Текст книги "Полонені Барсової ущелини"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 28 страниц)

Розділ дванадцятий

Про сварку між тими, хто уникає не тільки сварок, а й зустрічей

Жадібний барс, ще не перетравивши вчорашньої пайки козлиного м’яса, зібрався поснідати.

Сонце вже позолотило снігові вершини Арарату, коли він вийшов із свого тимчасового лігва.

Великий і важкий звір ступав легко й м’яко. Вранішнє проміння сонця вигравало на гладенькій, блискучій рудій шкурі, густо вкритій глянцувато-чорними плямами. Ці плями надавали звірові особливої краси і разом з тим робили його невидимим на тлі таких же рябих гірських схилів. Струнке й гнучке тіло барса пересувалося так легко й швидко, ніби це був якийсь казковий вогненний дракон, що повз між камінням.

Витягнувши здоровенний хвіст і тихо муркочучи, барс зупинився на виступі гори і поглянув униз, де вчора вранці снідав. Чи ціла його здобич?..

– Але від козла лишились тільки кісточки. Побачивши це, хижак розсердився, гнівно вдарив хвостом об землю і заревів. Потім ліниво підійшов до притрушених снігом недоїдків м’яса й кісток. Та не встиг простягнути до них лапу, як з-під снігу вискочила якась залізячка. Гучно клацнувши, вона так вчепилася гострими кігтями йому в лапу, так затиснула її, що звір страшенно заревів від болю. Намагаючись звільнитися, він сіпнув лапу, але біль тільки посилився, а лапу ще більше стиснуло.

Барс розлютився. З усієї сили вдарив залізякою об камінь, зламав її і, звільнившись, глянув навкруги налитими кров’ю очима, ніби шукаючи таємного ворога.

А внизу безтурботно спав п’яний ведмідь.

Так ось де він!..

Барс припав до скелі й зіщулився, наче сталева пружина, що ось-ось розвернеться.

Бідолашний мишко!.. Крізь шум, що стояв у голові од учорашнього молодого вина, ведмідь почув t огидний рев ворога, глянув на барса каламутними очима і, якби в нього були руки, певно, відмахнувся б ними – чого ти, мовляв, причепився!.. Бездумно відвернувшись, ведмідь знову задрімав, та нараз відчув, як щось важке навалилось йому на спину, запустивши гострі пазури в шию і в боки…

Від несподіванки й болю ведмідь так заревів, що здригнулися г. ори в ущелині.

Перелякані незвичайним ревом мандрівники вибігли з печери. Перед їхніми очима боролися два дикі звірі, один з яких відзначався силою, а другий – великою спритністю.

Божевільно крутячись на одному місці, ведмідь намагався скинути з спини й розтоптати непрошеного вершника. Але даремно. Іклами й передніми лапами він уп’явся в загривок суперника, а гострими пазурами задніх лап розривав йому боки.

Ревучи від болю, ведмідь з барсом на спині кинувся до нижнього краю скель, що оточували ущелину, але, добігши, зупинився: скелі обривалися проваллям.

Він побіг назад, домчав до саду й перекинувся в сніг, підім’явши барса під себе.

Тоді підступний ворог змінив свою тактику і застосував найстрашніший спосіб. Він іклами вп’явся ведмедеві в морду, а пазурами передніх лап – у шию і знову пустив у хід гострі ланцети своїх задніх лап. Ними він розпоров ведмедеві черево, геть пошматувавши шкіру, Ведмідь насилу підвівся, струсив із себе барса і хитаючись пошкандибав до виходу з ущелини, та не ступив і кількох кроків, як упав і скотився вниз.

Барс не переслідував його. Він побрів до підніжжя скель – праворуч. Зализав рани і, ледве тягнучи задні ноги, зник серед каміння.

Хлопці не наважились переслідувати звіра. Налякані кривавою сутичкою, що зараз відбулася, вони заціпеніли на своїх місцях.

Та це була й радісна подія для них. Ще вчора вранці мандрівники вишукували хоч жменьку ягід, а сьогодні перед ними лежить туша ведмедя завбільшки з корову… Оце так щастя! Не менш важливо й те, що одного з їхніх страшних ворогів уже нема! Другий же, поранений, зник у своєму лігві. Хто знає, коли він знову з’явиться тут! Адже й йому не солодко довелося в лапах ведмедя…

Хлопці були надзвичайно раді і в думках дякували пустельникові за подарунок. Хоч капкан і не відіграв своєї основної ролі, однак саме він розлютував барса. Інакше звір ніколи не кинувся б на ведмедя, а спробував би уникнути зустрічі з ним.

Коротше кажучи, капкан дуже допоміг хлопцям, і вони тепер мали нагоду здобути жирну величезну тушу ведмедя.

Мовчки, тільки обмінюючись знаками, хлопці взяли сокиру, списи, головешки і, ніби змовники, обережно рушили до вбитої тварини. Сокирою й ножем Ашот і Асо відділяли від туші лопатки і задні ноги. Вони аж упріли за роботою, весь час з острахом поглядаючи в той бік, куди пішов барс.

Хлопці квапились так, як тільки можуть квапитись злодії, що залізли в чужу хату. У них не було часу навіть на те, щоб оббілувати ведмедя. Тому, взявши на спину окремі частини туші, вони поспішили до свого житла. Коли вже підійшли до південної «барикади», Ашот штовхнув її ногою і розвалив. Сторож-опудало, що стояв на пагорбі, упав на землю. Тепер він був не потрібен!

Захекані хлопці вбігли в печеру, скинули з плечей свій дорогий вантаж і посміхнулись щасливою усмішкою. Потім так само мовчки вийшли з печери. В «коридорі» Ашот зупинився, прислухався і знаком велів повернути назад.

– Решту доведеться поки що залишити.

– Чому? Голову свою залишу там, а м’яса – ні! – посміливішав Гагік. – Самі ж будете вимагати від мене щодня м’яса!..

Але Ашот вважав, що туша ведмедя повинна лишатись на своєму місці доти, поки не буде з’ясовано, що сталося з барсом: живий він чи ні? Якщо живий, то, виголодавшись, неодмінно прийде за своєю жертвою. А якщо не прийде, то це означатиме, що він здох від ран.

– Поки ми чекатимемо на барса, орли все з’їдять, – сперечався Гагік. – Не робіть дурниць.

– Удень ми будемо відганяти їх, а ввечері вони й самі втечуть. А барс прийде тільки вночі.

– Вовк теж такий: він уночі приходить доїдати здобич, – підтримав Ашота, Асо.

Гагік незадоволено поплентався в куток печери і приніс звідти кошик власного виробу. Поклавши в нього величезне стегно ведмедя, він покректуючи відніс кошик назад і поставив на купку хмизу.

– Це м’ясний склад, несіть усе м’ясо сюди, – кинув він холодно. Видно, Гагік не переставав думати про покинуту надворі ведмежатину.

На всякий випадок хлопці переставили своїх «сторожів» до залишків ведмедя – хай лякають орлів! І, треба сказати, опудала чудово виконували свою роль: орли не наважилися й близько підлітати.

– Увечері, Асо, коли орли долетять спати, ти принесеш ці опудала додому, – сказав Ашот. – Якщо барс живий, залишати їх біля ведмежатини на ніч не треба.

Потім хлопці заходилися лагодити поламані ведмедем двері, а Асо мав іти у Вівчарню.

– Ти, Ашот, знову захоплюєшся і забуваєш про небезпеку! – розсердилася Шушик. – Коли ми всі тут, нам не страшно, а як можна посилати самого Асо?

Пастух почервонів і соромливо простягнув руку до голови, щоб натягнути ковпак на очі, але його там не було.

Хлопці дружно розсміялись. Засміялася й Шушик. Дівчині завжди подобалось, що Асо ніяковіє, коли вона піклується про нього.

– Ти думаєш, що я посилаю Асо в пащу барсові? – запитав Ашот. – Барса нема, не бійтеся. А якщо він живий, то в такому стані, що піднятися до Вівчарні не зможе. Справа ось у чому. Барс був голодний, коли напав на ведмедя. А ви ж помітили, що він нічого не з’їв. Виходить, не до їжі йому було. Це по-перше. А по-друге, барс зразу пішов до води: так завжди роблять важко поранені звірі. По-третє: коли він ішов, то хитався, а голова була опущена. Він зовсім не був схожий на переможця. І по-четверте: напившись води, хижак не повернувся на верхні скелі, а поліз у своє лігво, бо вже не мав сили. Дикі звірі завжди шукають притулку вгорі, над ущелинами й долинами, звідки можна непомітно стежити за ворогом і майбутньою жертвою. Все це мені батько показував і пояснював. Так і барс. Згодні зі мною?..

– Нічого, докази твої розумні, – відповів Гагік.

– Ну, коли згодні, то займемось ділом. Ти, Асо, лишайся, оскільки Шушик… – Ашот глянув на дівчину й посміхнувся.

Чи тому, що не стало ведмедя, чи завдяки поясненням Ашота, напруження минуло, і в печері знову настали «мирні дні».

Та чи довго вони могли тривати і що чекало на юних мандрівників у майбутньому – цього, звісно, ніхто не знав.

Розділ тринадцятий

Про те, що після бурхливих подій можуть настати дні, сповнені дрібних турбот

Події останніх днів так схвилювали Ашота, так вразили його уяву, що хлопець був готовий зробити якийсь незвичайний вчинок. Він був певен, що народився для боротьби, а не для спокійного, одноманітного життя. Справді, що то за життя, відклавши зброю, носити глину для посуду, місити її, як жінка… Ні, видно, минули рицарські часи. А як було чудово, коли ведмідь та барс перекидались у снігу і ущелина гриміла від їхнього реву! Оце життя!.. Кров закипає від таких видовищ, і людина мимоволі проймається героїзмом.

Єдине, що зараз цікавило Ашота, – це барс. Що ж все-таки з ним? Живий чи здох? От якби знайти його, пораненого, і… одним ударом списа… Та, зрештою, хоч би й мертвого знайти. Зняти б з нього шкуру, а потім, повертаючись у село, покласти її на плече. Хіба цього мало? Все село вийде подивитися. А так що? Полагодив двері – носи глину, бо треба зробити караси для води.

А втім, глина знадобилась і для іншого, важливішого діла…

Якою зручною не була печера невідомого пустельника, а дим від вогню все-таки збирався під її стелею, і, щоб він не виїдав очі, нашим полоненим доводилося весь час сидіти або лежати.

Шушик не раз говорила про те, щоб зробити піч. Сидячи біля вогню, дівчина щовечора перевертала з боку на бік складені по краях вогнища саморобні цеглинки, від яких піднімалася ледве помітна пара.

– Цегла вже висохла, чого ж ви чекаєте? – підганяла вона товаришів.

Піч вирішили поставити в кутку печери недалеко від входу. Але якої форми вона мала бути, ніхто не знав.

– Давайте складемо в три стінки, а спереду хай буде відкрито, – запропонував Ашот.

– Чого в три? Досить і двох. Третьою буде стіна печери – щось на зразок кухонної плити.

Пропозиція Шушик здалася всім найприйнятнішою, тільки ніхто не знав, чим прикрити піч зверху і як зробити комин.

– Гаразд, ви поки що ставте стінки, я зараз повернуся, – сказав Асо й вийшов.

Він давно помітив надворі тонку, але досить велику кам’яну плиту і тепер, крекчучи, притягнув її в печеру.

– Чудово! – зрадів Ашот. – Це буде верхом для нашої плити.

Не минуло й години, як стінки печі були складені, кожна майже метр заввишки. А віддаль між ними підказала плита, яку приніс Асо. І вийшло справді щось схоже на кухонну шшту.

– Тепер лишилося найважче, – сказав Гагік, – але це доручіть мені.

Ніхто не знав, як зробити комин. Але Гагік уже приступив до роботи. В печері ще залишилась глина, якою він обмастив стіни печі, а зверху зробив щось незграбне на зразок труби. Внизу ця труба була широка, а далі вужчала. Взагалі, вона нагадувала велику глиняну воронку, поставлену гострим кінцем угору. Ця споруда й мала правити за комин.

Лишилося ще зробити труби для димоходу.

– Ну, тепер ми почнемо виготовляти труби по півметра кожна, – сказав Гагік. – Що вас дивує? Чим колгосп одвів воду з гірського джерела в село? Хіба не глиняними трубами? Отож і ми зробимо такі труби: один кінець ширший, другий вужчий, потім з’єднаємо одну з одною. Зробимо й коліно, щоб вивести димохід з печери через отвір над дверима. От і все…

Для димоходу треба було чотири труби й два коліна.

– Біжіть, хлопці, по глину. Труби робитимемо всі. Хто порушить розмір – оштрафую. З одного кінця отвір має бути шістнадцять сантиметрів, з другого – дванадцять. Майте на увазі це. Шушик, дай лінійку!..

Цілий вечір полонені Барсової ущелини виготовляли труби. Для зручності вони сплели з гілок каркаси майбутніх труб, а тоді вже на них накидали глину. І хоч Гагік прославляв себе як найбільшого майстра, найкращу трубу зробила все-таки Шушик. У всіх інших труби вийшли грубими, з товстими стінками, але й ними можна було користуватися. А це найголовніше.

Склавши труби біля вогнища, мандрівники задоволено посміхалися одне до одного: чудово! Тепер у них буде піч!..

Скориставшись вільною хвилиною, Ашот запропонував товаришам відпочити.

І Асо – сьогодні був його день, – не чекаючи запрошення, почав народну казку про Леніна: «… Ленін-паша осідлав свого вогненного коня, взяв на плече тисячопудову палицю і пішов проти царя…»

Розповідав пастух казку про Леніна і, час від часу прикладаючи сопілку до губів, співав:

 
– Ло, ло, ло, ло…
Тане сніг – залишаються гори,
А збігає вода – залишається камінь,
Помирає джигіт – залишається ім’я.
Ло, ло, ло, ло…
 

Розділ чотирнадцятий

Про те, чого ведмідь забрів до Барсової ущелина

Сонце тільки-но виглянуло з-за гір, що оточували Барсову ущелину зі сходу, як хлопці почули тривожний крик Гагіка:

– Орли ведмедя з’їли!

Залишивши Саркіса й Шушик у печері, Ашот і Асо взяли зброю і помчали в ущелину. Справді, орли й грифи, мабуть, з усієї ущелини зібралися на трупі ведмедя. Своїми гострими, схожими на кирки дзьобами вони розривали на шматки жирне м’ясо (ведмедя.

Хлопці зчинили галас і палицями почали розганяти хижаків. Важко змахнувши крилами, орли відлетіли й сіли на найближчих скелях. Чистячи об каміння закривавлені дзьоби, вони злобно поглядали на своїх нападників.

Боки ведмедя були пошарпані, черево зовсім розпатрошене. Величезна голова мирно лежала на прим’ятих кущах.

Гагік мовчки зняв шапку і трагічним голосом почав:

– Скажи, навіщо ти крав наше добро?.. Звісно, іншого кінця й не могло бути, якщо ти їв і пив чуже, – закінчив Гагік, витираючи рукавом сухі очі.

Ашот оглянув усе навколо і, переконавшись, що барс не приходив сюди, наказав оббілувати ведмедя. Поки товариші розбирали тушу, він оглянув ще раз брили, що нависли над входом в ущелину. Ого! Ведмідь прийшов сюди з-за гір по Диявольській стежці. Незграбний, а по яких небезпечних карнизах проліз, над яким проваллям!.. «Певно, він, як людина, чіплявся лапами за каміння», – подумав Ашот і спустився вниз до товаришів.

Хлопці ще поралися біля туші. Треба було розрізати м’ясо на шматки і віднести в печеру. Але Ашоту, якого завжди цікавило навіть найдрібніше нерозгадане питання, не терпілося розповісти товаришам, яким шляхом і чого прийшов сюди цей ведмідь.

– Перерва! – дав він команду. – Сядьте відпочиньте. Зараз ми повинні з’ясувати одне питання: чого сюди приходив ведмідь. Я думаю, що в нашій країні нема кутка, безпечнішого для зимової сплячки ведмедя, як ця ущелина. За всю зиму сюди не заглядає жоден мисливець. Ведмеді про це знають і завжди приходять в ущелину взимку. Ось і цей: прийшов, а тут раптом дим з печери валить, пахне людиною… Якщо поблизу є людина, ведмідь не засне…

– От він і вирішив: давай я залишу їх голодними, може, втечуть звідси, – продовжив думку Ашота Гагік, нанизуючи нирки на прутик і з такою радістю поглядаючи на них, що навіть Асо не витримав і посміхнувся.

– Ведмідь побачив, що в ущелині є люди, – вів далі Ашот, – і нетерпеливо чекав, поки ми підемо. Думав, дурний, що ми тут з власного бажання. Добре, що він зустрівся з барсом, а то ми не мали б спокою ні вдень ні вночі.

– Ні, скільки я бачив ведмедів – усі забиралися геть, навіть не чіпали овець, – заперечив Асо.

– Правильно, ведмідь – мирна тварина. Він і Чорнуху не зачепив. Але ведмідь спокійний лише тоді, коли в лісі багато корму. А в цій замкнутій ущелині нічого нема, тому він з голоду весь час швендяв би коло нашої печери.

Коли м’ясо було порізане на шматки, перенесене ї сховане в холодному кутку печери, Ашот задоволено оголосив:

– Ну, тепер ми можемо бути спокійні: барс здох. Якби він був живий, то вже показався б.

– А чи не піти нам по його шкуру? Знімемо й накинемо на нашу Шушик Аветівну. Адже її шубка без коміра, якось недобре…

Шушик сиділа біля вогню й сумно дивилась на своє жалюгідне вбрання. Але ж ця суха собача шкура врятувала їй життя!

– Нічого, Шушик, не журися, – сказав Ашот, помітивши поганий настрій дівчини. – Від ведмежого жиру ми ще подужчаємо… Скоро повернемось додому, ти надінеш красиве плаття, підеш у клуб…

– … І танцюватимеш з Асо, – закінчив Гагік.

На обличчі пастуха спалахнула добра, сором’язлива посмішка.

– Ну, ви тут балакайте, а я піду до своїх овець, – сказав він і підвівся.

– Добре, – погодився Ашот, – а ми будемо кошики плести. Без діла не сидітимемо.

Асо попрямував до Вівчарні.

Біля джерела свіжих слідів не було. Отже, здичавілі тварини не наважились перестрибнути через вогнище і сьогодні зовсім не пили води. Але це Асо не турбувало. Набравши в глиняний глечик води, пастух рушив до ущелини, де була Вівчарня. Недалеко від «овечого хліва» він поставив глечик з водою на плоский камінь, а сам повернувся до вогнища й почав грати на сопілці.

Клуби диму, що повільно піднімались від багаття, і звуки сопілки з неймовірною силою вабили овець. Чорнуха мов скам’яніла, почувши звуки, якими скликають овець до водопою. Потім по її тілу пробіг легкий дрож – очевидно, вівця пригадала, як разом з тисячами своїх подруг сходила згори до струмка, що так приємно дзюркотів унизу, в ущелині. А її так мучить спрага!

І під чарівливі звуки Чорнуха повільно підходила до води. Біля глечика вона обережно простягнула вперед морду, потім форкнула, злякавшись чогось, і відійшла. Але вода владно спокушала.

Пересвідчившись, що їй нічого не загрожує, Чорнуха почала пити. Напилась досхочу, потім обернулась і замекала. Мабуть, кликала своїх дітей. А втім, їх не треба було кликати. Старший уже сам підходив до матері, боязко оглядаючись, щоб кожну мить бути готовим до втечі. А маленька вівця так і лишилась у своєму сховищі.

Асо встав і почав повільно підходити до Чорнухи, витягнувши вперед руку. «Прру, прру, прру…»! – видавав він губами звуки, добре знайомі свійським вівцям. Звук цей означав, що в руці у хлопця є сіль – любимі овечі ласощі. Але сіль не спокусила Чорнухи. Вона щодня пила солону джерельну воду.

Цілий день просидів Асо біля вогнища. Цілий день співала його сопілка. Пастух кашляв і говорив сам з собою, щоб поступово привчити тварин до свого голосу, переконати їх, що небезпеки немає. І вівці, нарешті, повірили, що в людини мирні наміри, що від неї їм не буде ніякого зла.

Але досвід, здобутий в суворій боротьбі за існування, вимагав від них обережності.

Надвечір Асо з порожнім глечиком повертався додому. Дорогою він вирішив оглянути верхні тераси, спробував ловити куріпок і, блукаючи ущелиною, в одному відкритому для сонця місці натрапив на за. рості якоїсь колосистої трави.

Розтерши колосок на долоні, хлопець побачив невеличкі продовгуваті зернята. Розжувавши їх, Асо щосили закричав:

– Ашот, Гагік! Пшеницю знайшов, пшеницю! Сюди!

Звістка схвилювала жителів печери. Пшениця?!. Вона була їхньою мрією. Адже людину, що звикла до хліба, не може задовольнити саме тільки м’ясо. «Ми стали справжніми ескімосами», – часто говорив Ашот. Він хотів сказати, що коли ескімоси можуть жити на м’ясі, без хліба, то й вони проживуть. Проте сильний і здоровий хлопець сам страждав без хліба. Від напівсирого шашлику в нього болів живіт. Трохи виручала м’ята, знайдена під вербою, та дикі плоди, особливо шишки мушмули, що завжди зберігалися в Шушик.

– Ідемо-мо-о!.. – гукнув Ашот знизу.

І скоро він, Гагік і Шушик, важко дихаючи, вилізли на гору. За ними повільно плентався Саркіс.

Асо чекав товаришів, стоячи серед колосся. Всі жадібно накинулись на дрібненькі зернята, ледве встигаючи очищати їх від остюків.

– Мої дорогі, ріднесенькі!.. – примовляв Гагік. – Де ж ви були? Ми скучили за вами до смерті…

– Не можна, хлопці! Сире зерно їсти не можна, – спинив їх Ашот.

Оцей ще Ашот! Може замучити своїми правилами та розпорядженнями! Не дає людям жити так, як їм хочеться… Та що ж робити? Дали слово слухатись – заперечувати не доводиться!

Нарвавши колосків, усі повернулись у печеру і тут, біля вогнища, почали м’яти їх, вилущуючи й провіваючи зерно. Потім, зібравши зернята в глиняний горщик, поставили на вогонь підсмажити. Ото була смачна страва!

– От ми й досягли життєвого рівня нашого пустельника, земля йому пером… – напхавши рот, ледве вимовив Гагік. – Цікаво, який же був кінець цього бідолахи?

– Мабуть, помер у печері, а дід нашого ведмедя знайшов його й витяг звідси, – висловив свою думку Ашот.

– Чого ти так думаєш?

– Там у кущах якийсь череп лежить…

– Ой, череп?! – злякано глянула на двері Шушик.

– Ну, годі. Краще поговорімо про щось інше, – втрутився Асо.

Замовкли. Як тільки стихали в печері розмови, кожний поринав у власні невеселі думки. Знову всіх огортав сум. За щоденними турботами про їжу полонені Барсової ущелини забували про все. А тепер, коли їжі начебто вистачить на цілу зиму, думки їхні полинули до рідних, близьких і знайомих. Кожен спробував уявити собі вимріяну зустріч з батьками, коли пощастить вийти з цього кам’яного мішка, і серце стискалося від болю…

Помітивши настрій товаришів, Ашот твердо сказав:

– Завтра нам треба буде назбирати якнайбільше пшениці. М’ясо і сіль у нас є. Коріння малини збере Асо, а по слідах барса підемо післязавтра…