Текст книги "Полонені Барсової ущелини"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 28 страниц)

Розділ сьомий

Про те, як, не спитавши, чи є в Барсовій ущелині лікар, прийшла хвороба

Дивним керівником виявився Асо – нікому ніяких наказів! Побачивши, наприклад, що Шушик зблідла і ледве стоїть на ногах, він мовчки пішов під старий горіх і приніс стільки сухого листя, що дівчина майже вся потонула в ньому.

– Нам ще багато такого листя треба, – сказав він ніби до самого себе і, глянувши на сонце, почухав потилицю. – Чи встигнемо нанести?

– Нащо? – запитав Гагік, який з цікавістю стежив за вчинками пастуха.

– Нащо? Вхід треба менший зробити, інакше хворі не витримають.

– У нас один хворий.

– Ні, Шушик теж захворіла, – тихо й сумно сказав Асо. – Глини в нас нема, то я хочу стіни прокладати листям. Це не міцно, але щілини й вхід заткнемо. Тепліше буде.

Хоч новий керівник нікому не давав доручень, проте коли він, зав’язавши рукава в сорочці, зробив з неї щось на зразок мішка і пішов до старого горіха по листя, Ашот і Гагік рушили слідом за ним.

Незабаром хлопці заготовили «будівельний матеріал» і почали споруджувати стіни. Вони укладали на порозі печери плоске каміння в ряд, шириною з півметра, прокладали листям, а зверху клали другий ряд каміння.

Коли стіна була висотою з метр, Асо приміряв до неї два паралельні дрючки і, витираючи піт, сказав, ні до кого не звертаючись:

– А тепер треба почати таку ж стіну з другого боку. Між стінами залишиться вузький прохід. Оце й будуть наші двері…

Під скелею, біля печери, було багато каміння, і робота посувалася швидко. Ашот працював мовчки, зосереджено. Гагік скоса поглядав на нього й посміхався. «Дуже ображений!..» – думав він. Але те, що Ашот був «дуже ображений», допомагало справі. Цілком віддавшись роботі, він тягав і складав таке каміння, яке Гагік навряд чи зрушив би з місця…

Коли обидві стіни досягли висоти метра, Асо знову взяв два дрючки й поклав їх зверху, як перекладки, – одну біля одної. Тепер його намір зрозуміли й інші: залишилось укласти каміння ще зверху на перекладках, і двері будуть такі, що в них, нагнувшись, зможе пройти людина.

Гагік щиро радів, дивлячись, як посувається робота, але разом з тим шкодував, що поруч з ним нема нікого, кому б можна було нишком підморгнути: «Бачив, мовляв, яким діловим виявився мій кандидат?»

Стіну хлопці добудували пізно, при світлі вогнища. Вона була не дуже міцна, але товста і не пропускала вітру.

Після того як усі влаштувалися на новому місці, Асо покликав Бойнаха і разом з ним рушив у дубняк.

– Куди, Асо?.. – крикнув йому Гагік.

– По дрова…

– Оце керівник! Нічого не скаже!.. Про те, що тобі треба робити, догадуйся сам…

І Ашот з Гагіком вирішили теж піти. Але хлопці попрямували не в дубняк, а до злополучної печери, з якої їх нещодавно викинув потік. Тут вони знайшли трохи палива, винесеного водою в чагарник.

Коли Ашот і Гагік повернулися назад, Шушик уже спала, а Асо біля вогнища колупався дерев’яним шилом у своєму рваному черевику.

Сон Шушик був неспокійний, щоки її палали: у дівчини був сильний жар. Хвора прокинулась і попросила пити. Але чим її напоїш?

– Добре було б дати чаю… – похмуро сказав Ашот.

– А посуд?..

– Посуд виготовити можна, – підвів голову Саркіс. – Ми ж вивчали в школі про первісних людей, як вони виліплювали…

– З глини?.. А де ж у цих скелях глина? – сердився Ашот.

– А це хіба не глина? – ледве підвівшись, показав Саркіс на рудий камінь, що лежав біля вогнища.

Товариші мало зрозуміли його, і хлопець, соромлячись, ніяково, навіть похмуро почав пояснювати. Він вперше за цей час пропонував щось своє, намагався допомогти колективу.

– Хіба не видно, що ці руді скелі вапнякові? Вапняк утворюється в морі. Тут теж колись було море, отже, повинна бути й глина. Її наносили гірські потоки, і під вагою води та землі вона скам’яніла…

Товариші уважно слухали Саркіса. Ашот підвівся й підійшов до стіни.

– Так, це вапняк, – ствердив він, оглянувши камінь. – Але ж нам потрібна глина…

– А якщо його покласти в воду, розкисне? – чи то жартома, чи серйозно запитав Гагік.

– Розкисне, – трохи пожвавішав Саркіс і, щоб не викликати глузувань, додав: – Протягом століть, звичайно, розкисне… Тут, у горах, у вологих місцях може бути таке ж каміння, але вже перетворене мільйони років тому в глину. – І Саркіс знесилено відкинувся на сухе листя.

– Ого! – вдарив себе по лобі Гагік. – Ця диявольська вода протягом століть витікала з печери!.. Ходімо, хлопці, там під очеретом, мабуть, е глина!..

Хлопці взяли головешку з вогню і в супроводі Бойнаха пішли до верб. У темряві вони виривали з корінням очерет, задубілими пальцями розминали вологу землю, але це була не глина, а тільки перегній від рослин, що накопичився тут за кілька століть.

Асо розпалив вогнище й продовжував копати за кілька кроків від очерету, там потік вирив яму з невеликим схилом. При світлі вогнища Асо помітив на цьому схилі руду смугу. Він копнув її пальцем: глина!..

– Асо. що ти там робиш? – спитав його згори Гагік.

– Що я можу робити! Глину копаю.

– Глину?.. От кумедія!.. Чого ж ти мовчиш?

– А що тут казати? Копаю, та й усе..

Ашот з Гагіком збігли вниз до Асо.

– Тепер у нас буде всякий посуд! Таку гончарню влаштую, що… Ей, хлопче, ти хоч би з курки брав приклад: знесе яйце й кудкудаче на весь світ. А ти?.. Знайшов таку важливу річ і мовчиш! – торохтів Гагік, дивуючись скромності пастуха.

Чим глибше хлопці копали, тим вологішою ставала глина, а на глибині півметра вона була вже готова до виробництва.

– Джан! – зрадів Гагік. – Будем рити далі, то й воду знайдемо!

– Ні, це всмокталась та вода, що недавно вибігла з печери, – зауважив Ашот.

Взявши по великому вальку глини, хлопці повернулись «додому». Дорогою Гагік нарізав тонких гілок з верби і урочисто спитав Асо:

– Ти можеш сплести кошика?

– Не доводилось, – признався пастух.

– Тоді ви з Ашотом готуйте глину, а решта – моя справа, – сказав він, випинаючи груди.

В печері Ашот і Асо заходилися місити глину, а Гагік взявся за своє «ремесло», як звичайно, вихваляючись:

– Нарешті довелося вам звернутися до мене. Давайте сюди гілки…

Розділ восьмий

Про те, що людина, навчившись якого-небудь ремесла, не пропаде

Взявши гілки, Гагік засунув їх кінцями у землю й почав плести круглого кошика. Пальці його працювали швидко і вміло, видно було, що це для нього звичне діло. Справді, Гагікові часто доводилось дома плести великі верейки, в яких він носив солом’яну січку для корови, і маленькі кошики, в які він, батько та мати кожної осені збирали фрукти й овочі.

– Людина, що знає якесь ремесло, ніколи не пропаде, – повчально говорив Гагік, працюючи над кошиком. – Послухайте, яку я вам розповім з цього приводу казку. Особливо корисно її послухати нашому товаришеві Саркісу. Бачите, він, як лисиця, вдав із себе мертвого, очі заплющив, а вуха наставив і прислухається до моїх мудрих слів, – легка посмішка промайнула на блідих губах Саркіса. – Так от… Давно колись Вачаган, єдиний син царя афганського краю, повертаючись з полювання, зустрів біля села Хацик дівчину Анаїт, дочку пастуха з цього ж села. Царевич попросив у неї напитись, але вода не охолодила гарячого серця, а навпаки – запалила його. Та й як було не спалахнути? Анаїт була не дівчина – справжня джейран, так-так, джейран… Очі темні, як у мене, брови – ніби різцем їх точили, такі, як у нашої Шушик, коси – до пояса… Струнка, як чинара. Смілива була ця дівчина й мудра. Навіть старі люди з села, Хацик у неї поради питали. Ну, хіба ж не закохаєшся в таку! От закохався в неї царевич Вачаган і, як усі закохані, розум втратив. Прийшов до своєї матері, цариці. «Одно з двох, – каже, – або я з нею одружуся, або піду в монастир, пустинником стану…» Дай-но мені ту гілляку, Ашот. Чого ти рота роззявив? Слухати – слухайте, але глину місіть. Бабуся моя вміла і пряжу прясти і в той же час сваритися… А, Шушик-джан, ти посміхаєшся? Виходить, і ти слухаєш? Слухай, слухай… Поки я докажу казку, і посудина для чаю буде готова. Так от, посилає цар сватів у село до пастуха. Але дочка пастуха відмовилась, каже: «Якщо царевич хоче мене за жінку взяти, нехай перш навчиться якогось ремесла».

– Ти ба! – вигукнув Асо, зацікавлений розповіддю Гагіка.

– Їй кажуть: «Він же володар цілої країни, йому всі служать, навіщо йому ремесло?..» А дівчина й відповідає: «Хто знає, що може статися. Може, той, хто був слугою, володарем стане, а хто володарем був, слугою стане…» Бачите, якими мудрими були наші предки! Здійснилось їхнє передбачення!.. Ти слухай, Саркісджан, це й тебе стосується… Про себе ти зараз, мабуть, думаєш: «Знову мене за карк взяли…» Не ображайся, братику. Якщо опинимося в скрутному становищі, то Ашот може жити з полювання, я – з кошиків, Шушик – білизну пратиме, Асо – овець пастиме. А ти? Що ти робитимеш? У вмілої людини руки – золото!.. Ти глянь, який у мене кошик виходить!.. Ну от… Страшенно покохав царевич Анаїт, і довелось йому ремесла навчатись. Минає рік, і він уже може виробляти парчу, тобто ткати з шовкових і золотих ниток тканини. Зіткав він розкішну кофту і послав її Анаїт. Бачить дівчина, що царевич і справді чудового кошика зробив… Дивись-но сюди, Ашот!.. Тьху, якого кошика!.. Кофту, кофту!.. – виправив себе Гагік і з задоволенням відзначив, що товариші на деякий час забули про своє горе, навіть хворі повеселішали. – Ну, відгуляли весілля, але яке весілля! Наше сонце свідок, що шашликом на все Афганське царство пахло. От царевич Вачаган і каже: «Поки тут не буде мого молодшого брата Гагіка, я від цього шашлика ні шматочка не з’їм…» Звідки він знав, що його братик Гагік у Барсовій ущелині стогне від голоду?.. Ну, та добре, не буду вас мучити згадками про шашлик і плов.

Не минуло й двох років після весілля, як цар з царицею померли і на престол сів їх син Вачаган. Якраз у цей час із сіл і міст почали загадково зникати люди. Ну, прямо як ми зникли з села…

Отак з веселим гумором розповідав Гагік відому казку про Анаїт. Ніби навмисне, він обірвав казку на тому місці, коли цар Вачаган потрапив до темниці лютого жерця і, щоб врятувати своє життя, почав ткати парчу. Шушик не стрималась:

– Ну, Гагік, а що ж було далі? Що?..

– А далі… Вачаган, врятувавши на деякий час від сокири своїх «помічників», усе підбадьорював їх; «Будьте стійкими, і для нас які-небудь двері відчиняться, не залишимось же ми навіки в Барсовій ущелині!»

Товариші посміхались, а Гагік, завзято працюючи над кошиком, вів далі все в тому жартівливому тоні:

– Коли парча була готова, ось як зараз мій кошик – Ашот, давай-но глину, почнемо ліпити, як це робили наші предки, – прийшов головний жрець, подивився та так і лишився з відкритим ротом… «За цю парчу в двісті разів більше золота дадуть, ніж вона сама важить, – каже йому Вачаган. – Тільки не кожен зможе таку ціну дати. Крім цариці Анаїт, ніхто не наважиться з такої дорогої парчі плаття надіти…»

А в цей час цариця Анаїт сиділа на своєму троні й сумувала за чоловіком, як наші батьки сумують зараз за нами. «Чого це так довго нема Вачагана?», «Куди пропав наш Гагік?..»

Приходить тут в царські палати якийсь купець і каже, що в нього рідкісний товар для цариці.

Приводять до неї купця. Розкриває він свій сундук і виймає виткану Вачаганом розкішну парчу. Серце в Анаїт забилось так, що мало з грудей не вискочить… Ну, понесли б зараз оцього кошика в село – хіба зразу не впізнали б, що це робота Гагіка! Смієтесь?.. Асо, розгреби-но вогонь, поставимо мій витвір в середину… Пильно придивляється Анаїт до парчі, коли бачить на ній майстерно виткані знайомі їй квіти-літери. І вона прочитала: «Незрівнянна моя Анаїт, я потрапив у жахливе пекло. Той, хто принесе тобі парчу, – один з наглядачів цього пекла. Якщо скоро не прийдеш на допомогу, загину я і сотні наших ні в чому не винних людей. Твій Вачаган».

Прочитала Анаїт усе це і, приховавши своє хвилювання, сказала купцеві: «Ти мені справді надзвичайну парчу приніс. Зараз я добре заплачу тобі за неї…» і вона зробила знак своїм придворним, а ті схопили купця, зв'язали його і замкнули в темницю.

Затрубили в труби, відчинились міські ворота, і виступило з них військо. Попереду на вогненному коні скакала сама Анаїт у золотих латах.

Про що ж тут розповідати? Всіх лютих жерців схопили, примусили відімкнути двері підземелля. І вийшов з них цар Вачаган – так, як ми скоро звідси вийдемо, – і вивів з собою сотні невинних людей… – Зрозуміли тепер, чого варте ремесло? – закінчив свою, розповідь Гагік. – А втім, поки я своїми золотими руками не нароблю глиняних мисок та горщиків і ми не зваримо в них бозбаш[22]22
  Бозбаш – м’ясна страва (азерб.).


[Закрыть], ви все одно не оціните мого ремесла. – Гагік підвівся і вийшов з печери, щоб принести хмизу.

Казка піднесла настрій мандрівників. Очевидно, й справді настане день, коли вони, як і Вачаган, вийдуть із свого пекла…

А Гагік, натхненний історією царевича-майстра, з особливою гордістю вийняв із вогню витвір свого мистецтва – глиняний горщик. Та помітив хлопець у ньому тріщини, і нош в нього підкосились.

– Еге, він лопається… – І від радісного настрою в Гагіка не лишилося й сліду.

– Ну, зразу видно, що робота Гагіка! – посміхнувся Ашот.

– Ти ставиш горщик у вогонь ще мокрим, – підвівшись на своєму ложі, сказав Саркіс. – Звичайно, глина потріскається. Хіба ти не бачив, як у колгоспній гончарні роблять караси? Їх зліплять, потім підсушать на сонці і тільки після цього випалюють.

– Добре тобі казати, а де я серед ночі сонце візьму? Зараз чай потрібен… – І Гагік, роздумуючи, почухав потилицю. – Гаразд, уповільнимо темпи виробництва, – вирішив він і, замазавши глиною тріщини на горшку, поставив його біля вогнища. – Хай підсихає, а тобі, Шушик-джан, доведеться почекати…

Врахувавши досвід сушіння глиняного посуду, Гагік уже не поспішав. І справді, тепер горщики вдавалися кращими!

– Ну, я побіжу по ліки… Всесильні ліки!.. – Гагік підвівся і не дуже впевнено підійшов до виходу з печери. Ставши на порозі, він з острахом вдивлявся в похмурі обриси скель. У цю хвилину хлопець шкодував, що в нього серце не таке хоробре, як в Ашота. Вдень недалеко від печери він помітив кущі малини. З її коріння пастухи й мисливці настоюють смачний і цілющий чай. Але то ж було вдень, а тепер стемніло…

Гагік ступив кілька кроків у пітьму, але попереду зашелестіло, і він хутенько повернувся назад.

– Я знайшов кущі малини, Асо, тільки жаль, що в мене не було ножа. Піди, будь ласка, наріж корінців – це добрі ліки від простуди… А яка ніч, Ашот! Серце говорить мені: піди піднімись на вершини, знайди там куріпок, що сплять, і перелови їх одну по одній…

– І не думай іти, – серйозно стурбувалася Шушик.

– Якщо дозволите, зараз же піду… Що? Не йти? Чому ж не йти? Ага, справді, мені ж треба випалювати горщики… Асо, здається, я тебе просив. про щось?..

Асо охоче погодився виконати прохання Гагіка, аби чимось допомогти Шушик. Взявши з вогнища головешку, він вибіг з печери.

Хвора Шушик знову просила напитися, облизуючи сухі губи.

– Зараз, зараз, Шушик-джан. Я такий чай приготую, що миттю все пройде, – заспокоював її Гагік, виймаючи з вогню горщик і уважно розглядаючи свій виріб. Це була дуже крива й кособока посудина, яку виробляли, мабуть, тільки первісні люди, що ходили в звірячих шкурах.

– Форма не має значення, моя дорога, важливий зміст, – сказав Гагік, обертаючи в руках горщик. – Зараз я в цій неоковирній посудині заварю такий чай, що тебе від нього не відтягнеш. А розвидниться – зловлю куріпку і зварю супу…

Розділ дев’ятий

Про те, що вдале полювання не завжди щасливе

Ніч минула спокійно. У цій печері спати було значно краще. Дим від вогнища, пливучи по нахиленій стелі, легко виходив надвір, а вузькі двері Ашот запнув на ніч своїм пальтом, і всередині стало зовсім тепло.

Вранці наші герої напилися міцного чаю з малини, але після нього їм особливо почав дошкуляти голод. Це був дев’ятнадцятий день полону в Барсовій ущелині.

Хлопці безцільно тинялися по печері, не знаючи, з чого почати день. Асо, як завжди, був мовчазний. Адже він за все своє коротке життя виконував лише те, що йому доручали. А як віддавати накази і що наказувати – він не знав. Нові обов’язки були для пастуха справжнім тягарем, і він дуже хотів їх позбутися…

Гагік розумів становище Асо. «Ні, – думав він, – якої б високої думки про себе не був Ашот, все ж у нього є здібності організатора. Ми його провчили, і тепер можна було б…» Пошептавшись з товаришами й заручившись їх згодою, Гагік несподівано почав таку розмову:

– Ашот, ми правильно зробили, що скинули тебе. Маси ніколи не помиляються, – профілософствував він між іншим. – І все ж я думаю, що ти, як і раніше, повинен бути нашим ватажком-ти й сильніший за всіх нас і відважніший… А перевибори ми провели тільки для того, щоб збити з тебе пиху…

У Ашота ніби камінь з серця впав. «Ні, Гагік лишився таким, як і був. Які там особисті рахунки, які там заздрощі? І лізли ж мені в голову дурниці! – подумав хлопець. – І всі інші – хороші друзі. Вони, мабуть, теж дали свою згоду. Інакше Гагік не почав би цієї розмови…»

Але, здається, найбільше зрадів Асо.

– Так, – підхопив він сором’язливо, – хіба моє діло командувати? Я теж віддаю тобі свій голос, Ашот…

Ні, товариші бажають йому тільки добра! Це зрозуміло, це видно з їхнього ставлення до нього, з їхніх поглядів…

І Ашот відчув, що в ньому прокидається ще тепліше почуття до друзів, якась нова любов до них і повага.

А коли поважаєш когось, ціниш гідність товариша, то вбачаєш у ньому рівного собі. І тут уже не може бути місця зверхності.

– Добре, – сказав нарешті Ашот. – Але який там ватажок? Будемо працювати разом, якщо…

– От-от, молодець! – зрадів Гагік, перебиваючи його. – Так і треба казати.

– Так-то так, – промовив Ашот. – Але організованість усе-таки потрібна. В армії, батько казав, коли посилають на завдання двох, одного обов’язково призначають старшим. Значить, так треба. І якщо я буду суворим, не ображайтесь… А тепер про те, що ми маємо робити. Поки що не будемо розчищати стежку. Тим більше, що серед нас є хворі… Шкода, що потік забрав найнеобхіднішу нашу зброю.

– Зброю ми можемо зробити увечері в вільний час, – запропонував Асо.

– Ідіть краще розчищати дорогу, – кволим голосом сказала раптом Шушик, – тут жити далі не можна.

Ашот допитливо глянув на Гагіка. Але той, як завжди, відбувся жартом:

– Куди мені йти? Я ж учора дав слово нагодувати Шушик супом з куріпки.

– Гагік… Я зовсім не хочу їсти, – озвалась хвора. – Мені нічого не треба… Тільки б дорогу швидше розчистити… «І справді, коли дорога буде розчищена, то й суп буде, і шашлик. Життя буде!.. Так навіщо ж, кинувши головне, займатися дурницями? Якби не цей потік, ми, мабуть, давно вже розчистили б стежку. Та й хворі теж стали на перешкоді… – думав Ашот. – Що ж, підемо до Диявольської стежки, пошукаємо там ягід і розчистимо кілька кроків, хоч би для того, щоб підбадьорити хворих…»

Своїми думками Ашот вирішив поділитися з Гагіком.

– Треба вдавати, що ми весь час працюємо на стежці, – прошепотів він йому на вухо, – а то ця дівчина зовсім втратить надію.

Гагік, здається, зрозумів товариша і голосно сказав:

– Гаразд, суп доручається Асо. Ну, Ашот, ходімо розчищати стежку!..

Дорогою хлопці ще порадились і таки справді пішли на стежку. «А чому б мені не спробувати щастя?» – подумав Асо і заходився майструвати нову пращу.

Хоч Асо був добрим стрільцем з пращі, проте жодна куріпка не захотіла спокійно сидіти на одному місці, щоб стати його жертвою. Зате Асо надибав у скелях орла з підбитим крилом. Це було справжнім щастям! До півдня переслідував хлопець птаха. Закидав його камінням, кілька разів сам падав, позбивав собі ноги, але ніяк не міг влучити в хижака. Може, Асо заважало те, що над його головою весь час кружляв ягнятник – старий орел з білою шиєю і білими волохатими «шароварами» на ногах. З різким криком шугав він над хлопцем, лякаючи його. Хто це був? Мати чи товариш пораненого? Пробираючись серед каміння, Асо весь час кликав за собою Бойнаха, розраховуючи на його допомогу. Та в бідолашного собаки вже й сил не було, а орел як на те намагався тікати в такі неприступні щілини, куди й коту важко було б пролізти. Птах інстинктивно відчував, що там його порятунок. Однак Асо не переставав переслідувати хижака.

Нарешті юному мисливцеві пощастило влучити в орла з своєї пращі, і птах упав мертвий серед каміння на одному з нижніх виступів скелі. Та щоб дістатися до цього виступу, треба було мати хоч якісь сили, а в Асо просто підгиналися ноги від голоду. До того ж він так стомився, ганяючись перед тим за куріпками, що зараз, важко дихаючи, лежав на камені і тільки жадібними очима поглядав у розколину на свою багату здобич. І все ж серце Асо співало від радості. Адже гриф – це, кажучи словами Гагіка, три-чотири кілограми чистого м’яса!.. І для Шушик суп буде й товариші добре – пообідають. Тоді можна буде й стежку розчищати – дорогу до волі…

– Бойнах, – гукнув нарешті Асо, – піди принеси, – і пальцем показав на орла. Собака зрозумів. Миттю стрибнув униз і, радісно заскімливши, схопив птаха зубами. Почувши запах гарячої крові, Бойнах заспішив до Асо, плигаючи з виступу на виступ. Раптом з неба каменем упав на Бойнаха величезний гриф і вп’явся пазурами в спину собаки. Орел на мить підняв собаку в повітря, але одразу ж випустив – не вистачило в старого сили.

З вереском скотився Бойнах зі скелі і зник серед кам’яного громаддя. А підбитий Асо орел, зачепившись за гострий виступ, повис на такій висоті, звідки його могла б зняти хіба що крилата істота…

– Ой Бойнах-джан, ой братику мій!.. – в розпачі закричав Асо і стрімголов кинувся вниз.

Бойнах сидів під скелею на м’якому листі і, поглядаючи добрими очима на хазяїна, метляв хвостом.

Асо уважно оглянув собаку, помацав його, змусив стати на ноги і походити. Все, здається, обійшлося – кістки цілі. Тільки на спині виразно виднілися кров’яні рани від пазурів грифа.

– О Бойнах-джан, і ти потрапив у число наших хворих… Ну, що ж мені з тобою робити, чим мені тебе лікувати, чим годувати?.. – обнімаючи собаку, мало не плакав Асо.

Радість перспективи, що недавно відкрилась перед Асо, знову затьмарилась. Хлопець підвів голову й глянув на протилежний схил. Там, на білосніжному тлі, вимальовувались дві темні постаті. Асо здалеку бачив, що його товариші час од часу ніби присідають і шукають когось очима. Чи не його? Чи не на його обід вони сподіваються? А Шушик? Вона теж чекає супу. Всі хочуть їсти, а він так підвів…

Асо знову подивився на урвище, де лежав орел. Як же його дістати звідти?.. Хлопець почав кидати в птаха камінням, та воно не досягало своєї мети. І раптом знову почувся шелест крил. Це повернувся старий орел. Він сів край урвища і дзьобом почав ворушити товариша, намагаючись примусити його злетіти в ясну блакить неба. Той не відповідав на заклики. Старий гриф сумно кричав над убитим, наче оплакував тяжку втрату. Від цього відчайдушного крику птаха аж сумно стало на серці Асо. «Ой, як недобре я зробив!.. – подумав хлопець, пригадавши слова свого батька про те, що великий гріх вбивати живі створіння».