Текст книги "Темнота"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 32 страниц)

V

Іван думав перебути тут лиш кілька днів, але прийшлось задержатись на довший час. Соковиті, ясні дні весни минали. Це ті дні, які Іван звик проводити в полі, під небом, жайворонками, вітром. Тепер інакше. Цілими днями в захристії. Довкруги базар, рух, гамір. Йому радили не виходити, і він не виходить. Він сам. Поспіловський цілими днями зникає і приходить лише пізно увечорі. Василь заходить вечорами, приносить їсти і також відходить. І ніяких нізвідки вістей. Заходив той блідий, високий хлопчисько з цвинтарища, приніс Іванове «барахольце», обіцяв, що дістануть якийсь документ, але минають дні і нічого не чути про нього більше.

Були це останні тижні великого посту. Згадував минуле. Вербна субота, Страсті… Брав у руки книгу… Спостерігав крізь дірку в стіні за рухом на площі. Заходив до церкви… Оглядав речі. І лише інколи виходив вечорами, щоб пройтися, щоб подихати свіжим повітрям. Його обличчя покрила блідість.

Наближалось свято Великодня. В ці дні місто наповнялось людьми із довколишніх сіл. Йшли молитися. У Велику Ніч собор Софії виповнений по береги, довкруги церкви двома рядами паски для свячення. Велике, подібне на пожежу, сяйво зноситься над церквою.

Вулиці і все місто так само настроєні святочно. Скрізь повно народу. На всіх перехрестях, на тумбах, на заборах багато написів, плякатів… Усі вони закликають народ не йти до церкви. Кому ви молитесь? – питає плякат. Як довго будете вірити в ті забобони? Безплатні кіна й театри, навстіж відкриті ресторани. Але вірні у церкві роблять своє. Для них Христос не міт, а дійсність, і Він сьогодні знов воскрес.

І враз біля одинадцятої години вечора, десь звідти, від політехніки, що на Брест-Литовській дорозі, виник і потягнувся до міста дивний похід із смолоскипами. Спереду кілька авт, на них на блискучому троні, «Бог» з бородою і пляшкою, розпатланий і п'яний «Христос», з виглядом розпусниці «мати Божа», сонми янголів у поляпаних кров'ю одягах, пузаті митрополити, попи, мули, рабини. Череваті кулаки, буржуї в циліндрах, банкіри з мішками золота. За ними «цар» Микола у порфірі з ножем, цариця у соромницькій позі, Распутін з пляшкою, Денікін, Колчак, гетьман Скоропадський, Петлюра… За ними Ллойд Джордж, Черчил, Пуанкаре, Пілсудський. А далі свині, осли, бики, гусаки… А ще далі кати й поліцаї… І написи: «Релігія – опіюм народу»! «Смерть попам і буржуям»! «Хай живе комунізм»! Оркестра, Інтернаціонал, свист, крики.

І все це пройшло вздовж бульвара Шевченка, дійшло до Володимирської вулиці, повернуло вліво, повз музей, повз Академію Наук, повз оперу, дійшло до площі Софії. За мурами собору заспівали Христос Воскрес, на площі заграла оркестра, закричали свині, бики, гусаки. Враз вирвались і полетіли в небо ракети, за мури полетіло каміння, десь брязнуло скло. Хтось пробує прорватись крізь браму Софії, але там стоїть варта. Боротьба, борюкання… Знов – Христос Воскрес, і знов Інтернаціонал… Нагнався вітер, залопотіли червоні полотна прапорів й транспарантів.

* * *

Ранок застав площу св. Софії безлюдною. На костистому бруку валялись рештки якихсь одягів, плякатів, каміння, папери. Сонце вибралось з туману лівого берега Дніпра і кинуло жмут тіней по верхах дерев і будинків. Місто затихло, закрилось. Усе живе, що могло і мало куди зникнути – зникло. Вулиці опустіли.

Лише не міг зникнути Іван Мороз. Він пережив ту ніч, бачив її зблизька, але коли над ранок захотів вернутись до своєї захристії, не знайшов її у тому вигляді, в якому покинув. Двері вирвані, потік паперів витікав з їх отвору, і вітер бавився листками старих книг. Ніде не було Поспіловського. Не цікавився, що там сталося, не пішов шукати свого клунка, а подався натомість вздовж вулиці догори без мети і напрямку. Хотілось бодай присісти, шукав такого місця і поволі опинився на пригорку Володимира над Дніпром. Простори ріки, Труханового острова, гирла річки Десни стелилися перед його зором. Князь Володимир благословляв хрестом схід сонця.

Знайшов першу ліпшу, ще мокру від нічного туману, лаву і присів. Коли і як заснув – не пам'ятає. Його зламане по половині тіло у пом'ятому одязі лежало, ніби недбало кинутий лантух, нижня його частина у порваних штанях звисала додолу, чоботи, ніби визуті валялись під лавкою.

Прокинувся нагло від дивного почуття, що весь час крізь сон турбувало його. Був і здивований і приголомшений. Здавалось, він лежить на виду всього світу. Сонце вже зійшло, піднялося і насторч міцно світило. Біля його ніг, на тій же лавці, сиділа людина з великим, костистим, погано голеним обличчям у старому чорному капелюсі на сивій чуприні. Іван від несподіванки отетерів, миттю сів…

– Простіть! – промимрив він і дивився великими, ще сонними, переляканими очима.

– Драстуйте, Іване Григоровичу! Так, так! Це я! – промовила людина дивно, скривлено, іронічно.

– Ви? Граф? – вирвалось у Івана.

– Як бачите, – відповів той з усмішкою. – Христос Воскрес!

Іван зовсім збився з пантелику.

– А! А! Воістину… – і вони обидва збентежено почоломкались.

– Чого так дивуєтесь? – питав іронічно граф. – У наш час… Ха-ха-ха! Так, так! Це я! Це я! Ха-ха-ха! Ось торкніться! І коли це ми з вами востаннє?.. Здається, теж на Великдень. Не пригадуєте? – Дивились один на одного, Іван питально, граф з іронічною посмішкою. – Не дивуйтесь, Іване Григоровичу… Нічому не дивуйтесь, – казав далі граф. Іван зміряв його поглядом від ніг до голови. – Так, так. Власною особою. Його сіятельство – граф Демідов, – помагав йому граф.

– А! – вирвалось у Івана.

– Між іншим бачив вашого сина, – казав далі граф. – Він і скерував мене на ваші стопи. Знаю, знаю… Всю вашу історію знаю. Але нічого… Перемелеться. Життя треба брати по-філософськи. Сон – життя.

– Алеж ви?.. – мимрив здивовано Іван.

– Та що ж я? – перебив його граф. – Живу! Може зайдемо до мене? Я тут ось недалеко. Та не лякайтесь! Гірше копи лиха не буде. А за одно й розговіємось. Дивіться який схід! Прекрасний! Гляньте на того он князя! Гадаєте, що його візантійські комісари чемніше поводились з нашими предками, ніж ці тепер з вами? Так само нагаями гнали до води, спасали… Видно Бог не дав нам права бути кравцями на власну міру. Все чужі свитки… І завжди затісні…

– Хм, – пхикнув розгублено Іван, а його посинілі уста і провалені очі прозраджували другий день без їжі. – Як то? То хіба затісно любити? Ближнього? – вирвалось у нього…

– Ми двополюсні, – казав граф. – На самій любові наша куля не захоче крутитися.

– Ну… А хіба? А хіба… ці?

– Ці те саме, лише з другого боку. Женуться за правдою і лютують, що не всі з ними женуться разом. Бачили, що там діялось на площі минулої ночі? Так, ніби шкуру ведмедя ділили. А все, бачте, тому, що дають огонь в руки дитині. Попечеться. Звісно. Найрозумніше було б – кожне лізь своєю діркою в рай! Ні! Тільки моєю! Тільки я! Збереться гурт зелених романтичних еклектиків і мотиличать… Побачите: вже завтра знов розбиватимуть лоби перед іконами. «Видибай, Боже, видибай»! Але… Зрештою… Не ми тепер в сідлі, не ми відповідаємо. Маємо свої клопоти. Так зайдемо, що? – казав граф. Вони встали разом і пішли поволі доріжкою догори. Іван похитувався, ніби він п'яний, граф усе ще міцний, ніби роки зовсім не торкались до нього. Минали прохожих. Погляд Іванів прояснювався, думки відсвіжіли. Бачив молодих людей, що йшли під руку і сміялися, бачив голубів у повітрі, бачив вітрильники на ріці. Граф говорив про абстрактне, щоб відтягнути від конкретного. – Коли б, – казав він, – наші люди відчували трохи перспективу, вони не потребували б бути все такими великими. Замість великих переворотів, робили б, наприклад, великі машини…

– То ж хочемо догнать і перегнать, – буркнув на це Іван, що почав і собі входити в ролю.

– Не знаємо лише кого. Кажемо Америку, а переганяємо свого ж хвоста. Американець вірить в діло, ми в небесні калачі. Людина, мовляв, може бути і без штанів, бож у раю не личать фраки. Наші суперники тим від нас щасливіші, що потраплять бути і без штанів і у фраках одночасно. Я сам бачив у Лондоні голу людину у циліндрі, що співала на площі аллілуя, хоча там за один поцілунок на вулиці арештують.

– І його не арештували? – запитав Іван.

– Арештували – розуміється. Але то не був божевільний. То був лише американський газардер, що вдарився у заклад на сто тисяч, щоб доказати, що людина у своїх діяннях може бути необмеженою. А думаєте, що наш Іван Іванович такого б не зробив? Зробив! Лише з однією різницею: він забув би надягнути циліндра… Вважаючи, що ніякі компроміси тут недопустимі… І його б не арештували, а зробили б з нього блаженного, – ха-ха-ха! – Іван зробив також подобу усмішки.

– Але і в нас все таки земля крутиться, – промовив він.

– Серйозно беручи – так, – казав граф, коли вони вже були на пригорку побіля Михайлівського манастиря, що його саме почали розбирати, і звідки розгорнулось ще більше простору, ніж перед тим. – Цього не думаю заперечувати, а скорше навпаки: коли б так нашій історії та не трапилось отих Батиїв і Тамерланів, воно напевно було б зовсім інакше. Вони зруйнували не тільки наші замки і міста, вони зруйнували нашу душу, нашу логіку, нашу рівновагу. Отут на цьому місці стояв замок. Прийшли Батиї і знесли. На порожньому місці побудували манастир. Тепер ось зносять манастир… Запихають місце будинком ЦК КПбУ. На цьому місці стояла столиця цього простору. Прийшли Батиї і перенесли її на багна Гнилої Води. Знаєте… Століття таких зривів… Ампутацій… Хто б видержав. І вірте мені чи не вірте, а Америка не була б сьогодні колюмбійською, коли б не ті герці. Хоча, зрештою, вона і тепер у добрих руках… – закінчив граф примирливо.

– Думаєте, що її не можна відкрити вдруге? – несподівано, наївно і обережно запитав Іван.

– Ха-ха-ха! – засміявся граф вдоволено: – Та пробуємо. Фантазії не бракує… Чи хватить засобів.

– Такі справи інколи вимагають найскромніших засобів, – каже Іван. – Я переконаний, що коли б Кортез мав техніку, а не мав душі еспанця, ацтеки жили б до нашого часу.

– Ха-ха-ха! І правильно! І правильно! Тут і небесними калачами можна поорудувати, ха-ха-ха! Але ось ми й дома…

Вулиця Горовіца, колишня Велика Житомирська. На третьому поверсі. З однієї кімнати. Гравюри Дюрера на стінах, краєвиди Дніпра з вікна. Івана запроваджено до ванної, дано йому кусень мила, бритву, рушник і коли він, згодом вернувся, то виглядав, як Адоніс. Він побачив стіл, гідний Лукулла.

– У мене, звісно, не хутір, – захоплено казав граф, – але як на час і обставини – хватить. Присідайте!

Присідають, наливають… Христос Воскрес! Христос Воскрес!

– Ааа! – крякнув граф. – Ну, а ви ж то що? Молодичка? – здивувався, коли побачив, що Іван лише пригубив. – Почекайте. У цій моїй подобі, я міг би й не потягнуть, – відповів він і почав їсти. – Так моріть! Голод не свій брат. Розумію. Прогнали з хуторів Морозів, а інших таких дурних не знаходиться…

– Зброя! Зброя! – каже Іван, що почав одразу, від першого ковтка, п'яніти. – Голодом світ поб'ємо! – набирався Іван зухвалости. – О, ні, братіку! Це прекрасно. На кулаків! На Берлін! На Париж! На Лондон, – го-го-го! – мичав Іван крізь жування, по-дитячому вимахував рукою, що в ній цупко держав шинку, а потім ближче підсунувся до графа і інтимнішим голосом говорив: – Не знаю, хто ви тепер – граф чи не граф, але хочу сказати: Морозів вигнали з хуторів і правильно зробили! – пристукнув він по столі. – Здохнемо ми – здохнуть і вони. Мишко господарем не був, не буде, бути не може, тепер, завжди і во віки вічні. Так вже його, того героя, мудро сотворено, щоб не бути йому людиною! – і Іван знов стукнув по столі. І засміявся. Засміявся також граф.

– Налити ще? – запитав він.

– Налити! – прохрипів Іван із шинкою в зубах. Іван випив… І продовжував: – А ті наші курячі філософчики одного разу пізнають «народ», – ха-ха-ха! Одного разу… «І в час вечірній, пізній час, вас привітає ҐПУ», – ха-ха-ха! Буде! Буде! Знаю! А ті там заграничні пузаті немовлята і ліберальні ідіотчики… Дістануть вони ще свою порцію спасіння – механізацію, націоналізацію, кооперацію, колективізацію. Від вух до п'ят медаликами обчіпляємо… То-то, братіку, буде потіха, коли шановний наш приятель Мандерфільд та займе одно з найпочесніших місць у одному з кабінетів святого Саватія, що на острові блаженних Соловецькому та на морі Білому…

– Люблю! – викрикнув граф, а очі його світилися, як ліхтарі.

Іван розливався:

– Ми їм, голлівудським варварам, покажемо де стирчать мозки, а господін Каплін не чортиком, а чортиням задриґає під нашу балалайку, – ха-ха-ха!

– Ех, і люблю! – регочеться граф. – Браво, Іване Григоровичу, браво! Зовсім по-моєму! Це по-моєму! Ще по одній?

– Хоч би й по дві! – вторував Іван.

– І до діла… Діло маю до вас, Іване Григоровичу, – казав граф, і очі його зупинились на Іванові. Але той не дочув. Він скінчив шинку і старанно взявся до ковбаси. Його зуби завзято працюють, щоки зарожевілись, сірість уст змінилась на бузову блискучість, очі піднялись з своїх ям. – Братіку! Мозки, як ваші, не сміють дармувати, – продовжував своє граф. – І не мале їх призначення. Усе зробимо – кажіть! – викрикнув граф.

Іван ніби прокинувся.

– Як? – запитав він швидко.

– А так: за кордони нашого обширного отечества не хочете? – чує Іван ніби з туману.

– Куди? – перепитує, перестає жувати, очі стають круглими.

– За кордон! – повторив граф, а обличчя Іванове розплилось в його очах, мов би в кривому дзеркалі.

– За який закордон?

– Та за кордон! Звичайний.

– О! За кордон! Ха-ха-ха! І як же так, Федір Федоровичу! Кпитись над бідним Іваном. Чудак ви, їй-богу! Ха-ха-ха!

– Яке там кпитись, що значить кпитись? За кордон і баста! Першою клясою. Без пересядки. Київ – Берлін і точка. – На Івана нападає хижа веселість, він регоче, як жеребець.

– Ех, ви ж і граф! Ну ж ви й… І навіщо всілякі там драглі? Я ось перед вами – беріть і крито!

– Е! Е! Так не думайте! Ні, то ні! Я направду думаю з вами добре…

– З жартами, щоб не було смутно?

– Ну, й дітьо! Пропоную діло, а воно брикається. Замість Сибіру, Оніглагу, пропоную Берлін, Париж. Сідає до першої кляси, їде… Божком буде, а тут з хлопця коржа зроблять. І не розуміє. – Іван дивиться на Демідова, очі ростуть.

– Це значить як? На… На провокатора?

– Ах, які слова! Вісім років у цій юшці і неграмотний. Сам же хвилину тому співав про різних тих голлівудчиків. Яка провокація? До нас горнуться, простягають руки, вопіюща кривда пролетаріятові. Пригорнім! Визвольмо! Мільйони простягнутих рук. Що ви, Іване Григоровичу, їм відмовите. Штовхнете чоботом у прірву полонених і страждучих дітей – що ви, що ви? Від кого, від кого, а від вас такого звірячого очерствіння не сподівався. Яка, питаю, провокація? Самі хочуть! Самі! Розумієте? Самі! Зовсім так само, як свого часу ми з вашим Сопроном, хотіли визволитись з рук ненажерливого капіталізму… А чи нам, скажемо по совісті і отверто, менше потрібно Гібралтару, ніж іншим смертним? Кажете, не по дорозі? По дорозі! Все по дорозі, всі Атлянтики добрим людям по дорозі. А головне, все то спілі груші, лише настав полу, і посиплються. Англія ще там борюкається, а Париж, а Берлін, а Прага. Рубіни, найкращі рубіни нашої пролетарської корони, – «камради», «наші руске братші», другого такого Бенеша у віках не знайдеш – і мудрий, і впливовий, і ліберал, а вже наш лисий покійник казав про лібералів – змусити їх пройти з нами не аршин, а два, а не захочуть – без них і через них. Вивів отак на п'ятий поверх, показав вікно і стрибай! І не стрибне. Хай попробує не стрибнути… От вам і Европа – «шаґні і всьо в рукє твоей – владичествуй», – мовляв мудрий Тютчев.

– Так. Прекрасно! Але при чому тут старі кальоші – Іван Мороз? – враз вибухнув з рожевого туману Іван. – Лишенець – раз. Гречкосій з роду в рід – два. Куркуль – три. Ворог народу – чотири. П'ять сотень гріхів смертних, а ви в апостоли рядите. Та ж я вам такого напряду, що до кінця віку не розберете. Пошлете в Берлін, а я опинюся в Буенос Айресі…

– Ну! Не дуже, не дуже, Іване Григоровичу. Знаємо, що варимо. Мороз є Мороз, скрізь на місці, дивіться лиш на молодшого братіка, не гаразд такими помітати. А десь там опиниться, наші руки стали довгими, сягнемо і до дна океану. Налити ще?

– Налити! – злісно прохрипів Іван і задубів, вп'яливши погляд у гравюру Дюрера, що показувала Лицаря, який розмовляє з Смертю.

Граф наливає, дебела його, заросла рука злегка тремтить. Іван це помічає. Грива його голови настовбурчилась, все гойдається, ніби вони на розбурханому морі. Іван схопив графа за руку і розлив горілку.

– Стоп! Досить! – Граф глянув на нього гостро. – Чого хвилюєтесь? Дрейфите?

– Я більше не можу.

– Що значить не можу?

– Не можу – і все! – пустив графову руку. – У мене тут, – казав – така жилка – заткнеться і хоч ти вмри.

– Ну, що ж! – каже добродушно граф. – Хребет зламають, зуби вичистять… І жилку від того… Відмонтують… І пошлють, куди хочуть. А навіщо? Кому з того радість? Мені, вам, пролетаріятові, світові, Бенешові? Не хуліганьте, а робіть, як кажу – виграєте. У нас стріляють у потилицю, але ті найгірші і тих найгірших, а мудрі живуть і виживуть, а вам, кажу, влада належиться, як і штани, не розкривайте рота, а погоджуйтесь…

– Ну, ви ж і скептик, скажу вам, Федоре Федоровичу! – вихопилось у Івана, і він пильно глянув на графа.

– Що значить? – відповів той, і в його голосі відчулось збентеження.

– Нічого не значить. Просто. Не вірите. У мене, в себе… У Мишка… У прямі дороги! – казав він з гіркою усмішкою…

– У якого такого Мишка? – не розумів граф. – Які дороги?

– Є в мене такий. Мишко! Народ! А дороги прості! До речі!

– Переросли, братіку, простоту. Діло земної кулі робимо.

– І робіть собі на здоров'я.

Граф замовк. Мовчав і Іван. Рука його, поросла золотавими рослинками, лежала простягнута на столі, чарка горілки іскрилась в його зіницях, м'язи щелепів вигравали під загорілою шкірою.

– По-моєму, – казав знов Іван, – кожний повинен робити свою роботу. Мишко свою, ви свою, я свою! А ви зробили з нас ослячу оркестру. Не піде! Не піде! – і він твердо стукнув кулаком. – Ні! Копати канали – так! Шпіонити – ні! Чорт з нею з усією земною кулею! Іду!

– Не розумієте, Іване Григоровичу, що є часи в історії людства, коли так мусить бути. І я протестував… Тричі на Сибірі побував… Але сьогодні не вірю ні в яких Архімедів. Вірю ось в ослячу оркестру. Що затіяла грати… І сам ось став оранґутанґом з контрабасом. І вас втягаю… А ви тікаєте. Куди? Де знайдете для себе місце? А у мене он порожнє, чисте ліжко…

– Іду! – каже Іван.

Граф зміряв Івана з ніг до голови і похитав головою. Скептично посміхнувся і каже:

– І вірите, що втечете?

– Не вірю… Але йду!

– Куди ж підете?

– Чи ж мало доріг у совєтському союзі. Ви знаєте, і я знаю. Ви не боїтесь, і я не боюсь.

– До побачення, Іване Григоровичу, – сказав байдуже граф і подав Іванові руку. Іван потиснув її і, як був, вийшов.

Ступав легко і вдоволено вниз вулицею і щойно згодом помітив, що стопи його направлені до залізничого вокзалу. Рішення їхати за всяку ціну і при всякій погоді вирвалось несамохіть. І здавалось, що він спізниться, що втече потяг. З кожною хвилиною збільшував крок, а по Беззаківській перед самим вокзалом, майже біг. І несподівано на розі перед самою метою, йому заступив дорогу добродій у цивільному.

– Громадянин! – озвався той. – Чи не буде прикурити?

– Нема, – кидає поспіхом Іван і біжить далі.

– Не спішіть, – озвався добродій. – Сьогодні білети лише на довідку.

Ці слова догнали Івана, мов би куля в спину, ноги його помітно підломилися, м'язи в'янули, інстинкт бив тривогу. Але йшов. В голові виник негайно новий плян. Повернув уліво, обійшов квартал, перетяв кілька подвір'їв і шукав виходу в бік Либеді до Деміївки, навпоперек до Голосіївського лісу, на Васильківський шлях до першої ліпшої зупинки на перший ліпший потяг. І перш усього до Канева, а там буде видно.

Сутеніє. Іван не йде, а біжить – долиною, стежками, на глиняну немощену дорогу з глибокими коліями, що місцями вже висохла і що здіймається луком під гору до Байкового цвинтаря, перетинаючи його на дві половини.

Мир, тиша, спокій. Сонце зайшло. Перлямутрові, шовково-ніжні тіні лягли, запахи пливли разом з повітрям, долиною від Дніпра свіжою, бадьорою вогкістю тягнуло. Небо дзвінкою, тахло-синьою банею вкривало величний простір. До втоми ніжна, прозоро ясна весна торкалася кожної гілки надхненної рослинности, і чути виразно творчу силу її нестримної волі.

А Іван біжить. Йому душно. Розхрістує свого піджака. Хапає грудьми, мов ковальським міхом, повітря. Серце, ніби далекий грім, б'ється і віщує грозу. Був уже на висоті цвинтарної брами, як почув за собою гуркіт машини. Що ж тут дивного – машина. Але Іванові робиться тісно і тяжко. Тікаєш і не можеш утекти. Він звільняє ходу. Йому конче треба зайти до Романа. Ще кілька кроків, і він поверне вправо. А звуки біжать за ним дуже швидко, гудуть, збільшуються. Ось блиснуло світло рефлектора по вибоях, розтягнуло Іванову тінь далеко вперед під пригорок. Спина Іванова облита сяйвом, воно пронизує його наскрізь, вони там його бачать, ще хвилинка, ще мить.

– Ей! – чує Іван. – Куди веде ця дорога? – Іван не оглядається, Іван не відповідає, машина, здається, сповільнює хід, Іван іде далі краєм дороги, машина швидко його минає, густа тінь вечора знов оповиває його, він доходить до брами цвинтаря і повертає до середньої, головної його алеї.

Іван відідхнув вільніше… Чує, що машина поїхала далі, і він починає усвідомлювати себе виразніше. Фу! Що це з ним діється? Він боїться, він виразно боїться, кого і чого він властиво боїться? Він іде швидко середньою алеєю повз хатину вартівника, повз стару каплицю, надгробки і хрести стоять на своїх місцях, але він їх не зауважує і про них не думає. Шукає свого старого місця з наміром побачити Романа, скоро знаходить його і лізе в підземелля

Велика, оп'яняюча радість огорнула його, коли він опинився серед цього повного тіл, випарів, диму, простору з тією скринькою посередині, з тими полицями, з тими купами лахів, з тими розбитими головами. У півтемр'яві Іван бачить лише загальні обриси, лише тіні речей і людей. На скриньці посередині купа розломаного білого хліба і побитих різнокольорових яєць. Очима шукав Романа. Побачив його на одній з полиць. Він лежав з великими, синіми підтьоками біля очей, з темними плямами на восково-блідому змореному, маленькому дитячому обличчі. Помітив Івана, поманив до себе порухом руки, посунувсь під стіну, зробив маленький шматок місця біля себе, хрипів крізь силу.

– Шукав вас… Маю для вас виписку… Сідайте… – Мала, церковна, воскова свічечка горіла біля його голови. Іван не сідав, Роман з великим зусиллям звівся, щось шукав у своїх лахах і подав Іванові папірець. Іван узяв його і старанно заховав.

А побіч говорили, викрикували, були, видно, усі чимсь схвильовані. Згодом Іван розібрав ту збірну мову. Говорив хлопчисько у лахмані з купою темного, збитого волосся на малій голівці. Усі неймовірно зацікавлені, шиї витягнуті, очі горять.

– Розуміється, я його того… різнув, чортова мати, у морду, він крикнув і кинувся на мене, я нахилився і головою в матню, він полетів, я схопив паску і в ноги. Тут на мене по дорозі вся та оркестровка… Я, конешно, мотнув через всю ту машинерію, через Распутіна, через янголів, через якогось чорта з вилами і пірнув в народ по ту сторону, просто перед Хмельницьким… Під ноги попала якась дівчинка, я їй в живіт. Крик. По пиці, чую, мажуть – чортова мать, а я під ноги, повалив кількох бабів, заплутався в спідниці, мало не загруз, але вирвався і в ноги. Три паски стюрив. І десять яєць. Так! – І він тріюмфально чвиркнув крізь зуби на стіну.

– Бре', Сєнька. Не три, а дві, – озвався інший подібний.

– Три! – скривив презирливо закривавлені, тонкі, мов пелюстки, уста перший. – І дві ковбаси! – додав з притиском.

– Братці! Чуєте? – Дві ковбаси! А де ж вони? – вирвався крикливий голос.

– Сам зжер! – озвався інший.

– Сам? Чуєте, сам. Дві ковбаси! Бий!

Усі приснули, ніби пружини, але почувся з боку Романа голос:

– Ех, ви! Звірі! – Усі враз затихли, але так затихли, що нагадувало ту тишу, коли тут лежали покійники. Це тривало хіба одну секунду. Потім усі, ніби по команді, люто, різноголосо, дико зареготали.

– Братці! Шпана! – кричав з останніх сил майже голий, з вийнятково довгою шиєю, хлопчисько.

– Знаєте, де папір? У попаааа!

– У попааа! – закричало з десять голосів нараз. – Урааа!

Роман, як був, зірвався на ноги, штани йому спадають, під пахвою якась книжка.

– Урааа! – ревла зграя і посунула на Романа. Роман стрибнув на скриньку, його атакують, він плигає просто на голови – метушня, крики. Роман падає, на нього навалюється гора тіл.

– Єсть! Куримо! – викрикує довгошиїй, що вирвався з купи і потрясає над головою книжечкою. Зграя лишає Романа і накидається на довгошийого. Роман миттю зривається і знов стрибає в масу. Знов усе клубком, знов лиця, руки, ноги з шаленою швидкістю мигають. Іван збагнув справу, вихопив кусень газети і крикнув:

– Папііір! Увага – папір!

Але зграя його не чує, Роман знов на долівці, книжка знов у руках довгошийого. – Ей, ти! – кричить Іван. – Навіщо рвати книгу! Ось тут папір справжній.

– У нас також справжній, – кричить довгошиїй, але інший вириває йому з рук книгу, кидає нею в Романа і хапає з рук Івана папір. – Єсть! Куримо! – викрикує він переможно, дере газету на кусники, як попало і кидає кожному в лице. Усе задиміло, усі плавали в диму, мов у желятині. Роман ледве встав, йому поміг Іван, книжка була потріпана, Роман заховав її знов під пахву, бо іншого сховку не мав.

– Скурим! Усе одно скурим, – хвалився один, що підійшов до Івана і був тому хіба по пояс, але дивився, здавалось, згори. – Ти, дядя, який будеш? – запитав він важно.

Іван вагається, а другий голос помагає:

– Не бачиш? Куркуль.

– А гроші маєш?

– Маю, – каже Іван.

– Витрясай хіба, – пишно говорить той далі.

– А тобі нащо гроші? Ти ж не куркуль, – каже Іван і посміхається іронічно.

– Шпана! Слухай, шпана! Він питає! – обернувся малий півзворотом до своїх. Дружній регіт.

– Підпихни – зрозуміє, – озвався інший голос, але тут же вирвався наперед найбільше обідраний, що мав навіть голу гузницю і глухо прохрипів:

– Остав чоловіка! Не бачиш – свій?

Іван пізнає у своєму приятелеві того самого, що вирвав йому речі; сліди поганої хвороби виразно позначили його маленьке обличчя.

– Я ж, братці, пожартував. Ніяких у мене грошей, – каже Іван.

– За такі жарти у нас можуть і кендюхи навиворіт обернути, – почув Іван відповідь і після того його залишили.

Дим густішає, гамір також. Котрийсь скандував хрипло:

 
Ех, Страмболі – розкоші шпани!
Розкажи-но, Толечка, як стягнув штани.
Девочкі-пропєточкі, по пятнадцять-дцать,
Нє ломайся, дєтогка, дай поцєловать.
 

А інший йому вторував урочисто:

– Жив-був баран, що звався Роман, що сіяв дурман. Ей, ти прахвостище баран, що ти за пан? Я не пан, а дурень-болван. Не маю ні рогів, ні хвоста, але маю…

– Скотина! – вирвалось у Романа.

– Я скотина, а ти ідіо-геліо-тропина. Ні, ви тільки послухайте: весь той наш глист-ромашка вірить ще в небесну канцелярію. Чи розумієш ти, сліпа курко, що в стратосферах, крім планетаріїв, ніяких богів не існує?

– Скот! – зареаґував знов Роман.

– Я скот, а ти ідіот!

– Ні, він дівчинка-цілиночка. Давай візьмемо!

– Ні, братця! Не туди! Це така теличка-ягничка. Шамать не хватить, на ковбасу змелемо.

– Не годиться проект! Запісний!

– За крілика стане…

Реготали, пищали, свистіли. Роман лежав і мовчав. Руки його гарячі, уста засохлі, очі закриті. Іван хотів би відійти, тут нема для нього місця.

– Ви ж куди? – помітив Роман Іванів намір. – Не зважайте. То вони за Євангелію… Мене там минулої ночі потовкли. Не дивуйтесь їм… Вони ж не знають… Лягайте тут – і він намагається звестися.

Іван все таки відійшов, не прийняв цієї жертви. Сила тієї маленької людини допомогла і йому, він заспокоївся, і опанував собою. Решту ночі просидів на нагробку біля ноги янгола з відбитими крилами.

А у п'ятницю, дванадцятого квітня, під вечір, оминаючи людніші вулиці, Іван спокійно ішов до головного вокзалу. Усі попередні дні минули для нього без пригод. Його виписка в кишені, залізничий білет також, о шостій сорок п'ять відходить його потяг. Небо ясне, настрій прекрасний, він посміхається, можливо вже завтра побачить своїх у Каневі.

Біля самого вокзалу, коли Іван переходив невеличку площу, під'їхало мале темного кольору авто і недалеко зупинилося. Іван відрухово насторожився, але мандрує далі. І враз чує з авта:

– Ей, громадянин! На хвилиночку! – І міцний, круглолиций добродій в цивільному, що сидить біля керми, киває на Івана. Іван підходить. – У вас, розуміється, документ є – питає той стишено по-російськи.

– Розуміється, – відповідає Іван, а його інстинкт б'є тривогу.

– Дозволите переконатися? – той самий голос.

– А яке ваше до того діло? – питає Іван.

– Значить є діло, – голос з авта. Відступу нема. Іван сягає за своїм папірцем, рука з авта підбирає його і читає вголос: «Громадянин Іван Мазяр… села Гринівки». Так. Гаразд, громадянине Мазяр. У порядку. Чи не хочете зайняти місце ось тут, біля мене… На хвилиночку.

Іван опинився в машині, спереду біля добродія з округлим обличчям. Ззаду сидить ще один подібний. Машина рушає і біжить, мигають будови, минають вулиці й вулички. Люди, дерева, небо. Іван відчуває всю серйозність становища. Прощайте, прощайте! Мигнув спомин про Канів, втрачені надії, гасне настрій, нема сили рухатися, сидить, закам'янівши, дивиться і не бачить, слухає і не чує.

І нарешті авто десь у якомусь місці зупинилося. Ні, все таки це не те, що Іван сподівається. Так і написано: «Гастроном Держхарчпрому». І що за чемність.

– От і приїхали, – каже Іванів сусід. Усмішки, делікатність. Іванові показують двері. Ресторан, простора, декорована по-старосвітському кімната з столами і стільцями. Не зупиняються, проходять далі, входять до меншої з помаранчовими занавісочками на вікнах. І кого Іван бачить? Граф Демідов. І хто з ним другий? Отець Поспіловський. Світло тьмяве, рожеве. І коли Іван увійшов, Поспіловський встав і без слова вийшов. За останні тижні Іван звик до несподіванок, але ця остання його приголомшила.

– Ну, втікачу – сідайте, – каже Демідов і показує місце, де сидів Поспіловський. Іван присів. Демідов продовжує: – Читали ви «Вій» Гоголя? – питає. Іван стверджує. Це вперше він промовив і голос його звучить підмогильно. – Пам'ятаєте, – каже граф – сценку, коли славний філософ Хома Брут, намагається дряпонути, щоб не читати псалтиря над відьмою? – і посміхається. – Зволите замовити вечерю? До речі – знайомтесь: Іван Григорович Мороз, а це Ананій Полікарпович Риков, але не з тих, що спасали Рим, а трохи скромніших. А це Федір Данилович Кравченко. Ваш земляк… з Золотоноші.