Текст книги "Полонені Барсової ущелини"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 28 страниц)

Розділ вісімнадцятий

Про те, як всупереч усьому людина все-таки знаходить спосіб обдурити тварину і примусити її служити собі

Цього вечора, перед тим як лягти спати, Асо запитав Ашота:

– Ти знаєш, де я був під час заходу сонця?

– Справді, якийсь час тебе не було. Ти що, шипшину їв у кущах?

– Я нишком від товаришів нічого не їм! – з гідністю і несподіваною для всіх суворістю відрізав Асо.

Ніхто не помітив, як ці слова примусили здригнутися Саркіса, що лежав горілиць у своєму кутку.

Асо трохи м’якшим тоном вів далі:

– Я видивлявся, куди ховаються горобці.

– Ну, ну? Знайшов?

– Знайшов. Під Куріпчиною скелею є глибока печера. Вони тікають туди…

– А багато їх там? – зацікавився Ашот.

– Багато. З усіх боків злітаються. Ти не знаєш, як їх половити?

– Чудний ти, хлопче, чого ж раніш не сказав? Ану, вставайте!

І Ашот підхопився так швидко, ніби від запізнення на хвилинку горобці могли зникнути з ущелини…

– Дай ножа, Асо, а ви візьміть палиці і прив’яжіть до них оці кущі. – Він швиденько вибіг з печери і незабаром повернувся з кількома зрізаними під корінь кущами тернику. Кучеряві, густі гілляки були вкриті гострими колючками. Щоб кущі можна було тримати в руках, хлопець очистив кінці їх від колючок і роздав товаришам – кожному по кущу.

– Тепер – за мною!

Але хіба Гагік міг встати з місця, не взнавши точно, куди його кличуть?..

– Поясни спочатку, що ти надумав? – вперто вимагай він.

– Невже ти ніколи не ловив пташок у клуні взимку? – розсердився Ашот.

Гагік заперечливо похитав головою:

– Навіщо витрачати час на таку дрібноту?

– Вони, правда, маленькі, зате суп з них чудовий! А тепер послухай, як треба горобців ловити. Коли вони залетять у клуню погрітися взимку в соломі, ти трохи прочиняєш двері, а сам стоїш на порозі з отакими кущами в руці. Потім лякаєш горобців, вони з переляку стрепенуться – і в щілину, прямо на твої кущі. Тут їх і бий колючими гілками… А тепер пішли скоріше. Асо, собаку прив’яжи, хай залишиться тут…

Хлопці взяли дві головешки, що правили їм за смолоскипи, кущі тернику і вийшли з печери. Саркіс, не чекаючи запрошення, теж узяв кущ і рушив услід товаришам.

Надворі було ще видно. З ясного неба дивилися зорі. Вечір здавався сталево-сірим, наче сонце зайшло, але ще розсипало з-за гір свої бризки. Все навкруги тихо й мирно спало. І гори, що підводили на тлі неба свої гостроверхі шапки, і клиноподібні скелі дрімали у вечірніх сутінках, які ось-ось мали змінитися ніччю.

Хлопці мовчки ступали слідом за Асо, який незабаром привів їх до Куріпчиної скелі. Тут вони тихо зупинилися біля темного входу печери.

Цікаво, що було на думці у Ашота? Невже вони повинні ввійти з смолоскипами в печеру?..

Ні, Ашот забрав у всіх головешки-смолоскипи і поклав на каміння – одну проти одної так, щоб вони довго тліли й диміли. Потім одвів Гагіка вбік, віддав йому своє пальто і щось прошепотів на вухо. Сам висунув уперед колючий кущ і рушив у печеру, зробивши знак іншим іти за ним.

Коли хлопці, наче духи, мовчки увійшли в чорну пащу печери, Гагік підняв пальто, як парус, закривши ним вхід зовні. Ашот подав знак, і всі почали кричати. А потім раптом замовкли. За якусь мить почулося лопотіння крил. Сполохані серед ночі горобці кинулися з переляку літати по печері. Інстинктивно вони прямували до виходу, але, натикаючись на заслону, яку влаштував Гагік, знову, як навіжені, кружляли в темряві. «Мисливці» й самі нічого не бачили. Та їм і не треба було бачити. В печері зібралася сила-силенна горобців, і хлопцям досить було весь час махати кущами; Налякані пташки, налітаючи на ці колючі перешкоди, падали додолу, деякі знаходили собі притулок у тріщинах печери, але жахливий галас, який весь час здіймали нападники, змушував їх кидати свої сховища і летіти на гілки тернику.

Гагік трохи відтулив пальто, щоб подивитись, як ідуть справи, і засунув голову в печеру. Саме тоді хтось сильно вдарив його по лобі колючим кущем. Гагік відскочив, мимоволі відкривши вихід.

– Ви що ж, – крикнув він, – на мене тепер полювати вирішили?

З печери почувся гучний сміх, а горобці, які лишилися живими, знайшли шлях до порятунку.

– Затули вихід, Гагік! – закричав Ашот.

– Ні, брат, у мене голова не чужа, щоб я підставляв її кожному… Запаліть краще вогонь!..

Роздмухавши головешки-смолоскипи, хлопці побачили Гагіка і не могли не розсміятись: лоб його був страшенно подряпаний. Гагік витяг з-під чорного чуба гостру колючку і простяг її Ашотові:

– Ну й мисливець же ти!.. Для того ти мене тут поставив, щоб було по чому віниками бити?

– Нічого, Гагік! Зате ми тобі на одну пташку більше дамо. Ану, дайте сюди смолоскип, подивимось, що робиться на полі бою.

І справді, печера була схожа на поле бою – всюди валялись підбиті горобці.

Зібравши свою здобич, хлопці склали її в шапки й кишені і веселі пішли «додому».

Тепер Асо йшов позаду всіх. Як завжди в небезпечних починаннях – туди в авангарді, звідти – в ар’єргарді. Взагалі, там, де найважче…

… У людей, що виросли серед природи, сильно розвинуті п’ять почуттів. Але є в них ще й «шосте почуття», поки що не вивчене наукою. І чи не воно, це почуття, раптом викликало в Асо думку, що хтось вперто дивиться йому в потилицю?..

Хлопець обернувся і побачив, що чиїсь очі, сяючи холодним фосфоричним вогнем, втупилися в нього з-за кущів і враз зникли. «Звір…» – майнула думка. Розмахуючи головешкою, Асо пішов швидше. Він нічого не сказав товаришам, щоб не налякати їх. «Який же звір міг тут з’явитися? Звідки і як він сюди прийшов?» – про все це думав Асо, лягаючи спати. Одне було йому зрозуміло: це не вовк. Вовчі очі він добре знав. Та й як потрапить вовк у цю ущелину? Ні, це був інший хижак…

Так міркував Асо вночі, коли його товариші вже міцно спали, задоволені вдалим полюванням.

Проте спали не всі. Ашота хвилювали цієї ночі інші думки. Досі вони навіть не збиралися розчищати стежку. Голод не давав можливості. Сам Ашот наполягав, щоб усі тільки те й робили, що добували їжу. «Підхарчуємось, зробимо запаси їжі ще на два-три дні, тоді можна буде почати»… – говорив він. І з цим доводилось погоджуватися. «Ну, а тепер їжа є, – думав Ашот. – Чекати нічого… Завтра ж спробуємо щастя. Але чим розчищати? У нас нема ніякого знаряддя. Хіба ножем лопату зробиш?»

Сон зліплював повіки, і Ашот так і заснув, не вирішивши, як і чим розчищати їм ту стежку.

Навіть у сні не давало йому спокою це питання. Він бачив себе, як пробирається з форсункою в руках, скеровуючи струмінь гарячого полум’я на сніг, що вкрив Диявольську стежку. Сніг тане, тане з неймовірною швидкістю… «За мною, вперед за мною!» – радісно гукає Ашот і сам просувається швидко-швидко, а за ним легко й весело йдуть товариші… Всі поспішають назустріч волі. Ашот обертається і дивиться, чи йде за ними Саркіс, чи не відстає, як завжди. Ні, йде. Хіба він тепер відстане?» – поблажливо усміхається Ашот.

А форсунка, ніби вогнедишний дракон, вивергаючи дим і полум’я, спалює сніг, все більше відкриває чорніючу стежку – шлях додому. «Додому, додому!..»

Розділ дев’ятнадцятий

Про те, що куля влучає в боягуза, де б він не ховався

Дванадцятий день голоду…

Цей день, проте, був одним з найрадісніших для наших героїв. Тепер вони були озброєні не тільки пращами, а й влучними луками та стрілами. Але й це ще не все… А втім, розповімо по черзі…

Тільки-но почало світати, як юні мандрівники повставали, вмилися снігом, розпалили вогонь і, як по команді, глянули на западину в стіні печери, де зберігалась їхня вчорашня здобич. Це Асо заховав її туди від жадібного Бойнаха.

Тепер пастух діставав одного горобця за одним, кидав їх у підставлений Шушик поділ і запитливо поглядав на Ашота:

– Ще чи годі?

– Кого ти питаєш? Складом продуктів завідую я, – втрутився Гагік і, відштовхнувши Асо, простягнув руку до горобців.

– Правильно, – погодився Ашот, – у всьому, що стосується їжі, Гагіка ніхто серед нас не перевершить. Хай він буде нашим завгоспом.

– Яким завгоспом? Не завгоспом, а начальником господарського управління!.. – виправив Гагік і гордо випнув свої груди. – На сніданок, – оголосив він, – кожному належить по сімдесят п’ять грамів пташиного м’яса – щонайкраща санаторна норма.

– Відваж мені мої сімдесят п’ять грамів, тільки точно, – попросила Шушик, сміючись.

– Природа сама відважила… У вірменського горобця-самця двадцять вісім грамів чистого м’яса. У самки… У самки – двадцять чотири грами, а в молодого – двадцять один. Не віриш? В середньому майже двадцять чотири з половиною… «Виходить, на кожного – по три горобці. Склад заборгує кожному з нас по півтора грама м’яса.

Так, жартуючи, Гагік роздавав горобців, беручи їх з пелени Шушик.

– А чому ти собі чотири взяв? – здивувався Ашот.

Гагік мовчки скинув шапку і показав подряпину на лобі:

– Забув?

– Ага, ми обіцяли дати тобі зайвого горобця за те, що тебе вдарили… Ну, годі жартувати. Подумаємо, що робити далі.

– Передусім треба знайти глину і зробити піч, бо інакше ми від диму подушимось, – висловила свої міркування Шушик. – Та ще якийсь глечик потрібен воду зберігати.

– А ви що скажете?

– Списи треба робити на довгих мотузках? – І Гагік показав, як їх можна метати здалеку.

– Списи навряд чи знадобляться, – заперечив Ашот. – Взимку в ущелинах лишаються тільки птахи.

– Ой, як добре! – зраділа Шушик. – То тут нема звірів?

– Є… Можуть бути… – пробурмотів Асо, пригадавши двоє хижих очей, які він побачив учора.

Проте ніхто не спитав, чому він так думає.

– Еге! Я бачу, ви збираєтесь тут зимувати? – вигукнув Ашот. – А я думаю інакше. Те, про що ви говорите, звичайно, потрібне, але гаяти зараз час на це ми не можемо. Поки у нас є їжа, треба розчистити стежку.

Він запитливо глянув на товаришів. І справді, про дим чи про холод зараз думати? Всі зусилля треба спрямувати на те, щоб вийти з ущелини.

– Ну, то ходімо! Беріть зброю.

Ашот усе ще перебував під враженням сну. Йому здавалося, що він бачить вогненного дракона, який звільняє Диявольську стежку від снігу…

Пропозиція сподобалася всім, навіть Саркісові. Після недавніх моральних ляпасів хлопець наче трохи отямився, але все ще вагався: то йому здавалося, що товариші мають рацію, то в ньому з новою силою спалахувало пригнічене самолюбство. «Порівнюють з Асо!.. О, як це важко». І коли йому сказали, що він на цілу голову нижчий за пастуха, незважаючи на високий зріст, Саркіс знову втратив самовладання. Вставши сьогодні раніше від інших, він, на зло всім, пішов до «складу» бідної білочки і, забувши про муки совісті, почав їсти горіхи. Аж гульк: перед ним знову сидить цей клятий пес. Висолопив червоний язик і б’є хвостом об землю. Саркіса охопила лють. Але що робити? І він зробив так, як одного разу радив комусь батько, – зловили на місці злочину, поділися з тим, хто тебе спіймав…

Видушивши солоденьку посмішку на обличчі, Саркіс розлущив кілька горіхів і кинув їх собаці. Зробив він це так, наче відірвав од себе шматок м’яса.

Собака, що вже звик до рослинної їжі, миттю з’їв горіхи і попросив ще. Та Саркіс міцно прикрив каменем свій «склад» і повернувся до товаришів. Першою він побачив Шушик, яка ледве трималася на ногах, і йому стало жаль дівчини. Саркіс навіть хотів був піти вже по горіхи… Але… це означало б відкрити «склад» для всіх! Ні, цього він не зробить… «Мені що! Хай кожен про себе дбає», – в думці повторив Саркіс те, про що не раз говорив уголос. Не помічали Саркіса й товариші. Ніхто не запропонував йому чистити стежку.

Але чому, запитаєте ви, Саркіса не запрошували на роботу? Про це хлопці самі говорили сьогодні на світанку, коли Саркіс ходив до «складу» білки.

Шушик вимагала припинити бойкот, скільки ж можна мучити людину!

– Поки не покається перед колективом, не припинимо… – повторював своє Ашот.

– А хіба він не покаявся, коли вночі полював на горобців? На ділі покаявся, а не на словах. Хіба це не робота?..

– Теж мені робота!.. – сказав з іронією Ашот.

– А твоєї хіба більше? – розпалювалась Шушик. – Може, ти бачив у темряві, хто скільки вбив?.. Я взагалі проти такої суворості.

– Ми суворі тому, що потрапили в суворі умови, – відповів Ашот. – Чому він не покається?.. – підвищив хлопець голос.

Після недовгої суперечки вирішили почекати один день, подивитись, як Саркіс поставиться до роботи, – добровільно працюватиме чи доведеться силувати?..

Коли всі вийшли з печери, Саркіс і собі подався туди, де починалась закидана снігом стежка.

Дорогою затримались біля того місця, де нещодавно бачили зайця. «Чому, – подумав Ашот, – вухатий ховався саме тут, на відкритому місці, під снігом, а не десь під камінням? Ось і проритий ним хід ще цілий. Очевидно, він знайшов тут якийсь корм? Цікаво, який?

Ашот ступив кілька кроків до заячого тунелю, але по коліна загруз у мокрому снігу і зупинився.

– Знаю, знаю, душа твоя не може забути косоокого… Ой, як утекли, як утекли цілих два кілограми чудового шашлику!

Ашоту не хотілось відповідати Гагікові. Струсивши з себе сніг, він пішов до тієї стежки, яка так підступно зустріла їх і замкнулася, мов пастка.

Юні мандрівники спокійно просувалися Диявольською стежкою, мов кози, слід у слід, поки схил не став крутим. Що далі, то важче й небезпечніше було йти. Бо й справді, як ступати, коли ледве тримаєшся на ногах?..

Подекуди сніг із стежки змело вітром, але більша її частина була вкрита талим, як каша, сніговим місивом.

Хлопці зупинились і уважно подивилися навколо.

– Стежка така вузька, що працювати доведеться по одному, – сказав Ашот. – Ну, ви погрійтесь на сонці, а я почну.

Проміння сонця, відбиваючись од мокрого снігу, теплими хвилями огортало обличчя юних мандрівників. Від цього тепла чи, може, від роботи Ашот розігрівся; він скинув свій старенький піджак і подав його Асо.

Замість того щоб узяти піджак, пастух ступив уперед.

– Тепер я… Моя черга, – коротко заявив він, починаючи розкидати сніг своєю палицею.

– Так ми багато не розчистимо. Спробую зробити щось на зразок весла, – мовив Ашот і відійшов убік.

– Прошу в мої функції не втручатися! – заявив Гагік і побіг до печери, щоб зробити весло.

Спочатку він нарізав молодих гілочок, тоненьких, як олівці, склав їх біля вогню, а потім заходився плести з них щось схоже на маленький плотик. Працював Гагік довгенько, мабуть з годину, зате лишився дуже задоволений і, випадково глянувши на поличку з горобцями, подумав: «Жаль, нема тут нашого керівника. Може, премію дав би з горобців…»

– Іде лопата, йде! – вискочивши з печери і розмахуючи над головою своїм саморобним знаряддям, кричав Гагік.

Бойнах полював у кущах на мишей. Почувши вигуки Гагіка, він басовито загавкав і побіг слідом за хлопцем.

Припасували сплетене Гагіком весло до палиці і по черзі почали змітати сніг із стежки. Робота посувалася тепер легше, і чим далі вони пробивались, тим міцнішою ставала надія побачити нарешті білий світ…

– Так не годиться, хлопці, – несподівано оголосив Ашот. – Хай частина з нас працює, а частина шукає якусь їжу, щоб поповнити запаси. Всім нам стояти нема чого.

Найлегше лазили по скелях Асо і Гагік. Вони й пішли оглядати западини. Шипшина, схована в Масрупі, закінчилась. Довелося шукати нові ягідні кущі, і, звичайно, обидва хлопці скоро стомилися. Нарешті, в одному віддаленому куточку, на виступі скелі, перед ними зачервоніли на сонці якісь цяточки. Гагік весело загукав:

– Ой ви милі мої вітаміни «це»! Почекайте, я зараз доберуся до вас!

Поки Асо і Гагік збирали ягоди, Ашот і Шушик по черзі розчищали стежку, а Саркіс мовчки стежив за їх роботою, не наважуючись пропонувати свою допомогу.

– Ти, Шушик, піди в печеру і поглянь на вогнище… І взагалі даремно ти прийшла з нами. Адже вирішено, що тобі робити…

– Як же я піду до вогнища, коли ви всі тут працюєте? – жалібно заперечила дівчинка.

Саркіс починав розуміти, яку радість відчувають товариші, розчищаючи стежку. А він лишається осторонь, не може разом з ними поділяти цю радість. Нарешті, поборовши в собі соромі, хлопець наважився підійти до Шушик.

– Дай я трохи покидаю…

Шушик посміхнулась і дала йому лопату, але Ашот різко вихопив її з рук Саркіса і заходився працювати сам. Швидкими нервовими рухами він скидав сніг у провалля, і в кожному русі його рук відчувалось приховане роздратування. «Він просто ненавидить мене», – подумав Саркіс. І від цієї думки в нього защеміло в серці.

Робота посувалась дуже повільно. Та коли трохи відпочили, поснідали червоною соковитою шипшиною, яку принесли Гагік і Асо, всі відчули себе краще, і діло пішло веселіше. Хлопцям додала сили не стільки шипшина, скільки зростаюча віра у близьке визволення.

Так попрацювали до полудня і, прикинувши, визначили, що від снігу ледве очистили четверту частину стежки. Правда, чим далі, тим більше скеля спускалася вниз. Подекуди вона навіть нависала над проваллям, а ущелини, що перетинали стежку, були ще далеко попереду. І все ж такими темпами можна було розчистити шлях з Барсової ущелини днів через шість-сім, якщо до того часу не випаде новий сніг і в них щодня буде їжа.

Коли всі вже потомились, Шушик тихо, аж докірливо, запитала Ашота:

– Чого ти такий упертий, і досі не дозволяєш Саркісові працювати?

Саркіс сидів збоку і дивився в провалля.

– Ти думаєш, він хоче працювати?

– А хіба ти не бачиш – кається…

– Кається, бо важко, а ти наївна і погано його знаєш. Скине дві лопати снігу, а потім хвалитиметься в селі, що вивів нас із ущелини!

– Не будь таким жорстоким, Ашот.

– Гаразд, спробуємо. Поклич його!

– Саркіс, іди й ти працюй з нами! Керівник сам тебе кличе! – з радістю в голосі крикнула Шушик.

Саркіс мало не відповів іронічно: «Ага! Нарешті, він порозумнішав!» Однак стримався.

Взяв хлопець лопату, але задоволення від роботи мав лише перші кілька хвилин. Потім відчув таку втому, що лопата стала для нього справжнісінькою мукою. Ні, не звик він напружувати свої сили, не звик пріти від роботи. Добре, що Гагік прийшов на зміну. Саркіс з радістю передав йому лопату.

– Як ти думаєш, Ашот, чи не послати Шушик по наших любих горобців нам на підмогу? – лукаво підморгнувши, запитав Гагік.

Хто міг заперечити проти такої допомоги? І Шушик зараз же побігла готувати обід.

Сонце вже сідало за вершини гір, коли дівчина повернулася з смаженими на дерев’яних рожнах горобцями. Радісно гавкаючи і облизуючись, за нею плентався Бойнах. Всі хлопці одержали по рожну з трьома горобцями – і пообідали з таким апетитом, який буває тільки у людини, втомленої важкою працею…

Даремно Бойнах чекав кісточок. Хіба могли вони уціліти, попавши між два ряди молодих зубів?

Ось усі поїли, і ніби заясніло навкруги – світ став для мандрівників просто рожевим!

– Ну, орлята, вставайте! – розпорядився Ашот.

Знову заходилися працювати. Погано тільки було з Саркісом: спочатку він швидко втомлювався, беріг свої сили, а далі взагалі почав пасти задніх. Коли, витягнувшись ланцюжком, хлопці чистили сніг, Саркіс вирішив іти останнім. Тут і снігу було менше, й не так небезпечно. Страшно першому – тому, хто скидає з вузенької стежки великі кучугури снігу. Так і жди, що вони потягнуть тебе за собою, а, втративши рівновагу, легко полетіти в провалля… «Ні, Назар[13]13
  Герой вірменської народної казки.


[Закрыть] не з тих, що йдуть на війну першими…»

Але так само, як на полі бою, де куля часто знаходить боягуза, що заховався в окопі, наскочила біда й на Саркіса, який найбільше думав про свою безпеку. З ним сталося саме те, чого він боявся.

Ашот давно розгадав немудру політику Саркіса, який тільки вдавав, що працює. Спостерігаючи, як кволо і ліниво той розмахує своєю палицею, Ашот довго сердився мовчки, а потім крикнув:

– Ану, йди сюди, Саркіс! Попрацюй трохи на моєму місці, а то тільки руками махаєш… Візьми мою «лопату».

Що ж йому робити? Знову не послухатись, не звернути уваги на цю неприємну пропозицію? Знову лишитися самотнім? Ні, зараз це було б занадто зухвало. «Краще не зв’язуватись», – вирішив Саркіс і, спираючись на свою палицю, почав обережно, дуже обережно, просуватись уперед. Ось він минув Шушик, яка послужливо притулилась до скелі; ось і до Гагіка, який витирає піт з чола, вже рукою подати, як раптом… Проклятий камінь! Саркіс не хотів, щоб хлопці помітили його боязку, невпевнену ходу, і на мить високо підняв голову. І саме тоді під ноги йому потрапив камінь – хлопець спіткнувся, втратив рівновагу і не встиг навіть охнути, як зірвався з краю стежки й полетів у провалля.

Знизу долинув приглушений звук від падіння, загуркотів камінь, і все стихло. Злякано скрикнула Шушик, оглушливо загавкав Бойнах.

– Який жах! – аж присів Гагік; у нього затремтіли коліна. – Відійди! – сердито схопив він Ашота, який підійшов близько до краю провалля. – Ще й ти впадеш.

Ашот відступив півкроку, але не перестав напружено вдивлятися в глибину. Що було по той бік скелястого виступу, йому не вдавалося розглядіти. Тільки внизу, на виступі скелі, зеленіла маленька, кучерява ялинка з товстими і кривими гілками.

– Саркіс! – нахилившись над ущелиною, закричав Ашот.

Луна повторила його голос і завмерла. Хлопці напружили слух, але навкруги панувала мертва тиша.

Ашот сів на стежку і опустив голову на руки.

– Який жах! Що я наробив!..

Хлопці стояли, похнюпивши голови. Тільки зрідка чути було тихе схлипування Шушик.

Упав, розбився на скелях товариш їхніх важких днів – упертий, егоїстичний, та все-таки товариш… І саме тоді, коли він, здається, почав виправлятись, робив перші кроки назустріч колективу…