Текст книги "Полонені Барсової ущелини"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 28 страниц)

Розділ восьмий

Про те, як став у пригоді досвід, набутий на лоні природи

Вранці у юних мандрівників був поганий настрій, у кожного страшенно боліла голова.

Асо схопився ще вдосвіта і зняв з Шушик своє аба: побачать хлопці – сміятимуться. Він вийшов з печери і сумно поглянув навколо.

Холодні, важкі хмари висіли над Барсовою ущелиною. Падав дрібний колючий сніг, б’ючи, ніби піском, в обличчя.

– Ну як? Погода не змінилась? – почув він позад себе голос Ашота.

– Здається, ні…

Ашот стояв без шапки, задумливо поглядаючи на небо. «Хуртовина не вщухає, це її справа. Але чому ніхто не прийшов із села? Батько за всяких умов дістався б до Барсової ущелини… Що ж тепер робити?.. Чекати ще, без вогню, без їжі чи спробувати самим вибратися звідси?»

Ашот і Асо довго радились, але, не знайшовши кращого виходу, вирішили ще раз спробувати добути вогонь. Асо знайшов уночі кілька кремінців і заховав у пазуху, щоб вони за ніч добре підсохли. Повернувшись до печери, він знову заходився кресати.

Коли, згоряючи від нетерпіння, товариші зібрались у пастуха за спиною, його охопив неспокій. Руки тремтіли, він не міг зосередитись у роботі, яка вимагала великої витримки й уваги. Адже хлопець знав, що іскра проходить довгий шлях, перш ніж перетвориться на вогонь!..

Спочатку повинен зайнятися трут. Від трута вогник перейде на шматочок вати, з вати – на сухий грибок. Грибок тліє, димить, але вогню не дає. Вогонь дають тільки сухі тріски. Та спробуй примусити ці тріски розгорітися від тліючого грибка, спалахнути, дати полум’я!.. Треба роздути вогонь, але як? Усе залежить від того, як дути, од відстані, з якої дуєш, від сили дихання. Якщо дути на вогонь дуже зблизька, вуглець, що виділяється легенями, може приглушити слабке полум’я; якщо дуже здалеку – дихання не торкнеться полум’я, а лише підштовхне повітря, багате на кисень і, ледве торкнувшись тліючої тріски, примусить вогонь розгорітись.

Усе це Асо знав, звичайно, тільки з досвіду і не міг добре пояснити товаришам. Крім того, сором’язливість не дозволяла йому зробити будь-яке зауваження товаришам, яких він дуже поважав.

На допомогу сором’язливому хлопцеві вчасно прийшла догадлива Шушик:

– Ну, Ашот, вчорашнє повторювати не будем. Давайте відійдемо далі! Чого ви стали у нього над душею?

Хлопці покірно відійшли, але не могли відвести погляду від ритмічних рухів пастуха.

Чхк, чхк, чхк, – бив Асо по кременю. В темряві печери знову розсипалися снопики іскор.

Ось ледь помітна цівка диму піднялася і обвилась навкруги білого ковпака Асо. Всі затамували подих, почувши запах тліючого трута.

Мабуть, за все своє коротке життя школярі нічого не ждали з таким нетерпінням, як зараз чекали тієї краплини полум’я, що нарешті спалахнуло в темряві печери. Поступово полум’я збільшувалось. Спочатку воно освітило бронзову шию і праве вухо Асо, потім, розірвавши темряву, червоними плямами заграло на химерних стінах печери. За спиною Асо, який стояв на колінах, почала рости його незграбна тінь.

Коли, радісно посміхаючись, хлопець підвівся, всі побачили біля його ніг маленьку купку гілочок, що диміли, потріскуючи і викидаючи язички веселого полум’я.

– Ура-а-а!.. – мов по команді, закричали хлопці. Оглушливо загавкав Бойнах, захопившись загальною радістю.

Під склепінням печери розляглася гучна луна.

А пастух щиро посміхався, і в його очах, схожих на чорні виноградини, відбивалися іскри народженого ним вогню.

– Дуй, дуй! – раптом сполошився Ашот. – Вогонь твій на останньому подиху!..

Всі кинулись до вогню, але він уже погасав. Асо наблизив один до одного кінці тліючих паличок, ліг і почав обережно роздувати завмираючий вогник. Ще, ще трохи, і дим клубами піднявся до стелі, поплив під високим склепінням печери.

Вогонь розгорявся, та Асо дув усе сильніше й сильніше.

Раптом почувся тріск, полум’я лизнуло брови хлопця, китички шарфа на його ковпаку і червоним язиком метнулося вгору…

Жодного звуку не вихопилося з уст мандрівників: вони боялися, що вогонь знову погасне.

І лише у відблисках полум’я було видно, як вони хвилюються. Незабаром наші герої посідали навколо вогнища. Вогняні язики лизали стіни і, – торкнувшись склепіння, вискакували надвір, змішані з димом. Після стількох годин холоду всі відчували приємну насолоду від тепла. Асо скинув свій ковпак і почав щось складати в нього.

– Ашот, пити хочеться. Дай води!.. – по-дитячому наївно попросила Шушик.

Спрага мучила всіх. Так буває завжди: людина страждає більше від спраги, ніж від голоду.

– Води? – задумливо проказав Ашот. – З водою у нас погано. Я оглянув ущелину ще до того, як випав сніг. Води ніде нема… Якби тут була вода, вона стікала б в ущелину, і там хоч трохи та було б комишів…

– Гаразд, побачимо! Можеш далі не пояснювати, – втрутився Гагік. – Ти краще ось що скажи: в чому сніг розтоплювати? Може, пошукати якийсь камінь з заглибиною?

Але який камінь може замінити каструлю? їсти ж сніг небезпечно, особливо для Шушик, яка часто хворіла на ангіну.

– Що скажеш ти, Асо? – звернувся Ашот до чабана.

– Я? А що мені сказати? Бачиш, я готую воду… для Шушик… – відповів Асо і густо почервонів.

– Воду? Де ж тут вода?

– Зараз принесу, хушке Шушик.

Він набрав у свій повстяний ковпак каміння і висипав його у вогнище, а сам вийшов з печери.

– Це для того, мабуть, щоб вогонь сильніше горів, – підморгнув товаришам Гагік.

Хіба від каміння сильніше горить вогнище? Ні, певно, в Асо були інші наміри. Він повернувся з величезною, завбільшки з людську голову, сніжною кулею. Вона була яйцеподібної форми – один кінець тупуватий, другий гострий.

Коли камінці у вогнищі розжарились, Асо взяв дві палички. Орудуючи ними, як щипцями, він діставав з вогнища один за одним камінці і клав їх на тупий кінець сніжної кулі. Почулося, як у кузні, шипіння, піднялася пара, ніби від розпеченого заліза. Тримаючи в руках сніжну кулю, Асо все підкладав у неї камінці, вкриті попелом.

Нарешті з нижнього гострого кінця кулі потекла чиста, прозора вода, а каміння і попіл залишилися зверху.

– Швидше, хушке Шушик, підставляй рот, – зніяковіло сказав Асо, простягаючи дівчині сніжну кулю, з якої текла вода.

Шушик підставила рот і жадібно почала ковтати холодну воду. Ніколи ще вона не здавалась їй такою приємною. Спрага так виснажила Шушик, що дівчина не могла відірватися від цівки.

– Тепер ми питимемо тільки таку воду, – сказав Асо.

Коли всі втамували спрагу, пастух вийняв із своєї чабанської торбини шматок хліба, розламав його на рівні частки і роздав кожному, не забувши і про Бойнаха.

– Це я зберігав на всякий випадок. Шкода, що мало, – ніяково промовив хлопець, ніби він був винен, що в його торбині було так мало хліба. Ось уже два дні цей шматок не давав йому спокою. Як висловлюються вчені, «умовний рефлекс» викликав такі муки в шлунку, що минулої ночі він мало не з’їв хліб потайки. Але хіба Асо такий хлопець, щоб не поділився з товаришами? Ні, для товариша він віддасть усе.

Сухий чорний хліб здався всім смачнішим за гата[9]9
  Гата – пиріг з солодкою жирною начинкою (вір м.).


[Закрыть]. Що гата?!

– Єдиний недолік цього шматка в тому, що він був дуже малий, – серйозним тоном висловився Гагік, ум’яаши свою частку. Він старанно підібрав крихти, що впали на штани, і кинув їх у рот. «Шкода, що я не взяла лаваш. Мама ж давала…» – подумала Шушик, та голос Асо перебив її думки.

– Хушке Шушик! Піди принеси дров.

Коли Шушик вийшла, Асо, наздогнавши дівчину біля виходу, ткнув їй в руку ще шматочок хліба.

– Візьми, я наївся, – прошепотів він і попрямував до дерев, щоб набрати хмизу.

Так минув ще один важкий для наших мандрівників день…

Розділ дев’ятий

Про те, що становище було набагато складніше, ніж думали юні мандрівники

Зійшло сонце, і під його промінням заяскріли зубчаті верхівки скель. На небі не було ні хмаринки! На вкритих снігом гірських пасмах сиділи орли, мовчки поглядаючи на незваних гостей. Велетнями здавалися ці птахи на лазурному фоні неба. Наче то не орли, а чабани в чорних бурках нерухомо стоять і стежать за отарою овець. Або навіть не чабани, а якісь суворі сторожі пильно охороняють природну фортецю Барсової ущелини…

На скелях почулася пісня куріпок, які прославляли ясний зимовий ранок. Ні, життя і радість існують навіть на цих заметених снігом стрімчаках!..

Настрій у юних мандрівників поліпшився.

Примруживши очі, вони дивились на Диявольську стежку і мовчки думали про те, як звідси вирватися.

– Ех, була б у нас хоч одна лопата, звичайна дерев’яна лопата!.. Працюючи по черзі, можна було б за два дні очистити шлях! – вигукнув Ашот.

– А ти казав, що по нас прийдуть, знайдуть нас, – ображеним тоном промовила Шушик.

– Прийдуть… Не так просто додуматись, що ми в Барсовій ущелині. Коли обійдуть усе навкруги, хто-небудь запропонує заглянути й сюди… А тим часом чому б нам не спробувати знайти щось схоже на лопату?

– З пустим Животом я не піду розчищати стежку! – запротестував Гагік.

Ашот скоса глянув на товариша, але йому й самому страшенно хотілося їсти, тому він не дорікав хлопцеві, а примирливо сказав:

– Гаразд, ходімо пошукаємо ягід.

Та куди йти? Всі кущі навколо густо вкриті снігом.

– Де ми рвали позавчора шишки, Ашот? Там на кущі, здається, ще трохи лишилося.

– Так, Шушик, підемо по шишки. Вони в балці, я пам’ятаю це місце! – І Ашот рушив уперед.

Ледве пробираючись у глибокому снігу, юні мандрівники дісталися, нарешті, до знайомого дерева, струсили з нього сніг і… пожалкували: разом із снігом посипались дозрілі шишки. Довелося задубілими пальцями підбирати їх. Але кожна – бодай маленька – шишка викликала стільки радості, скільки не давало навіть велике яблуко, що зберігалося на дереві до самісіньких морозів.

Хлопці довгенько порпались у снігу, хукаючи на руки, але шишок виявилось так мало, що настрій у всіх знову підупав. А що як їм доведеться лишитися в ущелині ще кілька днів? Скільки таких шишок треба буде, щоб прожити?..

І всіх охопив жах від думки про можливий голод. Які плоди, крім шишок, можуть бути в цій ущелині, де багато каміння і мало рослинності? Особливо тепер, на початку зими. Весною ще якось можна було б прогодуватися травами, а зараз усе висохло й сховалося під снігом. Добре, що їх скоро знайдуть батьки. І кожен тішився цією думкою.

– А поглянь туди, Асо! Чи не люди там?.. Гей! Еге-ей!.. Сюди, сюди! – закричав Ашот.

У Шушик здригнулося серце. Може, це батьки прийшли по них?..

Але постаті не відповіли Ашоту, навіть не поворухнулись. На фоні блакитного неба чорніли на білих від снігу скелях великі ягнятники, які виглядали свою здобич.

– Ні, не видно людей, – безнадійно похитав головою Асо.

– Тепер можна сказати, що ми залишились тут, – пробурмотів Саркіс.

– Простіше кажучи, стали робінзонами Барсової ущелини, – додав Гагік. – Але Робінзона ніхто не шукав, а нас, на жаль, шукають і знайдуть.

Хоч Гагік і жартував, а все-таки надія підтримувала і його, і товаришів. Знайдуть, звичайно…

– І справді, чого ви носи повісили? Зараз усе село шукає нас повсюди.

– Всі шукають, крім комірника Паруйра. Він же не зможе покинути свою комору, – перебив Ашота Гагік.

Саркіс нахмурився, стис зуби… А Гагік, наче нічого й не сталося, вів далі:

– Прийдуть під керівництвом тільки твого батька, Ашот. Треба розпалити велике вогнище, щоб нас помітили з літака.

– Ходім наберемо більше гілок… – гукнула Шушик.

– Правильно, ходімо! Вогнище розпалимо… Щоб не замерзнути вночі і не підпустити диких звірів. Бо ні батьки, ні літак сюди не прибудуть, – змінивши раптом жартівливий тон, додав Гагік. Потім, ніби щось пригадавши, зблід і сумно простогнав – Друзі, ми пропали!..

Від його слів у кожного завмерло серце.

– Чому? І це говориш ти, Гагік? – опам’ятався Ашот. – Чи не твої це слова: «Все скінчиться добре»?

– Так! – сказав Гагік. – Думаю, що все скінчиться добре, але надіятись ми повинні тільки на себе… Тут нас і не подумають шукати. Нас на Далекому Сході шукають…

– Справді! – вигукнув Ашот і, наче вражений громом, сів на камінь, опустивши руки. – Вони одержали наші листи… Оце пожартували!

І надія, що тільки-но спалахнула, вмить згасла. День наче потемнів. Шушик заплакала б, якби не соромилась.

– Пропали… – простогнав Саркіс, і його довгі ноги затремтіли, а губи посиніли.

Довго всі мовчали. Перший опам’ятався Ашот. Він спробував підбадьорити друзів:

– Ну, годі, не треба сумувати. Ходімо в печеру. Там подумаємо, як бути.

– Як кажуть, з тисячі дверей одні, може, й відчиняться. Ходімо! – і Ашот рішуче попрямував уперед.

Не можна сказати, щоб його не лякала загроза лишитись запертими в Барсовій ущелині. Ашот був відважним хлопцем, але й він знав, що таке страх. Разом з тим, цей шибайголова в душі радів, що мимохіть опинився в становищі Робінзона. Що є кращого в житті за цей риск? Тепер можна довести всьому світові. І цьому дівчиську, що, крім лчаванського Камо, є ще сміливі люди в наших краях.

– Бачиш, що ти наробила своїми необережними словами? – насмішкувато звернувся Гагік до Шушик.

– Якими словами? – щиро здивувалася дівчина.

– Ну, та про того ж Камо. Думаєш, не через те він повів нас сюди?

– Про що ви там шепочетесь? – звернувся до них Ашот, перебиваючи власні думки.

– Саме про тебе й говорили, – спалахнула Шушик. – Не хочеш визнати, що на світі можуть бути сміливіші за тебе?.. – І з очей її раптом бризнули сльози – Бідна моя матуся… І все через твою… твою… самовпевненість…

Ашот був просто здивований. Він самовпевнений?.. З чого це вона взяла?.. Ах, ці дівчата завжди тільки ремствують… Зате Гагік зрозуміє його. І Асо теж…

– Перед тим як спуститися в ущелину, ти говорила про це, – з гіркою посмішкою звернувся Гагік до Шушик. – Тепер ми справді стали героями книги, особливо Ашот.

– А чому б і ні? Інші можуть бути героями, а ми хіба гірші?.. – спалахнув Ашот.

Він сказав «ми», але всі зрозуміли, що під цим словом він мав на увазі себе. Шушик витерла сльози й докірливо похитала головою, а Гагік, як завжди, не втримався:

– А я, друже мій, і не думаю про себе. По-твоєму, лчаванський Грикор – ви знаєте, що він доводиться мені двоюрідним братом – кращий, сміливіший і дотепніший за мене?..

Ашот не відповів йому. Всі відчули, що хлопець образився. Нервово здвигнувши плечем, він рушив далі. Потім після паузи, на мить зупинившись у глибокому снігу, відповів:

– Думай, як хочеш. Це твоє діло. А я зможу декого перевершити… Вважай, що це самовпевненість… Шушик…

Юні мандрівники підійшли до свого житла, обтрусили сніг і ввійшли в печеру. Вогонь уже догоряв. Вони підкинули у вогнище хмизу і мовчки полягали на свої постелі. «Ну що ж, у житті всяке буває… Переживемо й це… З товаришами боятися нічого», – думав Гагік. Від вогнища було затишно й тепло, тому такі ж заспокійливі думки з’явилися і в інших. Усі трохи заспокоїлись. Але кожен відчував, що треба обміркувати становище, знайти якийсь вихід. Сподівалися, що їхній ватажок Ашот щось придумає. Він часто бував на полюванні з батьком, не раз потрапляв у скрутне становище і, безумовно, підкаже й тепер, як їм бути. Ашот теж відчував, товариші мимоволі вважають його своїм ватажком і покладають на нього великі надії.

– Так от, друзі, – з властивою для нього урочистістю, ніби виступаючи на зборах, почав Ашот. – Ми повинні жити до того часу, поки нас не знайдуть або поки ми самі не виберемося з цієї фортеці. Так само як Робінзон, ми повинні боротися з природою й самі добувати собі засоби до існування.

– Так само як Робінзон?.. – плаксиво перебила його Шушик. – Робінзон потрапив на острів, де не було зими, де багатюща рослинність…

– Еге ж! І ламу він доїв… Чого йому бракувало?.. – додав Гагік.

– Я не криюсь: становище у нас, можливо, важче, ніж у Робінзона. Але не забудьте, що нас п’ятеро… Ви добре знаєте, що колектив – це сила. 1 ще: як виховувався Робінзон і як виховуємось ми? Є тут різниця чи ні?..

Ашот відчував, що товаришам потрібне впевнено і бадьоро сказане слово. І він вів далі твердо, урочисто:

– Правда, місця, куди ми потрапили, бідні і голі. В цьому відношенні Робінзон був куди щасливіший за нас. Проте якщо ми діятимемо організовано, витримаємо. Нам доведеться скрутно, боротьба з природою буде важкою. І щоб у цій боротьбі ніхто не загинув, треба додержуватись якнайсуворішої дисципліни. Тому я пропоную насамперед обрати начальника. Всі повинні беззаперечно підкорятися йому, виконувати його розпорядження…

– Е, який там начальник! Знову командувати, – заперечив Гагік.

– Ну, хай не начальник, а старший. Повинен же хтось стежити за виконанням режиму, встановленого колективом.

– Гаразд. Оберемо просто старшого, і хай він служить нам, як депутат служить народові…

У Ашота було трохи інше уявлення про роль старшого, але він не наважився заперечувати.

– Добре, називайте, як хочете, тільки підкорятися обраному повинні ми всі.

– Звичайно! Якщо тільки він добре служитиме тим, хто його обрав, – наполягав на своєму Гагік. – А якщо не зуміє або запишається, попереджаю заздалегідь: ми його скинемо… таємним голосуванням…

– Ашот, нашим керівником будеш ти, – раптом висловила свою думку Шушик, наче боялася, що можуть обрати когось іншого.

– Так, ти підходиш, – підтвердив Гагік.

– Чому? – запитав Ашот. Він відчув у серйозному тоні Гагіка приховану іронію…

– Чому? – перепитав Гагік. – Та хоч би тому, що навіть звичайній товариській розмові ти вмієш надати офіціального тону.

Ашот насупив брови.

– А ти, Саркіс, що скажеш? – спитав Гагік.

– Мені все одно… Він нас сюди завів, хай і думає, як нам тепер бути. Я втручатися не збираюсь…

– Коли треба буде, то втрутишся, – твердо заявив Ашот. У його голосі відчувалась погроза.

– Бачив? Я ж казав, що ти можеш! – посміхнувся Гагік. – Не кожний уміє так говорити.

Отже, Ашота обрали за старшого.

Шушик знала, що він суворіший, ніж треба, що в нього сухий владний тон, але ж, можливо, думала вона, в цих суворих умовах їхній начальник якраз таким і має бути.

– Я буду вашим старшим. Саркіс правду сказав: я став причиною ваших нещасть, і я з шкіри вилізу, щоб врятувати вас. Але ти, Саркіс, – звернувся він суворо до хлопця, – перестань мені заперечувати…. І хникання щоб я більше не чув. Завдання наше я розумію так: добувати їжу і створювати всі умови для життя, бо може статися, що ми надовго застрянемо в цій ущелині. Будемо виготовляти знаряддя для розчищення стежки від снігу і спробуємо власними силами вибратися звідси. Ех, коли б у нас був ніж!..

Асо посміхнувся і сунув руку в кишеню:

– Ніж у нас є.

– Є? – радісно скочив з місця Ашот. Очі його засяяли так, ніби він уже винайшов спосіб, як вибратися з ущелини. – Дай гляну, коли не жартуєш.

Асо вийняв з кишені і подав Ашотові великий, грубий, але гострий чабанський ніж.

Ніж почав переходити з рук в руки. Так, з ножем багато чого можна зробити. Кожному здалося, що його сили з цієї хвилини подвоїлись.

– Ніж у наших умовах – все одно що гармата, – пожартував Гагік.

Ашот, набравши начальницького вигляду, оголосив перші досягнення колективу:

– Отже, у нас є житло, хоч і не дуже зручне. Найголовніше – є вогонь і є ніж. Це вже ціле господарство!

– Пробачте, а наш одяг? Чи ти гадаєш, що це дрібниця? – поцікавився Гагік.

– Гаразд. І це треба врахувати…

Справді, одягом юні мандрівники були забезпечені непогано. Коли вони збиралися на ферму, мрячив дощик, і тому всі одяглися тепліше. Ашотові дали осіннє пальто. В зеленому демісезонному пальті була і Шушик. Про одяг Асо і його теплу аба ми згадували вже раніше. Тільки Гагік вирвався з дому в легенькому, без підкладки піджачку. Крім одягу, у кожного з мандрівників була сумка: в Асо – чабанська, в інших – шкільні для зошитів і книжок. «Заінвентаризувавши», як сказав Гагік, майно, Ашот підвівся і сказав:

– Ну, вставайте. Підемо шукати їжу!..

Розділ десятий

Про те, як важко буває люд ині, ко л и ш лунок її не пристосований до дарів природи

Хто сказав, що Барсова ущелина бідна, що в ній немає їжі? Неправда! Там її вдосталь. Але все те, що знаходили мандрівники, розриваючи сніг, перевертаючи каміння, обшукуючи дупла, було мало придатне для їжі. Адже протягом тисячоліть кухня поступово віддаляла людину від дарів природи.

Хоч навколо і лежав сніг, навіть глибокий, усі живі мешканці Барсової ущелини знаходили собі їжу і житло. І кози, і орли, й куріпки… Навіть той заєць, сліди якого бачили хлопці. І тільки наші мандрівники лишались голодними, і чим довше вони шукали їжу, тим більше охоплював їх розпач.

Та й як не впасти в розпач, коли навіть під дубами не можна знайти жодного жолудя, хоч з усього видно, що їх у цьому році було багато. Про це переконливо свідчили порожні чашечки жолудів, що лишилися серед листя…

В одному місці під скелями стояло старе горіхове дерево, на всі боки розкинувши своє широке гілля.

Людина його тут посадила чи воно дике? На південних скелях цих гір росте чимало диких горіхів, породи яких нічим не відрізняються від культурних.

– Відкиньте-но тут сніг, хлопці. Горіхи – непогана їжа, – намагаючись підняти настрій товаришів, сказав Ашот.

І, дмухаючи на задубілі пальці, хлопці розгребли сніг, оглянули все навколо дерева, але не знайшли жодного горіха! «Ну, гаразд. Припустімо, що білки зібрали всі горіхи. Але ж кули поділися жолуді? Хіба можуть бути ведмеді у цій фортеці?» – сумно подумав Ашот.

І коли надвечір стомлені й голодні мандрівники зібрались у своїй печері, він сказав:

– Усі тварини залишають на снігу еліти. Тутешні тварини, мабуть, ховаються в печерах. Завтра ж підемо по їхніх слідах і…

– … надівши козлу на ноги чиюсь шапку, повернемося, – закінчив за Ашота Гагік.

Жарт був дотепний, але ніхто не посміхнувся. Де вже сміятися, коли живіт підвело від голоду…

– Якщо ми всі п’ятеро візьмемося за руки і відріжемо тварині шлях з печери, то куди вона дінеться? – мріяв уголос Ашот.

– Припустімо, що не втече. А чим ти її вб’єш? Тільки й умієш вигадувати… – пробубонів Саркіс, не підводячи голови.

– Знайдемо й для цього спосіб. У нас є ніж, можна виготовити зброю. Бачили в підручнику історії знаряддя і зброю первісних людей? – і Ашот звернувся до Асо: – Виріж для кожного по добрій палиці з дуба.

– Які палиці – довгі чи короткі? – спитав Асо, схопившись на ноги.

– І довгі й короткі. Як ручка сокири. Щоб короткою можна було зблизька бити, а довгою – здалеку. – Ашот говорив таким діловим тоном, ніби тварина, сидячи в печері, тільки й чекала, коли він прийде і почне бити її своїми короткими й довгими палицями.

– Гагік, ходім зі мною. Саркіс, пошукай кілька круглих каменів. А ти, Шушик, доглядай вогнище. Взагалі запам’ятай, Шушик, шо за вогонь відповідаєш ти. Погасне – пропадемо. Зрозуміла?

Ашот рішуче попрямував до виходу.

– Вогонь не погасне!.. Я піду з вами, – просилася Шушик. – І моя допомога може бути потрібною.

У Гагіка прокинулось почуття гордості:

– А ми, по-твоєму, якісь тюхтії? – І, випнувши вперед худі груди, він вийшов з печери.

– Погляньте на цього героя!.. – посміхнулась Шушик і докинула хмизу в огонь.

– Не хвались, на бій ідучи, а хвались, ідучи з бою, – звернувся Ашот до Гагіка надворі.

– Це ти з Шекспіра?.. Знаєш, треба підбадьорювати їхній рід, а то почне рюмсати…

Недалеко від печери хлопці побачили Асо, який майстрував майбутню зброю. Ашот посміхнувся і почав оглядати кущі та деревця, що росли навкруги. «Треба знайти молоду і м’яку кору, з якої можна було б наробити мотузок», – подумав він.

Печера, в якій вони влаштувались, була у верхній частині ущелини. Від цієї печери, здавалося, і починалася ущелина, збігаючи вниз і дедалі розширюючись.

Трохи нижче колись, напевно, була западина. Поступово, протягом багатьох років, водяні потоки нанесли в неї піску і мулу, зрівнявши з навколишньою місцевістю. Утворився невеликий рівний майданчик, такий, як тік. З одного краю цього потоку виднілися кущі високого очерету, а поруч стояли стара верба і два карагачі-дерева, які ростуть у вологих місцях.

У молодого карагача кора гнучка й міцна. Ашот підрізав її, потім узяв за кінець, потягнув, і гілка зразу ж оголилась. Скоро такою ж голою стала майже половина карагача, а біля стовбура горою лежали на землі довгі пасма кори.

– Тепер у нас є чим в’язати, – сказав Ашот. – Збирайте-но всі «мотузки», хлопці, несіть їх до вогню. Бери свій ніж, Асо, і готуй палиці.

Увечері, при відблисках вогнища, Ашот прив’язав до палиць різних розмірів камені. Все це нагадувало малюнки з підручника історії. І хлопці щиро пишалися знаряддями «доісторичної епохи»: сокирами, молотками, списами; вони були криві, незграбні, але придатні для ударів.

– Цим, звісно, можна стукнути звіра, тільки страшно – багато крові проллється, – оглядаючи великий молот. пробубонів Гагік.

Цього разу жарт не підтримали: знаряддя все-таки викликало певну надію. Правда, Ашот був незадоволений:

– Бити ним, звичайно, можна, але різати…

– Справді, вся ця зброя дуже тупа, – розчаровано докинула Шушик.

Ашот мовчки вийшов і незабаром вкотив у печеру два великих камені. Кинувши їх один на одного, хлопець відбив кілька шматків з гострими краями. Бойнах, підвівши голову, здавалося, з цікавістю дивився, що робить Ашот.

Долівка в печері була базальтова і така гладенька, ніби хтось навмисне відшліфував її.

– Ну, тепер, Саркіс, візьми оцей камінь і добряче відточи його гострий край об базальт. Це буде наша сокира, – гукнув Ашот.

Важко сказати, чи тон, яким це було висловлено, не сподобався Саркісу. чи хлопець пригадав давні кривди, але він навіть не поворухнувся, ніби й не чув. Сидів, спершись на якийсь пеньок, і мовчки дивився на вогонь.

Ашот не звернув уваги на впертість Саркіса. Сам відточив камінь і міцно прикрутив його до одної з палиць.

– Тепер у нас є щось схоже на сокиру і на кам'яний молоток. Але цього мало. Якщо не пощастить вийти звідси найближчими днями, то доведеться подумати про складніші знаряддя.

– Ти тільки про знаряддя й говориш! А постелі? – розсердилась Шушик.

Справді, хвоя в печері пересохла, потерлася і розсипалась. Голки боляче кололися.

Треба було освіжити постелі, підкинути в них сухої трави і сухого листя. Так принаймні думала Шушик.

– Він же мисливець, навіщо йому постіль? – в’їдливо сказав Саркіс.

– Постіль? Може, вам подати пружинні матраци? – глузливо відповів Ашот, хоч і відчував, що треба було ще вдень подбати про постелі.

Однак було вже пізно. Короткий день скінчився, надворі знову стало темно й холодно. Що можна знайти в такий час?

– Ну, про їжу і про постелі подумаємо завтра. Пошукаєм. А зараз давайте обміркуємо, як позбутися цієї гидоти – диму, – сказав Ашот, кашляючи і витираючи сльози від їдкого диму. – Гагік, чи не придумаєш ти чого?

– Чого ж ні? Якщо ти ляжеш, дим не виїдатиме очі, – хрипким голосом відповів Гагік і кивнув на Саркіса, який простягся на долівці.

– Ну що ж, ляжемо, всі ляжемо, а хто за нас працюватиме?

Мокрі гілки шипіли й диміли. Вхід у печеру був низький, і клуби диму всередині густішали, підіймаючись до склепіння. Справді, тільки лежачи можна було почувати себе краще. І цей рецепт чудово засвоїв Саркіс.

Ашот вийшов і оглянув печеру зовні. Дим ліниво виповзав тільки з входу. Підіймаючись угору, він лизав каміння, що звисало над печерою.

Щоб дати йому вихід, треба було пробити отвір вгорі, в склепінні. Але чим? Кам’яним молотком? Чи… ножем Асо? Що ж можна було ще зробити?

Ашот подумав, подумав і, нічого не вирішивши, повернувся в поганому настрої в печеру. Поведінка Саркіса починала його дратувати.

– Мені не подобається, Саркіс, як ти поводишся, – звернувся він до товариша. – Всі ми повинні працювати, не шкодуючи сил, щоб не загинути. А ти що робиш?..

– Я роблю те, до чого звик, – перебив його Саркіс.

– Я знаю, що ти звик нічого не робити. Але тоді ти був дома і для тебе все було готове, а зараз у нас немає нічого. Здавалось би, проста річ – вогонь, але його теж треба весь час підтримувати, а на це потрібна людина. Якщо всі ми будемо такі, як ти, – навіть хмизу для вогню не роздобудемо, не кажучи вже про їжу…

Зауваження було справедливим, але Саркіс сприйняв його болісно.

– Виходить, що серед усіх нас тільки я ледар? – роздратовано запитав він.

«Ну як бути з цією людиною?.. – думав Ашот. – Усі енергійно кидаються з боку в бік, кожен щось робить для колективу, а цей стоїть, засунувши руки в кишені, чи лежить біля вогнища, втупившись у стелю. А йдучи на роботу, плентається так, ніби його на аркані тягнуть… На зауваження ображається…»

– Не ображайся, Саркіс, не любиш ти працювати, – лагідно промовила Шушик.

– Я тільки й чекав, щоб мене вчили дівчата, в яких волосся довге, а розум короткий…

– Це я не вперше чую від тебе, – спалахнула Шушик. – Але пам’ятаєш, коли ми прокладали алею в Мейлу, ти теж відмовився взяти участь?

– І добре зробив! Я садитиму вздовж дороги плодові дерева, а потім прохожі їстимуть плоди з них!..

Ашот докірливо хитав головою і думав: «Якою мовою говорити з цим хлопцем, щоб він зрозумів свою помилку?»

Шушик щойно нагадала про ту велику справу, яку юні натуралісти під керівництвом Ашота почали і з честю закінчили минулого року.

З Айгедзора до сусіднього азербайджанського села Мейлу тягнеться між бавовниковими плантаціями рівна дорога. На чотири кілометри проліг шлях, на якому не було жодного деревця, жодного кущика. Подорожній, що ступав на цю дорогу, обливаючись потом, міг лише мріяти про відпочинок під деревом у холодочку…

І ось минулої весни юні натуралісти двох сіл вирішили насадити вздовж дороги фруктові дерева. Школярі з Мейлу почали садити від свого села, а айгедзорці – від свого. В цій роботі взяли участь усі юні жителі обох сіл. Тільки Саркіс з кількома своїми поплічниками ухилилися від праці, ще й глузували: «Подумаєш, людей хочуть здивувати!..»

Так, день у день саджаючи у вільні від навчання години кожен по кілька дерев, вірменські й азербайджанські школярі зустрілися, нарешті, на середині шляху, прокричали гучне «ура» і гаряче обнялися: алея була готова. Її вирішили назвати «Алеєю дружби». З якою радістю зустріли цю звістку в районі і їв центрі! Навіть журнал «Піонер» надрукував статтю про цю подію!..

Проходять тепер Алеєю дружби люди, свої й чужі, дивляться на зелені деревця, на яких висять дощечки з іменами тих, хто посадив і доглядав їх, – і дякують молодим працьовитим рукам. Тільки Саркісові ніхто не скаже спасибі: не працював він, немає на цій алеї деревця з його іменем…

Настав ранок четвертого дня полону наших мандрівників. Одне за одним вони вийшли з печери, але, не витримавши холоду раннього ранку, повернулись і посідали навколо вогнища. Знову під склепінням печери зібрався їдкий дим. Що робити? Знову довелося лягти на тверді постелі…

Як пізно заглядає сонце в цю ущелину! Цілий світ, здається, вже зігріє воно своїм промінням, а в Барсовій ущелині ще стоїть туман.