Текст книги "Полонені Барсової ущелини"
Автор книги: Вахтанг Ананян
Жанр:
Детские приключения
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 28 страниц)
Розділ двадцять четвертий
Про те, як несподівана пригода попередила наших героїв, що небезпека не минула
Це сталося вранці другого дня після того, як юні мандрівники, переселившись у печеру пустельника, вийшли заготовляти паливо.
День був сонячний і теплий, проте з обережності хлопці розпалили вогнище в дубняку і, змінюючи один одного, почали підрубувати дерево. Тупувата була сокира, але все-таки сокира! І після довгих зусиль напівсухе дерево піддалося, затріщало й з стогоном повалилося на землю.
– Джан! – радісно вигукнула Шушик. – Цього палива нам вистачить на цілий тиждень!
– Кози, кози!.. – раптом захоплено крикнув Асо, показуючи на вершину гори, що замикала ущелину зверху.
Там справді з’явилась ціла отара кіз. Вони йшли досить спокійно. Деякі навіть зупинялись і оглядалися. Видно було, що присутність людей не дуже турбує їх. Мабуть, тварини пересвідчилися, що їх сусіди люди – істоти не страшні.
Але раптом, зовсім несподівано, кози сполошились і кинулися врозтіч.
Асо пильно оглядав виступи скель. Нараз він зблід і, піднявши свою палицю, показав на скелю, що нависала зверху.
Відчувши небезпеку, Ашот напружив зір і побачив на великому плоскому камені здоровенного кота. Вогненно-руда плямиста шкіра його майже зливалася з рудою скелею. «Кіт» тихенько муркотів, поводячи вусами. Та ось він почав роздратовано бити довгим хвостом по каменю, напружуючи м’язи, витяг уперед лапи, стрибнув униз на вузький карниз і миттю зник.
– Бачили, бачили? – збентежився Ашот.
– Це барс? – злякано спитала Шушик.
– Справжнісінький! Ану, кричіть, кричіть усі разом!
Зчинився неймовірний галас. З гуркотом летіло вниз каміння, аж курява вставала. Мабуть, не тільки барс, але й сам казковий володар пекла Сатаел утік би з переляку на край світу!..
Отямившись трохи, Ашот подумав: «Ось від кого тікав той козел, що кинувся на мене». А вголос запитав:
– Розумієте тепер, чому ця ущелина називається Барсовою?..
Поява барса зразу розв’язала всі сумніви, що мучили наших героїв. Тепер багато чого стало зрозумілим. І чию то руду спину помітив Саркіс між камінням у перший же день їхнього перебування в Барсовій ущелині, і що то за гість навідався в печеру до хворих товаришів, і хто поїв куріпок, спійманих сильцями Ашота на верхній терасі.
А пастух Асо пригадав очі, що блиснули в темряві, кістки козла і, звичайно, найжахливіше – це події тієї ночі. Адже тоді він був на волосинку від смерті… Запізнився б собака на одну мить, і барс розірвав би хлопця на шматки.
В пам’яті Асо яскраво зринув образ доброго, самовідданого товариша їхніх важких днів – Бойнаха…
Поява барса схвилювала хлопців, і як вони не намагалися в присутності Шушик вдавати з себе безтурботних, це в них не виходило.
– Нічого, барс не кине своєї здобичі заради нас, – марно намагався заспокоїти товаришів Ашот, відчуваючи, що страх закрався і в його серце.
Мовчки, глибоко замислившись, хлопці переносили в печеру нарубані дрова і складали біля однієї з стін. Потім Ашот і Гагік заходилися лагодити старі двері. Переплели їх гнучким гіллям, зв’язали, а тоді підперли зсередини великим кілком.
– Ну, тепер хай приходить, – сказав Ашот. – Хай спробує пролізти до нас!
Скоро в печері запанував спокій. На вогнищі варився суп з кажанами, з стелі звисали гірлянди виноградних грон, – то чи варто було мучити себе страшними думками? До того ж сопілка Асо дзвеніла сьогодні так ніжно, так весело, що розігнала залишки суму і страху.
Так минув вечір. Сплели вже кілька кошиків, але попереду була довга ніч, спати нікому не хотілось, і тому Ашот почав розповідати про кажанів, про яких він знав чимало цікавого. Хлопець пішов у куток печери, приніс звідти одного кажана і, розкривши йому крила, розповів, що в давнину по селах ця тваринка викликала почуття страху. Багато хто вірив, що кажани зривають з жінок хустки, а з чоловіків шапки, навіть запевняв, що вони висмоктують у дітей кров. Іноді ще й досі, літаючи над отарою, що повертається з лугів, кажани лякають пастухів. А насправді вони летять за отарою тому, що біля неї багато комарів, а кажани харчуються комахами, – пояснив Ашот. – Кажани – наші друзі. Вони знищують у садах і полях шкідливих комах.
– Бідні наші друзі! – співчутливо вигукнув Гагік. – Бачили, як ваші друзі перебили вас?
– Не треба нас звинувачувати, Гагік, бо в таких умовах ми не могли зробити інакше, – не зрозумівши жарту, заперечив Ашот і продовжував свої пояснення: – Ці крилаті тваринки – ссавці, малята їх годуються молоком матері. А все в них пристосоване для літання. Тіло маленьке, але через широкі перетинки, що зв’язують його з крилами, здається великим. А вуха? Бачите, які здорові й тонкі! Перетинки допомагають їм триматися в повітрі. У кажанів такі широкі й легкі крила через те, що вони й дітей своїх весь час носять з собою і годують молоком під час польоту.
– Завидна доля в них – ні горя, ні турбот! – вставив Гагік.
– Почекай, Гагік, не заважай! Дай розповім, що знаю. Якось я прочитав про один дослід з кажаном, а потім і сам його проробив. Шкода, немає, в нас ниток, ми б теж могли це зробити. Батько одного разу приніс із лісу кажана. Я протяг у кімнаті від стіни багато ниток – ціла павутина вийшла – і випустив кажана. Він почав літати між нитками, та так спритно, що жодної не зачепив! Піймали ми його, зав’язали очі, і що ж? Навіть кінчиком крила не доторкнувся до жодної нитки… На відстані відчуває предмет.
Ашот задоволений враженням, яке справила на товаришів його розповідь. Далі він розказав, що кажани живуть колоніями в печерах, церквах. Чіпляючись лапками, вони завжди висять під стелями головою вниз. Так їм краще. Російський зоолог Сатунін років шістдесят тому спостерігав життя кажанів у нас, в долині Араксу, і в своїй книжці розповів про дуже цікаві речі. Він пише, що в одній печері біля Ордубита бачив кілька тисяч кажанів. У Мцхетській церкві поселилося аж дев’ять тисяч…
Ашот довго ще розповідав про життя й повадки кажанів, але Асо, який стомився за день і багато чого знав з життя цих тваринок, почав дрімати і скоро заснув, йому приснився чудовий сон.
Ось він привів колгоспну отару на Смарагдовий схил гори і пустив її пастись, а сам ліг на траву й гріється на сонці. Сонце таке яскраве, палюче!.. Бойнах, товариш його дитинства, припав до ніг, метляє хвостом і ніжно лиже руки… Раптом здоровенний, завбільшки з теля, кіт кинувся на отару, схопив і потяг вівцю… Це трапилось так швидко, що Бойнах не встиг навіть стрибнути на звіра, що, між іншим, навряд чи було б розумно. Собака інстинктивно відчув, що це був страшний кіт. Коли небезпека минула й настала тиша, собака знову ліг до ніг пастуха і почав лизати йому руки. «Бойнах-джан. адже тебе вже нема на світі?.. Чи, може, ти живий?» – думає у сні пастух, і з очей його ллються сльози радості. Хлопець обнімає свого кошлатого товариша, а той дивиться на нього сумно й ніжно…
– Бойнах-джан, братику мій!.. – кличе Асо й прокидається, розбуджений власним голосом. З очей його ще ллються сльози.
Наближається північ. Огонь у багатті згасає, і Шушик починає куняти.
– Спати! – каже Ашот. – Завтра зранку підемо збирати виноград.
Проте наступного дня юні мандрівники довго не наважувались віддалятися від свого житла, побоюючись, Що звір може ховатися десь поблизу.
До полудня хлопці сиділи. в печері, потім, не витримавши, вирішили піти по паливо.
Цюкання сокири, тріск падаючого гілля, крики, пісні, – все це підбадьорювало їх: не підійде ж звір до людей, які рубають дерева!..
Змінюючи один одного, хлопці працювали своєю заржавілою і тупою сокирою.
– Ху! Хіба це сокира? Жує, як беззубий віл!.. Не буду я нею рубати! – витираючи піт, застрайкував Гагік.
– Ох, ці хлопці! Тільки й думають усе силою взяти! – докірливо сказала Шушик. – А хіба не можна погострити сокиру? Адже гострою сокирою і працювати легше і дров більше нарубаєте.
– Справді!.. Саркіс, піди принеси з кузні точильне колесо, я нагострю, – посміхнувся Гагік.
– Стривайте, я зараз таки принесу точило! – вдарив себе по лобі Ашот. – І як ми раніше до цього не додумались? А як ви гадаєте, де в Барсовій ущелині є поклади точильного каменю?
– Чортовим кігтем можна нагострити? Я місце знаю.
– Ні, Саркіс, круглі чи овальні точила, які нам потрібні, виготовляє в природі лише вода. Це вона протягом століть шліфує каміння. Ходім подивимось біля гирла потоку.
Там-таки знайшли кілька булижників і принесли їх у печеру.
– Гострити сокири-це якраз справа кривих, дайте мені, – простяг руку Саркіс.
– Добре, а ми підемо по виноград. Дров потім нарубаємо гострою сокирою.
– Не гострою – алмазом стане! – посміхнувся Саркіс.
Товариші засміялись: дивна справа – Саркіс намагається розмовляти так, як Гагік!..
Скоро у винограднику знявся дим від багаття.
Хлопці помітили в саду сліди якогось чотириного звіра, що унадився по солодощі. Лапами він згрібав сніг і викопував з-під нього солодкі грона винограду. Ашот насторожився. Придивившись до сліду, він помітив, що в тварини дуже довгі кігті.
– А, та це той борсук, що налякав Саркіса! – вигукнув він. – Але чому він не спить? Адже борсуки теж впадають у зимову сплячку.
– Видно, не такий він дурний, щоб проспати цей виноград, – сказав Гагік.
Сам того не розуміючи, він правильно оцінив поведінку борсука. Ашот пояснив, що деякі тварини засинають взимку тому, що не можуть знайти собі їжу. А коли в саду ще є виноград, то навіщо борсуку залягати?..
– Цього негідника треба знайти, здерти з нього шкуру, напхати травою і зробити подушку для Шушик, – скрегочучи зубами, сказав Гагік. Як не дивно, інші хлопці були теж агресивно настроєні проти борсука, хоч не могли б пояснити чому.
Всі разом пішли по сліду і зупинились біля борсукового лігва.
Під скелею він, очевидно, струсив сніг із своїх лап і зник серед каміння.
– Чи не викурити його димом? – запитав Асо.
– Не викуриш. Давай наглухо закриємо вихід, хай у гнізді спить, – запропонував Ашот і тут же заклав вхід у нору таким каменем, якого б не зрушили з місця й п’ять борсуків.
– Отепер весь виноград наш! – зрадів Гагік. – Зберемо, повісимо в печері і цілу зиму будемо їсти.
Коли хлопці повернулися в печеру з виноградом, Асо склав його купкою в одному кутку.
– Хай тут лежить, – сказав він задоволено.
– Почекай, Асо, ти нічого не розумієш у господарстві, – запротестував Гагік. – Виноград не складають купою – так він за день зіпсується. Треба розвісити.
З усіх присутніх тут хіба що пастух не знав, як зберігати виноград. Інші ж виросли на виноградниках, і це було для них звичайнісінькою справою.
Взявши кілька тоненьких гілочок, хлопці зрізали в них бокові паростки і на криві сучки, що лишились після зрізування, повісили грона винограду. Гілочки з гронами повісили на кілочки, заздалегідь забиті в стіну печери, і печера стала схожою на справжній маран[24]24
Маран – льох, де зберігають вино й фрукти (вірм.).
[Закрыть].
Гагік відступив кілька кроків назад і, взявшись руками в боки, замилувався: великі кетяги мінилися всіма барвами. «Дурнями ж ми будемо, коли кинемо стільки винограду й підемо в село», – подумав він.
Однак радість його була короткою. Трохи пізніше, вставши, щоб дістати для Шушик кілька кетягів, він помітив, що виноград пустив сік.
– Ой, щоб мене гедзь укусив! – вигукнув хлопець. – Виноград примерз і почав псуватися – тече!..
– Так, здається, тріскається – шкіра підмерзла, – підтвердив Ашот. – Шкода, не вдасться зберегти. Що ж нам робити?
Настрій зразу підупав: і продукт є, а зберегти не можна!
– У моєму черепку виникла геніальна думка! – оголосив Гагік. – Надушимо виноградного соку, наллємо в горшки і поставимо в холодне місце. У нас буде глюкоза, тобто сила, яка розчищає сніг. Пий і берись за лопату!..
Не можна сказати, щоб пропозиція Гагіка була неслушною. Проте хлопці, та й сам Гагік, з жалем душили, м’яли чудові грона. Просто шкода було, власними руками знищувати таку красу.
Через два дні Гагік зробив ще дві глиняні посудини – якісь глибокі горщики з широкими шийками і порівняно вузькою середньою частиною. Інакше в нього не виходило.
– Що зробиш – верстата нема, інструментів нема… – скаржився гончар-самоучка.
За його пропозицією сік перелили в ці нові, добре випалені посудини.
– Ай-ай-ай! І вино тепер у нас є! Не життя, а рай, про який говорили наші діди. І виявляється, що рай тут, у Барсовій ущелині! – захоплено говорив Гагік. – Їж шашлик, запивай вином. Хіба тільки той, хто втратив розум, може повернутися тепер у село… Ашот! Цей карас треба відставити далі від вогню, хай сік залишиться солодким, його як глюкозу будем пити. А другий підсунь ближче: сік почне бродити, стане вином, і ми будемо рятуватися від холоду…
Так і зробили.
Ні, життя, здається, поліпшується, і зима в Барсовій ущелині зовсім не така страшна, як думалось раніше.
Одне тільки часом псувало настрій нашим героям: з усього було видно, що барс не пішов з ущелини.
Якось Асо знайшов свіжі кістки кози – її недавно розірвав звір. Про цей випадок пастух розповів тільки Ашоту, і обидва вирішили, що мир і спокій – це тимчасове явище.
Розділ двадцять п’ятий
Про те, як неживі кажана воскресли й полетіла
Минуло ще кілька днів, сонячних, безхмарних. Але сонце вже гріло мало – зима брала своє.
Наші герої сумно поглядали на Диявольську стежку. Там не видно було навіть каміння: все засипав сніг! Значить, треба продовжувати заготівлю на зиму…
Хлопці вирубали майже весь дубняк, пожалівши тільки старий горіх.
Рубати дрова тепер було легше. Правда, якщо в кузні на великому точилі можна було нагострити сокиру за півгодини, то Саркіс витрачав на це цілий день, ще й частину ранку. Він так старанно тер тупу сокиру об гладенький базальт, що руки німіли. Зате після його зусиль з сокири аж іскри сипались на сонці. А коли вдариш нею по дереву – насилу витягнеш назад. Саркіс був дуже задоволений наслідками своєї праці.
Готові поліна складали в кутку печери.
– Тепер вони висохнуть і добре горітимуть, – бадьоро сказав Ашот. – А з частини полін зробимо кожному тахту.
– Почекай, Ашот, у нас є важливіші справи, – заперечив Гагік. – Навіщо тобі тахта? Чим наші постелі погані?
Але Ашот наполягав на своєму. Шушик мовчки слухала їхню суперечку.
– Ти знову на свого ішака сів? – насупившись за питав Гагік. – Не забувай, що тут колектив, і, будь ласка, прислухайся до його думки. А то знову можемо переобрати… Забув?
Ашот почервонів. Про такий випадок йому нагадали вперше.
– Добре, – погодився він. – Скажіть самі, що в першу чергу ми повинні робити.
– Отож-бо!.. Ми збираємось тут зимувати. Потрібне нам світло у цій темній печері? Потрібне.
– Світло? Дурниці, скіпки я нароблю, – сказав Асо.
Пастух сидів біля вогню і гострив об гладенький камінь свій ножик. А коло нього лежала купа янтарних скіпок з соснових гілок.
– Тоді послухайте мою пропозицію, – почав Гагік. – Принесіть глини, і я для кожного зроблю чашку й тарілку. Годі нам, як наші прапрадіди, з однієї миски їсти.
З смолоскипами в руках усі рушили до глиняних ям.
– Ось уже місяць, як ми сліпнемо й задихаємось від диму, – сказала дорогою Шушик. – Чому ніхто з вас не подумає, що треба скласти якусь грубку?
– Що зробиш, кожного дня щось нове трапляється, – виправдовувався Ашот. – Але тепер ми неодмінно це зробимо. Хлопці, беріть по великому вальку глини…
Так юні мандрівники готувалися зустріти довгу зиму. Та випадок порушив їх спокій.
Якось повертаючись увечері додому, вони застали двері в печеру відчиненими.
– Що це? Хто міг сюди зайти? – стурбувався Ашот.
– І добре, що двері відчинені, – сказав Гагік, – провітрили принаймні приміщення. А то у мене від цих винних випарів голова паморочиться!..
Та чи до жартів було зараз? Хлопці обережно зайшли в печеру і зупинились вражені. Глечик з соком був перекинутий, в’язки винограду зірвані, в печері панувало безладдя. Якісь невідомі істоти поїли весь виноград, усі запаси кажанів і запили їх вином.
Хлопці були ошелешені. За одну мить зник рай, змальований Гагіком, розвіялись, як дим, усі надії. Виснажені, обірвані полонені Барсової ущелини опинились віч-на-віч з суворою зимою, голодною, холодною…
– Це барс?.. – пошепки запитав Гагік.
– Барс не вип’є соку, не з’їсть винограду, – задумливо сказав Ашот.
Мов скам’янілі стояли юні мандрівники посеред своєї спустошеної печери і гірко думали: хто ж, хто так жорстоко ворогує з ними?..
Кінець другої частини
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Розділ перший
Про те, як у горах блукав козел з шапкою на голові
На хребтах Малого Кавказу лютувала хурделиця, а на південних схилах гір, в ущелинах і міжгір’ях, що спускалися в Араратську долину, була відлига, сніг розтавав і брудними потоками збігав в Аракс.
Дикі кози й барани перейшли з холодних вершин у привітні низини, ближче до сіл. Коли б мисливець Арам, шукаючи любимого сина, не поїхав на Далекий Схід, він, як завжди, вилазив би вранці на плаский дах свого будинку і дивився б на диких кіз, що гордо стояли на вершині пагорка край села.
Гнані негодою, тварини спускалися з плоскогір’їв у долини і, шукаючи їжу, рили копитцями колгоспні озимі поля. Вони збиралися і на колишніх кладовищах, вилизуючи стародавні плити, які пастух Авдал посипав сіллю для овець. Перекочували вниз і паслися на просторих схилах гір – колгоспному пасовиську. Пустотливим і неспокійним козам скрізь тісно. Вони тікають з улоговин вище, залазять на скелі і часом зустрічаються тут із своїми дикими родичами. А буває й навпаки: дикі кози або гірські барани – муфлони, чимось налякані, цілою отарою вриваються в колгоспну череду і, збудораживши її, знову стрімголов тікають у гори. Шалено гавкаючи, кидаються за ними вівчарки, але куди там – за муфлонами і арабський жеребець не вженеться.
… Небо знов затяглося хмарами, знов час від часу йде сніг.
Пастух Авдал сидить під скелею і, притулившись спиною до холодного каміння, виграє на старенькій сопілці. Це були не звичайні мелодії. Кожну з них по-своєму розуміють вівці. Своєю грою він переганяє отару на новий випас, заспокоює бешкетливих кіз, жене овець на водопій. Здається, чари живуть у його невибагливих мелодіях.
Авдал народився в наметі на гірському пасовиську, виріс серед овець і добре розумів їх. Тварини теж розуміли й любили його, покірливо виконували всі його накази.
Коли Авдал – високий, у чорній бурці на широких плечах – стоїть на скелі, здається, що в цих краях він володар усіх отар. У нього густі чорні вуса, чорні очі, обпалене сонцем бронзове обличчя – справжній бедуїн!
Тепер пастух Авдал часто на своїй сопілочці виливає тугу за любимим сином Асо. Грає Авдал журливу пісню, і хочеться йому, щоб і гори навколо, і небо, і скелі переживали його горе, разом з ним лили сльози…
Ей-гей, де ж ти, сину мій?.. Ей-гей, де ж ти, соколе мій?..
Зсунувши на вухо чорну каракулеву папаху, Авдал підпирає рукою скроню, заплющує очі і, похитуючи головою, на мотив жалісливої курдської пісні співає хвалу своєму синові:
Вдалині на схилах і скелях стоять вівчарки – пильні сторожі отари – і ніби прислухаються до звуків знайомої пісні. Вірні друзі і радісних, і суворих днів життя свого господаря, вони ніби розуміють, яке велике горе переживає він, і здається, теж сумують за Асо…
Ось один собака – вовкодав з рябими боками – ласкаво крутячи хвостом, нерішуче підійшов до Авдала, лизнув йому долоні і ліг біля ніг, поклавши голову на передні лапи. Скільки смутку в очах тварини, спрямованих на пастуха!..
– І ти сумуєш за Асо, Чало-джан? І твоє серце щемить за ним? – питає Авдал, і в голосі його бринять сльози. – Пішов, загинув наш Асо. Полетіло з моїх рук орля. Нема в мене сина, Чало-джан. Хто ж буде підтримувати вогонь у моєму житлі, коли я постарію і помру?.. Погасне моє вогнище, Чало-джан!..
Невимовна туга скувала серце пастуха, сльози підступили до горла. Він замовк, і тільки важке зітхання виривалося з грудей Авдала… «Ех, де ж ти, де, під якою скелею, під яким каменем, мій соколе?..» – з глибоким сумом думав Авдал. Він намагався підбадьорити себе, розвіяти тугу, що гнітила серце, хоч на одну годину забути про втрату. Але не міг. Кожна скеля, кожен видолинок, кожний кущик, струмочок – усе нагадувало про сина. Отут Асо чіпляв свій ковпак на полицю і, розмахуючи нею, дзвінким голосом скликав овець. На отой великий камінь сідав і брав у руки свою сопілку… Як гірський струмок, дзвеніла його пісня…
Як забути? Як позбутись гнітючих дум? Ніде, ні на хвилину не міг забути пастух про сина.
Приходив старий на ферму чи зустрічав приятелів, годував собак чи втихомирював пустотливих кіз, приймав ягнят чи ще щось робив, – перед ним завжди стояв образ Асо – його помічника і люблячого сина. Хоч би поговорити з ким, розділити своє горе…
… Раптом з-за найближчої скелі висунулась чиясь шапка. Оце добре! Може, хтось із ферми. Буде з ким поговорити, душу відвести…
– Це ти, Сурен? Їсти приніс? – запитав Авдал, але на превеликий подив шапка миттю зникла. Незабаром вона знову показалася з-за каменя, трохи нижче.
– У піжмурки, чи що, надумав гратися, дурню? – не розуміючи» в чому справа, пробурмотів Авдал і знову гукнув: – Ей, Сурен! Куди ти? «Сурен» підвів голову, і Авдал побачив, що то великий козел з шапкою на розі.
– Згинь, пропади, нечиста сила! – перелякано пробубонів пастух і протер очі: чи не привиділось?..
Козел зник. «Що ж де таке? – думав пастух. – Козел у шапці?! Мара якась!»
І, щоб не думати про нього, Авдал знову почав грати на сопілці.
Поблизу на рудих скелях щось затріщало. Собака, що лежав біля ніг пастуха, підхопився й нашорошив вуха. Авдал перестав грати і прислухався. Він знав, що слідом за отарою спустилися з гір вовки, і тому кожний кущик, кожний камінь, ледь чутний шурхіт здавалися йому підозрілими.
Але це були дикі кози, які саме билися величезними рогами. Починався період парування, а отже й бійок. «Чр-чрхк, чр-чрхк!..» – чулося в скелях. Та як не напружував Авдал свого зору, він нічого не міг побачити. Хіба на сірому фоні каміння розглядиш сірих тварин?
Аж ось два величезні козли піднялися на кряж і, забувши про небезпеку, зчепилися в лютій бійці. Б’ючись лобами, вони на мить зупинялись, відступали один від одного на кілька кроків, а потім знову розлючено збігалися. На голові в одного з них Авдал виразно побачив шапку…
Вівчарка, що стояла на скелі, заливчасто загавкала на козлів. Ті перестали битися і кинулись тікати. Ось вони пробігли повз Авдала. Шапка, що висіла на розі козла, то відлітала на потилицю, то спадала йому на лоба, лякаючи тварину. Намагаючись звільнитися від неприємного вантажу, козел розлютовано трусив головою, але шапка міцно трималася.
Ну й дивина!..
Наткнувшись на камінь, козел на мить зупинився, вибираючи собі шлях далі, і пастух знову побачив шапку.
– Ой, це ж шапка Арамового сина!.. – прошепотів Авдал.
Звичайно, це була вона. Авдал не міг помилитись. Верх у неї був з червоного сукна, а підняті догори вуха – з шкури вовка, якого сам Авдал торік загнав собаками і добив дрючком…
Промчавши гребенем пасма, козел зник на другому його боці…
Авдал розповів працівникам ферми про зустріч з загадковим козлом.
Дружина Авдала і мати Шушик почали ридати, а пастухи, зібравшись увечері в читальні, обговорювали незвичайну подію і сушили голови над її розгадкою.
І справді: як і за яких обставин шапка зниклого Ашота могла опинитися на рогах дикого козла?.. І чи це його шапка? Якщо так, то чи живі ж діти?
Довго радилися працівники ферми, і всі зійшлися на тому, що школярів треба шукати не на Далекому Сході, а десь поблизу Айгедзора.
В село відрядили з ферми чоловіка – повідомити матір Ашота, що в горах гуляє козел з шапкою її сина…
Мати, звісно, нічого не зрозуміла, тільки ще дужче схвилювалась. Та й хто міг щось зрозуміти в цьому загадковому явищі, крім Арама, чудового знавця природи. Він пішоїв би в гори, знайшов і вбив козла. Але ж Арама не було в селі.
– Дайте йому телеграму, хай швидше повертається, – сказала крізь плач мати Ашота.
В останньому листі, який вона одержала, Арам і Аршак повідомляли, що їм не пощастило натрапити на слід школярів. У краях, округах і районах Далекого Сходу – скрізь поставлені на ноги органи міліції, але й вони не можуть знайти дітей… «Е, якщо так, треба написати їм, щоб їхали назад», – вирішили нарешті айгедзорці, і Паруйр напідпитку подав Арамові таку телеграму: «Дикий козел шапкою твого сина на голові розгулює верхніх ущелинах Приїжджай обміркуємо що робити».
Телеграма про козла і шапку Ашота схвилювала Арама й Аршака. Тисячі припущень змінювались в їхніх головах, поки вони приземлилися на аеродромі у Вірменії.
Приїхавши в рідне село, Арам прибіг додому, обняв дружину й дітей, сунув у кишеню кілька шматочків хаурми[26]26
Xаурма – шматочки жареної баранини (вірм.).
[Закрыть], загорнутої в лаваш, і помчав у гори.
Як не умовляла його дружина сісти відпочити, з’їсти хоч скибку хліба, Арам відмовився. Хіба міг він проковтнути хліб, коли шапка сина була на рогах дикого козла?..
Недовго йшов Арам. У теплих ущелинах за селом зібрались отари колгоспної ферми, і сюди із засипаних снігом гірських вершин та плоскогір’їв зійшли дикі кози й муфлони.
Сонце було вже на заході, коли Арам розшукав на одному з лугів пастуха Авдала. Мисливець привітався й сів поруч.
– Що ж, друже Арам, так і пропали наші діти?.. – сумно запитав Авдал, і очі його затуманились..
Арам мовчки курив. Як схуд, як змінився цей завжди веселий, безтурботний чоловік! Під очима синці, а в волоссі прибавилося сивини…
Витягнувши з кишені пачку грошей, Арам простяг їх пастухові.
– Це гроші, які ти давав мені на витрати. Привіз назад, не знадобилися. – І як не відмовлявся пастух, Арам таки примусив їх узяти.
– Скажи, Авдал, чи справді ти бачив шапку Ашота?
– Що тобі сказати, друже Арам?.. Верх шапки був червоний, а хутро те, що я тобі дав, того вовка… Не знаю, може мені показалось…
Арам мовчки роздумував. Авдал забобонний чоловік, може й справді це йому привиділося? Ні, треба самому походити по горах і ущелинах, знайти загадкового козла і з’ясувати таємницю шапки.
– Брате Авдал, а, крім тебе, ніхто цього козла не бачив?
– Ні.
– Ходім пошукаємо його разом.
– Охоче піду, – промовив Авдал, підводячись. Він доручив отару іншим пастухам, а сам пішов слідом за Арамом.
Авдал – хороший товариш у важкі дні. Він не допустить, щоб Арам сам блукав у горах.
Вони піднімались угору по ущелинах, бродили схилами гір, зазирали у всі складки й тріщини скель, полохаючи диких кіз, але до заходу сонця так і не натрапили на козла в шапці.
Увечері обидва повернулися на ферму. Арам лишився там ночувати.
Неспокійно спав мисливець. Так багато вражень за день! Такий довгий день! А ще кажуть, що зимові дні короткі!.. Снідав він у Сталінграді. Пролетів Ростов – сонце вставало, а коли, перетнувши хмари, літак мчав над хребтами Закавказзя, воно тільки наближалося до зеніту…
У вухах Арама ще стояв гул пропелера, ще тремтіло його серце. Розігнавши дрімоту, мисливець розплющував очі; перед ним, сумно схиливши голову, сидів біля вогнища пастух Авдал. У зашкарублих пальцях він тримав стару сопілку, і м’які меланхолійні курдські мелодії дзвеніли в повітрі…
– Ло, ло, ло, ло…
