Текст книги "Полонені Барсової ущелини"

Автор книги: Вахтанг Ананян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 28 страниц)

Розділ третій

Про те, що друга пізнають у біді

Почався вісімнадцятий день полону. Першим встав Ашот. Він зробив кілька різких коротких рухів, розправив онімілі руки та ноги і запропонував Асо:

– Давай, Асо, зберемо трохи листя й сухої трави…

Обидва хлопці, тремтячи від слабості й холоду, ледве трималися на ногах. Переборюючи втому, вони назбирали сухого листя й трави і засипали ними товаришів.

– Ну, тепер зігріються, – задоволено сказав Ашот. – Асо, треба все-таки розпалити вогнище. Сонце зараз майже не гріє, і без вогню ми можемо простудитися, захворіти на запалення легенів. Невже нема ніякого способу?

– Спосіб є, треба тільки знайти чортів кіготь…[21]21
  Чортів кіготь – народна вірменська назва чорного кременю.


[Закрыть]

Чого-чого, а цих кременів у Барсовій ущелині було багато. Хлопці швидко знайшли їх, і Асо почав відривані з теплої куртки Ашота шматки вати. Але як не бив пастух ножем по кременю, висікаючи з нього іскри, вата не загорялась.

Тим часом сонце піднялося. Холодні скелі почали нагріватись, на сушняку розтанула паморозь. На цих захищених од вітру сонячних схилах сонце в листопаді гріє вдень так, як воно гріє влітку на півночі.

Ашот і Асо розстелили на камінні свій одяг і мовчки розглядали свої виснажені тіла.

Асо й раніше був худий. Тепер від нього лишилися тільки шкіра та кістки. Ашот мав атлетичну будову, але й він помітно схуд за ці дні.

– Сидячи нерухомо, ми знову померзнемо, – сказав Ашот. – Ходім пошукаємо чого-небудь…

Хлопці лишили одяг друзям, а самі в сорочках піднялися на скелі. Тут в одній з щілин вони знайшли кущ барбарису, обвішаний червоними гронами кислих ягід, і жадібно накинулись на нього. Важко було відірватись од смачних ягід, але думка про товаришів спинила хлопців. Наповнивши ягодами шапку Асо і всі кишені, вони спустилися вниз. Одяг не висох. Довелося надіти його мокрим.

Підійшовши до купи листя й хмизу, хлопці почули приглушений стогін. Коли Ашот і Асо розрили цю купу, звідти піднялася легка пара. Товариші, що лежали в листі, зігрілись, і одяг на них почав просихати.

– Обережно… нога… бік… – плачучи закричав Саркіс.

– І в мене коліно опухло, – надувши губи, поскаржилась Шушик.

– Зажди, подивлюсь, – нахилився Ашот. – Ну, нічого соромитись! Отак…

Дівчина вдарилась учора коліном об камінь, і на ньому лишилася синя пухлина завбільшки з куряче яйце.

– Лежи, проти цього теж є засіб.

Ашот зрізав з дерева шматок гладенької кори, наклав її на пухлину і міцно перев’язав коліно своєю носовою хусточкою, так міцно, що Шушик мало не розплакалась.

В Асо стислося серце, коли він побачив, як страждає Шушик.

– Потерпи, хушке, потерпи. На поїж ягід. А я зараз вогнище розпалю, – заспокоював він її, як дитину.

– Які солодкі мелодії я чую! – протираючи очі, підвів голову Гагік. – Ах, та це любовні пісеньки Асо!..

На блідих, запалих щоках пастуха спалахнув рум’янець, на шиї випнулись жили.

– Вона моя сестра, що ти мелеш! – розсердився хлопець.

– Ну, гаразд, я пожартував. Справді, характер у неї, як у курда. Он чого ти її своїм аба прикрив учора ввечері! Сімейність?.. Думаєш, я не помітив?.. Ні, братику, я завжди з одним розплющеним оком сплю.

– Аба?.. А де ж те аба? – запитала Шушик. Їй було приємно, що про неї піклується цей хлопець. Ще й назвав своєю сестрою!..

– Аба?.. – розгублено перепитав Асо. – Вода зірвала його з тебе й понесла.

– Жаль… Через мене ти лишився без одягу. Ой, як це неприємно.

Дівчина щиро співчувала цьому доброму, завжди послужливому й уважному хлопцеві. Мовчки поївши барбарис, друзі віднесли Саркіса вбік, роздягли і уважно оглянули. Нога в нього, як їм здавалось, була вивихнута в коліні. Між старих подряпин з’явились нові: потік води вдарив хлопця об каміння.

Саркіс, лежачи на сушняку, весь час стогнав. Коли хто-небудь доторкався до хлопця, він починав так кричати, наче в нього відривали ногу.

Пастух Авдал, батько Асо, був відомий тим, що вмів вправляти вивихи і лікувати переломи кісток у тварин Та й не тільки він; у горах кожний пастух знає це мистецтво. Адже до міста далеко і по лікаря не дуже по біжиш. Кожен повинен уміти подати першу допомогу товаришеві.

Асо був кмітливим і придивлявся, як його батько лікує переломи і вправляє вивихи. «Учись, сину, пригодиться», – завжди говорив батько.

– Ану, я помацаю, – раптом сказав Асо, простягаючи руку до ноги Саркіса.

– Ой! Зарізав мене!.. – закричав Саркіс від болю.

– Так, при вивиху саме так болить. Потерпи! Ясно, Ось поглянь, Ашот. Це колінна чашечка. Вона вискочила з свого гнізда. Бачиш?..

На худій Саркісовій нозі це було добре видно.

– Вправ, тільки скоріше, поки не сильно розпухло, – шепнув Ашот.

І справді, опух швидко збільшувався, а біль ставав нестерпним.

– Ану, ляж… Отак. Ашот, візьми мій шарф і прив’яжи ногу там, біля литки. Гагік, ти тримай його за голову. Так. Тепер тягніть. А я вправлю… Це невелике діло.

Ашот з Гагіком потягнули. Саркіс заревів, як бичок, але ніхто не звернув на це уваги.

Коли колінна чашечка стала на своє місце, Асо перев’язав міцно коліно і сказав:

– Ашот, тримай ногу натягнутою, а то знову може вискочити. Гагік, прив’яжи своїм поясом ногу…

Швидко наробивши з кори карагача стрічки, Асо сплів з них вірьовки. Один її кінець він примотав до важкого каменя, а другим обв’язав хвору ногу Саркіса. І підставив під неї пеньок. Тепер нога весь час була витягнута.

Саркіс кричав від болю, стогнав, лаявся, просив, щоб його не чіпали.

– Потерпи, Саркіс-джан, потерпи. Як тільки кістка добре укріпиться на своєму місці, полегшав, – заспокоював його Ашот, сам дивуючись з своєї ніжності.

– Ура, вогонь, вогонь!.. – раптом закричав Асо. Коли б він знайшов жменю брильянтів, то й тоді, мабуть, не був би такий радий.

– Де? Де?

– Подивіться на піджак Ашота, на кінець його рукава… Трут!

Піджак був на Саркісові. Хлопці глянули, але нічого не побачили.

– Чекай, Саркіс, не воруши руками, сажу струсиш, – непокоївся Асо і показав друзям на рукаві піджака в Саркіса давно обгорілий шматок чорної вати.

– Це трут! – пояснив він. – Зараз він стане вогнем… Дайте сюди оту суху трухлятину.

Піднісши кремінь до чорної смужки на рукаві, Асо почав енергійно бити ножем по кресалу. На обгорілу вату посипались іскри. Незабаром над чорною ватою показалась ледь помітна цівка диму, а потім – цяточка вогню. Відчувши запах горілого, хлопці затамували подих. Асо легенько подув на цяточку, і вона раптом спалахнула – рукав почав горіти…

– Підставте трухлятину! Так… Дміть! Досить, спалите руку, та й піджака шкода. Треба погасити рукав…

Розділ четвертий

Про те, чого навчило дітей життя в Барсовій ущелині

Незабаром юні мандрівники сиділи навколо вогнища і, забувши про холод та пережитий страх, мирно розмовляли.

Після похмурої, важкої ночі день здавався особливо ясним, а світ – радісним. Заглянувши в очі смерті, юні герої відчули красу життя, хоч і позбулися тих убогих зручностей, які мали до цього; змило водою деякі їхні речі: зброю, сумки, книжки, олівці, зошити… В Ашота пропало пальто, у Асо – аба, в Саркіса – шапка, у Шушик– черевик. І все ж, зазнавши нових випробувань, усі відчули себе досвідченішими, дорослішими, зрілішими.

– Що це було, Ашот? Яке це страхіття пройшло над нами? – запитав Асо і додав: – Адже я все бачив. Вода вирвалася з-під скелі – бух!.. Так ніби скеля ригнула…

– Невдало ти висловлюєшся, Асо, але вірно. Схоже на те, що ти кажеш.

Ашот уже зрозумів: це був той самий потік, який зрошував сад його прадіда. Хлопець розповів товаришам усе, що знав про це, і відчув, що в душу Асо закралась тривога.

– Ніяких чортів тут нема, Асо, – сказав Ашот. – Це вода. Вона збирається в глибинах землі. Пам’ятаєш, ми весь час чули, як вона кудись стікала в печері? Це наповнювалось водоймище. А коли воно переповнюється, вода тече через край. Тільки чому вона тече так швидко, такий короткий час? Цього нам ніхто не скаже. Розповімо потім дорослим, приїдуть сюди спеціалісти, оглянуть усе… А зараз, Гагік, Асо, ходім подивимось, що робиться в нашій печері!..

Першим озвався Гагік:

– Ні, краще я піду наламаю гілля… – І раптом, ніби щось пригадавши, вигукнув: – Ти зрозумів тепер, Ашот, чому в нашу печеру не приходили кози?

– Ай справді! – Ашот ударив себе долонею по лобі. – Тьху! Як я про це забув? Виходить, дикі кози знають, що тут небезпечно. Це інстинкт самозахисту… – І, здивовано похитуючи головою, Ашот рушив до злополучної печери. За ним вийшов Гагік.

На схилі перед печерою вода змила каміння, а нижче – сніг. Подекуди лежали купки викинутих з печери гілок сушняку.

– Ой, моє пальто! – зрадів Ашот. Він зняв з куща своє мокре, брудне пальто.

Хлопці боязко зайшли в печеру і зупинились на порозі. Води в ній не було, але здалеку чулося шипіння. Здавалося, що ось-ось знову загуркотить і вирветься сюди бурхливим потоком вода.

Невпевнено ступивши кілька кроків уперед, Ашот спустився на коліна і поліз в глиб печери. Прислухався. Так, порожнє водоймище наповнюється знову. Звідкись із-за скелі в нього просочується вода. Але чому воно так бурхливо викидає воду, а потім раптово закривається?

Ашот відійшов назад і, оглядаючи стіни, вигукнув:

– Джан! Сумка Шушик знайшлась!.. А ось і їжачок!

В одному кутку печери було зовсім-сухо. З-під купи листя на хлопців злякано поглядало двоє маленьких чорних оченят. Ашот підійшов до переляканого звірятка і, взявши його в руки, обережно поклав у кишеню мокрого пальта. Потім вийшов з печери. Якою все-таки негостинною виявилась вона! Яку нову важку перепону створила на їхньому шляху! Що ж їм тепер робити? Шукати нове житло? Розкладати нові постелі? Знову збирати паливо? Чи, може, кинути все це й продовжувати роботу на Диявольській стежці?

Відповіді не було.

– Ой, їжачок живий! А я думала, що його змило водою! – радісно вигукнула Шушик, коли Ашот витягнув їжака з кишені і подав його дівчині. – Іди до мене, я тебе погрію, серденько моє. А сумка? Як вона лишилася сухою? Вона ж лежала біля мене!

– Так, уночі Асо повісив сумку своєї сестри на стіну, а наші залишились у пащі потоку. Ех, Асо, Асо, – посварився пальцем Гагік.

– Ну, друзі, ми поїли барбарису, трохи нагрілися. Тепер слухайте мене, – почав Ашот. – Саркіс, як твоя нога? Краще? Молодець! Усе це минеться – весь тягар важких днів… Повернемось додому – все забудеться, не забудеться тільки погане і все те хороше, що ми тут зробили, – вірний своєму урочистому тону, вів Ашот. – А тепер спробуємо узагальнити урок, винесений нами з останніх пригод.

– Ох, цей Ашот. Не може обійтися без промов!..

– Хай кожний пригадає, як він поводився, коли ринула вода і потім… – з запалом промовив Ашот і обвів товаришів допитливим поглядом.

Саркіс опустив очі, а Шушик посміхнулась і щиро сказала:

– Я плакала й кликала маму… Я більше не буду…

– Звісно, так не можна. Може, ми зустрінемося ще з більшими труднощами, але повинні витримати все.

Важкі випробування цих днів, здавалось, зовсім не змінили характеру Ашота. Голос його дзвенів серед скель твердо і, як завжди, трохи урочисто.

– Я розкажу вам одну історію, яку розповідав мені дідусь, – почав він після паузи. – Якось на Севан приїхав із тодішнього Петербурга вчений, щоб оглянути старий монастир. А монастир був на острові. Попросив учений місцевих рибалок відвезти його туди на човні. Рибалки погодились. Тільки-но відпливли від берега, вчений запитує одного з них: «Друже, ти знаєш арифметику?» – «Ні, пане». – «Жаль, – хитає головою вчений, – ти втратив чверть свого життя». Запитує другого: «А ти граматику знаєш?.. А географію?..» – «Ні, пане, ми люди неграмотні, наше життя тільки тут, на озері, проходить». – «Жаль, половину свого життя ви втратили», – вирішує приїжджий.

Та ось напівдорозі піднімається буря. Рибалки скидають з себе одяг. Один з них запитує: «А ти, пане, плавати вмієш?» – «Ні». – «Жаль, ти втратив усе своє життя: перекинеться зараз наш човен…»

Нащо я розповів вам цю історію? Зараз скажу, – зробив паузу Ашот. – Ми завжди співчутливо дивились на Асо. Мовляв, не дуже грамотний пастух. А виявилось, що тоді, коли дехто з нас не зміг боротися з природою, він і себе врятував, і нас виручив з біди. Чим же? Своїм досвідом. Досвід – це велике діло. І ось цього досвіду в нас нема. Отже, наші знання треба доповнити досвідом.

– А ми, – сказала Шушик, лагідно глянувши на пастуха, – навчимо Асо читати і писати по-вірменському.

– І найближчим часом! – додав Ашот. – А тепер, Саркіс, я звертаюсь до тебе. Не ображайся, я більше не говоритиму неприємностей. Це остання. Слухай, Саркіс, ти ж не завжди житимеш з батьком як у бога за пазухою, не завжди зможеш користуватися готовеньким. Настане час, коли тобі доведеться своєю працею добувати засоби до існування. Але ж – не ображайся – ти ледар, звик лежати під деревом і чекати, що груша сама в рот упаде, та ще й хвостиком догори.

Всі засміялись, ніяково посміхнувся й Саркіс.

– Подивись на Асо! – збуджений успіхом, говорив Ашот. – Ось з кого всі ми повинні брати приклад!

Асо зашарівся, а відчувши на собі ласкавий погляд Шушик, зовсім розгубився. Присутність Шушик бентежила хлопця і надавала йому відваги. Асо хотілося зробити щось незвичайне, таке, що зразу привернуло б увагу товаришів, і головне, тоненької дівчини з лагідним обличчям, яку він назвав своєю сестрою…

А що ж відчував Саркіс? Він думав, що хлопці не люблять його, а батькові вчинки їм противні. І все ж т вони двічі врятували йому життя… Саркіс розумів, що один він, безумовно, загинув би. От і зараз товариші дали йому барбарису, вкрили своїм одягом.

– Я винуватий перед вами, товариші… – Наважившись, нарешті, пробубонів він. – Підіть і порийтесь отам… під рудим каменем… Там є їжа, візьміть… Пробачте мені… – І Саркіс уже з легким серцем опустив голову.

Всі мовчки перезирнулись.

– Горіхи?! То чого ж ви сидите, хлопці?.. – Розмахуючи палицею, Гагік перший кинувся до рудого каменя.

Бойнах неспокійно метляв кудлатим хвостом і допитливо поглядав на свого хазяїна, очевидно намагаючись зрозуміти, що ж саме сталося.

Асо і Шушик подалися за Гагіком. Вони підбігли до нього саме в ту хвилину, коли хлопець, сівши навпочіпки, набивав кишені горіхами.

– Ох, і розцілував би я цю білочку! – примовляв він. – Ви подивіться тільки, як старанно вона закопувала сюди своїми лапками горішки, – один за одним, один за одним… І все для того, щоб врятувати нас від смерті.

Уривки з цієї розмови долинали до вух Саркіса. Втупивши погляд у хмаринку, що пливла по небу, він лежав і думав, що ось, нарешті, незважаючи на безліч прикростей, і він має товаришів – хороших, сердечних. Ніколи в нього не було близьких друзів, та він, здається, і не шукав їх. А тепер, оточений товаришами і теплим піклуванням, він відчував, що на душі в нього стало чистіше й легше…

Розділ п’ятий

Про те, як нашим героям довелося почати все з початку

Так, на жаль, вони змушені були починати все з початку. Сліпі сили природи позбавили їх житла, вогнища, зброї. Про розчищення Диявольської стежки поки що й говорити не доводилось. Треба спершу підшукати нову печеру і пристосувати її до житла.

За цю справу взялися Ашот і Асо. Шушик лишилася біля Саркіса, а Гагік дістав завдання добути їжу.

Ашот і Асо попрямували до Куріпчиної скелі, під якою здалеку видно було чорний вхід до Горобиної печери.

Незабаром вони дісталися до свого майбутнього житла.

– Вхід занадто широкий. Буде холодно, – сказав Ашот. – Треба знайти печеру з низьким і вузьким входом.

– Але ж коли вхід буде вузький, дим стелитиметься по самій землі; Шушик… тобто всім нам очі виїдатиме, – сказав Асо. – А з цієї дим виходитиме легше й скоріше. Вхід ми трохи закладемо камінням.

Іншим разом Ашот не погодився б, але тепер похмуро мовчав. Хлопці зайшли в печеру. Голову нахиляти не доводилось, але чим далі, тим нижчою ставала печера; стеля її поступово, утворюючи кут, спускалася до самої долівки. Недарма Асо запевняв, що в такій печері дим підніматиметься до стелі.

Коло цієї печери було набагато більше хмизу й трави, ніж біля попереднього житла. Вціліли навіть карликові ялинки на схилах скель. Ашот і Асо швидко назбирали палива, наламали густих соснових гілок і настелили їх разом з сухим листям. Повернувшись до Шушик, вони побачили, що Гагік захоплено розповідає їй щось про своє, на жаль, невдале полювання.

– Чого це в тебе, Ашот, очі так блищать? Може, добряче житло знайшли? – змінив раптом розмову Гагік, а сам подумав: «Тільки я ні в яку печеру вже не полізу серед такого ясного дня…»

Та не тільки Гагікові не хотілося лізти в «кам’яний мішок» Сонце стояло в зеніті і так гріло землю, що хотілося лягти на траву і не підводитися з неї.

– Ну, що? Ви думаєте рушати з місця? – запитав Ашот. Але побачивши, що товариші слабо реагують на його слова, звернувся до Асо: – Ходімо хоч кілька луків зробимо. Мабуть, доведеться тобі лишитися без зав’язок на трехах…

Розділ шостий

Про те, які несподіванки підстерігають тих, хто забуває про скромність

Цього сонячного дня солодка дрімота оволоділа полоненими Барсової ущелини, особливо Саркісом. Витягнувши хвору ногу до вогнища, він лежав на спині, заклавши руки під голову, втупивши погляд у блакитну глибінь неба, і мовчки переживав минуле. Часом обличчя його ставало похмурим, а часом на ньому з’являлася посмішка.

Саркіс пригадав випадок, який стався в них у селі, коли електрифікували колгоспний тік. Монтер Рубен упав з стовпа й вивихнув ногу. Рубена своєчасно не відвезли до хірурга, лише через десять днів хворого оглянув у Єревані професор і сказав, що якби хоч на два дні раніше привезли його, то можна було б врятувати ногу. А тепер пізно, уже все закам’яніло. Так і лишився Рубен кривим і ходитиме на милицях до самої смерті…

Ось від якого великого лиха врятував його, Саркіса, пастух Асо! «А хіба мало зробив Ашот?.. Адже він мене від самої смерті врятував!.. – з тим же почуттям вдячності думав Саркіс. – Тільки Ашота й Асо ціла прірва розділяє… В Асо – золоте серце. Він робить добро непомітно, і ти не соромишся, а цей… Зробить якесь добро і почне допікати тобі, виходить, наче напоказ робить… І коли Ашот висловлює свої настанови, відчувається, що він вважає, ніби має право говорити тоном добродійника, ніби ти йому зобов’язаний. А це образливо і вбиває всяке почуття відданості».

Мабуть, тому Саркіс, як не намагався, не міг полюбити Ашота. Ось і зараз. Саркіс почав прислухатися до розмови товаришів.

Ашот звелів перебиратися в Горобину печеру, а Гагік не хоче й заперечує. Та Ашот не допускає заперечень, особливо в присутності Шушик. Хіба можна заперечувати начальству, підривати його авторитет? Глузлива посмішка пробігла по стомленому обличчю Саркіса. «Ба! Як він розпалився! Мабуть, Гагік допік йому».

– Ти мов диктатор якийсь, – зауважує Гагік. – Правда, під натиском мас, – і він ткнув себе пальцем у груди, – ти трохи демократичніший, але це ще не…

– Я такий же, як і був!.. – різко перебив його Ашот.

– Ні, трохи змінився. Ти вже не говориш «зроби те», ти кажеш «зробимо»… Це добре. Але все-таки іноді ти дозволяєш собі наказувати ще й грубіянити. Перестань, братику, від цього користі не буде. Коли тобі подобається, щоб тебе слухали, то говори по-хорошому. Коли ж…

Ці «коли ж», як і вся «звинувачувальна промова» Гагіка, боляче зачіпали самолюбство Ашота. Останнім часом він справді намагався бути простішим у взаєминах з товаришами. Але зараз хлопець не стримався і різко кинув:

– Мабуть, ти хочеш сказати, що без мене ви не пропали б?..

Гагік досі говорив напівжартома. На цей раз він уже серйозним тоном заявив:

– Гаразд, Ашот… Якщо ти про себе такої високої думки, то я мушу поставити питання про заміну тебе іншим…

– Цікаво, хто може мене замінити? Боягуз Гагік чи… – Він ладен був кожного наділити яким-небудь образливим прізвиськом, але стримався.

– Гагік, досить! Ашот, прошу – тебе, припини… – втрутилася Шушик.

– Зажди, Шушик, це вже занадто!.. – розпалився Гагік. – . Ти тільки згадай: «Щоб я нарікань не чув!», «Не рюмсай!», «Роби те, що тобі наказано!..» Що це за тон? Як він розмовляє з нами? Якщо зараз не дати йому відкоша, – виросте бюрократ, та ще й деспотичний. Хочете, я вам доведу, що його авторитет дутий? Давайте влаштуємо перевибори. Таємним голосуванням, звичайно…

Гагік швиденько вийняв із сумки Шушик зошита, вирвав з нього аркуш і розідрав на клаптики.

Ашот з презирливою посмішкою стежив за товаришем, і в його великих очах світилося здивування: як це трапилось, що жартівник Гагік міг стати таким серйозним, злим і рішучим. «У нього, очевидно, якісь давні образи на мене», – подумав Ашот і почав пригадувати, коли і яке зло він міг заподіяти Гагікові. «Може, він заздрить, що я старший? Так, звичайно! Сам хоче стати старшим… Станеш ти, як же!..» – І Ашот злісно розсміявся.

– Ти чого смієшся? Думаєш, жартую?.. – все більше розпалювався Гагік. – Ось твій білет! У ньому п’ять імен. Чотири закресли, одне залиш. Потім складеш вчетверо, віднесеш і кинеш за той камінь. «Неприємно вийшло», – думав Асо, але скромність не дозволила йому втрутитися в суперечку з цими хлопцями.

Саркіс мовчав, хоч, видно, теж не заперечував проти переобрання Ашота. Шушик сиділа, глибоко замислившись. Та ось, про щось згадавши, вона різко сказала:

– Добре, дай і мені білет і олівець… Зараз усе з’ясується…

Слова Шушик викликали в Ашота приховану радість. «Адже не може бути сумніву, що вона за нього. Щодо Саркіса, то йому він зробив стільки добра!.. Було б просто чорною невдячністю голосувати проти свого визволителя! І Асо, звичайно, мій. А якщо так, то чотири голоси будуть разом з моїм! А Гагік залишиться один;..»

– Ну чого ж ви всі відвертаєтесь? Сміливості не вистачає? – звернувся він до Гагіка. – Дивись, Гагік! Я на твоїх очах викреслюю твоє ім’я… Ось тобі й таємне голосування!..

– Ні, братику! Нехай ми боягузи, але голосуватимемо таємно. Асо, дивись! Перше ім’я ти зможеш прочитати – воно твоє. Друге – Саркіса, третє…

– Це я знаю… Це… – зніяковіло пробурмотів пастух.

Гагік засміявся:

– Ну, звичайно, знаєш! Третє ім’я – Шушик.

– Так, літера «ш» починається з гачка, як у моєї ковіньки, тому я її не забуваю, – поспішив виправдатись хлопець і засміявся.

– Так, так… А закінчується кренделем, як хвіст у Бойнаха… Ну, годі жартувати! Четверте ім’я Ашота, п’яте – вашого покірного слуги…

Єдиним олівцем, що був у них, юні герої зробили помітки в білетах, склали їх вчетверо й кинули за камінь, як сказав Гагік.

– Тепер, Ашот, треба обрати лічильну комісію, – запропонував Гагік. – Оскільки я й ти, як то кажуть, зацікавлені сторони, хай лічать вони…

– Добре, – сказала Шушик, – полічимо ми з Саркісом.

– А Асо?

– Ну, він тільки своє та моє ім’я прочитає, а ваші поки що не розрізняє одне від одного, – засміялась дівчина.

Тепер вона теж раділа перевиборам. Дуже цікаву річ придумав цей Гагік! І вона побігла по білети. Повернувшись, дівчина нагнулась до Саркіса, щось прошепотіла йому, і вони почали підраховувати голоси.

– Асо… – шепотіла Шушик. – Загинай пальці, Саркіс. Загнув один? Ще «Асо», ще… Ой, три! – радісно здивована, скрикнула дівчина, але так тихо, щоб не почули товариші, які вдавали, ніби чимось зайняті. А насправді вони, наставивши вуха, напружено вслухались у шепіт, що долинав з кутка.

Нарешті Шушик встала й підійшла з білетами до товаришів. Вигляд у неї був урочистий, обличчя сяяло від задоволення. В блакитних очах дівчини світились теплі вогники, але разом з тим очі ховали легеньке глузування. «Пройшов!» – з впевненою гордістю подумав Ашот і тут же засміявся: «Радію так, ніби могло бути інакше!» Він зверхньо оглянув товаришів, йому кортіло швидше стати свідком власної перемоги.

А Шушик навмисне зволікала.

– Знаєте, що вийшло? – сказала вона, ледве стримуючи радість. – Дивно все сталося… Хоч, мабуть, не так дивно, як просто добре… Найбільше голосів дістав Асо. Тепер наш старший – Асо…

І Шушик пильно глянула на товаришів: яке враження справили на них її слова?

Саркіс тихо посміхався. Він, очевидно, був цілком задоволений. В чорних очах Гагіка блищали глузливі іскорки. Він святкував перемогу. Асо ахнув і почервонів по самісінькі вуха. Щоб приховати свою ніяковість, він одвернувся до Бойнаха. А Ашот просто скам’янів. Спершу він не повірив почутому.

– Як? Ви не помилились, коли рахували? – вигукнув він здивовано.

– Ні, ми підрахували правильно… Ось, глянь. Саркіс має один голос «за», чотири «проти», Шушик – п’ять «проти», – вона добродушно посміхнулась, – Гагік – п’ять «проти», Асо – два «проти» – із них один, я думаю, він сам. А Ашот… один «за» і чотири «проти», – ледве вимовила Шушик і легко зітхнула, ніби скинула з плечей важку ношу.

Ашот був вражений. Удар приголомшив його своєю несподіваністю. Оце маєш! А він вважав себе кращим ватажком, ніж Камо. Та й це ще не все. Ось Гагік повернувся до нього і, наче нічого не сталося, спокійно сказав:

– Ти мене не пожалів, Ашот, – (слово «боягуз» усе ще пекло йому серце), – а ми тебе жаліємо і тому не кажемо, хто ж цей один, що не наважився закреслити твоє ім’я…

Ашот зблід. Цей удар був ще важчий. Всі опустили голови, щоб не бачити розгубленості свого ватажка. Добре його жаліє Гагік!.. Хіба може бути прозоріший натяк?..

Асо встав і, сказавши, що йому треба вирубати гілляку для лука, пішов у кущі. «Керівник!.. Який я керівник? Глузують вони, – думав хлопець. – Ой, як не гаразд вийшло». Якби знати, що ніхто не проголосує за Ашота, Асо, звісно, віддав би йому свій голос. Соромно, дуже соромно! На місці Ашота він, напевно, крізь землю провалився б.

А Гагік перейшов уже на свій звичайний тон.

– Не сердься, Ашот, – по-дружньому звернувся він до товариша. – Це буде для нас уроком. Адже й мене не обрали. А я не ображаюсь. Не всім же бути ватажками! Я знаю, що ти цього не чекав. Але завжди так буває, коли керівники починають зазнаватися. В очі їм цього не кажуть, бояться, а на виборах провалюють. Ну, не вішай носа! Нічого особливого не сталося. Вставай, треба переходити в нове житло…

Ніхто більше й слова не промовив. Асо мовчки нарізав гілля й зробив щось на зразок нош. На них поклали Саркіса і вчотирьох понесли до підніжжя Куріпчиної скелі.

– Дуже болить?.. – лагідно питала Шушик дорогою.

Саркіс посміхнувся. Болить, звичайно, але хіба є для людини кращі ліки, ніж співчуття товариша?..