувся до Шрагіна. – Мені сказали, що ви працюєте на верфі. Як там у вас справи?

– Поки що ніяк, – відповів Шрагін.

– Чого ж це дрімає наш дорогий адмірал Бодеккер? Він же прославлений адміністратор верфів рейха.

– Завод зруйновано, робота буде величезна. Робітників нема, інженерів нема, – зітхнув Шрагін. – А тим часом як хочеться працювати…

– О, це чудово! – вигукнув генерал. – Вашу відповідь я сьогодні ж внесу до зведення. Я без упину всім товчу, що для росіян головне щастя – робота і, якщо ми забезпечимо їх роботою і пристойною платнею, вони стануть могутньою опорою рейха. Правильно?

– Так, ми любимо працювати.

– Слухайте, І-гор, значить, ви підтримуєте мою думку?

– Зробити це, однак, не так просто. Для цього треба негайно почати відбудовувати все, що зруйновано, – з гідністю і стримано відповідав Шрагін, вирішивши раз і назавжди обрати цей тон для розмов з генералом.

– Згодний, – кивнув Штромм. – Але силу-силенну ваших людей ми вивезем у Німеччину, в Польщу, у Францію. Люди, які хочуть працювати, нам потрібні скрізь. Запевняю вас, ніхто без роботи не залишиться. Адже ви інженер? З Бодеккером ви познайомились? Я вас відрекомендую.

– Дякую, ми вже знайомі. До того ж не в моїх правилах користуватися протекцією.

– Мені б хотілось узнати, І-гор: ви залишились свідомо? – вів далі генерал.

– Як вам сказати? Несвідомо роблять тільки тварини.

– Хо-хо! Чудова відповідь!

– Це неподобство, – втрутилася в розмову Емма Густавівна. – Як тільки зійдуться двоє чоловіків, вони зразу починають говорити про справу й нікого більше не хочуть помічати. Я прошу вас, генерале, розказати, як там у вас зараз в Німеччині.

– Як? Чудово, наймиліша фрау Реккерт, чу-до-во! Нам, хто живе в цю епоху, заздритимуть всі майбутні покоління. І все це фюрер, фюрер і ще раз фюрер. Він, фрау Реккерт, подумав і про вас. Мій рейхсміністр, коли я виїздив сюди, сказав мені: «Фюрер заклопотаний долею осілих там німців». Чуєте, фрау Реккерт? Фюрер заклопотаний вашою долею!..

Шрагін стежив за генералом з величезною цікавістю, і водночас його мозок фіксував усе, що могло пригодитись для справи.

– Так, панове, – просторікував генерал. – Нова Німеччина вже народилась і йде до великого майбутнього. Звичайно, ще не одубіло покоління чистоплюїв, ще борсаються десь колишнє чиновництво і колишні плутократи. Але ми всю цю мерзоту знищимо, запевняю вас! От розрахуємося з росіянами, з англосаксами і потім одним ударом остаточно очистимо повітря Німеччини від випорожнень минулого! Пардон, фрау Реккерт! – Він навіть вибачення вигукнув, як команду на плацу. Потім повільно обернувся до Шрагіна і сказав пихато: – І я хочу вас, молодий чоловіче, попередити: любите ви роботу чи не любите – це все-таки не головне. Ваша доля залежить від того, чи зрозумієте ви велич фюрера і нової Німеччини. Якщо ні, вас розтопче історія, запам’ятайте це.

– Я вже зараз все це прекрасно розумію, – твердо і переконано відповів Шрагін.

– Тоді, хайль Гітлер! – несподівано гаркнув генерал і викинув уперед руку.

Шрагін, трохи почекавши, теж підняв руку і неголосно промовив:

– Хайль… Гітлер!

– Браво, І-гор! Ви перший росіянин, який переді мною привітав геній фюрера…

Емма Густавівна знову спробувала відвести розмову від політики, яка її завжди лякала. Вона попросила розповісти, як виглядає її родич фон Аммельштейн. І раптом генерал Штромм знову закричав:

– До речі, от і ваш родич, фрау Реккерт, теж недозволено довго одвертав носа вбік. Коли я одружився з його племінницею, я, природно, ввійшов в його дім. Бувало, прийдемо з дружиною в гості. Я – хайль Гітлер! А він – здрастуй, дорогий мій друже. Я все розумів і з побоюванням для себе терпляче очікував, що буде далі. І тільки коли ми прибрали до рук Австрію, Чехію, Польщу, Францію і я якось прийшов до нього додому і сказав: «Хайль Гітлер!», він, нарешті, відповів теж: «Хайль Гітлер!» І тоді я обняв його і сказав: «Дякувати богові, тепер ми справді родичі». Але хіба я можу забути, що він визнав фюрера тільки після того, як фюрер подарував йому Європу? Ось він, – генерал кивнув на Шрагіна, – навіть він зрозумів усе значно раніше…

Незабаром генерал поїхав. Прощаючись, він сказав Еммі Густавівні, щоб вона не боялась ніяких утисків з боку окупаційної влади.

– Всіх, кого треба, я попередив, – сказав він. – Однак я і мої друзі залишаємо за собою право ходити до вас в гості. І ви вже зрозумійте, будь ласка, нас, тих, що опинилися на чужині. Для нас ваша домівка, як острів у чорному океані.

– Прошу вас, не соромтесь, – белькотіла Емма Густавівна.

Генерал поцілував їй руку.

– Ради бога, не проводжайте мене, – сказав він. – Я вже відчуваю себе тут як дома.

Грюкнули зовнішні двері, заревів мотор автомобіля, і все затихло.

Емма Густавівна збентежено дивилася на Шрагіна.

– Все-таки це жахливо! – промовила вона втомлено. – Мені іноді здається, що я бачу все це уві сні.