Текст книги "Полонені Барсової ущелини"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 28 страниц)

Розділ другий

Про те, як незручно тварині носити шапку

Вдосвіта Арам з Авдалом знову піднялися в гори.

Арам знав, що дикі кози виходять із своїх сховищ на світанку, щоб встигнути попастись, поки немає собак з отарами. Нашвидку попасуться і знову ховаються в неприступних печерах.

Повільно йшли Арам з Авдалом по скелястих вершинах, часто лягали і оглядали зверху нижні скелі. Передранковий холод щипав за обличчя, але всередині в них усе кипіло від нетерпіння, від палкого бажання натрапити на слід своїх синів.

Нарешті зійшло сонце. Руді скелі заблищали в його промінні, стали схожими на казкові фортеці й палаци.

На одній з них з’явилося кілька кіз. Вони то нахилялись, пощипуючи траву, то піднімали вгору свої красиві мордочки і пильно прислухались. Арам і Авдал, лежачи за виступом скелі, байдуже дивились на них. Їх погляди, ковзаючи по кам’янистих пасмах, шукали козла в шапці.

Зненацька пастух витяг з-під бурки руку і штовхнув Арама.

– Бачиш?

– Бачу, – прошепотів Арам і підніс до очей бінокль.

По той бік від кіз-матерів, з-за скелі, показалась голова великого козла. На його рогах справді стриміла шапка з червоним верхом.

Побачивши шапку, Арам страшенно розхвилювався. Він не хвилювався так навіть перед ведмежим лігвом, коли, ревучи й форкаючи, кошлатий звір вилазив, щоб розправитися з тим, хто порушив його спокій.

Арам підняв рушницю й прицілився, але від хвилювання нічого не бачив, і в такт неспокійним ударам серця здригалося дуло його рушниці…

Козел – видно, вожак отари – стояв на своєму сторожовому посту, оглядаючи все навколо. Він обнюхував повітря, нашорошуючи вуха то в один, то в другий бік, прислухаючись до кожного звуку, до кожного шелесту. Як батько оберігає спокій і безпеку своєї родини, так він оберігав свою отару.

Ось з вершини гори до козла долинув – підозрілий запах. Вожак глянув угору і подав сигнал тривоги: фршт… фршт!

Кози-матері здригнулись, напружились і, помітивши край чорної бурки, злякано шарахнули вниз.

Вважаючи своє завдання виконаним, козел-сторож збирався й собі тікати слідом за козами і вже зігнувся, приготувавшись до стрибка, як тієї ж миті, бджолою прогудівши під самою його шиєю, пролетіла куля. Мисливець промахнувся.

Багатоголосою луною озвався в горах грім пострілу. Кози зникли. Чути було тільки, як поступово затихає цокіт їх копитець та шелестить дрібне каміння, осипаючись із скелі.

Не минуло й хвилини, як кози спустились в ущелину і граціозними стрибками вже перебігали на схил сусідньої гори. Попереду, розмахуючи метровими рогами, на яких теліпалась шапка, біг знайомий нам козел. Козел зник, лишивши в душі мисливця Арама сумніви.

Авдал обернувся до свого супутника:

– Ну що, друже Арам, на козлі Ашотова шапка?

– Очі в мене сльозились, добре не роздивився. Поки не вб’ємо козла, не взнаємо… Ходім!

І Арам з рушницею напоготові поспішив за козами.

Перебравшись на той бік пасма, Арам і Авдал помітили групу озброєних людей, що йшли знизу їм назустріч. Ті подавали знак зупинитися, махаючи шапками.

Це були місцеві мисливці, а з ними Аршак і голова районного товариства мисливців.

– Спізнився… Ходив у район по допомогу, – виправдовувався Аршак, витираючи піт з чола.

Бідолаха! Що лишилося від нього, цього кремезного сильного чоловіка!..

– Даремно ви турбувались, – самовпевнено сказав Арам, – я сам спіймаю його в Барсовій ущелині.

– Та ми ще здалеку помітили, що кози тікали в той бік, – підтвердив мисливець. – А по-твоєму, вони справді в Барсову ущелину втекли?

– Так. Я налякав їх. Вони підуть у такі місця, де їм ніхто не заважатиме битися. Зараз же у них такий період, – пояснив Арам.

– Не поспішай, Арам, – спокійно перебив його мисливець. – Почекай, поки підійде Борода Асатур із своїми хлопцями. Тоді й вирішимо, як бути. Він людина досвідчена, може, дасть пораду.

– Борода Асатур? А які справи в нього у наших краях?

– Хіба не ти йому писав? Ні? Ну, якось він дізнався і приїхав нам допомагати. Цієї ночі всі вони були на одній з верхніх ферм. Я розмовляв з ним уранці по телефону…

– А чи знайде він нас? – зрадів Арам, почувши ім’я відомого мисливця з Севанського краю. Борода Асатур!.. Він обов’язково щось придумає, підкаже.

– Знайде. Ми домовилися зустрітись на Орлиній скелі. Здається, й сліди кіз туди ведуть.

Арам так зрадів, що стрімголов побіг до Орлиної скелі, хоча сліди кіз повернули трохи праворуч від цього шляху. Мисливці рушили за ним. Незабаром Арам радісно вигукнув: на вершині гори сидів сам дід Асатур. Його величезна овеча папаха чорніла на голубому фоні неба. Навколо старого сиділи на камінні ще якісь люди.

Мисливці зупинились, помахали шапками.

Старий у папасі, що сидів на скелі, трохи підвівся, махнув рукою (мовляв, помітив) і мовчки зійшов зі скелі. Мисливці зрозуміли: розмовляти не можна.

Аршак рушив назустріч гостям і гаряче обняв юнака, що йшов із старим мисливцем.

– Грикор-джан, і ти прийшов?..

Грикор, племінник Аршака, був майже ровесником Гагікові і дуже на нього схожий – такий же пустун і жартівник. Обнявши дядька, він, ледве стримуючи сльози, притулився до його плеча.

– Чоловікам плакати не личить, – добродушно промовив дід-мисливець, ховаючи за пазуху свою довгу бороду. – Доброго здоров'я, айгедзорці!.. – привітався він, підходячи ближче.

Любимий собака діда – Чамбар – з цікавістю розглядав незнайомих людей. Він розумів, що на людей, з якими так дружелюбно розмовляє його хазяїн, гавкати не можна.

– Доброго здоров’я тобі, дітям і внукам твоїм, дядьку Асатур! – знявши шапку, шанобливо вклонився дідові Арам і додав – На радість очам нашим ти прийшов до нас.

– Хай буде ласкаве до тебе око небесне, Арам-джан, хай здійсниться твоя мрія, – відповів дід Асатур за звичаєм.

Оглянувши всіх присутніх, старий кивком голови похвалив їх. «З такими людьми багато дечого зробити можна», – говорив його погляд.

Потім дід Асатур сів на камінь і спокійно почав набивати тютюном свою стареньку люльку.

– Познайомся, Арам. Це моє левеня – внук Камо. Ти про нього, мабуть, чув. А це наш жартівник Грикор. Той, хто з ним товаришує, смутку не знає.

В обох хлопців ноги були мокрі до колін: очевидно, вони пройшли через гори в глибокому снігу.

– Пити тобі, мабуть, хочеться, дядьку Асатур?

– Звісно, Арам-джан, налий, намучились ми в горах. Але яку це ти мені воду даєш? Червону?.. Щасливі люди Араратської долини – замість води п’ють вино!.. Ну, будьте здорові! Хай кожний свою втрату знайде, хай мир буде всім! – І старий з задоволенням випив вино з великого глиняного кухля.

– А дорогою не зустріли ні звіра, ні птаха?

– Як не зустріли?.. У Хосровському лісі ці левенята разом з Чамбаром диких кабанів вигнали.

– І ти підстрілив?

– А як думаєш, не підстрілив? – зухвало глянув на нього дід.

Вино вдарило йому в голову, старому хотілось якнайпишніше розповісти про полювання на кабанів. Але, помітивши, що Арам насупився і виявляє ознаки нетерпіння, дід встав.

– Одного кабана я вбив. Та не кабана, а цілого буйвола! – поспішив він похвалитися і, не зрозумівши, чому на обличчях слухачів замість здивування грає усмішка, посміхнувся сам. Виявляється за його спиною Грикор знаками показував, що дід підстрілив мале порося…

– Де ж твій кабан? – запитав Арам, коли вони вже вирушили в дорогу.

– Дичина належить не мисливцеві, а тому, хто її з’їдає, – поважно й повчально сказав дід Асатур. – Зараз на фермі її смажать і їдять… Ну от. А тепер ти розповідай, Арам, – перейшов старий до діла, – що за історія у вас сталася? Як діти? Як усе це було?..

Вислухавши розповідь Арама, дід Асатур поцмокав язиком, похитав головою:

– Бачу, що в твого Ашота, як і в мого внука, в голові вітер гуляє. Яких тільки турбот він мені не завдав! Ну, нічого, все обійшлося. І в тебе все добре буде… Не бійся.

– Але шапка на голові у козла – як вона там опинилась? – хвилювався Арам.

– Еге, це й справді якесь чудо, – задумливо пробурмотів старий і відразу ж додав: – У нас, можна сказати, теж немало різних чудес було, та всі вони виявились обманом… На нашому Далі-дагу є чорні скелі. Завжди в них щось шуміло, гуло. Люди казали, що там пекло і в великому казані киплять душі грішників. А ось наш Камо з своїм гуртком натуралістів відкрив цю таємницю. Висадили в повітря скелю – виявилось, що під нею річка тече. Ніякого чуда! На озері Гіллі у нас віками хтось ревів на всю округу. Говорили – водяник, сатана, водяний буйвол… Теж виявилось, що обман. Просто збігав з гір підземний потік і з гуркотом вливався в Гіллі. Ні, Арам-джан, ніяких чудес нема зараз. Ми твого козла, де б він не був, знайдемо і знімемо з нього шапку. Незручно, бачиш, щоб козли в шапках стрибали.

Бадьорий тон старого до деякої міри заспокоїв Арама.

– Твоїми устами мед пити, дядьку Асатур, – зітхнув Арам.

Знайшовши сліди кіз, мисливці пішли по них, ледве пробираючись вузькими і слизькими стежками. Земля на схилах, де розтанув сніг, була ще мокра, подекуди навіть грузька, тому досвідченому мисливцеві неважко було помітити, куди тікали кози. В балках і на схилах, де ще лежав сніг, тварини залишили відбитки своїх гострих копит.

То тут, то там зупинялись кози, відпочивали, відкопували з-під снігу зелену парость, але, відчуваючи, що їх переслідують, знову зривалися з місця і мчали вперед, до неприступної фортеці – Барсової ущелини.

Мисливці переслідували кіз до полудня і, дійшовши до гірського хребта, що відділяв їх від Барсової ущелини, нарешті, зупинились.

Тут сліди кіз, що тяглися на той бік хребта, з’явилися знову на іншій стежці і вели назад, спускаючись вниз, до Араратської долини. Сліди були свіжі, бо в ямках від копитець у м’якому снігу стояла вода.

А може, це інша отара?..

Мисливці почали лічити сліди: чотири кози-матері, троє козенят, козел тільки один. Де ж другий? Чи не пішов він Диявольською стежкою, що веде до Барсової ущелини? І чи не був це той самий козел – з шапкою на голові?..

Мисливці сіли на каміння, задумались.

– Ну, як по-вашому, це та отара чи ні? – запитав Аршак.

– Мабуть, та сама. Можливо, в ущелині кози зустріли ведмедя і повернули назад. Хоча, хтозна… – Трохи подумавши, старий мисливець Асатур додав: – Вони зараз у долині сіль лижуть, ходімо!.. – І рушив уперед.

Мисливці спустилися в Араратську долину і повернули праворуч, до того місця, де лежало гирло таємничого потоку. Уздовж його берегів росла трава – зараз вона була суха, – а трохи збоку, на лисих місцях, мерехтіли на сонці білі плями солі, що виступили з землі, ніби за ніч впала на землю роса, яку не може висушити сонце. Сюди з гір спускаються лизати солончаки вірменські муфлони й дикі кози. Та он і вони!

Кілька тварин, нахиливши голови, зосереджено лижуть природну сіль. Здалеку можна подумати, що це домашня отара. Але гострий погляд мисливця швидко виявляє те, що шукав.

– Той самий, у шапці! – схвильовано закричав Авдал.

– Так, так, – стверджує Арам. – Стійте, подумаємо, що робити.

Справді, на відкритому місці не підійдеш до таких обережних і чутливих тварин. Дід Асатур визначає, звідки дме вітер, і викладає свою тактику:

– Якщо ми сполохаємо кіз, то вони кинуться до скель, до своїх сховищ. Тоді ми з Арамом загородимо їм дорогу – ляжемо під тим кущем угорі і будемо чекати. А ви обійдіть їх ззаду і женіть на нас. Зрозуміли?

Ховаючись у прибережних кущах, мисливці піднялися вгору по річці Аракс і, обійшовши кіз з тилу, вийшли до солончаків.

Почувши людей, кози миттю скупчились навколо вожака. Ще мить, і вони помчали до рятівних скель. Не знали тварини, що на їх шляху ховаються за кущем мисливці Борода Асатур і Арам з рушницями в руках. Вітер дув від кіз до куща, і вожак з шапкою на голові не відчував найстрашнішого для себе людського запаху.

Ось тварини зовсім близько від мисливців. Уже яскраво видно чорну смужку, що перетинає землистого кольору корпус вожака. Груди в нього рябі, на череві біла пляма, а роги хитаються, мов два величезні карабіни…

Легко стрибаючи, за ватажком бігли кози, стрункі, тонконогі, з гострими маленькими ріжками і ніжним вигином шиї. Коли вожак зупинявся і поглядав назад, вони теж зупинялися й ніби по команді, оглядалися. Кожна мати прикривала грудьми своє малятко.

– Стріляй, ти краще бачиш, – прошепотів дід Асатур.

– Ні, я хвилююсь… Не влучу…

Дід Асатур весь напружився. Так буває завжди, коли мисливець готується до пострілу. Від того, що він підвів рушницю, на зрадницькому кущі ледве помітно ворухнулася гілочка. Цього було досить, щоб кози зупинились і стривожено подивились уперед. Та, перш ніж вони відчули небезпеку, з-за кущів гримнув постріл, блиснуло полум’я, піднявся димок. Вожак стрибнув і важко впав на землю…

Кози панічно помчали в гори.

Арам підійшов до козла, який ще бився в агонії, нахилився, зірвав з рогів хутряну шапку і завмер. Це була шапка його сина Ашота…

Розділ третій

Про того, хто обікрав юних мандрівників

Удар був такий несподіваний і важкий, що наші герої кілька хвилин не могли отямитись. Мов скам’янілі стояли вони на порозі печери. Ніхто не міг і слова вимовити. А коли нарешті опам’яталися, всі разом зачинили двері і підперли їх дрючком. Потім, затамувавши подих, прислухалися. Гагік навіть рота затулив рукою, щоб стримати кашель.

Поступово заспокоївшись, хлопці прикрили попелом ще тепле вогнище і знову якийсь час постояли, напружуючи слух.

– Чи не вийти нам на розвідку? – пошепки запитав Ашот і глянув на Асо – на кого ж він ще міг розраховувати в цей страшний час?..

– Ходім. Пошукаємо сліди, – погодився Асо, глянувши на кінець свого списа.

Вони обережно прочинили двері і з порога оглянули все навколо, – скелясту стіну проти печери й кучеряві кущі під нею, – потім, набравшись сміливості, вийшли.

Високо піднявши списи, хлопці ступили кілька кроків уперед і оглянулись. За ними йшли всі мешканці печери, теж озброєні списами.

Ашот суворо глянув на товаришів, і Шушик з Саркісом неохоче повернулися до вогнища. Гагік, високо піднявши сокиру, виступив наперед.

– Нас пограбувала людина! – раптом вигукнув він, показуючи на сніг.

І справді, сліди були такі, наче босий чоловік пройшов по стежці.

– Приготувати зброю! – крикнув Ашот.

Пройшовши кілька кроків, він нахилився над свіжими слідами, уважно придивився до них і твердо сказав:

– Ведмідь…

Усі інстинктивно відступили назад, повернулись до печери й зупинились біля дверей, готові в першу-ліпшу хвилину заховатися за ними.

– Напевно, п’яний, бідолаха. Виноградний сік бродить у животі і паморочить йому голову, – прошепотів Гагік, клацаючи зубами. – Ой, як холодно!..

Асо розумів, від чого стало так холодно Гагіку, але змовчав. «Ех, – подумав він, – не всі ж люди сміливі!..»

– Піду зігріюсь, – сказав Гагік і зайшов у печеру. Що там таке? – з тривогою запитала Шушик.

– Нічого, дрібниці.

– Що?

– Та нічого… Ведмідь… Якийсь боязкий ведмідь. Пожер наші запаси і втік.

– Що ж він тепер будете робити?

– Уб’ємо його!

І Гагік, набравши войовничого вигляду, глянув на дівчину, що зіщулилася ввід страху, і додав: – Не дамо ж ми йому перетравлювати украдене!..

Він сказав це з таким безтурботним виглядом, наче йшлося не про звіра, а про ягня.

– А як же ви вб’єте ведмедя? – наївно поцікавилася Шушик.

– Як? Так, як завжди: вдаримо сокирою по голові, і все…

В печеру зайшли Ашот і Асо. Вони підкинули в вогнище дров і сіли навпочіпки.

– Через тебе всі голодні, – вигукнув Саркіс на Ашота. – Чому ти нікого не залишив у печері?

Саркіс був правий, але Ашот не міг з ним погодитись. Гордощі заважали йому визнати свою помилку.

– А ти не кисни! – вибухнув він гнівом.

– Ти… ти… ти!.. – кричав Саркіс, бризкаючи слиною.

Ашот ледве стримувався. Здавалося, ось-ось він замахнеться і вдарить товариша. «Ясно, нерви не витримали в хлопця». – подумав Ашот і, шукаючи якоїсь причини, щоб змінити розмову, сказав:

– Може, вийдемо, Асо? Пошукаємо їжі. А захиститися віл ведмедя можна головешками.

Вони взяли по головешці і вийшли з печери.

Саркіс схопився. Очі його спалахнули. Він хотів ще щось сказати, але махнув рукою і знову сів. Хлопець взагалі сьогодні 6ув якийсь дивний, роздратований і дивився на всіх неспокійним поглядом.

Що з ним? Злякався, чи що?

Саркіс і ІІІушик лишилися в печері. Для безпечності двері підперли важкими колодами, у вогнище підкинули дров.

Надворі Ашот сказав:

– Якщо ведмідь випив стільки молодого вина, він сп’янів…

З сокирою в одній руці, з головешкою в другій, Ашот рушив по слідах ведмедя. Асо і Гагік не відставали від нього.

Вийшовши з «коридора», звір повернув праворуч і попрямував у скелі. В одному місці серед кущів він, очевидно, валявся, як іноді валяються на вулиці п’яні люди. А за кілька кроків звідси знову лежав, але вже на снігу. Ашот мовчки показував товаришам на сліди і постукував себе пальцем по лобі: «У ведмедя тут не все гаразд».

І в хлопця виникла смілива думка – знайти звіра в лігві і вбити, вдаривши обухом по голові!.. Оце діло! Толі вже їм ні зима, ні сніг не будуть страшні – живи собі спокійно до весни!

Ця думка так захопила Ашота, здалася йому такою реальною, що його страх почав потроху переростати у відвагу. І як тільки десь чувся шелест, Ашот зараз же насторожувався – не від страху, а від бажання знищити ворога…

Хлопці піднялися на верхній схил гори. Тут сліди ведмедя перевалили через пасмо і вели кудись до хребтів, що закривали ущелину зі сходу.

– Втік з ущелини! – вирішив Ашот. – Хіба він залишиться тут, відчуваючи людину?

Ашот справді був певен, що ведмідь зник зовсім, і відмовився переслідувати його. Ні з чим повернулися хлопці в печену, але на всякий випадок вирішили вжити деяких запобіжних заходів. Швиденько спорудили в коридорі дві високі барикади з каміння. Проте, закінчивши роботу, зрозуміли, що для ведмедя такі барикади не можуть бути перешкодою. Тоді хлопці надумали поставити «сторожів» перед кожною барикадою. Напхали сорочки травою, в розчепірені рукави встромили палиці, на голови опудалам наділи ковпак Асо і шапку Саркіса. Здалеку справді могло здатися, що два чоловіки – один у курдському ковпаку, другий у суконній шапці – пильно оглядають усе навколо.

Темний вечір спустився над ущелиною. Сумні й стомлені сиділи хлопці: скільки каміння їм довелося переносити! Тільки Саркіс не брав участі в цій важкій роботі. Він то лежав біля вогнища і тихо стогнав, то схоплювався і диким поглядом озирався навколо себе. Що з ним сталося?

Розділ четвертий

Про те, чому самітник повинен був протоптати своїми «святими» ногами ще одну стежку

Крізь щілини ветхих дверей пробивалося світло. Починався тридцять восьмий день полону наших героїв. Вони прокинулись і сумно подивились на згасле вогнище.

Як добре було вчора! В кутку печери ще зберігалась купка «курочок» Гагіка, їв глиняному глечику бродив пахучий виноградний сік, наче ждав, що його скоро покуштують.

Усього цього сьогодні не стало. Не було і грон барвистого, як райдуга, винограду. Якась безжальна істота позбавила мандрівників усього того, що було зібрано на зиму. Куди тепер іти? Що шукати? Хлопцям здавалося, що в Барсовій ущелині вже ніякої їжі не знайдеш. І вони сиділи похнюпившись. Не хотілося нічого робити, навіть розпалювати вогнище. В одному кутку лежала глина, принесена для спорудження печі, їв другому – лоза для кошиків. А перед ними знову стояв голод, знову треба було думати про їжу.

– Ходім пошукаємо «курочок», що тоді повтікали, – запропонував Гагік.

– Можна спробувати, – погодився Ашот. – Далеко полетіти вони не могли. Сховалися де-небудь поблизу.

– А ведмідь? А барс? – запитала Шушик.

– Ведмідь покинув ущелину, і барса давно не видно. Мабуть, він теж зник, – зовні спокійно відповів Ашот і, вставши, розібрав кам’яну барикаду біля дверей.

Він обережно висунув з печери голову. День був ясний, холодний. На вершинах барикад стояли пильні «сторожі». Ашот подивився на них і гірко посміхнувся. Потім разом з Асо вийшов з печери. Як досвідчені мисливці, хлопці навшпиньках обійшли все навкруги і, не помітивши ніяких слідів, нічого підозрілого, повернулися, щоб заспокоїти товаришів.

– Здається, все гаразд, – впевнено-сказав Ашот. – Дим вогнища всіх звірів налякав. І вони повтікали… Ходім!..

– А мені дайте спокій, – раптом спалахнув Саркіс. – Годі!..

Він сів. У напівтемряві очі хлопця неприродно блищали, а велика голова погойдувалась на тонкій шиї.

– Що з тобою? – здивовано запитав Ашот.

– Нічого… Дай спокійно вмерти! – І Саркіс з такою рішучістю витягнувся на своєму ложі, що ніякі вмовляння не змусили б його підвестися.

Гагік постукав себе пальцем по лобі, мовляв, чи не з глузду з’їхав?

Ашот здивовано знизав плечима. Несподівана зміна в поведінці Саркіса примусила його серйозно замислитись: чи знову показує свій характер, чи тут щось інше?.. Він встав, збираючись вийти.

– Ходімо!

Всі підвелися, тільки Саркіс не зрушив з місця.

– Дайте мені спокій! – закричав він знову, хоч його ніхто не чіпав.

Біля виходу Ашот дзвінким голосом сказав товаришам:

– Не бійтесь, не пропадемо…

– В природі взагалі нічого не пропадає, – філософськи відгукнувся Гагік, хоч голос його був сумний. – Щонайбільше – станемо поживою для звірів… Не пропадемо, звичайно, тільки видозмінимося, перетворимось на щось інше…

– Не бійтесь, – заспокоював товаришів Ашот. – Якщо будемо сидіти на місці й хникати – звичайно, станемо поживою для звірів. А треба діяти, рискувати, і виживемо…

Саркіс роздратовано кривився і люто розгрібав гілля, на якому лежав. Потім перевернувся на живіт, почав дряпати нігтями землю й лизати її.

– Солі! Краплю солі!.. – жалібно застогнав він і рвучко перевернувся на спину.

Солі?! Так ось у чому справа! Сіль була їх мрією. За дрібок солі вони віддали б, здається, життя. Навіть слово «сіль» викликало такі сильні рефлекси, що в них текла слина і судорожно стискалися нутрощі. Сіль! І як вони не розуміли, що це найдорожче в світі, що це – саме життя!..

– Потерпи, Саркіс, і сіль знайдемо, – намагався заспокоїти хлопця Ашот, хоча й сам не вірив своїм словам.

– «Потерпи»! Досить мені твої проповіді слухати! Набридло! Ти в усьому винен! – і, підвівшись трохи, Саркіс втупився в Ашота своїм палаючим поглядом. – Убив ти нас, убив!.. – Він упав на свою постіль і забився в конвульсіях.

Ашот понурив голову. Адже й справді він був причиною цих нещасть. Але він знайде, мусить знайти порятунок для своїх товаришів.

Та настрій Саркіса передався й іншим. Усі стали задуманими, роздратованими. У Шушик розболілася голова. Її почало нудити. Чого б це? Ашот не знав, як почуває себе людина, коли в її організмі не вистачає солі, але пам’ятав, що батько, йдучи на полювання, завжди насипав у баклажку з водою солі. «Сіль не дає людині ослабнути», – говорив він.

Отже, нестерпна кволість була, звичайно, і наслідком нестачі солі, її запас в організмі вичерпався. «Від цього, мабуть, людина й померти може», – подумав Ашот, а вголос сказав:

– А хіба ви не знаєте, – в усьому, що ми їмо, є сіль? І в шипшині, і в корінні.

Він намагався підтримати товаришів, але відчував, що нова непередбачена небезпека дуже велика і що їй не можна протиставити ні відвагу, ні терпіння.

Так, вони пережили багато, але нестача солі – чи не найбільше з нездоланних нещасть. Організм не зможе з цим миритися, що особливо ясно на прикладі з Саркісом. І проблема солі в важких умовах їхнього життя була дуже гостра.

Як бути? Сіль – не ягоди, її не знайдеш у кущах.

Сіль!.. Все, що досі турбувало юних мандрівників, – барс, ведмідь, їжа, – все відійшло на задній план.

– Хлопці! – вигукнув Гагік, вдаривши себе по голові, в моєму черепку народилась блискуча думка. – Чи думали ви про те, де брав сіль пустельник?

– Де?..

– В соляних копальнях.

Саркіс підскочив на своєму місці:

– Де ці копальні?.. – гукнув він не своїм голосом і затремтів.

– Де?.. Під скелями. Самі подумайте: де могли виникнути наші вапнякові скелі? Під морем! Де утворюється сіль? Теж у морі. Чи бачили ви соляні копальні, коли їздили на екскурсію в Нахічевань? Усі вони поруч з вапняковими горами. Коли море висохло, воно залишило тут вапняк і сіль. Ми повинні знайти її. Знайдемо і будемо лизати, як вівці…

– Ну, припустімо, що в ущелині є сіль, – сказала Шушик. – А як ми її знайдемо?

– А як знайшов її пустельник? Треба шукати! І до того ж, що він пив по-вашому?

– Топив сніг і пив, – сказала Шушик.

– А влітку?.. Очевидно, десь находив воду. Ходімо знайдемо її й ми. В тутешній воді повинні бути солі, особливо вапнякові.

Справді, якщо тут жила людина, то десь, в якомусь куточку ущелини має бути й вода!

– Ще одна блискуча думка! – приклавши палець до лоба, сказав Гагік. – Можна сказати, що воду ми вже знайшли. Ви спитаєте – як? Дуже просто. Коли в ущелині є струмок, то до нього обов’язково має бути стежка…

– Золота думка! – вигукнув Ашот і поплескав Гагіка по спині. – Не голова в тебе на плечах, а цілий карас розуму. Справді, якщо пустельник прожив тут десять років і щодня ходив по воду, то він пройшов стежкою принаймні три тисячі разів. Стільки ж разів повертався назад. Ясно, що від порога печери до струмка повинна бути стежка!

Не довго думаючи, хлопці взяли списи й головешки і подалися шукати воду. Коли пройшли через Південну барикаду, – так вони назвали купу каміння біля входу в печеру, – Ашот зупинився і почав пильно оглядати стежку, що вела до виноградника. Хлопець помітив: від неї відгалужується і відходить праворуч, кудись униз, ще одна ледве помітна стежечка.

– Дивись, Гагік! Це й є та стежка до джерела, про яку ти говорив, – сказав Ашот і ступив на неї. Асо і Гагік попрямували слідом за ним.

Стежка спускалася вниз і вела до скелі, що закривала Барсову ущелину з заходу. Ця руда скеля утворила тут коліно, яке весь час ховало від наших хлопців той таємничий куток ущелини, до якого колись щодня ходив пустельник. І коли вони з острахом, – зліва від стежки чорніло провалля, куди збігав загадковий потік, – обійшли виступ скелі, попереду відкрився досі невідомий яр. На дні його блищала стрічка води.

– Джерело! Джерело! – вигукнув Гагік і побіг уперед. За ним кинулись Ашот і Асо.

Проте якимсь дивним було це джерело. Воно витікало з печери і тут же зникало в тріщині скелі. Вода вливалась у величезну криву «ванну», краї якої обросли жовтувато-білими, схожими на крижані бурульками.

– Сіль! – закричав Ашот.

Троє товаришів припали до джерела і почали жадібно лизати жорсткі краї «ванни». Вони набирали повні пригорщі води і не могли напитися.

– Досить! – нарешті відірвався од джерела Ашот.

Асо неохоче підвівся, облизуючи солоні губи.

– Гагік, ти забуваєш про нашу умову, – сказав Ашот. – Забуваєш про дисципліну!.. Досить. Встань!

Ашот побоювався, що велика кількість солі може погубити товаришів, які давно вже її не вживали.

Хлопці одійшли від джерела і сіли на камінні. Кожним нервом, кожною клітиною свого організму вони відчували оздоровчу дію життєдайної речовини – солі.

– Ну, а тепер треба подбати про Шушик і Саркіса, – мовив Ашот.

– Я віднесу, – висловив бажання Асо і підвівся.

Гагіку хотілося самому віднести сіль, але, згадавши про ведмедя, він нічого не сказав. В душі хлопця почалася боротьба. Дорікаючи собі за слабовілля, він рішуче підвівся з місця, відламав велику соляну бурульку і рушив до печери.

Ашот і Асо переглянулись.

– Ти багато взяв, викинь половину! – спинив його Ашот.

Гагік мовчки послухався. Він чув, що людям, які довго голодували, не дають зразу багато їсти. Так само, мабуть, і з сіллю. А чи не зустріне він ведмедя? Хто знає, що п’яному може збрести на думку.

Хлопець мимоволі обернувся. Товаришів не видно. Страшно! Але це добре, що їх нема, – не побачать, як він боїться. Хто боїться? Хіба він боїться? Ні! Він же не Саркіс. Ні, він такий, як Ашот і Асо…

Так, сам себе підбадьорюючи, Гагік обережно йшов уперед, крадькома пробираючись за кущами.

І раптом хлопець зупинився, почувши якийсь шелест. Серце закалатало. Він ступив ще кілька кроків уперед і знову зупинився. «Це вільшанка», – поклавши руку на серце, спробував заспокоїтись Гагік. Але ноги не слухались. Незадоволений собою, хлопець ледве примусив себе йти далі і помаленьку добрів до сходів печери. Тут він обернувся, погрозив неіснуючому звірові кулаком і твердою ходою піднявся нагору.

Серце Гагіка було сповнене радості. Сьогодні він сам, – один як палець, – блукав по місцях, де «кишать ведмеді і барси». Коли почує мати, не повірить, не повірять і товариші в селі. Як шкода, що їх не було тут!..

– Саркіс, тримайся, я тобі сіль приніс! – ще з порога закричав Гагік.

– Сіль!.. Сіль!.. – одночасно пролунали два голоси.

І не встиг Гагік розповісти про свою небезпечну подорож, як шматок солі був уже в руках Шушик… Сидячи біля вогню, дівчина лизала його, обсмоктувала, ламала зубами. А Саркіс, ухопивши свій шматок, підстрибував і викрикував божевільним голосом:

– Сіль, сіль, сіль!..