Текст книги "Полонені Барсової ущелини"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 28 страниц)

Розділ тринадцятий

Про те, як смерть поволі, але неухильно наближалась до житла юних мандрівників

Шушик була майже непритомна, коли хлопці повернулись у печеру.

– Весь час скаржилась, що мерзне, – сумно повідомив Саркіс.

Ноги в дівчини були холодні. Вогонь погасав, паливо закінчувалось. Іти по нього не було ні сили, ні відваги. Хто знає, чи не чатує на них звір десь у дубняку? Та й не тільки в дубняку?.. Він може причаїтись і в кущах напроти печери.

Не було й води. Кам’яна «чашка», в якій хлопці зберігали сніг, давно стояла порожня, і наповнити її не було чим – поблизу не лишалося снігу. Звичайно, його можна було б знайти, але без вогню води не добудеш.

Довелося вийти з печери.

– Саркіс, ти подивись, щоб вогонь не згас, ми зараз повернемося, – сказав Ашот, але в його голосі не відчувалося звичайної впевненості!

З списами в руках хлопці спустилися в дубняк. Кам’яну сокиру вони не взяли з собою. – не вистачало сили нести її. На жаль, у дубняку не лишилося гілок, які можна було ламати руками, і їм довелось нарізати ножем лише тоненьких прутиків. Хлопці не стільки працювали, як відпочивали, час від часу лягаючи на м’які купи сухого листя.

От коли б можна було, забувши по все на світі, лишитись тут і поспати!..

В одному з видолинків, який щойно звільнився від снігу, Ашот знайшов кущі з сухими ягодами ожини. Він зірвав ягоди і поклав у кишеню. Гагік натрапив у листі на два жолуді: один він з’їв, а другий зберіг для Шушик. Асо обшукав кущ смородини, що звисав з скелі, але зірвав тільки чотири ягідки…

Дорогою хлопці захопили снігу і з усім цим «багажем» повернулися в печеру. Тільки надвечір їм вдалося приготувати чай, у якому плавали чотири смородинки і півжменьки ожинових ягід. Проте гаряча вода трохи оживила хвору.

– А де ж куріпки? Як стежка? Чого ви такі похмурі?.. – запитувала Шушик, і здавалось, що вона поверталася до пам’яті після важкого сну.

Ніхто не відповідав їй.

– Може, піти поглянути на сильця? – запитав Гагік.

– Чого йти?.. Певно, знову зжер, – безнадійно махнув рукою Ашот.

– Хто зжер? Що за таємниці у вас?.. – захвилювалася Шушик. – Мені холодно, Ашот…

Та хіба можна було сказати дівчині про звіра! І хлопці знову ухилились од відповіді. А Шушик лежала напівпритомна і беззвучно ворушила сухими губами. Всі мовчки думали про хвору: «Помре, якщо ми не добудемо їжі, помре».

– Гаразд, ходімо, – сказав нарешті Ашот. – Може, на наше щастя, щось потрапило в сильце.

Взявши по головешці, хлопці мовчки вийшли з печери. І Бойнах, зібравшись з силами, поплентався за ними.

– Залишайся, Бойнах-джан. Куди ти? – відставши трохи од хлопців, лагідно умовляв Асо свого чотириногого друга. Але собака не слухався і рвався вперед.

Ашот і Гагік, пройшовши кілька кроків, раптом почули, ніби в кущах щось зашаруділо. Між гілок фосфоричним блиском засяяли чиїсь очі. І саме тоді на Асо стрибнув якийсь величезний звір. Ашот тільки встиг помітити, як хворий Бойнах кинувся на несподіваного нападника, коли той ще був у повітрі, і обидві тварини скотилися косогором униз.

– Бийте! Бийте! – закричав Ашот, розмахнувшись головешкою.

Він і Гагік кинули свої гарячі головешки в невідомого звіра, той з переляку випустив Бойнаха і зник у темряві.

Все це сталося за якусь мить. Отямившись, Асо побачив Бойнаха внизу під скелею. Хлопець кинувся до свого вірного товариша:

– Ой Бойнах-джан! Ой братику мій!..

Охоплені жахом, Ашот і Гагік допомогли Асо перенести собаку в печеру і покласти на м’яку підстилку з сухого листя. З шиї Бойнаха струмувала кров.

Підхопився з постелі Саркіс:

– Що сталося?.. Що це!.. Барс?..

– Не розгляділи як слід, – похмуро відповів Ашот. – Здається, рись.

Він хотів заспокоїти і себе, й товаришів: хлопці знали, що рись хоч і належить до того ж котячого роду, що й барс, і навіть схожа на нього, проте ні силою, ні сміливістю, ні нахабством не може зрівнятися з ним.

А бідолашний Асо побивався над Бойнахом. Він одірвав шматок сорочки, спалив його і гарячим попелом присипав собаці рану. Кров перестала йти, але самовіддана тварина важко дихала. Коли б була їжа, може б, вона й вижила. А так…

– Бойнах, – лагідно покликав Асо.

Собака розплющив очі. Скільки суму й спокою було в його погляді! Здавалося, він задоволений, що вмирає!..

Паливо знов кінчилося. Хлопці тремтіли від холоду.

– Я змерзла… – час від часу подавала кволий голос Шушик. Але ніхто не наважувався вийти з печери.

У Асо голова тріщала від думок: чим допомогти своїй дорогій, як світло очей, сестрі, як врятувати життя кудлатого друга?..

Вкривши дівчину тілогрейкою, а собаку сорочкою, пастух сам загорнувся в тепле листя і тихенько плакав. Хлопці, вдаючи, що не помічають його переживань, мовчки сиділи навколо вогнища, яке ледве диміло.

Ця ніч, здається, була найважчою. Щоб вогонь не згас, Ашот згорнув жар в одну купку і присипав попелом. Ставало дедалі холодніше. Все тихіше стогнала Шушик. Ніхто з хлопців не заплющив очей цієї ночі. Тільки на світанку всіх здолала дрімота. Але це був не сон, а страшні кошмари…

Коли розвиднілося, Бойнах ніжно лизнув руку Асо, востаннє глянув на нього добрими, повними вдячності очима, і пастух побачив, як затуманюється погляд його вірного товариша.

– Бойнах-джан, братику мій дорогий!.. – заплакав хлопець.

Ашот і Гагік прокинулися і все зрозуміли… Понуру опустили вони очі у вогнище, в якому дотлівали останні жаринки. Важкі думи гнітили їх. Немає Бойнаха. А якою буде їхня доля?.. Що чекає хвору Шушик?..

Так почався двадцять другий день їхнього полону.

Розділ чотирнадцятий

Про те, що лихо і вдача приходять разом

Недарма пожертвував собою Бойнах… Своєю смерті собака врятував не тільки хазяїна, а ще й чудову дівчину Шушик. Стан її здоров’я почав поліпшуватись. Цьому сприяло тепле хутро собаки, і м’ясний бульйон і всезростаюча надія на визволення з полону. Адже хлопці почували тепер себе не такими голодними, як раніше, і могли продовжувати роботу на Диявольській стежці. Просидівши два дні в печері, вони, нарешті, на» важились вийти в ущелину, захопивши з собою єдину зброю – списи. Що ж лишалося хлопцям, як не забути про все, навіть про страх смерті, і йти розчищати стежку.

Але, вийшовши з свого житла, вони помітили, що хтось позбирав викинуті кістки. Отже, звір не думає відходити од печери. Він чатує на них. Порадившись, хлопці вирішили, що їхнім спільником у боротьбі проти звіра може бути тільки вогонь.

Стоячи на порозі, вони покричали, покидали камінням у кущі, помахали тліючими головешками і, уважно оглянувши місцевість, спустилися в дубняк.

– Він сьогодні не голодний, не бійтеся, хлопці, – заспокоював Ашот товаришів, маючи на увазі невідомого звіра, який погриз кістки.

Набравши по оберемку хмизу, мандрівники віднесли його в печеру й віддали Саркісові, а самі пішли в ущелину.

На краю Диявольської стежки Ашот зупинився, перевів подих і сказав:

– Давайте наламаємо ялинок і в найвужчому місці стежки розпалимо багаття. Так буде безпечніше.

Думка Ашота була цілком зрозумілою. Внизу – провалля, вгорі – стрімка й рівна, мов ніж, висока скеля, попереду шлях закритий. Отже, небезпека може прийти лише ззаду, з розчищеної стежки. І хлопці розпалили тут багаття…

Після дводенного відпочинку і ситої їжі (бідолашний Асо так і не доторкнувся до неї) робота посувалася швидше. Незабаром вони пробилися до такого місця, де скеля, що нависла над стежкою, утворювала щось на зразок відкритого з одного боку тунелю. Працювати тут стало важче. Під час завірюхи тунель забило снігом.

Що робити?

Цього вечора, сидячи біля згаслого вогнища, хлопці обмірковували своє складне становище.

– Тільки дикі кози можуть врятувати нас, – сказав раптом Ашот.

Ніхто не обізвався. Бо й справді, як кози могли відвести страшну небезпеку?

– Коли кози повернуться, звір займеться ними й забуде про нас, – пояснив Ашот.

– Гм! Чекай, поки кози прийдуть нас рятувати… І чого їм взагалі сюди йти?

– Прийдуть! Завтра починається грудень… Хочуть чи не хочуть, а прийдуть. Незабаром у кіз настане шлюбний період, а свої шлюби вони справляють саме їв Барсовій ущелині!.. Про це казав мені батько.

– Ет, мисливські вигадки! – махнув рукою Гагік. – Мисливці чого тільки не видумають… І нащо їм, покинувши наші прекрасні гори, йти в цю тюрму?..

Та чого варте було заперечення Гагіка? Адже досвідчений мисливець Арам розповідав синові, що під час парування козли так захоплюються бійкою, що зовсім забувають про небезпеку. Користуючись цим, на них нападають не тільки мисливці, а навіть вовки. В ущелині козли відчувають себе набагато безпечніше…

На цьому й закінчилася суперечка Ашота з Гагіком. Лишалося ждати кіз.

Та не тільки нещастя звалювалося на юних мандрівників. Завітала до них і удача. Йдучи якось з хлопцями розчищати стежку, Ашот помітив заячу схованку.

– Не може моє серце відірватись од цього тунелю. Мені здається, що там щось є. Бо навіщо було зайцеві ховатися в снігу, а не в камінні? Піду подивлюся.

І, брьохаючись у мокрому снігу, Ашот попрямував до колишньої заячої схованки, яка майже завалилась. Тут він побачив притрушені снігом виноградні лози й сухе листя. Це розчарувало хлопця. Хіба мало в нашому південному краю диких лоз, які не дають плодів, а коли й дають, то людина їх і не бачить: приходять дикі тварини й обгризають усе… Безнадійно махнувши рукою, він повернувся, щоб іти назад, коли раптом його нога зачепилась під снігом за якийсь кущ. Нахилившись, Ашот почав розплутувати лозу і з силою висмикнув довгу гілку.

– Хлопці, виноград! Виноград! – не тямлячи себе від радості, крикнув він.

Гагік і Асо відчули, що в них подвоїлися сили. Штовхаючи один одного, вони прожогом кинулись до Ашота і почали жадібно хапати виноград з гілки, яку тримав Ашот. Але той стримав їх запал:

– Не забувайте про порядок, – одвів він убік обважнілу від кетягів винограду лозу. – У нас є хворі…

І, обережно зрізавши з лози чотири кетяги, поклав їх на сніг. Товариші жадібно поглядали на соковиті ягоди.

– Пошукайте, може, ще знайдете, – байдуже кинув Ашот.

Хлопці почали завзято розривати сніг і незабаром знайшли під ним чимало виноградних кущів з уцілілими чорними й золотистими гронами. Під холодним, але товстим покривалом снігу виноград не вимерз, хоча відлига останніх днів була дуже загрозливою для нього.

– Зрозуміли тепер, чого мене так тягло сюди? Я ж казав, що треба розбиратися в явищах природи. Вони зв’язані одне з одним… Тепер ясно, чого тут опинилися і їжак, і черепаха?.. – повчально говорив Ашот.

Ашотова знахідка різко піднесла настрій юних мандрівників. Миттю забули вони пережиті злигодні, їм уже здавалося, що попереду нема ніяких труднощів, ніякої небезпеки…

Розділ п’ятнадцятий

Про те, як наші герої намагалися розкрити таємницю загадкового саду

Коли хлопці досхочу наїлися соковитих ягід, Асо наповнив ними кошик і поніс хворим у печеру.

Ашот і Гагік зрозуміли, що випадково зробили велике відкриття. З усього було видно, що виноград цей не дикий. Такий виноград протягом тисячоліть вирощували стародавні жителі Араратської долини ще задовго до нашої ери.

– Цей виноград, безумовно, посадила людина, – задумливо сказав Ашот. – Але кому він був потрібен? Адже звідси й урожай не винесеш.

– Звичайно! Господар саду сидів тут, з’їдав весь урожай, а на початку зими, розжирівши, як ведмідь, ішов, перевалюючись з боку на бік, у село, – висловив свою думку Гагік.

Ашот не обізвався на жарт товариша. «Тут ховається щось серйозніше», – говорив його погляд.

– Гм! Поглянь-но туди, Ашот! Дивись, он сліди старого арика… Сюди проходила вода. Сад поливали!..

І справді, на схилі гори лишилися сліди арика.

– Подивись ще сюди, – вів далі Гагік. – Цей чубук підрізали, щоб омолодити лозу… Я певен, це справа рук людини!.. Мені дід розказував, що якийсь добрий чоловік насадив десь у горах дуже давно великий сад…

– Почекай, Гагік! – перебив його Ашот. – Для нас, юних натуралістів, відкрилося цікаве діло. Давай-но займемось цим серйозніше. Май на увазі, що такий сад може відіграти важливу роль у житті всіх колгоспів Араратської долини і в першу чергу – в житті нашого колгоспу. Але про це потім. А поки що треба як слід вивчити нашу знахідку.

Слід колишнього арика тягнувся від верби до самого саду, що розкинувся на маленькій, занесеній снігом ділянці. Там, де росли очерет, верба й карагач, очевидно, було колись водоймище. Поступово воно замулилось.

– Ясно! – зробив висновок Ашот, уважно оглянувши це місце. – Пригадуєш, Гагік, що наш потік саме тут і промчав? Отже, тут було водоймище. Коли вода виривалася з печери, садівник запасав її для винограду і потім поступово витрачав. Так?.. Але хто це був? Як потрапив сюди він і чому поселився в глухому кутку проклятої людьми ущелини?.. Ми повинні знайти його житло. Він же десь тут жив?..

– Шкода, що він не залишив нам своєї адреси…

– Ні, залишив! – рішуче перебив Ашот. – Він протягом багатьох літ кожного дня приходив сюди, у свій сад. Значить, повинна бути й стежка до його житла.

– Справді!.. Давай оглянемо майданчик з усіх боків.

Пильно обдивившись усі кущі, Ашот і Гагік нарешті помітили сліди якоїсь стежки. Вона вела до скель, що закривали Барсову ущелину з заходу. Очевидно, колись люди ходили цією стежкою до саду. Хлопці нерішуче зупинились: іти вперед чи повернути назад?..

– Е, яке нам діло, хто він був і де жив? – махнувши рукою, сказав Гагік і повернув до виноградника.

Проте Ашотові не давала спокою таємниця загадкового саду. Він не маїв сумніву в тому, що знайдена ними стежка приведе до житла власника саду. Може, господар виноградника жив у приміщенні з дверима? У нього, мабуть, була якась піч, якесь знаряддя. Про це свідчив хоча б спиляний чубук. А якщо господар залишався тут і взимку, то його житло, видно, тепле… Нарешті, могли зберегтися якісь залишки їжі і хатні речі…

Тут Гагік, який досі байдуже слухав Ашота, раптом перебив його:

– Ось тепер ти переконав мене… Можеш не продовжувати, ходімо!

Коли хлопці підійшли ближче до скелі, Гагік нахилився і, піднявши щось з землі, показав Ашотові. То був клапоть вовняної полатаної шкарпетки.

– Цей чоловік став тепер, мабуть, – кавтаркусі, – боязко прошепотів Гагік. Вигляд у нього був такий серйозний, що Ашотові стало смішно.

– Який там кавтаркусі? – сказав він особливо бадьоро, щоб підкреслити свою безстрашність.

– Дід розповідав, що коли людині перевалить за сто п’ятдесят, вона стає кавтаркусі. Борода в неї відростає до кісточок і плутається в ногах. Чоловік так перероджується, що не пізнаєш. Перевертень… Вночі спускається з гір і краде дітей у селі… Кілька років тому з нашого села дитина пропала, пам’ятаєш?..

– Її гієна вкрала, дурню, це ж давно відомо. Гієну мисливці вбили…

Хай гієна – все одно страх у серці Гагіка з хвилини на хвилину зростав. Та хлопець не хотів цього показати і, як півень, що йде в бій, задерши голову, гордо ступав уперед.

– Хай буде гієна. Мені що? Але ти чого зблід?.. – сказав він і нахилився, щоб пропустити вперед Ашота. – Проклятий черевик! Іди, йди, я зараз…

– Хто зблід? Я? – обурено перепитав Ашот і рішуче попрямував уперед.

Правда, рішучості в нього було небагато, особливо, коли вони опинились перед кам’яною стіною й побачили, що стежка веде далі по скелястому схилу з кам’яними східцями, зробленими руками людини…

Розділ шістнадцятий

Про те, куди вела таємнича стежка

– Ну, смачний виноград? – весело запитав Ашот, повернувшись у печеру.

Він вдавав з себе безтурботного, хоч кам’яні сходи не виходили з його голови. Куди вони ведуть? Ашот не наважився навіть з Гагіком іти далі, а вирішив повернутися в печеру, щоб добре обміркувати з товаришами дальші дії.

– То як, наїлися винограду? – підійшли наші герої до хворих.

– Авжеж, наїлися! У мене аж пухлина стухла, – вперше за весь час посміхнувся Саркіс.

І Шушик зустріла їх щасливою усмішкою людини, до якої повертається життя.

– Кожен з вас по двадцять порцій глюкози прийняв! Як же тут не стухне пухлина! – жартував Гагік.

Шушик прислухалась до веселої розмови товаришів, але відчувала, що і Ашот, і Гагік чимось стурбовані.

– Що трапилось? І чому ви не принесли більше винограду? – запитала вона, підозріливо поглядаючи на хлопців.

– Нічого не трапилось… Асо, де наша важка зброя? Перед старою печерою? Візьмемо її… – І, ніби виправдовуючись, Ашот додав: – Треба бути обережним…

– Ні, щось трапилось! Куди ви йдете? – в блакитних очах Шушик спалахнула тривога.

– Нічого особливого… Йдемо кавтаркусі вбивати, – відповів Гагік, вдаючи байдужого. – Йдемо на полювання, не хвилюйся, – додав він уже з порога печери.

Залишивши хворих, три хлопці, озброєні, мов первісні люди, почали спускатися вниз. Про всяк випадок вони захопили з собою і кам’яну сокиру.

Зненацька Ашот зупинився й радісно вигукнув:

– Джан! Тепер ми врятовані!.. – І показав на скелю навпроти. З-за її верхівки з’явилась голова з двома рогами: дикий козел стежив за хлопцями.

– Ой-ой! Скажи йому, Ашот, щоб він швидше віддався в лапи звірові заради нашого життя.

– Не хвилюйся, Гагік, зараз і без нашої просьби звір уже снідає одним із них. І це добре! Але нам усе-таки треба бути обережними. Хто знає, що може бути.

– Так, Ашот! Хто знає… Може, на нас нападе звір або кавтаркусі?.. Слухай, поки з нами немає Шушик, признайся, що й ти боїшся. Я не кажу, що дуже, але трішечки, остілечки, як мій ніготь… – приставав він до товариша.

– Звичайно, боюсь. Адже я відповідаю за ваше життя…

– Як член ради загону?.. – в’їдливо сказав Гагік, і в чорних очах його було стільки лукавства, а жарт виявився таким дошкульним, що Ашотові лишився тільки один самозахист, з якого він тут же й скористався.

– Перестань базікати, а то… – сказав Ашот і, схопивши Гагіка за шию, повалив його на землю й почав лупцювати.

– Не боїшся! Нічого та не боїшся! Ти в нас відважніший за самого Давида Сасунського! Пусти!.. – благав Гагік.

Та тільки Ашот відпустив, Гагік спритно підставив йому ніжку, і ватажок гепнувся на землю. Не встиг Ашот отямитись, як Гагік уже сидів на ньому.

Хлопці почали борюкатися. То один, то другий був зверху, обоє реготали, важко дихаючи. Очевидно, та глюкоза, про яку говорив Гагік, уже додала їм сили. Хлопцям хотілося погратись, посміятися. Вони вже почали забувати навіть про звіра. Вперше за весь час перебування в Барсовій ущелині хлопці дозволили собі трохи розважитись.

Награвшись вволю, Ашот, Гагік і Асо дісталися нарешті до кам’яних сходів, розташованих у скелях під дубняком. Праве пасмо скель, коли на нього дивитися з дубняка, скидається на стрімку стіну, але коли стати на вершині цієї стіни, то можна помітити, що скелі розходяться у вигляді розчепірених пальців людської руки. Опустіть руку вниз і дивіться на пальці – ви побачите праве пасмо гір, де на місці великого пальця відокремилась від інших довга скеля. Тут і опинились наші мандрівники перед кам’яними сходами Недавня веселість миттю злетіла, і в серце кожного закралась тривога: хто може бути за цим таємничим порогом?..

Як керівник групи, Ашот змушений був іти першим. Але, піднявшись на кілька східців, він уповільнив крок Дорогу перетинали кущі терну й шипшини, обабіч сходів підводились високі скелі, утворюючи вузький коридор. Каміння було слизьке, вкрите густим мохом. Видно, тут уже давно не ступала нога людини.

Зненацька праворуч у скелі Ашот помітив дерев’яні двері. Хлопець на мить завмер, пильно прислухався, потім вигукнув:

– За мною!.. – І рішуче попрямував далі.

– Не бійся, я, як гора, захищаю тебе з тилу! – озвався Гагік, тремтячи від незрозумілого страху.

В печері було тихо і темно. Тримаючи в руках кам’яну сокиру, Ашот зупинився на порозі. Спершу нічого не можна було розглядіти в темряві. Але, призвичаївшись до мороку, хлопці помітили на долівці попіл, вугілля й кілька давніх головешок. На всьому цьому лежав шар якогось дрібного темного посліду, не схожого на пташиний чи козиний. Нахилившись, Ашот з цікавістю натураліста розглядав його. Потім підвів голову, глянув на стелю і, приклавши палець до губів, відступив назад, причинивши двері.

– Гагік, це кажани…

– Великі? – дивився на нього круглими очима Гагік.

– Побачимо. Не згадуй про вагу. Краще стань мені на плечі й затули курткою дірку над дверима.

– Я тут постою, постережу, а ти зайди туди й подивись добре – чи ніхто там не живе? – схитрував Гагік.

– Ніхто. Там, де селяться кажани, немає нікого. Вони залягли на зиму. Тихіше, не розбудіть…

– Ти їх бачив? Де вони?

– На стелі сидять. Швидше!

Дірка над дверима правила колись, очевидно, за димохід. Про це свідчила чорна смуга кіптяви на стелі.

Гагік, сподіваючись пообідати шашликом з кажанів, виліз Ашоту на плечі, затулив курткою отвір, потім спустився і сказав:

– Ну, покажи тепер, де вони?

– Почекай, полетять… Заткніть усі дірки в дверях…

Двері… Від них лишилася сама назва! Насправді ж це було кілька полій, обтесаних сокирою і абияк скріплених одне з одним, до того ж добре попсованих вітром, дощем і часом.

Заткнувши щілини гіллям і листям, хлопці вирішили порадитись, що робити далі. Вони бачили, що житло господаря саду було незрівнянно краще від їхньої печери – глибоке, тепле та ще й з дверима. Підпираючи їх зсередини камінням, можна спокійно спати, не думаючи про звіра. Вирішили негайно перебиратися сюди. Проте коли вийшли з печери, Асо порадив, поки ще не стемніло, попрацювати трохи на стежці, а на нову квартиру переселитись увечері. Адже стільки часу вони витратили на розшуки винограду і цього житла, забувши про найголовніше – шлях додому.

– Гаразд, – погодився Ашот, – ходімо попрацюємо, сонце ще високо.

Коли хлопці прийшли до Диявольської стежки, широке обличчя Ашота засяяло самозадоволеною посмішкою.

– Ось бачите, – сказав він, – наша праця не пропала марно. Ми відкрили шлях козам, а вони врятують нас од звіра… – І показав на сліди, залишені козами в глибокому снігу.

– Ходімо швидше, Ашот! Подивимось, чи не відкрили вони нам дорогу? – зрадів Гагік.

Хлопці пройшли далі по стежці. Там, де ще лежав сніг, сліди кіз обривались. Попереду вкритий снігом схил був гладенький, як дзеркало. Внизу зяяло провалля, вгорі була скеля. Дивно… Не з неба ж упали ці кози!..

Звичне око Ашота помітило, що в одному місці на розчищену частину стежки зверху скотився сніг. Значить, кози спустилися з скелі! Ашот уважно оглянув її виступи і радісно вигукнув:

– Зверху прийшли!.. Ну й чорти! З виступу на виступ перескакували. Оце риск!.. Хіба вовк зміг би спуститися по такому урвищу?..

– А чи не спробувати нам цей шлях? – запитав Гагік. Притулившись до скелі, він виставив уперед своє худеньке плече. – Ану, Ашот, стань на мене, спробуємо… Ні, ні, ти важкуватий… Асо, лізь краще ти.

Асо став на плечі Гагіку, схопився рукою за виступ, підтягнувся, вперся ногами і опинився на карнизі посередині скелі.

– Тут є сліди кіз! – крикнув він зверху.

– Простягни руку, чи не дістанеш до верхівки скелі?

– Ні, до верхівки не дістану. Але якщо хтось мене підтримає внизу, тоді, може, й дотягнусь до верхнього ріжка…

Але Асо й сам ледве тримався на цьому кінчику скелі. Хто ж наважився б підставити йому свою спину?.. А коли б і підставив, то тільки б у Асо затремтіли ноги – як обидва втратили б рівновагу.

– Злазь, злазь! – крикнув йому Ашот.

І хлопці знову взялися за лопати. Коли дійшли до тунелю, який наполовину був очищений від снігу, Гагік ще швидше почав викидати сніг у провалля.

– Сонечко моє, Ашот. Виноград у моєму животі став уже вином. Це воно й працює за мене, – жартував Гагік.

Попрацювавши до самих сутінків, хлопці вийшли на другий кінець тунелю.

– Завтра надвечір будемо на кінці стежки…

– А післязавтра вдень вийдемо з ущелини! Умерти б мені за твої сльози, мамочко!.. Потерпи, поки твій навіжений бичок прийде додому… Хлопці, а чи не піти нам зараз на побачення з виноградом?

Товариші здивовано глянули на Гагіка.

– Уночі?

– Ти тільки покажи, де можна поїсти, я й уночі знайду!

Обережно, тримаючись один за одного, Ашот, Гагік і Асо спустилися з стежки в ущелину і бігом, розмахуючи головешками, попрямували до виноградника.

Було вже пізно, коли хлопці повернулися в печеру, і тому переселення в нове житло відклали на ранок. Щодо Шушик, то вона взагалі була проти переселення.

– Роботи на стежці лишилося на день-два, скоро повернемося додому, – говорила вона. – Навіщо нам переселятися в чуже житло?

Той вечір був особливо радісний: питання з їжею майже розв’язане, стежка скоро виведе їх з цього пекла! Асо витяг з-за пояса свою сопілку і почав грати веселі мелодії, а Гагік запропонував навіть потанцювати.

– Хіба тепер до танців? – здивувався Ашот.

– А що ж? Невже тільки після того, як нас заллє потік, ми можемо танцювати?.. Ану, Асо, давай кочарі!..

І, поклавши руки на плечі Ашотові, Гагік почав танцювати, а Шушик і Саркіс, сидячи біля вогнища, дивилися на них і посміхалися.

Але танцюристи дуже скоро втомилися. Тільки сопілка Асо не стихала – то сльози бриніли в ній, то дзвеніли веселощі й завзяття.

Час від часу Асо відривав губи від сопілки і співав. При цьому він скромно відвертався від Шушик і по-курдському прикладав руку до вуха.

 
Беріване, беріване,
Іpo мні длан готі длан,
Азе гухаке бикям…
 

Про що він співав? І що було в цій пісні, яка то хвилювала співака, то веселила його, освітлюючи обличчя посмішкою?

– Ти думаєш, ми зрозуміли твоє «іро мні»? – запитав Гагік.

– Це пісня курдів-горян. Зміст її такий: «Доярки, доярки, мабуть, серед вас моя кохана. Якщо серед вас, то передайте їй: «Дівчино, зіронько, вигадай причину, візьми свій карас, приходь до джерела, – погуляємо». Якщо спитає мати: «Чого запізнилась, дочко?» – скажи їй: «Намисто розсипалося, збирала…»

– Молодець, Асо! Ну, а далі що?

– Далі?.. Пісні наших пастухів усі про дівчат, – сховавши обличчя за спину Ашота, сором’язливо відповів Асо.

– Про довговолосих кіз? Добре. Співай і перекладай, – наполягав Гагік, якому дуже сподобались пісні горян – курдів. Од вірменських пастухів він чув здебільшого сумні пісні.

– Гаразд, – погодився Асо, – заспіваю ще одну.

І знову, прикривши правою рукою вухо і заховавши голову в тінь, він заспівав приємним голосом:

 
– Іро хатія гонді тутуна зара…
 

Співав він так протяжно і довго, що, здавалось, виконав цілу любовну поему. Та коли переклав, то виявилось, що це всього чотирирядковий вірш. Юнак звертається до дівчини: «О сусіди, якщо ви не знаєте моєї коханої, я скажу вам її прикмети: вона струнка, очі й чоло красиві, обличчя смагляве. І йде вона завжди попереду всіх дівчат».

А дівчина відповідає парубкові: «Сьогодні в село тютюн привезли, і я купила для свого милого. Добре, якщо візьме мій подарунок. Якщо не захоче, додам два поцілунки-тоді, напевно, візьме…»

Шушик від душі сміялась, а пастух від сорому аж упрів і насунув свій ковпак на самісінькі очі. Але співати не перестав, а ще довго розважав товаришів, переносячи їх своїми піснями у світ простодушних пастухів-курдів. Помітивши, нарешті, що в Шушик обважніли повіки, Асо замовк.

– Груші вішати почала, – підморгнув товаришам Гагік і вийшов з печери. Ашот і Асо пішли слідом за ним.

Була ясна ніч. Небо дивилось на землю міріадами блискучих очей – зірок. Вдалині, по схилах Арарату, бігли, вигинаючись, мов змії, вогненні стрічки.

– Це турецькі курди підпалили траву, – сказав Асо. – Батько казав, що на тому березі річки лежать поля, які раніше належали вірменам. Їх захопили турки, але не орють, не сіють, не випасають, навіть траву не косять, і вона виростає така, що вершник губиться в ній. А щоб стара трава не глушила молодої, пастухи-курди кожної осені підпалюють степ. – Асо замовк, потім, після невеликої паузи, вів далі, як дорослий: – У вірменів горя немало було, але й у нас, курдів, не менше. Бачите отой край, де горить? Раніше там було багато курдів. Але турки не давали їм жити. Тоді курди почали боротися з турками, та невдало. Ті їх витіснили до підніжжя Малого Арарату, на іранські землі. Потім турки відрізали десь у себе шмат землі й віддали його Ірану, а взамін узяли той шматок, де оселились курди. Привели туди велике військо, прогнали курдів до берегів Араз-ріки і всіх там перебили… Хто живий лишився – перебрався через річку до нас. Батько мій зустрів кількох таких і розмовляв з ними. Вони й розповіли йому про своє лихо…

– Світає… Ходім у печеру, – тремтячи від холоду, сказав Саркіс. Спираючись на палицю, він теж вийшов подихати свіжим повітрям.

– З чого ти взяв, що вже світає? – запитав Асо у Саркіса.

– А он вранішня зоря зійшла.

Пастух засміявся:

– Це не вранішня зоря, а Кяраван-гиран. Багатьох обдурювала ця зірка. Пам’ятаєш, Ашот, я згадав її тієї ночі, коли нас залив потік? Хотів розповісти, чому її так називають, але не встиг. Кяраван-гиран – це «грабіжник караванів». Часто, коли верблюди ще мирно жують свою жуйку, один з погоничів раптом гукне: «Вранішня зоря зійшла, вставайте, час у дорогу». Не знають погоничі добре зірок і так само, як наш Саркіс, вважають, що ця зірка – вранішня. Вона, правда, теж яскрава, але сходить набагато раніше. Отож караван вирушає в дорогу, а світанку все нема й нема. Грабіжники користуються цим, оточують караван, грабують, убивають погоничів. Тому зірку й називають «грабіжником караванів». Ну, ходім, бо й справді стає холодно.

Хлопці полягали навколо вогнища на м’які постелі з листя, притулившись один до одного. Асо бачив з свого кутка бліде обличчя Шушик. Сумна посмішка пробігла по її губах. «Мабуть, їй приснилась мати…» – подумав хлопець і через хвилину сам уже спав так солодко, як можуть спати лише пастухи, що живуть серед природи…