Текст книги "Полонені Барсової ущелини"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 28 страниц)

Розділ третій

Про те, як школярі, покинувши рівні дороги, пробиралися Диявольською стежкою

Глянеш з гори на кам’яні брили, нагромаджені в ущелині, і в голові запаморочиться, такі там бездонні провалля! Високі похмурі скелі утворюють непрохідні стіни, і тільки в одній із них гірські потоки прорили невелику щілину. Саме через цю щілину Ашот впевнено провів своїх товаришів.

Скелі тут були з вапняку. Стежки на них були схожі здалеку на зморшки старої людини. На одну з таких стежок, яку мисливці називають Диявольською, вийшли юні мандрівники.

– Пусти-но мене вперед, – звернувся Асо до Ашота. – Я лажу по скелях не гірше від кіз.

Але Ашоту не сподобалися слова Асо. Він скоса глянув на нього, мовби говорячи: якщо ти нас поведеш, то навіщо тоді я?.. І він сказав хлопцеві, щоб той краще допомагав Шушик. Дівчина хоч і була спритною, однак бездонна глибина провалля лякала її, і в неї починало паморочитися в голові.

– Не дивись униз! – порадив Ашот і, обернувшись назад, жартома вигукнув: – Не схоже на стежку до батьківської комори, Саркіс? Га?

Але ніхто не відповів на жарт Ашота. Завжди зарозумілий Саркіс мав тепер вигляд побитого щеняти. Проковтнувши образу, він мовчки плентався позаду.

Спуск був важкий, але поки що все йшло успішно. І лише одна цікава пригода, про яку не можна не розповісти, ненадовго затримала юнаків.

Осіннє сонце лагідно гріло скелі. Хоч стояли перші дні листопада, повітря було ще тепле. Хлопці скинули піджаки і несли їх у руках, обережно ступаючи по камінню. Стежка в одному місці зовсім прилягала до скелі, яка праворуч здіймалась високою стіною, а ліворуч обривалася, звисаючи над глибоким проваллям.

І розколини в скелях, і заглибини, які іноді попадалися на шляху, невеликі печери й сама стежка – все було вкрите козячим лайном.

– Це сліди кіз… А оті западини й дірки – їхній притулок, – сказав Асо пошепки.

Він відчував, що дикі кози десь тут близько, і хотів сказати про це товаришам. Та не встиг розкрити рота, як з найближчої печери вискочив великий козел і кинувся прямо на Ашота.

Розминутись не було де. Тварина могла або повернутись у Барсову ущелину, або ж збити з ніг хлопця, що загородив їй дорогу. Козел чомусь вибрав останній шлях. З’явився ж він так несподівано, що в Ашота не лишалось і секунди на роздуми. Виставивши вперед круті роги, козел загрозливо біг до Ашота. Хлопець припав спиною до скелі і, зірвавши з голови шапку, інстинктивно вдарив нею тварину по голові. Один ріг пропоров шапку, і козел, сердито форкнувши й мотнувши головою, натягнув її ще далі. Злякана тварина рвучко стрибнула і з шапкою на голові помчала в гори.

Вдаривши козла, Ашот втратив рівновагу. Ще секунда – і хлопець полетів би сторч головою в провалля. Але Асо міцною рукою вчасно підхопив його і сказав:

– Сядь!.. Заспокойся!..

Ашот сів. Асо замахнувся, було, палицею на козла, але запізнився – той, перестрибуючи з каменя на камінь, зник. Бойнах, вириваючись із рук, шалено гавкав. Асо ледве заспокоїв його.

Небезпека минула. Юні мандрівники опам’ятались і почали голосно сміятися, згадуючи кумедний вигляд козла в шапці. Похитуючи головою, Асо докірливо говорив:

– Чорт з нею, з тією шапкою. А тебе, Ашот, цей клятий козел міг зіпхнути в ущелину… Хіба так рискують? Це ж не свійський козел. Бачив, які в нього роги?

– Плакала твоя шапка за твоєю головою, – спробував звести все на жарт веселий Гагік.

– Моя шапка вилізе йому боком, – зітхнув Ашот.

– Не думаю, – посміхнувся Гагік. – Твоя шапка тільки допоможе козлу: тепер до нього жоден вовк не підійде…

Ашот ніяк не міг заспокоїтись. «Побачивши нас, козел повинен був повернути назад, в ущелину. Адже деякі тварини найбільше бояться людей. Що ж змусило його кинутись прямо на мене? – схвильовано думав хлопець. – Може, позаду був страшніший ворог?..»

Але довго роздумувати не було часу.

– Ну, ходімо вперед, – сказав, нарешті, Ашот.

Чим далі, тим труднішою і небезпечнішою ставала Диявольська стежка.

– Обличчям до стіни.

Так, як я, йдіть. Тільки на стіну й дивіться і тримайтесь один за одного, – наказав Ашот, коли стежка стала зовсім вузенькою. А сам з жахом подумав: «Ну й місце! Напевне, Камо не ходив такими небезпечними шляхами». – І серце Ашота стрепенулося: він мав нагоду довести свою вищість.

В одному місці вода розмила стежку, утворивши в скелі провалля, і Ашот замислено зупинився перед небезпекою. Якби раніше не говорили про сміливість Камо, він, очевидно, повернув би назад. Але тепер, приховавши тривогу, хлопець рішуче стрибнув через урвище.

– О, чудесна прірва: кинешся в неї – і крикнути не встигнеш! – спробував пожартувати Гагік, коли друзі підійшли до провалля.

Асо глузливо глянув на Гагіка:

– Якби коло ваших воріт лежала колода, ти зміг би по ній пройти?

– Ще й як! – весело відповів Гагік.

– Ну, а якщо цю колоду перекинути через річку або через таку ущелину?..

– Страшнувато, – несміливо промовив той.

– Нічого страшного. Тільки забудь про те, що внизу річка чи яма. Ось глянь… – І Асо, не дивлячись вниз, спритно перескочив темне урвище, мов якийсь неглибокий рівчак. – Зрозумів? – спитав він Гагіка з того боку провалля.

– Я зрозумів, але ти ногам моїм поясни!..

Порада Асо справді допомогла друзям подолати страх, і вони, хоч і з великими труднощами, все-таки перескочили провалля. Гагік всю дорогу тільки й думав про те, щоб приховати страх. Не випадково він весь час намагався підбадьорити себе й своїх товаришів жартами:

– Ну, чого ви злякалися? Вузька стежка? Та це ж звичайнісінький асфальтовий тротуар!

В іншому випадку:

– Ашот, дай руку, бо я боюсь, що ти впадеш…

Або:

– Асо, не лякайся, я підтримаю тебе…

А Саркіс, уже не соромлячись своїх шкільних товаришів, плентався позаду майже «на чотирьох». Собі ж на сором, він пересвідчився, що цей пастух набагато спритніший за нього. Саркіс сам собі здавався боягузом. І, втрачаючи з кожним кроком віру в свої сили й мужність, він разом з тим усе більше злився на товаришів, з якими доля примусила його йти в цю чортову Барсову ущелину.

Розділ четвертий

Про те, як природа не врахувала, що юним мандрівникам треба вчасно повернутись додому

– Ось ми і в славетній Барсовій ущелині! – спускаючись зі скелі й ставлячи ногу на спалену сонцем землю, урочисто оголосив Ашот.

– Ур-ра-а! Ну, а де ж кози, про які ти говорив? Приведи їх до мене.

– Потерпи, Гагік, потерпи. Вдень вони ховаються в печерах. Потім, коли піднімемося нагору, покажу. А тепер я вам розповім дещо про саму ущелину. Мені батько розказував, що це найкращий притулок для кіз. Бачите, сюди зовсім не можуть дістатися вовки. А чому?

– Тому, що у вовка немає рук, щоб лазити по камінню… – перебив його Гагік.

– А ведмеді? – втрутилася Шушик.

– Ну, ведмідь і на дерево видереться… А від вовків кози лише тут почувають себе безпечно, – вів далі Ашот. – У них копитця внизу вкриті чимсь таким м’яким та липучим, наче гумка, і їм дуже легко видряпатися сюди…

– А ти бачив? – пильно заглянувши в очі Ашоту, спитала Шушик.

– Звісно, бачив! Якось батько приніс убиту дику козу і показав мені її копитця.

Посідавши на каміння, мандрівники з цікавістю розглядали ущелину, в якій бував раз чи два відомий мисливець Арам з своїми приятелями.

З трьох боків ущелину оточували високі руді скелі, що нагадували своїм похмурим виглядом вежі та зубчасті стіни середньовічної фортеці Спереду ущелина була відкрита, і звідси легко було стрибнути прямо в пащу цього темного провалля. Саме сюди щовесни котили свої бурхливі води гірські струмки. З тріщин скелястих гір тяглися вгору маленькі кучеряві ялинки, колючий чагарник і криві деревця, які ростуть лише на безводних Землях. Ці деревця стійко витримували всі бурі й вітри, їхнє сильне, цупке коріння пробилось глибоко в тріщини кам’янистого грунту і живилося з далеких глибин землі.

Вся Барсова ущелина була вкрита на схилах ковилою та сухим пирієм. Місцями, там, де в землі ще збереглося трохи вологи, пирій виріс такий високий, що Бойнах ховався в ньому з головою.

Ущелина була хорошим зимовим пасовиськом для диких кіз. Але де в цих безводних, сухих місцях могли тварини вгамувати спрагу?.. Адже сліди свідчили про те, що кіз тут буває чимало. В густій траві Ашот помітив безліч протоптаних ними стежок. Подекуди трава була дуже прим’ята. Тут тварини лежали, перетравлюючи їжу.

Коли мандрівники відпочили і трохи під’їли, Ашот підвівся.

– Ну, ходімо тепер шукати природні хліви кіз.

По дну річища, прокладеного весняними потоками, вони піднялися на скелі позаду Барсової ущелини. Підйом був важкий і забрав багато часу. Тут вони трохи перепочили і знову подерлися вгору, туди, де майже коло верхів’я скелі паралельними рядами пробігали стежки-карнизи і похмурими пащами чорніли печери.

Збуджений запахом кіз, невгомонно гавкаючи, Бойнах стрибав серед каміння.

Декілька кіз вибігли з розколини гори і помчали вище по її схилу. Попереду, вимахуючи величезними, схожими на мечі, вкладені в ножни, рогами, біг старий козел-вожак. Іноді він зупинявся і повертав голову назад ніби для того, щоб перевірити, чи йдуть за ним інші. Завмирали на мить і його товариші.

В такі хвилини вони були чудовою мішенню для мисливця. За козлами неквапливо бігли кози. Вони теж часто зупинялися, чекаючи своїх дітлахів.

Коли тварини добігли до зубчастого верхів’я гори, вожак став на одному з виступів і гордо підвів свою гарну голову. Він наче навмисне підставляв себе під кулю.

– Ах, якби в мене була рушниця! – журився Ашот.

Вихопивши у Асо палицю, Гагік грізно замахнувся нею на кіз, вигукнувши:

– Тікайте, дурні, геть! Дарую вам життя!..

Товариші засміялись, а Бойнах шалено загавкав, пориваючись слідом за козами. Та де там! Хіба їх наздоженеш!

– А ви помітили, як козли зупиняються і поглядають назад? Зрозуміли чому? – спитав Ашот.

Хлопці мовчали.

– Мабуть, відпочивають. Підйом був такий важкий, – висловила здогад Шушик.

– Ну, який це підйом для диких кіз! Захотіли б – за хвилину опинилися по той бік гори. Козли зупинялися, щоб подивитись, чи йдуть за ними їхні подруги.

– Так, так, матері козлят… – зрозумівши, підтвердила Шушик.

– А ти розумниця. Вгадала! От і скажіть, що тварини не мають серця, – тоном людини, добре обізнаної з таємницями природи, сказав Ашот.

– Не серця, – поправила його Шушик, – а інстинкту…

– Я кажу – серця, а ти можеш розуміти – інстинкт.

Плигаючи з каменя на камінь, кози рівним шнурочком бігли до скель, що оточували ущелину зі сходу. Вони то зникали в складках порізаного розколинами схилу, то майже непомітними сірими плямами мелькали на його вузеньких сірих стежках.

– Які вони гарні! Які гарні! – захоплено шепотіла Шушик, приклавши долоню дашком до лоба. Дівчина вперше бачила диких кіз і не могла заспокоїтись від чарівного видовиська. Не менше були вражені і хлопці.

Побачивши, що ніхто за ними не женеться, тварини заспокоїлись і почали мирно пощипувати траву, лиш час од часу обережно оглядаючись, чи не загрожує їм яка небезпека від цих незваних гостей. Але раптом вони чомусь зірвалися з місця і стрімголов помчали на той бік гори.

– Що їх так злякало? – здивувався Ашот.

– Бачили? Бачили? Щось руде прошмигнуло там, серед каміння! – показуючи рукою вдалину, схвильовано сказав Саркіс.

Але як хлопці не придивлялися туди, куди показував Саркіс, вони не побачили нічого, крім похмурих сірих скель.

– Саркісу вже щось ввижається, – глузливо мовив Гагік. – Це, мабуть, від надмірної хоробрості… З великими сміливцями іноді таке буває…

Проте Ашот подумав, що цього разу немає підстав глузувати з бідолахи Саркіса. Адже щось-таки змусило кіз панічно тікати, хоч в ущелині немає ні вовків, ні мисливців… І тут він знову згадав того козла, який утік з його шапкою. «Здається, не ми його налякали, а щось інше…»

Та незабаром тривога юних мандрівників уляглась.

– Ну, ходімо далі, може, знайдемо щось цікаве в цій ущелині, – запропонував Ашот і повів товаришів вузенькою стежкою вперед, до верхніх скель.

Хлопці йшли мовчки, обливаючись потом і згадуючи граціозних тварин, що швидко зникли з їхніх очей.

Гагік, важко дихаючи, зупинився і долонею витер мокре чоло.

– Погодься, друже, що спускатися набагато легше, ніж лізти вгору, – звернувся він до Ашота цілком серйозно.

– Е-ех, ти!.. А хто це недавно так бундючився та глузував з Саркіса? – посміхнувся Ашот. – Ну, йди, йди, не нявчи!.. – Але, глянувши на сонце, він вирішив, що час повертатись. – Гаразд, уже починає вечоріти. Ходімо вниз!..

Скоро Гагіку довелось переконатися, що в цих скелястих місцях спускатися майже так само важко, як і підніматись, його худенькі ноги боліли, а підошви просто горіли.

Під рудими скелями чорніла якась широка дірка. Юні мандрівники вирішили тут відпочити. Це був вхід до глибокої темної печери. З неї, мабуть, колись витікала вода і пробила тут щось схоже на річище з гладенько обточеним камінням.

– Тут, мабуть, щовесни б’є джерело, – зауважив Гагік.

– Нічого собі джерело! Поглянь, яке широке річище, – задумливо сказав Ашот, входячи в печеру. – Прямо як річка…

Долівка в печері теж була розрита водою і одшліфована, як на морському березі. «Невже й це вода зробила? – подумав він. – Скільки ж її витікало звідси, що з’явилася яма завширшки два кроки?»

– Нічого не розумію, – похитав головою хлопець.

Непомітна усмішка майнула в Саркіса на губах.

Вона, здавалось, говорила: «Ех ти! А ще вважаєш себе досвідченим натуралістом! Ану спробуй пояснити!»

– Гадюка, гадюка! – з жахом вигукнула Шушик.

І справді, зачепившись хвостом за кущ, який стирчав у скелі над входом до печери, звисала сіра, з коротким тілом і плескатою головою, страшна гадюка – гюрза.

– Камінням її, камінням!.. – закричали хлопці разом.

Вони, жителі Араратської долини, добре знали, що гюрза – найнебезпечніша з місцевих гадюк. Щороку кілька тварин гинуло в селі від отруйних укусів цього огидного плазуна. Зрозумілими були через те жах і ненависть, що охопили хлопців у цю мить.

Шпурляючи каміння, вони скинули гадюку з скелі і тут же добили її. Ашот заходився здирати з гадюки шкіру, пояснюючи друзям:

– Погляньте, у неї навіть очі прикриті шкірою. Ось чому гадюки погано бачать.

– Як? Хіба у них немає повік? Хіба вони не кліпають? – здивувалася Шушик.

– Ні, не кліпають. Тому й погляд у них такий холодний, неприємний. От добре, що ми знайшли гюрзу. Подаруємо шкіру шкільному музею… Ой, що це таке? – І Ашот підняв із стежки кілька кісток. Оглянув їх і вирішив, що це кістки дикої кози. Тоді він швидко викинув їх і пішов уперед. «Кажуть, що тут не буває вовків. А це ж, мабуть, вовки козу розідрали!» – подумала Шушик.

– Стривай, Ашот, – гукнула дівчина. – Тут, певно, бувають вовки.

Хлопець несподівано зашарівся, але взяв себе в руки:

– Ти що, думаєш – орел не нападає на козенят?

Самовпевнений тон товариша не сподобався Саркісу. «Ніколи й не спитає, як вважають товариші! – подумав він. – Думає, що все знає і абсолютно правильно пояснює». Саркісу страшенно захотілося, щоб його «суперник» хоч раз та помилився на очах у товаришів. Повернувшись, він схопив кілька кісток і роги, що лежали на стежці, і в’їдливо запитав:

– На таку тварину, по-твоєму, може напасти орел?

То, безумовно, були кістки великого козла. Це зрозуміли всі. Ашот знітився. Йому нічого було відповісти, хоч і дуже хотілося заперечити. Хлопець вирішив мовчати.

– Здох, мабуть, – байдуже буркнув він.

Але Саркіс мовчки показав товаришам сліди зубів на одній з кісток. Це викликало невиразну тривогу в Шушик і Гагіка. Тільки Асо був спокійний. «Виходить, тут, в ущелині, є якийсь звір?..» – подумав кожен з присутніх, не наважуючись, проте, висловити вголос свій здогад.

– Ну, гаразд! Мабуть, щось давнє, – вдаючи з себе безтурботного, сказав Ашот і, взявши з рук Саркіса роги, додав: – Їх ми теж подаруємо кабінету природознавства… А черепашок тут скільки! Збирайте!

– А це що за черепок? – спитала Шушик, витягуючи з щілини в скелі костяну черепашку завбільшки з долоню.

Ашот взяв знахідку, мигцем глянув на неї і зневажливо відкинув.

– Гарний керівник юних натуралістів! – зауважив Саркіс і підняв черепашку. – Їй ціни нема, а ти викидаєш.

– Ну, якщо ціни нема, то сховай її у себе в скрині…

Саркіс нічого не відповів. «Хіба з ним варто говорити! Не розуміє, що коли ми знайшли тут, у скелях, морську черепашку, то це щось мусить означати…» І він поклав знахідку в кишеню.

Перебігаючи від каменя до каменя, кожен з мандрівників намагався знайти щось особливо цікаве, щоб внести свій вклад в шкільний музей. Ашот знайшов два величезних орлиних крила. Гагік надибав камінь з вкрапленими в нього якимись блискітками і клявся, що натрапив на алмазні розсипи. Шушик з дитячим захопленням підбирала черепашки, а. Асо знайшов і мовчки віддав дівчині свої знахідки: велике перо грифа, червоний дзьоб куріпки… З одної печери він виніс і віддав Шушик величезний букет. Квіти яскріли на сонці всіма кольорами райдуги, але не пахли, бо були… кам’яні.

– Кам’яні квіти? Де ти їх знайшов? – здивовано спитала Шушик.

Хлопці оточили її. Важкий, без запаху «букет» переходив з рук в руки.

Асо повів товаришів у відкриту ним печеру, і юні мандрівники зупинилися здивовані: вся долівка печери була ніби встелена барвистим килимом. Широкий промінь сонця пробивався крізь невелику щілину, освітлюючи цей казковий килим.

Мов зачаровані, боячись поворухнутися, дивились мандрівники на це чудове і водночас незрозуміле явище природи.

Із стелі печери звисали бурульки, схожі на крижані. Вони яскраво блищали надаючи казкової краси цьому підземному царству. Хлопці спробували зірвати кілька «квіток», але це їм не вдалося – вони наче зрослися своїми кам’яними листочками та стеблинками.

Мандрівники були в захопленні. Адже їм випало щастя на власні очі побачити дивовижне явище природи. Ці «кам’яні» квіти і крижані бурульки були не що інше, як сталактити й сталагміти, що часто зустрічаються в печерах вапнякового походження. Вода, поволі капаючи з стелі печери, розчиняє і несе з собою дрібненькі частинки вапна. Поступово вода випаровується, а вапно залишається і, наростаючи, створює фантастичні квіти, кущі, іноді навіть цілі ліси.

Ашот вибіг з печери. За ним кинулись інші. Хлопець побачив щось на дереві і вигукнув:

– Шишки!.. Шишки!..

Вони з радістю заходились обривати солодкі шишки мушмули. Асо неспокійно поглядав на північні вершини гір, де збиралися темні хмари. Підвівши голову, він втягнув носом повітря, ніби хотів по запаху щось зрозуміти. А повітря справді стало раптом якимсь дивно холодним. Жовті листочки на кущах почали жвавіше шелестіти. Відчуваючи щось недобре, Асо вирішив поквапити товаришів:

– Збираймось додому, бо вже пізно! Скоріше! – сказав він.

Але товариші так захопилися стиглою мушмулою, що не звертали уваги на його слова. І коли поїли всі плоди, Ашот спокійно сказав:

– Хтозна, чи ми ще потрапимо колись у Барсову ущелину. Ходімо під ті скелі, подивимось, чи нема там ще чого цікавого.

Бойнах неспокійно бігав навколо, і Асо, глянувши на нього, зрозумів, що своїм тонким інстинктом собака відчуває зміну погоди. Бойнах завжди був для Асо вірним барометром. Та й сам хлопець відчував уже наближення грози. Він ще раз попередив товаришів, але ті були так збуджені, що звернули увагу на його слова тільки тоді, коли вже було пізно. Та про це далі.

Поки що, втомившись від вражень і шукань, мандрівники сіли відпочити на великій кам’яній брилі. Їхні зашарілі обличчя й червоні галстуки яскраво палали в промінні вечірнього сонця, що швидко котилося за вершину Великого Арарату. Прохолодний гірський вітрець приємно обвівав голови, кошлатив кучеряве волосся. Всі почували себе надзвичайно добре на лоні рідної природи, були щиро задоволені хоч і важкою, зате приємною прогулянкою. Особливо вдячні були товариші Ашоту – адже це він показав одне з місцевих чудес – загадкову Барсову ущелину з багатою природою і граціозними мешканцями.

– Ну, а тепер в дорогу! – сказав Ашот.

Однак не встигли юні мандрівники спуститися на дно ущелини і вийти на стежку, що мала вивести їх на світ божий, як знявся лютий вітер. Він був такий сильний, що довелося зупинитись. А треба зазначити, що з Диявольської стежки можна скотитися в провалля від найлегшого вітерця. Наші герої сіли на краю карниза, сподіваючись, що вітер скоро вщухне і вони підуть своїм шляхом далі. Проте вітер не вщухав, а, навпаки, загрозливо завивав у западинах скель, зривав з кущів і дерев жовте листя, засипаючи ним розколини й тріщини, чистенько підмітаючи всі схили й стежки.

– Звільняє місце для снігу, – зляканим голосом сказав Асо, і слова його збудили тривогу в серцях товаришів.

Асо не міг помилитися: він добре знав мову гірських вітрів, з якими часто мав справу в своєму чабанському житті.

Кілька хвилин, проведених на холодному рвучкому вітрі, здалися юним натуралістам дуже довгими. Скелі, схожі на золоті палаци серед денного сонячного проміння, тепер стали похмуро загрозливими. В ущелині збирався важкий, густий туман, а з провалля долинали зловісні завивання й стогін шаленого вітру. Шушик злякано пригорнулася до Ашота і, коли в скелях виникав страшний шум, тремтіла всім тілом.

Зграя диких кіз пробігла Диявольською стежкою поблизу мандрівників. Остання кізка на мить затрималась, оглянулась на почорнілу Барсову ущелину і зникла за поворотом. Якщо й кози не хотіли тут лишатися, то, очевидно, в цьому була якась грізна ознака. «Вони тікають тому, що бояться бути замкнутими в цій ущелині, коли випаде великий сніг», подумав Ашот, і по тілу його пробігли мурашки.

– Вітер не вщухає. Вставайте! Спробуємо йти далі, – сказав він.

Саме тоді з скелі зірвався величезний камінь і з страшенним гуркотом покотився в провалля. Він прим’яв на своєму шляху пухнасту ялинку, яка вже не могла підвести поламане гілля і, здавалось, тихенько стогнала.

– Сядь, – потягнула Шушик Ашота за полу. – Сядь, а то вітер тебе змете в провалля.

– Ні, ходімо!.. – вперто наполягав Ашот. – Візьміться міцно за руки… Підемо одне за одним…

Товариші, борючись з вітром, підвелися на ноги, витягнулись ланцюжком і обережно рушили. Але, не ступивши й двадцяти кроків, зупинилися. Тут стежка звужувалась і, щоб не скотитися вниз, довелося знову сісти.

Що робити? Ашот уважно оглянув схил скелі. Поблизу не видно було ніякої схованки.

– Ходімо назад, – сказав він.

Але ніхто не зрушив з місця – було страшно піднятися, а ще страшніше – йти. Вже темніло, досить було зробити один необережний крок, щоб стати жертвою невгамовного вітру.

Зненацька Ашот помітив поблизу, ліворуч, западину, що плямою темніла в скелі. «Нічого не зробиш, – подумав він, – доведеться сховатися в ній. Тільки як до неї дістатися?» І хлопець вирішив почекати, поки хоч трохи вщухне вітер. Та він, здавалось, і не думав сьогодні вщухати.

– Хлопці, повзіть за мною!.. – гукнув Ашот і сам поплазував до наміченого ним пристановища.

Подряпавши лікті й коліна, юні мандрівники, нарешті, дісталися до западини на лівому краю стежки і ледве втиснулися в неї. На жаль, печера виявилась неглибокою: вхід її був ширший за середину. Та все ж тут було набагато приємніше, ніж на голій стежці, і вітер дув лише з одного боку. Ашот скинув своє тоненьке, але широке пальто і запнув ним вхід до печери. Одну ніч можна й так перечекати.

– До світанку потерпимо, – підбадьорив він товаришів. – А вдосвіта якось виберемося звідси…

… Стемніло. Поступово ніч оповила все навколо. Скелі стали зовсім чорними. Зубчасті верхів’я згромаджених докупи вершин ледве виднілися на темному фоні неба. В горах зловісно завивав вітер. А внизу зітхала своєю чорною пащею Барсова ущелина.

Спочатку невдахи-мандрівники почували себе непогано. Притулившись одне до одного, вони навіть трохи зігрілися. Та скоро нічний холод, особливо відчутний в горах, почав пробирати їх до кісток. Кожному почало ввижатися вогнище, до якого з такою насолодою простягнув би закляклі руки.

Гагік підклав під себе шапку. На шапці сидіти було тепліше, не так холодило каміння.

Найгірше почував себе Саркіс. Хоч як намагався він скрутитись калачиком – з того нічого не виходило: довгі ноги весь час стирчали з западинки. «Погано бути високим, – скрушно думав він. – І завів же нас цей Ашот у таке кляте місце!»

Зате Асо не втрачав бадьорості, йому зовсім не було холодно. Адже курди – гірські жителі. День і ніч проводять вони на повітрі і тому завжди, навіть влітку, одягаються тепло. Крім грубої аба, у Асо була ще й ватянка. Він співчутливо поглядав на Шушик і страждав від думки, що такій тендітній дівчині доводиться спати на камінні. Хлопцеві дуже хотілося дати їй свою ватянку, але він соромився – хтозна, що інші скажуть…

А Шушик полинула думками додому, до свого теплого двору, де на деревах маленькими зірочками горіли стиглі персики. Вона була в напівсонному забутті. Наче з-за семи морів долинали до неї слова Ашота: «Потерпімо ще трохи. Розвидниться, знову зійде сонце, і ми повернемось додому…»

Але коли після тяжкої, страшної ночі спалахнув, нарешті, світанок, наші герої з жахом побачили, що йде густий сніг. У горах почалася хуртовина.

Виходить, правду сказав Асо: вітер спочатку очищає все навкруги, щоб приготувати місце для снігу.

Так починається зима в наших горах…