Текст книги "Полонені Барсової ущелини"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 28 страниц)

Розділ восьмий

Про те, що нещастя і щастя – рідні брати

Справді, сьогодні щастя посміхалося юним мандрівникам. Та коли хвилювання вгамувалось, вони вирішили, що їхня радість передчасна, бо наскільки їх становище поліпшилось, настільки ж і погіршало. Правда, тепер вони забезпечені їжею принаймні на два тижні і можуть терпеливо чекати, поки Асо, граючи на своїй сопілці, приведе з Вівчарні покірну йому «отару». А солі й води вистачило б на ціле село. Про все це вони й мріяти не могли відтоді, як потрапили в Барсову ущелину.

Але разом з тим хіба вони могли забути, що поряд живуть два страшні звірі. Правду кажуть айгедзорці: щастя й нещастя – рідні брати.

Щасливі були мандрівники сьогодні, дуже щасливі! Але ж поблизу їхнього житла, можливо, бродить барс! Прийде він, побачить, що зникла його здобич, розізлиться і почне полю. вати на когось із них.

А ведмідь звідки взявся? Де він досі був? Виходить, вони помилково вважали, що звір покинув ущелину.

Школярі, правда, чули, що ведмідь не нападає на людей. Але хто погодиться йти по воду до джерела, де він блукає?.. А коли їв скелях притаївся барс, з яким серцем ти підеш приручати овець?..

Обговорюючи все це, мандрівники зробили висновок, що вони, власне, позбулися всіх своїх надбань – солі, води, овець. Отже, рано вони раділи, що вдасться спокійно дожити до весни. Звірі не випустять їх з печери, через два тижні їжа закінчиться, а без солі ще й раніше можна збожеволіти. Щоб мати воду, доведеться знову розтоплювати сніг, але ж у сніговій воді нема й каплі солі.

Отож, насамперед треба подумати, як знищити або вигнати з ущелини хижаків.

Ашот запропонував розпалити в різних місцям вогнища, а потім, озброївшись палаючими смолоскипами, щосили галасуючи, пройти цепом з одного кінця гір до другого. Може, це налякає звірів, примусить їх втекти з ущелини.

Але Гагік дотепно пояснив, що взяти участь у цьому грандіозному заході зможуть всього три чоловіки. Який же то «цеп»?

Коли всі повечеряли свіжим шашликом, Ашот узяв з кутка печери капкан і, перевертаючи іржаве залізо в руках, сказав:

– Це ж капкан саме для барса!..

– Але навіщо було пустельникові ловити барса? Адже його м’ясо він би не їв, а шкуру не продав би, – заперечив Гагік.

Шушик про щось згадала, трохи подумала і нарешті сказала:

– Я десь читала, що один пустельник, зібравшись у дорогу, прив’язав собі до ніг дзвіночки. Вони мали попереджувати всіх комах і мурашок про наближення людини, щоб ті могли вчасно втекти з дороги…

– Це казочка, – засміявся Гагік.

– Ні, Шушик права, – заступився за дівчину Ашот. – Вона хотіла сказати, що пустельники були добрими людьми.

– Звичайно! А Гагік завжди так, не дасть доказати! – розсердилась Шушик. – Коли б пустельник не був доброю людиною, він ловив би кіз, а не звіра, який п’є їхню кров…

– Молодець! – вигукнув Гагік. – Але я вважаю, що дядечко пустельник творив добро, щоб потрапити в рай за свої діла.

Товариші засміялись. Тільки Ашот не посміхнувся, він думав про інше: «Якщо пустельник ловив барсів цим капканом, то чого б і нам не спробувати?» Батько показував йому, як ставити капкани.

Висловивши свою думку товаришам і діставши їх схвалення, хлопець тут же взявся за діло.

Що треба для того, щоб зарядити капкан? Шматок м’яса. М’ясо в них було, але капкан так заржавів, що користуватися ним було важко.

– Звір злякається запаху іржі, не підійде, – Пояснив Ашот і пригадав, що його батько завжди змащував сталь жиром. Жир убивав запах металу й іржі. Добувши з товстої кишки й нирок козла трохи жиру, Ашот змастив капкан і спробував дію стальної пружини.

– Боюсь, що не витримає, – сумно похитав він головою. – Коло правого кігтя іржа майже переїла шийку.

Біля капкана теліпалась якась залізячка, схожа на якір.

– Це щоб звір не міг далеко втекти. Гачок буде чіплятися за кущі й гальмувати, поки мисливець встигне добити звіра, – пояснив Ашот.

– А чи не можна цей гачок припасувати до дерева, щоб барс лишився на місці? – поцікавився Гагік.

– Так він тобі й стоятиме. Вирве лапу і втече. Якір для того й залишають вільним, щоб він тягнувся за звіром, – сказав Ашот хвилюючись, бо вперше в житті готувався піймати такого страшного звіра, як барс.

– Ану, Гагік, дай шматок м’яса!..

– Ні! – різко заперечив Гагік. – Моїм серцем заряджай капкан, а м’яса не дам! Обійдемось без твоїх спроб…

– Можна взяти з обгризених барсом шматків, – сказав Асо, який досі скромно мовчав.

На верхню терасу, яку мандрівники назвали Терасою барса, злетілося чимало орлів, і хлопці насилу розігнали їх камінням. Жадібні птахи не залишили й шматка м’яса, хіба що об’їдки навколо суглобів. Ашот відрубав один з них, зарядив капкан, присипавши його снігом, а зверху лишив шматок кістки. Щоб віднадити орлів, хлопці зібрали всі залишки й кинули їм, а самі повернулись у печеру. «Ох, якби спіймати барса! Камо з Лчавана помре від заздрощів. Адже про це і в газету можна написати. Щасливіших від нас не буде на світі!» – думав Ашот. Хлопець знову почав мріяти про подвиги. Обличчя його зашарілося, в очах спалахнув вогник.

– Барсу лишилось жити лічені години, – впевнено сказав він, заходячи в печеру. – Тепер подумаємо, як розправитися з ведмедем. Я вважаю, що ми повинні…

Ашот не доказав. Знадвору долинув якийсь глухий рев, ветхі двері печери упали і на поріг ввалився п’яний ведмідь…

Розділ дев’ятий

Про те, чим був так незадоволений Борода Асатур

Можна сказати, що всі події цього дня були справді нещасливою грою долі. Коли б не прийшли мисливці на допомогу Араму, а він не повіє довгої розмови з ними, все могло б статися інакше. По сліду диких кіз Арам, напевно, прийшов би на вершину пасма гір, що проти Барсової ущелини, і з ущелини хлопці могли б побачити його. А побачивши людину, вони б, звичайно, закричали і цим виказали місце свого перебування…

Та кози зустріли в Барсовій ущелині страшного звіра і швидко втекли звідти на солончаки.

А тепер ось козел лежить мертвий, а Арам сидить біля багаття, дивиться на шапку свого сина і плаче, плаче без сліз… Як потрапила шапка козлу на роги?.. Як розгадати цю таємницю?.. От коли б тварина могла розмовляти! Арам поставив би тоді тисячу капканів у скелях, придумав би тисячу способів, щоб спіймати цього козла. А спіймавши, запитав би: «Де хазяїн шапки?..» Та козел мертвий лежить біля вогнища…

Дід Асатур похмуро курив свою стару люльку. Всі погляди були звернуті на нього, від нього чекали рішення. А що міг сказати старший мисливець? Багато чого бачив він на своєму віку, та пояснити тисячі дивних явищ природи, але зрозуміти, яким чином на рогах у козла опинилася шапка Ашота, він не міг.

Старий був незадоволений собою і почував себе ніяково перед чужими людьми.

– Ех ти, моє левенятко, видно, даремно ми сюди прийшли, якщо нічим не допомогли! – з болем сказав він своєму онукові Камо.

– Ні, дядьку Асатур, коли б ке ти, козел не лежав би тут і цієї шапки ми не впізнали б, – заперечив Арам. – Твій постріл допоміг нам зрозуміти, де шукати синів. Сьогодні вранці я стріляв у козла і не влучив. Тільки прицілився – серце защеміло, все перед очима затуманилося… Ходімо, стає холодно. Та й відпочинемо в селі.

Мисливці підвелися й спустилися в село. Дід Асатур в внуком пішов ночувати до Арама, а Грикор – до своєї тітки, Гагікової матері.

Побачиши племінника, тітка розплакалась і вилила на хлопця всю ніжність своїх материнських почуттів. Все найсмачніше, що знайшлося в хаті, поставила вона на стіл.

– Їж, їж, мій любий, і за себе, і за Гагіка їж, хай моє серце заспокоїться, – говорила жінка і, відвернувшись, витирала ріжком фартуха сльози…

– Все буде гаразд, жінко, не плач. Де їм дітися? – заспокоював дядько Аршак скоріше себе, ніж дружину…

– Що говорити!.. – сумувала тітка. – Був би тут Гагік, як він зрадів би, побачивши тебе, Грикор-джан!

Поява Грикора ще більше роз’ятрила рану в серці бідолашної матері. Жінка всю ніч не могла стулити очей… Уранці, почувши, як задзвонили в школі, вона знову гірко заплакала.

– Ідуть… Усі до школи йдуть, усі, крім мого синочка!.. Кожного разу, як почую цей дзвінок, серце розривається; як побачу Гагікових товаришів, сльози очі заливають… А гляну на підручники та чорнильницю – в голові починає паморочитись…

– Годі, жінко… – м’яко сказав Аршак і пішов до свого друга Арама.

А в домі Арама дід Асатур саме гримав на голову колгоспу, дорікаючи йому:

– Ну й байдужі ж ви люди!.. Ваші хлопці й дівчина зникли, а ви тільки те й знаєте, що, як білки, гніздо своє набиваєте запасами!

– А що ж ми повинні робити? – запитав голова.

– Що робити? Тривогу бити, ось що!.. – спалахнув дід. – Кожен з них п’яти таких, як ти та я, вартий. А ти, я чув, більше про єреванські магазини думаєш, ніж про людей!

Кров прилила до обличчя старого мисливця, так він розгнівався, а рука його інстинктивно тяглася до кинджала.

– Не Асатур, а вогонь, просто вогонь! – прошепотів колгоспник, що стояв біля порога.

– Еге ж, залізо розпечене, а не людина…

Дід Асатур, віддихавшись і трохи заспокоївшись, сказав:

– Ну, вставайте, Арам і Аршак, збирайте людей, підемо в гори. У вашому селі мені дихати нічим. А он і Камо прийшов із своїми товаришами, – глянув старий у вікно, і зморшки на його обличчі зразу розгладились, а суворий погляд потеплішав. – Сиран-джан, – просто звернувся він до Арамової дружини, – дай мені їсти на дорогу, спатиму в горах, а звідти прямо додому…

– Чому? Хіба ти не повернешся, дядьку Асатур? – стурбувалася Сиран.

– Ні, в селі, де такий безсердечний голова, більше ноги моєї не буде, – коротко відрізав дід і, взявши рушницю, вийшов з хати.

… Загони колгоспників і школярів розбрелися по горах, заглядаючи в кожен куточок, у кожну щілину, сподіваючись наткнутися хоч на якісь сліди зниклих мандрівників. Вечорами вони спускались у видолинки, ночували у пастухів, а вранці знову йшли в гори. Оглянули всі схили Малого Кавказу, всі балки, скелі, але нікому й на думку не спало заглянути в Барсову ущелину, хоч і не раз вони проходили коло неї. Хіба можна було подумати, що Ашот з товаришами пішов туди, куди і влітку не наважувались заглядати найсміливіші люди?..

Тоді Арам запропонував школярам повернутися в село, а дорослим сказав:

– Дякую вам усім, мої дорогі односельчани, дякую і тобі, дядьку Асатур. Ви зробили для нас усе, що могли, більше вам мучитись не варто… Повертайтесь собі додому. Я залишусь на фермі, буду ходити з пастухами на гірські пасовиська. Може, й відчиняться де-небудь двері, за якими ховається моє щастя…

– Ні, ні, що ти кажеш, Арам! Я не так розумію дружбу, – запротестував старий мисливець.

Асатур ніяк не погоджувався вернутися в село, і все ж Арам умовив його, тим більше, що Грикору не можна було пропускати навчання в школі.

Поцілувавши свого молодого товариша, старий мисливець філософськи сказав:

– На світі людина живе надією, Арам. І ъи не втрачай її. Чує моє серце, що діти живі…

– Спасибі, хай тобі дасть небо все те, що твоє серце бажає, дядечку Асатур! Щасливої тобі дороги…

Арам провів лчаванців до шляху і повернувся на ферму.

Розділ десятий

Про те, як розвіявся міф про втечу дітей на Далекий Схід

Арам не знав ні сну, ні спокою і, мабуть, до весни не повернувся б у село, якби не один випадок.

Та частина Араратської долини, що лежить проти Барсової ущелини, як уже було сказано, безлюдна й гола.

В літню спеку тут росте лише верблюжа колючка та полинь з сріблястими ворсинками й п’янким запахом. Інша рослинність зустрічається тільки вздовж русла загадкового потоку. Від нижнього краю скелі, що оточує ущелину, й до берегів Араксу тягнуться три вузькі смужки. Середня – кам’яниста, сіра – це шлях потоку, а по обидва боки її – жовті смуги трави. Взимку холодний вітер жалібно висвистує в сухих стеблах цієї трави.

Не встигне розтанути сніг, як до трави прямують усі копитні, і першими – муфлони.

Пастух Авдал розподілив випаси колгоспної ферми на окремі частини і по черзі переганяв худобу з однієї на іншу, поки не дійшов до цілини. Тут він зупинився.

Полюючи з Арамом на диких кіз, Авдал набрів на багаті трави, що виросли по берегах потоку, і вирішив привести сюди колгоспні отари.

Поки мисливці блукали по навколишніх скелях, вівці паслись, потопаючи в морі рудої трави. Іноді Авдал, сівши на камені, починав грати на сопілці, сумні свої мелодії. Ло, ло, ло, ло…

У курдів є звичай водити за отарою одного-двох ослів. Ослики возять на собі повні хурджини з їжею. А коли на луках ягняться вівці, новонароджених кладуть у хурджини, і спокійна тварина, м’яко погойдуючи на своїй спині ягнят, обережно приносить їх на ферму. В ті дні, коли окоту не буває, віслюка навантажують зібраним у горах паливом – нема чого тварині, що звикла носити на собі вантажі, повертатися додому порожняком.

Якось перед заходом сонця, коли пастухи набрали хмизу й почали вантажити його на віслюків, звідкись знизу прибіг сторожовий собака. В зубах у нього було старе курдське аба. Собака приніс його прямо Авдалу.

Розумні очі пса, здавалось, говорили: «Поглянь, чи не нашого Асо це одяг?».

Серце пастуха стислося від болю. Він крутив у руках брудну, задубілу одежу сина, і йому хотілось кричати, всьому світові розповісти про свою втрату.

– Де ти знайшов її, Чало-джан, де? – ковтаючи сльози, питав він собаку.

Авдала оточили товариші. Оглянувши аба, вони закам’яніли: це ж одяг Асо.

– Ходім, Чало-джан, покажи, де це ти знайшов…

Собака повів їх Вони пройшли по слідах потоку, перетнули дорогу з Айгедзору і зупинилися біля понівеченого водою куща. Тут собака знайшов одяг.

– А це що за папери?

Один пастух нагнувся і витяг з мулу якусь книжку. Потім знайшли в багні зошит.

– Гей, поніс потік дітей! – сумно сказав Авдал. І, сівши край русла, затулив обличчя руками.

Після довгих блукань повернувся їв село мисливець Арам, повернувся з розбитим серцем. Глибоко переживаючи своє горе, він поволі зайшов у хату і важко сів на стілець.

– Нема нашого Ашота, – ридаючи, промовила дружина. Очі її були сухі – виплакала всі сльози. Тільки худі плечі здригалися.

– Скажи ж що-небудь, щоб я зрозумів… – пробурмотів Арам, дивлячись на дружину поглядом раненої тварини.

– Потік поніс… дітей…

– Який потік?

– Пеклом посланий.

І жінка з плачем розповіла про речі, знайдені пастухами. Потім дістала з-під ліжка брудний зошит Ашота й додала:

– Оце все, що лишилося від нашого Ашота…

Арам мовчки підвівся, пішов на колгоспну конюшню, осідлав двох коней і помчав до Аршака.

– Сідай, поїдемо.

– Куди?.. – ледве ворушачи губами, запитав Аршак.

– Поїдемо до русла потоку. Там подивимось.

Аршак мовчки сів на коня, і вони помчали до зловісного русла, яке, крім жаху й нещасть, нічого не подарувало айгедзорцям.

Сонце вже сідало за гори, коли вершники приїхали на місце. Прив’язавши коней до куща, Арам і Аршак пішли по руслу вниз. На кожному кроці вони зупинялися, нагинались, оглядаючи кожну гіллячку. Ось із-під каменя виглянув край книжки. Підняли, розгорнули. Чия? Невідомо, неможливо взнати, коли вся книжка в грязюці, текст розплився. Вони перегорнули її, знайшли кілька чистих сторінок. Книжка була російська. Можна було розібрати уривок з якогось вірша Джамбула:

 
Співай від великого горя Джамбул,
Співай, як журлива осіння ріка…
 

– Що за книжка, Аршак?

– Стривай… Пригадую, це наш Гагік учив напам’ять. Підручник для восьмого класу. Ех, Гагік-джан, де ти?.. – заголосив нещасний батько. Йому виразно пригадалось завжди веселе обличчя сина, чорні очі з іскринками сміху, жарти… Як може забрати земля такого хлопця?..

– Ходімо далі, Аршак, подивимось. Може, ще щось, знайдемо.

Слідом за обома батьками прийшли школярі, сусіди, друзі загиблих. Вони теж пішли понад потоком до самісінької річки Аракс і теж знайшли кілька книжок та зошитів. Потім усі зібралися, сіли й зробили висновок, що хлопці, проходячи дорогою, зненацька потрапили в потік, він захопив їх і помчав до річки Аракс.

– Але куди ж вони йшли цим шляхом? – дивувався Аршак. – Адже вони писали нам інше. Який же тут Далекий Схід?

Єреванський шлях проходив недалеко від залізничної станції. Можливо, замість того, щоб сісти на полустанку, поблизу ферми, вони вирішили піти на станцію і тут потрапили в пащу потоку…

Незрозумілим було тільки одне: чому юні натуралісти не втекли від потоку? Адже вода завжди мчить з гуркотом, з шумом. Не могли ж вони цього не чути!

– Хто знає, може вони стомилися й сіли на траву відпочити… – сказав комірник Паруйр. – Поїли, а потім лягли подрімати, заснули… Що сонний, що мертвий – однаково. І говорити нічого, так воно й було…

Хай Паруйр був напідпитку, однак висловлена ним думка багатьом здалася правдоподібною. Але як же потрапила на роги козлу шапка Ашота?..

Сум охопив усе село в ці дні. Були відкладені всі свята, весілля. У льохах стояли повні караси вина, але веселитися не було бажаючих…

Розділ одинадцятий

Про те, як міцніє в нещасті серце людини

Коли ветхі двері упали і в печеру ввалився п’яний ведмідь, мандрівників охопила паніка. Саркіс дико закричав і кинувся в найдальший куток. Шушик тривожно вигукнула й завмерла на місці.

– Вогню! Вогню!.. – заволав Ашот.

Асо кинув сокиру, яку тримав у руках, і, схопивши палаючі головешки, пошпурив ними у ведмедя.

Ведмідь заревів, вискочив з печери і, присівши недалеко в кущах, почав облизувати обсмалену лапу. Він незадоволено бурчав, обурюючись, певно, з того, що недавно гостинна печера зустріла його так недружелюбно.

Ашот, Асо і Гагік, озброївшись палаючими головешками, стали біля входу і дивились на ведмедя. Їм здавалося, що тепер звір не такий страшний, як тоді, коли п’яний звалився на них з гори. І Гагік, що однією ногою стояв ще в печері, раптом показав ведмедеві язика й пожартував

– Що? Шашличку захотів?

Ведмідь не зводив очей з печери, звідки пахло смаженим м’ясом. Гагік розмахнувся і шпурнув головешку в звіра.

Головешка впала в сніг. Шипіння й дим від неї так налякали клишоногого, що той кинувся тікати.

– Е, та він боягуз! І ви. Його злякалися? – вигукнув Гагік.

Хлопець так зрадів своєму відкриттю, що в нього виникло нестримне бажання сміятися й жартувати. Це був переломний момент у житті Гагіка, момент, коли дитяча боязливість починає поступатися сміливості, яка зароджується в грудях юнака, і він з радістю відчував це.

– Стривайте, я зараз спалю йому кожуха, – ставав дедалі хоробрішим хлопець і, схопивши смолисту соснову гілляку, що яскраво палахкотіла, метнувся слідом за ведмедем. – Я сам з ним упораюсь!.. Чого ви йдете за мною? – крикнув він, хоч хлопці стояли нерухомо.

Але Ашот і Асо зрозуміли свого відважного товариша (не відразу ж людина стає сміливою?) і побігли йому навздогін, схопивши головешки. А ведмідь, ламаючи кущі, тікав… Він був так наляканий, що, поспішаючи, не встиг перескочити через якусь кам’яну перепону, спіткнувся і сторч головою полетів униз.

Захекані й стомлені, повернулися хлопці в печеру. Всі здивовано поглядали на Гагіка, наче вперше бачили його. Худе обличчя хлопця розчервонілось, очі світилися, як вуглинки.

– Лаври готові, моя рідна? – звернувся він до Шушик, яка боязко стежила з порога за цим мужнім єдиноборством.

– Готові, зараз принесу…

Дівчина принесла з глибини печери гілку вічнозеленої хвої, зігнула її, з’єднала кінці і урочисто поклала на голову Гагіка, а на груди прикріпила сміючись сухий, жовтий, мов золотий, листок.

– Це тобі орден «Переможця ведмедів»…

– Ну, не час для жартів! – сказав Ашот. – Треба розкласти вогнища біля входу в печеру і нижче, біля сходів, а то звір відчув запах м’яса й тепер не відчепиться.

Хлопці негайно взялися до роботи. Незабаром біля печери, на сходах і навіть на «барикадах» диміли багаття. Дивлячись на них, Ашот знову дав волю своїм мріям. «Це наша фортеця, – думав він. – Ось із веж піднімаються язики полум’я, пильні сторожі стоять на її стінах..»

Саме тоді десь у горах почувся постріл, і луна від нього прокотилася Барсовою ущелиною. Ашот зблід. Невже батько?.. Полює чи шукає їх?..

У напруженому мовчанні минуло кілька хвилин, але постріл не повторився. Тоді всі почали кричати:

– Ми тут, тут!..

Луна підхопила їхні крики і понесла далеко в скелі.

Знову, затамувавши подих, мандрівники уважно прислухалися. Відповіді не було.

Сонце сіло за Великий Арарат. Ставало холодно, але всі ще стояли на південній «барикаді», підкидаючи в багаття хмиз. Їм так хотілось вірити, що невідомий мисливець побачить довгі язики полум’я і спробує зійти в ущелину…

Неспокійно минула ніч. Саркіс іноді кричав у сні і тривожно схоплювався. Шушик, стулюючи очі, весь час бачила якісь мерехтливі вогні, а Ашот і крізь сон кликав: «Хто ти, хто? Ми тут, тут!..»