Текст книги "Полонені Барсової ущелини"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 28 страниц)

Розділ тринадцятий

Про те, що може трапитися з недосвідченими людьми, які намагаються полювати

Отже, здобич втекла. Асо і Гагік були розчаровані. Ашот, навпаки, чомусь ще більше запалився.

– Бачили? – запитав він. – Отепер вони будуть нашими! Ходім.

Але Гагік не рушив з місця.

– Я не піду, поки не зрозумію, чому ти так вважаєш, – заявив він рішуче. – Поясни, чому ти думаєш, що вони будуть нашими?

– Знайшов час для пояснень! – обурився збуджений Ашот, але все ж пояснив – Хіба не бачиш, дурню, що вони сіли на гладеньку поверхню скелі?

– Ну й що з того? Ти скажи так, щоб мені зрозуміло стало! – постукав Гагік себе пальцем по лобі.

Асо теж не розумів Ашота. Він ніколи не полював на куріпок і не знав, як їх ловлять. Але він вважав, що зараз не час сперечатися і ставити запитання. Коли начальник наказує, то, певно, він знає. Так, принаймні, Асо навчився поводитись на фермі. Накаже що-небудь старший пастух – приклади руку до правої скроні і скажи: «Слухаюсь! Буде зроблено!»

– Дурень! – повторив Ашот. – Хіба я не казав, що коли багато снігу, куріпки ховаються в тріщинах або зариваються в сніг? А там нема ніяких тріщин, гладенько. Бачиш? Як сіли, так і пропали всі – потонули в снігу. Ходімо швидше!

– Дотумкав! – погодився Гагік, знову постукавши себе пальцем по лобі.

Цього разу шлях був легший. Щоб потрапити на вершину скелі, хлопцям досить було вернутись протоптаною стежкою до своєї печери, повернути ліворуч і вже звідти підніматися на гору. Але тут і почалося справжнє випробування. Подекуди сніг був хлопцям до пояса. Спускатися звідси вниз було б дуже просто, але піднятись… Для цього, принаймні, треба бути ситим.

– Асо, відведи Бойнаха до Шушик і скоріше повертайся, – важко дихаючи і витираючи піт з чола, розпорядився Ашот.

– Єсть! Давайте я й ці молотки заразом віднесу, навіщо вони нам?

– Тепер вони, звісно, не потрібні. Віднеси, а то й так важко…

Внизу з-за кущів показалась голова Саркіса. Він струшував сніг з кущів і уважно оглядав гілки – шукав ягід. Знаходив він їх чи ні – невідомо, але якщо не йшов грітися, то, певно, щось там було…

Асо повернувся з своєю герлигою в руках і швидко пішов уперед. Для нього такий сніг не первина. Скільки разів хлопець разом з батьком прокладав вівцям шлях з ферми на пасовисько?

І тепер, спираючись на міцну кизилову палицю, Асо просто стрибав уперед – так, ніби мав долати якусь перешкоду. Він перший дістався до верхнього краю скелі і мовчки кинув свою герлигу Ашотові.

Такими ж, хоч і не дуже вмілими стрибками, піднявся Ашот, а вже за ним протоптаною доріжкою і Гагік.

Хлопці зупинилися, щоб перепочити, але незабаром Ашот почав обережно просуватися вперед. Хлопці помітили: його щось стурбувало. Приклавши пальця до губів, Ашот просив мовчати і кивком голови на щось показував.

Гагік приглядівся і помітив у снігу кілька маленьких ямок – ніби хтось кидав камінці, і вони провалилися в сніг, залишивши на ньому криві, нерівні сліди.

Тепер уже всім було зрозуміло, що в кожній ямці сидить куріпка…

Ашот ступив ще кілька кроків уперед. Він просувався так легко й тихо, що куріпки і не догадувались про небезпеку, яка їм загрожувала. Підійшовши до першої ямки, напружено пригадуючи всі прийоми, якими користувався батько, Ашот обережно всунув у неї руку, і вже через якусь мить у руках щасливого мисливця тріпотіла куріпка.

Ох, це тріпотіння! Як воно хвилює мисливця! Від радості хочеться кричати! Не дивно, що Гагік швидко кинувся до другої ямки, впав на неї грудьми і, відчувши в своїй руці пір’я птаха, закричав:

– Ашот, зловив! Іди сюди!..

Але куріпка випурхнула у нього з рук, обсипавши хлопцеві обличчя снігом.

– Цсс! Тихо, – прошепотів Ашот.

Проте Гагік зовсім втратив розум. Перебігаючи від однієї ямки до іншої, він навалювався на них всім тілом, метушився, кричав. Та куріпки, не даючись йому в руки, злякано вилітали то з-під плеча, то з-під стегна, – одним словом, з-під носа мисливця.

Асо теж кидався в усі боки і теж даремно: з галасом і кудкудаканням куріпки втікали й від нього.

Ашот стояв, тремтячи від люті.

Руки його були зайняті спійманою пташкою – він не встиг ні заховати її куди-небудь, ні віддати товаришам, щоб продовжувати полювання…

– Дурню! Що ти робите – крикнув він Гагіку.

Але було вже пізно: Гагік з Асо розполохали всіх птахів.

– Чого ми їх не половили? – здивовано запитав Гагік.

Біля нього стояв Асо і винувато посміхався.

– Дурень! – сердито повторив Ашот. – Хіба ти не бачив, як я ловив? Хіба можна навалюватись на ямки? Треба просто тихенько засунути туди руку і… Ат, кому я кажу!.. Ти тільки й умієш глузувати з кожного, а сам… Ех, як вони тікали!..

Жаль і розчарування так здавили груди Ашотові, що він був ладен сісти в сніг і заплакати. Хто знає, чи випаде їм коли-небудь ще така нагода пополювати? Адже як тільки поверхня снігу трошки підмерзне, куріпки будуть врятовані… Вони так легко й швидко тікатимуть, що «їх не наздоженеш і конем», як любив жартувати батько Ашота.

Мовчазні, понурі вернулися хлопці в печеру.

– Ой, куріпку спіймали? – зраділа Шушик і схопилася з місця. – Але чого ви носи повісили?

Ашот нічого не відповів.

Мовчки обскубли вони куріпку, голову і тельбухи віддали собаці. Взявши пташку в руки, Гагік все ж не втримався:

– Ашот, скільки вона важить?

Той не відповідав. Похмуро дивився в куток печери. Хлопець ще й досі немов бачив, як одна за одною – фрр, фрр, фрр… – вилітали з снігу і зникали куріпки.

– Півкіло буде, – сам собі відповів Гагік. – Виходить, у наших місцях кам’яні куріпки не менші за свійську курку. Десять-дванадцять куріпок, кожна по півкілограма… Отож, Асо, у нас з тобою п’ять-шість кілограмів м’яса на вітер вилетіло. Жаль, ой як жаль! – скрушно похитував він головою, і тільки в чорних очах його та в куточках маленького рота блукала ледве помітна усмішка.

Куріпка й справді була велика і жирна. Її швидко засмажили, розділили на п’ять рівних частин і з апетитом з’їли.

Саркіс спершу хотів відмовитись від своєї частки, але пахощі смаженого м’яса змусили його забути про самолюбство, і він жадібно почав уминати свою порцію.

Старанно пообгризавши і висмоктавши кісточки, хлопець пригадав, як сьогодні вранці відокремився від товаришів, як сам назбирав для себе шипшини й жостеру, поїв усе, ні з ким не поділившись…

«Чому ж вони дали мені шматок куріпки?» – щиро здивувався він і ліг відпочивати.

Розділ чотирнадцятий

Про те, як іноді щастя всміхається людям, не гідним його

Цей випадок трапився на шостий день полону. Погода вже зранку, здавалось, обіцяла удачу. Небо було безхмарне, сніг на південних схилах Барсової ущелини танув так швидко, що його важкі брили з гуркотом скочувалися з гір, падали з скель, сипалися з дерев… Те, що сніг був глибокий, нічого не означало: випавши цього року значно раніше, ніж завжди, він міг швидко й розтанути. Адже сонце в листопаді на південних схилах Малого Кавказу буває таким же пекучим, як, наприклад, у серпні десь на Уралі.

Саркіс чогось раніше за інших вийшов з печери і зупинився біля входу з молотком первісної людини в руках. Здавалось, він чогось чекає. Може, на нього вплинув випадок з куріпкою, і хлопець вирішив разом з товаришами вийти на роботу?..

Сонце вже височенько підбилося, і сніг блищав так яскраво, що хлопці, вийшовши з печери, зажмурились. Ашот звернувся до товаришів з такими словами:

– Ось уже чотири дні ми не можемо знайти щось їстівне. Але не думайте, що Барсова ущелина порожня. Просто ми погано знаємо природу або, як каже мій батько, не вміємо читати її. Треба звертати увагу на всі явища природи, хоч є серед них, на перший погляд, і незначні, вивчати кожний слід!..

– Доповідь закінчена? – з посмішкою спитав Гагік.

– Яка там доповідь! – обурився Ашот.

– Пробач, не доповідь, а виступ. Тепер послухай мене. Мені здається, що ми повинні знайти вихід з цієї ущелини. А ти про їжу говориш…

Не турбуйся даремно. Мій батько казав, що єдиний шлях у цю ущелину – та стежка, якою ми прийшли. Подивіться: праворуч, ліворуч і ззаду – повсюди скелясті стіни. Залишається тільки те, що попереду.

– А та стежка ще під снігом? – спитала Шушик.

– Навряд чи до весни сніг там розтане… Дивись, зараз, напевно, одинадцята година, а сонце ще й не глянуло сюди…

– А куди тягнеться ця ущелина? Що там унизу? – втрутився Гагік. – Давай глянемо, чи немає там виходу?..

– Гаразд, ходімо! Пересвідчишся на власні очі.

Юні мандрівники спустилися вниз, до низького краю ущелини, який закінчувався кам’яним карнизом, схожим на гладенький дах. Заглянувши туди, хлопці з жахом відступили – там було глибоченне провалля. В дно його вузькою смужкою вклинювалась частина Араратської долини. Було видно, що всі дощові й весняні води, які збиралися в Барсовій ущелині, мчали по цій скелі, тисячоліттями шліфували її вершину й груди.

– Ну як, зможеш тут спуститися? – іронічно запитав Ашот. – Підійди ближче, подивись!.. Ну, чого ж ти?.. – Ашот не кінчив, хоч йому дуже хотілося провчити Гагіка за його часом гострі слова.

– Я? Подумаєш! А що ж тут такого? Знайшов кого лякати! Давай вірьовку – зараз же спущуся. – Вміло приховавши переляк, Гагік зараз же відступив і вдав, ніби шукає камінь, щоб кинути в провалля.

Камінь загуркотів, стукаючись об стрімкі виступи скелі, і через якийсь час знову настала тиша.

Хлопці мовчки обдивлялися скелі, шукаючи очима вихід з ущелини. Тепер було ясно, що єдиний вихід з неї – та стежка, якою вони прийшли сюди. Вона тоді тут звивалася, петляючи по скелях, які стіною спускалися з сходу вниз над проваллям. Але зараз ця стежка була покрита глибоким снігом, вона стала непрохідною.

Потім оглянули пасмо гір, по якому прийшли в ущелину. Сніг там і не думав розтавати. Каміння поховалося під сніговим покривалом: не видно було ні виступів, ні тріщин, ні западин….

… Слова Гагіка про вірьовку зацікавили Ашота. «З чого б нам її скрутити?» – прошепотів він сам до себе і вголос сказав:

– Ну, про вірьовку потім. А поки що ходімо шукати їжу…

– А куріпки вже не захочуть тут ховатися? – ледве помітно всміхнувся Гагік.

Ашот нічого не сказав, тільки скоса глянув на нього. Видно, хлопець переживає, що прогавили вчора дичину…

Пішли в напрямку до підніжжя скель, які розкинулись праворуч. Там росли дерева, вкриті снігом, – великі, маленькі, криві, вузлуваті. Лише горобина підняла високо в небо свої розлогі віти, усіяні червоними ягодами.

Знесилений за ці дні, Асо ледве виліз на дерево і почав кидати вниз зів’ялі, висохлі ягоди. Жодної з них він не поклав собі в рот…

– Як вирішимо? Кожний буде їсти те, що зірве, чи зберемо, а потім розділимо? – запитав Гагік, хоч з його вигляду було видно, що сам він готовий пожерти все зібране за одну мить.

– По-моєму, треба взяти приклад з Асо, – почала Шушик. – Він же не їсть!..

Та хіба Гагік мав стільки терпіння, як пастух? Збираючи ягоди, він раз у раз кидав їх не в шапку, а в рот…

– А що тут робить цей гриб? – раптом вигукнув Асо, кинувши вниз старого засушеного гриба, що був настромлений на сучок голої гілляки.

Під деревом гасав Бойнах. Він нюхав ягоди горобини, схопив гриба, але така їжа не спокушала його. Присівши на задні лапи, собака задер голову, висолопив язика і почав ображено скавчати. Очевидно, це означало: «Знайдете ви, нарешті, і для мене придатний шматочок?»

Що міг зробити Асо! Серце його щеміло, але знайти їжу для собаки не було де… Хлопець зліз з дерева і почав разом з товаришами збирати ягоди.

Трохи збоку ходив, часом ліниво нагинаючись, довготелесий Саркіс. Він збирав ягоди і кидав їх собі в рот з такою спритністю, якої важко було чекати від цього телепня.

Накинувшись на горобину, хлопець забув про вчорашній шматок куріпки, про той висновок, який напрошувався від уроку товаришів: усі для одного, один для всіх…

Зібравши ягоди, хлопці посідали кружка. Ашот розстелив свій піджачок, висипав на нього горобину і розділив її на п’ять рівних купок. Асо простягнув йому і свого старого гриба.

– Як нам його розділити? – спитав пастух і, зашарівшись, додав – Чи не віддати нашій Шушик?

– Де ти його знайшов? – зацікавився Ашот. – Може, там ще є?..

– На дереві, стирчав на сучку… Зараз подивлюся.

Уважно оглянувши безлисте дерево, Асо помітив ще дві білі плями. Це мали бути гриби, але хлопець ніяково почухав потилицю:

– Ех… Вони на тоненьких гілочках… Важко до них дістатися. – Асо відчував, що в нього не вистачить сили вдруге вилізти на дерево.

Хлопці почали кидати на горобину каміння, гіллячки, і один гриб упав.

Ашот раптом пожвавішав.

– Ми їх розмочимо, а потім підсмажимо, – сказав він і тут же поклав обидва гриби в мокрий сніг, що зібрався на одній із западин у скелі.

– Справді! Треба намочити, хай набубнявіють, тоді стануть більшими, – погодився Гагік. – Але й очі в тебе наче збільшуються. Що трапилось, Ашот?

– Щось дуже важливе! – багатозначно відповів Ашот. – Асо зробив важливе відкриття. Пам'ятаєте, я казав, що ми погано знаємо природу? Ну от… А тепер наїмося досхочу горіхів!..

– Горіхів?

Накинувшись від великого голоду на горобину, всі так жадібно запихалися ягодами, що в першу хвилину тільки байдуже глянули на свого керівника.

Ашот засміявся.

– Я забув, що ви погані мисливці. Адже ці гриби наколола на сучок білка! Висушила, на зиму приберегла… Значить, вона живе десь тут поблизу. Треба знайти її склад.

– О, тепер зрозуміло! Але як це зробити?

– Треба вміло шукати. Бачите горіхове дерево? До нього всього двадцять кроків. Але під ним нема горіхів. Отже, білка зібрала їх і заховала. Запитаєте – де? Ясно: в дуплі самого дерева або десь поблизу. Ну, вставайте, обшукайте все навкруги, всі щілини.

Проте найстаранніші розшуки нічого не дали.

– Горе нам, якщо ми збираємось жити плодами праці нашої бідної білочки! – поскаржився Гагік. – Маленька, не більша за мій кулак! Хіба під силу їй прогодувати п’ять чоловік? Просто незручно… Якби ще коза, тоді інша справа!.. Ходімо краще візьмемо наше первісне знаряддя на плечі – воно нудиться без роботи – і почнемо оглядати печери. Може, й справді знайдемо кіз.

– Даремно, – безнадійно махнув рукою Ашот. – Ми ж ні разу не натрапили ка їхні сліди. Як тільки випав сніг, кози втекли звідси. Можливо, злякалися, що залишаться відрізаними од світу в ній ущелині…

Під час цієї розмови Асо, який рідко дослухався до суперечок друзів, помітив у кущах вільшанку і кинувся ловити її. Пташка перелітала з куща на кущ і злякано пищала, аж поки камінь з пращі не обірвав їй життя.

– У кущах багато вільшанок, не падайте духом! – радісно повідомив Асо, підходячи до товаришів із своєю здобиччю в руках.

– Ех, теж мені здобич… Мабуть, менша за перепілку, – зневажливо махнув рукою Ашот.

Асо зразу принишк, а Шушик докірливо глянула на Ашота. «Який він нетактовний! Коли б сам убив, то, напевно, хвалився б своїм полюванням», подумала дівчина.

– Сніг тане. Наш метод ловити куріпок уже не годиться. Зробити хіба сильце з кінського волосу?.. Але де його взяти? І зерна нема, щоб посипати на приманку… – похмуро сказав Ашот.

Всі мовчали, не звертаючи уваги на його слова. Кожен думав, який би вихід знайти з скрутного становища. А Саркіс сидів трохи нижче від інших, прихилившись до скелі, і грівся на сонці. В теплі хлопець почав дрімати, і йому снилися ті щасливі часи, коли батько пригощав приїжджаючих з району людей (наприклад, ревізорів). Чого тільки не було тоді на столі! І як він, Саркіс, комизився, коли його кликали їсти! Як мучив матір, відмовляючись від смачних страв, що їх вона зберігала для нього!.. «Невже я був тоді такий ситий? Ох, хоч би шматочок чорного хліба – того, що кидали тоді нашому собаці, курям».

Знесилівши від голоду, він не знав, що робити. Проте інстинкт самозахисту підказував, що треба рухатись, діяти… Ненароком, сунувши руку під камінь, на якому сидів Саркіс, намацав у сухому листі ямку. Звідти викотився горіх. Хлопець миттю затиснув його в руці і злодійкувато оглянувся – чи не бачив хто. Ні, товариші про щось захоплено розмовляють. Він підліз ближче до ямки і розширив отвір під каменем. Очі його заблищали – в ямці була ціла купа горіхів. Забувши про товаришів, про все на світі, Саркіс почав швидко напихати кишені горіхами. Потім узяв камінь і знову акуратно затулив хід, щоб білка не помітила крадіжки і не перенесла горіхи в інше місце.

Оглядаючись на всі боки, Саркіс пішов у кущі, що розрослися серед уламків скель.

– Куди ти, Саркіс? – крикнув Ашот.

– Хочу подивитись, чи нема там шипшини, – з незвичайною для нього люб’язністю відповів той.

– Може, і я піду, Ашот, пошукаю шипшини? – піднявся з місця Асо.

Ашот дозволив, і всі знову розбрелися шукати їжу. Декому вдалося знайти кілька пригорщ терну і дикого жостеру. Вони все сховали в кишені, щоб увечері розділити між товаришами.

А Саркіс, причаївшись у кущах за виступом скелі, похапцем їв смачні, жирні горіхи. І чим більше він їв, тим більше прокидалась у ньому жадібність. Одне тільки заважало йому: поблизу нишпорив у кущах Асо…

– Саркіс! – гукнув раптом Асо. – Я шипшину знайшов! Іди сюди, нарвемо!

Саркіс мовчав і тільки злився: перед ним сидів Бойнах, який, почувши голос свого хазяїна, міг виказати його. Але собака, здавалося, завмер з голоду і дивився Саркісові прямо в рот. «Чи не підведе, негідник? Добре, що розмовляти не вміє, але може гавкнути…» І чи то засоромившись голодного собаки, чи побоявшись, що Асо помітить їх, Саркіс ліг на скелю животом вниз і, охоплений якимсь тваринним інстинктом, квапливо лущив тоненьку шкаралупу горіхів.

Розділ п’ятнадцятий

Про те, як треба направити на людину дзеркало, щоб вона побачила своє обличчя

Минуло ще два дні, таких важких, що юні мандрівники втратили будь-яку надію. Цілими днями кружляли вони знесилені, з важкими палицями і камінням по скелях Барсової ущелини, заглядали у всі тріщини, але не могли знайти нічого, крім зморщених сухих ягід.

– Хлопці, їжте все, що трапиться, аби було м’якше від каменя, – підбадьорював товаришів Гагік. – Все буде гаразд!..

Але що ж «м’якше від каменя» можна знайти в Барсовій ущелині? Очерет, який росте поряд з вербами? Що зробиш? Куштували й очерет – з’їли його солодкувате коріння. Знайшли в землі і з’їли корінці різних рослин. Проте дуже скоро пожалкували. У Шушик почала паморочитись голова, потемніло в очах. Дівчина хиталася, мов п’яна.

– Ахчі, що ти з’їла? Чи, може, збожеволіла від страху?

Ашот, намагаючись повернути Шушик до нормального стану, трусив її за плечі.

– Ось наслідки твоїх вигадок! – вколов Ашота Саркіс. Він не шукав з товаришами коріння і не їв його, але – дивна справа! – стаз жвавіший і, здавалося, навіть здоровіший.

– Не каркай! – з досадою обірвав його Ашот.

Гагік знову спустився в балку і скоро повернувся з якимись корінцями.

– Не бійтесь, Шушик наїлась бангі[12]12
  Бангі – споріднена з дурманом рослина (вірм.).


[Закрыть], – сказав він, показуючи принесене коріння.

– Бангі?

Всі полегшено зітхнули. В Айгедзопі кожен знає, що коріння й насіння рослини бангі викликають сп’яніння, а часом навіть легке запаморочення, напівзабуття; але такий стан швидко минає…

– А все через тебе! – докоряв Гягіку Ашот. – Радив їсти все, що м’якше від каміння. Прошу віднині помилкових лозунгів не виголошувати!

– Так, моє гасло себе не виправдало, – пожартував Гагік. – Треба його змінити: «їж усе корисне, що м’якше від каміння!»

Далі всі йшли мовчки. Надвечір повернулись у печеру. Шушик лягла біля вогнища і, укрившись курткою Асо, незабаром задрімала. Скоро вона прокинулась, протерла очі і, сівши на постіль, запитала сонним голосом:

– Ми все ще в ущелині? Значить, помремо?.. – І голосно заплакала.

– Шушик, не треба… – бурмотів Ашот.

Дівчина засоромилася свого вчинку, поволі витерла очі. Настрій у хлопців зіпсувався. І справді: смерть уже кілька разів стояла на порозі печери! Всі так схудли і знесилились, що важко було збирати навіть хмиз для вогнища. Коли ж не буде вогню, холодна печера стане свідком їх загибелі. Це розуміли всі…

Асо хотілося підбадьорити товаришів, підтримати їхні сили, але що він міг зробити?.. Соромлячись і червоніючи, він розповів народну курдську казку, потім заграв на сопілці й заспівав, на якусь хвилину перенісши жителів печери на смарагдові схили Малого Кавказу. А коли й це вичерпалось, як завжди, постелив аба і, витрушуючи на нього все, що було в кишенях, сказав:

– Цього разу треба ділити на шість частин… Дамо й Бойнаху.

– З’їсть? – запитав Ашот, з недовір’ям поглядаючи на зів’ялі ягоди дикого терну.

– А що йому лишається? Доведеться їсти. Я йому вже дав для проби кілька штук.

Бойнах дістав свою частку і справді накинувся на ягоди, хрумтячи кісточками, хоч ніколи раніше їх і не нюхав.

– Бачили? Собака розумніша за нас. Треба розкушувати кісточки. Їжте, хлопці, я відповідаю, – заохочував товаришів Гагік.

Скінчивши свою частку, Бойнах почав скавчати й метляти хвостом, випрошуючи в хазяїна ще ягід: бідолашний пес був дуже голодний.

– Нема, любий, нема, – сказав собаці молодий пастух і, обнявши свого кошлатого друга за шию, відвернувся, щоб ніхто не помітив його сліз.

Хлопці розуміли почуття Асо. Вони знали, що для пастуха собака – дуже близька істота, мов брат.

I Бойнах теж, здавалося, все зрозумів. Він притулився до ніг Асо і ніжно лизав його руку, наче просив пробачення, що завдав йому клопоту… Почувши якийсь легкий тріск, собака раптом насторожився, підхопився, підбіг до Саркіса і, обнюхавши його кишені, почав сердито гавкати. Бойнах дивився на хлопця таким ясним поглядом, ніби хотів сказати: «Ану, достань з кишені їжу, а то я тебе розірву».

– Чого він хоче? – запитав Ашот.

Саркіс зніяковіло промовчав. Посовався на місці, аж зблід.

– Геть! – крикнув він на собаку.

Але Бойнах не вгамовувався.

– Чого йому треба? – запитав уже Гагік.

– Чого? Хіба ти не догадуєшся? – пробурмотів Асо.

І Ашот зрозумів. Він підхопився з місця і підбіг до Саркіса.

– Ану, виверни кишені! – Прокричав він, з ненавистю дивлячись на бліде, перекошене обличчя винного.

Але Гагік випередив його, поліз в кишеню до Саркіса і витяг звідти жменю горіхів.

– Яке ви маєте право?.. Я знайшов… Хай кожний про себе…

– Он як? – обурливо спитав Ашот. – А з чийого дозволу і з якою совістю ти їси те, що приносить квола дівчина, що приносить Асо, що приносимо ми з Гагіком?.. – І він з розмаху вдарив Саркіса по щоці.

Шушик скрикнула. Асо відвернувся – його здивувала ця сцена. Навіть Гагік і той не знав, який висновок зробити з того, що сталося, – жартом тут не відбудешся…

На обличчі Саркіса застигла якась дивна крива посмішка. Віл нього хлопець здавався жалюгідним.

Ашот зблід від гніву і тремтів усім тілом. Та й як могло бути інакше? Ашот все своє коротке життя дотримувався принципу: те, що ти здобув у полі, розділи з товаришем. Скільки, скільки разів на його очах батько без будь-якого жалю, навпаки, з почуттям задоволення ділився з товаришами м’ясом убитої ним дичини. Завжди справедливо. А хлопець знав, як важко діставалася батькові здобич, як довго доводилось вистежувати її, як важко було на власних плечах тягти з крутих гір… І все ж ділив порівну. Таким був давно встановлений звичай, цього вимагало почуття товариськості, людяності. А цей егоїст, маючи повні кишені горіхів, простигав руку за мізерною жменькою ягід, що їх могли б з’їсти голодні товариші…

Все це промайнуло в думках Ашота, і він не пошкодував, що дав Саркісу ляпаса… Але…

– Ну, що тепер з тобою робити? – глухо запитав він. все ще стоячи проти Саркіса.

Той задирливо посміхнувся:

– Хіба я вкрав, чи що? Підожди, Ашот, вийдемо звідси…

– Ще й загрожує! Яка підлість!

– Мені, може, й казати не треба, але я скажу. – сором’язливо вставив слово Асо і повернувся до Саркіca: – Ти нас від себе не відокремлюй… Курди кажуть: вівця, що відбилась від отари, – здобич вовка…

Саркіс тільки глянув на Асо і грубо кинув іншим:

– На мою працю завидуєте? Скрутно довелося? Хай кожний про себе подбає!..

– Ах, так… Гаразд!

Подумавши і щось вирішивши, Ашот звелів Саркісу:

– Там під горіхом я приготував дрова для вогнища. Принеси їх зараз же!

– Чому саме я?

– Тому, що твоя черга. Іди, а то викинемо. Надворі залишишся ночувати.

Загроза вплинула.

– Що ж, я сам піду? – принижено, похнюпивши голову, запитав він.

– Асо, вийди з Бойнахом надвір, щоб героєві не було страшно.

Проковтнувши образу, Саркіс пішов, а Ашот сказав:

– Дрова – це тільки привід. Нам треба вирішити, як бути з ним.

– Ти дуже суворий і грубий, Ашот, – м’яко зауважила Шушик. – Так людину не виправиш. Образа примусить його тільки робити нам на зло, і він стане ще гіршим.

– А ти, Гагік, що скажеш?

– Я? Я скажу так, як мій дід каже: горбатого могила виправить…

– Отже, все так і залишимо? Не спробуємо вплинути на нього? – нервував Ашот.

– Вплинути? Але як? – подивився на всіх ясними очима Гагік. – Дід мій, усі знають, дуже любить примовки. Він часто говорив: «Посадили вовченя вчити грамоту: скажи «к», а він – «коза»; скажи «я», а він – «ягня». Не варто з ним панькатись, ось що я вам скажу.

– Ні, варто! – заперечив Ашот. – Він повинен або залишитись тут, або вийти з цієї ущелини людиною. Кажеш – вовченя? Значить, треба обламати йому ікла. Ти наводиш дідові приказки… А мій батько каже, що часник треба товкти там, де й цибулю. Не захоче добром, примусимо.

Ашот розпалився і за звичкою вже виголошував цілу промову. Він говорив, що такі люди не помічають своїх хиб, що Саркіс над усе ставить свого батька, який далеко не завжди робить добрі справи і сина балує. Треба щоб Саркіс це зрозумів. Тільки тоді можна буде допомогти йому виправитися.

– Це моя пропозиція. Можливо, педагоги вирішили б інакше, але я певний, що така людина, коли з нею м’яко поводитись, і на голову сяде, – закінчив Ашот.

– Думка твоя хороша, та, на жаль, довга, – глузливо зауважив Гагік.

– Ти що, кожне моє слово будеш зважувати і критикувати?

– Авжеж, буду. Давай, Ашот, поговоримо по-хорошому. Чому ти завжди такі сухі лекції читаєш?.. Жаль мені тебе…

Ашот на мить скам’янів, крадькома глянув на Шушик. Несподіваний докір Гагіка дуже засоромив його.

– А хіба керівник не повинен висловлювати свої думки?

Гагік спокійно посміхався і мовчав, йому подобалось, коли від його слів Ашот втрачав рівновагу, особливо, коли нагадував, що він керівник. Хлопцеві хотілося ще вколоти Ашота, але, глянувши на Шушик, він стримався.

Ашот знову почав:

– Про що тебе питають, про те й кажи. Як нам бути з цим… цим?..

Та хлопці не встигли домовитись. У печеру зайшов Асо, за ним – Саркіс з великою гіллякою.

– Отак… Тепер ти працюватимеш нарівні з нами. А то на що це схоже? «До хліба ближче, від справи – далі», – як сказав би мій дід. – Цього разу Гагік говорив незвичайно серйозно. – А тепер сідай і слухай наші вітальні промови.

– Які? – обережно переводячи погляд з Гагіка на Ашота, запитав Саркіс.

– Які? Про тебе, про твого батька… Правильно? – повернувся Гагік до Ашота. – Починати?..

Це добре. Виходить Гагік на боці його «методу». А Шушик? Ашот допитливо глянув на дівчину і, зрозумівши її мовчання як згоду, почав:

– Саркіс! Ти пишаєшся своїм батьком і собою. Але тут є одне непорозуміння, і ми хочемо пояснити тобі, щоб ти бачив речі такими, які вони є насправді. Ми хочемо, щоб ти переконався в тому, що, наприклад, пастух Асо на кілька голів вищий від тебе.

Саркіса ці слова вразили.

– Асо?! – хрипким голосом перепитав він. – Ось хай ми тільки вийдемо звідси…

Він міцно стиснув кулаки, але, помітивши злий погляд Ашота, зразу принишк і опустив очі.

– Так, Асо!.. Ось послухай і ти сам пересвідчишся. Асо, розкажи, будь ласка, чого в цьому році ви так бідно живете. Адже твоя мати – доярка на фермі, ти – пастух, а батько відомий тваринник. Розкажи, хто такий безсовісний, що зробив вам лихо?

Запитання було поставлене руба. Асо ніяково дивився то на Ашота, то на Гагіка, і його погляд, здавалось, говорив: «Хай їм боком вилізе те лихо, тільки не треба про це говорити».

– Кажи, нічого соромитись! Бачив же, що він заховав горіхи? Ти б цього не зробив.

– Я? – Асо посміхнувся, показавши свої білі зуби. – Я помер би того ж дня, в який зробив це, – сказав він з гідністю.

– Ти зрозумів, чим пастух Асо вищий від тебе? – спитав Ашот. А ти ще вважав образливим порівнювати його з собою! Ось він який! А тепер послухай, що він розкаже про свого й про твого батька. Тобі це буде корисно. Розповідай, Асо.

Чи міг Асо не послухати Ашота? І він, соромлячись і не дивлячись на Саркіса, почав говорити.

– Ну, що сказати… Все село про це знає. Два роки тому завідуючий фермою доручив моєму батькові одігнати в село вівці. Він сказав: «Авдал, віджени, передай Паруйру, хай запише і здасть на заготпункт». Пішов батько, і я з ним. Пригнали ми овець і – небо цьому свідком! – повністю здали Паруйру. Сто вісімдесят дві вівці. Взяли розписку і повернулись на ферму. А другого дня Паруйр пише завфермою, чому ж не присилають решту – шістдесят п’ять овець.

Завідуючий прочитав розписку, яку приніс батько, і сказав: «Паруйр правий: де ж решта? Адже я тобі сто вісімдесят дві здав?»

Батько скам’янів, зрозумівши, що Паруйр обдурив його, зазначив літерами в розписці неправильну кількість овець. А ми не прочитали, бо не вміємо читати по-вірменському. Та й взагалі, як можна не вірити людині?.. Ну, пішли ми в село, до Паруйра. Думаємо, побачить нас, посоромиться віч-на-віч сказати неправду. А він спокійно подивився нам прямо в очі і навідріз відмовився. Сказав: «У розписці точно написано, скільки я прийняв». Батько навіть заплакав, благав його, але нічого не вийшло. Справу передали в прокуратуру, і ця фальшива розписка в суді фігурувала як документ. Папірцеві повірили, а нам – ні…

Асо замовчав, очі його наповнилися слізьми.

– Говори далі.

– Що ж тут говорити?.. Паруйр усе підстроїв, знайшов свідків. Вони сказали, що батько, мовляв, по дорозі з ферми частину овець – продав… Батька мало в тюрму не посадили. Добре, що заступився секретар партбюро і допомогла сільрада. Вирішили стягнути з нас вартість тих овець, а справу переглянути. От ми тепер і працюємо, працюємо, а не можемо цього боргу погасити. Де ж тут совість? – несподівано голосно сказав Асо. Він почервонів від обурення, в очах світилися іскри.

– Ну, Саркіс, чув, який у тебе батько? Зрозумів тепер, на чиї гроші ви живете? І де ж твоя совість, коли ти жереш хліб оцього бідного хлопця? Ти знаєш, що в дощ, у град, в снігову заметіль, удень і вночі Асо оберігає колгоспну отару від вовків? Чи знаєш ти, що він і його батько місяцями не роздягаються на пасовиську, живуть у сирій хибарці? А ти живеш у красивому будинку, спорудженому на крадені гроші, ніжишся в м’якій постелі.

Так говорив Ашот. Його великі чорні очі палали від обурення. Коли б на місці Саркіса був камінь, і той розтопився б. Гагік співчутливо дивився на збуджене обличчя товариша і думав: «Хоч це й схоже скоріше на промову, але цього разу, Ашот-джан, ти правильно говориш. Бий його пудовими словами, бий його безжально з своєї трибуни!»