Текст книги "Полонені Барсової ущелини"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 28 страниц)

Розділ п’ятий

Про те, ще розповіли сліди великих і малих копит

Коли Гагік пішов, Ашот і Асо ще довго сиділи біля джерела, відчуваючи, як поступово заспокоюються їх збуджені нерви. Тепер вони знову згадали про їжу. Сіль і вода є! А що ж їсти?

Хлопців знову почав охоплювати розпач. Але як часто непередбачений випадок підливає масла в згасаючий світильник надій!

Так було і з нашими героями. На вершині скелі Асо випадково помітив якісь кущі з червоними ягодами. Він не сказав про них Ашоту. «Хай собі відпочине хлопець у цьому теплому куточку, а я піду й принесу», – вирішив пастух і подався до кущів. І раптом еін кинувся вниз.

– Що трапилось? – здивувався Ашот.

Замість відповіді Асо показав товаришеві пучок якогось темного волосся.

– Вовна? Ну й що ж?

– А те, що я знайшов цю вовну нагорі. Це – темна, а ось біла.

Ашот байдуже знизав плечима, але потім, щось зміркувавши, жваво запитав:

– Де ти її знайшов?

– Там наверху, в кущах.

– Ходімо туди! Це вовна свійських овець.

– Ні, чекай. Ось що я придумав. – сказав Асо. – Коли тут є вівці, то вони неодмінно повинні приходити до джерела, до води… Давай пошукаємо їхні сліди.

Навколо джерела грунт був кам’янистий, і ніяких слідів не лишалося. Хлопці відійшли трохи, далі і почали уважно оглядати місцевість. До джерела спускалася стрімка скеля, за якою була балка. В балці ще лежав сніг. Чим далі Ашот і Асо сходили по ній на гору, тим вона ставала вужчою, переходячи, нарешті, в ущелину. На дні цієї вузенької ущелини хлопці й знайшли стежечку, протоптану в снігу тваринами, що приходили до води.

Схилившись над слідами, Асо приклав руку до рота і прошепотів:

– Троє. Велика вівця, ягня і молодий баран.

Досвідченому пастухові неважко по слідах копит визначити, які це тварини, скільки їх, якого приблизно вони віку і навіть розміру.

– А чи не з’їв твоїх овець ведмідь? – запитав Ашот.

– Коли ж? Ведмідь тільки недавно забпів сюди. Коли б він прийшов раніше, ми його давно помітили б. Учора він був ситий. А сліди овець свіжі. Ось глянь: вранці вівці зійшли до води, попили й пішли назад. Мабуть, вони так само, як і дикі, десь ховаються.

– Звичайно, інакше еони б не вціліли. Ходім, Асо, мені кортить довідатись, що це за вівці.

І Ашот з Асо почали дертися схилом вгору до невідомого сховища тварин.

Розділ шостий

Про те, куди привели полонених сліди овець

З слідів було видно, що вівці часом зупинялись, зривали з кущів сухе листя, розривали копитцями сніг. На колючках чагарників подекуди лишилися пасма воївни.

Вівці не люблять неприступних улоговин. Це стихія кіз. А ці тварини пройшли важкими стежками, і хлопці зробили висновок, що вони здичавіли.

Чим вище піднімались Ашот і Асо, тим ширше відкривався перед ними небокрай. Важко дихаючи, мокрі від поту хлопці вилізли нагору і вийшли з ущелини десь посередині правого пасма скель.

Там сліди овець зникали – на кам’янистому грунті снігу не було.

Ашот розгублено зупинився.

– Вернімось, – запропонував він.

Асо поблажливо посміхнувся.

– Куди ж нам іти? Стежки нема, – доводив Ашот.

– Є, – посміхався пастух. – Тільки її не видно. Очі твої не звикли, йди за мною.

Асо розумів, що стежка має бути, якщо вівці кожного дня ходили до джерела і повертались до свого хліва, тому він пішов уперед, приглядаючись до ледве помітних слідів. Але – дивна річ! – сліди вели не до печер, які чорніли здалеку, а вище – до вершини гребеня. Йти ставало дедалі важче. Захекавшись, хлопці досягла вершини скелі. Звідси було видно незліченні відроги гір Малого Кавказу, що спускаються до Араксу, і занесену снігом турецьку частину Араратської долини. Скільки свободи, скільки простору навкруги! А вони…

У Ашота стискалося серце, на очі набігли сльози. Коли ж, коли вони вийдуть у цей вільний широкий світ? І чи вийдуть взагалі?..

– Вітер дужчає, ходімо швидше, – квапив товариша Асо.

– Ходім! Ходім! Тільки в цих скелях нема проходу, інакше батько знав би про нього, – вголос міркував Ашот.

– Є прохід! Стежка виводить нас із ущелини, подивись! – схвильовано сказав Асо.

Тримаючись за виступи скелі, хлопці йшли вузькою стежкою, що огинала схил. Здається, вона виведе їх з Барсової ущелини! Так вони дісталися до сідловини. Барсова ущелина лишилась позаду.

Ашот і Асо зупинились перепочити. Від хвилювання обидва ніби скам’яніли. Невже й справді вони знайшли дорогу, яка виведе на «білий світ»?..

Та скоро хлопцям довелося жорстоко розчаруватись. Стежка привела їх зовсім не до виходу з Барсової ущелини, а до іншої, маленької, з усіх боків закритої ущелини. Вони шукали очима виходу з неї, але марно.

Ззаду і з боків ущелина була оточена рудими скелями, а спереду обривалась проваллям – так само, як і Барсова. Ні, звідси ніяк не вийдеш…

Настрій у хлопців зіпсувався. Від недавнього збудження не лишилося й сліду. Сидячи на камінні, вони переживали зараз, очевидно, таке розчарування, як переживає в пустелі знесилений без води подорожній, який бачить оазис, поспішає до нього і раптом переконується, що то було марево.

Але ні! В долі наших героїв було дещо й втішне. В маленькій ущелині живуть вівці.

Знайти б цих овечок, спіймати, і тоді можна було б вважати, що мандрівники наполовину врятовані.

І оптимізм знову повернувся до Ашота й Асо. Схвильовані вступили вони в ущелину.

Це була одна з тих таємничих ущелин, які нерідко зустрічаються у південно-східних відрогах Малого Кавказу. Високі скелясті стіни приховують їх від очей людини.

Ущелина була невелика, але своєю дикою красою привабливіша, ніж Барсова. Над лужками, що поросли високою травою і ріденькими чагарниками, з трьох боків нависли кам’яні стіни. Подекуди чорніли темні пащі печер. Які безпечні сховища! Які чудові пасовиська!.. Непогане місце вибрали вівці для свого житла. Не такі вже вони дурні, як вважають люди…

Тепер хлопцям було зрозуміло, як можуть такі безпорадні тварини існувати в умовах суворої, сповненої небезпеки природи.

На південному схилі, захищеному од вітрів, було так багато сонця, що сніг не затримувався. Це було прекрасне зимове пасовисько!..

Стежкою, що спускалась по карнизу гори, хлопці обережно зійшли вниз. Усе свідчило про те, що тут живуть вівці: і об’їдена, подекуди притоптана суха трава і лайно на кожному кроці.

Асо ще раніше визначив приблизне місцеперебування овець. Тому він так упевнено ступав попереду.

Хлопці пройшли весь схил, на якому росла розкішна, майже до плечей трава, і на другому кінці схилу знайшли витоптану вівцями стежку. Незабаром ця стежка привела до печери з круглим вузьким входом, звідки на хлопців війнуло, ніби з хліва…

Нерішуче потупцявши коло входу, Ашот і Асо нагнулись і зайшли в печеру. Печера була глибока, але низька і темна. В кінці її чорніла ніша. Холод знадвору не доходив сюди, і в ніші було порівняно тепло. Товстий шар лайна на долівці свідчив про те, що вівці тут ночують.

– Тепер зрозуміло, – сказав Асо.

– Що?

– Що курдюки на місці… – Білі зуби Асо блиснули в напівтемряві.

– А куди їм подітись?

– Куди? Коли вівці взимку лишаються на морозі, у них може відмерзнути курдюк. А в такій печері і з людиною нічого не трапиться.

Ашот і Асо вийшли надвір і, примруживши очі, почали оглядати місцевість, сподіваючись надибати овець. Попереду білів великий Арарат. Ліворуч лежало пасмо скель, що високою стіною відділяло Барсову ущелину од Вівчарні, як назвав цю ущелину Асо.

– Може, вони десь у траві поховались? Іди сюди!..

Асо піднявся на вершину стрімкої скелі. Весь луг був у нього як на долоні.

– Поглянь, як вони там притаїлись! – схвильовано сказав Асо, показуючи рукою на високу траву, що росла трохи нижче стежки.

Можна було й без гострого зору помітити чорну вівцю, що паслася в жовтій траві. Біля неї були ще дві білі тварини – одна з кривими рогами, друга – безрога, з маленькою голівкою.

Вівці, звичайно, помітили хлопців, і так само, як їхні дикі родичі, завмерли на місці, щоб не виказати себе. Та ось вони відчули, що на них дивляться, зірвалися з місця і, трусячи жирними курдюками, кинулись ліворуч, до єдиного виходу з ущелини.

Асо правильно все визначив. Справді, тут була одна велика вівця, молодий баран і семи-восьмимісячне ягня.

– Ой, та це ж наша Чорнуха!.. Чорнуха! Чорнуха! Чорнуха! Гди! Гди! Гди! Чорнуха!.. – закричав пастух.

І вівця, що бігла позаду, почувши свою майже забуту кличку, зупинилась, оглянулась і жалібно забекала. Зупинився й молодий баран, але далеченько, посеред кам’янистої стежки, так, щоб при першій же нагоді кинутись навтіки. А ягня легкими стрибками побігло до Барсової ущелини і через кілька хвилин уже визирнуло з-за скелі. Воно, здавалось, було здивоване поведінкою матері. Чого вона не тікає від цих двоногих істот? Та ось Чорнуха повільно і спокійно пішла до своїх дітей.

– Що це за Чорнуха? – не розумів Ашот.

– Чорнуха – це вівця з нашої ферми. Торік, у квітні, коли ми переганяли овець з нижніх зимовищ, вона відбилась від отари разом з чотиримісячним ягням, бо коли овець женуть з рівнин у гори, ягнят від матерів не забирають. Ми з батьком узяли собак і пішли шукати пропажу. Шукали, шукали – так і не знайшли. Це було дивно. Якби вовк з’їв, то хоч кісточки лишилися б… А вона ось де! І на думку нам не спало шукати її тут! Бир, бир, бир! Гди, гди!.. – знову кликав пастух вівцю такими звуками, від яких у незвиклої людини мурашки побігли б під шкірою. Але Чорнуха добре знала їх; можливо, ці звуки викликали в її затуманеному мозку солодкі спогади про веселу метушню на фермі, про тисячі подруг, разом з якими вона так спокійно й безтурботно паслась на гірських луках…

– Добре, але як же вона потрапила сюди? І чому в неї знову ягня? – допитувався Ашот.

Асо тільки посміхнувся, – для пастуха це не становило загадки.

– Коли Чорнуха відстала од своїх і заблудила в горах, вона, певно, зустрілася з дикими козами, не розібралась і з переляку пустилася слідом за ними. Вівці, сам знаєш, не такі вже розумні, буває, і за вовком біжать… Кози побігли до Барсової ущелини, і вона за ними. Паслась на цілині все літо, осінь, і до зими так здичавіла, що вже могла й сама про себе подбати… А ягня це теж її.

– Молодець, Асо! – вигукнув Ашот. – Сьогодні ввечері ти розповіси про все це нашим…

Асо сором’язливо посміхнувся і змінив тему розмови.

– От здивуються на фермі, коли ми приведемо назад Чорнуху та ще й з ягнятами.

– Навіщо ми її приведемо? А їстимемо що?

Асо довго не відповідав. Потім сказав:

– Ні, в мене рука не підніметься…

– Не заріжеш ти, то я заріжу.

– І ти не заріжеш… – тихо заперечив пастух.

– Чому?

– Хіба не бачиш? У неї не сьогодні-завтра буде ягнятко.

– Виходить, і ягня в нас буде?

Ашот так зрадів, що затанцював би, якби не соромився Асо.

А вівця-мати повільно, невпевнено підходила до них. Звуки, якими закликав її Асо, стурбували Чорнуху. Що робити? Чи підкоритися наказу свого давнього господаря, чи йти назад?..

І все ж інстинкт матері переміг. Чорнуха рішуче повернула назад, і тепер уже ніякі заклики не впливали на неї.

Тоді Асо вирішив вдатися до сильнішого засобу. Він сів на камінь і, витягнувши з-за пояса сопілку, заграв чарівну мелодію, ту саму, яка примушує завмирати на місці всю отару.

 
Ой, овечки мої чорнобурі,
Сиротлива отара моя…
 

Асо заграв так, що заплакало б і каміння, коли б у нього було серце.

Чорнуха зупинилась, обернулась і жалібно замекала. Ступивши кілька кроків, вона знову стала. Коли ж Асо повільно рушив їй назустріч, вівця кинулась до своїх дітей.

– Що ж нам робити, Асо? Адже в нас нема іншого шляху. Коли ми підемо тією стежкою, якою прийшли, вівці втечуть… А там небезпечно…

Хлопці розгубилися. Та поки вони стояли й роздумували, над вівцями з’явились два величезні грифи.

Вівці стрімголов кинулися назад. Тут, наскочивши на хлопців, вони звернули вбік і побігли вниз, в ущелину.

– А що коли в ущелині є звірі? Почують їхній запах, прийдуть уночі і з’їдять?.. Що ж робити, Ашот?

– Що?.. – Ашот замислився. – Розпалимо в найвужчому місці стежки вогнище…

Ягнятко і молодий баран дуже занепокоїлись, коли побачили вогонь. А на Чорнуху вогнище справило інше враження. Тепер вона майже не боялася хлопців.

– Але як же сталося, що барс, проживши кілька тижнів недалеко від овець, не зачепив їх?..

– Хто знає! В природі, як виняток, бувають і такі випадки. У Середній Азії, наприклад, мисливці знайшли качку – пеганку, яка жила з усім своїм виводком у норі лисиці, поруч з хижою сусідкою… Звісно, голодний барс не помилував би овець; очевидно, він не зустрічав їх. Адже Вівчарня відокремлена від Барсової ущелини гірською стіною, і, мабуть, цієї стіни звір не переходив.

Вівці, правда, самі щодня приходили на водопій у Барсову ущелину, але між ущелиною, по якій вони піднімались, і Барсовою ущелиною лежало довге пасмо скель, і за ним тварин важко було помітити.

Крім того, хижі звірі, особливо барси, мають звичку вдень спати. На полювання вони виходять тільки вночі. Вівці ж навпаки: вечорами забираються у свій «хлів» і дрімають там, поки не розвидниться. На світанку, коли барс зникає в своєму лігві, вівці виходять на пасовисько. Можливо, це й було причиною того, що вони не зустрілися.

І, нарешті, як це не дивно, барс міг не зачепити овець, навіть зустрівши їх. Так, так! Одна справа, коли йому пощастить підстерегти їх із своєї засідки, коли тварини пасуться або п’ють воду, і зовсім інша – гнатись за ними… Ні, навіть Чорнуху і ту він не міг би наздогнати, а тим більше її ягнят, які чудово засвоїли повадки гірських баранів.

Але ж барс може стрибнути на п’ять-шість метрів. Це правда, стрибає він чудово, зате бігає погано. Звірі котячої породи – лев, тигр, барс, рись та й сам кіт – погані бігуни. Недарма кажуть, що «біг кота недовгий – від хати та до клуні».

Про лева кажуть, що він великодушний. Кинеться на вибрану жертву і якщо промахнеться, то більше її не переслідує – «дарує життя». Ну яка ж тут великодушність! Хай тільки він зловить будь-яку тварину – зараз же розірве й з’їсть. А коли леву, тигру чи барсу доводиться робити один або два стрибки марно, вони розчаровуються, лягають на землю, жадібно облизуються і люто б’ють хвостом об землю.

Тому-то барс протягом багатьох віків звик робити свої напади із засідки, а не бігати за здобиччю. Та й нема в нього таких міцних «черевиків», як у Чорнухи. Барс босий, підошви звіра м’які, нічим не захищені, хіба йому бігати по гострих кам’янистих скелях ущелини?

Це ще одна причина того, що, живучи більше місяця поряд із страшним сусідом, вівці лишилися цілі.

Приблизно так міркували хлопці про цей незвичайний випадок.

Розділ сьомий

Пре те, які по ді ї ще сталася того д ня

Отже, після минулих невдач і нещасть цей день приніс хлопцям стільки подарунків, що почали забуватися всі прикрості, яких завдав їм злодій-ведмідь.

– Ну й поталанило ж нам – шашлики самі, своїми ніжками до нас прийшли! – весело потирав руки Гагік, чекаючи тієї щасливої хвилини, коли його склад знову буде заповнений продуктами. – Ніякої ферми я не визнаю. Як тільки вівці потраплять нам до рук, зразу й поріжемо.

– І де це Асо? Чи не зустрівся з ведмедем? – турбувалася Шушик.

Всі з нетерпінням чекали повернення пастуха – тільки він міг придумати, як спіймати овець.

Нарешті Асо повернувся. Обличчя його сяяло, чорні очі блищали.

– Якщо звірі й водяться в ущелині, то до Чорнухи вони не пройдуть. Он погляньте, – показував задоволений своєю роботою Асо на протилежні скелі.

Праворуч від вершини однієї з них піднімався димок.

– Ну, тепёр, коли вівці заспокоїлись, чи не спробувати нам піймати їх? – запитав Ашот.

Асо помітив у його руці списа й посміхнувся. Він сказав, що так не годиться. Овець треба спершу приручити, привчити вірити людині, не боятися її. А для цього потрібен час.

У хлопців зразу зіпсувався настрій.

– А я сподівався сьогодні ввечері з голови й ніжок зварити суп! – признався Гагік. – Ех. Асо, хіба голодній людині читають проповіді про терпіння?..

– Та що зробиш! Коли це необхідно – можна потерпіти ще кілька днів. Але що тепер їсти?

– Давайте поки що спробуємо козу вбити, – запропонував Ашот. – У період парування кози стають необережними.

– Які б вони не були необережні, все одно до себе не підпустять, – заперечив Асо. – Якщо ми й знайдемо кіз, то хіба що в глибоких ущелинах, де вони ховаються вдень.

– А якщо застанемо в печерах, тоді вони наші, – самовпевнено заявив Ашот і встав.

Узявши списи, сокиру й головешки, хлопці вийшли з печери. Шушик і Саркіс вийшли й собі, сказавши, що хочуть пошукати в кущах ягід.

– Ашот, ти тільки кидай списа так, щоб у вічі не влучити: осліпне, – серйозним тоном сказав Гагік.

– Хто? – насупив брови Ашот.

– То коза ж!.. І чого ти вгору дерешся? Хіба не знаєш, що вниз іти легше?

Спускатися, звісно, було легше, Ашот це знав, але він знав і те, що кіз можна знайти тільки в улоговинах верхніх скель, які закривають Барсову ущелину.

– Ашот, я боюсь! А що коли ведмідь причаївся вгорі за камінням? – прошепотіла Шушик.

Чи від цього попередження, чи то пригадавши, що вони йдуть по свіжому сліду ведмедя, наші герої були пильними. Незабаром вони вийшли на вершину скелі над печерою пустельника і лягли на її «дах», де земля вже висохла. Нечутно пересуваючись, долізли до того місця, звідки добре було видно і нижню частину Барсової ущелини з виноградником, і південні пасма хребта з Диявольською стежкою.

З протилежної тераси виразно долинули сухі звуки бою.

Асо, в якого був дуже гострий зір, стурбовано штовхнув Ашота в бік:

– Твоя шапка!..

Козли то відступали, то знову шалено нападали один на одного. У більшого козла метлялась на рогах хутряна шапка.

Ашот, гірко посміхаючись, похитав головою. Для кого пошили цю шапку, а хто її носить!..

Мандрівники, затамувавши подих, спостерігали бійку козлів, і кожному страшенно хотілося, щоб один із суперників розбив другому череп. Але природа нагородила цих тварин міцними головами, вони чудово витримують щоосени жорстокі бої. Хоч якими дужими були удари, жоден з козлів не зазнав ушкоджень.

Поки козли в запалі билися, а кози паслися, чекаючи на результат бою, небезпека нечутно підкрадалася в Барсову ущелину й нависла над головами тварин. На одному з верхніх карнизів скель блиснула на сонці руда спина величезного кота. Випустивши гострі кігті, барс повис на мить у повітрі і впав на козлів, що в запеклому поєдинку забули про все на світі.

Кози з переляку кинулись до виходу з ущелини, за ними побіг козел з шапкою на рогах. Другий упав – його збив барс.

Не витримавши цього видовища, Шушик скрикнула і відступила назад. Саркіс позеленів. Він хотів закричати, але Ашот закрив йому рота рукою, потягнув назад і штовхнув на другий бік скелі.

– Сиди тут, і ні звуку! – сердито зашепотів він, з досвіду знаючи, що погрози миттю заспокоюють людей слабкої волі.

Припавши до землі і затамувавши подих, Асо, Гагік і Ашот спостерігали поле бою.

Поваливши козла, барс зігнув спину своїй жертві, всадив у горло тварини гострі ікла і, рикаючи й переможно б’ючи об землю довгим хвостом, почав пити теплу кров.

Сховавши голови за кущем, хлопці стежили за огидною трапезою хижака, таємно сподіваючись, що барс залишить і їм щось від своєї здобичі.

Обережність мандрівників була даремною. Барс, і не бачачи хлопців, знав, що вони тут, відчував їх запах, чув їх шепіт. Проте барс належить до тих звірів, які зневажають своїх суперників і навіть у присутності людини здатні робити свої злочини. Зрідка хижак поглядав на кущ, за яким ховалися хлопці, і спокійно насолоджувався своєю жертвою.

Гагік, ледве стримуючи тремтіння щелепи, не міг одірвати очей від козла і в мріях уже смажив шашлик з його печінки. Та хлопець помилився в своїх розрахунках. І барс, і вовк передусім пожирають печінку й серце своєї жертви.

Нарешті звір наситився, ліниво підвівся і, облизуючи вуса, рушив до печер, в одній з яких, очевидно, збирався подрімати.

Вражені хлопці закам’яніли за кущем, боячись поворухнутися.

День був теплий. Швидко танув сніг, котрий уже раз оголюючи південні схили. Хлопці лежали на розігрітому щебені і, коли б не пережитий щойно жах, могли б і задрімати.

Не менше хвилювала їх і здобич барса, що лежала зовсім недалеко. Ось тобі й щастя! Вони вийшли полювати кіз без будь-якої надії знайти їх, і раптом – перед ними величезний козел!

Нарешті Гагік прошепотів на вухо Асо:

– Ану, підведи голову, подивись: козел на місці чи барс забрав його? Підводься, не бійся, я ж з тобою!..

Асо підвівся на коліна і виглянув з-за кущів.

– На місці… Ой Ашот, прилетів орел, хоче з’їсти… Кш… кш!..

Асо жбурнув камінь, і орел неохоче полетів геть.

– Чи не піти нам по залишки козла? – хоробрився Гагік.

Мертвий козел, що лежав так близько, не давав хлопцям спокою. Але Ашот побоювався, що повернеться барс, і тому вагався.

– Барс має такі повадки, як і вовк?.. – запитав Асо. – Вовк, коли наїсться, лягає де-небудь і спить до вечора…

Ашот мовчав. Хлопець і так вважав, що він – причина багатьох нещасть, і боявся нового лиха.

Поступово мандрівники сміливішали й почали говорити голосніше.

– Як собі хочеш, Ашот, а козла ми повинні взяти зараз, – заявив Гагік. – Ідіть і принесіть, поки орли не розтягли, а все інше я беру на себе.

Довго вагалися хлопці, та, нарешті, голод переміг. Перед тим як спуститися вниз. Ашот вирішив вивести Гагіка з незручного становища. Він знав, що хлопцеві, як би він не боявся, самолюбство не дозволить відстати від товаришів.

– Ти, Гагік, іди в печеру, – пошепки сказав він. – Розпаліть там вогонь, поки ми повернемось.

– А як же без мене? – заклопотано спитав Гагік. – А що коли барс повернеться?

– Якось без тебе вправимось, – посміхнувся Ашот.

І Гагік не міг не послухати свого керівника. Він покликав Шушик і Саркіса.

– Ех, ви! Через вас я не можу піти випотрошити барса… Ну, ходімо готувати шампури.

Шушик тихенько засміялася. Ну й Гагік!

З палаючими головешками в руках Ашот і Асо одразу попрямували до виступу, на якому виднілися роги роздертого козла. Звір, як і інші хижаки, з’їв печінку, серце й стегна своєї жертви, а решту залишив на вечерю.

Асо схопив був козла за роги й потяг тушу тварини вниз, але Ашот спинив його.

– Не можна! Барс прийде за нами по сліду, – шепнув він.

Хлопець сокирою відрубав об’їдені хижаком частини і відкинув, а решту – голову, груди й лопатки – взяв собі на плечі. Потім він подав Асо знак, щоб той замітав сліди вогнем і димом.

Вони йшли, час від часу оглядаючись назад. У кожного завмирало серце: чи не повернувся барс? І разом з тим обоє були щасливі: адже вони несли додому половину туші козла. Ашот навіть зігнувся під вагою своєї ноші. Асо старанно замітав сліди. В руках у нього палахкотіла головешка. І це виявилося зовсім не зайвим. Небезпека прийшла, хоч і не з того беку, звідки її чекали.

Не дійшли ще вони до печери пустельника, як зверху долинув грізний рев, і якийсь кудлатий звір, ламаючи кущі, скидаючи сніг і каміння, звалився з урвища вниз. Ведмідь!

– Асо, підніми головешку! Розмахуй! – закричав Ашот і скинув ношу з плечей.

В цю мить ведмідь, схопивши Ашота за полу, кинув його в купу снігу. Ашот загруз у кучугурі. А звір, не чіпаючи ні його, ні м’яса, з ревом посунувся по схилу. Часом він ставав на задні лапи, перекидався і, заховавши голову між задні ноги, котився вниз…

– Що ж мені робити, Ашот? – прошепотів Асо, ще розмахуючи головешкою. Пастух зблід і так тремтів, що ледве тримався на ногах. Не менше перелякався й Ашот. Але з дивовижної поведінки ведмедя і з запаху вина він зрозумів, що звір був п’яний.

– Стривай, давай налякаємо його. Нарви трави.

Хлопці зібрали сухої трави, чортополоху, скрутили її в жмут, припасували до списа й підпалили.

Ведмідь, видно, стомився, сів на снігу трохи нижче від хлопців і, похитуючи головою, щось тихенько бурмотів.

Ашот закричав: «Гог! Го! Го!» – і кинув у нього вогненний сніп. Ведмідь заревів і метнувся тікати. Запах горілої шерсті долинув до юних мисливців.

– Ну, тікай, та не оглядайся!

І, взявши свою здобич, сокиру й головешки-смолоскипи, хлопці побігли в печеру.

– О, принесли! Козла принесли! – радісно вигукнула Шушик. – А хто там ревів?..

– Ніхто…

Біля вогнища поклали половину туші козла – понад два пуди м’яса. Здавалося, щастя почало усміхатися юним мандрівникам. Проте найсміливіший з них був чомусь неспокійний і, частенько оглядаючись на двері, до чогось прислухався.

А Гагік, побачивши м’ясо, забув про всі свої страхи. Він вистругав шампури і нарізав шматочками м’ясо, примовляючи:

– Я ж казав, що все скінчиться добре! Таку вечерю приготую, що й не снилося! Асо, потримай голову над вогнем – обсмали. Ба, ба, ба! Не життя, а рай!..

І знову на блідих обличчях полонених Барсової ущелини з’явилася посмішка, знову виникли жваві розмови, в які впліталися захоплені вигуки Гагіка, особливо коли він почав знімати з шампурів підсмажене м’ясо.