Текст книги "Полонені Барсової ущелини"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 28 страниц)

Розділ двадцять третій

Про те, що навіть собака не любить грубощів

Починався п’ятнадцятий день полону в Барсовій ущелині, такий же непогожий, такий же зловісний, як і минулі дні.

Якби сонце не ховалось за хмари, то проміння його торкнулося б кіптявої стіни в печері і розбудило юних мандрівників. А вони, вийшовши з сховища, побачили б, що життєдайне світило пройшло вже половину свого шляху.

Але стомлені вчорашньою працею і переживаннями, мандрівники проспали б, мабуть, до вечора, коли б Гагік не почув крику Саркіса.

Швиденько розібравши каміння біля входу в печеру, хлопці стрімголов вибігли надвір.

– Зараз, зараз, почекай! – крикнув Ашот і, обернувшись до товаришів, запитав: – А що ми йому дамо?

– Еге ж, для того, щоб спуститися по вірьовці в провалля, треба бути, мабуть, ситим, – погодився Гагік.

Зібраних напередодні ягід лишилось мало.

– Шушик, ти віднеси Саркісові шипшину і постарайся підбадьорити його… – розпорядився Ашот. – Скажи, що ми приготували довгу вірьовку, тільки… Асо, чи не підстрелити нам кілька вільшанок?..

Шушик погодилася з Ашотом, але сказала:

– На полювання – не більше як півгодини… Не запізнюйтесь, жаль хлопця. А Гагік?

– Гагік збиратиме паливо для Саркіса… А втім, не варто – сьогодні ми його визволимо. Гагік, збирай паливо для нас.

Розподіливши обов'язки, Ашот взяв лук і стріли й разом з Асо подався на полювання. Нерішуче, боязко поплентався за хазяїном Бойнах.

Дорогою Асо розповів Ашоту і про бачені ним у темряві очі, і про дивну поведінку собаки. Ашот замислився.

– Ходімо знайдемо сліди, – запропонував він.

Але на південному кам’янистому схилі гори, де Асо побачив фосфоричне світло очей таємничого звіра, давно вже не було снігу, отже, й сліди зникли. Іти далі, на снігові схили, у хлопців не було ні часу, ні сили. «Вночі так горять очі тільки у кота, – думав Ашот. – О, та це, певно, був манул!..»

Манул – дикий середньоазіатський кіт, який іноді потрапляє в долину Араксу із Муганських степів. Одного разу, пригадав Ашот, зоологи попросили його батька здобути для них цю тварину. Арам вистежив її й довго переслідував. Досвідченого мисливця вразила сміливість цього кота: важко поранений, він кинувся на нього, намагаючись схопити за горло. Але влучний постріл обірвав йому життя. «Може, такий кіт був і тут?» – заспокоював себе Ашот.

– Ось тільки визволимо Саркіса, одразу ж і займемося твоїм звіром-невидимкою, – сказав він. – Ой, вільшанка!.. Почекай, стрілятиму я…

Асо спокійно подався в дубняк.

Проте Ашот випустив немало стріл, поки йому вдалося підбити першу пташку, та й ту підхопив розбійник Бойнах і стрімголов помчав у дубняк.

– Дай сюди, щоб ти здох! – закричав Ашот і побіг за собакою.

Кожному мисливцеві хочеться зараз же побачити свою здобич, як слід роздивитися її. Але звідки міг знати про це Бойнах?.. Він прислухався тільки до свого внутрішнього голосу: «Потрапила тобі в пащу здобич – неси хазяїнові!»

Ашота розсердила поведінка собаки. Він почав кидати в нього камінням і коли, задихаючись, підійшов до Асо, ударив ногою Бойнаха.

Пастух почервонів, на його смаглявому обличчі спалахнули ясні очі… Краще б його самого так безжалісно вдарив Ашот, а не голодного собаку!..

– Бери, – похмуро сказав Асо, простягнув Ашотові пташку і відвернувся до дерева, на якому поблискувала маленькими оченятами білка, що за нею хлопець ганявся недавно.

Пастух з такою силою натягнув тятиву, що лук зігнувся майже вдвоє, стріла вискочила і полетіла вгору, як куля… «Чи ти ба, і цей самолюбивий», – подумав Ашот, не зводячи очей з білки.

Б’ючись об гіллячки, білка полетіла вниз. Але хіба Бойнах дасть їй впасти на землю?.. Він підскочив і – гоп! – спіймав звірка на льоту.

– Дай! – грубо підступив до нього Ашот.

Але собака відступив, вороже подивився, загарчав і віддав білку Асо.

Ашот ще більше розсердився. Асо йому підкоряється, а цей собака не хоче!..

– Я примушу його віддавати вбиту дичину мені! – кинув він різко.

– Спробуй, – спокійно посміхаючись, мовив Асо.

– Скажи йому, щоб ішов за мною і шукав для мене дичину. Бо інакше… Побачиш, я знайду спосіб навчити його!.. Чи, може, він не вміє шукати?..

У куточках рота Асо спалахнула усмішка і зразу зникла.

– Уміє… Трохи вміє. Батько вчив. – І, звернувшись до собаки, він наказав: – Бойнах, марш за ним!..

Той зрозумів хазяїна і нехотя пішов за Ашотом. В очах собаки виразно світилася незабута образа.

Проходячи вздовж підніжжя скель, Ашот гукнув:

– Бойнах, шукай!..

Собака ліниво пішов обшукувати тріщини й кущі. Зненацька він зупинився біля каменя, що скидався на лежачого бика.

Поклавши палець на натягнуту тятиву лука, Ашот обережно підійшов.

Бойнах стояв, піднявши праву передню лапу. Він не був мисливським собакою, але коли до чогось пильно прислухався, завжди завмирав у цій напруженій позі – так, як це роблять лисиці. Здавалося, що він закам’янів. Настороженість собаки свідчила про те, що під каменем ховається якась дичина. «Заєць, мабуть, спить… Приятель того зайця… Добре було б спіймати його!» – майнула в Ашота думка.

І зовсім несподівано йому привиділось біленьке личко Шушик у вінку шовковистих, блискучих кіс, лагідні голубі очі…

Затамувавши подих, Ашот обережно підійшов до каменя й націлився. Нічого! Нахилившись, він заглянув під камінь – пусто… Раптом великий чорний жук вилетів з якоїсь тріщини… І тільки він вилетів, як Бойнах, ніби виконавши свою повинність, опустив лапу. Щось схоже на задоволення майнуло в очах собаки.

– Для цього ти мене сюди привів?.. Щоб ти здох! – розізлився Ашот і схопив камінь.

Але Бойнах уже тікав, весело скиглячи, ніби радів з того, що так пожартував з хлопцем.

Ззаду хтось стримано засміявся. Ашот оглянувся: Асо. «Бачиш, собака і той не любить грубощів», – наче промовив його стриманий погляд.

Ашот зніяковіло опустив голову і почав підніматися на Диявольську стежку.

Гагік і Шушик уже були там. Вони принесли вірьовку і з нетерпінням чекали своїх мисливців.

– Оце чудове полювання! – вигукнув Гагік, ідучи назустріч товаришам. – Шкіру білочки ми подаруємо Шушик – хай накине на плечі й піде в клуб на бал. М’ясо повісимо в кутку печери. До весни будемо розкошувати. А це?.. Що це за птах у вас? Дика індичка?

Ашот не реагував на жарт, він і сам не відчував радості людини, яка повертається з вдалого полювання. Зате цю радість вперше відчув юний пастух. Побачивши в руках Шушик звірка, він подумав: «Чи взнає вона, що це я, Асо, вбіив білку?..» Але звідки їй знати? Адже сам Асо не скаже, не дозволить собі принизити товариша… Та ще й при дівчині…

Шушик стрибала, пригортаючи до щік білку, і Ашот, побачивши це, став понурішим: «Коли б убив цю білку я, вона не була б така рада», – гірко подумав хлопець. Ріого настрій страшенно зіпсувався. І непокірний погляд пастуха, і дивне поводження собаки – все це так несподівано!..

Розділ двадцять четвертий

Про те, як Ашот досягнув того, чого так прагнув

Ставши на краю провалля, Гагік на око хотів визначити, чи вистачить вірьовки.

– Ей, хлопче, літаєш без парашута, а нам – клопіт! – вигукнув він до Саркіса.

А той сидів у своїй тісній западині, худий, блідий, змучений переживаннями, і тупо дивився перед собою. Добре, що ялинка своїм кучерявим заплутаним гіллям закривала від нього провалля, а то в Саркіса серце розірвалося б від страху або він, мабуть, скотився б у прірву з переляку.

Почувши голоси товаришів, Саркіс почав свої звичайні примовляння:

– Дорогі мої, я так вас прошу, витягніть мене звідси!..

Хлопці не відповіли.

– Врятуй мене, Ашот-джан, може, і я тобі коли-небудь стану в пригоді! – благав Саркіс.

Ашот зневажливо посміхнувся:

– Лихо моїй голові, якщо ти мені згодишся!

Шушик докірливо похитувала головою. Погляд її, здавалось, говорив: «Недобре, Ашот, не треба бути таким злим».

– Чого ти на мене так дивишся? Вперше побачила?.. – розсердився Ашот, перехопивши її погляд. Хлопцеві здалося, що сьогодні всі настроєні проти нього, навіть Бойнах.

– Витягніть мене звідси, мої дорогі! – знову почувся плаксивий голос Саркіса.

– Як витягнути? Нема чим…

– Справді? – стурбувалась Шушик. – Хіба не можна канатом?

Перелякані очі дівчини були спрямовані на Ашота.

– Може, така можливість і є, та не тут вона, пішла до прихованих горіхів! – сказав він різко.

– Який ти безсердечний! Товариш гине, а ти горіхи згадуєш… Соромно!..

– Не горіхи, а душу його пригадую. Хай хоч тепер зрозуміє, що без товаришів, без колективу він ніщо.

Ашот відчув, що лють закипає в ньому знову, хвилями підкочується до серця. «Всі сьогодні вчать мене! – сердито подумав він. – Шкурник цей Саркіс! Дивись, яким став солоденьким. Аби шкуру свою врятувати!»

– Саркіс, ти завжди кажеш, що кожна людина сама для себе. Ну, й живи собі, що ж ти від нас хочеш?

– Неправильно я казав, Ашот-джан. Врятуй мене!.. – благав Саркіс.

Кругле обличчя Ашота розпливлося в широкій посмішці. «Що, пом’якшав?..» – здавалось, говорила ця посмішка. Нарешті, після довгої, впертої боротьби він досягнув того, що Саркіс покаявся. Хлопець відчув, як йому легше стає на серці.

– Повірити йому? – звернувся він до товаришів.

– Що зробиш, треба повірити. Коли б і не вірили, все одно витягти мусимо, – висловив свою думку Гагік.

– Асо, віднеси наверх і кинь йому канат, хай кінець прив’яже до ялинки, – запропонував Ашот, не дивлячись на пастуха, що стояв у повній готовності, з прикладеною до правої скроні рукою. Асо розумів, що хвилює їх ватажка, і в думках говорив собі: «Нічого, й ти пом’якшаєш, куро, ще й як пом’якшаєш!..»

Минуло майже півгодини, поки Саркіс дістав канат і прив’язав його до стовбура ялинки. Другий кінець каната він спустив униз в провалля.

– Еге! Зовсім, як хвіст у верблюда! – розчаровано сказав Гагік. – Короткий!..

– Саркіс, прив’яжи до каната свою «лопату»! – порадив Ашот.

Той слухняно зробив і це. Але кінець «лопати», прив’язаної до каната, теліпався приблизно на висоті десяти метрів від землі. Що робити? На карагачах обдерли вже всю кору.

– Вихід один, – накидати під канат снігу, хай стрибає, – спало на думку Ашотові.

– Він уже навчився літати без парашута. Що ж, хай ще раз полетить, – зауважив Гагік. – Давайте згрібати сніг!

– А ви випробували цей канат? – боязко запитав Саркіс.

– Що тут пробувати! Ти схуд, став такий, як курка, – заспокоював його Гагік. – Не бійся, не обірветься.

– Ні, Гагік, треба перевірити, життя людини – не жарт! Саркіс, відпусти вірьовку вниз, – втрутилася Шушик.

Незграбний, кривий, вузлуватий канат, що справляв враження такого міцного, насправді виявився нікудишнім. Хлопці прив’язали його до гілок одного з дерев, і хто б на ньому не повис, обов’язково падав… Канат рвався.

– Добре визволили б мій Паруйрового синочка! – невесело засміявся Гагік. – Це була б справжня «братерська» допомога.

– Бо взимку кора в карагача сохне, – виправдовувався Ашот. – А спробував би їй навесні сплести вірьовку з такої кори, то й бичок не обірвався б. Ну що ж, треба придумати щось інше… Шушик, у нас ще є шишки?.. Тоді дай їх Саркісу, хай їсть, а ми поки що подумаємо. Тільки без діла сидіти не можна. Давайте працювати поки що на стежці і тим часом щось вирішимо.

Скоро група Ашота знову була на Диявольській стежці. Робота відновилася.

Побачивши кучугуру снігу, яка звалилася з гори, Саркіс подумав, що товариші про нього забули.

– А я? – пролунав його плаксивий голос з-під урвища. – А для мене що ви робите?

– Ми пробиваємось у село тобі по допомогу, – знову в’їдливо пожартував Гагік.

– Ага, он що ви робите!.. Про себе тільки й думаєте… Ой-ой!

– Не реви! Ми працюємо й думаємо… Канат виявився непридатним, – спересердя сказав Ашот.

Увечері вени кинули Саркісові білку й вільшанку, а самі в поганому настрої повернулись у печеру. «Хоч би шкуру зберіг, щоб мій могли подарувати її Шушик», – думав Асо. Він і досі згадував своє вдале полювання. Таку вже чарівність воно має. І якою б мізерною не була здобич, мисливець не перестає думати про неї. А коли її забере хтось інший, мисливцеві здається, що тон забрав з собою і його серце.

Зібравшись біля вогнища, юні мандрівники боляче переживали свою сьогоднішню невдачу. Ще ніколи їх не охоплювала така безнадійність відтоді, як вони тут. Цього разу повинен був розповідати що-небудь Гагік, але він втратив весь свій гумор, йому не хотілося навіть говорити. Думки всіх крутилися навколо одного – як звільнити потерпілого товариша, до якого вже ніхто не відчував презирства.

– Гаразд, розповім, – нарешті вихопилось у Гагіка. І товариші почули кілька коротеньких історій, в яких основні події були присвячені падінню зі скелі.

Розповідав Гагік цього разу мляво, без настрою, і все-таки в його оповіданнях відчувалася та життєрадісність, якою наскрізь було просякнуте все єство хлопця. Змальовані ним події були трагічні, але закінчувалися щасливо.

– А може, зробити Саркісові якусь м’яку підстилку і хай стрибає на неї? – раптом перейшов на злободенне Гагік. – Набити наші сорочки сухим листям і послати, як подушки, одна на одну… Впаде на них Саркіс і не розіб’ється. А може… чекайте, оце так знахідка!..

Розповідаючи, Гагік весь час крутив у руках обсмалений з одного кінця довгий дубовий прутик. Він хотів зламати його й кинути в огонь, але дубець не піддавався. Дивно: в холодному стані він легко ламався, а зараз, розігрітий, тільки гнувся.

– Зрозуміли? – закричав раптом Гагік і підхопився з місця. – Завтра ж ми звільнимо Саркіса з його тюрми! Наріжемо дубового гілля, розігріємо його на вогні і наробимо кілець. А з цих кілець – зробимо довгий ланцюг…

Розділ двадцять п’ятий

Про те, як наші хлопці вигадували все нові й нові способи, щоб врятувати товариша

Сонце, безсиле й бліде, давно вже зійшло, а юні мандрівники ще не виходили з печери. В гарячому попелі вони розігрівали дубове гілля і спільними зусиллями гнули його, роблячи кільця. Кінці кілець зв’язували волокнистою корою карагача.

– Гілля кінчилось, – вигукнув Асо, коли зігнули останнє кільце.

– Ану, порийся в попелі, може, ще є!

Асо порився, але витяг одну невеличку гіллячку.

– Нічого, зігніть, маленьке кільце вийде. Чекайте, полічу. Один, два, три… – Ашот тіихо ворушив губами. – У нашому ланцюгу двадцять чотири кільця. Ану, Гагік, візьми ланцюг за кінець і вийди надвір. Ого, метрів десять буде!

– А якщо повісити на нього тягар, ще довший буде, – вирішила Шушик.

– Еге ж, коли на ньому повисне Саркіс, круглі кільця витягнуться в овали. Але… Все ж я боюсь, що короткий… Ану ходімо ще по гілля!..

Та легко сказати «ходімо ще». Спробуй зламати гілляку товщиною з палець. Гнучка, тверда, вона важко піддається. І знову Асо виручив усіх своїм ножем.

Голодні друзі, не спавши всю ніч, до півдня нарощували свій ланцюг, поки в ньому не стало, нарешті, тридцять шість кілець.

– Мій терпець увірвався. Годі! Ходімо… – сказав Ашот.

Серед скель лунав жалібний стогін Саркіса:

– Шушик, хоч би ти зглянулась!.. Хмизу підкинь… кілька шишок…

– Зараз ми тебе визволимо! – крикнув Ашот і, коли вони підійшли до провалля, додав: – Більше тобі ні хмизу, ні шишок не потрібно. Чекай! Спустимо тебе вниз…

– Як? О мої дорогі, швидше! Хіба я вам не друг?

– Хіба тільки друг?.. Ти світло наших очей, найдорожчий, рідний ти наш… Журячись за тобою, я сон втратив… – ледь стримуючи сміх, говорив Гагік.

А Саркіс затих, слухав і вухам своїм не вірив. З якого це часу для Гагіка він став світлом його очей? Чи не глузує той?

Але не встиг він розгадати цю загадку, як на клапоть землі перед ним упав якийсь дивний ланцюг.

– Прив’яжи його міцно до ялинки, – почулося зверху, і до його ніг упала вірьовка, сплетена з кори карагача.

Через кілька хвилин цей незграбний ланцюг уже гойдався над проваллям.

– Чудово! Тільки все-таки він короткий.

– Нічого, стрибне, ми йому підстелемо що-небудь, – заспокійливо сказав Гагік.

Після вчорашніх розповідей він дивився на такі стрибки досить оптимістично.

– Але м’яка підстилка обов’язково потрібна, – промовила Шушик. – Хтозна, може, якесь кільце раптом обірветься?

Хоч перед цим міцність ланцюга була випробувана, все ж вирішили вжити деяких застережних заходів. Обламавши гілля мало не з усіх ялинок і беріз, що росли навколо, хлопці купою накидали його під ланцюгом. Оскільки день був теплий, вони поскидали свої верхні сорочки і понабивали їх снігом, наче мішки. Сніг взяли в затінку, щоб був сухіший. Але й цього здалося їм замало. Тоді з схилів, де припікало сонце, покотилися в ущелину снігові брили. Так внизу утворився великий сніговий горб. Поки хлопці готували Саркісу м’яку «подушку», короткий день кінчився, і вони почали тремтіти від холоду.

– Ну, Саркіс, спускайся, – гукнув Ашот.

Саркіс нахилився, подивився вниз і злякано відступив.

– А що як обірветься? – запитав він плаксиво.

– Не обірветься. Став ноги на кільця і обережно спускайся. За останнє схопишся і стрибай на цю подушку.

Тремтячими пальцями взявся Саркіс за стовбур ялинки, але зараз же відсмикнув руки назад.

– Холодно… Пече… Давайте почекаємо до завтра. Сонце зійде, тоді й спущуся… Зараз уже темно…

Ашот заскреготів зубами.

– Ну, як хочеш, ми своє зробили, – сказав він.

Залишивши свої сорочки в купі снігу, хлопці повернулись у печеру.

– Шушик, роздувай вогонь, а ми віднесемо йому на ніч палива.

Ашот був такий сердитий, що не хотів навіть називати ім’я Саркіса.

– Ех, Бойнах, були б у тебе розум і спритність Чамбара, ми б давно звідси вийшли, – докоряв собаці Гагік. – Чамбар зумів би вибратись із ущелини, збігати в село й привести людей…

– Який там Чамбар? – образився Асо. – Хіба може бути собака розумніший за мого?..

– Який Чамбар? А ти про мисливця Бороду Асатура з Лчавана чув?

Асо заперечливо похитав головою.

– А про його внука Камо? – запитала Шушик.

– А про мого двоюрідного брата – про Грикора? – докинув Гагік.

– Грикор і справді твій двоюрідний брат?.. – зацікавилась Шушик. – Не вірю!

– Хіба ти не бачиш, що це й є Грикор? – кивнув Ашот на Гагіка. – Ніби половинка того самого яблучка. Такий же характер, такі самісінькі жарти…

– Ні, Ашот, я Грикором не стану, – сумно заперечив Гагік. – Де мені до нього! Хоч він лише на рік старший за мене, та що він тільки не виробляє! Піднімався на Бджолину скелю брати мед, продирався в очерети озера Галлі і збирав яйця бакланів… Він скрізь знаходив їжу, а я ось сиджу біля вогню й здихаю з голоду. Якби Грикор був з нами, ми хіба так жили б!

– А коли б у нас був такий керівник, як Камо, ми б тепер… – вихопилось у Шушик, і вона боязко глянула на Ашота, почервонівши як варений рак.

– Що ж я можу зробити? – спалахнув Ашот. – Потрапили б вони в Барсову ущелину, теж, мабуть, не змогли б вийти.

– Ну-ну, прошу нашого керівника не чіпати. Хоч про них і написано книжку, але й ми нічим не гірші. Наш Ашот не гірший за Камо, а я – за свого родича Грикора, – вихвалявся Гагік. – А хіба нашого Асо можна порівняти з їхнім Сето? Чи, може, Бойнах гірший за Чамбара? Ні, і наша Шушик така ж, як їхня Асмік. Асмік, звичайно, дуже гарна, але Шушик – дай бог їй здоров’я – теж вродлива. Тільки от лихо, що нема весни, а її обличчя уже в ластовинні.

Хлопці засміялись, а Шушик зашарілась. «Невже я гірше виглядаю, ніж лчаванська Асмік?» – подумала вона.

– А знаєте, я Бороду Асатура бачив, – у тон Гагь кові почав Ашот. – Якось восени він до нас приїжджав. Потоваришував з моїм батьком Разом на полювання ходили. Який чудовий дідусь, справжній філософ!.. Тільки борода у нього дуже смішна – довжелезна. Коли він кудись іде, то ховає її за пазуху.

– А Чамбар за ним, хвіст бубликом…

– Еге ж, Чамбар за ним… От коли б батько сказав йому, що ми пропали!.. Він би перейшов сніги Агріджгори і прямо до нас на ферму… Що такому, як він, мисливцеві!.. Та й Севан недалеко. Не знаю, як хто, а моя мати напише про мене бабусі. Безумовно, напише!.. Джан, мій братик Грикор зараз же всуне носа в наші айгедзорські караси з вином і скаже: «Дідусю Асатур, тут краще, ніж у нас, давай назавжди тут залишимось. Багато вина, ще й квашених овочів… Ех, якби на тому горбі показався Грикор, а в руках у нього щоб були лаваші. «Ей, Гагік, лови! Чудовий лаваш!» – крикнув би він.

– Годі нас мучити! – розсердився Ашот і вийшов із печери.

Десь далеко з-за гір місяць тьмяно освітлював туманний силует Арарату. Навколо тиша і холод…

Розділ двадцять шостий

Про те, як народжується людяність

На світанку трьох наших мандрівників розбудили якісь дивні звуки, наче поблизу хтось безладно стріляв з дрібнокаліберних пістолетів. Вони прислухалися. Постріли почулися знову. З вогнища вискочили розжарені вуглинки, розлетівся в усі боки попіл, ніби у вогні були приховані якісь вибухові речовини. Біля вогнища вже давно сидів Асо.

– Їжте, це хороша їжа, – сказав хлопець і вихопив з вогню кілька жарених жолудів. – Підмерзли вони, через те й стріляють, – пояснив він.

– Де ти взяв?

– Знайшов. Ходив уранці з Бойнахом на полювання. На, Бойнах, на і ти з’їж…

– Так, це трохи підкріпить нас. З цього і каву готують, – говорив Гагік, уминаючи свою порцію. – Тільки я не радив би давати їх Саркісу.

– Чому?

– Не можна. Поважчає – і тоді ланцюг не витримає… – кволо посміхнувся Гагік.

Коли зійшло сонце і в ущелині стало тепліше, всі вийшли з печери і знову зібралися над Саркісом.

– Саркіс, вилазь із свого барлога! – крикнув Ашот.

Саркіс боязко підійшов до краю западини.

– Візьмись за ялинку і вставляй ногу в перше кільце.

– Не можу. Придумайте щось інше, – глянувши на провалля, злякався Саркіс.

– Ну, справа твоя. Залишайся – будеш здобиччю орлів, – навмисне грубо сказав Ашот.

Шушик відкрила вже рота, щоб заперечити Ашотові, але той спинив її поглядом.

І те, що Шушик вважала за жорстокість, дало свої наслідки. Саркіс боязко всунув ногу в перше кільце і, тремтячи від страху, почав спускатися.

– Вниз не дивись, заплющ очі.

І ця порада Ашота допомогла. Саркіс повільно спускався. Нарешті він досяг останнього кільця.

Хлопці напружено стежили за його рухами. Шушик, затуливши очі руками, заховалась за спину Гагіка. Присівши на задні лапи й висунувши язик, Бойнах з цікавістю дивився на незвичайне видовище.

– Стій, не злазь, ланцюг закінчився! – крикнув Ашот.

І Саркіс швидко підтягнув ногу, яка марно шукала опори.

– Тепер тобі треба схопитись за останнє кільце руками й стрибнути. Не бійся, внизу купа м’якого снігу.

– М’якого? Учора він, звісно, був м’який… – машинально сказав Гагік і раптом закричав: – Підожди, не стрибай, ми перевіримо…

На «м’яку» постіль довелося б стрибнути Саркісові! Мороз скував за ніч пухнасті купи снігу, і тепер вони були схожі на брили кам’яної солі.

Гагік вчасно спохватився. Ще б хвилина, і з вини товаришів Саркіс розбився б об крижаний горб…

– Піднімись назад! – скомандував Ашот.

Від хвилювання в Ашота виступив піт на чолі. Він у думці лаяв себе за таку необережність.

Гагік мовчки стежив за виразом його обличчя. Він хотів сказати щось важливе, але не наважувався.

– Згоден тепер, що й ти можеш помилятися?.. – нарешті м’яко, по-дружньому запитав він.

Ашот, засоромившись, мовчав. Він погоджувався з Гагіком, але не хотів визнати це вголос: боявся втратити авторитет.

– Яка невдача! Що ж тепер робити? – запитав він; і тут же відповів: – Хлопці, треба розпалити вогонь… Без вогню нічого не вийде.

До полудня вони сушили одяг. Розпалили вогнище; ледве дотягли до нього повні мерзлого снігу сорочки і почали їх відморожувати внизу ущелини.

Потім Асо з Ашотом готували нові кільця.

– Визволення Саркіса доведеться знову відкласти, – з прикрістю в голосі сказав Ашот. – Саркіс, – крикнув він, – відв’яжи й кинь нам ланцюг!

Хлопці додали до вірьовки ще кілька кілець. Але скільки ще треба зробити, щоб Саркіс міг спуститися в ущелину?

– Почекайте, в моєму черепку народилась геніальна думка, – підхопився з місця Гагік. – Зараз ми нарешті-таки звільнимо улюбленого, дорогого члена нашого колективу. Надто довго залишався він самотнім!.. Саркіс, – крикнув він, задерши голову. – Ти зможеш закріпити стовбур верби так, щоб він міцно вперся в стіну і не гойдався, коли ти на нього полізеш? Зможеш?

– Він і без того стійкий. Нижній кінець я встромив у щілину, а верхній затиснутий між двох каменів, – долинув згори слабкий, незадоволений голос хлопця.

– Ну, ходімо, друзі! Ходімо звільнимо цього довготелесого татового синочка.

– Куди ходімо? Чого ти розпоряджаєшся? – обурився Ашот. – Знову не за своє діло берешся?

– Ашот, відучись нехтувати думкою інших, – несподівано й серйозно порадив Гагік і пішов уперед.

Ніхто не знав, що думає робити Гагік, але, взявши ланцюг, усі ліниво попленталися за ним.

– Скажи, що ти надумав? – нетерпляче спитав Ашот.

– Ні, не скажу, а то ти собі припишеш, – відмахнувся Гагік.

Вони пішли на Диявольську стежку і зупинились біля урвища над западиною, в якій сидів Саркіс. Гагік міцно обмотав канатом кам’яний виступ стежки, прив’язав до каната дерев’яний ланцюг і кинув його вниз.

– Ну, як Саркіс, дістанеш?

– Побачу… Ой, що ви хочете робити? – знову почав примовляти він. – Не дадуть спокійно вмерти…

– До смерті заборонено помирати, любий мій… Тепер видерись по вербі. Ну, як, – звернувся він до Ашота, – зрозумів, нарешті, що я хочу зробити? – І Гагік постукав пальцем по своєму лобі:– Не голова, а гарбуз, напханий мозком.

Товариші посміхнулися: спосіб визволити Саркіса, здається, знайдено. Тільки Ашот був незадоволений і сумний. Що ж це таке? Не він, а Гагік рятує Саркіса з біди! Нащо ж тоді його обрали старшим?..

Стогін Саркіса було чути вже близько.

– Ох, цей клятий камінь…

– Нічого, любий, від цього не вмирають. Доліз до краю верби? Давай далі лобом уперед, – жартував Гагік. – Ну, а тепер піднімайся по кільцях. Справжні сходи, правда?

Саркіса ще не видно було, але канат натягнувся і почав погойдуватись. Очевидно, хлопець уже піднімався по кільцях.

Гагік торжествував. Він згорда поглядав то на Ашота, то на Шушик, а його погляд ніби запитував: «Бачили, що я зробив?»

Канат перестав гойдатися. Знизу долинуло приглушене ридання.

– Що там трапилось? Ой, здається, я не переживу цього! – скорботно вигукнув Гагік. – Не плач, братику любий, пожалій ти наші очі…

Шушик тихо сміялася. На бронзовому обличчі Асо сяяла добра посмішка. «Як весело з Гагіком жити. З ним не пропадеш», – думав пастух.

– Чому не піднімаєшся? – суворо спитав Ашот.

– Від моєї ваги кільця щільно притиснулись до скелі. Не можу ні схопитись, ні поставити ногу…

– Посидь трохи в нижньому кільці, – порадив Гагік. – Відпочинь. Ми що-небудь придумаємо.

– Дамо йому мою палицю, хай відпихається нею від скелі, – запропонував Асо. Товариші погодились. Асо кинув свою палицю вниз.

– Ну, спіймав?

– Спіймав!..

– Лізь по кільцях угору і відпихайся палицею від скелі!

– Назад не дивись!

– Ну, от і все… – хлопці нарешті витягли Саркіса на поверхню.

Побачивши друзів, відчувши порятунок, Саркіс ледве не впав на коліна перед своїми визволителями, але Ашот взяв його за плечі, струсонув і твердо, але дружелюбна сказав:

– Не треба, Саркіс… Постарайся тепер зрозуміти, чого б ти був вартий без колективу…

Шушик в думці докоряла керівникові: «Знайшов час для повчань…»

Коли, посідавши на каміння, вони віддихались трохи, Ашот, продовжуючи свою думку, сказав твердо й повчально:

– Добре, що ти врятувався. Можна сказати, що з наших сердець важкий камінь звалився. Тепер ми знову візьмемось за стежку. Але до того я хотів би зрозуміти, як це ти міг сказати: «Хай кожний про себе дбає!» Я часто бачив на полюванні, коли ходив з батьком, як навіть дикі тварини й ті збираються докупи в час небезпеки… А ти?..

Саркіс стояв, опустивши голову. Він був схожий на дитину, що ось-ось розплачеться. «Мабуть, тепер більше не треба йому нічого казати», – вирішив Ашот і взяв лопату, даючи цим зрозуміти, що час братися до роботи. Але тут, блідий, змучений переживаннями, Саркіс підвівся, вихопив з рук Ашота лопату і, тремтячи від утоми, почав скидати сніг із стежки. Він робив це з таким захопленням, Якого за ним не помічали ніколи в житті.

– Ти що? – опам’ятався Ашот. – Це не твоя справа… Відведіть його…

Але Саркіс і не думав коритися керівникові.

– Ви добре намучились зі мною. Тепер моя черга попрацювати.

– Не заважай! Раз він узявся за розум, не треба заважати, – відвівши вбік Ашота, сказав Гагік.

– Що ж ви… Жаль його, треба дати хлопцеві відпочити. Може, він побився, зробити перев’язки, – пожаліла Саркіса Шушик.

Але разом з ними дівчина раділа, що не помилилась. Хіба не вона казала, що Саркіс може виправитись? Їй заперечували: «Вовченя!», «Не зрозуміє!» Ну, хто правий?..

– Дай, Саркіс, тобі ще не можна… – І Шушик спокійно взяла в нього лопату.

Саркіс стомлено сів на камінь, трохи помовчав, а потім гордо підвів завжди похнюплену голову. Шушик побачила в нього над бровою велику синю гулю.

– Ой лишенько! – вигукнула вона і, намочивши в холодній воді з розтопленого снігу хустинку, приклала її до гулі.

– Послухай, друже, що в тебе ще болить? – занепокоївся Ашот.

– Нога… спина… – стогнав Саркіс.

Шушик відійшла вбік. Хлопці оглянули Саркіса. Гулі, подряпини, синяки вкривали його тіло в різних місцях.

– Чого ж ти нам нічого не сказав? Ще й хотів працювати в такому стані! – докоряв йому Ашот.

– Як згадаю, що від смерті врятувався, все інше здається дурницею.

– Молодець, так і треба. В житті буває й важче. Не звертай уваги на біль, – похвалив його Ашот. – Ну, давайте зробимо йому холодні компреси – це найкраще допомагає. Жаль, що горілки нема, горілчані компреси чудово діють.

– Ви все смієтеся, що курди чалму на голові носять, а вона, бач, згодилася, – сказав Асо, знімаючи з голови старенький шовковий шарфик. – І пояс візьміть.

Хлопці перев’язали подряпини на тілі Саркіса, а потім, взявши його під руки, повели на рівне місце.

– Дайте мені палицю, я далі сам піду, – сказав Саркіс.

Увечері завідуючий господарською частиною Гагік вирішив відзначити велику перемогу розкішною вечерею. В найдальшому кутку печери, в одній із потайних щілин, у нього, виявляється, був запасний склад. Ставши на виступ у стіні, Гагік засунув руку в щілину, витяг щось звідти і поклав у шапку.

– Смажте, їжте!.. – повернувшись до вогнища, заявив він і висипав на камінь кілька вбитих горобців. – Я зберігав на чорний день… – похвастався він своїм господарським талантом.

Цей маленький сюрприз, влаштований Гагіком, підняв настрій юних мандрівників. Кожному дісталось по два горобці, і гнітюче почуття голоду трохи вляглося.

Нове, тепле, досі невідоме Саркісу почуття зародилось в одному з куточків його душі. Як добре, що він з товаришами!.. Як добре, що товариші такі уважні до нього! А він, справді, викидав коники і дурниці говорив! «Кожний для самого себе…» Ні, це велика помилка. Без товаришів життя нема…