Текст книги "Полонені Барсової ущелини"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 28 страниц)

Розділ двадцятий

Про те, як багато простих явищ природи можуть здатися чудом, коли не вмієш їх пояснити

Порівняно з новим лихом усе пережите раніше здавалося нашим друзям дурницею. Вони втратили товариша, та ще й якого! Що перед цим голод, холод! Без Ашота вони ніби осиротіли.

– А як я через кожну дрібницю дражнив його, як глузував з кожного його промаху! – вболівав тепер Гагік. – Якби він був зараз тут, – хай хоч до світанку говорив би свої промови, хай би з ранку до вечора робив свої зауваження!..

І – дивна справа! – як не намагався Гагік пригадати в Ашота хоч якусь ваду, він не знаходив її.

Шушик сиділа, обхопивши коліна руками, і тихо плакала.

Пастух Асо лагідно шепотів їй:

– Засни, хушке Шушик, засни, вже пізно.

Та хіба могла вона заснути?.. Не міг стулити очей і Саркіс.

Ледве зійшло сонце, хлопці з підпухлими й червоними очима були вже біля печери барса і запалювали свої смолоскипи.

Це був сороковий день їхнього полону в Барсовій ущелині.

– Саркіс, може, тобі краще лишитися тут із Шушик і підтримувати вогонь? – порадив Гагік.

– Ні, я в боргу перед Ашотом. Я будь-що повинен піти, – рішуче заявив Саркіс.

Товариші не могли не зважити на високе почуття, що народилося в серці хлопця.

А Шушик вважала за краще йти з товаришами назустріч будь-якій небезпеці, ніж мучитися, чекаючи біля печери. Дівчина взяла скіпки і рушила вперед, але, побачивши похмурі, з западинами і вибоїнами стіни, злякалась. Їй здалося, що ці ніші – житла казкових драконів або лігва небачених звірів. Пропустивши товаришів, дівчина боязко попленталася позаду.

Тримаючи над головами запалені скіпки, друзі, як і вчора, пішли темними ходами, час від часу вигукуючи: «Ей, Ашот! Аго-ов, гей!..»

Дійшовши до розгалуження ходів, Гагік сказав:

– Учора ми пішли праворуч, широким ходом, сьогодні доведеться дослідити лівий, вузький тунель.

Товариші погодилися, хоч вважали, як і раніше, що Ашот не міг вибрати цей вузький і темний хід. Не знали ж вони, що слова Шушик боляче зачепили самолюбство гордого хлопця…

Зігнувшись, часом спотикаючись і обдираючи об каміння коліна, пробирались мандрівники цим вузьким звивистим ходом, шукаючи на долівці й на стінах слідів товариша.

– Стійте! Геніальна думка!.. – раптом стукнув себе по лобі Гагік. – Ашот не догадався робити позначки на стінах, забув, але ж повинен він був кидати на землю догорілі скіпки, га?..

– Звичайно… Як тільки починало припікати пальці, кидав їх, – погодився Асо.

– Одної скіпки вистачить не більше як на сто кроків. Добре придивляйтесь собі під ноги…

Тепер друзі йшли, зігнувшись майже вдвоє, освітлювали кожну ямку, перекидали камені, які зустрічалися їм на шляху.

– Повернемось, – велів Гагік. – Тут не пройдеш – хід дуже звужується.

Але Саркіс так захопився розшуками, так хотів натрапити на слід Ашота, що, не слухаючи Гагіка, просувався далі.

– Саркіс, вернись!

– Розохотився! – посміхнувся Асо.

– Людиною стає, – прошепотів Гагік. Він тільки хотів розкрити рота, щоб повторити команду, як почув крик Саркіса:

– Знайшов, знайшов!..

Товариші зігнувшись кинулись уперед. В руках у Саркіса була маленька, як палець, обгоріла трісочка.

– Ходімо! Знайшовся слід, ходімо! – схвильовано повторював Саркіс. Він так почервонів, так зрадів, ніби знайшов не жалюгідний недогарок, а самого Ашота.

– Ашот, гей! Ашот!.. – задзвеніли під склепінням голоси. Тунель став такий вузький, що доводилось плазувати.

– Погляньте, ціла скіпка! – вигукнув Гагік. – Із-за пояса, мабуть, випала. Асо, ти допомагаєш Шушик? Взяв у неї скіпки? Молодець!.. Ну, йдіть за мною. Не бійтеся!..

А де ж у цей час був наш гордий і хоробрий Ашот?

Пройшовши напередодні вузький прохід, він опинився у великій і світлій печері, де, як пам’ятає читач, почув регіт, що налякав його. Від страху в хлопця заворушилось волосся, ослабли коліна. «Хто це?.. Чи не пустельник збожеволів на старості літ?» – це було перше, що спливло йому на думку. Хлопець хотів тікати назад, у вузький хід, з якого щойно вийшов, але побоявся: там важко буде захищатися.

З протилежного боку печери виднівся хід у широкий коридор, в кінці якого блимало світло, що падало, очевидно, з якоїсь тріщини. Ось де можна врятуватися. І, розмахуючи сокирою в правій руці, а лівою тримаючи смолоскип, Ашот прожогом перебіг печеру.

В коридорі він зупинився й оглянувся, його ніхто не переслідував. Хлопець крикнув і завмер прислухаючись. Тільки луна…

Ашот трохи заспокоївся, але страх, такий страх, якого хлопець ніколи ще не відчував, не покидав його.

Світло падало в коридор згори, з якоїсь вузької щілини в склепінні. От коли б долізти до неї і ще раз глянути на білий світ! Як мало цінив він досі яскраве сонячне світло, що осяває все навкруги радістю!..

Треба повернутись тим же шляхом назад, щоб вийти з цієї підземної тюрми на волю, в… Барсову ущелину…

На цю думку хлопець гірко посміхнувся. Яким звичайним здавалося тепер становище, в якому вони опинились, потрапивши в Барсову ущелину! Досі мандрівники вважали її тюрмою. Але ось вона, справжня тюрма!.. Ашот з товаришами весь час намагався вийти з Барсової ущелини, на волю, а тепер йому здалося волею саме Барсова ущелина, з її чистим повітрям, дзвінкими вітрами, рудими, освітленими сонцем скелями. Справді, швидше б вийти з цього пекла. Товариші, мабуть, турбуються.

Ашот вирішив іти назад, але не ступив і кількох кроків, як знову почув страшний регіт, і знову всі мрії хлопця розвіялись. «Божевільний пустельник» перепиняв йому шлях, а скіпки догоряли, кінчалися… Лишалось одне: йти вперед, сподіваючись якось вийти на світ…

Так Ашот зостався замкнутим у підземній тюрмі. Він не заблудив. На диво легко орієнтуючись, хлопець міг би безпомилково знайти вихід з печери, незважаючи на кілька розгалужень. Але він так злякався, що не міг примусити себе йти в той бік, звідки було чути жахливий регіт. Отож назад дороги не було…

Завмираючи від страху, Ашот пішов уперед навмання. Раптом праворуч у світлі скіпки похмурим дзеркалом блиснуло велике водоймище. Це був підземний став, що чорним драконом лежав під такими ж чорними стінами печери. Побачивши воду, Ашот від несподіванки здригнувся і відступив. Але йти назад було неможливо, там чекав на нього «божевільний пустельник». Подумавши трохи, хлопець все-таки вирішив іти вперед.

Він освітив водоймище й зупинився мов укопаний: підземний хід тут замикався…

Побачивши в одній із стін нішу, він сів у ній. Там було не холодно, але хлопцеві стало моторошно. Мабуть, дорослий, мужній чоловік і той не витримав би.

Ашот встав і повернувся до кінця широкого коридора, куди проникало світло. Але й тут уже було темно… Значить, за стінами печери настає вечір…

Хлопець жалібно скрикнув. Було так страшно, що він, мабуть, збожеволів би, якби не покликав на допомогу розум і волю. Треба підбадьоритися, взяти себе в руки!..

Та й чого, справді, він боїться?.. Адже відомо, що ніяких чортів та духів нема і бути не може ніде, навіть у таких темних підземних світах… Чого ж боятися?.. А якщо й блукає тут якийсь божевільний дід, то в цьому нема нічого страшного. Вогонь і сокира є… Ні, дурниці, треба піти назад – не кожний же божевільний нападає на людей.

Так міркував Ашот, намагаючись заспокоїти і підбадьорити себе. Раптом він помітив, що в руках догоряє остання скіпка. За поясом їх теж більше нема. Очевидно, загубив дорогою, а може, непомітно витратив усі.

Страх і розпач знову охопили хлопця. Він зразу ослаб, руки опустились.

Сівши на камінь, Ашот замислився. Лишалось одне: провести тут ніч, а завтра вдень спробувати вийти знайомим ходом. Удень добре! То тут, то там крізь тріщини в печеру проникає світло. Навіть у найтемніших кутках мерехтять смужки світла і додають йому сили. Світло – це життя, надія!

Ашот повернувся до кінця тунелю, до знайомої сухої ніші і влаштувався в ній, згорнувшись клубочком, не випускаючи з рук сокири. Останні скіпки догоріли й згасли. Стало так темно, що не було видно власної руки. Десь однотонно й сумно капала вода. Незважаючи на пережитий страх, а може, саме завдяки йому й цьому однотонному капанню, повіки Ашота помаленьку стулились, і незабаром хлопець заснув міцним сном. І добре, що заснув – сон позбавив його зайвих переживань у цій жахливій тюрмі.

Чи то занадто стомився Ашот, чи ослаб, він довго не прокидався. Іноді хлопець кричав, схоплювався, але, не зовсім прокинувшись, засинав знову важким сном.

Якесь шарудіння розбудило Ашота. Він схопився і, зовсім ще сонний, піднявши сокиру, закричав:

– Геть, а то розколю череп!..

Як виявилось, проте, «череп розколювати» було нікому.

Відігнавши сон, Ашот пригадав усе, що з ним сталося, і знову його охопив страх. Хлопець зробив кілька кроків до ставка, хотів умитись, але вода здавалася такою похмурою й страшкою, що в нього не вистачало духу підійти до неї.

Вдалині мерехтіло світло, що падало з щілини склепіння. Хлопець попрямував до нього невпевненими кроками. Дорогою він трохи заспокоївся. «Мабуть, сонце вже високо піднялося, – подумав він. – Що зараз роблять товариші? Очевидно, полякались, розгубилися… Шушик плаче…» І хлопець відчув докори сумління.

Далекою згадкою було для нього все те, що лишилося за стінами печери, навіть товариші. Тільки бліде обличчя Шушик – у ластовинні, з голубими очима, в яких ніби світилося сонце, з ніжною лагідною посмішкою, – дедалі яскравіше оживало в його уяві. Коли Шушик дивиться знизу, очі її трохи косяться. І це дуже подобалось Ашоту. Тепер, згадуючи її погляд, хлопець відчув тепло на душі. «Піду, жаль їх, – вирішив він. – Цікаво, що робить зараз мій «божевільний пустельник?»

Та не ступив Ашот ще й кількох кроків до печери, звідки вчора чувся регіт, як зверху біля тріщини в склепінні мелькнула якась тінь і хтось сказав досить виразно й чітко: «Сплю, сплю», а потім щось голосно крикнув.

Хлопець з жахом відбіг назад, зачепився за камінь і впав на якусь тріщину в долівці печери. Звідти сильно смерділо чадом. Від цього смороду голова Ашота стала такою важкою, що він ледве встав і, відійшовши трохи вбік, сів на камінь. Усе попливло перед його очима, все перемішалося, запаморочилась голова. Він знепритомнів…

Саме тоді його товариші пройшли найвужчий коридор і, вступивши в простору печеру, уважно оглядали її, сподіваючись знайти сліди Ашота. І раптом у темряві під склепінням фосфорично блиснули чиїсь очі, почувся хрипкий свист.

Усі від страху відступили, тільки Асо спокійно посміхнувся.

– Не бійтеся, це пугач, – і, взявши камінець, жбурнув на птаха.

Пугач беззвучно розправив крила і вилетів у широкий коридор.

Цим коридором хлопці й Шушик вийшли в той світлий куток печери, де Ашот почув слова: «Сплю, сплю». Тут, високо під склепінням, було видно чимало якихось темних цяточок.

– Гагік, твої курочки! – посміхнувся Асо, впізнавши кажанів, що розташувалися тут цілою колонією.

Голос пастуха розбудив кількох маленьких сов. Вони спурхнули з місця й вилетіли в тріщину, що біліла зверху. За кілька кроків від себе хлопці побачили невелике темне озеро, а коли підійшли до нього й підняли смолоскипи, в очі впала якась темна постать, що сиділа збоку біля стіни.

– Ашот! – крикнула Шушик і, помітивши, що він не рухається, безсило присіла коло нього…

– Ашот, Ашот!.. – трусили його за плечі товариші.

Але він не подавав жодних ознак життя.

– Давай віднесемо його в той світлий куток, – сказав Гагік і підняв разом з Асо свого товариша.

– Шушик, Шушик знепритомніла! – злякано крикнув Саркіс.

Асо повернувся і, нахилившись над дівчиною, хотів освітити її обличчя скіпкою, та вогонь одразу погас.

– Дай сюди! – Асо вихопив з рук Саркіса іншу скіпку, але й вона погасла, як тільки Асо наблизив її до землі.

З якоїсь щілини йшов задушливий чад, від якого паморочилось у голові. Не розуміючи, що це за явище, хлопці підняли Шушик і перенесли її в той же широкий куток коридора, де вже лежав Ашот.

Над Ашотом схилився Гагік. Очі його збуджено блищали.

– Дихає! – крикнув він товаришам.

– Справді? – отямилась і Шушик.

– Почекайте, я його розбуджу!.. – І Гагік почав розтирати Ашоту вуха і легенько бити по щоках.

– Що ти робиш? – обурилась Шушик, схопивши його за руку. Вона нахилилась над Ашотом і доторкнулась пальцями до його широкого білого чола.

Нарешті, хлопець розплющив очі, але, глянувши на Шушик туманним поглядом, знову стулив повіки.

– Це я, я, Шушик! – трясла його за плечі дівчина.

Ашот очуняв, трохи підвівся і тихо спитав:

– Де я?

– Ти разом з нами, не турбуйся. Зараз вийдемо на волю.

– Не можу сісти, голова болить… Знайшов вас, чи це мені сниться?!

– Ні, не сниться, але це краще, ніж солодкий сон… – сказав Гагік одвернувшись, щоб приховати сльози радості.

Не минуло й години, як друзі вже сиділи біля вогнища і жваво розмовляли.

Ашот дивився на руді скелі, що золотом горіли на сонці, на Арарат, повитий легеньким туманом, і серце його стискалося від радості. Як світло, як хороше навколо!..

– Ну, тепер ти догнав Камо з Лчавана, – лукаво блиснувши очима, сказала Шушик і підморгнула товаришам.

– Не згадуй Камо, а то він знову схопиться й побіжить у темний світ, – посварився на неї Гагік.

– І справді темний світ, – лагідним і стомленим голосом підтвердив Ашот.

Те, що сталося з ним, здавалось далеким-далеким сном. Хлопець був щасливий, що в цьому чудовому світі він знову не сам, поруч-вірні друзі…

– Знаєте, як було страшно! – сказав він. – Признаюсь, що такий страх запав у серце, якого я ніколи не відчував.

На губах у Ашота грала чарівна посмішка, а очі були лагідними й добрими. «Таким він значно приємніший. Не люблю, коли кричить і командує», – подумала Шушик, зустрівшись з ним поглядом.

– Чого ж ти не повернувся? Заблудив? – спитав Саркіс. Він вперше з такою любов’ю і повагою дивився на колишнього свого суперника.

– Я хотів повернутись, але пустельник став мені на дорозі, – сміючись відповів Ашот.

– Який пустельник? Господар нашої печери? – захвилювалась Шушик, злякано підвівши на Ашота блакитні очі.

– Еге ж, наш господар… Мабуть, з глузду з’їхав від самотнього життя… Він реготав у Світлій печері.

– Ти його на власні очі бачив?.. – запитав Асо, якого страшенно злякала така звістка.

– Ні, тільки чув голос…

Пастух посміхнувся.

– Це був пугач, – спокійно сказав він і, вставши, пішов по хмиз.

– От тобі й на! Хіба ж пугач може реготати, як людина?

– Асо й справді злякав пугача у тій печері, – підтвердила Шушик.

Ашот розгублено мовчав.

– Ну, чого ти знітився? – засміявся Гагік, дивлячись на нього.

– Цей регіт дуже налякав мене, – признався Ашот почервонівши і спідлоба глянув на Шушик… – Ні, Асо помиляється, в тих закутках були люди. Один навіть виразно сказав: «Сплю, сплю».

Асо, повернувшись з оберемком хмизу в руках, тихенько засміявся. У відблисках вогнища виразно біліли його рівні, красиві зуби та білки очей.

– А це була сова. Я їх наслухався в лісах. Спершу теж боявся, думав – чорти. Сміються, свистять, скрегочуть, бурмочуть щось… Хочуть обдурити: «Сплю, сплю», а самі от-от накинуться. Батько мені потім усе показав і пояснив. Це вони реготали, ти даремно боявся…

Невже справді пугачі й сови? Добре, що товариші не бачили, в. якому він був стані, не чули, як він божевільно кричав. Соромно було Ашотові своєї слабкодухості і прикро, що він, син мисливця і сам трохи мисливець, не знав такої простої речі – не знав, як кричать пугачі й сови.

Навіть піт виступив на чолі в Ашота. Ой, як соромно!.. Що скажуть у селі, як узнають?.. «Звичайно, Асо ночує в горах і чув, як кричать пугачі. А ми з батьком увечері вже повертаємося з полювання. Ми можемо й не знати», – втішав себе Ашот.

– Годі, не вішай носа! – сказав Гагік. – Ми не менше злякались. Потрапили в одну печеру – не печера, а лікарня: там хтось плаче, там зітхає, стогне… Страшно було, правда, Шушик? Я, звісно, не з лякливих, але теж моторошно було слухати і шкода, що мучаться люди. Серце так і розривалось. Мабуть, Асо знову скаже, що це були пугачі та сови…

– Ні, я ніколи не чув, щоб сови плакали й стогнали… – пастух з острахом подивився на похмурий вхід у печеру барса.

Тепер розсміявся Ашот:

– А це були справжнісінькі сови! Вони плачуть, як діти, пищать, як миші, зітхають…

– Справді, пищали! – зраділа Шушик. – От тобі… Значить… значить, і ми…

– І ви!.. – підхопив Ашот. – Ви теж подумали, що в печерах якісь злі духи. От що буває, коли погано знаєш природу! Виходить, якби ви були на моєму місці, а я – на вашому, то ніхто б із нас не зазнав такого страху. А взагалі, коли в цих печерах нема ніяких чудес, ходімо туди знову! Час здерти з барса шкуру, а то сови й пугачі зіпсують її.

Ашот підвівся з місця.

– Чи вистачить скіпок? Молодець Асо, це, певно, ти розколов ножем – тонкі не гаснуть.

– Все одно гаснуть, Ашот… Коли ми хотіли підвести Шушик, у мене скіпка погасла і у Саркіса, – сказав Асо.

– Як же так? Чому? – здивувався Ашот. – Стривай, де це було?

– Там, де ти знепритомнів.

– А де я знепритомнів? – Ашот задумався. – Так, так, я наскочив на якусь щілину в долівці, і звідти вибивалось чадне повітря…

– Я нагнувся, і скіпка в мене погасла, – втрутився в розмову Саркіс, який починав розуміти, що це щось важливе.

– Ти кажеш, Шушик знепритомніла? А я?.. Оце загадка! А я не лежав над цією щілиною?

– Ні, ти сидів вище.

– Оце і врятувало мене, – сказав Ашот. – Вуглекислий газ важчий за повітря, (він скупчується внизу, пам’ятаєте? Значить, мені загрожувала смеріь, а ви мене врятували, так? Навіть Саркіс брав участь?..

– Як це «навіть Саркіс»? Коли б не він, ми б тебе зовсім не знайшли… Він натрапив на твій слід, – зауважила Шушик і обвела всіх переможним поглядом: «А що я казала про Саркіса?»

Ашот ще не міг зрозуміти того, що трапилось. Якесь чудо!.. Саркіс врятував йому життя!.. Та ще в підземних галереях! Саркіс, якого він – та й не тільки він – вважав колись шкурником! І Гагік з його всім відомим боягузтвом, і ця квола дівчина, яку він взагалі не брав до уваги!.. Адже порівняно з ним усі вони були слабими і безпомічними, – так принаймні він досі вважав. Ні, тут якесь непорозуміння. Очевидно, він погано знав своїх товаришів, неправильно оцінював їх можливості. Чи легкою справою було зайти в це підземне пекло?.. А вони пішли. Де взялися у них сили? Чи, об’єднавшись заради спільної мети, ці сили злилися в єдину могутню силу, як це буває, коли з’єднуєш тонкі й гнучкі лозинки, що разом стають міцними, наче стовбур дуба?

Якийсь час Ашот мовчав, і товариші відчували: в його душі відбувається щось важливе. Та й сам він розумів, що за ці кілька годин дуже змінився.

А втім, не можна сказати, що все це сталося так раптово. Характер Ашота мінявся повільно й непомітно – щодня, щогодини, а останні хвилини були завершенням тих сорока днів, які юні мандрівники провели в полоні. Так підземні води Барсової ущелини, щогодини, щомиті збираючись у глибині землі, досягають свого найвищого рівня і раптом бурхливим потоком вириваються на поверхню.

Напучення, які він робив товаришам, особливо Саркісу, Ашот, виявляється, повинен був зробити й собі. Хлопець думав, що він безстрашний і сильний, а життя показало, що без колективу і він ніщо.

Ніби підслухавши ці думки, Гагік обережно й лагідно сказав:

– А правильно, друзі: одне без одного ми б давно загинули… Навіть найвідважніший з нас. Правда, Ашот?

Ашот відповів не зразу.

– Ну, що було, те минулося, – промовив він глухо, не підводячи голови. – Пора на барса!.. Беріть зброю!

Він знову став таким Ашотом, як і був, – відважним, Мужнім, самовідданим. В його очах знову палало натхнення.

Бачачи, що товариші ще вагаються, Ашот глузливо запитав:

– Сови, мабуть, вас здорово налякали?

– Знайшов боягузів! – випнувши груди, вихопився Гагік. – Даремно ти нас ведеш, ось що! Два дні ми там по всіх дірках і тріщинах лазили: нема твого барса, втік звідти.

Саркіс і Шушик підтримали Гагіка, але Ашот з ними не погоджувався. Він вважав, що після таких мук і тривог не можна відмовитись од розшуків. Це нагадувало б дії війська, яке, обложивши фортецю і зазнавши багато втрат, у найрішучіший момент раптом розгублюється і відступає. Ні, Ашот не з тих полководців, які так швидко розчаровуються. Але треба спершу умовиш «військо»!..

Хлопець став на коліно край входу в печеру і показав товаришам круглий слід на піску. Відбитки пазурів звіра були виразні і вели в глиб печери. Назад барс не виходив.

– Ну, зрозуміли? Пересвідчилися, що він там? – запитав Ашот. В голосі його дзвенів докір.

– А може, він пройшов через печеру і вийшов через Вівчарню? – навів свій останній доказ Саркіс.

Ашот в’їдливо посміхнувся… Ну, як пояснити цим людям, що ранена тварина не може подолати такий крутий і довгий шлях!

– Він увійшов у печеру й десь тут поблизу, в якомусь темному кутку ліг… – переконував товаришів Ашот. – Хіба ви не бачили, що там ходи розгалужуються?

– Розгалужуються, – признався Саркіс.

– Чого ж тоді ви кажете, що оглянули всі дірки й тріщини? Ходімо! Сором нам, якщо ми не принесемо в село з собою шкуру барса – прапор наших перемог!

Слова Ашота здалися всім переконливими. Його запал вплинув, і слідом за своїм командиром наші друзі знову вступили в печеру барса.