Текст книги ""Грант" викликає Москву"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 56

Узнавши, що Шрагін вижив, Релінк раптом подумав: краще б він помер. Кінець кінцем за самогубство арештованого відповідало б тюремне начальство, зате смерть автоматично припинила б справу, яка через втручання адмірала Бодеккера стала такою складною і безперспективною. А тепер це слідство, що нічого не обіцяє, треба відновлювати. Застосовувати до Шрагіна сильнодіючих заходів допиту більше не можна, а сподіватися на те, що він заговорить сам, не було ані найменших підстав.

Коли Шрагіна зразу після видужання привезли в СД, він був ще зовсім слабий, говорив тихо і повільно, та в його пильних сірих очах Релінк бачив ту ж саму силу. Наказуючи привезти до нього Шрагіна, Релінк думав скористатися з його фізичної слабості, але тепер він бачив, що це нічого не дасть.

– Я мушу висловити жаль з приводу того, що з вами сталось, – почав Релінк, не дивлячись на Шрагіна. – Проте можна було не вдаватися до таких крайніх заходів.

– Ви не можете судити про це, катували мене, а не вас, – неголосно сказав Шрагін.

Настала досить довга пауза. Релінк не збирався сперечатися чи заперечувати факт застосування тортур, він у цей час вгамовував у собі роздратування, яке спалахнуло від того, що він змушений вести цю розмову.

– Так чи інакше, слід об’єктивно визнати, що на даному етапі бій виграли ви, – дивлячись повз Шрагіна, говорив далі Релінк. – А втім, я ніколи не переоцінював можливості співробітника, який допитував. Ну що ж, тепер ми поведемо справу за всіма класичними правилами і…

– Чому немає протоколіста? – перебив його Шрагін.

– Тому що немає допиту, – пояснив Релінк. – Я просто вирішив разом з вами розібратися в нашій ситуації, щоб потім не виникло ніяких непорозумінь. Отже, юридичний бік ситуації такий. Хто ви – ми знаємо. Чим ви тут займалися – ми теж знаємо. Ваші спільники – правда, на жаль, поки що не всі – нам відомі і перебувають в наших руках. Ми не маємо тільки вашого визнання своєї провини. Ви людина юридично освічена і, виходить, знаєте, що щиросерде визнання провини завжди є фактором, який значно пом’якшує формулу покарання. І навпаки, звичайно. Отже, коли ви захочете зробити це визнання, сповістіть нас через тюремну адміністрацію. Але чекати нескінченно ми не можемо, хоч би тому, що не збираємося довго лишатись у цьому місті, а возити з собою тюрму із злочинцями, що не призналися, недоцільно… – Релінк, задоволений тим, як елегантно веде він цю розмову, посміхаючись, подивився на Шрагіна і, наче на ніж, наткнувся на його спокійний вивчаючий погляд. Мовчазний поєдинок поглядів тривав секунду – дві, і Релінк підвівся. – Останнє уточнення – не зрозумійте помилково наше терпіння. Тих відомостей, які ми щодо вас маємо, цілком досить для смертного вироку. І тільки для смертного. Один раз ви вже спробували самі розпорядитися своїм життям. Цьому перешкодив, до речі зауважити, доктор Лангман, – якби не його втручання, то ми зараз не мали б можливості розмовляти. Тепер ваше життя знову в ваших руках, однак я вірю, що цього разу ви вчините розумніше.

Коли Шрагіна вивели, Релінк викликав Бульдога:

– Шрагіна і його компанію перевести до кримінального табору, – наказав він. – Оточи їх там з усіх боків агентами. Подивимося ще раз на їхні зв’язки. Чи не спробують вони тікати?

– Я не можу його бачити, я його пристрілю, – сказав Бульдог.

– У свій час я не позбавлю тебе цього задоволення, а поки що виконуй мій наказ…

Шрагіна перевезли в тюрму серед білого дня у відкритому кузові грузовика і тільки з одним конвойним. Везли головною вулицею, хоча це був зовсім не найкоротший шлях. Недалеко від базару машина зупинилася, шофер кудись пішов, і хвилин двадцять не повертався. Шрагін одразу зрозумів: Релінк затіяв з ним якусь нову гру…

Біля металевих тюремних воріт з мордами левів машина простояла хвилин десять, поки конвоїр сварився крізь вічко з тюремною охороною. Як завжди, коло тюрми товпилися родичі арештованих. Вони співчутливо розглядали Шрагіна. Знайомих серед них він не побачив. Зовсім близько за косогором виблискувала гладінь ріки. Водний простір кликав, манив, і раптом у Шрагіна майнула думка: до косогору метрів сто, не більше, а там можна скотитися в зарослу бур’яном балку. А далі що? Вночі така втеча могла б закінчитися вдало, а зараз, удень, ця витівка приречена на провал. А може, саме цього й хоче Релінк?

Шрагіна ввели крізь металеві ворота, і він опинився в так званому передбаннику – між зовнішніми і внутрішніми воротами тюрми. Крізь маленьку хвіртку його вштовхнули у двір і повели ліворуч, в уже знайомий йому одноповерховий корпус, де були одиночки для особливо важливих злочинців.

Опинившись в одиночці, Шрагін сів на пригвинчену до стінки дерев’яну койку і задумався. Власне, нічого особливо складного не сталося. Мабуть, Релінка перелякала його спроба самогубства і він тепер хоче створити враження, ніби слідство віднині входить в суворо юридичне річище. Та навіщо це йому? Ясно одно: очевидно, в нього, як і раніше, немає вагомих доказів, але цього разу вони йому навіщось потрібні. Навряд чи він серйозно вірить, що Шрагін сам визнає свою провину. Але тоді може бути тільки одне найпростіше розв’язання загадки: Релінк вирішив зволікати справу, виграючи час і вичікуючи обстановку, коли зможе ліквідувати його, незважаючи ні на яку юрисдикцію. Що ж робити за даних обставин? Втеча? Однак треба тверезо дивитися правді в вічі: без допомоги ззовні втекти неможливо, навіть при полегшеному режимі ув’язнення. Покластися на сліпий випадок безглуздо. На чию ж допомогу можна розраховувати. Дем’янова і Величка, що лишилися, судячи з усього, на волі, втягувати в цю справу не можна: вони борються, і ставити їх під удар він не має права. Та й зв’язку з ними все одно нема…

Найрозумніше було б скористатися допомогою Юлі. Федорчук загинув, і вона вільна у своїх вчинках. Якщо Юля одного дня принесе йому передачу, ніхто не здивується, – адже Димко на очній ставці з ним сказав, що знає його через покійного Федорчука. Сергій, мабуть, розгубившись, вирішив, що на мертвого можна валити все, і не подумав, що цим розкрив зв’язок між усіма трьома. А втім, Релінк тоді, здається, не звернув на це уваги чи вже й сам догадувався про це. Так чи інакше, тепер заява Димка могла виправдати зацікавленість Юлі його долею: що не кажіть, знайома людина… Але що може зробити Юля? Невідомо, в якому вона сама тепер стані…

Зіна щодня приносила передачі для чоловіка і потім цілий день тинялася коло тюрми. їй здавалося, що так вона ближче до свого Сергія. Незабаром після арешту чоловіка вона одного разу бачилася з Юлею, але їй видалося, що Юлі важко слухати її розповіді про Сергія – хай ув’язненого, але все-таки живого…

Цього вечора Зіна прийшла до Юлі вдруге.

– Слухай, я сьогодні бачила Ігоря Миколайовича, – збуджено повідомила вона. – Я була коло тюрми, і його туди привезли. У відкритій машині. Я зразу його впізнала.

– А ти ж його раніше і в очі ніколи не бачила, – хотіла Юля напоумити свою подругу.

– Якось мені його описав Сергій. Ну точнісінько він, я не могла помилитись, я його за два кроки бачила.

– Ну, який він, розкажи…

– Високий такий… – почала розповідати Зіна, дивлячись вгору… – Шкіряне пальто, коричневе… Шапка така, з сірим хутром і з козирком. Очі такі ясні, красиві. А обличчя жовте, і синяки отакі під очима. Вуха ще в нього такі притиснуті, неначе мочки приросли…

– Знаєш, схожий… Слово честі, схожий… – промовила Юля, починаючи хвилюватись. Вона стала ходити по кімнаті. Ще і ще раз просила Зіну описати Шрагіна. А потім рішуче сказала: – Справді, він! Завтра я понесу йому передачу. Отак ми й перевіримо, чи є він там…

Вони подивилися одна на одну і враз, немов по команді, обидві заплакали. Юля обняла Зіну, пригорнулася до неї:

– Ой, Зіно, Зіно, хіба думала я, що буде, коли сватала тебе за Сергія?

– А що ти повинна була думати? – казала Зіна, схлипуючи і щільніше пригортаючись до подружки. – Ти, може, думаєш, що я жалкую за чим? То знай – я все одно щаслива. Сергія тільки шкода… так шкода… – і вона ридма заридала.

Юля гладила її по голові, примовляючи:

– Ми обидві щасливі… дуже щасливі… правда – щасливі…

– Сергій сьогодні записку передав, – діловито витираючи сльози сказала Зіна. – Вимагає, щоб я менше йому носила і сама краще харчувалась. Наказує: всі його речі поміняти на продукти. Уявляєш? От дурний хлопець…

Вони лягли спати на одному ліжку і довго ще шепталися, погасивши світло. А рано-вранці, коли місто ще спало, вони разом пішли до тюрми…

Був тихий весняний ранок. Після холодної ночі черепичні дахи тьмяно сріблив іній, з лиману віяло застояною вологістю, і чим ближче Зіна і Юля підходили до тюрми, тим дужче їх проймала ця холодна вологість.

Коло тюрми біля віконечка, де приймали передачі, вже стояло кілька жінок. Юля й Зіна теж стали в чергу. Всі мовчали. Про що говорити цим жінкам? Усе в них однакове – горе й надії. Навіть їхні сірі, тривожні обличчя були схожі одне на одне…

Рівно о восьмій годині відчинилося віконечко, і черговий комендант тюрми почав приймати передачі. Він мовчки брав клуночки і, почувши прізвище арештованого, звіряв за списком. Жінки теж мовчки ставали осторонь і ждали – може, буде відповідь. От відійшла од віконечка Зіна. Тепер черга Юлі.

– Шрагін? – комендант втупився очима в неї. – Ви родичка?

– Знайома, – відповіла Юля.

– Отже, Шрагіну?

– А що, не можна?

– Чому не можна? Можна… – комендант відклав убік клуночок і тихо сказав: – Ви його можете навіть побачити… он там, на березі, працює…

– Спасибі…

«Значить, їм навіщось потрібно, щоб із Шрагіним хтось зустрівся», – подумала Юля, відходячи од віконця. Ні до чого доброго це привести не могло, але Юля вважала, що не має права відмовитись од можливості побачити Шрагіна. Вона підійшла до Зіни:

– Жди мене тут і дивись, чи не піде за мною яка-небудь сволота.

Підійшовши до берегового схилу, Юля зразу побачила невелику групу арештованих, які засипали землею вимоїну. Єдиний конвоїр сидів віддалік. Коли Юля почала спускатися береговим схилом, то помітила і другого конвоїра. Той тупцяв біля самісінької води і дивився на білу зграйку чайок, що гойдалися на хвилях. Обидва конвоїри наче й не звертали на Юлю ніякої уваги, хоч бачили її. Вона пройшла зовсім близько повз арештованих, і серце її сильно закалатало – вона побачила Шрагіна. Він стояв, спершись ліктем на лопату, серед інших арештованих, які теж припинили роботу і з цікавістю дивилися на дівчину, що підходила до них. В цю мить Шрагін пізнав Юлю, усміхнувся і трохи підняв руку. Ще не знаючи, що вона робитиме далі, Юля підійшла до конвойного.

– Що скажеш, красуне? – запитав він її по-німецькому і цілком миролюбно.

– Можна мені побалакати з одним арештованим? – усміхаючись спитала Юля.

– З яким? – підморгнув їй солдат.

– Он з тим, у шкіряному пальті…

– О! Ти, я бачу, розумієшся на мужчинах, – засміявся солдат. – Чоловік?

– Знайомий…

Солдат, пильно розглядаючи Юлю, сказав:

– Ну йди, побалакай, тільки без дурниць…

Юля підійшла до арештованих і покликала Шрагіна. Він запитливо глянув на конвойного, але той демонстративно одвернувся.

– Здрастуйте, – майже весело сказав Шрагін, швидко підходячи до Юлі.

– Ой, лишенько, що вони з вами зробили! – прошепотіла Юля жалісливо, суто по-жіночому, вдивляючись у жовте опухле обличчя Шрагіна. – Здрастуйте, Ігоре Миколайовичу.

– Нічого особливого, – сухо відізвався Шрагін і спитав: – Самі придумали навідати?

– Сама. Із Зіною ми тут.

– Більше ніхто не знає?

– Ніхто.

– Дуже добре. Але зважте: тепер вони за вами стежитимуть.

Юля кивнула:

– Я сама так подумала.

– І все-таки постарайтеся як-небудь передати нам сюди зброю. Спробуємо тікати, все одно нас звідси живими не випустять…

– Спробуємо, Ігоре Миколайовичу. Зброя буде, а от передати як?

– Поки ми тут, це ще можна. А тепер ідіть і пам’ятайте: за вами неодмінно стежитимуть…

Юля піднялася на береговий схил і пішла до Зіни, яка стояла біля огорожі проти тюремних воріт. Дуже довго вони йшли мовчки.

– Бачила що-небудь? – запитала Юля, коли відійшли далеко од тюрми.

– Як тільки ти на схил спустилась, один побіг за тобою, але праворуч, де дрова складені.

– Гади… Мабуть, і зараз за нами йдуть. Упусти-но хусточку.

Зіна, обернувшись назад, підняла хусточку і сказала, наздогнавши Юлю:

– Іде. З того боку вулиці.

– Хай іде, гад! Але весь час пам’ятай про це.

– Не маленька.

На перехресті вони попрощалися. Шпиг пішов за Юлею. «Іди, гад, іди, – думала Юля. – Нічого нового своїм хазяям не принесеш, я їм уже відома».

Розділ 57

В половині травня весна разом з теплим морським вітром ввірвалася в місто, миттю розпушила молоду зелень дерев, наповнила вулиці густим ароматом квітучих акацій. Вперше за війну місто відчувало весну не тільки як прихід довгожданого тепла. На Кавказі гітлерівці відкотилися під ударами Червоної Армії. Досить було поглянути хоча б на шкільну карту, щоб зрозуміти, що, втрачаючи Кавказ, ворогові треба спішно відходити й звідси, інакше він міг опинитися у величезному мішку і без дороги для відступу.

Ще в кінці квітня всі підрозділи СД групи військ «Південь» одержали з Берліна секретний наказ під номером дванадцять – дванадцять, в якому було прямо сказано: «Ми не повинні допустити навіть тіні можливості повторення зимової трагедії».

Далі в наказі йшлося про те, що війна – це насамперед рух, а будь-яка стабільність небезпечна, бо вона вигідна противникові. Потім ішло малозрозуміле твердження, що бій на Кавказі «вичерпав себе» і в зв’язку з цим увесь південь став басейном марної консервації німецьких сил.

Та нас зараз особливо цікавить друга частина наказу, адже вона безпосередньо стосується долі наших героїв. Цей розділ наказу названо «Завершення оперативної діяльності» і починається він словами: «Ми відходимо останніми…» Тут головне командування СД уже не плаває в мутних розумуваннях стратегічного характеру, тут усе професіонально точно, ясно і діловито. Консервація і часткове вивезення агентури. Спрощення (треба розуміти – знищення) архівів, які не мають перспективної цінності. Ефективне завершення оперативної роботи, що демонструє впевненість і рішучість сил СД. Перехоплення агентури, яку залишив у місті абвер. Створення із своїх агентів терористичних груп, що діятимуть в тилу противника. Максимальне вигнання населення на захід, навіть коли відсутній транспорт. Знищення промислового й житлового потенціалу. Вивезення всіх об’єктивних цінностей. Мінування будинків СД, тюрми і кримінальної поліції. І хоч на виконання наказу визначався досить великий орієнтовний строк – п’ять місяців, – всі ці заходи починають здійснюватися негайно.

Релінк тепер у формі, він енергійний, рішучий, хитрий, нещадний, невтомний. От що він записав у своєму щоденнику 14 травня 1943 року:

«Так, так, так, справжня війна – це рух! В нерухомості болота розкисає мозок. Подумати тільки: ми в СД дожилися до балаканини про юриспруденцію! Як потрібний завжди ясний і чіткий наказ! Виконувати його – насолода, бо в твій мозок, у твою душу, хай йому чорт, переходить ясність наказу, і ти весь спрямований до ясної мети».

Можна було подумати, що в ці дні Релінк, зайнятий важливішими справами, забув про Шрагіна. Та це було не так. Він весь час пам’ятав про нього. Останні дані спостереження свідчили, що Шрагін і його спільники явно до чогось готуються, найімовірніше до втечі. Але з волі ніхто, крім тих двох дівок, з ними не мав зв’язку, а в серйозність допомоги з їхнього боку Релінк не вірив. Та головне, він знав, що люди Бульдога не дрімали. На всяк випадок, у черговій телефонній розмові з Берліном Релінк нагадав Олендорфу, що справа Шрагіна надмірно затягнулась і спитав, як розглядати її тепер у світлі наказу дванадцять – дванадцять. У відповідь почув телеграфну фразу: «Вирішуйте на місці». З цієї хвилини Релінк уже точно знав, як він завершить цю справу…

Спочатку втечу призначили на суботу. Все підготували і ретельно продумали. Шрагін, Димко, Назаров і Григоренко розподілили між собою обов’язки, та раптом захворів Димко. Тікати без нього Шрагін вважав неможливим, і вирішив почекати, сподіваючись, що Димко скоро видужає. Було схоже, що Сергій просто чимось отруївся. Крім усього іншого, не дуже то й покладалися на боєздатність Григоренка. Минуло два дні і стало відомо, що в Димка черевний тиф, його відвезли в тюремну лікарню.

Можна тільки припускати, скільки мучився Шрагін, поки вирішив тікати без Димка. Вірі визнав за потрібне попередньо поговорити про це з Зіною. Цього дня вона принесла в табір другий наган. Шрагін одійшов з нею в куток за бараком.

– Ми тікаємо без Сергія, – глухо сказав він.

– Я розумію… – тихо відізвалася Зіна. – Вчора в тюремній лікарні мені сказали… Сергій непритомний… Навряд чи витягне… – з її очей рясно покотилися сльози.

Шрагін обняв її за плечі.

– Повірте мені, Зіно, якби захворів я, а не Сергій, я не задумуючись, наказав би всім іншим тікати.

– Я розумію, Ігоре Миколайовичу… Я все розумію… – Вона подивилася на Шрагіна очима, повними сліз. – Бажаю вам щастя, Ігоре Миколайовичу. Як радітиме Сергій, якщо у вас все вийде добре!..

Шрагін потиснув маленьку руку Зіни і швидко пішов геть…

Увечері, передаючи наган Григоренку, він сказав:

– Кожний патрон – смерть ворога. Тільки так. Ясно?

– Будьте певні, – мовив Григоренко, ховаючи наган під сорочку…

Шрагін дивився на нього і в цю хвилину від щирого серця бажав йому бойового успіху в утечі. Скільки зусиль уже тут, у таборі, доклав Шрагін до того, щоб допомогти хлопцеві розібратися в усьому, що з ним трапилось, воскресити в ньому бажання продовжувати боротьбу! Чи зрозумів він, що йому надається єдина можливість у бою дістати право знову вважати себе солдатом Батьківщини?

Отже, втеча вночі проти п’ятниці…

В середу, наприкінці дня до Шрагіна підійшов Дока – злодій, з яким він сидів недавно в одній тюремній камері. Шрагін і раніше бачив його в таборі і дивувався, що Дока не відновлює тюремного знайомства. І от він, нарешті, підійшов.

– Що, дядьок, лічиш дні, як накувала зозуля? – спитав він весело і, не дочекавшись відповіді, сказав: – То знай, дядьок: зозуля базікало, а бога нема.

Шрагін мовчав, очікуючи, що він скаже далі, і почув те, що ждав:

– Сьогодні вночі накиваю п’ятами. Хочеш зі мною? Все підготовлено на ять. Самому тікати, звичайно, зручніше, але я, дядьок, маю до тебе щиру прихильність. Іду за це на риск.

– Спасибі, – відповів Шрагін. – Та я не хочу, щоб ти рискував.

Дока говорив щось іще, але, помітивши, що Шрагін його не слухає, замовк, похитав докірливо головою і пішов у свій барак.

А зранку на перевірці з’ясувалося, що Дока справді втік. Охоронники аж посатаніли: тричі перелічили арештованих, потім розділили їх на кілька груп і перелічили ще раз. Головний охоронник побіг у комендатуру, мабуть, доповідати про надзвичайну подію. Шрагін стояв у строю і думав: чи справді Дока утік, чи все це навіщось організована вистава?

Повернувшись з комендатури, головний охоронник скомандував:

– Усі карні злочинці – ліворуч, політичні – праворуч!

У невеликій групі політичних опинилися Шрагін, Григоренко і Назаров. Конвойні оточили політичних з усіх боків і повели з табору. Скоро стало ясно, що їх повертають у тюрму. А там неодмінно обшук. У Григоренка й Назарова знайдуть нагани, і тоді кінець. Шрагін коротко і промовисто глянув на товаришів, і ті зрозуміли його без слів. Коли йшла колона містком, вони, мов за командою, шпурнули зброю в річку. Охорона не встигла навіть зрозуміти, що сталося…

Перший про втечу Доки узнав Бульдог. Це він наказав негайно вернути в тюрму всіх політичних і, тільки коли його повідомили, що Шрагіна та його спільників посадили в одиночні камери, пішов доповідати Релінку про подію.

Релінк вислухав і недбало сказав:

– Ну що ж, усе спростилося само по собі. Більше цим не займайся…

Бульдог здивовано дивився на Релінка.

– Що тобі незрозуміло? Тепер у тебе головне – пункт чотири наказу дванадцять – дванадцять. Починаючи з завтрашнього дня кожного ранку доповідатимеш мені тільки про це.

Минали дні за днями, весь апарат СД виконував наказ, і знову можна було подумати, що Релінк забув про Шрагіна.

Якось уранці Бульдог доповідав йому про те, як виконується четвертий пункт наказу – «знищення промислового й житлового потенціалу».

– Тільки на одному об’єкті справи йдуть обурливо, – повідомив Бульдог. – Це суднобудівний завод. Учора в мене сталася чергова сутичка з адміралом. Я йому прямо сказав, що поводиться він підозріло.

– Ну-ну, а як він на це реагував? – пожвавішав Релінк.

– Справді! Пригадуєте історію з недобудованим російським військовим кораблем? Добудувати його він не зміг, хоч громогласно обіцяв. Коли вирішили зрізати з корабля стальну броню, щоб встановити її на танках, хто затримав цю справу на кілька місяців? Адмірал Бодеккер. Спеціалісти, які працюють тепер зі мною, повинні оглянути стапелі й цехи заводу, щоб розрахувати мінування, а він заборонив це робити. Каже: «Ви своїми руками сієте паніку». Він мене майже вигнав з кабінету… – слово «майже» Бульдог вжив даремно, Бодеккер запропонував йому залишити кабінет прямо і недвозначно.

– Зараз же поїдемо до нього, – весело сказав Релінк.

Мстивість була в його злобливій натурі. Недарма серед друзів він мав прізвисько «Унауслешліх» – той, що не забуває. Адміралу Бодеккеру Релінк збирався пригадати все: і його зарозуміле поводження, і втручання в справу Шрагіна, через що він змушений возитися з ним і досі.

По дорозі на завод Релінк запитав Бульдога:

– Ви йому сказали, що на наказі дванадцять – дванадцять стоїть гриф рейхсміністра Гіммлера?

– Якось не довелось…

– От і чудово! – вигукнув Релінк з незрозумілою Бульдогові веселістю.

Коли їхня машина вперлась у заводські ворота, Релінк наказав шоферові ввімкнути сирену. Охоронники заметушилися і в паніці не могли зразу відчинити ворота. А сирена гула й гула. Так, не вимикаючи сирени, машина під’їхала до корпусу заводоуправління і тут ще повила майже хвилину. З вікон почали виглядати люди…

– Я йду прямо до адмірала, а ти знайди цього осла, Каппа, і веди його туди ж, – наказав Релінк.

Не глянувши на адміралового ад’ютанта, який схопився за своїм столом, Релінк швидке зайшов до кабінету.

– Хайль Гітлер! – вигукнув він, різко викинувши вперед руку.

Адмірал трохи підвівся в кріслі, але на привітання не відповів.

– Чим зобов’язаний? – сухо спитав він не пропонуючи Релінкові сісти.

– Розмова буде довга, – сказав Релінк. – Я сяду…

– Так, так, сідайте… – Адмірал дивився на Релінка насторожено і водночас презирливо.

– Ввічливість, я чув, привілей королів, – з нахабною посмішкою почав Релінк, але наступної ж миті посмішка зникла з його обличчя, і він відрубав: – Та відповісти на привітання, в якому звучить ім’я вождя, вам усе-таки слід було… навіть не зважаючи на те, задоволені ви особисто вождем чи ні.

– Я попросив би вас не займатися тут ні провокаціями, ні моїм вихованням, – сіре обличчя адмірала почало рожевіти.

– А тепер перейдемо до діла, – офіціально і сухо вів далі Релінк. – Чому ви заважаєте моїм людям виконувати наказ рейхсміністра Гіммлера?

Адмірал відповів не одразу, а коли заговорив, то Релінк побачив, що він уже зім’ятий.

– Зрозумійте просту річ, – сказав адмірал, втомлено зігнувшись у кріслі. – На заводі ремонтують наші військові судна. Негайно серед робітників виникне панічний настрій, небезпечна балаканина…

– Ви не позбавлені права, – перебив його Релінк, – написати Гіммлеру, що вважаєте його сіячем паніки. А я і мої люди зобов’язані виконувати його наказ, ми – на війні.

– Але усе це можна зробити трохи пізніше, ми ж не завтра йдемо звідси, – сказав Бодеккер.

– Мені не відомо, коли ми йдемо, – холодно зауважив Релінк. – Мені відомий наказ, який я виконаю за всяку ціну.

Адмірал мовчав, його худа рука, що лежала на столі, злегка тремтіла.

– Якщо вже нам довелося побалакати, то мені б хотілося суто по-людському зрозуміти вас… – промовив Релінк. – Наприклад: ви в свій час обіцяли спустити на воду військовий корабель, який недобудували росіяни. І не спустили. Прийняли розумне рішення – розрізати сталь корабля на бронеплити для танків. Ви були проти цього і, наскільки мені відомо, повністю цю роботу виконати так і не дали. Плавучий док під вашим невсипущим керівництвом… затонув. Тепер ви не дозволяєте моїм людям виконати наказ рейхсміністра. Ви що, вирішили не сердити росіян і, скажімо, повернути їм завод на ходу?

На обличчі адмірала заходили жовна, і він неголосно запитав:

– Це допит?

– Це ще не допит, – відповів Релінк, недвозначно підкресливши «ще».

– Тоді цю розмову я продовжуватиму тільки після того, як ви дістанете право мене допитувати. – Адмірал зробив рух, наче хотів устати, але не встав.

У цей час до кабінету зайшли Бульдог і майор Капп.

Релінк тішився помстою, він уже підготував останній удар адміралові, але попередньо вирішив поєднати все-таки приємне з корисним.

– Я хочу повернутися до справи, заради якої приїхав, – мовив він. – Скажіть, пане адмірал, в присутності представника партії: ви дасте нам можливість виконувати свої обов’язки?

– Робіть що хочете, – втомлено промовив Бодеккер. – Тільки залиште мене в спокої.

– О господи! – вигукнув Релінк посміхаючись. – Ми могли зовсім не турбувати вас. Погодьтеся, адмірале, що вся ця неприємна розмова виникла через вашу… незрозумілу позицію в цілком ясній справі. Але тепер усе позаду… – Релінк встав і звернувся до Бульдога: – Ідіть, дійте…

Бульдог і майор Капп вийшли, Релінк уклонився адміралові й теж попрямував до дверей, та посередині кабінету зупинився.

– До речі, мало не забув, – Релінк з посмішкою дивився на адмірала. – Ви ще пам’ятаєте вашого інженера-інспектора Шрагіна? Ну, того самого, в адвокати якому ви намагалися залучити гросадмірала Деніца? Сьогодні я його розстріляю. Якщо ви справді поважаєте гросадмірала Деніца, надішліть йому своє пробачення. На все добре, адмірале. Хайль Гітлер! – Цього разу, не дожидаючись, відповість адмірал на привітання чи ні, Релінк круто повернувся і швидко вийшов з кабінету.