Текст книги "Полонені Барсової ущелини"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 28 страниц)

Розділ двадцятий

Про те, як уся країна шукала зниклих мандрівників

Село Айгедзор, про яке досі мало хто й чув, протягом кількох тижнів стало широко відомим усьому Радянському Союзу. Арам і Аршак опублікували в газетах Далекого Сходу повідомлення про зниклих школярів. Про цей нещасний випадок розповіло і радіо. Оскільки радіохвилі не знають меж, то чутка про п’ятьох дітей, що так таємниче зникли, поширилась по всій країні.

Інтерес до цієї загадкової події дедалі зростав. Навіть група полярників далекого острова Піонер запитала ЦК комсомолу Вірменії, чи вдалося розшукати юних натуралістів. «Усе ще шукаємо», – відповіли їм з Єревана…

Листоноша Мурад усі ці дні не знав спокою. Якщо раніше він ходив у районний центр забирати пошту через діва дні, то тепер поспішав туди по два, а то й по три рази на день. 1 йшов він завжди з надією, що, нарешті, зможе принести в село радісну звістку. Але… Уральські школярі повідомили, що вони шукають вірменських товаришів у своїх містах і селах. Учителька біології з Караганди Ганна Виноградова писала: «Як тільки знайдуться юні айгедзорці, дуже прошу повідомити нас телеграмою, щоб і ми, ваші далекі друзі, раділи разом з вами». А українка з одного села на Харківщині Олеся Захарівна підбадьорювала вірменських матерів і висловлювала впевненість, що діти обов’язково знайдуться, бо її син одного разу теж кудись зникав і його знайшли аж на Закарпатті. «Моєму дурникові захотілося на світ подивитись. У такому віці це буває. Не втрачайте надії!..»

Сіран, Ашотова мати, читала ці листи, телеграми, і серце її стискалося від болю й радості: далекі люди, вся країна переживає з нею її горе!

– Тільки наш голова мало цікавиться дітьми, – скаржилась вона сусідкам.

– Було б вигідно, він би поцікавився, – відповідали їй.

Щодня приходили в Айгедзор юні натуралісти і з сусіднього азербайджанського села Мейлу. І щоразу, підходячи до Алеї братства, вони з сумом згадували своїх друзів-вірменів, разом з якими насадили тут дерева. Де вони тепер? їм здавалося, що дерева осиротіли і сумніше погойдують своїми кронами, вкритими білими шапками снігу…

Щодня виходила на дорогу Сіран, чекаючи листоношу Мурада. Вона хотіла з його обличчя вгадати, яку звістку приніс він їй сьогодні.

– Ні, знову відводить очі… Осліпнути б твоїй матері, Ашот! – схлипувала бідна жінка.

А Мурад, викладаючи на стіл все нові й нові листи, урочисто говорив, погладжуючи ріденькі вуса:

– Прочитай, подивись, що пишуть піонери. По всьому світу живуть друзі твого Ашота. Це лист із Риги, це – з Ташкента, це – із Батумі, а ось – із Харкова. Не кожна жінка заслуговує на таку честь…

– Ой, знайшовся б тільки мій синочок, більше нічого на світі мені не треба!..

– Знайдеться, неодмінно знайдеться… Стільки людей його шукає, що й голку могли б знайти, – сказав дідусь і, додавши ще кілька заспокійливих слів, зібрався вже йти. – Ну, я ще раз піду сьогодні на пошту, може, щось нове буде.

Старий говорив спокійним, впевненим голосом, щоб підбадьорити бідолашну матір.

Але як тільки листоноша виходив на вулицю, обличчя його хмурніло, кроки уповільнювались, ставали хиткими. «Чи знайдуться діти?» – сумно думав він. Та помітивши своїм пильним оком ще здалеку когось із батьків, діти яких зникли, він знову весело посміхався, прискорював ходу:

– Не було звістки від дітей? Ні? Нічого, одержимо! Зараз я миттю злітаю в район, принесу добру звістку. Приготуйтесь приймати поздоровлення.

Розділ двадцять перший

Про те, як щасливо можна скотитися в провалля

Час ніби зупинився. Цілим роком здалися нашим героям ті секунди, коли вони стояли біля провалля, напружуючи слух і зір. У мертвій тиші, що панувала в ущелині, тільки й чути було їх важке дихання. Ніхто з них не міг зрозуміти, як це сталося, чому впав Саркіс і чому ніхто не встиг йому допомогти.

Після довгого, тяжкого мовчання Шушик сказала, ридаючи:

– Ми були жорстокі з ним…

Усі зрозуміли, кого в першу чергу докоряє дівчина. І Ашот страшенно лаяв себе. Коли б він знав, шо Саркіс може так загинути, то, звичайно, не наговорив би йому стільки гірких слів! Навіть не взяв би на роботу.

– Ходім подивимося з того боку. Може, звідти його побачимо? – першим зорієнтувався Асо.

Усі повернули назад по розчищеній ними частині стежки, спустилися в ущелину і перейшли на її протилежний схил.

Стурбовано оглядали вони скелі, що піднімалися навпроти, тріщини, западини, виступи. Але там не було видно й сліду чогось живого. Тільки орли, важко змахуючи крилами, шугали над проваллям. «Чують запах крові, – подумав Ашот, і серце його стиснулось, а до горла підступили сльози. – Що я наробив, що я наробив!»

– Ходім униз, – звелів він раптом. – Треба ж його знайти!..

Чіпляючись за каміння, вони спустились у провалля, куди впав їх товариш. Але й там не було нічого, крім снігу й уламків каміння. «Застряв на якомусь виступі». – вирішив Ашот.

– Він міг зачепитися за ялинку, – мовив хлопець, і в його голосі прозвучала надія. – Погляньте, вона стоїть якраз на його шляху.

– Він котився з такою силою, що ялинка не могла його стримати, – безнадійно сказала Шушик. – Якби зачепився, то було б хоч що-небудь видно: руку, ногу, голову…

– Там же повинен бути якийсь клапоть землі, звідки ялинка бере вологу!.. – вперто повторював своє Ашот.

– Ех, – махнув рукою Гагік. – Кого загубив, а кого шукаєш? Нащо нам твій клапоть землі? Ти нам Саркіса знайди!

– От я й кажу: Саркіс повинен бути на цьому клапті… Звідси не видно, ялинка закриває від нас…

Усі мовчали, замислені, сумні. Тільки Ашот бурмотів:

– Ех, коли б цей клапоть був ширший, а сніг на ньому глибший!

Але ніхто не вдумувався в зміст його слів. Усі вважали, що їхній товариш загинув, і ніякий клапоть землі не міг заспокоїти юні серця.

Діставшись до місця, звідки зірвався Саркіс, Ашот скинув ремінь, обмотав собі груди і, подаючи кінець Асо, сказав:

– Тримай міцніше. А ти, Гагік, держи Асо.

Відчувши, що кінець пояса в надійних руках, Ашот ліг на землю біля самого краю і, звісившись над проваллям, подивився вниз.

– Він там! – одсунувшись назад, крикнув Ашот. – Над кущем видно полу куртки… Тримайте мене за ноги, я ще раз добре подивлюся.

– Живий?..

– Не ворушиться?..

– Снігу там багато?..

– Не знаю:.. Зараз перевірю. Міцніше тримайте мене за ноги… Ні, не так… Ви й тримати не вмієте! Обв’яжіть поясом кожну ногу. Так… Тепер обкрутіть, загніть кінці – один за цей камінь, другий за той; так і тримайте… Ну, я пішов… – І Ашот мало не всім тілом звісився у прірву.

Шушик перелякано дивилась, як Ашот міцно схопився обома руками за клиноподібний виступ скелі, створивши собі таким чином надійну опору. Пробувши кілька хвилин у такому стані, він крикнув:

– Тягніть назад! його швидко витягли й поставили на ноги. Очі в хлопця налилися кров’ю, на шиї і на лобі надулись вени.

– Сніг, який ми з вами поскидали, затримався на виступі над ялинкою, – сказав він, важко дихаючи. – Саркіс провалився в нього. Може, й живий. Саркіс, Саркіс!.. – повернувшись обличчям до провалля, крикнув він.

Бойнах весь час неспокійно гавкав і теж тривожно поглядав униз. Собака добре розумів, що трапилось. І по запаху відчував, де знаходиться хлопець.

– Ану, замовкни! – розсердився на нього Ашот. – Дай послухати!

Але Бойнах невгавав, і Асо змушений був затягнути йому морду поясом.

– Е-гей, де ти, куро[14]14
  Куро – хлопець (курд.).


[Закрыть], обізвися!.. – закричав він по-курдськи, нахиляючись над проваллям.

Ніякої відповіді.

Знесилені хлопці мовчки посідали на холодному камінні. Над проваллям літали орли, зловісно кричали шуліки. «Карр, карр, карр!» – пронеслись над їхніми головами дві чорні ворони. Почувши голоси птахів, діти здригнулися. Вони боязко поглядали одне на одного і боялися запитати, чого так враз пожвавішали хижі птахи. Кожен знав, що означає їх поява…

Прилетіли два великі ягнятники, сіли недалеко від ялинки і злими очима поглядали знизу вгору на хлопців.

Асо відігнав їх камінням, але прилетіли інші, закружляли над скелями.

Один ягнятник, найсміливіший чи просто очманілий від голоду, сів прямо біля ялинки і, очевидно, вчепився кігтями в Саркіса або вдарив його дзьобом, бо знизу долинув стогін, а за ним і кволий жалібний голос:

– Ой, ой!..

Мабуть, орел вивів хлопця із забуття.

Усі підхопилися і почали кидати у птахів камінням.

– Саркіс! Не бійся, Саркіс! – кричали вони.

– Ми тут!

– Тримайся міцніше, тримайся!

Шушик знову заплакала, але цього разу вже івід радості.

– Живий він, живий, Ашот, правда?.. – питала вона схлипуючи.

– Замовчи, дай подумати, що робити, – пробурчав Ашот. – Як його звідти витягти?

Хлопець задумався, і його серйозність передалася товаришам, які від щастя забули про головне.

А й справді: якщо Саркіс залишиться хоч на одну ніч там, у снігу, він загине.

– Єсть! Не втрачайте надії, тримайте мене за ноги, – розпорядився Ашот.

З його голосу й вигляду товариші зрозуміли, що і в найтяжчу хвилину людина повинна не сидіти склавши руки, а діяти, і діяти впевнено.

Ашот звісився над проваллям і крикнув:

– Постарайся сісти, Саркіс, не бійся!..

– Умираю, умираю… – ледве чутно простогнав Саркіс знизу, ніби з бездонної криниці.

– Чуєш?.. Джан!.. Коли каже вмираю, значить, живий, – зрадів Гагік.

– Не бійся, Саркіс! – закричав Ашот. – Вилазь із снігу!.. Сюди, сюди… В цей бік… Ближче до скелі… Ой, чого ж ти до ялинки лізеш? За ялинкою провалля!..

З вигуків Ашота хлопці добре уявили собі, що відбувається внизу.

– Сюди, сюди! Там під стіною має бути сухе місце!.. Там повинен бути карниз… Є? Ну, залазь під нього, на сухе місце. Ей, ви, тягніть мене, голова лопається…

Коли Ашота витягли нагору, на нього не можна було дивитись без жалю: обличчя хлопця було схоже на варений буряк. Трохи віддихавшись, він знову крикнув униз:

– Ну як, знайшов сухе місце?..

– Є… Вмираю… нога, плече…

– Нога й плече – це дурниці, була б голова ціла. Сухе місце велике? Помістишся?

– Западина в стіні… Удвох можна поміститися. Ой, умираю!..

– Не помреш! – заспокоював його Ашот. – На візьми оцю палицю. Якщо орли прилетять, притулися до стіни й відбивайся. – Він нахилився вниз і кинув палицю Асо.

– Що робити?.. Замерзне…

– Що робити? А що робив би Камо? Складемо руки й сядемо? Ех, ви… Гагік, Асо, ідіть знову по ягоди, а ми з Шушик підемо по вогонь і паливо.

Через півгодини Гагік і Асо знайшли кущі шипшини і зривали ягоди, а Ашот кидав з стежки вниз хмиз і кричав Саркісу:

– Гей, хлопче, ти язик проковтнув, чи що?.. Обізвись! Куди хмиз кидати? Звідси не видно.

– Ліворуч, ліворуч кидай… ох!.. – почулося знизу.

– У сніг падає чи в провалля?

– У сніг… Ой, умру… нані-джан! – мимрив Саркіс, остаточно отямившись. Побачивши позад себе провалля, він тільки тепер зрозумів, яким безнадійним було його становище, і почав плакати і просити: – Дорогі ви мої, врятуйте мене!

– Не плач, не нявчи! – розсердився Ашот. – Перестань скиглити, а то кинемо тебе й підемо – будеш поживою для орлів!..

Шушик глянула на нього докірливо:

– Який ти злий, Ашот!

– Я не злий. Я хочу його підбадьорити… Бач, замовк… Саркіс, витягни гілля в западину і розпали вогнище. На лови вогонь, кидаю… – І Ашот кинув йому кілька головешок. – Хапай скоріше. З’єднай їх кінцями і дми, щоб не погасли.

На кілька хвилин запанувала мовчанка.

– Ей, Саркіс, що ти там робиш? – знову крикнув Ашот.

Замість відповіді знизу заструмував дим.

– Роздуває! – засміявся Ашот. – Бачила, як моя загроза допомогла? – звернувся він до Шушик.

– Спосіб хороший, що й казати, – незадоволено обізвалась дівчина.

З того часу, як Саркіс впав у провалля, вона відчула до нього симпатію.

Але Ашот тоном старшого почав вичитувати:

– У тяжкому становищі завжди треба бути суворим, а іноді навіть жорстоким. Найкращий полководець у хвилини бою буває суворий. Виростеш – зрозумієш… А он і хлопці… Вони йдуть радісні, певно, знайшли ягоди… Як ти думаєш, Шушик, скільки горобців треба дати Саркісові?

– Усі! – різко відповіла дівчинка.

Ашот засміявся:

– Я знав, що ти так скажеш. Ну, піди й принеси, кинеш йому сирими – хай сам підсмажить.

– То можна всі? – вигукнула Шушик і, зрозумівши по виразу обличчя Ашота, що він згоден, так зраділа, що ладна була розцілувати хлопця, якби не соромилась.

Незабаром Шушик принесла в пелені кілька горобців.

– Оце все, що лишилося, – розчаровано сказала вона.

– Чому? Повинно бути більше… – І, підійшовши до краю стежки, Ашот крикнув: – Одержуй свою порцію, Саркіс!..

Сонце вже зайшло, коли повернулись Гагік і Асо. Їхні шапки були повні ягід.

– Висипати йому все? – простодушно запитав Асо.

Гагік затримав його руку.

– Господарством завідую я, – нагадав він. – Лови, Саркіс, збирай!.. Ну, як, кістки твої цілі? От і добре, а то в усій Барсовій ущелині жодного костоправа не знайдеш…

На дні провалля згустився і почав повільно підніматись до вершин туман. Ще трохи, й сутінки огорнули скелі, заповнивши всі заглибини, згладили зморшкувате обличчя ущелини.

Хлопці лишались на стежці до пізньої ночі. Вони ще трохи попрацювали, але більше розмовляли з Саркісом – підбадьорювали його, скидали ягоди та паливо.

Вночі сильно похолодало, всі померзли, але ніхто не виявив бажання повернутися в печеру. Тривога за долю товариша, здавалось, прикувала їх до цієї стежки, до урвища над проваллям, з якого піднімалася цівка диму. Відблиски од вогнища Саркіса часом освітлювали навколишні скелі.

– Ей, хлопче, походив би ти навколо вогнища, хоч би тінь твою побачити. Я за твоєю довгов’язою постаттю вже знудьгувався, – вперше після пережитого жаху пожартував Гагік.

І жарт, видно, допоміг. Не минуло й кількох хвилин, як на скелях скоріше затанцювали відблиски вогнища, вималювався здоровенний чорний привид і загойдався на білій поверхні кам’яних стін Барсової ущелини. Здоровенна рука піднялась і простягнулася до протилежних скель. Було таке враження, ніби раптом вийшов із ущелини казковий велетень Торк-Ангех[15]15
  Торк-Ангех – герой вірменських народних казок і легенд.


[Закрыть] і намагається своїми довгими, як жердини, руками обламати скелі і кинути їх на ворога…

– Ось я й задоволений! – засміявся Гагік. – Час од часу показуй свою тінь, Саркіс, а ми подивимось і потішимось…

Поки Гагік жартував, Ашот, нахиливши голову над проваллям, крикнув:

– Саркіс, як, по-твоєму, піти нам чи лишитись тут на ніч?

Саркіс не обізвався.

– Бачите, знову тільки про себе думає, – тихо сказав Ашот товаришам.

– Ну, що, Саркіс? – знову запитав він.

– Самого хочете залишити?.. – почулося знизу.

– Не бійся, тепер до тебе ніякий звір не підійде, – ти в неприступній фортеці.

– Ми ж близько… Часто будемо перегукуватися з тобою, – підбадьорював Асо.

– Ні, що ти скажеш? – нетерпляче допитувався Ашот. – Хлопці тремтять від холоду. Шкода ж їх…

– Що ж я скажу… Як знаєте…

– Слухай, тепер я скажу. Візьми дрючок, відгреби вогонь ближче до ялинки і лягай на розігріте каміння. Залишайся весь час всередині западини, між її стіною і вогнищем, – так, щоб вогонь захищав тебе попереду, а стіна – позаду. Зрозумів?.. Коли каміння під тобою захолоне, знову нагреби на нього вугілля, а сам лягай на місце вогнища. Так тобі весь час буде тепло. Тепер зрозумів?

– Зрозумів. Ой, болить!..

– Нічого, кріпись… Ну, бувай здоров.

– На добраніч, Саркіс-джан! – почувся тоненький, ніжний голосок Шушик.

Чи то соромно стало Саркісові, чи потеплішало йому від цього голосу, але більше він не скаржився, не стогнав.

Хлопці обережно спустилися в ущелину і повернулись до своєї печери.

Увійшовши, Гагік одразу попрямував до того заглиблення, де зберігались горобці.

– Мої дорогі! Мабуть, померзли, бідолахи? Ось я вас зараз обскубу і на вогнику зігрію… Ой, та де ж це вони, пташечки мої?

Ашот і Шушик стояли на порозі печери й тихо сміялись.

– Ашот, склад обікрали!.. – тривожно крикнув Гагік.

Але той чомусь не обізвався.

Шушик підійшла до вогнища і, присівши на коліна, почала розгрібати попіл. Блиснули тліючі вуглинки. Дівчинка зібрала їх докупи і почала роздувати. Асо заходився стругати ножем тріски і підкладати в багаття.

– Не пацюки ж потягли горобців! – не заспокоювався Гагік. – Ашот, тут можуть бути пацюки?..

– Хтозна…

Розгублений Гагік зіщулився й ліг біля вогнища.

– От так штука, знову без їжі залишились! – похитуючи головою, бурмотів він.

Але думка про їжу турбувала не тільки Гагіка…

Всю ніч, до самого ранку хлопці час від часу виходили з печери і дивились на скелю. Вогнище горіло, і від ялинки падала донизу, в ущелину, довга крива тінь.

– Саркіс! Ну, як ти там, Саркіс? – кричали товариші, і ці голоси підбадьорювали хлопця.

Саркіс відчував, що товариші підтримують його сили, що він загинув би першого ж дня, коли б не було поблизу цих добрих, дорогих друзів…

Розділ двадцять другий

Про те, як в скрутні хвилини розум людини працює швидше

Тривожно спали цієї ночі наші юні герої, і вранці вийшли з печери в поганому настрої. Та й природа не обіцяла нічого хорошого. Небо похмуре, їсти нічого, палива теж не вистачало… Що могли вони віднести товаришеві, який лишився на скелі?

Неохоче, мовчки почали зони виривати кущі з корінням, ламати гілля дерев, які обпалювали їх холодом і вітром. Сили не було ні в кого, а гілля не хотіло здаватись і боролося за життя, наче жива істота.

Скоро хлопці розігрілись, але настрій у них не поліпшився.

Що робити далі? Як врятувати товариша і в той же час розчистити стежку?

Гагік раптом випростався і звернувся до Ашота:

– Бригадир, ти ведеш нас неправильним шляхом.

– Чому?

– Не знаю чому, але знаю, що цей шлях невірний. Так ми всі можемо загинути. Поки сніг знову не засипав стежку, ми тільки про одне й повинні думати – як вийти звідси.

– А як же Саркіс?

– Саркіс?.. А він про нас багато думав? – несподівано спалахнув Гагік. Голод і поневіряння змучили й доброго жартівника. – Хай потерпить, поки не розчистимо стежку.

Слова Гагіка стурбували товаришів. Адже й справді, через Саркіса всі вони можуть надовго залишитися в цій ущелині. Може, краще кинути все й розчищати стежку? Тоді визволились би всі…

Зібравши наламаного гілля, вони мовчки рушили на Диявольську стежку.

– Саркіс, як ся маєш? – крикнув зверху Гагік.

– Нічого, але болить… витягніть мене звідси… Скажу батькові – він вам щедро віддячить…

Почувши ім’я жаднюги Паруйра, хлопці спохмурніли. Ну от і віддай життя за цього хлопця.

– Ти про віддячення краще помовч! – розсердився Ашот. – А то ні палива, ні їжі не одержиш… – І трохи тихше додав – Ач який! У батька вдався, взятки обіцяє… Тьху!..

– Кажу ж, давайте розчищати стежку! – нагадав Гагік.

– А ти, Асо, що скажеш? Ти все мовчиш.

– Що мені сказати, хіба не ясно?..

Шушик запитально підняла очі на Асо.

– Ясно, звичайно, – підтвердив Гагік. – Беріть лопати й будемо працювати.

– Ти мене не так зрозумів, Гагік. Ми, курди, або рятуємо товариша, або помираємо разом з ним…

І, ніби зробивши щось нехороше, Асо опустив голову і почав скидати Саркісові гілля з скелі.

Шушик дивилась на Асо з такою ніжністю, що той весь час відчував на собі її теплий погляд. Ось дівчина дивиться на його щоку, ось він повернувся, і вона дивиться на його вухо, на потилицю, на шию…

Зовсім інше враження справили слова Асо на Гагіка та Ашота.

– Ти що ж, думаєш, що ми менше, ніж курди, любимо своїх товаришів? – вигукнули вони майже разом, а Ашот урочисто заявив – Ми не вийдемо з Барсової ущелини, поки не звільнимо Саркіса… Ну, а тепер гайда до дубняка!

Але Гагік раптом зупинився, витягнув шию, повів носом угору і понюхав повітря.

– Чудеса! – знизав він своїми вузькими плечима. – З провалля шашликом запахло… Ей, Саркіс, чи не забув ти часом у вогні свою ногу?

Саркіс не відгукнувся. Проте запах смаженого м’яса почули й інші.

Тільки Ашот і Шушик знали, в чому справа, і ледве стримували сміх, бачачи розгубленість і здивування Гагіка.

– Звідки у Саркіса шашлик? – сушив собі голову хлопець і, не стримавшись, крикнув у провалля: – Чи не орла ти там обскуб, Саркіс?

– Якого орла?.. Пташок… – ледве долинуло з-під скелі.

Гагік обвів товаришів здивованим поглядом, але, перехопивши посмішку Шушик, усе зрозумів.

– Ах ти, зрадниця!.. – І ніби до самого себе додав: – Авжеж! Чи можна покладатися на жінку? Хіба не Алмаст[16]16
  Алмаст – героїня поеми О. Туманяна «Взяття Тмкаберта».


[Закрыть] віддала ворогові ключі від фортеці Тмкаберт?

Тепер юні герої вирушили до дубняка, як назвав Ашот куточок під правим пасмом ущелини, де серед каміння росло кілька дерев.

Коли вони прийшли, Ашот сказав:

– Треба знайти для Саркіса дерево з довгим і тонким стовбуром.

Завдання було не з легких. Звідки тут, у цьому кам’янистому обвітреному місці, може рости струнке дерево?..

Шукали довго і, нарешті, зупинились перед двома молодими вербами. Одна з них була трохи вища, стрункіша, і, показуючи на неї, Ашот сказав:

– Не така вже вона й висока, але іншого вибору немає… Та й грунт під нею м’який – легше буде витягти її з корінням. – Він поплював на долоні і поліз на вербу. – Гайда за мною…

– І мені лізти? – запитала Шушик.

– Ні, та краще шукай ягоди.

Ашот доліз до верхівки дерева і, вчепившись за неї, повис високо над землею. Верба трохи нагнулась під його вагою, але навіть і не скрипнула.

– Ой, упадеш! – закричала Шушик.

– Іди куди тобі сказано! – розсердився Ашот. – А ви, Асо і Гагік, хапайтесь за верхівку і розгойдуйтесь, як я.

Вони втрьох повисли на верхівці дерева. Верба, зелена й гнучка, нахилилась майже до землі, але далі не піддавалась.

– Ашот, я не можу більше! – благав Гагік. Хлопцеві здавалося, що руки його ось-ось обірвуться.

– Облиште, не вийшло! – сказав Ашот товаришам і зліз з дерева.

Сівши під вербою, вони почали думати, що робити.

– Не коріння в неї міцне, а ми занадто легкі, – з сумом доводив Гагік.

– Ось що її тримає, – показав Ашот на товстий корінь – надійний захист дерева од вітрів, що налітали з гір. – Асо, принеси «сокиру» первісної людини.

Коли той пішов, Гагік звернувся до Ашота:

– Скажи чесно, чи вартий Саркіс того, щоб ми стільки мучились?

Ашот нічого не відповів, тільки докірливо подивився на нього. Коли повернувся Асо з сокирою, сказав різко, але з пафосом:

– Він не людина, але ми повинні бути людьми. Завжди і в усьому!

Змінюючи один одного, хлопці почали завзято бити кам’яною сокирою по товстому корінню верби.

– Хіба це сокира? – обурювався Гагік. – Не рубає, а жує, наче беззубий буйвол!

Немало довелося їм помучитись, поки нарешті не перерубаний, а скоріше розмолотий корінь здався.

– Ну, тепер поліземо знову.

Коли хлопці знову повисли на верхівці верби і таки нагнули її, з глибин землі почувся якийсь глухий стогін, скрип. Дерево гнулось, але ще упиралося, боролося за життя. Нарешті, не витримавши ваги, воно жалібно застогнало і впало на землю.

– Гілля ми обламаємо на паливо, а з стовбура зробимо драбину, – сказав Ашот. – Ну, почали!

Скоро вони пообрубували з дерева гілки і волоком дотягли стовбур спочатку до ущелини, а звідти з великими труднощами і на Диявольську стежку. Дерево виявилось коротким. Не допомогли і ремені, якими хлопці доточили стовбур. Коли вони спускали колоду, вона вислизнула у них з рук, ударила одним кінцем об виступ скелі, де сидів Саркіс, і уперлась другим кінцем у стіну.

– Саркіс! Ану спробуй піднятися по цій драбині! – крикнув Ашот.

– Коротка, дуже коротка, як тут піднятися? – долинув з-під урвища безнадійний голос.

Хлопці не знали, що робити далі. Півдня згаяли вони на те, щоб зробити цю драбину, і все марно. За цей час можна було б розчистити двадцять кроків стежки – шлях до волі!..

– Гагік, Асо, шишки, шишки! Ідіть сюди, швидше!.. – почули вони тоненький голос Шушик, і це вивело їх з пригніченого стану. Хлопці підхопились і побігли туди, звідки лунав голос. Дівчину знайшли на невеликому колючому деревці. Під деревом сидів Бойнах, облизнувся і нетерпеливо чекав м’яких, смачних шишок. Але Шушик зривала плоди й складала їх у пелену своєї спіднички.

Шишки мушмули, та ще й які!.. Той, хто знаходив їх пізньої осені в лісі, знає, яка це розкіш, особливо для голодної людини.

Коли всі наїлися досхочу, нагодували Бойнаха і виділили порцію для Саркіса, Ашот знову розпочав нараду.

Обміркувавши становище, вирішили зробити довгу вірьовку. Саркіс прив’яже її до ялинки і спуститься вниз. Адже це легше, ніж піднімати його на Диявольську стежку.

Єдиним матеріалом для вірьовки могла бути еластична й тонка кора карагача. Всю ніч вони мовчки просиділи біля вогнища, плетучи вірьовку. Кожний готував свою частину. Нарешті окремі шматки її були з’єднані міцними вузлами. Тільки вдосвіта полягали спати. Але й у сні мучила тривожна думка: а що коли вірьовка обірветься?..

Цієї ночі Асо ліг спати останнім. Коли він, як завжди, став закладати вхід у печеру, то згадав про собаку. Куди це подівся Бойнах?

Взявши свою герлигу, хлопець вирішив пошукати його, але не встиг переступити поріг, як почув тихе скавчання. Стурбований Бойнах вбіг у печеру і припав до ніг хазяїна. Біля входу темною стіною піднімався чорний туман. Здавалося, що хтось сховався там і підстерігає собаку, щоб напасти на нього.

Так, так з усього було видно, що собака когось злякався. В його очах виднівся страх, пес тремтів усім тілом, підібгавши хвоста, як це роблять собаки, коли зустрічаються з сильнішим ворогом.

Асо погладив Бойнаха і прошепотів по-курдськи кілька заспокійливих слів. Але той не переставав тремтіти і намагався заховатися глибше в печеру. «Що могло трапитись? – нічого не розуміючи, подумав Асо. – Вовк?.. Але Бойнах ніколи б так не злякався вовка…»

Хлопець взяв палицю з залізним кінцем і вийшов з печери. Собака не пішов за ним. Асо кинув у кущі камінь, крикнув. Нічого… Навкруги стояла така тиша, ніби в Барсовій ущелині не було жодної живої істоти. «Невже те саме?» – подумав пастух, пригадавши про ті очі, що горіли в темряві. Глибоко замислившись, повернувся назад, заклав камінням вхід у печеру і, замість того щоб, як звичайно, пригасити полум’я, сильно роздув його. «Звірі бояться вогню», – подумав він, обнявши за кудлату шию свого чотириногого друга, який ще довго не переставав тремтіти.