355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Вахтанг Ананян » Полонені Барсової ущелини » Текст книги (страница 17)
Полонені Барсової ущелини
  • Текст добавлен: 17 сентября 2016, 19:48

Текст книги "Полонені Барсової ущелини"


Автор книги: Вахтанг Ананян



сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 28 страниц)

Розділ двадцять перший

Про те, як невигідно іноді впадати в зимову сплячку

Ще не розвиднілось, коли в печері скінчився запас палива. А де його тепер знайдеш? Поблизу не лишалося жодного деревця, на якому хлопці не обламали б гілля. Все, що можна було дістати руками, було спалене, а з стовбуром без сокири не справишся.

Юні мандрівники присипали вогонь попелом і, пригорнувшись один до одного, продрімали так до сходу сонця. Та й хто б наважився вийти з печери раніше?..

Вночі хуртовина вщухла, і ніби якась невидима рука зірвала з неба покривало хмар. На землю спускався холод, сковуючи морозом усе навколо.

Коли сніг, який набився за ніч біля входу в печеру, заяскрів від перших променів сонця, Ашот вирішив, що час іти шукати паливо.

Це був уже тридцять другий день їх полону.

Хлопці вийшли з печери і мимоволі зажмурили очі. Все навкруги знову вкрилось м’яким білим снігом, а гори начебто стали вищими й чіткіше вимальовувались на ясній блакиті неба.

Вдалині, з правого боку ущелини, велично сидів на своєму троні Арарат; здавалося, ніби то сивий патріарх мирно дивиться на своїх синів і внуків, що обсіли його навколо, – на вершини вірменських гір.

– Ну, зараз не час милуватись, ходімо, – сказав Ашот і рушив уперед.

– Стривай, – спинив його Гагік. – А про нашого доброго сусіда ти забув? Того, в якого пазури схожі на котячі?..

– Ні, не забув. Та що зробиш? Адже в них жодної головешки не лишилося, нічого було взяти з собою!

– Гаразд! Ти, Шушик, підкинь у вогонь останні цурпалки, подуй, хай димить, поки ми не прийдемо. Не бійтесь, у такий сонячний день звір навряд чи вилізе з лігва. Звірі не люблять світла…

– Не розумію вас, – стурбувалася Шушик. – Кажете, що знайшли дім, цілий замок, а самі нічого не робите, щоб перебратися в тепле місце… Чого ви чекаєте? Ми ж тут мерзнемо?!

– Ти хочеш, щоб ми перелякали наших курчат? Поки ми не знімемо їх з сідала, про переселення й не думай, – відповів Гагік. – Ну, рушаймо?..

Ноги хлопців зразу загрузли в сніг, поза шкірою пробіг мороз. Ох, як повільно сходило сонце!..

– Йдіть за мною і галасуйте, кричіть щосили! – велів Ашот.

Та не пройшли вони й кількох кроків, як Гагік зупинився:

– Ашот, треба спершу подбати про їжу… Ходім глянемо, що роблять наші курочки.

Так, це було дуже важливо. Сніг суцільною пеленою покрив і сад, і коріння, і ягідні кущі. Зрозуміло, харчування мандрівників тепер повністю залежало від кажанів.

– Гаразд, Асо, піди й принеси вогню, – погодився Ашот і рушив з Гагіком до таємничої печери.

Кажани ще висіли на місці. Але як переловити їх? Хлопці задумались.

– Давай напустимо диму, хай задихнуться і попадають, – запропонував Гагік.

– Поки вони задихнуться, то можуть прокинутись, а тоді ми вже не зможемо їх приспати. Треба брати сонними, – сказав Ашот.

– Ні, давай спробуємо димом. Хіба по одному переловиш? А від диму за одну хвилину штук п’ятсот звалиться, як груші…

– Твоя пропозиція, Гагік, нерозумна…

– Залиш ти свою манеру командувати! – сказав серйозно Гагік. – Тільки й знаєш свого коня поганяти! Нема, щоб з товаришами порадитись!

– Ну, про що я з тобою можу радитись? Адже ти нічого в природі не розумієш.

Ашот був певен, що порада Гагіка нерозумна, але все-таки вирішив стриматись:

– Добре, хай буде по-твоєму.

Увійшов Асо з гіллям, яке вже диміло. За пастухом ішла Шушик.

– Хто тобі дозволив вийти в такому стані? – розсердився Ашот.

– Боюсь я там. Асо допоміг дійти… А чого ви в темряві сидите, не відчинете двері? Що ви знайшли?

– Почекай трохи, зараз побачиш.

Зібравши сушняк, хлопці склали його посеред печери і підпалили, затуливши перед тим дірку над дверима. Задушливий дим почав скупчуватися під стелею, але кажани поки що ніяк не реагували на нього.

– Хіба ти не знаєш, що вони закривають своїми перетинками навіть ніздрі? – пригадав Ашот. – Вони, очевидно, і не дихають!..

– Спробуємо ще. Може, все-таки трохи дихають, – не здавався Гагік.

І справді, коли під стелею печери дим згустився, почулися м’які помахи крил. Кажани прокинулись і, знайшовши в дверях якусь щілину, один по одному почали вилітати надвір.

– Лови, лови!.. Ой, полетіли мої курочки!.. – закричав Гагік і кинувся до дверей, хоч щілини були такі вузькі, що в них, здалося хлопцеві, навряд чи проліз би навіть жук.

Юні мандрівники розгубилися, а кажани тим часом зникали, ніби примари.

Гагік розгублено кидався з кутка в куток, поки нарешті не з’ясувалося, що саме крізь вузькі щілини в дверях вони й «просочуються».

– Затикайте, затикайте швидше!.. Всі щілини, скрізь, де проникає світло! – кричав Гагік. – Не залишайте щілинки навіть з макове зернятко, хай їм грець!..

Ашот був роздратований. Він сердився і на Гагіка, і на кажанів.

– Асо, гаси швидше вогонь! Даремно послухав… Тільки сполохали їх…

Коли, нарешті, всі щілини були заткнуті, а вогонь погашено, хлопці трохи заспокоїлись. Але великі втрати не давали їм спокою.

– Хотів зразу п’ятсот штук, як груші, струсити?.. Маєш тепер? – накинувся на Гагіка Ашот.

Той мовчав, пригнічений.

– Але ж через таку щілину й жук не пробрався б… – пробубонів він. – І як тільки вони проскочили?..

Питання справді зацікавило всіх. «Видно, ті, що вилетіли, були найменшенькими», – подумав Ашот. Він знав, що бувають кажани не більші за хруща. Вони можуть пролізти через таку вузьку щілину, через яку більша за муху комаха не проскочить.

Хлопець вирішив, що в якомусь далекому кутку печери якраз і зимує ціла колонія таких крихітних кажанів.

Значно пізніше, коли роздратування Ашота вляглося, він почав пояснювати товаришам те, що сталося.

– Я думаю, тут усе просто, – сказав він. – Тіло кажанів пристосоване самою природою до найвужчих щілин – до таких, через які можуть проникати лише вони, а ворог, що переслідує їх, не пробереться. Адже й у лисиці так. Вхід у її нору такий вузький, що в нього не влізе ніякий собака. Бачив на власні очі. А тепер давайте вийдемо, хай вони заспокояться.

Хлопці притулилися до скелі, щоб погрітись на сонці, й задумались. Було холодно. Ноги мерзли. Знову дошкуляв голод. Якби вони не захопились розчищанням проклятої стежки, то за цей час можна було б зібрати весь виноград і якось перебитися зиму. А що робити тепер?

– Якщо ми будемо стояти, то в нас взагалі нічого не вийде. Треба діяти… Асо, чи можна за допомогою твого ножа зробити яку-небудь драбину? – спитав Ашот.

– Як би тобі сказати… У нас немає слова «ні». Значить, зробимо. Навіть якщо не можна, все одно повинні робити…

– Тоді давайте знайдемо два високих і тонких дерева.

Але хіба знайдеш у кам’янистій ущелині, що виходить на південь, високі дерева? Вони є тільки в густому лісі та на північних схилах гір, де ніби змагаються між собою, щоб піднятися вище, до сонця, обігнати сусіда, дістати більше світла.

Тут же, в ущелині, дереву нема потреби тягнутися вгору. Навколо такий простір, а сонця так багато, що рослини стараються заховати коріння якомога глибше в землю, щоб не засохнути.

Найвищі дерева, які мандрівникам доводилось виривати, ледве досягли до середини стіни печери.

Поклавши поряд стовбури двох молодих дерев, хлопці міцно прикрутили до них своїми луб’яними «вірьовками» короткі поперечні щаблі. Утворилася тонка, не дуже міцна, але все-таки драбина. Хлопці занесли її до печери і приставили до стіни.

На такій драбині не дістанеш, звичайно, стелі, але для цього є інший спосіб.

Зрізавши ще одне молоде деревце, хлопці зробили з нього рогатину, схожу на ту, якою садівник зриває з яблуні плоди. Підчепить розсохою і зірве, та так обережно, що яблуко й не «відчує», як відірвалось од гілки.

Майже цілий день минув у цих приготуваннях. Коли ж нарешті все було готове, Гагік сказав:

– Драбина хитка, але мене вона витримає – я став напрочуд легким! Хлопці, я полізу, а ви міцніше тримайте з обох боків.

Гагік виліз і влаштувався на найвищому щаблі. Він підчепив розсохою одного кажана так, що той навіть не прокинувся…

– Лізь у мішок, голубе, – ніжно сказав Гагік, запихаючи кажана в сумку, що висіла в нього на шиї.

Ашот був задоволений: знайдено спосіб полювання. Але темп роботи Гагіка йому не сподобався.

– Якщо ти зніматимеш по одному за хвилину, тобі на цю роботу потрібно буде п’ятсот-шістсот хвилин…

– Шістсот?.. Дорогі мої! Значить, їх так багато?.. Куди ж нам поспішати? Будемо збирати штук по двадцять щодня, а інші хай поки що живуть на своїх сідалах. Почекай, я кину одного вниз, подивимось – прокинеться чи здохне.

Кінцем рогатини Гагік збив одного кажана на землю. Той не поворухнувся.

Діло пішло швидше. Гагік одного за одним швидко скидав з стелі кажанів, і вони не прокидались, бо спали вже вічним сном.

– Джан!.. – радів Гагік. – Тепер заживемо! Я ж казав, що треба з товаришами радитись. Я ж казав, що все буде гаразд! Не вірили?..

І він затанцював би на своїй драбині, коли б вона не була такою хиткою…


Розділ двадцять другий

Про те, хто жив у таємничій печері

Коли хлопці поскидали й зібрали всіх кажанів, Ашот оголосив:

– Тепер ми можемо сюди перебратися. Відчиніть двері! Подивимось на наше нове житло.

У печеру заглянуло світло, і хлопці побачили невелике приміщення з нерівними стінами й дуже високою куполоподібною стелею. Біля однієї стіни стояв на долівці глиняний горщик з покришкою. З-за нього виглядала якась дерев’яна ручка. Гагік узяв її і закричав:

– Сокира! Щоб я пропав, сокира!..

Страшенно заржавіла сокира мало скидалася на справжню, та коли зроблений Гагіком кривий посуд міг замінити емальовану каструлю, то чому б цьому знаряддю не виконати ту роль, для якої воно колись призначалося? Це просто було порятунком для хлопців. Ламати гілля руками – важка справа, а тепер рубай, скільки хочеш. Та й деяке знаряддя можна нею виготовити.

Підбадьорені знахідкою, хлопці кинулись по кутках печери і з жадібністю людей, які шукають скарби, мацали все, що потрапляло під руки.

Під одною стіною Ашот знайшов якусь грубу заржавілу залізну річ. Він виніс її на світло і радісно вигукнув:

– Капкані. Вовчий капкан!.. Ні, не на вовка, а на якогось більшого звіра…

Важкий і незграбний, з довгим хвостом, капкан був зроблений, очевидно, руками місцевого коваля. Він так заржавів, що шийка одного зубця стала тоншою за олівець.

– Я спіймаю цим капканом того звіра, – вигукнув Ашот. – Ба! Та він же зроблений на барса – вовків в ущелині нема. Так, так! Господар цього капкана полював на барса…

– Ну, знайшов чим захоплюватись! Подивлюсь краще, що є в цьому горщику, – сказала Шушик і підняла важку покришку. – О, пшениця! Смажена пшениця!

Нахиливши глечик, дівчина витягла кілька пригорщ смажених зерняток.

– Це, очевидно, дика пшениця. Я зустрічав таку на наших луках, – сказав Ашот.

– Звісно, дика, – попробувавши зернятко на смак, підтвердив Асо.

Пшениця!.. От коли б знайти її посіви, це був би порятунок! Уже чотири тижні хлопці не мали хліба в роті, і тепер, коли вони побачили ці зернятка, у них потекла слина…

– Розділити й негайно змолоти! – нетерпляче запропонував Гагік.

– Чим змолоти?..

– Зубами…

– Чудова пропозиція! – засміявся Ашот.

Дуже смачною здалася нашим героям пшениця, навіть смачніша за домашню кашу з неї!

– Тільки-но розтане сніг, ми повинні будь-що знайти поле, де росте ця пшениця, – вирішив Ашот.

Але хто жив у печері? Чому ця людина добровільно поселилася в такому жахливому, відірваному од усього світу закутку? Ховався чоловік від властей, чи це був розбійник, що грабував людей? Може, на старості літ він був змушений проводити останні роки свого життя далеко від людей?

Довго міркували хлопці, але не могли прийти до якогось певного висновку, поки зірке око Гагіка не помітило в глибині печери, на виступі стіни, стареньку, зовсім потріпану і почорнілу від пилу книжку. Ця книжка багато чого пояснила. Вона лежала перед невеликим каменем на виступі, де було викарбувано зображення хреста. А під виступом, на долівці печери, ще зберігся дрібний пісок. На ньому ледь помітно виднілися западини – сліди, залишені коліньми людини…

– В печері жив пустельник, – сказав Ашот. – Бачите, він тут молився. А книжка ця – молитовник. Я читав колись про таких людей. Все своє життя вони добровільно терпіли голод і холод і помирали, забуті людьми.


Розділ двадцять третій

Про те, як між полоненими Барсової ущелини і природою встановилося тимчасове перемир'я

Здавалося, що після великих бур і важкої боротьби з природою настало затишшя. Мандрівники знали, яку нову несподіванку готує для них Барсова ущелина, і, хоч відчували, що затишшя це тимчасове, проте трохи заспокоїлись. Так розумний полководець використовує паузу, щоб приготуватись відбивати нові атаки ворога.

Хлопці бадьорі повернулись у своє старе житло і почали готуватись до переселення в печеру пустельника.

Насамперед перенесли всю зброю, глиняний горщик, зроблений Гагіком, і залишки палива. Потім, туго набивши сухим листям свої куртки, перетягли постелі і м’яке соснове гілля, що правило за пружинні матраци. Зробивши кілька рейсів від печери пустельника до старої печери й назад, хлопці протоптали в снігу вузьку стежечку, і тепер неважко було переправити на нове місце і кволих товаришів. Шушик так стомилася минулого разу, що допомога їй була просто необхідною.

– Іди, Шушик-джан, іди, я тебе по-братськи перенесу на своїй спині, – запропонував Гагік.

Але дівчина відмовилась. Непевною ходою вона ледве пройшла до порога печери і раптом зупинилась:

– Ой, мало не забула їжачка!.. Ашот, поглянь! Цілий день тільки й знає, що спить, зарившись у листя. А вночі шукає, що б поїсти.

Дівчина повернулась, знайшла в кутку печери свого їжачка і взяла його в пелену. Звикнувши до своєї хазяйки, він більше не згортався у свій колючий клубочок, а тільки пильно обнюхував руки Шушик.

– На, з’їж винограду, золотко!..

Тваринка, рохкаючи, їла все, що їй давали, але найбільше любила виноград.

Коли їжак наївся, всі рушили в дорогу. Хворі йшли надто повільно і тому до нового житла дісталися пізно.

Так, нарешті, наші герої влаштувалися на зиму. Сокирою пустельника вони нарубали дров, потім добре вимили глиняний глечик і, наповнивши його снігом, поставили на вогонь. Ашот почав підраховувати запаси їжі.

– По. чотири кажани на кожного, двадцять на день, – підраховував хлопець.

– Послухай, дай ти нам наїстись досхочу, – намагався переконати економного начальника Гагік. – Хто знає, що може ще бути?!

– Що ти скажеш? – звернувся Ашот до Саркіса.

Той дрімав, зігрівшись біля вогнища, і не втручався в розмову.

– Я?.. Я думаю, що завжди краще більше, ніж менше.

– Ура, він уже почав жартувати! – зрадів Гагік.

Асо скромно мовчав, а коли запитали Шушик, вона тільки знизала плечима:

– Хіба я знаю?

Але можна було помітити, що вона погоджується з Гагіком, бо ніколи ще дівчині не хотілось так їсти, як тепер.

– Ні, товариші, – рішуче сказав Ашот. – Ми встановимо денну норму і не будемо порушувати її, інакше – загинемо.

Довелося погодитись. Хлопці підрахували, що, з’їдаючи за день по двадцять кажанів, вони зможуть розтягнути запаси м’яса приблизно на місяць. Звичайно, можливі інші шляхи добування їжі. Ось, наприклад, виноград! Чому не спробувати добувати його з-під снігу?

– Я йду в глиняні копальні, – заявив Гагік. – Принесу глини й зроблю чайник.

– Зроби й чашки, – замовив Ашот. – А ми підемо на виноградник. Вставай, Асо.

І вони вийшли з печери.

Найважче було знайти виноградну лозу під снігом і витягти її, та коли вже витягнеш, грона так і повисають у тебе перед носом! Тільки рви!

А винограду було дуже багато! Подумати, який це врожай, коли й борсукові вистачило, і зайцеві, і птахам, і стільки ще лишилося!..

… Хоч усе навколо було вкрите глибоким снігом, Гагік легко знайшов глиняні копальні по голих карагачах, що стояли біля них, і незабаром з великою грудкою глини в руках прийшов назад, у печеру.

– З цього вийде один горщик, – сказав він, – а чашки зроблю завтра… Ноги мерзнуть. Сьогодні я більше не піду. Ой, Шушик, та ти знову тремтиш?

– Мені чогось погано… Підкинь дров у вогнище.

– Зараз. Огонь і мені, до речі, потрібен – гарячий-прегарячий, буду посуд випалювати… А ти кріпись, Шушик-джан. У нас тут добре, не мине й двох днів, як ти видужаєш.

Підбадьоривши подругу, Гагік розпалив вогонь і зайнявся гончарним ремеслом. Ашот і Асо чомусь запізнювались. Надвечір Гагік уже випалював якусь нову кривобоку посудину, називаючи її чайником. Саркіс, ставши на коліна, тесав сокирою якісь клинки, а Гагік дерев’яною розсохою, схожою на рогач, витягав з вогню і радісно оглядав розжарений «чайник».

– Шушик, дивись! Не чайник, а краса! – І, підморгуючи, пошепки додав: – У селі кажуть, що в Гагіка з рук золото сиплеться… Ну й чудні. У піт кидає, коли таке чуєш.

Шушик тихенько посміхалась.

Ашот і Асо повернулися з виноградника і, стоячи на порозі, прислухались до розмови Гагіка з Шушик. Хлопець сидів спиною до них і, не помічаючи цього, продовжував розважати дівчину своєю балаканиною.

– Тепер, Шушик-джан, я тобі такий чай буду заварювати, що його пахощі почують в Айгедзорі і зразу догадаються, де ми. Смієшся? – Гагік помовчав трохи, а потім повчальним голосом додав: – А холоду не бійся, голубонько. Холод знищує мікробів. Ось чому ніхто з нас не захворів нічим заразним. І ще чим хороший холод? Тим, що він не дозволить розгулятись на твоєму білому личку веснянкам. Бо коли настануть теплі дні, твоє миле личко стане схожим на яйце перепілки… По-третє… холод добрий тим, що зміцнює людський орга… Ба! Та ви підслуховуєте мою мудру мову? – вигукнув Гагік, побачивши товаришів. – Що це, виноград? Для хворої?..

Асо став на коліна і з зворушливою турботою розклав перед дівчиною темно-червоні й жовті грона.

– А доглядальниці?.. – простягнув руку Гагік. – Цілих дві години я розважаю хвору, як цирковий клоун!.. Оце всього?

Швидко з’ївши свою порцію, Гагік урочистим тоном оголосив:

– Товариші, війни, що починалися в моєму шлунку, припинились. Настало тимчасове перемир’я. І завдяки кому? Світлій душі – пустельникові. Хоч би голову з могили висунув, почув би мою вдячність і знову заховався.

– Ой, які ти жахливі речі говориш! – запротестувала Шушик, бо їй стало страшно.

Стемніло. Всі вмостилися біля вогнища.

– Отже, зимуватимемо тут, – сказав Ашот. – Давайте обговоримо наш режим дня. По-моєму, вдень будемо добувати паливо і їжу. Як тільки стемніє, роботу надворі закінчимо і займемося чимсь корисним. Наприклад, кожний з нас буде повідомляти про якісь свої знахідки або спостереження, зроблені в Барсовій ущелині. Ми досліджуватимемо, вивчатимемо те, що буде найцікавішим. Крім того, ночі стають довгими, щовечора кожний з нас розповідатиме яку-небудь історію або казку. Так і час сплине непомітно, і ми навчимося чогось одне у одного.

– І тільки?.. – розчаровано протягнув Гагік.

– Хіба мало?

– Не мало, але треба ж за цей час принести якусь користь нашим батькам! – жартівливо сказав Гагік.

– Ти не жартуй! Коли в тебе є що сказати, говори, – обурився Ашот.

– Говорити мені нема чого. Але я не люблю, як дехто, проголошувати довгі та красиві промови. Я – людина праці! – І, сказавши це, Гагік рушив до порога печери. Але тут він зупинився, пробурмотівши собі під ніс: – Ой, уже стемніло!.. Асо, ножик з тобою?

– Як завжди. Прив’язаний до пояса, щоб не загубився.

– Ага… Значить, не зможеш дати його мені? Що ж, тоді ходімо зі мною. Заради ножа я змушений і тебе з собою взяти.

Асо, тихо посміхаючись, пішов слідом за Гагіком.

– Саркіс, а ти чого мовчиш? – ворушачи у вогні головешки, запитав Ашот.

– Що мені говорити? Важко нам буде…

– Нічого, витримаємо. Тут тепло, а їжа від нас залежить. Як нога? Ще болить?

– Ні, пухлина зовсім стухла, краще стало. Давай вичистимо цей мідний казанок, хай Шушик у ньому готує їжу.

– А чим його чистити? Землею?..

– Не допоможе. Мідь окислюється утворюючи сполуку з киснем. Значить, тепер за допомогою вогню мй їх роз’єднаємо. Зрозумів?

– А, вогнем?.. Зрозумів! Хороший спосіб!..

Ашот з Саркісом підняли казанок і, перевернувши його догори дном, поклали на жаркий вогонь. Але вони так довго прожарювали, що дно казанка почало вгинатися всередину.

– Швидше, Саркіс! Виймаймо, а то розплавиться…

Обпікаючи собі руки, хлопці витягли казанок з вогнища.

– Обійдемось без нього, – махнув рукою Ашот. – У нас є глиняний горщик.

Посідавши один біля одного, Ашот і Саркіс замовкли. Дивна річ, вони вже давно помирилися, і конфліктів між ними не було, однак, лишаючись на самоті, хлопці відчували якусь ніяковість і не знаходили спільної мови. З товаришами, в колективі, їм було краще.

Панувала якась неприємна, гнітюча тиша. Не витримавши її, Ашот встав:

– Подивлюсь, куди пішов цей шалапут.

Він зупинився на порозі й полегшено зітхнув. На фоні білого снігу недалеко від печери маячили дві чорні тіні. Це були Гагік і Асо. Вони щось тягли за собою.

Коло печери хлопці струсили сніг з взуття і ввійшли. Кожний притяг по оберемку гілля калини. Воно було тверде, але гнучке, з рудуватою корою.

– Бери по одній лозині і загострюй кінці, – звернувся Гагік до Асо.

Асо взявся до роботи. Загострені лозини Гагік встромляв у землю на відстані трьох-чотирьох пальців одна від одної.

Печера, в якій оселились юні мандрівники, була, на щастя, однією з рідкісних у Вірменії печер з земляною долівкою, що, можливо, утворилася від мулу гірського потоку. Як би там не було, а для такого досвідченого «кошикаря», як Гагік, це було дуже зручно.

– Що ти думаєш робити? – запитав Ашот Гагіка.

– Думаю без діла не сидіти. Знічев’я будемо плести кошики. Що ж робити довгими зимовими вечорами? Адже це праця, а праця як відомо, дає можливість жити. Якщо кожен з нас сплете за день півкошика, то навесні ми зможемо сказати, як будемо повертатися додому:

«Пробачте, а наш вантаж? Дайте, будь ласка, підводи».

– Ну, гаразд. Припустімо, що ми тебе послухаємо і сплетемо гору кошиків. А як їх витягнути звідси?..

– Невже ти думаєш, що підводам треба приїжджати прямо в Барсову ущелину? Розумний ти, Ашот, але голова в тебе погано працює. Ми зробимо це простіше: скинемо кошики з нижнього краю ущелини вниз, туди, куди під’їдуть підводи…

Справді, Гагік мав рацію. Кошики пружні, від падіння вони не попсуються.

– А як привеземо кошики додому, – вів далі Гагік, – візьмемо за поли нашого голову колгоспу Арута і скажемо: «Пробачте, а де наші трудодні?» Смієтеся? Смійтесь. Ми можемо жартома заробити тут чимало трудоднів.

– Нехай так! – погодився Ашот. – А лоза? Знайдемо ми тут потрібну кількість цього матеріалу?

– Лози вистачить. Щілини в скелях заросли чагарниками різних порід, я навіть назв усім їм не знаю. Я різатиму лозу, а ви носитимете.

Вирішено було розпочати масове виробництво кошиків. Тим більше, що й для Саркіса, який ще погано пересувався, ця робота була б зручною.

– Заняття саме для кривого. Я зможу цілий день сидіти й плести кошики, – зрадів він.

– Ну, що ж, оголошую майстерню кошиків айгедзорського колгоспу відкритою, – жартував Гагік. – Я призначаюсь головним майстром і завідувачем майстерні, Саркіс – моїм помічником, Асо – старшим агентом відділу постачання сировини, Шушик – плетільницею-ударницею. Яку даватимемо премію тим, що перевиконають план? – звернувся він до Ашота.

– За кожний кошик, виплетений понад план, – двох «курочок».

– Я вже один кошик понад план зробив. Давай двох «курочок»!..


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю