Текст книги "Полонені Барсової ущелини"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 28 страниц)

Розділ двадцять перший

Про те, як небезпека народжує в людях рішучість і відвагу

Залишивши важку зброю біля печери, хлопці взяли з собою довгі списи, якими легко було нападати на звіра; Асо прихопив ще свою нерозлучну герлигу, Гагік – сокиру, Шушик несла смолисті соснові скіпки.

Коли мандрівники зупинились на розгалуженні підземних ходів, Ашот запитав у товаришів:

– Ви були в правому коридорі, від нього відходять вбік інші печери?

– Так. Трохи далі коридор розділяється на два.

– Зрозуміло. Отже, барс не пішов ні праворуч, ні ліворуч – обидва коридори мій вже вивчили: один – я, другий – ви. Тепер зрозуміло, куди нам іти.

Рушили праворуч. Кроків через двадцять відгалужувався хід ліворуч, і мандрівники не вагаючись пішли цим новим для них шляхом, де теж валялись кістки різних тварин.

Полонені Барсової ущелини набули багато досвіду в своїх підземних подорожах, однак несвідомий страх все ж мимоволі сковував їхні серця.

Та й справді, похід на барса – це не жарт. Адже зараз вони могли зустріти звіра. Всі інші гроти були вже оглянуті.

Гагік був незвичайно серйозний, Саркіс ішов не кваплячись, трохи відставав, а Шушик, вглядаючись в обличчя товаришів, намагалася зрозуміти, чи велика небезпека чекає на них.

Тільки Ашот ішов уперед, безтурботно посвистуючи, намагаючись показати, що ніякої небезпеки немає і що взагалі для нього все це дрібниці.

Незабаром на розкиданих повсюди кістках з’явилися сліди крові, і мандрівникам стало ще страшніше. Зосереджено, мовчки йшли вони цими слідами.

Ашот освітив стіни печери, долівку, скерував полум’я смолоскипа вправо і, раптом здригнувшись, відскочив назад. В одній з ніш блиснула плямиста шкура барса…

– Відступіть! – гукнув він.

Хлопці припали до стіни печери. В червонуватому світлі смолоскипів шкура барса палала пурпуром, ніби золототканна королівська мантія, кинута під стіну печери.

Барс повільно підвів голову і важким поглядом каламутних очей подивився на непрошених гостей. Якби життя не згасло в ньому, очі його світилися б холодним фосфоричним блиском, характерним для всіх звірів з родини котячих.

Ашот зрозумів, що барсу лишилось жити лічені години.

– Не тікайте… Він здихає… – прошепотів хлопець.

Проте барс поступово повертався до життя. В ньому почали прокидатися згасаючі сили. Ось він поворушив вусами, підняв тремтячу верхню губу, оголивши свої страшні ікла. Мороз пробіг по спинах мандрівників.

Печера їв цьому місці була досить широка, і вони відійшли далі від звіра.

Тремтячими руками хлопці стискували свої списи, а Шушик інстинктивно підняла з землі камінь… Усі напружено чекали, що скаже Ашот.

– Не бійтеся, – шепотів він, сам добре наляканий і блідий. Хлопець помітив, що, розправляючи кігті і б’ючи довгим хвостом об каміння, барс готується до стрибка. Зіщулившись, як кіт, він усім тілом припав до землі, вигнувши спину дугою. Очі ожили й відшукували жертву. З п’яти постатей, що стояли перед ним, він вибирав одну, щоб кинутись саме на неї.

Отут і пригодилися спокій і швидка реакція Ашота. Коли барс напружився, готуючись до стрибка, хлопець раптом пригадав, як на Малайських островах полюють на тигра. Знайшовши звіра, туземці оточують його і, розмахуючи списами, починають швидко танцювати навколо нього. Тигр дивиться і не може вирішити, на кого ж напасти. А люди з криком, галасом усе більше звужують коло і кидають у тигра списами…

І Ашот зараз же вирішив скористатися тактикою малайців.

– Рухайтесь! Рухайтесь, щоб барс не міг вибрати ціль! – крикнув він. – Танцюйте «кочарі»! Асо, грай на сопілці!

Міркувати не було часу. Розгубившись від страху, хлопці несвідомо повторювали за Ашотом усі його рухи, а Асо злякано вигравав щось на своїй сопілці.

Це все могло здатися безглуздим у такий критичний момент. Але барс розгубився. Він не міг вибрати, на кого стрибнути.

Мандрівники побачили, що обрали правильний спосіб самозахисту.

– Звужуйте коло, звужуйте! – командував Ашот.

Звір так розгубився від музики й вогню, який стрибав у руках невідомих істот, що тільки головою мотав.

– Кидайте списи! – крикнув Ашот.

Чотири списи разом злетіли в повітря, а Шушик кинула камінь, який упав біля ніг барса.

Звір став на диби, заревів, потім знову припав на передні лапи. Лише один спис врізався йому в бік. Древко нахилилось до землі і погойдувалось при кожному рухові звіра, завдаючи йому нестерпного болю.

Хлопці лишилися без зброї, тільки Ашот тримав у руках важку палицю, до кінця якої було прив’язано великого каменя.

– Беріть каміння, не бійтеся… І головне, не переставайте рухатись. Не стійте на одному місці!..

Ашот був наче в лихоманці. Кров батька-мисливця кипіла в ньому. Палаючими очима стежив він за кожним рухом звіра і в той же час не випускав з поля зору товаришів, не дозволяючи нікому ні на мить затримуватись на одному місці.

– Сунь йому в пащу кінець своєї палиці, відверни його увагу! – крикнув Ашот, звертаючись до Асо.

Пастух прицілився і всунув у зуби знесиленого барса кінець своєї палиці. Барс схопив її і почав оскаженіло гризти. А Ашот в цей час шмигнув у темний куток печери, підійшов до звіра збоку і з усього розмаху вдарив по голові своїм важким «молотом».

По тілу звіра пробігла судорога, ноги його сіпнулись, він повернувся на бік і витягнувся.

– Бачили, що зробив цей хлопець? – захоплено закричав Гагік, кулаком б’ючи себе в груди. – Стривайте, я теж як слід угощу хижака!

Він підняв сокиру пустельника, щоб ударити барса, але роздумав і відійшов під стіну печери.

– Ще, чого доброго, схопиться та випустить з мене кишки, – пробурмотів він і, піднявши великий камінь, сказав: – Краще здалеку каменем. Відійдіть! Зараз я вб’ю барса…

Але барс більше не реагував ні на каміння, ні на світло. Та й мертвий звір був такий страшний, що довгенько ніхто не наважувався підійти до нього. Знову кинули в нього каміння; звір не ворухнувся.

Нарешті, полонені Барсової ущелини підійшли до барса, потягнули його за хвіст.

– Обережно, не волочіть, попсуєте шкіру. Почекай, витягну списа. Ого, як глибоко врізався… Ти, Саркіс, піднімай за хвіст, а ти Асо, за голову. Гагік, бери за лапи. Шушик, іди вперед і світи нам…

Так гуртом взявши барса, вони ледве винесли свою ношу на сонячне світло. Тут поклали на землю і, радісно посміхаючись, глянули одне на одного. Оце щастя!.. От здивуються люди, коли дізнаються про їх подвиг!

– Зараз, Ашот, я нагороджу тебе медаллю «За перемогу над барсом», – сміючись сказала Шушик, причепивши йому до куртки красивий листочок клена, і обдарувала теплим поглядом.

Ашот запротестував:

– Усім, усім!.. Чому тільки мені?.. – І, засоромившись, поспішив змінити тему розмови: – Хвастатись нічим. Ми заволоділи тим, що вбив ведмідь.

– І зовсім не так! – заперечила Шушик. – Ні ведмідь, ні барс не дались би нам у руки самі – обох ми добули своєю силою.

– Дивіться, яке зауваження!.. Як це розуміти? – запитав Гагік.

– А дуже просто! Коли б Ашот не поставив капкана, то ні цей звір не лежав би тут, ні м’ясо ведмедя не висіло б у нас у печері.

А правильно! Про це навіть сам Ашот не подумав. Капкан відіграв, мабуть, більшу роль, ніж вони думали. Адже звір розлютився від болю, якого завдала йому залізяка, що вп’ялася в ногу. В нормальному стані барс не кинувся б на ведмедя, не був би так сильно поранений у боротьбі з ним і, нарешті, не забрався б здихати в темну печеру.

Знову товариші хвалять Ашота, знову віддають йому перевагу! Вперше з того часу, як вони потрапили в Барсову ущелину, Ашот зашарівся. Ні, таки справедливі в нього товариші…

Ашот пригадав те злополучие таємне голосування і… посміхнувся доброю посмішкою. Адже він завжди пригадував той день з тремтінням. «Гарячий був, товаришів ні за що не мав», – з щирим каяттям подумав Ашот. За кілька днів хлопець, здавалося, виріс.

Так, ці зміни сталися швидко, навіть дуже швидко. Але хіба події, що відбувалися в Барсовій ущелині, не змінювалися з такою ж швидкістю?.. І хіба не завдяки цим подіям з години на годину міцніли, ставали дорослішими, мужніли наші герої?

Ашот підвівся, підійшов до Асо, що білував барса.

– Асо, обережніше знімай шкуру… Саркіс і Шушик тобі допоможуть. А ми з Гагіком підемо в печеру й зберемо списи. Дивись, не порви… Напхаємо її травою, і в нашому шкільному кабінеті природознавства буде справжній барс.

І Ашот рушив у печеру.

– «Не порви!» – повторив Асо. – Коли вона вже й так порвана! Поглянь, Шушик.

– Як думаєш, чиїм це списом? – запитав Гагік, вказавши пальцем собі на груди.

– Судячи з сили удару, безумовно, твоїм, – посміхнулася Шушик. – А цю подряпинку зробив, певно, Ашот… Асо, подивись уважно: два інші списи, здається, зовсім не влучили в звіра. Ось які молодці!

Але Асо знайшов на шкірі ще одну дірку, хоч і невеличку. Виходить, троє з чотирьох влучили.

– Добре, зараз ми з Ашотом принесемо списи, і все з’ясується, – сказав Гагік, прямуючи в печеру.

Але поки вони тут розмовляли, Ашот уже зібрав зброю і вийшов з печери з сокирою й кам’яним молотком на плечі, з в’язанкою списів у руках. Осліплений сонячним світлом, він мружив очі і довго не міг отямитись. Хлопцеві хотілося швидше оглянути списи й з’ясувати, хто влучив барсові в бік. Але Асо, помітивши кров, захололу на вістрі свого списа, швидко вихопив з рук Ашота всі списи і повтикав їх гострими кінцями в землю.

– Що ти робиш?.. – взяв його за руку Ашот.

– Нічого, чищу… Замазались… – простодушно відповів пастух.

Земля стерла сліди крові, і назавжди лишилося загадкою, чиїм же списом було завдано барсові смертельного удару.

– Ми ж повинні були вирішити… – пробурмотів Ашот.

– Навіщо? Хіба не ясно? – І, широко посміхнувшись, Асо подав Ашотові його списа: – Ось! Кров була на цьому списі… Тримай!

– Справді?.. – у Ашота радісно забилося серце.

А Шушик дивилась на пастуха і захоплено думала: «Яке благородство… наче рицар».

Асо перехопив її погляд і сором’язливо опустив голову, продовжуючи білувати барса.

– Кров справді була на моєму списі? – схвильовано перепитав Ашот і, легенько зітхнувши, попрямував до печери.

Він тепер повірив цьому і був дуже радий і гордий собою.

Коли Ашот знову пішов з Гагіком у печеру по кістки, Шушик тихо запитала в Асо:

– Навіщо ти так зробив?

Пастух зніяковів, ніби його спіймали на гарячому. Спершу він намагався запевнити дівчину, що сказав правду, але, зрозумівши, що вона все знає, признався.

– Принижувати товариша не можна, – сказав він серйозно й урочисто.

Розділ двадцять другий

Про те, що це була за печера і що знайшли хлопці в її темній глибині

Асо ще не скінчив своєї роботи, коли з печери вибіг Гагік, притуливши до голови здоровенні роги.

Шушик відскочила:

– Ой, які роги! Чиї це?

– Керівник натуралістів вважає, що колись вони прикрашали голову велетенського кавказького оленя. Таких оленів більше нема. Ви тільки гляньте – ніби гілки дуба! І як цей олень пройшов таким вузьким проходом?.. Дивина!..

Вийшов з печери і Ашот. В одній руці він ніс шкільну сумку Шушик, наповнену дрібними кістками, в другій – череп з закрученими рогами. Якій тварині вони належали? Звісно, ні муфлонові, ні козлу. Але кому?..

– І навіщо тобі стільки кісток? – здивувалась Шушик.

– Що? – обурився Ашот. – Жодної не залишу! Ти розумієш, ми знайшли кладовище тварин. Побачиш, скільки вчених займеться цими кістками… Ну, швидше, Гагік, Шушик, ідіть туди!..

Вже надвечір юні мандрівники, стомившись носити кістки, сіли біля печери й почали радитись.

– Ми тут і пообідаємо, – оголосив Ашот. – Гагік, збігай додому по м’ясо. Поїмо і спробуємо розібратися, зрозуміти, що це були за тварини і чого вони тут ховалися.

Поки на вогнищі смажилась наколота на саморобний шампур печінка, Асо закінчив своє діло і напнув плямисту шкуру барса на плечі Шушик.

Гладенька, блискуча шкура так і сяяла на сонці, червоне золото хутра мінилось, вигравало яскравими барвами. Важко було уявити собі, що така краса зовсім недавно належала страшному кровожерному хижакові.

Шкура була велика – метра півтора завдовжки, та й хвіст не менший метра.

– Ось зараз я стану барсом і подивлюся, чи витримає Саркіс… – Гагік вліз у шкуру звіра й загрозливо заревів: – Уахк, уахк, уахк!..

Усі розсміялись, поблажлива усмішка з’явилась і на обличчі Саркіса.

– Хвала небесам, нарешті сонце з-за хмар виглянуло! – вклонився Гагік Саркісові. – Ну, розстеліть шкуру. На ній і пообідаємо. Подумати, лишень, що робиться на світі?! Кілька днів тому він на нас страх наганяв, а сьогодні ми товчемося по ньому…

Пообідавши, мандрівники захопилися кістками, знайденими в печері. Вони уважно розглядали кожну кістку, робили різні припущення щодо їх історії.

Виявилося, що Ашот досить серйозно вивчав зоологію, перечитав багато книжок, знав усі дрібниці про будову тіла різних тварин, їх повадки.

Яких тільки кісток тут не було! Від пазурів лисиці – до метрового стегна велетенського оленя. Ашот просто любувався ними.

– Це кістка дикого барана, – говорив він, – це – Дзьоб куріпки, а це, здається, кістка шакала.

– Чекай, друже! – перебив Ашота Гагік. – Ти мені, як дядько пустельник, євангеліє над головою не читай. Яке відношення має куріпка до цієї глибокої, темної печери?

– Куріпка? Її приніс у печеру пугач, – не розгубився Ашот.

– Так, це може бути… – неохоче погодився Гагік. – Може, ти й правий, але кому це потрібно?

– Як? – здивувався Ашот. – Адже кожна з цих кісток про щось розповідає… Оці роги, наприклад, належали велетенським оленям, які жили в лісах. Отже, колись тут були буйні ліси…

– Мудрі речі каже, га? – змушений був визнати Гагік, звернувшись до товаришів. – Але найголовнішого ти й не сказав: чого наш милий барс заліз у цю печеру?..

Юний натураліст на мить задумався, а потім, ніби пригадавши щось дуже важливе, пожвавішав.

– Ця печера була кладовищем тварин, – відповів хлопець. – Сюди вони приходили, коли відчували близьку смерть, залазили в найтемніші закутки та ніші і там здихали. Я чув від старих мисливців, що тварина, яка збирається помирати, намагається сховатися якнайдалі від чужих очей, зникнути.

– Отепер я повірю, що ти мисливець. Ну, а оскільки я на два тижні старший, підійди, я по-батьківськи тебе поцілую в чоло… Тепер ти наш визнаний ватажок. Говори, скільки хочеш.

Гагік встав і, взявши з вогню вуглинку, великими літерами написав над входом у печеру барса:

КЛАДОВИЩЕ ТВАРИН

відкрили під керівництвом Ашота Сарояна юні натуралісти Айгедзорської середньої школи імені Степана Шаумяна

18 грудня 1953 року

Зробивши такий напис, Гагік відступив кілька кроків і, взявшись у боки, гордо розглядав свою роботу.

– Ось і меморіальна дошка! Хіба не я казав, що, кінець кінцем, усе буде добре?!

Ашот зліпив сніжку і витер нею слова «під керівництвом Ашота Сарояна». «Раніше він би ніколи цього не зробив», – мимоволі майнула думка в Шушик. Дівчина нічого не сказала, тільки посміхнулась Ашотові, а він, задоволений своїм вчинком, тихо, ніби сам до себе, промовив:

– Так буде краще. Ну, вставайте, час повертатись, уже пізно.

Сонце зайшло, і відблиски його проміння згасали за горами, коли, навантажені своїми трофеями, юні натуралісти прийшли додому, в Печеру пустельника.

На серці у них було спокійно. Тепер було ясно, що вони не тільки не загинуть, а навіть принесуть якусь користь своїй країні, науці.

Розділ двадцять третій

Про те, що в Барсовій ущелині настав мир і спокій

Після багатьох випробувань і переживань юні мандрівники могли тепер знову спокійно сидіти навколо вогнища. У них було все: житло, їжа, сіль… Їм ніщо не загрожувало.

Шушик розстелила широке пальто Ашота і, висипавши на нього зерно пшениці, уважно перебирала його. Дівчина збиралася варити кашу. Гагік з цікавістю стежив за її роботою.

– Плов з м’ясом готуватимеш, Шушик? – з незвичайною для нього скромністю запитував Гагік.

– «Плов, плов»!.. У тебе одне на думці – як би поїсти добре! – І, підвівши голову, Шушик почала докоряти хлопцям: – Ви всі тільки про їжу й турбуєтесь. А чистота? Мій зовсім здичавіли. Гагік і Саркіс навіть не вмиваються.

І справді, тепер, коли всі були ситі, життя ставило до них нові вимоги. Ще десять днів тому Шушик хотіла порушити це питання, але побоялася, що хлопці глузуватимуть з неї. А зараз її слова досягли мети.

– А як же вмиватися без мила? – спитав Гагік.

– Мило я знайшла.

– В Барсовій ущелині – мило?..

– Ну, те, що може замінити мило.

– Очевидно, «вороняче мило»? Хоча ні, його можна дістати тільки навесні.

Шушик знала, що таке «вороняче мило». Це травичка з дрібненькими синенькими квіточками. У воді вони піняться і добре змивають бруд.

– Ні, не те. А що – це моя справа… Піду зараз принесу, тоді й побачите.

Нижче глиняних копалин Шушик зупинилась і довго щось добувала із землі. Скоро вона повернулася в печеру з грудкою сірої маси в руці.

– Що це?

– Дике мило, кіл… У ньому є рослинні жири. Під час війни мати прала цим милом. А якщо додати сюди ще трохи жиру, зовсім добре буде… Давайте робити мило!.. Наріжемо жиру, розтопимо. Ну, Гагік?..

Гагік зовсім не був чистьохою і неохоче взяв участь у виробництві мила, тим більше, що на це треба було витратити багато ведмежого жиру.

Але все-таки всі пристали до пропозиції Шушик. Коли змішали розтоплений жир з диким милом, добре вимісили масу і порізали на шматочки, Шушик сказала:

– Ну, беріть тепер кожний по куску і мийтесь, а я зливатиму… От нечупари, тільки про їжу й думаєте!..

Кіл і гаряча, вода справді чудово змивали бруд з обличчя й рук. Шушик з допомогою Гагіка вимила собі навіть голову цим милом.

– Нагрійте ще води і помийте ноги, – сказала вона, і ніхто не заперечив: усі розуміли, що тут Шушик хазяйка. – І взагалі, оголошую сьогодні санітарний день. Наберемо води в усі посудини, нагріємо, і я виперу білизну – свою і вашу.

– Еге, це важке діло!

– Нічого важкого… Ну, ходімо по воду.

– Ходім. Ллє навіщо ти будеш прати? Свою білизну ми й самі поперемо, – сказав Ашот.

Гагікові така делікатність не зовсім припала до смаку.

– Ей, не даєш людині послужити для колективу! – з досадою сказав він.

– Ви тільки подумайте, як добре: тепер у нас буде чиста білизна! – раділа Шушик.

Вона запропонувала навіть, влаштувати баню:

– Це так просто! Треба тільки законопатити тріщини в дверях, розжарити каміння і облити його водою. Підніметься така пара, що печера стане справжньою банею. Вода гаряча – купайтеся досхочу!

Гагік уже відкрив рота, щоб заперечити, але Ашот не дав йому вимовити й слова:

– Шушик має рацію. День сьогодні теплий, справжній банний день. Будемо купатись… Шушик, ти набери дрібного каміння біля печери, Асо наріже гілля і зробить для кожного віник, – по-російському будемо митись. А ми з Гагіком підемо по воду.

– Що-небудь і мені доручи… – сказав Саркіс.

– Тоді ти будеш робити віники, а Асо хай разом з Шушик збирає каміння.

Готуватися довго не треба було. Години через дві вода нагрілася, каміння розпеклося, і від великого вогню в печері стало зовсім тепло.

– Ну, ви поки що роздягайтесь, а я збігаю наберу ще трохи кілу, – сказав Гагік і вибіг з печери.

Шушик з ягнятком на руках тим часом пасла на лужку Чорнуху. Вона мала купатися в другу чергу. Але чекати довелося довго. «Видно, щось сталося в печері», – почала турбуватись дівчина.

А сталося ось що.

Хлопці давно вже викупались і чекали Гагіка. Але той як у воду впав. Ашот вирішив збігати по нього. Він знайшов товариша за камінням: Гагік сховався у верболозі і заснув.

– Як тобі не соромно! Чого ти злякався?

– Не можу, – коротко відповів Гагік.

– Чого ти не можеш? Захворів чи що?

– Не можу… не можу… не можу… – тупо твердив Гагік. – Дома помиюсь…

Ашот не знав, що йому робити – сміятися чи сердитись, але вдача взяла гору, і він почав вичитувати хлопцеві:

– А ще про хиби Саркіса говорив, про те, що його важко виправити! Поглянь на себе! Утік! Від чого втік? Від миття!..

– Перемінюся я, братику, перемінюсь… На який хочеш зразок, на той і перемінюсь. Тільки про баню краще зі мною не говори, я в такий холод роздягатись не можу.

– «Не можу, не можу!..» Завів одне й те ж! – розсердився Ашот. – Ти про колектив краще подумав би! Не можна ж порушувати правила співжиття в колективі!

– Знову лекція!.. Ах, Ашот-джан, твої промови – моя насолода! Важко відірватись од них!

І, ніби приречений до страти, Гагік поплентався додому, а Ашот, побоюючись, що товариш знову втече, конвоював його аж до самої печери.

Розділ двадцять четвертий

Про те, що лихо не без добра

У боротьбі за існування мандрівники випадково зробили ряд важливих для країни відкриттів. Але вони й не догадувались про це, їм і на думку не спадало, що досвід їх перебування в печері може пригодитися не тільки їхньому селу, а й усій країні.

Лише Ашот робив деякі висновки з їхніх відкриттів і вважав їх дуже важливими, не міг дочекатися зручного моменту, щоб урочисто розповісти про них товаришам.

І цей момент настав.

Після купання всі сиділи біля вогнища, свіжі, веселі. Правда, Шушик, відокремившись з Асо, щось терпляче пояснювала йому – здається, граматичні правила.

– Нам треба обговорити кілька нових подій, що відбулися останніми днями, – офіційно оголосив Ашот. – Насамперед про Чорнуху.

– Ну, що тут обговорювати? Чорнуха – вівця. Вона народила ягня і прийшла слідом за ним, – позіхаючи, сказав Гагік. – Давайте краще продумаємо, як нам зберегти ведмеже м’ясо, щоб воно до весни не зіпсувалось.

– Не зіпсується, не бійся. Хай собі лежить у тому кутку, ціліше буде. А ти от скажи, чому Чорнуха народила саме тепер?

– Е, чи мені не все одно?

– Ні, не все одно. Коли б Асо не нагодився, мокре ягня замерзло б у холодній печері – воно народилося несвоєчасно.

Асо ствердно хитнув головою.

– Так, – сказав він, – ось уже десять років, як наша ферма посилає тварин на Муганські степи. Там зими нема. В грудні повсюди зелень, наче їв березні чи квітні, Люди живуть у наметах… Ось чому ми пускаємо баранів в отари овець не в жовтні, а в середині літа. Це для того, щоб вівці ягнилися в грудні. Так вони й звикли. Бідна Чорнуха забула, що це не Мугань, а Барсова ущелина, де ягня, народжене взимку, не виживе.

– Правильно! Зрозуміли тепер, що значить бути пастухом? – пожвавішав Ашот. – А як же вижило друге ягня Чорнухи?

– Друге народилося весною… Я ще здалеку побачив, що йому не більше, як вісім місяців.

– Ягнята Чорнухи принесуть нашій фермі велику користь. Це, – Ашот показав на новонародженого, – вже нова порода овець. Вони не будуть гинути взимку від холоду, а їжу шукатимуть собі під снігом.

Асо так зрадів, як радіють лише простодушні люди.

– Правильно! – вигукнув він. – Нова порода! Мій батько буде дуже радий!..

Ашотові дай тільки волю – до самого світанку говоритиме про тварин, про природу… Розмова про «морозостійке» ягня навела його на нову думку.

– А хто знає, якої шкоди завдав колгоспові теперішній ранній сніг? – несподівано запитав він.

– Частина бавовни лишилася під снігом.

– Ні, Шушик, бавовну можна буде зібрати й навесні, хоч якість її вже буде не та. А от виноградні лози ми, звичайно, не встигли накрити землею, вони опинились на холоді і замерзнуть. Ходімо, поки ще день тільки почався, у виноградний сад, там усе й з'ясуємо.

В саду вони розкопали сніг, підняли з-під нього лози і знайшли там ягоди винограду. Вночі був мороз, і ягоди стали тверді, як горішки.

– Ой, минулися щасливі деньочки, коли ми їли свіжий виноград! – зітхнув Гагік. – І навіщо ти нас сюди привів?.. Щоб нагадати нам про кращі дні?

– Ні, – сказав Ашот. – Ми повинні обрізати лозу і накрити її землею. Асо, дай ножа, а ви візьміть сокиру й прорубайте в землі рівчак.

Коли вже багатенько чубуків було зібрано й закопано в землю, Ашот сів на камінь.

– Так, – урочисто сказав він, – не мало горя нам – тут дісталось, але заради цих чубуків варто було й постраждати. Адже вони дадуть можливість посадити в колгоспі новий сад, і в цьому саду не треба буде заривати лозу на зиму і весною відривати: тутешня лоза звикла до морозу…

Асо здивовано дивився на сяючих радістю товаришів – Гагіка, Шушик і навіть Саркіса. Проводячи всі свої дні з отарами овець, пастух не розумів, наскільки важливо вивести морозостійкі сорти винограду так, як розуміли це діти виноградарів. Вони знали, з якими труднощами й витратами пов’язані осінні та весняні роботи у виноградниках. Тим більше, що цю роботу й механізувати неможливо. Кожної осені після збирання винограду не тільки всі колгоспники, а й запрошені люди з гірських районів вкривали виноградну лозу. А коли зима, як цього року, наставала раптово, лоза гинула, і цілих три роки треба було чекати, поки нові кущі почнуть давати плоди.

Дикий виноград Барсової ущелини багато чого міг підказати виноградарям – адже й цю лозу посадила людина. Частина її взимку загинула, а частина пристосувалася до суворих природних умов, до холоду, посухи і плодоносила. Виноград здичавів без догляду, зате з роками набув особливої життєстійкості і тепер чинив опір і негоді, і хворобам.

Усе це юні натуралісти чудово розуміли і тому з захопленням взялися за роботу. Вони викопали траншеї і дбайливо сховали в них багато чубуків.

– Оце діло! По цю лозу сюди, може, і вчені приїдуть, – сказав Ашот.

Поки друзі працювали, до ущелини непомітно підкралися сутінки, і в тріщинах скель повис густий туман.

– Хай він пропаде, цей потік! – підморгнувши товаришам, сказав Гагік. – Не забрав би він мого аба, я б зараз Шушик прикрив.

Асо, зрозумівши натяк, погрозив Гагіку палицею.

– Ай справді: опівдні в бані парились, а зараз теж як із бані – всі мокрі. Ходім додому, – звелів Ашот, – не захворіти б…

Тепер полонені Барсової ущелини ще з більшим нетерпінням чекали того дня, коли повернуться в село.

Не з порожніми руками вони прийдуть, а з цінними, корисними знахідками. І люди скажуть, що навіть замкнуті серед скель, одірвані від життя юні натуралісти села Айгедзор думали про свою країну, зробили для неї дещо хороше.

Цього вечора в печері було тихо, спокійно, мирно. Співуче гула нова піч, поширюючи навколо приємне тепло. Ні диму, ні чаду не відчувалося, повітря було чисте й свіже.

Асо знову витягнув сопілку, і її солодкі, мелодійні переливи переносили наших героїв на зелені луки Кавказьких гір, у світ чистих душею пастухів-курдів.

Асо грав, а Чорнуха, жуючи свою жвачку, прислухалась до звуків сопілки. Так, трохи нахиливши голову, слухав колись свого хазяїна і його друг Бойнах. Ягнятко зручно вмостилося на своєму звичайному місці – на колінах у Шушик. Навіть уночі дівчина не розлучалася з своїм улюбленцем і засинала, міцно обнявши його. Очевидно, в подяку за це Чорнуха особливо ніжно ставилася до Шушик. Вівця теж лягала ближче до дівчини і до самого світанку спокійно ремигаючи, не зводила очей з ягняти.

Другий вихованець Шушик – їжак – цього вечора чомусь зовсім не вийшов із свого сховища. Це було дивно.

Шушик пішла по нього, принесла до печі, але їжак був якийсь кволий і ні на що не реагував.

– Захворів їжачок… – стурбувалася дівчина. – Поглянь, Ашот: він не бігає і не їсть…

– Засинає… Це зимова сплячка, не буди, – пояснив Ашот. – Давай віднесемо його в гніздо.

Вистеливши западину їв стіні сухим листям і травою, вони поклали туди їжака.

– Хай ніхто його не турбує, він уже заснув… до березня, – сказав Ашот.