Текст книги "Полонені Барсової ущелини"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 28 страниц)

Та ось, нарешті, з східних верховин показалося сонце, і одразу залунала зворушлива пісня куріпки, яка хвалила денне світило. Ця пісня викликала в Ашота мисливські мрії.

– Не турбуйтесь, – звернувся він до товаришів, – тепер ми обов'язково зайця або куріпку вб’ємо. Справжній мисливський день – сніг глибокий…

– А для нас він не занадто глибокий? – наївно запитала Шушик.

– Для нас він глибокий, а не для тебе. Тобі за вогнищем стежити треба, зрозуміла?

Після цих слів Ашот звернувся до хлопців і тоном досвідченого мисливця почав пояснювати, що, добуваючи їжу, і заєць, і куріпка забираються в глибокий сніг і розкопують його.

– В цей час їх найкраще бити. Тільки треба простежити, де вони зарилися. Зрозуміли?..

– Зрозуміти зрозуміли, та не засвоїли, – відповів за всіх Гагік і звернувся до Шушик: – Візьми цю палицю і сядь біля вогнища. Коли з’явиться ведмідь, попросиш його, щоб почекав нас. Ми прийдемо й здеремо з нього шкуру… – але, зустрівшись поглядом з Ашотом, Гагік звернувся до нього: – Пробач, здається, я порушив твої функції?

– Авжеж, і —порушувати їх не слід. Але в цілому ти дав правильне розпорядження. Шушик мусить лишитися біля вогню. Крім того, вона назбирає трави й листя для постелі.

– Не тільки трави й листя, можна й моху назбирати…

– Гаразд! Ми пішли. Прив’яжи Бойнаха, щоб він не сполохав дичину…

Озброївшись «знаряддям кам’яного віку», хлопці почали спускатися вниз по схилу. Ашот сподівався, що зайці можуть з’явитися біля карагача, поласувати його м’якою, смачною корою.

І справді, на протилежному схилі виднілися сліди. Вони були й навколо дерева. Недосвідченій людині здалося б, що тут топталася ціла заяча ватага. Але пильне око Ашота зразу визначило, що до дерева вів лише один слід, навколо якого заєць накрутив потім справжній лабіринт. Ашот впевнено рушив цим слідом на край ущелини, подавши знак товаришам, щоб вони тихенько (він приклав палець до губів) ішли за ним. Хлопець був такий схвильований і мав такий таємничий вигляд, що Гагік ледве стримував сміх.

Чим нижче спускалися юні мисливці, тим ширшою ставала Барсова ущелина. Зникаючи праворуч під стіною скель, вона поступово переходила в плато. Сюди й вів слід зайця. Сніг був глибокий, і хлопці ледве чвалали по ньому.

– Стривайте! – зупинився раптом Гагік. – Треба прикинути, скільки він важить.

– Хто?

– Заєць.

– Навіщо це тобі? – розсердився Ашот.

– Я, брат, не хочу даремно мучитись. Поки не взнаю, скільки в зайцеві кілограмів, не бігатиму за ним з порожнім животом…

Що тут робити? Обурюватися? Сміятись? У всіх животи з голоду позападали, в голові паморочиться, хочеться кричати від розпачу, а він жартує…

– Треба йти! В наших місцях зайці по два-три кілограми важать, – навмання сказав Ашот.

– Три? – і Гагік, загинаючи пальці, почав зосереджено щось підраховувати. – Якщо трохи дати Бойнаху – залишиться два з половиною кілограми… Шкурка – двісті грамів…

Ашот сердито потягнув його за руку. З палицями напоготові хлопці, затамувавши подих, обережно ступили на плато. Ще здалеку помітили дірку в снігу. Там заєць, мабуть, заховався. Скрадаючись, еони підходили до маленького тунелю. Але Гагік раптом знову зупинився, глянув на свій незграбний молоток і запитав:

– А чи не соромно, хлопці? Вчотирьох з величезними палицями на… одного зайця! Га?.. Мені, правду кажучи, ніяково…

– Цсс!.. – сердито перебив його Ашот, приклавши палець до губів.

Але було вже пізно: заєць вискочив з-під снігу, зробив великий стрибок і, енергійно перебираючи лапками, щодуху помчав до скель. Він був, очевидно, важкий, бо кілька разів провалювався в сніг, борсався в ньому, ніби плавав, але все-таки вискакував і мчав далі, поки не зник з очей.

– Шкода, що Бойнаха залишили в печері. Він, напевно, піймав би цього зайця…

– З’їв?.. – накинувся Ашот на Гагіка. – Пустуєш завжди. Тепер сиди голодний і вий!..

– Добре, мовчу, – і Гагік затулив долонею рота. Він ніколи не бував на полюванні і не знав, що в такі хвилини не можна не тільки розмовляти, а навіть шепотіти. Але що тепер говорити – заєць утік…

Хлопці пішли по сліду, важко дихаючи, через силу видираючись на скелі, проте заєць, ще здалеку побачивши їх, стрімголов побіг далі.

А на вершині скелі сиділи орли і пильно стежили за кожним його рухом. Один величезний ягнятник у білих кошлатих «шароварах», важко змахнувши крилами, піднявся з місця і шугнув на зайця. Той зупинився, сунув голову в сніг, очевидно збираючись заритися весь, але хижак каменем упав на нього, запустив міцні гострі кігті в спину своїй жертві і поніс її на вершину скелі.

– Ну, Гагік, скільки важить заєць? – єхидно запитав Ашот.

Гагік, пригнічений несподіваною подією, мовчав. Як усе обернулось? Адже він встиг підрахувати, кому яка частка дістанеться…

«А як тікав, дурень!.. Коли вже судилося йому загинути, то чи не більшою шаною було б, якби з’їли його ми?..»

Тим часом орел, вмостившись на недосяжній вершині, розкошував здобиччю, скоса поглядаючи на невдах-мисливців і, здавалося, глузуючи з них. Пригнічені хлопці довго дивилися заздрісними очима на орла, а потім поплентались назад. Побродили ще трохи по кам’янистих схилах ущелини і, нічого не знайшовши, стомлені й сумні, повернулися до печери…

Коротким був осінній день. Не встигли мисливці пополювати, як сонце вже сховалося за Араратом. Правильно казав Гагіків дід: «Сядеш вранці снідати, не встигнеш поїсти, а надворі, вже темно».

Коли хлопці зайшли в печеру, Бойнах заскавучав і кинувся до свого господаря – він був голодний. Шушик, допитливо глянувши на сірі обличчя товаришів, одразу зрозуміла, що хлопці повернулися з порожніми руками. Проте, вдавши з себе безтурботну, весело сказала:

– Гляньте, які я вам постелі приготувала!..

Для того щоб читачеві уявити ці «постелі», треба сказати, що з самого центра і до входу печера нагадувала видовбане у горах корито. Всередині корита палало вогнище, а з обох боків підводились природні лежанки. Шушик застелила краї корита сухою травою, листям, а зверху поклала мох. Полум’я піднімалося вгору і нагрівало кам’яні лежанки.

– Що ж, після полювання маємо право відпочити на кам’яній тахті. На здоров’я нам! – сказав Гагік і ліг на свою постіль. За його прикладом полягали й інші, поринувши в невеселі думки.

– Сніг розтає швидко, й половини вже не лишилося, – тихо промовив Ашот. Він, очевидно, хотів підбадьорити товаришів. – Чуєте, як капає?..

Хлопці прислухалися. Де там капає? Це десь у глибині печери лилась вода. Можливо, танув сніг, який набився в глибокі тріщини гори. Хоч надворі був вечір, але повітря було тепле й сніг у тріщинах швидко танув. «Цікаво, куди тече ця вода? Просочується в землю чи створює під скелями водоймища?» – думав Ашот.

– Хоч і розтає, але стежка не скоро відкриється. Вітер намів багато снігу і все засипав!.. – похмуро сказав Саркіс.

Ніхто не заперечив йому. Всі знали: на Диявольській стежці, в проваллях та ямах намело стільки снігу, що він і до весни не розтане. Ходити по ньому небезпечно: один необережний крок, найменша втрата рівноваги – і скотишся в провалля. А втратити рівновагу на такій стежці неважко: якщо сніг підмерзне – посковзнешся, якщо почне розтавати – провалишся. В обох випадках – кінець один. Хлопцям лишалося тільки організувати своє життя так, щоб не померти з голоду.

Яка довга ніч у листопаді! Сидячи круг вогнища, юні мандрівники тихо розмовляли, а Бойнах завзято гавкав надворі. На кого він гавкав – і сам не знав…

Асо постелив біля вогнища своє аба, висипав на нього з кишені купу шипшини і, відлічуючи ягідку за ягідкою, розділив на п’ять рівних частин.

– Звідки? – запитав Ашот.

– Зверху. Тільки небагато: ведмідь, щоб він здох, раніше за нас знайшов.

– Тут є ведмідь? – злякано спитала Шушик.

– Ні, сліди старі. Він був тут, очевидно, за кілька тижнів до того, як випав сніг, і поламав кущі. Попідбирав і жолуді, і горіхи. Жодного не залишив, клятий.

– Нічого, хай їсть, – заспокоїв Гагік. – Хай нагулює собі жиру. З гірських жолудів буває смачне сало. Хіба вам це не подобається?

Хлопці ледве посміхнулися. Шипшина тільки роздратувала голодні шлунки, і жарти Гагіка сприймалися погано.

Шушик почувала, що захворіла: все тіло в неї боліло й нило, особливо спина.

Не втрачав надії тільки Асо. Він витяг із-за пояса вирізану з клена сопілку – вічну супутницю пастуха – і почав награвати сумні курдські мелодії. Часом трохи хрипким, але приємним голосом він підтягував:

 
Ло, ло, ло…
Слухайте мене,
Ей, гори!
Ей, скелі!
 
 
Я відкрию вам серце гаряче своє.
Хіба можуть вітри загасити вогонь,
Що палає бурхливо у ньому?
Ло, ло…
 
 
Хіба висушить сльози моїх очей
Прохолода з високих гір?
Вони, як струмки Бінгел-гори,
Стікають – течуть униз…
Ло, ло, ло…
 

– Е, Асо, так не годиться! Про сумні речі ти співаєш, – зауважив Ашот.

Пастух добродушно посміхнувся, і на його вкритому бронзовою смагою обличчі яскраво блиснули білі зуби.

– Я, про сумні речі?.. Ви знаєте, що таке товариш? З товаришем і смерть не страшна… Це пісня Хчезаре. Вона говорить своєму коханому Сіабандо: не ганяйся за диким биком, не ганяйся. Якщо ти мисливець, твоя здобич – я. Не ганяйся за биком!.. Не послухався її Сіабандо. Молодий був, запальний. Кров у ньому кипіла. Побіг він за диким биком, випустив усі свої стріли, поранив. Але сліпа доля втрутилася: підняв його бик на роги, кинув униз, ударив об суху гілляку, що стирчала з стовбура, і проткнула вона серце Сіабандо.

Морок оповив гору Сіпан, але і в мороці знайшла Хчезарё свого коханого. Знайшла і почала плакати над ним, а Сіабандо стогне і каже їй: «Не плач, Хчезарё, не плач, моя люба…»

Відповідає йому Хчезаре:

 
«Ой, та як же не плакать мені,
Коли чую зітхання твої,
Коли чую твій стогін, о мій Сіабандо?..
Камінням укрита вершина Сіпана,
На вершині виблискує озеро чисте.
Я водою цілющою рану промию,
Вблагаю сонце стати бальзамом,
Щоб дужим ти був, Сіабандо…»
 

Асо співав пісню про безталанну Хчезаре з таким натхненням, що викликав у серцях товаришів глибоку тугу. Саме тоді в печеру зайшов Бойнах. Ліг, поклавши голову на лапи, наче заслухався. Він був спокійний і байдужий: якщо хазяїн грає на сопілці й співає – то, виходить, отарі не загрожують вовки, виходить, усе гаразд…

Розділ одинадцятий

Про те, що сталося в селі Айгедзор і, коли туди прибули злощасні листи

Село Айгедзор лежить на лівому боці Араратської долини, там, де Малий Кавказ опустив свої «ноги» у води річки Аракс. Тут і дрімає в міжгір’ї село Айгедзор[10]10
  Айгедзор – по-вірменськи означає ущелина садів.


[Закрыть], сховане од вітрів у садах і відкрите сонцю. Невеликий гірський струмок зрошує верхні сільські сади, а канал, прокладений від Араксу, несе воду бавовниковим плантаціям, які розкинулись на рівнині перед селом.

Веселе село!.. Та й як не бути йому веселим, коли восени в льоху в кожного колгоспника стоїть по два-три караси[11]11
  Карас – величезний, на кілька відер, глиняний глечик.


[Закрыть] з вином! Наповнені «сонячним соком» Араратської долини, вони чекають у льохах святкових днів.

Як тільки закінчаться всі приготування до Жовтневих свят, колгоспники з глиняними глечиками в руках спустяться у свої льохи і вперше знімуть кришки з карасів.

Несвоєчасний і великий снігопад цього року перешкодив айгедзорцям зустріти свято в садах, на чистому повітрі, де вони люблять сидіти на вкритій бархатною зеленню землі. Довелося застелити столи в хатах, заставити їх всілякими стравами… Але кого ж у гості покликати, коли у всіх стояли накриті столи? Всі гостей чекають… Кому хочеться самому бенкетувати?.. v Батько Ашота Арам і батько Гагіка садовод Аршак зустрілися в центрі села уже напідпитку і почали тягнути один одного в гості.

– Щоб твоє сонце світило, Аршак! У мене жінка насмажила таких куріпок, що пальчики оближеш. Ходімо до мене, – переконував приятеля Арам.

– Ні! Хіба в мене нічим почастувати? Чи свого вогнища нема? Ходімо краще до мене, – наполягав Аршак, широкогрудий, міцний землероб з гучним голосом.

Нарешті він вдався до сили: схопив Арама, кинув його собі на плечі, ніби мішок з картоплею, і під громовий регіт селян, що спостерігали цю сцену, поніс до своєї хати. Дома Аршак замкнув двері.

– Роздягайся! – наказав він, а сам почав знімати з великого караса кришку, додавши: – Не бійся!

– Я не з тих, щоб злякатися. З ведмедем битися доводилось. Подумаєш, налякав!.. – хвалився, як і всі мисливці, Арам.

Але тут дружина Аршака з глиняним кухлем у руках сказала:

– Братику Арам, твій син з моїм, наче рідні брати. Випий за їхні успіхи…

Саме тоді хтось постукав, і в сіни, весь у снігу, ввалився сільський листоноша.

– О! Арам, і ти тут? Дуже добре, а то в таку негоду не хочеться йти до вас, – промовив він і витяг з сумки два листи. Один мовчки віддав Аршакові, а другий – Арамові.

– Дядечку Мурад! Ти, мабуть, змерз. Зайди, зігрійся.

– Ні, мене чекають. Ніколи… А що це? Вино? Це можна…

І дід тут же, на порозі, вихилив запропонованого йому кухля.

– Ух… – задоволено крякнув старий листоноша і, трохи віддихавши, додав: – Не вино, а лев’яче молоко!

Арам і Аршак хутенько розпечатали конверти.

– А, та це від мого молодого лева, щоб він здоровий був! – вдивляючись у знайомий почерк, вигукнув Арам і підніс листа до густих вусів. – Але чому ж він сам не прийшов?..

– Як так? Хіба хлопців немає? Вони ж вийшли з ферми ще вчора… – сказав дядечко Мурад.

І зразу пожалкував: дружина Аршака закричала: «Ой, щоб я осліпла! Дитино моя!» і випустила з рук порожнього кухля.

– Підожди, жінко, давай спочатку почитаємо. Куди ж вони можуть дітися! – більше для того, щоб заспокоїти самого себе, ніж дружину, промовив Аршак і почав читати..

– Та це він не мені, а дідові своєму пише. Батьку! – гукнув Аршак, відчинивши двері в другу кімнату. – Онук з ферми тобі листа прислав.

– Га?.. А що він пише? – почулося з кімнати.

– Що? Ось зараз прочитаю. Пише, що хоче тебе омолодити. Ха, ха, ха!.. – розкотисто зареготав Аршак.

Але, прочитавши ще кілька рядків, зразу став серйозним і закліпав очима.

– Як це на Далекий Схід? Здурів, чи що?

– Слухай, невже вони домовилися?.. – засміявся п’яним сміхом Арам. – І мій пише, що хоче їхати на Далекий Схід. Бач, такий же, як і його батько, все про мандри думає, про полювання. Ну, чого ви зблідли? Поїдуть і приїдуть. Не пропадуть!

Може, тому, що Арам був напідпитку, ні лист його сина, ні лист сина Аршака не справили на нього особливого враження.

… Пізно вночі повернувся Арам додому і розповів дружині про листа. Вона заголосила. Арам розсердився.

– Чого ти розрюмсалась? Не буде хлопець дома сидіти й триматися за твою спідницю!..

Та коли він трохи поспав, а потім, прокинувшись, глянув на застелене ліжко сина, то й сам добре-таки збентежився: «Чи не трапилося справді чогось із хлопцем?»

Мати Ашота цілу ніч не роздягалась, не заплющила очей, сиділа біля ліжка, охала, ахала, ламала руки і час від часу голосила: «Ой синку мій… Ой синку, якби знати, де ти, під якою скелею мерзнеш!..»

– Я зараз візьму в бригадира коня і вітром злітаю на ферму. Ще вдосвіта повернусь, – похмуро сказав Арам, беручи рушницю.

– Почекай, чоловіче, нехай розвидниться. Куди ти в таку хурделицю? Вовки!.. – турбувалася Сірана.

Проте Арамові не сиділося. Він швидко вийшов з дому. Яка там хурделиця, які там вовки, коли пропав його син. Хіба він міг бути спокійним…

Але до ферми Арам не доїхав. Напівдорозі він зустрів Аршака, що вже повертався додому. Ще ввечері дружина примусила його поїхати туди – Справді, втекли на Схід, – коротко і сумовито повідомив пригнічений Аршак.

– Звідки ти знаєш? – ослаблим голосом спитав Арам.

– Звідки? Листи є? Є! А Шушик, дочка Ашхен, та прямо сказала матері: їдемо на Схід, до ведмедів, які ловлять рибу… Може, слова твого сина повторювала… – І Аршак зніяковів: «Чи не образиться Арам?..» – Та й мій, ніде правди діти, від твого недалеко втік. Теж у голові вітер, – додав він, щоб пом’якшити сказане.

– Що ж нам тепер робити?.. Може, почати шукати їх на полях чи підняти людей?

– Якщо вони на полях – самі прийдуть, знайдуть дорогу! Твій син – мисливець, син Авдала – пастух, і собака з ними розумний. Якби вони були в наших місцях, собака, напевно б, дав знати… Ні… Мов телята, яким вітер ударив у голову, кудись подалися… Пропадуть…

Похитав головою Аршак, пришпорив коня. Поїхав за ним і Арам.

Звістка про те, що пропали діти, швидко облетіла село. Учні, зібравшись групами, насторожено обговорювали подію, директор школи говорив по телефону з районним начальником міліції.

Знову прочитали одержані з ферми листи, знову розпитали листоношу та Аршака і прийшли до висновку, що хлопці вирушили на Далекий Схід.

– У цьому віці буває таке…

У цьому віці голови в дітей завжди набиті різними фантазіями.

Особливо в таких, як Ашот. Його я добре знаю… – сказав директор школи, старий учитель, сутулуватий чоловік з маленькою борідкою. – Навіжене дитинство!

І я колись тікав з дому, – признався він з ніжністю в голосі, схвильований спогадами.

– Отже, не треба село на ноги піднімати, людей на розшуки посилати! – вигукнув голова колгоспу Арут. – Ух!.. Наче в мене й без цього мало турбот, а тут ще ці дітлахи… Справжнісінька кара! – завжди чимсь заклопотаний, він раптом накинувся на Арама і Аршака: – Якщо вони зараз тікають із села, які ж із них колгоспники вийдуть? – А Саркіса, сина Паруйра, голова взяв під свій захист: – Він що? Він, як теля. Розвісив вуха! А ось синок Арама – цей хлопець наче з ланцюга зірвався. От і підбурив Саркіса. А може, навіть налякав і з собою взяв. Вони «все можуть!.. У них і батьки такі – хіба вони мене на зборах не залякують, не критикують? – розходився Арут.

Арам слухав усе це і, хоч у ньому закипала кров, намагався стримуватись.

З району в усі кінці були розіслані телеграми з проханням затримати втікачів, але, незважаючи на це, колгоспники вирішили, що комусь треба поїхати слідом за ними.

Кому ж?

Назвали комірника Паруйра, якого вважали найметкішим у селі.

– Ти розмовляєш по-російському, світ і людей бачив, – говорив йому батько Гагіка. – А коли тобі одному незручно, то і я з тобою поїду, і Арам.

– Арам?.. Якби Арам був людиною і не народив такого розбишаку! Сина мого з розуму збив!.. – кричав Паруйр.

Вуха його від гніву почервоніли, лоб вкрився крапельками поту, темно-сірі очі помутніли. В цю хвилину він дуже нагадував свого сина Саркіса.

– Не будемо сваритися… Нам тепер треба поспішати, щоб перехопити їх у дорозі, поки вони ще недалеко від’їхали, – заспокоював його Аршак.

– Хай вони будуть прокляті! Нехай собі їде! – відрізав Паруйр і, побачивши голову колгоспу, поспішив до нього. Паруйру чомусь не вірилось, щоб хлопці, особливо Саркіс, втекли на Далекий Схід.

Ну, коли Паруйрові байдуже, а доярка Ашхен – вдова з двома дітьми – не може їх лишити самих, і пастух Авдал, батько Асо, не може покинути отару, доводилось їхати тільки Араму і Аршаку.

Розділ дванадцятий

Про те, що жодна істота добровільно не згодиться стати поживою для іншої

Коли Ашот прокинувся й розплющив очі – це був уже п’ятий ранок – він побачив, що Асо ріже на шматки толах – одну із своїх коротеньких обмоток з грубої тканини.

«Що ти робиш?» поглядом запитав його Ашот.

Асо теж мовчки підняв праву руку, повертів нею трохи у себе над головою і посміхнувся.

– Праща? – догадався Ашот.

Асо кивнув.

Гагік прокинувся від їхніх розмов, протер. очі і, зігнувшись, вийшов з печери.

– Поздоровляю! – крикнув від з порога. – Знову на метр снігу накидало!..

Хлопці мимоволі здригнулись, а Шушик відчула на очах сльози. Вона давно вже не спала – хіба в цьому холоді можна засмути?

– Це добре, якраз такого снігу я й чекав, – підкреслено безтурботним голосом сказав Ашот… – Раніше сніг зверху підмерзав і куріпки тікали, а тепер не втечуть – проваляться…

– А як ми їх ловитимемо: за хвіст чи за голову? – запитав Гагік.

– І скільки кілограмів важитиме кожна? – вперше втрутився в розмову товаришів Асо і тут же засоромився й почервонів.

– Ого, Асо! Мишка невеличка, та зубки гострі! І ти з мене глузуєш? – здивувався Гагік. – Ану, дай гляну, що ти там зробив. Ну, порізав толах, а де ж ти візьмеш мотузки для своєї пращі?

– Мою панчоху можна розпустити, – витираючи сльози, сказала Шушик.

– Я не дозволю брати твою панчоху, хушке Шушик! – знову зашарівшись, сказав Асо. – Подивись-но, скільки в мене мотузків! – і він показав на свої личаки.

А личаки у хлопця були особливі. Вони відрізнялися від звичайних тим, що верх їх був густо прошитий товстими барвистими нитками. Асо розпустив частину цих ниток і скрутив з них міцні шнурки, які поприв’язував до шматків толахів.

– Умієш метати? – запитав він Ашота, але, ніби злякавшись, що запитання образливе, заспішив виправити свою помилку: – Ну звичайно ж, умієш!..

– А ти?

– Я? Сяк-так, – скромно відповів Асо і зашарівся: подумають, що вихваляється.

– Гаразд! А поки що давайте вмиємося снігом… Ой, скільки ж його нападало! Чудовий день для полювання! Сьогодні нам пощастить, – оголосив Ашот і раптом вигукнув: – Гей, погляньте, вільшанка!

Він вихопив у Асо пращу, зарядив її круглим каменем і побіг до кущів. Там неспокійно верещала і трусила хвостиком, метушливо перестрибуючи з гілки на гілку, невеличка пташка. Спинка і крила її були чорно-бурими, а дзьобик червоний.

Ноги Ашота грузли в глибокому снігу. Невдало кинувши в пташку кілька каменів, він, весь мокрий від поту, важко дихаючи, повернувся до товаришів.

– Вона наша, не втече, – сказав Ашот, намагаючись приховати свою невдачу… – Нічого… Тепер ходімо на куріпок. Шушик, дивись, щоб ке погасло вогнище, а ми скоро повернемось.

Хлопці взяли свою «зброю» і мовчки рушили до виходу, але на порозі печери зупинились. Куди йти? Кругом сніг… Ще й зараз іде – дрібний-дрібний. День був похмурий. Рідка запона туману закривала скелясті вершини гір, що оточували Барсову ущелину. Жодної куріпки ніде не було видно, ніде не було чути її пісні…

– Нічого нема, куди ти нас ведеш? – ступивши десяток кроків, незадоволено запитав Саркіс.

Справді, що приємного було в цій мандрівці по глибокому і холодному снігу! Ледве стримуючи своє роздратування, Ашот не стільки для Саркіса, скільки для Гагіка й Асо сказав:

– В таку погоду гірські куріпки ховаються в тріщини скель. Треба налякати їх. Коли вилетять і сядуть на м’який сніг, тоді й будуть нашими.

– Нашими? Ну, коли нашими – піди й принеси! – пробурмотів Саркіс і, звернувши з стежки, яку проклали в снігу товариші, пішов у кущі. Там можна було знайти щось їстівніше – шипшину, жостір…

– Не, підеш з нами? – суворо запитав Ашот, і темні очі його люто блиснули.

– Як ти розмовляєш зі мною? Що я, раб твій, чи що? Захочу – піду, не захочу – не піду.

– Гаразд, ти ще пожалкуєш… Хлопці, за мною!..

І Ашот, червоний від люті, кинувся, розгрібаючи сніг, до того схилу гори, де щоранку співали куріпки.

Кам’яні куріпки – птахи осілі, і якщо вони були десь кілька днів тому, то там їх і треба шукати… Так принаймні думав Ашот.

Гагік ішов мовчки, йому не хотілося жартувати.

«Безнадійна справа. І як назад повертатися?» – думав він.

Раптом над головами юних мисливців пролетіла зграйка горобців, яких переслідував сокіл. Пташки в паніці заховалися в кущі…

Ашот здивувався. Що роблять тут, у Барсовій ущелині, горобці?

Молодий мисливець знав, що в горах і полях горобці майже не водяться. Вони завжди живуть коло людини, під її захистом, – у збудованих нею хлівах, у складених нею скирдах. Людина захищає їх від соколів, лисиць, і вони легко користуються всіма створеними людиною благами. Як же потрапили вони сюди, в Барсову ущелину?

– Хлопці, тут люди жили!.. – схвильовано вигукнув Ашот.

Але його ніхто не слухав. Хлопцям було не до того. Вони поскидали з плечей свою важку зброю, витягли пращі і, підійшовши ближче до кущів, почали закидати горобців камінням.

– Одного підбив, слово честі! Я бачив, як він упав! – збуджено закричав Гагік і кинувся розшукувати свою здобич.

– Не треба, не йди, Гагік! То не горобець, а мін камінь. Тобі здалося. Це від хвилювання. Ходімо… – сказав Ашот.

Справді, хіба варто було ганятися за горобцями?

Хлопці рушили за Ашотом до скель, де, за його словами, мали жити куріпки. Лише Гагік не міг забути про горобців. «Невже ми жодного не підбили? Ні, здається, то не камінь упав, а горобець», думав він.

З великими труднощами юні мисливці подолали ті двісті-триста кроків, що відділяли їхнє житло від Куріпчиної скелі, як назвали вони стрімчак на захід від Зміїної печери. Незграбною вежею височіла ця скеля серед пасом, які оточували ущелину з правого боку.

Скеля була положистою, і через те сніг щедро вкривав її схили. На його білій скатертині лише подекуди чорніли тріщини, з яких пробивалися пучки жовтої трави, сухі стеблини якихось рослин та рідкі, миршаві кущики. Які б інші рослини могли вижити на цій убогій землі, на піску, занесеному вітром у скелясті тріщини?..

Саме в корінні цих рослин і ховаються куріпки в ті дні, коли випадає глибокий сніг. Тут вони і знаходять собі деяку їжу – насіння трав, бруньки, ягоди.

Хлопці не дійшли ще до цих тріщин, коли Ашот наказав:

– Кидайте каміння, галасуйте!..

Навпомацки відшукуючи в снігу каміння, хлопці з галасом почали кидати його в кущі. Шалено гавкав Бойнах.

Сподівання Ашота були правильні. Від галасу хлопців і собаки кілька куріпок вискочили і побігли вгору по скелі. Рухи їх були невпевнені. Пташки грузли в м’якому свіжому снігу, тонули в ньому, а деякі навіть зупинялись і просто ховали голову в сніг. Очевидно, вони думали, що так їх не буде видно. Це для куріпок характерно. Коли заховатись нема куди, полетіти теж – м’який сніг не дозволяє обіпертись і відштовхнутися, – вони від страху зариваються головами в сніг.

Шкода, не можна було піднятись на скелю! Адже тоді так просто й легко було б узяти їх живими.

– Пращами, пращами! – крикнув Ашот товаришам. – Асо, у тебе є каміння?

Хлопці почали жбурляти каміння.

Гуп, гуп, гуп! Але яка істота згодиться стати поживою для іншої?.. І куріпки, так само, як вільшанки і горобці, знаходять порятунок. Занурюючись у сніг, вони мимоволі струшують його з голого каміння і, кінець кінцем, натрапляють на опору, якої їм не вистачало, щоб злетіти. Трр… трр… трр…

Змітаючи сніг із скелі, куріпки одна за одною злетіли і сіли трохи вище Зміїної печери, в якій знайшли собі притулок паші герої.