Текст книги "Полонені Барсової ущелини"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 28 страниц)

Розділ сімнадцятий

Про те, як полонені Барсової ущелини скорочували свій шлях до волі

– Ну, як ви тепер думаєте? – запитав Ашот товаришів на світанку наступного дня. – Підемо оглядати наше нове житло, збирати виноград чи розчищати стежку?

– Звичайно, виноград їсти найлегше. Але ми повинні йти на важку роботу, – сказав Гагік.

– Я теж так думаю, Гагік. По-моєму, ми повинні сьогодні до самих сутінків розчищати дорогу.

Саркіс підвівся і, спираючись на палицю, підійшов до товаришів і ніяково запитав:

– Доки ж я буду сидіти без діла?

Широка усмішка освітила обличчя Ашота. «Ось вона, головна перемога наша!» – подумав він з гордістю.

– Нічого, Саркіс, коли зовсім видужаєш, знайдеться і для тебе робота, – лагідно сказав Ашот. – А тепер ти ж доглядаєш хвору…

– Ні, не хочу бути дармоїдом. Заведіть мене в сад, я хоч винограду всім нарву…

– Ну що ж, хай спробує, – порадив Гагік.

– Але якщо він сам піде, то знову може суглоби пошкодити, – застеріг «лікар» Асо.

– Що ж, доведеться донести його до виноградника. А ти не боятимешся тут сама, Шушик? – запитав Ашот. – Гляди ж не забудь розпалити перед печерою вогнище. Не боїшся?

– Ні… Ви ж будете близько, і я дивитимусь на вас звідси, від печери. Трохи погріюсь на сонці, почитаю… Я вже скучила за книжками.

– І будеш слухати, як куріпки співають… Ні, нашому життю, Ашот, тільки позаздрити можна! – посміхнувся Гагік. – Коли б я не скучив за матір’ю, я б звідси не пішов… Ну, рушаймо! А цього довгов’язого хто перший понесе? Я з тобою, Асо?

Хлопці донесли Саркіса до виноградника, залишили його там, а самі пішли далі.

Наламавши сухої виноградної лози, Саркіс розпалив велике вогнище. Таке ж вогнище запалало і на Диявольській стежці, і біля печери. Дим, здавалось, огорнув усю ущелину – хіба вдержиться тут якийсь звір?..

Ні, боятися не було чого, тим більше що товариші працювали на протилежному схилі, недалеко від Саркіса. Он Гагік з галасом скидає сніг і вихваляється перед товаришами… Он Шушик…

Намагаючись не думати про небезпеку, Саркіс почав збирати виноград. Та нелегко було витягати з-під снігу заплутані виноградні лози. Вони так переплелися, що їв хлопця не вистачало сили розривати їх. Щоб зірвати кілька грон, Саркісові довелось чимало потрудитись, тим паче що в нього ще боліла нога і не загоїлась рана на лікті. Але думка про те, що це його перша робота, до того ж робота для товаришів, які врятували його від загибелі, допомагала хлопцеві, робила його сильнішим і терпеливішим.

Стомившись, Саркіс сідав на якийсь камінь і дивився на зібрані грона винограду. «Це для Шушик, – говорив він у думці. – Це для Ашота. Коли б його не було, ми давно пропали б… А для Асо?.. Адже це його винахідла вість допомогла мені врятуватись. Не було б палиці… Ні, палиця тут ні до чого. Товариші знайшли б інший спосіб. Просто Асо хороший хлопець, скромний, чесний. Оцей кетяг – йому: «Беріване, беріване…» – продзвеніла у івухах Саркіса чарівна пісня пастуха. «А Гагік?.. Кусається, як скорпіон, але душа в нього хороша. Це довгасті ягоди – йому…»

Нараз почулося шарудіння, і з-під снігу вибігла якась низенька сіра тваринка. Швидко-швидко перебираючи коротенькими ніжками і незграбно перевалюючись з боку на бік, вона поспішала до скель. Тварина трохи нагадувала ведмежа, і Саркіс злякано закричав:

– Ой, ведмідь, ведмідь!..

– Хапай його за хвіст! – гукнув Гагік зверху.

– Не бійся, це борсук приходив поласувати виноградом, – заспокоював Ашот. Просто дивно, як він здалеку визначив, що це був борсук?..

От коли б вони були ближче до Саркіса! Тоді можна було б оточити цього звірка і оглушити палицями. Восени борсуки жирні й смачні!

Ашот кинувся з лопатою до Саркіса, але, зробивши кілька кроків, зупинився; наляканий звірок, вибігши з саду, встиг заховатись у скелях.

– Жаль, – пробурмотів хлопець. «Борсук?.. От халепа, – думав Саркіс. – І Шушик чула… Ашот, звичайно, не злякався б, і Асо теж… Тільки Шушик злякалась та я. Фу, сором який».

Добре все-таки бути сміливим!.. І чому, справді, він не такий сміливий, як вони? Взяти, наприклад, Асо. Поля, гори, ущелини – ось його стихія. Та й Ашот теж!.. А він? Звичайно, Ашот правду каже: батьки з нього матусиного синочка виростили. «Якщо ми ще довго тут пробудемо, я змінюсь», – вирішив Саркіс, але сам же злякався цієї думки. Він так скучив за м’якою постіллю, за смачною їжею, яку готує мати…

– Саркіс, ти можеш прислати нам двадцять порцій глюкози? – крикнув Гагік.

– П’ятдесят пришлю! Погляньте, скільки я нарвав! – радісно обізвався Саркіс, показуючи купу зібраного винограду.

Асо підійшов до Саркіса, набрав повну полу винограду і рушив до товаришів, що працювали на стежці. Проте сам того не помічаючи, він повернув до печери, перед якою біля вогнища сиділа з книжкою в руках Шушик.

– У мене є виноград, навіщо ти приніс?.. – запротестувала вона.

– Такого нема… Подивись, які ягоди, мов янтар!.. Ніс я їх і думав: «Віддам сестричці, бо сам проковтнути не зможу…» – сказав Асо й засміявся. Тепер він уже менше соромився дівчини.

– Дуже ти розщедрився, Асо… Ну, давай! Ой, які хороші!.. Це я відкладу для мами, – приклавши до щоки червоне гроно, сказала вона лагідно, – завтра ми будемо дома. Правда, Асо? Ти знову повернешся на ферму… Але я тебе не забуду…

Шушик була схвильована, ніби справді наближався час прощання.

– Я тебе теж не забуду. Сяду на вершині скелі, гратиму на сопілці і згадуватиму тебе…

Так, дружба, народжена в дні важких випробувань, – не проста дружба. Вона незламна протягом усього життя.

На серці в Асо й Шушик було весело.

Навколо так гарно! З усього видно, що їм лишилося тут пробути не більше одного дня. А завтра ввечері кожен сидітиме вдома біля яскравого вогнища і захоплено розповідатиме про ці дні надзвичайних пригод…

Асо підвівся й побіг до товаришів, які вели останній бій з заметеною снігом стежкою.

Роботи лишалося небагато: ще кілька дружних зусиль, і перед ними відкриється шлях до волі…

Надвечір у Барсовій ущелині з’явилися нові отари кіз. Чи вони від вовків тікали, чи на «весілля» прийшли?

Ніхто не тривожив їх, і вони спокійно паслись на терасах, де вітер поздував сніг. Лише іноді кози помічали хлопців і тоді, граціозно підстрибуючи, тікали в нагромаджені одне на одне гірські пасма, а потім знову з’являлися на вершинах, стрункі, напружені, красиві…

Прокидаючись серед ночі, юні мандрівники чули гучний цокіт легеньких копитець. То бігали по карнизах печери нові жителі Барсової ущелини.

Розділ вісімнадцятий

Про те, як вода стає льодом і закриває дорогу

Вранці двадцять дев’ятого дня полону, коли наші герої вийшли з печери, перед їхніми очима постало чарівне видовище.

Сходило сонце, і перше проміння його посріблило вже білі вершини Великого й Малого Араратів, а долина ще дрімала в ранковому тумані.

Поблизу в горах почали свій концерт куріпки, і полонені кілька хвилин захоплено слухали його.

– Ходімо, товариші, день чудовий! Сьогодні ми нарешті відкриємо дорогу до свободи! – патетично звернувся до своїх друзів Ашот.

Всі були певні, що проводять у печері останній день. Ніхто навіть не подумав про паливо, хоч вогнище вже й догоряло. Навіщо цей вогонь, коли ввечері вони вже грітимуться дома і ляжуть спати в м’які постелі… Думка про дім хвилювала всіх, але друзі нічого не казали одне одному, наче боялися злякати довгождану свободу.

Напередодні увечері, коли товариші вже спали, Асо приніс багато винограду й видавив з нього сік. Але вранці ніхто до нього й не доторкнувся. Вирішили випити сік перед самим виходом у дорогу додому, а порожній посуд взяти в село – на пам’ять про печерне життя.

– А зброю первісної людини? – запитав Гагік.

– Хіба ви не повернетесь? – промовила Шушик і завмерла.

– Ні, прийдемо по вас. Вип’ємо виноградного соку і вас заберемо. А зараз захопимо все, що зможемо, – сказав Ашот.

Хлопці взяли зброю і, веселі, рушили на Диявольську стежку. Та скоро їм довелось розчаруватись. Стежка, вчора майже розчищена, сьогодні була покрита товстим шаром гладенького льоду.

У хлопців опустилися руки. Удар був такий важкий, що вони з хвилину стояли, мов скам’янілі. От тобі й маєш! Знову непередбачена перешкода. Знову треба було починати боротьбу з новим, ще впертішим ворогом. І хлопці, розлютовані невдачею, почали наступ на лід, який скував стежку.

– Бий, Гагік, бий дужче!..

Але де взятися силі в тоненьких руках Гагіка, щоб підняти важку кам’яну сокиру і обрушити її на ці крижані помости?..

Змінюючи один одного, хлопці дійшли до того місця, де над стежкою звисали з скелі вже не крижини, а цілі намерзлі стовпи – мертві водяні струмки…

Хлопці стомились і припинили роботу.

– Чого ви зажурились? А оці штуки – для чого ж ми їх робили? – крикнув Ашот і, напружуючи сили, почав бити кам’яним молотом по замерзлому стовпу. З дзенькотом скочувались у провалля прозорі крижини. А Гагік, підвівши голову до неба, скрушно промовив:

– Щось сьогодні сонце на місці стоїть, хай йому грець!

– А ти не поглядай так часто на сонце – очі зіпсуєш, – кинув Ашот.

Нарешті опівдні Гагік поставив свій молот ручкою вгору на середині стежки й запитав Ашота:

– Бачиш, як тінь скоротилась? Не час обідати?

– Бачу, бачу! – посміхнувся той і, витираючи піт, крикнув униз: – Гей, Саркіс, принеси щось попоїсти!..

– Оце слова! А то – бий та бий!.. Вуха глухнуть від таких грубих слів!..

З ранку до вечора працювали Ашот, Гагік і Асо на стежці, і їхні обличчя то спалахували надією, то темніли від розпачу.

Прийшовши на роботу наступного дня, вони побачили, що вся їхня вчорашня праця загинула марно. Вода, збігаючи з гір, залила вночі стежку, і лід знову закрив дорогу.

Довелось перехитрити підступні сили природи.

Звечора хлопці поприносили з собою гілля й розкидали його на стежці. Вода, підмерзаючи, міцно скувала гілки, й утворилась доріжка, на якій уже ніяк не посковзнешся. Нею мандрівники дісталися до тієї розколини, через яку боязко перестрибували, коли вступали в Барсову ущелину. Зараз її краї обледеніли, і тому стрибати було рисковано. Довелось принести два довгих дрючки і перекинути їх через розколину, а зверху накласти гілля. Вийшов місток, кінці якого мали вночі примерзнути до країв скель.

Справа посувалась уперед нібито непогано. Але виникла нова дуже серйозна перешкода. Збігаючи з гір, вода наповнювала тунель і поступово замерзала.

– Ну, тепер нам кінець, – вигукнув Гагік. – Повернемося в печеру самітника й будемо там мерзнути до весни…

Ашот роздратовано глянув на Гагіка:

– Якщо сам пасуєш перед труднощами, то хоч інших не підбивай до цього!.. – І далі додав м’якше: – Ти думаєш, легко нам буде витримати січневі морози?.. Беріть молоти й почнемо! До вечора проб’ємо тунель!.. Ну, орли, взялись!..

Знову закипіла робота. А де праця, там і надія – надія на визволення, яке примхлива природа так безжалісно відтягала від наших героїв. Але тепер мандрівники сподівалися, що днів через два, нарешті, виберуться з Барсової ущелини. Адже, здавалось, нічого іншого не було в них на перешкоді…

Удень хлопці завзято розбивали лід, а ввечері збиралися біля вогнища в печері, читали підручники, обмірковували дальші свої плани. В такі хвилини найчастіше під склепінням печери лунала щира пісня Асо:

 
– Ло, ло, ло, ло, беріване,
Я дивлюсь в твої очі ясні
Ясно-сині, як води стрімкі Алагеза…
 

Одного вечора Асо приготував друзям подарунок. Він написав вугіллям на корі дерева останню вивчену ним літеру вірменського алфавіту і на радощах заспівав власну пісню, присвячену своїй учительці:

 
– Ло, ло, ло…
Як чарує весняний дзвін
Потічка, що біжить з гори,
Та не може зрівнятися він
З ніжним співом моєї сестри.
 
 
Як чарує квітками весна,
У полях, де проходив я,
Та від них чарівніша вона —
Шушик-джан, сестричка моя…
 

– Тільки я не чув ніжного співу твоєї сестриці, – не втримався Гагік.

Але тепер пастух уже не соромився ні оплесків, ні вигуків. Він так зріднився з товаришами, з Шушик, що почував себе вільно й легко в їхньому товаристві.

Розділ дев'ятнадцятий

Про те, якою близькою і якою далекою була воля…

Опівдні погода різко змінилася. З заходу набігли, закривши небо, чорні хмари. Зірвався вітер. Стало темно.

Спітнілих, стомлених хлопців вітер мало не скидав з вузької стежки.

– Як ти вважаєш, Асо, чи не нанесе цей вітер снігу? – тривожно запитав Ашот.

– Так, вночі випаде сніг, – винувато сказав Асо.

У Ашота опустилися руки. Невже стежка, яку вони з такими труднощами розчистили, знову буде заметена?..

Підійшов Гагік. Він ходив до Саркіса допомагати йому перенести в печеру зібраний виноград.

– Ну, чого ви насупились? – запитав він.

– Сніг буде, – похмуро відповів Ашот. – Давайте-но, поки не стемніло, пройдемо ще кілька кроків. Ти заміряв, Гагік, скільки ми розчистили зранку?

– Чотирнадцять метрів шість сантиметрів і два міліметри…

Хлопці знову взялися до роботи.

– Хто знає, може, на наше щастя, Асо помилиться, – підбадьорював товаришів Ашот.

Пастух промовчав, йому не хотілося ще раз бути вісником біди. Але, як справжній син природи, він відчував, що скоро почнеться хуртовина.

І справді, дика гірська природа не дала хлопцям пройти й кількох кроків. Враз налетів вітер, і сніг сухими колючими голками вдарив в обличчя.

– У мене більш немає сил терпіти! Я будь-що повинен вийти звідси й привести допомогу з села, – заявив Ашот і, схопивши палицю, рішуче попрямував уперед. Він був так роздратований всіма невдачами, так повстав проти злих сил стихії, що, здавалось, ніщо вже не могло спинити його чи змінити це безглузде рішення.

– Стривай, не роби дурниць! – Гагік за полу притримав товариша.

– Ти ж знаєш, що, коли я не піду, ми на всю зиму залишимось тут! Починається справжня зима, цей сніг уже не розтане… Ні, я йду. А ви повертайтесь у печеру і ждіть. Через три-чотири години прийде допомога…

Впертість Ашота товариші добре знали. Якщо вже він (вирішив, то доб’ється свого, навіть коли б йому загрожувала смерть! Що ж, хай іде. Хто знає, може, він і пройде…

Диявольська стежка мала вигляд карниза, але сніг покрив її так, що зрівняв з поверхнею похилої скелі. Поки не вдарив мороз, цією похилою поверхнею можна було ще якось просуватися. Ноги Ашота хоч і провалювалися в сніг, та все ж відчували тверду опору. Але під снігом могли бути й тріщини. Крім того, стежка могла де-небудь і зовсім обриватися… Проте Ашот сміливо йшов уперед, промацуючи дорогу палицею і не відводячи погляду від скелі, що стрімко піднімалася вгору ліворуч від нього. Праворуч була прірва…

Прикипівши до своїх місць і затамувавши подих, Асо й Гагік стежили за кожним кроком Ашота. Недалеко він одійшов, коли трапилось те, чого так боялися. Палиця, здалося Ашотоіві, у щось вперлася, та коли він став на це місце, нога провалилась. Під снігом була порожнеча; видно, карниз тут обривався.

Хлопець не втримався і впав обличчям у сніг. Першою скотилася вниз палиця, а слідом за нею посунувся по краю скелі й Ашот. Він повис, ухопившись за якийсь виступ, і, здавалось, от-от зірветься в прірву.

– Тримайся, тримайся! – перелякано крикнув Гагік і побіг уперед. Ашот і сам розумів, що може статись, якщо він випустить камінь, за який тримався. «Коли б тільки камінь не відірвався», – холонучи думав хлопець.

Асо побачив, як у Гагіка тремтять ноги і цокотять від хвилювання зуби, і зрозумів, що в такому стані той може все зіпсувати. І звідки тільки з’явилися в пастуха тоді спокій і витримка?..

– Пусти, я піду вперед! – сказав Асо і обережно, наче дика коза, оббіг Гагіка, нахилився й схопив Ашота за плече.

Тут наспів і Гагік. Він ухопився за друге плече Ашота, хоч і досі страшенно тремтів.

– Чекай, Ашот, не ворушись, а то й нас потягнеш за собою, – зовні спокійно командував Асо. – Ну, Гагік, міцніше упрись ногою в скелю. Уперся? Тепер давай тягти разом. Раз… два… Тягни!.. Тягни!..

Останнє «тягни» пролунало радісно, запально. Одна мить – і вони, плачучи й сміючись, міцно обнімали врятованого від смерті товариша.

– Сядьмо, а то на радощах попадаймо вниз, – першим опам’ятався Гагік.

Хлопці повідали і довго мовчали, прислухаючись, як б’ються їх схвильовані серця.

Поступово друзі заспокоїлись. Але перед очима Гагіка все ще стояла недавня страшна картина.

– Ну, ви повертайтесь, а я все-таки піду, – вперто сказав Ашот, підводячись.

Переляканий Гагік схопив його за руку.

– Хоч ти й головний серед нас, але цього разу нам підкоришся, – твердо заявив він. – Не пустимо.

Ашот розгублено зупинився. Свобода була за двадцять кроків звідси. А позаду – зима, холодна, голодна зима. Неминуча загибель…

Ні, хоч рачки, але він все-таки пролізе ці двадцять кроків!

Проте нещодавно пережитий смертельний страх змусив Ашота підкоритися волі товаришів.

Протоптаною стежкою хлопці повертались у Барсову ущелину. Хурделиця дужчала, вітер загрожував скинути їх у провалля…

Хлопці добралися до тунелю. Тут було вже повно снігу, а вітер намітав його й намітав…

– Ну, поки глюкоза струмує в наших жилах, сміливіше проходьте через тунель, – підбадьорював Гагік товаришів. – Не бійтесь, я йду слідом за вами!..

Та боротьба з стихією виявилась нелегкою. Мов кроти, пробиралися хлопці вперед, розгрібаючи руками сніг. Нарешті вийшли з тунелю, але просуватися далі стало неможливо: надворі стемніло, стежки не було видно. Тільки хурделиця завивала у печерах.

Праворуч від стежки в скелі чорніла западина.

– Переночуємо тут, – запропонував Ашот. Це була та сама западина, де вони провели свою першу ніч в ущелині.

Хлопці сяк-так влізли туди і, притулившись один до одного, просиділи тремтячи до ранку. Вони знали, що, поки йде сніг, замерзнути не можна. Адже в цей час земля ніби вкрита ковдрою з хмар. Холод з світового простору не прорветься крізь них.

Звичайно, доля наших героїв цієї ночі була дуже незавидна, проте вони не втрачали надії, тим більше, що не вперше проводили так ніч. А той, хто побував під градом, дощу не боїться.

Часом, коли завірюха трохи вщухала, знизу, з ущелини, долинали тривожні вигуки Саркіса:

– Ашот, Гагік, де ви?..

– Ми тут, тут! – кричав щосили Ашот.

– Ідіть, чого ви не йдете?.. – долинав голос Саркіса.

– Дорогу замело! Спіть!.. Спіть, ми прийдемо завтра! Спіть спокійно!..

Жахливою була ця снігова буряна ніч. Сніг падав не перестаючи. Він засипав усі щілини, западини. Як же можна було просуватись серед скель тією стежкою, по якій і в гарну погоду не без жаху ступав навіть відомий мисливець Арам?

Стомлені й голодні, Ашот, Гагік і Асо насилу розчистили стежку і спустились, нарешті, в ущелину, де їх чекав Саркіс. Хлопець мало не плакав, що сили не дозволили йому протоптати доріжку товаришам і принести їжу.

А Шушик аж охрипла, так кричала хлопцям, щоб вони не поспішали, спускались обережно. Дівчина починала плакати від однієї тільки думки, що хто-небудь з них може посковзнутись і скотитися з скелі.

Тривожний це був день, сповнений великих переживань і хвилювань.

– Ну, як ви? – співчутливо запитував у товаришів Саркіс. – Ми всю ніч не могли заснути…

– Живі, але почуваємо себе поганенько, – кволо посміхнувся Ашот. У нього нила спина, ламало кістки, боліла голова. Не краще почували себе і його товариші. У Гагіка кололо їв боці, і він важко дихав, а в Асо заклякли ноги від холоду.

– Але це дурниці! Нагріємось – усе минеться, – втішав Ашот. – А як ти почуваєш себе, Шушик?

– Непогано… А де ти розпанахав штани?..

Набиваючи рот виноградом, який сьогодні здавався особливо смачним, Гагік вирішив перебити розмову Ашота з Саркісом.

– Добре, що стежку знов засипало, – сказав він. – Уяви собі, Саркіс, що ми знайшли будинок, і не звичайний, а справжній палац! З дверима, вікном… Чудово можна перезимувати!.. І в цьому палаці повнісінько літаючих шашликів. А наш розумний Ашот хоче відмовитись від усього цього і вирушати в село. Ні, я такої дурниці не зроблю. Я покину цю ущелину тільки тоді, коли з’їм останнього кажана.

– Правда, Ашот?.. Дім у нас є?.. – нічого не розумів Саркіс.

– Звісно, є. Перезимуємо, не бійтесь…

Розділ двадцятий

Про те, як полонені Барсової ущелини провели перший день зими

Отже, юні мандрівники потрапили ще в більшу біду і цього разу остаточно лишилися замурованими в Барсовій ущелині. Всі сподівання на повернення додому розбила одна ніч. Тепер до весни вони мали жити в полоні. Чекати звідкілясь допомоги не можна: кому спаде на думку шукати їх у цій забутій людьми ущелині?

Проте наші герої не почували себе такими пригніченими, як раніше. Тоді страх і безнадійність охопили їх раптово, та й самі вони були мало пристосовані до нових умов життя. Мандрівники зазнали багатьох злигоднів у цій ущелині, але всі лишилися живі, здорові, навіть змужніли й загартувалися. Тепер можна було сміливо дивитись у вічі морозній зимі! Вони мали великий досвід у боротьбі з природою, звикли до суворого життя, до холоду й знегод. І якщо досі Барсова ущелина не зламала їхньої волі до перемоги, то тепер вони й поготів витримають.

Про все це сказав своїм друзям Ашот. І сказав твердо, ясно.

– Нам треба приготуватись провести тут зиму, – вів далі він. – Для цього насамперед потрібна витримка й воля. Коли буде воля, знайдеться й їжа. Зараз у нас є виноград. Знайдемо ще щось. Що саме-не знаю, але знайдемо! Завтра перейдемо в нове житло…

– Уточни: в зимове житло, бо поки що ми на дачі, – сказав Гагік.

Житло господаря виноградника набуло в очах зимівників особливої цінності – від нього, можна сказати, сьогодні дуже багато залежало. Адже там могли залишитися якісь, хоч примітивні, домашні речі, знаряддя, посуд та інше…

Взявши в оберемок смолистих ялинових гілок для скіпок, Ашот вийшов з печери. За ним рушили Асо і Гагік.

Розмахуючи головешками, хлопці спустилися в ущелину, дістались до кам’яних сходів і незабаром уже піднімалися в печеру. З’єднавши докупи головешки й роздмухавши їх, вони добре освітили печеру. Перше, що впало їм у очі, був закурений мідний казанок.

– Ось у чому готував собі їжу господар саду. А це – його тарілка. – Ашот підняв глиняну миску, що лежала в кутку.

Казанок! Миска! Невимовна радість охопила хлопців. Тепер у них є в чому і сніг розтоплювати і обід варити.

– Подивимось, що там ще є… Треба пошукати пилку, Ашот, – радив Гагік. – Пам’ятаєш надпиляний чубук? – Якщо знайдемо, то в нас буде вдосталь палива.

Саме в цей час якась пташка, роблячи в повітрі нечутні зигзагоподібні повороти, вилетіла через відчинені двері надвір. За нею полетіла друга, третя, четверта…

– Ой, шашлик тікає, – закричав Гагік, прожогом кинувся до дверей, зачинив їх і притиснув спиною.

– Прокидаються від світла. Асо, пригаси головешки, щоб не так світило, – сказав Ашот.

Полум’я пригасили. В печері стало темно.

– Що робити? Із стелі ми їх не дістанемо, – високо. Може, колоду якусь підставити? – міркував уголос Ашот.

– Не знаю, треба щось придумати… – обізвався Гагік. – Хоч би кількох спіймати. А Шушик віднести – це вже моя справа. Можу ще на себе взяти обов’язок з’їсти…

– Ашот каже, що колода потрібна. Невже ми не замінимо цю колоду? Ану, давай, Гагік, я на твої плечі стану… – запропонував Асо.

Так і зробили. Хлопці стали біля стіни, вилізли один на одного, і Асо намацав рукою кажанів. Пастух мимоволі здригнувся, доторкнувшись до м’яких тіл. Але голод переміг почуття огиди.

Наповнюючи здобиччю сумку, яка висіла в нього за плечима, Асо здивовано відзначив, що жоден з кажанів не намагається рятуватись, навіть не ворушиться, потрапивши в полон.

– Якщо я витягну свій піджак з дірки над дверима, вони не полетять? – запитав Гагік.

– Ні. Ті, що прокинулись, давно вже полетіли, а інші сплять міцно, – пояснював Ашот.

Гагік витяг з дверей свій піджак і ніжно промовляв до нього:

– Бідолаха, замерз без мене! Ну, ну, йди зігрійся на моїх грудях!

Задоволені, радісні поверталися хлопці до печери.

– Ну, що я казав?! – ще з порога закричав Гагік, звертаючись до Шушик. – Такий казанок мідний, таку миску знайшли – кожна річ цілого світу варта!..

– Ой, як добре! – зраділа дівчинка. – А що то в сумці?

І, побачивши кажанів, що солодко спали, закутавшись у свої мантії, Шушик зморщилась від огиди.

Ашот перехопив її погляд.

– Якщо ми хочемо жити, то повинні забути про огиду. Ми вважали, що й черепаха погана їжа, а бачила, яка вона була смачна?.. Самим виноградом людина не проживе, їй потрібні білки…

– Подумаєш, у Парижі їдять жаб, у Греції – слимаків, а я в Барсовій ущелині від кажана відмовлюсь?.. Дай-но сюди одного!

І Гагік вийняв із сумки найбільшого кажана. Але той спав так міцно, що навіть не поворухнувся при світлі вогнища. Він, здавалося, заснув летаргічним сном.

Тварина щільно обгорнулася своїми шкіряними крилами. Так люди закутуються в плащ, коли йде дощ або коли хочуть, щоб їх не впізнали. З-під цих обмоток стирчали тільки лапки з кривими й гострими пазурами. Кажани чіпляються ними до сволоків, до стель і, повиснувши вниз головою, впадають у зимову сплячку.

– Ось тема для юних натуралістів!.. – Ашот узяв одного кажана і пояснив товаришам, що, закриваючи своєю мантією органи зору, відчуття й слуху, тварина під час сну повністю виключається з навколишнього середовища. Нічого не бачачи, не відчуваючи і не чуючи, вона спокійно спить.

Коли Ашот відгорнув крила, всі побачили світло-сіре тіло кажана з попелясто-коричневим відтінком на спині. Кажан прокинувся й затріпотів крилами.

– Ну, вивчення відкладемо надалі, а зараз час вечеряти, – прочитавши ознаки нетерпіння на обличчях своїх товаришів, сказав Ашот.

Хлопці тільки й чекали наказу. Все інше відбулося з незвичайною швидкістю, і вже через кілька хвилин до склепіння печери разом з димом вогнища піднімався смачний запах шашлику… А втім, нічого було дивуватися такій швидкості. Адже пастух Асо і обдарований від природи кухарськими здібностями Гагік могли засмажити шашлик буквально за п’ять хвилин…

Вечеряли з великим апетитом. Кращі шматочки віддали, звичайно, Шушик. І в дівчини не вистачило духу відмовитись.

Ця удача збільшувала надії юних мандрівників на те, що вони витримають зиму.

– Якщо не втечуть ці жирненькі курчата, в нас усю зиму буде що їсти, – сказав Ашот. – Треба тільки подбати, щоб вони не прокинулись і не розлетілися. Про це подумаємо завтра. Завтра ж оглянемо казанок та миску й вирішимо, як ними користуватись. А зараз… Як би нам провести час? Чи не почитати трохи?.. – обережно, побоюючись, щоб товариші не запротестували, запропонував він. Але ніхто не заперечив.

– Ти, Гагік, виразно читаєш, почитай що-небудь з нашої «Рідної літератури», – запропонувала Шушик.

– Кому не сподобається мій приємний голос… Почекай, нап’юсь ожинного чаю – потім… Не розумію, навіщо якісь чайні плантації розводити, коли є в природі ожина? Ай, ай, ай, оце то чай!.. Хто п’є – той розуміє, хто не пив – звідки йому знати, – вихваляв Гагік чай, п’ючи його з посуду, який сам виготував.

Треба сказати, що не тільки Гагік намагався вдати з себе безтурботного. Всі відчували потребу підбадьорювати одне одного, переконати себе й інших у тому, що в їхньому житті нічого не змінилося. Зовні кожен здавався веселим, а насправді в їх серцях жив страх: чи витримають вони сувору зиму Барсової ущелини?..