Текст книги "Полонені Барсової ущелини"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 28 страниц)

Розділ десятий

Про те, що іноді заради товариша слід пожертвувати найдорожчим

Опівдні Ашот і Гагік, виснажені й голодні, повернулися з стежки. Вони ледве доплентались до печери і впали перед самим входом. На гіркому досвіді хлопці переконалися, що голодний шлунок поганий помічник у роботі.

Ласкаво, мов ніжна мати, гріло сонце. Якби можна було лежати отак під його промінням, забувши про все на світі, навіть про голод… «Чи не приніс ти чого попоїсти?» – питали сумні погляди хлопців, коли перед ними з’явився Асо. Але тон винувато опустив голову і мовчав. Йому хотілося розповісти про все, що з ним було сьогодні, сказати що він зараз піде й пошукає яких-небудь ягід. Та навіщо обіцяти, коли в нього немає сили зрушити з місця.

– Бойнах навряд чи виживе, – тільки й зміг сказати пастух приглушеним голосом і коротенько розповів про те, що сталося.

Ашот замислився і потім, оглянувшись навколо, тоном змовника прошепотів:

– Нічого не зробиш – доведеться його прибити і…

Очі Асо наповнилися слізьми.

– Як я житиму без нього?.. – плакав пастух.

Всі замовкли: знали, який дорогий Бойнах для Асо. Але іншого виходу, здавалось, не було.

– Не тільки їжа потрібна для Шушик, – зауважив Ашот. – Якщо ми добре не укутаємо її, вона не виживе… Треба здерти шкуру (він не згадав чию), вивернути її і надіти на Шушик, як це роблять полярні жителі.

Асо відчував себе між двох вогнів. Нарешті, знесилившись у цій боротьбі, хлопець сказав приглушеним голосом:

– Добре, я піду, щоб не чути і не бачити…

Хитаючись, він пішов за скелю і впав обличчям на купу сухого листя.

– Бойнах-джан, Бойнах-брат, я не винен… – радаючи, говорив бідолашний Асо.

Ашот поволі спускався по скелях вниз. Мовчки ступав за ним Гагік. Ніколи в житті хлопець не був ще таким серйозним і сумним. Він вів Бойнаха на саморобному поводку.

Покірно йшов за хлопцями поранений Бойнах. Собака нічого не міг підозрівати, хоч на поводку його ніколи раніше не водили.

За скелями зупинились. Хлопці відводили погляд, коли собака дивився їм у вічі. «Навіщо ви привели мене сюди?» – здавалось, запитували розумні очі тварини.

– Що ж тепер робити? – пошепки запитав Гагік.

– А хіба мені доводилось?.. Стривай, давай прив’яжемо його до дерева.

Зв’язавши свої пояси докупи, хлопці прип’яли Бойнаха до стовбура високої ялини. Собака, нарешті, зрозумів їх намір. Він жалібно заскімлив і почав лизати Ашотові руки. Хлопець знітився.

– Принеси вогню! – несподівано наказав він Гагіку.

Той слухняно побіг у печеру.

– Що ви робите? Де ви там вештаєтесь? – спитала Шушик і застогнала.

– Зараз… Добуваємо їжу…

Він вихопив з вогню головешку і хутенько побіг до товариша. Минаючи Асо, Гагік прочитав в його очах подив, але відвернувся і мовчки поспішив далі.

Ашот нетерпляче ждав Гагіка. Він зняв сорочку, накинув на голе тіло куртку, а від сорочки одірвав рукав і, коли Гагік приніс вогонь, підпалив його. Собака, здавалося, з великим інтересом стежив за Ашотом. Не менш здивований був і Гагік. А втім, Гагік знав, що питати Ашота не варто: все одно не скаже…

Коли рукав сорочки Ашота зотлів, хлопець приклав цей попіл до рани Бойнаха, розірвав сорочку на шматки і перев’язав собаку.

– Ех! Вмерти б мені за твою душу, Ашот!.. – обнявши товариша, радісно вигукнув розчулений Гагік. – Адже і я подумав про це. – А тоді відійшов назад і, насупивши брови, суворо спитав: – Може, перев’язав, щоб потім убити?..

– Не будь дитям, Гагік. Це наш товариш у біді. То хіба можна вбивати товариша? Ні, друже, ми повинні вилікувати його… Краще піди пошукай якоїсь їжі!..

Ашот відв’язав Бойнаха, і той, зрадівши, хотів кинутися вперед, але не зміг. Очевидно, падаючи з скелі, собака пошкодив собі щось усередині, і хлопці з болем в серці зрозуміли, що їх товариш уже не буде бігати, не стрибатиме…

– Асо! Гей, Асо! Іди сюди, Бойнах тебе кличе! – крикнув Гагік. Він був голодний, знесилений, але душа його, здавалося, співала.

Прибіг Асо. Радісний, розчулений, він гаряче обнімав товаришів, розуміючи, яку жертву вони принесли заради нього. Почуття вдячності світилося в очах пастуха. Він хотів висловити її, але спазми стискали горло.

Стан Бойнаха дедалі гіршав. Хлопці докладали всіх зусиль, щоб врятувати свого безсловесного товариша. Але марно.

… В природі всі явища тісно пов’язані між собою. Відкриєш якесь одне – знайдеш пояснення другому, а це – пояснить тобі третє. І так без кінця. Наприклад, якщо в міжгір’ї так багато вільшанок, то повинні бути й кущі ожини; якщо є кущі, то повинні бути і ягоди… Зараз усе вкрите снігом, але, може, подекуди кущі виглядають з-під снігу? Отож пташки туди й полетять, шукаючи сухих ягід. Виходить, якщо піти по слідах птахів, то можна знайти кущі ожини й малини, ягоди яких, як відомо, виліковують простуду.

Приблизно так міркуючи, хлопці підвелися й вийшли з печери шукати ягід.

Спускалися вниз по правому крилу ущелини, вкритому дубками, серед яких ріс і їхній давній знайомий – горіх.

Тут, у цьому родючому видолинку, затисненому між скелею та основним гірським пасмом, хлопці й знайшли вільшанок, які стрибали серед кущів.

Багато камінців довелося витратити юним мисливцям, стріляючи з рогаток в ожиннику (так вони назвали цей куточок), поки вони підбили одну пташку. Зате на кущах ожини було чимало сухих кисло-солодких ягід. Наївшись досхочу цих ягід, хлопці нарвали кілька жмень їх додому, прихопили вітку з корінням малини і рушили до печери.

Не встигли приготувати «малиновий чай» і напоїти ним хворих, як і стемніло. Які ж короткі дні! А їм потрібні були довгі-довгі, адже стільки різних справ треба їм зробити!

У величезному глиняному горщику варилась пташка завбільшки з куряче яйце. Очевидно, це був найбідніший у світі суп. І все ж, оточивши горщик, хлопці дивились, як закипає вода в ньому, вдихали ледь відчутні пахощі м’яса і хмурніли. «Обід» ще не був готовий, коли Асо, вийнявши з кишені кілька сухих диких слив, які він зібрав десь в ущелині, кинув їх у горщик.

– О, тепер це буде справжня шорва[23]23
  Шорва – суп (вірм.).


[Закрыть]. Жаль, що того їжака ми з’їли, – сказав Гагік і майже пошепки, тоном змовника, запитав: – А чи не оббілувати нам його дитинча?

– Ну-ну, що це ви там шепочетесь? Щоб про їжака й мови не було! Думаєте, не чула? – стурбовано підвелась на своїй постелі Шушик.

– Ти упріла, хушко Шушик, лежи, лежи… – І примусивши дівчину лягти, Асо дбайливо поправив на ній одежу, що зсунулась на долівку.

Щоб Шушик не застудилася, хлопці прикрили вхід у печеру. Під стелею клубочився дим, але, лежачи, можна було дихати трохи чистішим повітрям.

– Ти що це, Асо? Все листя з своєї постелі в мою переклав?.. А сам на голому гіллі спатимеш? – обурилася Шушик.

Пастух ніяково мовчав, ніби його зловили на місці страшного злочину.

– Це, мабуть, їжак перетягнув. Асо тут не винен, – підморгнувши Ашотові, невдало «вигородив» пастуха Гагік.

Коли «шорва» була готова, Асо вийняв з кишені жменьку сухих пахучих трав, які він нарвав, коли сподівався на обід з орлиного м’яса, розкришив їх і кинув у горщик. Гагік, ретельно виконуючи роль кухаря, зняв горщик з вогню й поставив перед Шушик. Гаряча пара, пахощі дикої сливи й трав наповнили печеру…

Вечір уявлявся нашим героям, як ніколи, спокійним, мирним. Але ось несподівано загарчав і кинувся до виходу з печери Бойнах. Асо, за ним і Ашот з Гагіком підхопилися з своїх місць.

Собака зупинився на порозі і, задерши голову, загрозливо гарчав.

Що його стурбувало?

Хлопці прислухались. Із схилів скель до них долинули якісь дивні звуки, схожі на нявкання голодного кота. Спершу вони були м’якими й тихими, потім змінились на хрипке ричання, а далі й на рев – довгий, таємничий, зловісний.

На мить хлопцям здалося, що це вітер завиває в тріщинах скель, – вони не знали тварин, які б могли так ревіти. Проте скоро зрозуміли, що то не вітер. Звір!.. Але який?

Рев повторювався і стихав у густій темряві, роздратований, страшний.

Потім налетів вітер, піднялася завірюха, і, крім її завивання, нічого вже не було чути навкруги.

Постоявши на порозі ще кілька хвилин, хлопці вернулись у печеру. Всі пригнічено мовчали.

– Що трапилось, чого ви такі бліді? – захвилювалась Шушик.

– Що могло трапитись!.. – розгублено проказав Ашот.

Він глибоко замислився. «Який би це міг бути звір?» – міркував хлопець, перебираючи в пам’яті всі звуки, які чув коли-небудь у лісі. Але такого реву він не чув ніколи.

Розділ одинадцятий

Про те, як страшна небезпека непомітно наближалася до жителів печери

Двадцятий день життя юних героїв у Барсовій ущелині відзначився двома несподіваними подіями. Одна з них була радісна, друга – жахлива.

Вставши вранці, хлопці в першу чергу подбали про своїх хворих. У Саркіса нога перестала боліти, але самозваний костоправ заявив, що йому треба ще лежати.

З корінців ожини, що лишилися звечора, хлопці зварили чай, напоїли хворих і вийшли з печери. Шкутильгаючи, поплентався за хлопцями й Бойнах.

Вони обшукали в ожиннику всі кущі, але вільшанок не було: налякані вчора, пташки покинули свої звичні місця.

Із ожинника хлопці подалися в дубняк. Тут вони руками, ногами, зламаними гілками розворушили все сухе листя, сподіваючись знайти під ним жолуді… Але, на жаль, не знайшли нічого.

День видався сонячний, теплий. Коли б хлопці не були такі голодні, з якою радістю попрацювали б сьогодні на стежці!

Ашот і Гагік сіли під старим горіховим деревом і зажурились.

Раптом з кущів почувся голос Асо:

– Хлопці, сюди. Яблука знайшов!

Друзі підхопилися. От тобі на! Де ж та яблуня? Вони ніколи не зустрічали тут жодної дикої яблуні. Проте справді за скелею тулилася карликова яблуня, і до того ж дуже рясна! На її гілках і під стовбуром було стільки яблук, що хлопці набили ними повні кишені.

– Я піду віднесу хворим, – сказав Асо, набравши в ковпак яблук.

– Підбадьор їх, скажи, що ми пішли на стежку працювати, – крикнув навздогін Ашот і подумав: чого це вони, справді, сидять на одному місці? Чи не краще піти на стежку й розчистити хоч кілька кроків?..

Становище було відчайдушним, і хлопці добре це усвідомлювали. Цілком зрозуміло, що, голодні й знесилені, вони не зможуть працювати. Але що готує для них зима? Чи витримають вони тут довгі місяці? Ця думка мучила їх і кликала до непосильної праці…

– Ходімо, Гагік…

Ашот встав, перетнув Заячий майданчик і нехотя почав підніматись на Диявольську стежку. Він зрозумів, що затримуватись тут далі не можна. З кожним днем друзі все більше слабіють. Коли б хлопцям вдалося напружити останні сили, вони впоралися б із стежкою, можливо, за три-чотири дні!..

Асо прибіг у печеру, нагодував хворих яблуками, сказав кілька підбадьорливих слів і зібрався йти назад.

– Шушик! – крикнув він з порога. – Хлопці працюють на стежці, а я побіжу на полювання… Бойнах, ти лишайся біля вогнища.

Раніше Бойнах завжди був слухняний, але цього разу він сумно глянув на пастуха і, лащачись, поплентався за ним.

– Бойнах, ляж тут, погрійся! – ще раз наказав Асо, коли вони прийшли в дубняк. – Я зараз…

Хворій тварині сподобалося лагідне сонце. Собака ліг на сухе, тепле листя, поклав голову на лапи й заплющив очі.

Озброєний рогаткою, Асо довго блукав по дубняку, але не знайшов жодної пташки. Ті, що лишилися живими, стали обережні й поблизу печери більше не з’являлись. Повернувшись до собаки, хлопець простягнув йому на долоні кілька ягідок горобини. Бойнах понюхав, сумно глянув на них, але їсти не схотів.

– Ой Бойнах-джан! І їсти вже не хочеш?.. – з болем в серці запитав пастух. Він відчував, що собаці лишилося жити лічені дні.

А Бойнах знову заплющив очі й уткнувся мордою в лапи. Полежавши кілька хвилин, він раптом нашорошив одне вухо, витяг шию і почав вдивлятися в кущ шипшини, що ріс поблизу на скелі. Потім, напружуючи сили, підвівся й підліз до куща, поглядом запрошуючи до себе Асо. © http://kompas.co.ua

Пастух підійшов до куща, проте побачив лише каміння. Нічого, що було б варте уваги мисливця! Асо вже обернувся, збираючись піти назад, але хрипке гавкання Бойнаха зупинило його.

– Що там? Де, Бойнах-джан? Де?

Собака дивився на каміння, дивуючись, що господар його нічого не розуміє. Невеликий камінь привернув, нарешті, увагу Асо. Дивний камінь! Здавалося, ніби якась невидима рука пофарбувала його кільцями й квадратиками…

– Ой, та це ж черепаха!.. – зрадів хлопець і негайно перекинув тварину на спину, щоб вона не втекла. Потім швиденько взяв свою знахідку і побіг до товаришів.

Ашот і Гагік здалеку помітили, що пастух іде твердими, впевненими кроками. Значить, не з порожніми руками. Аж слина покотилась, так захотілося їсти.

– Ей, хлопче, ти б спочатку зварив її, а тоді приніс! – зрадів Ашот, розглядівши в руках пастуха черепаху. – О, яка велика! Земляна… Вони завжди більші, ніж водяні.

Дивлячись на Гагіка, який серйозно почав зважувати на руці черепаху, Ашот на мить задумався, а потім ніби сам до себе сказав:

– Дивно… У нас черепахи завжди в садах живуть… Що їм тут, у Барсовій ущелині, робити?

– В садах? Чому тільки в садах? – здивувався Гагік.

– Там виноград!.. Адже черепахи їдять виноград. Виходить, і тут є виноград?..

– Щоб ти скис… Виноград!.. Та тут і кавуни на деревах ростуть. Хіба ти не бачив? – в’їдливо сказав Гагік.

Але Ашот не звертав уваги на слова товариша. В голові хлопця одна за одною виникали різні думки. Якщо в цих місцях багато горобців, то тут, мабуть, жили й люди. Горобці завжди оселяються по сусідству з людьми. Коли ж тут хтось жив, то, можливо, виростив десь і сад, плодами якого харчувалися черепаха і їжак… Їжаки завжди живуть поблизу садів. І горіхове дерево, напевно, посадила людина.

Поки Ашот розмірковував над цією загадкою природи, Гагік взявся «за діло», його мало цікавили «взаємозв’язки явищ у природі», про які завжди любив поговорити Ашот! Коли вже потрапила в руки здобич – треба негайно готувати з неї обід.

– Так я віднесу черепаху до вогнища, тут нічого з нею, робити… – весело підсумував Гагік.

– Добре, йди, а я ще трохи попрацюю.

– Ні, ходімо всі разом.

– Я не хочу дивитись на твоє куховарство…

І Ашот знову взявся за лопату. Асо теж вирішив попрацювати.

Десь через годину з печери до них долинув голос Гагіка:

– Ашот, Асо, ідіть! Суп із баранчика готовий!.. Ідіть, а то не залишиться для вас…

Проте ця хитрість не вдалася! Шушик прокинулась і, побачивши біля вогнища порожній панцир черепахи, обурилась:

– Варите всяку гидоту і називаєте супом з баранчика!..

І як Гагік не умовляв дівчину покуштувати суп, нічого не виходило. Тільки після того, як Ашот, повернувшись з стежки, розхвалив суп із черепахи, сказавши, що в деяких країнах він вважається кращим, ніж суп з баранини, дівчина трохи заспокоїлась. Гагік, правда, мало повірив у те, що розповідав Ашот, але залюбки взявся за ложку.

Здалася, нарешті, й Шушик. Смачний суп сам здобув собі визнання.

– Послухай, Ашот, як же це так, – висловив своє здивування Гагік. – Сніг випав глибокий, а черепахи не заснули. Чому?

– Сніг то випав, але ж тварина відчуває, що ще не зима, – пояснив Ашот. – Можливо, відчуває по погоді або з того, як гріє сонце. Батько розповідав, що бувають зими, коли до січня не випадає сніг, але ведмідь все-таки вкладається спати. Виходить, він узнає зиму за якимись іншими ознаками або інстинктивно відчуває…

Ашот був знову в своїй стихії. Він вгамував голод, тема розмови до душі – чого ж не поговорити! І хлопець розповів товаришам багато цікавого про явища природи.

Дикі кози, наприклад, паруються в перші дні грудня, а діти в них з’являються в теплі, весняні дні. І цього правила вони ніколи не зраджують, навіть коли сніг несподівано випаде у вересні і вся осінь буде снігова. Ні, нічим їх не зіб’єш з пантелику, кози свій час знають, бо якщо козенята з’являться на світ зимою, вони можуть загинути від морозів…

– Тому й черепахи не поснули, хоч і випав сніг. Зрозуміли? – запитав Ашот.

– От і добре, що не поснули. Я їх завтра всіх переловлю, – похвастався Гагік.

Наївшись, він ставав ще більшим оптимістом.

Проте виконати свою обіцянку Гагікові не довелося: непередбачені обставини примусили його наступного дня сидіти зіщулившись в кутку печери з головешкою в руках.

Коли хлопці, пообідавши, знову пішли працювати на стежку, а Шушик дрімала, Бойнах, що досі лежав нерухомо біля вогнища, раптом підхопився і відступив у глиб печери. Саркіс помітив, що собака тремтів усім тілом. Тієї ж хвилини на порозі печери показались дві великі рябі лапи, а за ними і вся постать якогось великого звіра, схожого на кота. Звір загородив собою весь вхід. Понюхавши повітря, він роздратовано поворушив вусами, випустив пазури і тихо промурчав.

Саркіс, охоплений жахом, інстинктивно вихопив з вогню головешку й кинув нею у звіра. Той відскочив назад і зник, а Саркіс аж позеленів од жаху.

– Що це було?.. Що?.. – прокинувшись, запитала Шушик, але відповіді не почула.

Саркіс мовчав, наче в нього одібрало мову.

Розділ дванадцятий

Про те, як у серцях полонених Барсової ущелини то спалахувала, то згасала надія

Поява звіра зразу переплутала всі плани і режим дня мандрівників. Ашот намагався бути безтурботним і твердив, що хворих товаришів відвідав середньоазіатський кіт – манул. Але Саркіс з цим не погоджувався.

– Який там кіт! Звір був такий завбільшки, як тигр.

До «перевиборів» Ашот зухвало кинув би: «Боягузові й кіт може здатися тигром». Але тепер він змовчав.

– У наших місцях я не зустрічав тигрів, – простодушно зауважив Асо. – Може, це була рись? Саркіс, а не було в нього кісточок на кінчиках вух?

– Ні, вуха в нього такі, як у кота, – ріжком, а голова кругла.

Який же тут міг бути звір? Чи не барс?.. Ясно одно: хто б це не був, треба бути обережним…

Мабуть, хижак, добре наївшись, заснув у своєму лігві й проспав той самий снігопад, який заніс єдиний вихід з ущелини, а тепер опинився в полоні так само, як і вони. Найімовірніше, що для звіра тут не лишилося ніякої їжі. Адже ще в перші снігопади кози втекли! Тепер він може переслідувати і людей… Якщо звір наважився серед білого дня сунути морду в печеру, то це означає, що від голоду він став безстрашним, нахабним! Так принаймні думав Ашот.

Отже, до небезпеки померти з голоду додалася ще одна – стати поживою якогось хижака.

Хлопці перенесли вогнище ближче до входу в печеру, але скоро в них закінчилось паливо. Треба було пошукати його в дубняку.

– Боятись нема чого, – підбадьорював себе й товаришів Ашот. – Саркіс, ти поклади в вогонь оце сире гілля, хай піднімається дим… Не бійся, до вогню не підійде навіть лев… Ходімо помаленьку. Добре, що вода не знесла нашої важкої зброї. Візьмемо її, знадобиться…

Озброївшись кам’яною сокирою, молотом і палицею, взявши в руки по головешці, хлопці боязко вийшли з печери.

Навкруги було так сонячно і спокійно, що страх у них почав розвіюватись. Сонце, що хилилось до вкритих нічним снігом схилів Великого Арарату, кидало на землю свої м’які, теплі промені, і під ними ніби сльозилися гори, на виступах яких ще лежав сніг.

Усе аж сяяло яскравим світлом. Хіба могло в цьому сліпучому світі існувати зло? Хіба міг тут причаїтися звір?..

У дубняку з обережності хлопці відразу ж розпалили вогнище. Потім почали обламувати гілки дубків. З досвіду хлопці вже знали, що гілля дуба, яке росте на сонячних схилах, не гнучке, особливо старе. Тому вони всі гуртом чіплялися за вузлуваті, криві, порослі мохом гілки і, коли гілляка ламалась під їх вагою, раділи, забувши на мить і про голод, і про звіра.

Дубове гілля – погане паливо. Воно майже не дає полум’я, а дим його гіркий і задушливий. Але що зробиш, коли ягідні кущі й низькорослі деревця такі міцні й гнучкі, що їх не зламаєш.

Натомившись, хлопці посідали під дубом відпочити, і Ашот сказав:

– Тепер без списів нам ке обійтись. Коли в ущелині з’явився звір, у нас повинна бути така зброя, щоб ми могли влучити в нього ще здалеку… Ось хороші списи! – Він показав на цілий кущ молодих дубових паростків, що вигиналися навколо трухлявого корча. Як п’ять братів, плечем до плеча стояли ці деревця, готуючись до боротьби з бурею, що часто навідувалась у Барсову ущелину. Але чотири з них стали жертвами гострого ножа Асо. А коли черга дійшла й до п’ятого, Ашот схопив пастуха за руку.

– Хай росте, хай замінить батька… – урочисто сказав він.

Ашот, як і його батько, був схильний одухотворяти природу.

Незабаром дубове гілля мирно диміло у вогнищі, а хлопці, сидячи на порозі печери, готували списи. Закутавши в свій одяг Шушик, вони винесли її надвір і посадили біля скелі. Сонце вже заходило, заливаючи своїм промінням мідно-червону скелю й бліде обличчя дівчини.

– Саркіс, де ти знайшов кремінці? – запитав Ашот.

– Я принесу, якщо вони потрібні…

– Ні, тобі не можна ходити, покажи тільки, де вони.

– Он за тим каменем, що зліва… Ні, ви не знайдете. Дай мені палицю… – дружелюбно посміхаючись, промовив хлопець і важко підвівся з місця.

Однією рукою спираючись на Асо, а другою на свого майбутнього списа, Саркіс зашкутильгав до того пасма скель, яке хлопці назвали Крем’яним рудником.

Для більшої безпеки Асо захопив з собою розжарену головешку…

– А як ти себе почуваєш, Шушик? І досі коле в боці? – поцікавився Ашот.

– Ні, вже не коле. Тільки кволість велика.

Дівчині хотілося сказати, що вона просто голодна, і якби була їжа, то вона швидко видужала б. Але, щоб не збільшувати хвилювання товаришів, вона промовчала. Та хлопці й без того розуміли, що тільки їжа може врятувати Шушик.

Коли Шушик ще день-два побуде голодною, тендітний, виснажений організм її не витримає.

– Чим би нам половити куріпок? – запитав раптом Гагік. – Ти, Ашот, якось казав про кінську волосінь, мовляв, якби вона в тебе була, всіх куріпок переловив би.

– Звісно. З волосіні можна сильце зробити. Але де її взяти?

– А це що?.. – І Гагік ніжно доторкнувся до білявого волосся Шушик, що вибилося з-під сірої хустки й лягло на худенькі груди дівчини.

Ашот розсердився.

– Тобі більше нема про що говорити?

– Нічого, Ашот. Якщо треба – відріжте… – Шушик кволо посміхнулася і, важко дихаючи, почала розплітати одну косу. Як схудли за ці дні тоненькі пальці дівчини, як позападали очі. На неї сумно було дивитись. «Помре», – промайнула в голові Ашота страшна думка, і він підхопився з місця:

– Ну, швидше! Асо йде!.. Буде нам…

Гагік швидко відрізав у Шушик пасмо волосся і, передавши його Ашоту, запитально глянув на товариша. «Скажи, чим ще я можу допомогти тобі? – здавалось, запитував його погляд. – Придумай же що-небудь, бо вона гине».

– Якщо робити в три волосини, то, може, й витримає… Тільки зерна нема ніякого: чим привернути увагу куріпок?.. Асо, – звернувся Ашот до пастуха, який щойно підійшов, – чи не знайдуться в твоїй торбині якісь крихти хліба?

Від згадки про хліб у всіх покотилася слина. От коли б у них був хоч шматочок хліба!..

Асо мовчки висипав з кишень каміння і зайшов до печери.

– Оце зброя!.. Погляньте, які гострі – мов голки! – сказав Ашот, мацаючи краї чорних кремінців.

Чорний абсидіан, або чорний кремінь, у народі його називають чорним кігтем, не треба загострювати, його шаруваті шматки, розбиваючись, дають такі ж скалки, як і пляшка з товстого скла.

Взявши палицю – один з майбутніх списів – Ашот надрізав її верхівку, вставив у неї клиночок і в утворений «дзьоб» вклав тупим боком гострий кремінь. Потім вибив клин, «дзьоб» зімкнувся і міцно затиснув камінь.

– Ану, Асо, швидше вірьовку!..

Асо приніс не тільки вірьовку, скручену з розпущеної шерстяної шкарпетки, але й жменьку змішаних з землею крихіт хліба, які він знайшов у торбині.

Ашот міцно обв’язав кінець палиці з затисненим у ньому кременем, підвівся і, піднявши над головою цей саморобний важкий спис, грізно потрусив ним у повітрі. Здавалось, що хлопцеві додалося сили і впевненості.

– Ну, хай тепер приходить твій звір, – заявив він. звертаючись до Саркіса. – Жодний звір не витримає його удару…

Хлопці по черзі брали в руки спис. Справді, зблизька така зброя могла бути навіть страшнішою, ніж пістолет. Кинеш списом з розмаху – ніхто не встоїть.

– Джан! Тепер ми й справді первісними людьми стали… Ашот, піди-но приведи сюди цього кота, побачимо, чи витримає він, – жартував Гагік, очевидно, для того, щоб підбадьорити Шушик. Але, почувши, як важко дівчина дихає, посерйознішав. – Чого ти там возишся, Ашот? Решту списів приготуємо ввечері, ходімо краще по куріпок, бо скоро стемніє.

Сонце вже зайшло, і яскраві барви на скелях ущелини швидко блякли, гасли. Все навкруги стало однотонно-сірим. Одразу стало холодно…

Хлопці занесли Шушик в печеру, поклали біля вогнища на її м’яку «тахту» і, залишивши дівчину на Саркіса, подалися по схилах туди, де щоранку чути було дружні хори куріпок.

Дуже простими, але разом з тим і дотепними виявились сильця, розставлені хлопцями того вечора на терасах гори. Кінці легкої петлі, скрученої з трьох волосинок, Ашот всовував у невелику глиняну грудку. Вночі мороз мав міцно затиснути ці волосинки їв глині.

… Скільки разів, піднімаючись з батьком в гори, Ашот бачив цілі шеренги куріпок, що стояли отак, з волосяними кільцями на шиях, ніби телята, прив’язані до кілочків.! Батько завжди квапив Ашота: «Швидше, Ашот, швидше, бо сонце розігріє глину, куріпки витягнуть з неї петлі і втечуть». Виходить, для куріпок ці грудки глини те саме, що якір для судна. Судно стоїть, поки якір не піднято…

– Ну, яка ж куріпка, по-твоєму, добровільно прийде сюди, щоб всунути голову в петлю? – вислухавши пояснення Ашота, запитав Гагік.

Ашот не відповів. Він нарвав сухої трави, потер її і змішав з крихтами хліба, потім взяв чотири камені і склав з них щось на зразок стін квадратного будиночка. Наверх поклав п’ятий гладенький камінь замість даху. Вузька щілина між двома стінками правила за двері. В цей будинок Ашот поклав глиняну грудочку з затисненими в ній кінцями волосяної петлі, а саму петлю закріпив, як (раму в отворі дверей. Всередину він насипав принаду з трави й крихіт хліба. Хіба не спокуситься голодна зимова куріпка? Відчувши запах їжі, вона, безумовно, просуне голову в щілину, подзьобає крихти… А коли захоче витягнути голову, – волосяна петля здавить їй горло…

Стежачи за роботою Ашота, такі самі будиночки зробили Асо й Гагік.

– Ну, завтра наша Шушик поїсть супу з куріпки! – радісно вигукнув Ашот, витираючи забруднені глиною руки.

– Почекай… Ти краще скажи, скільки треба зловити куріпок, щоб вистачило й для нас? – підморгнувши Асо, запитав Гагік.

– Ходімо. Рибою, яка ще в річці, не торгують. Наловимо, тоді побачимо… – непевно відповів Ашот.

Окрилені надією, наші герої повернулися в печеру. Особливо радів Гагік.

Як і минулої ночі, хлопці довго морочилися з списами, потім встановили варту. До світанку вони по черзі підтримували вогонь і стежили за входом.

Тільки-но розвиднілось – настав двадцять перший ранок їхнього полону – як Гагік почав підганяти товаришів:

– Ходім і принесемо наших курочок!..

Асо підвівся з місця і, взявши з вогнища головешку, вийшов з печери. Слідом за ним вийшли Ашот і Гагік. Хлопці були такі кволі, йшли так поволі, що поки вибрались на гору, сонце вже стояло високо.

– Попались! – вигукнув Гагік, побачивши розкидане навколо силець пір’я, але, зустрівши похмурий погляд Ашота, замовк.

– Чого ти радієш, як теля? Хіба не бачиш, що лисиця забрала нашу здобич?

У хлопців і руки опустились.

– Нічого, ходім по її сліду і зловимо її в лігві, – підбадьорював Гагік. – Напустимо диму. Лисиця задихнеться.

– Ну, задихнеться. А як же ти її витягнеш? А втім, нічого! Хоч і не витягнемо, але задушити треба. Більше не крастиме… Шукаймо слід!

У хлопців знову з’явилась надія. Справді, коли знищити цю злодійку, здобич дістанеться їм! Е! Можна ще якось один день протягнути – назбирати ягід, пташок пошукати. А вже Завтра вранці вони напевне зможуть обскубти куріпок. Адже знайдено простий і легкий спосіб полювання на куріпок!

– Стійте, – крикнув Гагік, – а хіба вдень куріпки не пасуться?

– Навряд… вони, мабуть, помітили нас. Але надвечір можуть прийти, – сказав Ашот.

– Тоді давайте зараз же поставимо сильця, тільки де-небудь в іншому місці. Навіщо нам чекати завтрашнього ранку?..

Пропозиція Гагіка сподобалась. Через якийсь час на одному з виступів скелі знову з’явились «куріпчині будиночки».

– Ну, годі. Ходім розшукаємо лисицю, – взявши свій спис, запропонував Ашот.

Хлопці спустились на терасу, всипану пір’ям куріпок, і почали шукати сліди лисиці.

– Знайшов!.. Ну й велика ж вона! – закричав Гагік, показуючи на відбитий на мокрій землі слід.

Ашот зблід, коли глянув на цей слід.

– Яка там лисиця! Це був великий звір… – прошепотів він і вигукнув: – Ану, роздуйте сильніше головешки! Кидайте каміння! Кричіть!..

Ашотова тривога не була даремною. Невідомий звір справді поснідав куріпками не так давно, десь на світанку…

Хлопці скотили в ущелину кілька великих каменів, погаласували і, коли трохи заспокоїлись, Гагік сказав:

– А може, це був вовк і ми даремно боїмося?

– Ні, не вовк, – зробив висновок «спеціаліст по вовках» Асо. – Слід вовка менший і довший.

– У вовка і передні пазури довші, – додав Ашот.

– Еге ж, у вовка пазури – довші й розкриті, а тут їх не видно, – сказав Асо і сам злякався своїх слів, ніби тільки зараз зрозумів, який жахливий звір живе поблизу їхньої печери.

– А де ж у нього пазури? – простодушно запитав Гагік.

– Склав, як складаний ніж… щоб не тупилися…

І ще довго хлопці розгублено стояли на терасі. Що робити? З чим повернутись до хворої Шушик, життя якої може згаснути, як той гніт, що поступово дотліває, коли в посудині скінчилося масло?