Текст книги "Полонені Барсової ущелини"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 28 страниц)

… Після пригоди з Саркісом усі сталій ніби дорослішими і досвідченішими. Цей випадок зміцнив їхню стійкість і віру в свої сили, переконав їх у тому, що в найважчих умовах вони здатні не тільки підтримувати своє існування, але й допомагати одне одному, що в боротьбі з природою потрібні воля і наполегливість.

Надвечір, коли стомлені, змучені пригодами всі відпочивали в печері, Саркіс думав: «Чи не повести їх до складу білки і, відкривши його, сказати: «Пробачте, товариші, я приховав од вас… Ви врятували мене, беріть усе, що тут є, і їжте на здоров’я».

Але він згадав, з якими труднощами дістався сьогодні до печери. Отже, він дуже кволий і будь-яка хвороба – грип, ангіна, запалення легенів – усе це може звалити його.

Страх знову опанував Саркіса, і знову прокинулось у ньому знайоме почуття егоїзму. «їм дістанеться всього по дві жмені горіхів, а ти сам їстимеш цілих десять днів. Не роби дурниць, своє життя дорожче…» – нашіптував йому якийсь внутрішній голос.

Треба сказати, що горіхи, які хлопці відібрали в Саркіса, були цілі. Так і валялись вони в кутку, куди їх кинув розлючений Ашот. Гордість не дозволяла хлопцям доторкатися до них. Правда, Асо дуже хотілося взяти горіхи й нагодувати ними свого вірного Бойнаха. Але він не наважувався зробити це, бо не знав, як до цього поставиться Ашот. «Поганий шматок тільки собака їсть», – думав він і не раз хотів поговорити з керівником, узнати його думку, та соромився.

Сидячи навколо вогнища, хлопці жваво розмовляли. Вони вирішили завтра, не гаючи часу, знову взятися розчищати стежку, а Гагік мав подбати про їжу. Так днів через три-чотири вони виберуться звідси.

– Ну, коли ви вважаєте мене спеціалістом по продовольству, то цією справою я займусь охоче, – заявив Гагік.

Шушик мала залишатись у печері, підтримувати вогонь і доглядати Саркіса.

Коли все це обговорювалось, у душі Саркіса знову почалася боротьба. «Якщо Ашот каже, що через три-чотири дні вийдемо з ущелини, то чому б не відкрити їм таємницю білчиного складу?» – думав він, і була вже хвилина, коли хлопець мало не сказав: «Ідіть усі розчищати стежку, їжа в нас є…» Але схаменувся. «А що коли знову випаде сніг і доведеться тут зимувати? Краще почекаю, подивлюсь, чим усе це скінчиться…»

Розділ двадцять сьомий

Про те, що перед бурею завжди буває затишшя

На другий день рано-вранці Асо ввійшов у печеру і, розстеливши, як завжди, на землі своє аба, висипав на нього з кишені цілу купу шишок мушмули. Він ще вдосвіта ходив у гори добувати їжу для товаришів.

– Це для тих, що працюють, і для хворих, – розпорядився завгосп Гагік.

Від своєї частки Гагік відмовився й вийшов, покликавши за собою собаку.

– Ходімо, Бойнах, на полювання. Не завидую я зараз тваринам Барсової ущелини!

Собака мовчки погодився. Такий Бойнах: його завжди можна умовити ласкою.

Ашот і Асо, напхавши кишені шишками мушмули, пішли працювати на Диявольську стежку, Шушику дубняк збирати паливо.

Гагік не взяв з собою ні пращі, ні лука з стрілами. Він не сподівався натрапити на дичину. Шукав ягоди. Але й вони не попадались. Заспокоюючи себе, хлопець вихвалявся перед собакою:

– Ех, побачив би ти, Бойнах, скільки б я вбив орлів, коли б у мене була мисливська рушниця!..

Сніг лежав ще тільки внизу та на західних схилах Барсової ущелини. А на південних і східних схилах було тепло й сухо. Тому Гагік прямував саме туди. Не менше години кружляв він по ущелині, однак не зустрів ніяких звірят, а ягід знайшов дуже мало, – тільки одну жменьку барбарису, та й то такого кислого, що його не можна було їсти. «Ця кислятина добра тільки з жирним пловом, а на голодний шлунок вона не розрахована…» – гірко міркував Гагік, оглядаючи кущі.

Коли поверталися назад, недалеко від печери Бойнах загавкав і кинувся до куща на терасі. «Почув запах тварини», – майнула думка в Гагіка і він крикнув:

– Держи, держи! Я зараз!

Ноги в Гагіка підгинались від утоми, серце сильно билося. «Чи не захворів я? – нараз подумав хлопець і, сівши на камінь, помацав свій пульс. – Ні, поки що б’ється нормально… То чого ж я розклеївся?..»

– Не випускай, Бойнах, не випускай, іду!.. – Гагік підвівся.

А Бойнах все ще люто гавкав і то всовував голову в кущі, то відскакував, ніби вжалений.

Гагік підійшов до нього. На чорному носі собаки були краплини крові. «Ну, що я можу зробити, коли його й схопити нема за що?..»– здавалось, говорив погляд собаки, у якого не тільки ніс, а губи й язик були скривавлені.

– Чекай, це не твоя турбота, – бурмотів Гагік. – Знайшов – і добре, решта – справа майстра Гагіка. Подумаєш, їжак! М’яса в ньому не більше, як у курки… Теж порадував!..

Підштовхнувши їжака ногою, Гагік підставив свою шапку, вкотив у неї здобич і гордо поніс до печери.

– За мною, Боннах! – гукнув він на собаку.

Але той ніби й не чув.

– Ходімо, дурню! – умовляв Гагік. – Ти на його колючки не дивись. Там, всередині, знайдеться й для тебе пожива.

Але собака не рухався з місця. Він усе ще люто гарчав, поглядаючи на розколину в камінні.

– З ким це ти розмовляєш? – почувся тоненький голосок Шушик, яка несла до печери дрова.

– З Бойнахом… Піди глянь, у чому там справа?

В сухому листі, серед каміння Шушик побачила ще один маленький сірий колючий клубочок.

– Гагік, я маленького їжачка знайшла! – зраділа дівчина.

– Нескромна заява! – відповів Гагік. – Це Бойнах знайшов, вкоти його палицею в пелену спідниці…

Коли вони повернулись до вогнища, Гагік одразу заходився готувати страву з їжакового м’яса, яку він назвав «шашлик-сюрприз».

І справді, для Ашота й Асо м’яке м’ясо їжака було б справжнім сюрпризом.

Проте скільки Гагік не мучився, він не міг справитися з їжаком. Поки звірка не чіпали, він обережно висовував з-під голок свою чорненьку мордочку, та коли Гагік простягав до нього свою руку, той знову згортався в колючий клубочок.

– Гагік, не старайся марно, їжак тільки в воді розкривається, – почувся тихий голос Саркіса. – Знайдіть воду.

Гагік знайшов у скелі зручну западину і наносив туди снігу. Скільки ж треба чекати, поки сніг розтане?.. Довелось, як це робив Асо, розжарити в огні кілька каменів і кинути їх у сніг.

Скоро повернулися з роботи Ашот і Асо. Вони були втомлені, але задоволені наслідками своєї праці.

Ашот зразу помітив їжаків – одного дуже великого, а другого маленького.

– Без пострілу! – виступив уперед і похвастався Гагік. – Їжаки вже й поділені: маленького я з’їм, великий – вам на чотирьох, а тельбухи – Бойнаху…

– Не дам, не дам маленького!.. – сказала Шушик. – Мій маленький, іди до мене, а то ці розбійники уб’ють тебе… – Вона поклала їжачка собі в поділ і сіла.

Звірятко висунуло з своїх голочок крихітну вологу мордочку і почало обнюхувати плаття дівчинки.

– Ой, який гарненький! – захоплювалася Шушик. – Буду його доглядати і візьму додому…

– Але його матір пошлемо на бойню, – мовив Гагік. Під бойнею він мав на увазі яму, в яку наносив снігу.

Він поклав їжака в шапку і встав.

– Поясни мені, що ти хочеш з ним робити? – запитав Ашот.

– Пояснити? Прошу: покладу його в воду, щоб він розкрився. Як тільки він висуне голову, одразу ж встромлю йому в потилицю стрілу… Я з черепахами так само роблю…

– Ти, виявляється, і черепах їси? – з огидою спитала Шушик.

– Черепах?.. А що таке черепаха? Це звичайнісінька курочка, що наділа панцир. М’ясо в неї дуже ніжне. Ну, ходімо на бойню!

Западина в камені була неглибока, і в цій мілкій воді їжак не міг розкритись. Проте вигляд чистої, прозорої води навів Гагіка на нову думку.

– О, прекрасне джерело! – радісно вигукнув він. – Клади сюди щоранку сніг, а в обід нахиляйся й пий воду… Чуєш, Асо? Твій метод добування води вже застарів.

– Тільки вночі вода може замерзати…

– А ми туди розпеченого каміння накидаємо…

– Ну, хлопці, досить патякати. Давайте куховарити. Тільки далі від очей Шушик.

Через годину «шашлик-сюрприз» був готовий. Їжак виявився дуже жирним і смачним.

Коли всі наїлися, напились води з свого нового джерела і трохи відпочили, сонце вже сідало за обрій. Але в повітрі було так тепло, так приємно, що нікому не хотілося йти в печеру. Добре, що хоч настали щасливі дні!.. Сьогодні знайшли їжаків, завтра ще що-небудь знайдуть. Не дуже ситно, але три-чотири дні витримаєш… І тоді… Ой, як зрадіють їхні батьки!..

Думка про повернення додому не давала дітям спати.

А Барсова ущелина готувала для своїх полонених нове лихо.

Розділ двадцять восьмий

Про те, як несподівано прокинулась одна з сліпих сил природи

Всі полягали спати, тільки Асо сидів біля вогнища і раз у раз ворушив головешки, думаючи про все на світі. Подумав він і про те, чому це у всіх печерах Барсової ущелини, в яких йому довелось бувати, зустрічається козяче лайно, а в тій, де вони живуть, його нема. Чому в усі печери заходять кози, а в цю не заходять?..

Не розгадавши загадки, Асо глянув на товаришів і пожалів їх: як вони схудли, бідолашні! Скинув із себе аба і обережно прикрив ним Шушик… «Хороша дівчинка, – майнуло в його голові, – наче сестричка… Нема в мене сестри…» І хлопець посміхнувся м’яко й сумно.

Подобались йому вірменські товариші. Асо тепер вирішив навчитися читати й писати по-вірменськи. Адже якби він умів читати по-вірменськи, Паруйр не обдурив би його батька…

Згадавши про Саркісового батька, Асо спохмурнів і мимоволі перевів погляд на горіхи, які лежали в кутку печери. О, як тоді негарно все це вийшло. Навіть від згадки про той прикрий випадок Асо було соромно. Соромно за Саркіса, який зробив так нечесно, соромно за Гагіка, який обшукував свого товариша, соромно за Ашота, який дав тому ляпаса… Краще вмерти, ніж пережити таку образу…

Хлопець глянув на Бойнаха. Бідний собака, до чого ж він дожив!.. Боки позападали, можна ребра полічити… Навіть гавкати не має сили. А коли лягає, не знаєш – чи він спить, чи знепритомнів. Ех, Бойнах-лев! Левом ти був, коли колгоспні отари охороняв, від вовків рятував… Хіба вовки могли вкрасти вівцю, що була під наглядом Бойнаха?.. В темні ночі собака так гавкав на всю ущелину, що хижаки й близько боялися підійти. А тепер він лежить, як мрець, заплющивши очі.

По щоках пастуха котилися сльози. Він поклав руку на кудлату шию собаки і лагідно сказав:

– Бойнах!..

Той розплющив очі, мляво махнув хвостом і лизнув руку хазяїнові. В його сумному погляді було стільки любові й відданості, що Асо не витримав. Рішуче встав з місця і взяв свою палицю. Але куди йти? Де знайти їжу для «кудлатого брата», як називають пастухи-курди своїх собак?

Погляд Асо знову впав на горіхи. Взявши ніж, хлопець сів у кутку й почав розколювати горіх за горіхом, даючи серцевину собаці. А той з насолодою їв, вдячно махаючи хвостом. «Що я роблю? А вони?.. – подумав Асо. – А втім, вони не захочуть навіть доторкнутися до цих горіхів… А Бойнаха треба нагодувати. Скільки він працював на фермі, скільки користі приніс колгоспу!..»

Асо віддав собаці всі горіхи, сам не з’ївши жодного. Лише кілька зернят він сунув у кишеню, для Шушик. Потім пішов на своє місце й ліг. Асо і Ашот лежали далеко від вогню – тепліші місця хлопці віддали товаришам. А зараз найближче до вогню лежав Саркіс.

Ледве Асо почав дрімати, як здалеку почулося завивання вовків, довге, зловісне. «Це вони на вершині Орлиної гори, – зразу визначив пастух. – Бідний мій батько… Сидить зараз перед хлівом, закутавшись у свою япунджу[17]17
  Япунджа – бурка (азерб.).


[Закрыть], і про мене думає…»

Хлопцеві стало дуже сумно від цієї згадки. Він заплющив очі, намагаючись заснути, але щось заважало йому. Тихий шум води, який завжди долинав з глибини печери, зараз чомусь посилився. Чи, може, це йому здалося? Ні… Вода шуміла, булькотіла, потім почулися такі звуки, що в душі маленького горянина похололо. «Може, це деви? Злі духи?» – подумав він. Старі пастухи втовкмачили в голову Асо чимало страшних історій про злих духів, і не дивно, що хлопець подумав зараз про них.

Але йому страшенно хотілося спати. Знову заплющивши очі, Асо крізь сон подумав: «Якщо це не деви, а вода, то звідки й куди вона біжить?.. От дістатися б до неї… Вона могла б звільнити нас від стількох турбот! Хіба легко щоразу, коли захочеться пити, розжарювати каміння і розтоплювати ним сніг? Ну, нічого, була б їжа…» Уже засинаючи, пастух зручніше притулився до Ашота.

Раптом ніби щось розірвалося в надрах землі, з оглушливим гуркотом з темної глибини печери, клекочучи й збиваючи піну, ринув водяний потік, заливаючи хвойні постелі юних мандрівників.

Кінець першої частини

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ перший

Про те, чого тільки не вигадують неосвічені й забобонні люди

Світанок був ясний і холодний.

Дорогою, що пролягала між полями Айгедзора, бігла вантажна машина з бочками. В кабіні поряд з шофером солодко дрімав, закутавшись у теплий кожух, комірник Паруйр.

Машина, різко здригнувшись, раптом зупинилась. Поштовх був такий сильний, що Паруйр мало не розбив своїм великим м’ясистим лобом скло в кабіні.

– Що трапилося?.. – стрепенувся він.

– Поглянь – вода.

На засніжені поля з гуркотом і клекотінням мчав з гір каламутний потік. Він миттю пронісся недалеко від машини і зник, наче й не було.

Ще не зовсім розвиднілось, а то Паруйр, мабуть, помітив би, як вода несла на своєму гребені шкільну сумку його зниклого сина… Паруйр безперечно впізнав би її, бо іншої такої дорогої шкіряної сумки в Айгедзорі ні в кого не було.

Комірник не був забобонним, але побачивши цей дивний потік, відчув, що серце його стиснулось, і потай від шофера злякано перехрестився: «Прокляття тобі, злий сатано! Що це таке?»

Страх комірника був небезпідставний. Жителі Айгедзора з давніх-давен спостерігали цей дивовижний потік, і завжди він вселяв у них панічний жах. Раз на місяць, а іноді й через місяць спадав він з гір, мчав полями і з ревінням вливався в Аракс.

Він міг з’явитися і в холодний зимовий, і в безхмарний, жаркий липневий день, коли на горах не було снігу, коли тижнями, місяцями не йшли дощі.

Наче грізний дракон, нестримно зривався він із скель Барсової ущелини, перетинав Араратську долину і за кілька хвилин зникав.

Чим же, як не волею злих духів, могли пояснити старі й забобонні жителі Айгедзора таке загадкове явище?.. «Це чорти в пеклі перекидають свій великий казан, виливають стару воду й наливають нову, щоб варити в ній душі грішників», – говорили предки мисливця Арама, садівника Аршака та інших.

Річищем, яке проклав потік, люди піднімалися в гори, зупинялись біля ще мокрих скель нижнього краю Барсової ущелини, хрестилися й шепотіли молитви, щоб умилостивити злих духів. Підніматися вище вони не наважувались. Та й не було куди. Назад поверталися налякані і зневірені…

Кому тоді могло спасти на думку проникнути в цю ущелину, дослідити, вивчити і зрозуміти, що викликає такі потоки?.. «Діла господні недовідомі», – глибокодумно говорив отець Карапет. Такими ці діла й лишилися аж до Жовтневої революції.

Жив колись у Айгедзорі один невіруючий чоловік – Артем Сароянц, який доводився дідом мисливцеві Араму. Гнаний злиднями, цей чоловік помандрував із села в Баку. Там, на нафтових промислах, шо тоді належали чужоземцеві Нобелю, втратив він своє міцне здоров’я, силу дужих рук і через багато років повернувся назад у рідне село знеможеним, сивим.

Не було землі в Артема Сароянца, а сім'ю годувати треба.

Пішов старий на рівнину, що простяглася нижче від Барсової ущелини, там, далеко від села, виорав дерев’яною сохою клапоть спаленої сонцем землі. Багато поту вилив він на цю землю, поки вибрав каміння, посіяв хліб і посадив чубуки винограду. Довго дивився старий на скелі: чи не перекинуть часом чорти свій казан на його ниву…

Але чортам і клопоту мало, що десь внизу гинуть від посухи насадження убогого землероба. Тремтячими від старості руками Артем викопав навіть арики від висохлого річища до своєї ниви і все поглядав на мідно-червоні скелі, чекаючи потоку.

Односельчани почали сміятися з нього:

– Ей ти, чоловіче, думаєш, чорти безплатно дадуть тобі воду?..

Але несподівано Араму пощастило: «чорти» послали йому воду, і він заробив трохи хліба… Правда, цей потік змив частину насаджень, зате добре оросив те, що лишилося.

Розумний землероб був Артем Сароянц. Він посадив виноградні чубуки в глибоких ямках. Потік заповнив ці ямки водою і родючим мулом. «Якщо в цьому році чорти більше й краплі води не дадуть, все одно мені вистачить», – думав Артем.

Отак на спаленій сонцем рівнині виріс розкішний сад. Через три роки він дав щедрий урожай. Піднялась і пустила чудові грона виноградна лоза.

Цей зелений оазис пом'якшив вигляд пустелі. Яких плодів не було в «райському» саду Артема! І виноград, і червоні, як кров, гранати, і соковиті сонячні персики…

Але отець Карапет прокляв цей «сатанинський сад», тому ніхто не купував у Артема ні винограду, ні вина. «Диявольською водою зрошений цей сад», – оголосив отець Карапет, і кожен селянин боявся сісти за стіл в Артема: адже все, що стояло на ньому, – хліб, плоди, вино, – все це було напоєне «диявольською водою»…

Як не переконував Артем своїх односельчан, що нема ні пекла, ні чортів, – ніхто його й слухати не хотів. «Не може ж він знати більше за отця Карапета, який здобув освіту в самому Ечміадзіні[18]18
  Ечміадзін – резиденція католикоса, глави вірмено-грегоріанської церкви.


[Закрыть], де закінчив духовну семінарію!..»

Артем Сароянц збудував у своєму саду невелику хижку і жив у ній, схований від стороннього ока. Часом «пекло» посилало йому воду, часом його поле й сад довго страждали від спеки. І урожай був не завжди, – то вродить, то ні.

Так і минало життя старого Артема, якого не зрозумілій односельчани через свою забобонність. Рік за роком залишали його сили, і, нарешті, він тихо помер у своїй забутій всіма хижці.

Сад Артема лишився без господаря, здичавів. Ніхто не ходив туди, тільки потік, що зривався з гір, зрідка поливав його і мчав собі далі. Але дерева все ж цвіли й давали плоди. Їжаки, зайці, кози, що збігали з гір на солончаки, птахи і плазуни – всі знаходили тут собі поживу і своєю тваринною мовою, мабуть, висловлювали вдячність доброму дідусеві, що залишив для них таку багату спадщину.

Але так само, як без постійного догляду покрилась піском і стала пустелею ківітуча колись долина Месопотамії, так поступово занепадав і пустів цей зелений оазис.

… Опам’ятавшись від переляку, Паруйр вигукнув:

– Жени, Симон, жени! Тікаймо від цього клятого місця!

Під тоненькою смужкою вусиків шофера пробігла посмішка. Він натиснув на педаль, і в сутінках раннього світанку машина знову помчала в Айгедзор.

Розділ другий

Про те, як мрієш про сонце, коли навкруги туман

Асо занімів од жаху. Він опинився по коліна в воді і, тремтячи всім тілом, почав кликати на допомогу всемогутнього бога Шамса[19]19
  Шамс – по-курдськи – сонце. Курди були сонцепоклонниками.


[Закрыть]. За пирогом печери почувся голос Ашота:

– Ти що, скам’янів? Тікай сюди! Рятувати треба! «Рятувати»! Це слово приголомшило хлопця. Може, потік змив товаришів, а він тут стоїть…

Але не встиг Асо, шльопаючи босими ногами по холодній воді, вибігти з печери, як потік припинився. Вируючи й клекочучи, він ніби втік від них і з таким гуркотом скотився з нижніх скель, що задвигтіла земля.

Витягти кого-небудь з води не довелось.

– Ой, ой, нога, нога!.. Рятуйте!.. – почувся в темряві плаксивий голос Саркіса і слідом за ним – тоненький, відчайдушний крик Шушик:

– Умираю!..

Асо побіг на допомогу друзям, зачепився за якийсь камінь, ударився і мало не впав, але йому ніколи було падати.

– Іду, хушке Шушик! – кричав він дівчині, яка, тікаючи з печери, посковзнулась і впала край урвища. Вона лежала, схопившись за кущ, і тихенько стогнала.

– Не бійся, – сам злякавшись, гукнув Асо. Він підбіг до неї і на руках переніс у безпечніше місце.

– Гагік! Гагік! – стурбовано крикнув Ашот.

– Чого ти розкричався? Я холодний душ приймаю! – спокійно обізвався Гагік, що стояв за два кроки від печери.

– Іди сюди, перенесемо Саркіса. Добре, що всі живі! – полегшено зітхнув Ашот, але серце його ще шалено билося від хвилювання.

– Ой, ой, обережніше! – голосно стогнав Саркіс, коли хлопці спробували підняти його й перенести в сухе місце.

– Шушик, ти роздягнися й викрути свою одежу. Швидше… Я не дивлюсь, я відвернувся… Ну!.. – підганяв дівчину Асо.

Плачучи й тремтячи, Шушик викручувала мокрий одяг, а пастух, стоячи до неї спиною, всіляко намагався її підбадьорити.

– Не бійся, хушке, не бійся. Зараз я такий вогонь розведу, що небу жарко стане… Не бійся, я для тебе приготував сухий одяг… А де ж мій Бойнах?.. Бойнах, ей, Бойнах!..

Десь знизу ледь чутно загавкав собака.

– Бойнах живий, Бойнах, мій любий! – зрадів Асо, і на очах у нього виступили сльози. – Ну, викрутила? – знову звернувся він до Шушик. – Тепер надінь оце… – Хлопець не вагаючись скинув з себе гімнастьорку і надів на Шушик.

Коли вода ринула з глибини печери, Асо, який спав далі за інших від вогнища, мов ужалений, підхопився з свого «ліжка» і був майже сухий.

– А тепер, – наказав він Шушик, – танцюй, стрибай! Не стій на одному місці… Я зараз прийду.

І він побіг на допомогу товаришам. Втрьох вони з великими труднощами перенесли до Шушик мокрого напівживого Саркіса.

– І чого ти такий довгий вдався? – крекчучи під вагою Саркісового тіла, бубонів Гагік. – Мій дорогий, та чи цілі ж твої кісточки? Цілі? Ну й добре! Все буде гаразд… «Гагік знову жартує, значить, небезпека минула, нам не загрожує смерть», – подумала Шушик і трохи підбадьорилась.

Хлопці спільними зусиллями роздягли Саркіса, викрутили його одяг і завагалися: що робити далі – надіти на нього все мокре чи залишити голим?

Саркіс уже не скаржився на біль, видно, він знепритомнів.

– Розтерти його треба, – запропонував Асо. – А ти, Шушик, чого сидиш? Хіба я тобі не казав – танцюй!.. Взимку, коли починаються холоди, всі наші пастухи танцюють, щоб не замерзнути. – І Асо почав на губах награвати танцювальну мелодію на зразок лезгінки, пританцьовуючи сам і запрошуючи товаришів.

Хлопці накрили Саркіса курткою Асо, а самі – що ж робити? – взялися за руки і почали підстрибувати, хоч на серці було сумно.

Коли б у цю хвилину якийсь мисливець подивився сюди зі скель Барсової ущелини, він подумав би, що й справді це чорти танцюють серед ночі.

Часом друзі зупинялися, щоб перевести подих і розтерти Саркіса, а потім знову грілися в танці.

– Умираю, умираю… – опритомнівши, простогнав Саркіс.

– Тут помирати заборонено, – різко кинув Гагік. – Ану, дай-но я потру тобі спину… Поворуши ж хоч руками! Чого ти розлігся, як дохлий?

– Хлопці, – раптом сказав Асо, – легені з спини холонуть… Треба спини зігріти. Давайте дихати один одному в спину… – І, припавши губами до спини Ашота, він щосили почав хукати.

– Ой, обпалив же ти мені спину! – весело вигукнув Ашот. – Ану, Шушик, підстав свою! – і він заходився зігрівати Шушик, а Шушик – Саркіса…

– Що в тебе з ногою? – тихо запитала дівчина.

– Зламалась… – плачучи, відповів Саркіс.

– Поворуши руками, не рюмсай, нічого в тебе не зламалось! – гримнув Ашот. Від цього вигуку Саркіс наче прокинувся і почав безладно махати руками.

– В-в-итримаемо до ранку? – запитала Шушик. Їй стало страшно. Невже вона вмре, не побачившись з матір’ю? І дівчина заплакала.

– Не бійтесь, – заспокоював друзів Асо, дивлячись на небо, – скоро світанок. Ось погляньте на цю зірку. Це Кярван-гран[20]20
  Кярван-гран – губитель караванів.


[Закрыть]. Вона сходить перед світанком. Потім я поясню вам, звідки така назва. А нижче, над вершиною тієї скелі, на нас дивиться вранішня зоря, а далі – Віз. Через півгодини світатиме. Не бійтеся, ходімо під скелю.

Ашот теж умів трохи читати зоряне небо – батько навчив. Але куди йому до пастухів! Пастухи вночі й час безпомилково визначають по зірках. Хлопець трохи помовчав, а тоді сказав:

– Треба ще трохи потерпіти. Скоро зійде сонце, боятися нема чого. А ти лежиш, наче голку проковтнув, – звернувся він до Саркіса. – Давай я перенесу тебе звідси. На світанку тут зривається вітер.

Взявши собі на спину Саркіса, Ашот попрямував до скель, де товариші підготували для хворого зручне ложе з сухого листя.

– Асо, чи не придумаєш ти, як розпалити вогнище? – запитав Ашот.

– Ні… Все забрала вода: і кремінь, і кресало… – Помовчавши трохи, Асо додав – Доведеться перечекати ніч так… А коли розвидниться, щось придумаємо.

І, щоб примусити товаришів рухатись, він знову витяг з-за пояса свою сопілку й заграв веселу танцювальну мелодію.

Товариші знову почали танцювати. Кров швидше побігла по жилах. Стомившись, вони відпочивали, притулившись одне до одного.

– Ех, якби хто з вас міг зі мною поборотись! Ото нагрілися б. Та хто мене подужає? – жартував Гагік.

– Кріпіться, розвидняється, – підбадьорював товаришів Ашот. – Ну, чого тут боятися? На фронті наші батьки в обледенілому одязі ріки переходили. І вогню не запалювали, щоб ворог не побачив. На них сипався град куль, їх ранили, і все ж вони йшли вперед. А наше становище набагато краще. Проти нас нема ворога, ніхто в нас не стріляє… Ще якихось дві години!.. Погляньте, як на сході міняться фарби. Бачите? Засяяла вершина Арарату!..

Хвилини минали повільно. Ніколи ще нашим героям так не бракувало сонця, його життєдайного тепла. Їм здавалося, що час зупинився.

Незабаром вони зовсім знесиліли від танців, голоду й холоду. Зарилися в сухе листя, загнане вітром у глибокі скелі, притиснулись одне до одного й затихли… Асо обняв свого нерозлучного, ще мокрого Бойнаха і в німому чеканні дивився на вершину Арарату.

Нарешті золотий промінь освітив білосніжну шапку гори, вона заіскрилась, заблищала. Радісний крик вихопився з грудей пастуха:

– Шамс, Шамс!.. – І, притуливши праву руку до грудей, Асо низько вклонився сонцю. – Шамс, Шамс, врятуй нас.

Повільно сходило сонце, накидаючи багряне покривало на вершини малоазіатських хребтів. Сріблом заблищали поля вічного льоду на їхніх схилах. І, ніби відбившись у душах наших героїв, яскраве сонячне проміння оживило їх своїм світлом і теплом.

– Сонце!.. Сонце!.. – повторювали мандрівники, і надія знову відчути всю красу цього чудового світу воскресла в їхніх серцях…