Текст книги "Темнота"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 32 страниц)

– То що тут, підкуркульнику поганий, розкрякався? – підступив до нього Мишко. – Хоч, щоб і тебе в огонь? Кажи, де Морози!

– Морози, питаєш? – казав спокійно і показував у небо Кандор. – Он! З димом. Не бачиш? Тепер ти доп'яв свого… Радій! Ха-ха-ха!

– Та що він! Та як? Гу-гу-гу! – загула юрба.

– А все таки, братця, як не кажи, не по Леніну діло робимо. Зачем дерево невинне тяти, – заспівав високий фальцет Макара Носа.

– Як кажеш, Носе, не по Леніну, – озвався знов голос Кандора. – Саме по Леніну… Мишко і Ленін тут разом…

– Ти но там, старий, придержуй губу, а то ми й тебе пошлемо за Морозами, – озвався Масляк.

– А так! За Морозами з ним! В огонь! Чортів підкуркульник! – загула юрба.

– А – киньте! – закричав Мишко. – Досить з ним! Діло зроблене! Додому! – і він повернувся йти, йому було, видно, не легко, рука почала кривавитися, двоє комсомольців підтримували його, один ніс його рушницю… За ним рушили й інші.

У пітьмі вечора, на тлі заграви заходу, під зорями, що з'являлися на всіх місцях широкого простору, ті люди здавалися гуртом вовків, що ось вирвались із свого лісу, наситились і побігли підтюпцем назад у хащі. Сильно несло згаром, дим усе ще клубами стелився порубом колишнього саду, а старий Кандор, підбарвлений сяйвом пожарища, стояв підпертий своїми милицями і проводив поглядом зникаючі тіні, прислухався до гомону, що все втихав і втихав, аж поки не втих зовсім, а тоді повернувся до сходу сонця і почав голосно проказувати: «Помилуй мене, Боже, по великому милосердю Твоєму…» І так проказуючи, пошкандибав довкола пожарища, інколи зупинявся, оглядався на всі боки, ніби хотів когось тут побачити, а в одному місці, відклав милиці, поволі й обережно став на коліна, перехрестився і між псальмою промовив:

– Мир праху твоєму, чесний трудолюбче! Дивився на небо, просто в надмірний простір над собою. Яке велике небо! І все довкруги! І старий підносить душу свою разом з поглядом очей, а уста щось мимрять невиразне.

І він не був здивований, коли, вернувшись до своєї хижки, несподівано застав Івана Мороза, що сидів на лаві біля столу і спокійно розмовляв з Маланкою.

– Ну, от, Іване, – проговорив старий, відставляючи милиці і за чимсь лапаючи рукою на полиці… – Боже діло! Чи ж думали коли, що таке побачать наші очі, – мимрив він.

– А де ж батько? – запитав Іван.

Старий нічого не відповів, лише розгорнув книгу, що дістав з полиці, і сказав:

– Помолимось за його душу…

– Ні. Чекайте! Як же все це сталося? – питав Іван.

– Сам знаєш, як сталося, – відповів старий.

– Та кажіть толком, – нетерпеливиться Іван.

– Толком? Іване! Що ти, що ти! Як толком? Де тут толк? Сину! Та я… Та я… Та я… Слів нема, сину, а ти толком. У землю йдемо! У землю! Через огонь… А як сталося – так і не скажу… Не знаю! Не бачив!

– Батька не бачили? – гостро питає далі Іван.

– Сьогодні ще бачив. Рано. Вийшов, було, на двір, сонце так гріє, а вони, бачу, також вийшли… Гарна, кажуть, Кандоре, весна збирається. Та, кажу, гарна то гарна, а кому з того втіха. Як, кажуть, кому? Людям. Хе, кажуть: люди жили, люди живуть і люди житимуть… Отак погуторили, погуторили, вони пішли до себе, я до себе, а десь так за годину-дві і почалось. Я плів оту-о колиску, Маланка сиділа отам, де і тепер… І враз вона забелькотіла, глянув на неї, а по її лиці тіні забігали…

– Хто ж міг це зробити? Батько? – запитав знов Іван.

– О, ні! О, ні! Свят, свят, свят! – майже злякався старий… – Ніяк, ніяк!

– Ну, а хто ж? – нервово питав Іван.

– Господь святий знає! – розвів старий руками. – От не скажу! Бо не знаю… Бо не бачив…

– Знаєте що, Кандоре! – промовив спокійніше Іван. – Тут заноситься на погане діло. Раджу вам іти звідсіль.

– Куди? – швидко відповів Кандор.

– Маю для вас місце.

– Ні! – казав старий спокійно і похитав головою. – Не піду.

– Вас уб'ють, – сказав Іван рішуче. Старий лише махнув нетерпляче рукою і розгорнув книгу.

Іван не мав ані часу, ані бажання молитися. По ньому було видно, що він у стані людини, що для неї слова, навіть ті надхненніші, тратять силу. Але він перечекав терпеливо і вислухав усі псальми, що ними супроводжував Кандор душу «раба Божого Григора» у ту її найдальшу дорогу, куди всі відходять і звідки ніхто не вертається. І щойно після того Іван пішов.

До Лоханських прибув серед ночі і то через чорний хід… Ніхто з них не спав, світилась мала лямпка, Мар'яна сиділа біля ліжка Вірочки. Коли Іван увійшов, вона схопилася і пошепки промовила: – Іване! За тобою приходили! Не гай часу! Тікай!

– Що з нею? – кинувся він до Вірочки.

– О, Боже! Нічого. Простуда. Пройде! Не гайся, Іване! – і уста її затремтіли. Доктор і Марія Олександрівна також наглили. – Отут маєш клуночок. Білизна, харчі! – казала Марія Олександрівна. Іван нічого не чує, він стоїть біля ліжечка дитини, вдивляється в її ледве помітне личко, вслухається в її майже нечуйне дихання. У коридорі виразно почулись чиїсь кроки, відчинились і зачинились вихідні двері…

– Іване, йди! – майже в один голос заговорили всі, а Марія Олександрівна втискала в Іванові руки пакуночок і благально шептала:

– Йди! Сину! Йди! Покинь усе! – А руки її дрижали, уста ворушилися, сльози текли по її зморщеному обличчі.

Іван поволі, ніби двигаючи величезний тягар, звівся на весь свій зріст, якось непритомно глянув на всіх, ніби він не розумів, чого від нього хочуть. Запанувала хвилинка тиші, і раптом Мар'яна вибухла на весь голос риданням, кинулась на груди Іванові:

– О, Боже! Чи ти нас чуєш?

А Іван, хапаючи повітря, ніби він задихався, пригорнув Мар'яну і низьким глухим голосом промимрив:

– Я вже йду! Я вже йду! Бувайте здорові! – і ковтаючи сухим горлом, схопив машинально клуночок і мовчки, навшпиньки пішов до виходу. Мар'яна провела його до дверей, сама зачинила їх, верталась похитуючись, ніби п'яна, з усієї сили трималась, щоб не впасти.

Згущена, глибинна тиша стояла в повітрі між чотирма стінами кімнати Лоханських, усі сиділи непорушно, німо, пригнічено, доктор зігнутий з похилою головою. Марія Олександрівна німа й бліда. Мар'яна заніміла з заплаканим обличчям і розпатланим волоссям. Усі чекають. Усі певні, що «вони» прийдуть. Кожний мент, кожної хвилини…

А коли через деякий час, у коридорі різко й нетерпеливо задзвенів дзвінок, усі, хто де був, зірвалися на ноги. Доктор пішов на дзвінок. Він намагався бути спокійним, але виглядав, мов пійманий на якомусь злочині. Марія Олександрівна забігала, ніби чогось шукала і не могла знайти. Прикривала нашвидку ліжка, підставляла під стіл стільці, закривала Мар'яну, ніби її хто мав забрати, зиркала на ліжко Вірочки і, здавалось, хотіла крикнути, як застукана пташина. Мар'яна підбігла до дверей і, зіп'явшись чомусь на пальці, ніби так краще почує, слухала. Чує слова, кроки, йдуть… Відбігла назад на своє місце біля Вірочки… І ледве встигла це зробити, як двері рвучко відчинилися, і один за одним, повільно, розраховано увійшло двоє широкоплечих чоловіків в уніформах ҐПУ. За ними обережно ступав доктор. Війнуло гострим і болючим. Мар'яна враз заніміла, в ній все напружилось, відчула в ухах шум, в ногах млявість. Марія Олександрівна дивилась і, здавалось, ніби вона бачить не людей, а гадів.

Ті ж спочатку повільно й мовчазно все довкруги оглянули, потім один з них скерував свій зір на Мар'яну.

– Ви його жінка? – почувся низький, бубнявий голос. Мар'яна намагалась відповісти, але відчувала, що не може. Не стало голосу. Вона заніміла. Усі її м'язи дрижать. Уста пересохли. Вона чула нові питання, але в дійсності вони не доходять до її свідомости.

– Я не знаю… Я не знаю… – мимрить вона непритомно.

– Як не знаю? Не знаєш, чи ти його жінка? – говорить той металевим голосом.

– О! Так! Так! – киває вона головою.

– Де чоловік? – падає знов гостре питання.

– Не знаю… Не знаю! – мимрить Мар'яна.

– Брехня! – чує вона окремі слова. – Він тут був! Ось його слід! – І він вказав на помості мокрі плями. Мар'яна глянула і тоді щойно почала вникати у зміст мови і вибухнула нагло плачем.

– Так. – почувся обережний голос з-за широких плечей ґепеушників. – Він тут був, але пішов… І куди – не знаємо. – Ґепеушник повернув верхню частину свого тіла.

– Доктор! Не валять дурака. Бабці своїй розкажіть! Та коли ви вже дійсно таки не знаєте… Що ж! Підете самі! – і він вказав на Мар'яну.

Марію Олександрівною шарпнуло, заквилила Вірочка, Мар'яна кинулась до неї.

– Товариші, – виступив з-за плечей доктор. Голос його зривається, але він говорить. – Товариші… Алеж… Дивіться. У неї хвора дитина.

– Так, так… У неї хвора дитина, – озвалась і Марія Олександрівна і навіть, здається, підбадьорилась.

– Да! При смерті, – додає доктор. Ґепеушники стояли непорушно, здається, навіть не слухали того лементу, мали щось інше на думці, один з них вийняв цигарки й механічно закурив, усі замовкли, на стіні чітко і спішно цокав годинник.

– Ще там подивимось, – рішуче каже один, і обидва одразу виходять.

Іскрина надії зажевріла в душах усіх трьох нещасних, і кожне з них боялось поворушитись, щоб, бува, не згасити її.

А годинник швидко цокав, у коридорі знов почулись кроки, знов відчинились двері. На цей раз увійшов лише один з аґентів. Випустив спокійно дим з рота, струсив пальцем попіл цигарки і байдуже казав:

– Да, Морозова. Підете з нами. Явиться муж – вернетесь. Бистро, бистро! І ніяких гвоздєй! – враз викрикнув він вийнятково різко.

Батько, мати й дочка заніміли, ніхто з них не міг рухнутись, Марія Олександрівна отямилась першою, руки її дрижать, ноги підгинаються, вона швидко хапає щось із одягу, щось із їжі. Вірочка сильно закашлялась і крізь кашель розплакалась, доктор і Мар'яна кинулись до неї, ґепеушник схопив Мар'яну за руку, Мар'яна падає, аґент вихопив з кобури револьвер…

– Вставай, стерво! Ми тут не прийшли бавитись в обмороки! – і націлив револьвера. Марія Олександрівна і доктор кинулись до Мар'яни, звели її на ноги. Мар'яна похитується. Через деякий час, вона вже стоїть на ногах закутана, подібна на мумію з клуночком під пахвою. Ні з ким не прощається, нічого не говорить і мовчки йде до виходу. Один з аґентів відчиняє їй двері. Батько й мати стоять занімілі в коридорі. Двері відчинилися й зачинилися. Настала глибока тиша.

IV

У суботу, двадцять четвертого березня, о шостій тридцять вечора, Іван Мороз зійшов з потягу на головному вокзалі Києва і поволі, з клуночком під пахвою, весь з ніг до голови зім'ятий, ніби пожований, з підпухлими очима, пропихався крізь збитий натовп до виходу.

Київ! Ось він той Київ. Не бачив його від часу революції, тоді ще, здається, був тут гетьман, усе блищало, рухалось, гомоніло. І де все то ділось тепер? Чому так багато подібних до Івана? І чому так багато сірого, ніби ця барва тут одна-єдина і іншої не сміє бути?

Зрештою Іванові не до того, має свої турботи, майже не дивиться і не бачить, озирається лише і майже не розуміє чого він тут, що хоче тут робити. Влився в рухливу, сіру, обезобличену, як і сам, масу і поволі рухається в якомусь напрямку, здається, байдуже якому. Тисяча вагань мучить його. Йде і не йде. Слід би знайти брата Петра, сина Василя, і разом знає, що не слід їх торкатися. Він же Іван, зачумлений, розсадник пошести, проклятий і викинутий. Він же незаконно ступає по цій землі і дихає цим повітрям. І як йому в такому вигляді з'явитися перед очі брата Петра, що ледве пережив ті ЧК, ті ҐПУ, ті чистки, нічні відвідини, зникнення, ліквідації. Петра зіпхнули до однієї кімнати колишнього його власного мешкання з усім його майном. Він ледве живе з дня на день, не будучи певним в завтрішньому дні.

Але Іван усе таки йде до свого брата… Там таки займає один куток і його син… До кого, зрештою, має зайти? Бодай поінформується, бодай знайде точку опертя, бодай відпочине… І зачекає вісток з Канева, – як там і що там, він же нічого не знає, що там діється, а знати конче хоче, особливо він турбується про свою доньку Вірочку…

Поволі, обережно знаходить він будинок, де мешкає брат, вагаючись, відчиняє двері, крадькома, ніби він злочинець, йде вгору по сходах, дуже слабо освітлених. Він придивляється до кожних дверей, густо заліплених різними цидулочками, старанно оминає кожну зустрічну людську постать, аж поки доходить до другого поверху і на одних дверях, між численними написами, знаходить: «Петро Мороз. Дзвонити – один довгий і один короткий».

Коли двері відчинилися, якась невиразна постать зустріла його на цьому порозі запитом – «Вам до кого?» – йому хотілося все кинути і тікати. Не кинув і не тікав… Промимрив швидко ім'я брата, і постать впустила його до середини, заваленої різними речами, і вказала на двері в кінці вузького проходу. Іван підійшов до тих дверей і постукав. І коли йому сказали увійти, відчинив і увійшов. І зупинився біля порога, мов жебрак, із своїм клуночком. І бачив у слабо освітленій кімнаті безліч речей на всіх стінах і у всьому просторі, а між тими речами побачив жінку, що щось смажила на примусі, і молодого парубка, що сидів далі в кутку при столику… Хвилина глибокої тиші наступила при цьому. Жінка, перестала смажити, залишила сковороду, зробила кілька кроків у напрямку Івана…

– Іван? – проговорила вона переляканим голосом, а очі її дивилися, мов би бачили мару.

– Так, – промимрив Іван. – Це я, Катерино! – Жінка кинулась йому на шию, і зайшлася глухим плачем. Іван незграбно намагався визволитись з її обіймів. – Ну чого, ну чого? – мимрив він і не знав, що робити. Парубок, що сидів у кутку, звівся і поволі підступив до Івана й Катерини. Катерина лишила Івана і кинулась знов до свого примуса. Іван глянув на парубка і якось ніби посміхнувся. – Виріс – диви! – промовив він, і обидва вони обнялися.

– Підходь, Іване. Сідай! Василю! Зроби там батькові місце. А Петра й Михайла ще нема… Вони зараз надійдуть… Сідай, Іване… – говорила Катерина

– Сідай, батьку! – каже й Василь і вказує йому на стілець біля столу. Іван сідає, кладе свій клуночок на колінах, ніби він лише на хвилинку зайшов і зараз ось відійде. І ніхто йому того клуночка не віднімає. І він не знає, що далі казати, а його очі збентежено дивляться по всіх стінах, що на них стільки тих портретів великих і малих, усіх тих, що їх імена чути на кожному кроці. І той з бурхливою чуприною і великою бородою, і той з лисою головою, і той з великими, гусарськими вусами, і інші, і інші. Їх тут так багато, що Іванові робиться ніяково. З'їдлива, сіра втома лягла на його обличчі і він має одно-єдине бажання: мовчати. Дивне, незбагнуте почуття купчилося в його нутрі: здавалось, він не прийшов до своїх людей і взагалі не до своїх, а попав до зовсім чужих людей десь на іншій плянеті, з якими він ніколи не мав нічого спільного.

Чекали на прихід Петра, а головне Михайла. Катерина, видно, дуже збентежена, Василь ще більше. І коли з'явився Петро і побачив Івана, він зблід. Іван це виразно помітив.

– Іване! – вирвалось у Петра, і він кинувся братові на шию, потім скинув своє старе, потріпане пальто і швидко ходив по хаті. Іван знов сів на своєму місці. – Діло дрянь, Іване! – казав Петро. – Чи бачив ти, що там вони про тебе понаписували? – запитав він, схопив газетку, що лежала на ліжку, і подав її Іванові. «Зламати спротив озвірілої куркульні» – мигнуло перед втомленими Івановими очима. Іван лише глянув на цей наголовок і відкладає газету. – Ні, ні, Іване! Прочитай! – каже Петро. – Там про тебе… – Іван бере газету і читає: «Розпорядження партії й уряду про ліквідацію куркуля, як представника окремої кляси, натрапляє на селах на впертий опір всіляких залишків проклятого царського режиму у вигляді куркульні, підкуркульників та різних інших їх пособників. Так у селі Ліпляві, Переяславської округи, озвірілий куркуль Микита Боровик почав стріляти в бриґаду активістів, при чому було вбито двох комсомольців і поранено голову райвиконкому Михайла Калиниченка.

Органам ҐПУ вдалося ствердити, що головним заправилом тієї бандитської зграї був відомий на цілу округу багач Іван Мороз, в минулому царський офіцер, що йому вдалося уникнути правосуддя пролетарської влади і аж до цього часу вільно перебувати на хуторі, не дивлячись на те, що свого часу там містився штаб відомого бандита Водяного, шваґра Морозового, до якого належав також сам Мороз і його рідна сестра Тетяна.

Коли ж настав час повної ліквідації того гадючого гнізда, Іван Мороз, щоб не віддати хутора державі, запалив його з усіх кінців і разом із своїми підкуркульниками вирубав у пень три десятини прекрасного овочевого саду. Надіємось, що на цей раз наші органи безпеки виявлять більше чуйности і подбають, щоб подібні елементи були з корінням винищені, де б вони не були, по всій території нашої великої соціялістичної вітчизни…»

Під час читання у кімнаті стояла велика тиша, і коли Іван дочитав і поволі відклав газету, Петро перебив мовчанку.

– Ну? Тепер ти нас розумієш? – казав він, і голос його був зовсім дубовий, ніби він говорив з підземелля.

– А ти віриш тому, що там написано? – запитав Іван також зміненим голосом.

– Що тут поможе – віриш – не віриш? Що тут поможе!

Іван мовчав, Катерина мовчала, Василь мовчав.

– А ви… – почав було Іван… – Того… Я ось того… Я лиш було… Знаєш… Зайшов… Ну, але раз так. Я ось піду, – і Іван устав.

– Ні! Іване, ні! – вирвалось у Катерини. – Куди ти підеш?

– Чекай, – казав вже спокійніше Петро. – Дійсно, куди підеш на ніч…

І саме в цей час, як бомба, увірвався Михайло.

– Батьку! – почав він було, але побачивши Івана, засікся…

– О! Дядько Іван! Здоров, дядьку! – подав швидко Іванові руку і міцно її потиснув. Усі стояли, усі сподівалися гіршого, всі полегшено відідхнули. Михайло одразу перейшов на інше. – Маю не таку несподіванку! – викрикнув він захоплено і вихопив із свого портфелю також газету. – Дивіться! – і вказав на першу сторінку. Усі глянули на газету. На першій її сторінці на весь зріст красувався портрет нікого іншого, як наймолодшого з Морозів – Андрія. З широкою посмішкою, з орденом на відлозі, у новому костюмі… І навіть в капелюсі! – От вам, дядя! – викрикнув Михайло. – «Он нас бйот по ліцу правдой!» – прочитав він на весь голос.

Несподіванка потрясаюча, громоподібна! Усі заніміли. Виявилось, що Андрієва книга «Ллють сталь», що свого часу вийшла у київському видавництві «Книгоспілка» і що зазнала нищівної пролетарської критики майже у всіх друкованих органах України за різні численні збочення, тепер вийшла російською мовою і несподівано наробила великого галасу. Сам Сталін висловився про неї: «самая крупная кніґа, какую мнє прішлось за послєднєє врємя чітать. Ана б'йот нас по ліцу правдой. Большевістская кніґа, настоящая!»

– Браво, дядьку Андрію! Браво. От це я розумію! – захоплено викрикував Михайло. Всі, за вийнятком Івана, заахали, загомоніли, заворушилися. Гробовий настрій, що його приніс Іван, змінився враз на райдужний. Сідали за стіл, їли смажену картоплю, пили гарячий чай, гомоніли. Згадували на всі боки Андрія, Михайло оповідав, яке враження зробила ця вість на комсомол, як йому ґратулювали. – Та що й казати! Звісно Андрій. Справжній Мороз! А ти, дядьку Іване, – звернувся величний Михайло до Івана, – одно прошляпив: невчасно кинув весь той хутір – бий його грім ясний! – Івана, мов би, цукнуло, але він стримався.

А Михайло продовжував велично:

– Знаєш же наші пречудові, епохальні часи пролетарської, так би мовити, фабрикації. Кинув би все то к бісовій матері і зайнявся б більш відповідною музикою, – бив би молотом, гнув би підкови, лив би, як Андрій сталь, – ех, ти гречка, гречка, дядьку Іване, а ще й битий і генералом був, а тепер вони, чого доброго, захочуть зробити з тебе крілика, вони ж у нас, знаєш, найбільші поступовці й дослідники, он наш Василь все те прекрасно знає…

Говорили так довго, властиво говорив Михайло, всі решта, навіть Василь, мовчали, Петро задоволено посміхався і поглядав на стіни, а Катерина лише то підходила до дверей, то відходила до свого Михайла і кілька разів показувала йому на губи. На Івана найшло знов пригноблення, він хотів хоч щось відповісти своєму племінникові, слова рвались з уст, але стримав себе. Не треба. Нема про що говорити. Все сказане.

А потім Михайло і Василь відступили своє спільне ліжко Іванові, а самі кудись зібралися йти.

– Але ж, хлопці… Куди на ніч? – турботливо питала Катерина.

– Прошу, мамусю, не хвилюватися. Твої виводки вернуться цілі і непорушні до тебе! – заявив Михайло при відході. І пішли…

Хлопці опинилися на вулиці, взяли напрям вверх бульваром Шевченка, перейшли на другий бік і йшли попри паркан Ботанічного саду. Було біля дев'ятої, погода провесняна, зорі ясні і сильні горіли в небесах, холодом тягнуло зі сходу, люди окремими точками сюди й туди сновигали… Хлопці радились. Мусять щось знайти для Івана. Це не легка справа, вони дуже добре це розуміють, але це зробити треба і мусять.

– Найгірше в цій халепі, – казав заклопотано Михайло, – що за нашими пролетарськими законами моралі, я мусів би оце прямісінько піти до ҐПУ і піднести їм мого дядечка на срібній тарілочці, мов апельсинчик. Я сам, і якраз учора, вимагав у комсомолі не знати ні батька, ні дядька, ані якого будь дідька, коли це потрібно «для справи». І враз отаке…

На розі Володимирської кожний пішов своєю дорогою. Василь повернув Володимирською в напрямку опери, Михайло з виглядом скинутого янгола, шествує вправо попри університет і зникає в тіні каштанів і будинків.

Історія Василя, сина Іванового, внука Григорового почалася на цих вулицях років три тому, коли він, ідучи за гаслом усієї тодішньої молодої України, спішив до града столичного «вчитися». Був він кращим учнем своєї канівської школи, особливо в математиці, але, як казав старий Григор, видно ми під якоюсь такою дивною планетою народилися, що нема нам місця у школі. Синів моїх не хотіли приймати «пани», а внуків «хами»; і так з сьомої кляси прийшлось Василеві звільнитися «за соцпоходження» і віддатися під опіку славетного Афіногена Васильовича Левицького, що був також позбавлений права викладати у школі, але не позбавлений можливости «вивести в люди» цього останнього Мороза і навіть ризикнути рекомендувати його, як екстерна, до Київського Політехнічного Інституту, де, до речі, його родич Федір Левицький, був на той час ректором.

Але ніякі рекомендації, тим більше такої небезпечної особи, як Афіноген Васильович, не могли мати тут впливу, а тому Василь з хутора залишився, можна сказати, на вулиці міста без засобів, без харчів, без даху над головою, на хутір вертатись не хотів, бо знав, що з ним буде кінець, а тому пішов по фабриках та заводах, аж поки не зачепився на Ленкузні, що саме тоді почала розбудовуватись, по ковальському цеху. Бив молотом, набив тверді, мов підошва, мозолі, діставши спочатку сорок, а пізніше шістдесят карбованців на місяць, чого йому ніяк не хватало навіть на харчі, але був ще хутір, і той йому помагав.

А з помешканням виручив його один, досить дивний і досить оригінальний священик, настоятель так званої Залізної церкви святого Івана Золотоустого, що стояла тоді ще на Єврейському базарі – протоєрей Прокіп Поспіловський – відомий книжник, архіваріюс і знавець цілющих трав, що підібрав хлопця, можна сказати, на вулиці і примістив його в одному з кутів захристії тієї ж церкви, разом з купами різного церковного майна, звезеного сюди чи не з цілого Києва.

А пізніше, коли Василь вбився в колодочки, і міг щось платити за свій куток, він перенісся на помешкання свого дядька Петра і зайняв там половину ліжка свого двоюрідного брата Михайла, де й застав його тепер батько.

І цікавився Василь не лише своїм молотобойством на Ленкузні, і любив він не лише одну математику, а й, ще будучи під опікою Поспіловського, почав він, не в пору добі і обставинам, займатися усяким тим крамом, що його знайшов у Залізній церкві… Спитатися б його лише, навіщо здалися йому оті різні дивовижні, закурені, писані бозна якою мовою, розбиті і забуті Леярди, Сміти, Сайси, кумедні халдейо-вавилонсько-асирійсько-фінікійські дослідники, що поруч з Григорієм із Нісси, святим Августином, Кедмоном, Ломбардом, Томою з Аквізи, Петром Мучеником і іншими, і іншими, чогось так зацікавили молодого хуторянина з хутора Морозівка, що він і сам не зміг би відповісти, чому.

– Чи не думаєш часом в теологи? – кпив з нього Михайло.

– Можливо, – відповідав поважно Василь.

– Тепер такий крам хіба не підходить, – казав знов Михайло.

– Чому? Он Ґете «мудрець ти той, що й був колись».

– Ґете! Спитай краще нашого Бухарина – той ті справи знає краще.

– Можна й Бухарина. – спокійно казав на це Василь. І взагалі він відзначався спокоєм, повільністю, розвагою… Ні. Не Михайлові, тому теперішньому, погодженому і сучасному, збагнути Василя. Він «хотів» пізнавати явища, хотів знайти відповідь на багато питань, що для Михайла були вже «ясними» і «розв'язаними», але для Василя вони видавались не тільки не розв'язаними, але ще більше заплутаними, ніж були до цього часу. І мова його була «інша», не «сучасна», не «властива добі» і він знав, що з багатьома речами теперішнього він ніяк не погодиться, як би і хто б їх йому не підносив. Але він мовчав. Він був весь у собі і з собою. Сам, здається, на якомусь безлюдному острові серед розбурханого, непривітливого моря.

А одного разу в його своєрідному житті трапилась невеличка пригода, що згодом обернулась у справжнє чудо. Це сталося, здається, на другому році його перебування у столиці. На заводі відкривали клюб, і на те відкриття запросили балетну школу відомої Лінчевської. Василь любив такі речі, любив мистецтво взагалі і він мусів там бути. Трохи краще, ніж звичайно причепурений, мішкуватий, у своїх окулярах, він захоплено слідкував за виступами молодих танцюристок і в одному характерному танці, зовсім не школярського типу, він несподівано помітив одну з'яву, що щось йому дуже нагадувала.

Перемігши вагання, він послав за куліси записочку на адресу молодої танцюристки, що її прізвище на програмці значилось Шур. Ала Шур. Записочка дійшла за призначенням. Це була та справжня Ала, яку він знав давно, хоч вона звалась тоді не Шур, а Рязанова. Це була та, що через неї так трагічно потерпіла свого часу карта Европейської Росії часів незабутнього «Афоґена» Васильовича. І зустрілись вони радісно, Ала була чарівна, приємно здивована і першим її окликом було:

– І як ти, Василю, шалено вигнався! – Здорове, свіже, відкрите обличчя Василя засяяло барвами веселки.

І після того Василь почав «бувати на Костельній» – у помешканні Али. Місяці, роки. Після кузні, після захристії, це було для нього справжнім благословенням неба. Це була чи не єдина в Києві, цього роду, кватиря, що якимсь дивним чудом залишилась недоторкнутою з часів «проклятого царського режиму». І спражні, тяжкі, дубові меблі, і перські килими, і справжня їдальня, справжній сальон, справжня кухня. І справлений рояль з купами нот, і товариство, залицянки, флірт, любов. Ніякий совєтський режим, здається, не мав сюди доступу, і на сторожі цього стояв Шур – інтендант, поставщик різних державних установ, справжній чудодій і справжній майстер свого діла.

Тут Василь почав також своє «тринькання» на фортепіяні, тут, завдяки знаному піяністові Манові, розвинув свою любов до шахів і тут, якраз за партією шахів, він ознайомився і сприятелювався з леґендарним командиром, героєм славетного Перекопу, заступником шефа генерального штабу Київської воєнної округи, Дубовим.

Ця остання подія відіграла в житті Василя ролю вирішальну. Дубовий, кажуть, був не лише леґендарним командиром з безліччю орденів на своїх могутніх грудях, але він також був першим шахістом всього генерального штабу, як також доля хотіла, щоб він закохався в прекрасну балерину Алу Шур і став її постійним і настирливим гостем.

Та сама доля захотіла, щоб одного разу, коли леґендарний герой саме відвідав свою прекрасну даму серця, Василь і Ман сиділи і завзятюще змагалися за партією шахів. Герой не міг видержати спокуси і замість розважати чарівну господиню, почав придивлятися до гри, спочатку так між іншим, а згодом захопився зовсім, забув за все на світі і лише викрикував різні бойові оклики захоплення. Гра видалась йому чудовою, і коли скічилась партія, герой забряжчав острогами і забажав сам зрізатись одну партію і то не з ким іншим, як з Морозом… І був весь, просто весь, розторощений, коли після впертого, довгого змагання, той вайлуватий хлопчисько в окулярах, обдарував великого воїна, раз за разом, аж трьома матами.

– Ну, знаєте! Як вас звуть? – запитав герой, весь п'яний, десь о третій ночі, встаючи після того третього мата. У Василя стояв на чолі піт.

– Мороз, – відповів він.

– Да, Мороз. Від такого мене облито потом, – промовив з притиском герой. – Мушу ще раз з вами зрізатись… Але знаєте… Солідно!

І вони умовились, і з цього почалося. Грали, змагалися. Дубовий все більше і більше входив в азарт, іноді у нього запирало віддих, він скидав з себе мундир, розщіпав пояса і разом все більше і більше переймався повагою до свого юного партнера.

– Чорт зна що! – вирвалось у нього одного разу після восьмигодинної, безперервної гри. – І як це ви, з вашими, можна сказати, феноменальними мозжищами та й опинилися отак за бортом?

Василь дав скромно зрозуміти, що тут, либонь, рішають не самі мозжища, а й інші, не менш важливіші причини, що герой одразу зрозумів, але що його ніяк не переконало. Він, до речі, був одним з тих людських типів, для яких існує лише одна форма їх вияву, в даному випадку це був воїн, що любить своє ремесло не за страх, а за совість, що знає своє діло, чесно і сумлінно виконує свій обов'язок, а до всіх тих «інших політик» яке йому «собаче діло».

Але зустрівшись з випадком Мороза, в ньому щось від обурення закричало: що це могли бути за такі «соціяльні» причини, що цьому здоровому, чесному, лобатому, з ясними очима, хлопчиськові забороняли вчитися, скажемо, математики? Він намагався якось цю справу збагнути, знайти в ній якусь логіку, але скільки він не трудився, нічого не міг зрозуміти. Розумів лише одно: молода людина, що з неї пре талантами, не може виявити своїх здібностей, бо десь комусь цього не хочеться.

І одного разу Дубовий, дуже просто й дуже рішуче, запропонував Василеві те, що було в його силах: вступити на військову службу. Василь спочатку отетерів: поперше, це не його покликання, подруге…

– А! Що там те друге! – перебив його Дубовий. – Плюнь! Смали до нас і баста! – висловився він своєю вояцькою мовою.

Василь задумався, бо було над чим задуматись. Траплялася нагода вирватись з кузні, до якої мав найменше покликання, але і ця нова можливість перекреслювала сливе всі його дотеперішні аспірації. Хотів бути професором, математиком, винахідником і враз таке.