Текст книги "Темнота"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 32 страниц)

– Я вже було думала: загинемо. Аж, дивись, Матінка Небесна зжалилась над нами, а яку ви жінку маєте. Яке то щастя! Тільки за вас і тільки за вас, і все до мене: а Ганно зробім йому те, а зробім йому…

– Ганно! – перебила Ольга.

– Що ви розспівалися? – Ганна засоромилась, замовкла, очі її сяють. – А дивись, Андрію, що Ганна зробила, – і показала чудову вишивку. Уставки.

– А! – засоромилась Ганна. – Отаке… Щось воно мені не вдалося, нема добрих ниток… Ні полотна, ні канви… Коли б ви та бачили, як то ми бувало вишивали, – заспівала Ганна, почервонівши, ніби їй чогось соромно.

А Андрійко завзятюще возиться із своїм ведмедем, великий Андрій долучився й собі до них, і вони ось утрьох сидять на килимі Андрієвого кабінету і чого тільки не вигадують. Ось з-під столу вилазить ведмедисько і реве: ууугугу-ууугугу! а великий Андрій страх, як боїться. І це дуже подобається маленькому Андрієві, який аж заливається реготом з такого боягуза. Потім великий Андрій змушує ведмедя лазити по столі, по канапі, вилазити на полиці, на що малий Андрій лише ухкає та сміється дзвінко і голосно.

Ганна розпливається від щастя.

– Андрійчику, Андрійчику! – говорить вона, а скажи, як каже корова?

– Мууу! – відповідає Андрійчик.

– А як каже кінь?

– Ігігі – відповідає негайно.

– А як каже гава?

Андрійчик і це знає.

– А покажи, як ти любиш тітку? – не може насититись мудрістю свого сина Ганна. Андрій робить незграбні рухи, ніби когось обіймає, а при тому приплющує оченята.

– Отакооо!

– А чи любиш ти дядю? – питає Ганна, а очі її сміються такою великою, гарячою щирістю, ніби їй хотілося б, щоб весь світ любив того дядю. Андрійчик ніяковіє, дивиться приязно і лукаво на дядю і враз зривається, кидається йому на шию, обіймає своїми ручками його міцно, міцно, а дядя зводиться на весь свій довгий зріст і гойдає Андрійчика – гойда-ша! та підкидає його майже під стелю так, що в Ганни враз посипалися з очей рясні сльози… – Отаке ще! – витирає фартушком очі, а потім щось з нею сталося, впала на канапу, закрила обличчя долонями, і ридання вирвалось з її грудей. Ольга підійшла до неї і ласкаво гладила її.

– Господи! – повторяла вона. – Господи! – Андрій держав на руках Андрійка, який зовсім не розуміє, що з його мамою діється, оченята його широко відкриті, і в них щось дивне, дуже дивне, світиться.

А увечорі у Морозів велика гостина. Андрій ніяк не був захоплений цим Ольжиним підприємством, забагато тих гостин мав за собою протягом останнього часу.

– Андрійчику! Будуть самі свої, – казала Ольга. І дійсно були свої – з театру і письменства. Бич з молодою дружиною, що з нею недавно записався, цікава, маленька брюнетка, всім вдоволена, завжди усміхнена акторка, що її чомусь звали Рибкою. Прийшов і режисер Микола Іванович Гайдар з дружиною, відомою примадонною опери Тетяною Горенко. Сьогодні вони, на щастя, вільні, тому Ольга й поквапилась… І… Ірина. Андрій неймовірно заскочений. Вона прийшла не сама, а в товаристві нової постаті в мистецькому світі Харкова – режисера з Москви Ігоря Савича Савенка.

Вітали Андрія з приїздом, з успіхом. Цікаве, свіже товариство. Жінка Бича – Рибка, і Микола Іванович питав:

– Чому Рибка?

– Вам не подобається? – швидко відповідала Рибка.

– Ви – так, Рибка ні.

– Відколи ви, Миколо Івановичу, стали таким реалістом? – питала Ірина.

– Відколи почав ставити «Темноту», – відповів він. Усі засміялися. Сиділи в кабінеті, на канапі, на фотелях. Бич, Микола Іванович і Савенко курили.

– А вам, ну ж і їздилось, ну ж і їздилось, аж брали завидки, – казав Гайдар до Андрія. – На тому крані, повісили нашого Андрія, ніби снопа. А нічого, нічого. Цікаво хто був режисером. А ми тут, чорт бери, стільки напустили… Весь Харків затемнів. І Київ, і Одеса, і Дніпропетровськ – трубим і трубим, а наша бідна Ірина…

– Ну, ну! Не розписуйтесь за інших, – перебила його Ірина, бо хоч ви й мій режисер, і також «батько» (у нас же лиш батьки), але я також «поколочу».

– Бойова, бойова! – казав Гайдар.

– Ясно – бойова, – додає Савенко.

– І ви озвались? – звернулась Ірина до Савенка. Усі засміялись, Савенко скорчився.

– Тому, що мав би шалене бажання повести вас до Загсу… – почав він.

– Ні за що не вийшла б за вас! – перебила його Ірина.

– І знаю, чому, – лукаво додав Савенко.

– Не тяжко догадатись, бо ви «шляпа», – поспішилась Ірина.

– Стара істина. Всі енки, згідно з нашими теоріями, як відомо належать до шляп, – і Савенко глянув на Бича.

– Ах, не енко, не енко, – казала Ірина. – Тут не кінець, а початок.

– Не хвіст, а голова – хочете сказати, – додав Савенко.

– Можете і так розуміти, – казала Ірина і закурила. Андрій поспішив їй з огнем.

– Ви курите? – запитав враз Гайдар. – А я й не знав.

– Курить, – відповів за неї з іронічною посмішкою Савенко: Він злегка запинався в мові і був рудий.

– Рудий! – озвалась Ірина з виразом іронічного гніву. – Що за вибух. Помилуйте! Що ж тут поганого – курити?

– Так, – устряв до розмови Гайдар. – Ми це знаємо.

– І я, батьку, знаю, – каже Ірина, випускаючи дим.

– Що ж ви, ваша величність, знаєте? – заїкуючись казав Савенко.

– Знаю, наприклад, що ви дешевенький, руденький, а в загальному таки «шляпа».

– От чорт бери – дісталось, а того й не знаєте, що все це лише і виключно з ревнощів, що я весь до кінця моїх рудих волосин безнадійно втріскався в вас…

– Не раджу вам висловлюватись такими довгими реченнями…

– А що б ви сказали, коли б я висловив усе те одним словом?

Відповіді не було. Увійшла Ольга і попросила всіх до їдальні. Стіл пишався «закритим розподільником». Чорна ікра, і донське шампанське, і інше, і інше, включно до коньяку явно закордонного виробу з трьома зірками.

– Ольго Миколаївно! – викрикнув Гайдар. – Я знав про вас багато: що ви прекрасна, заздрости гідна дружина нашого незрівняного друга Андрія Григоровича, що ви чудова адміністраторка нашої скарбниці театральної, що ви… Одним словом, що ви чудова Ольга Миколаївна, але що ви, дозвольте так висловитись, в нашу ультра реалістичну епоху, потрапите вичаровувати найромантичніші прояви жорстокої доби ідеалізму, цього я ніяк не второпаю. Пропоную, товариші, Ользі Миколаївні три рази ура!

– Ура, ура, ура! – викрикнули присутні і випили по чарці коньяку.

– Товариші! А промова? Де промова? Господарю! Вибачте, вибачте! Цей барокковий тон не підходить – казав далі Гайдар. – Товариші! У зв'язку з прибуттям нашого бойового товариша, я дозволю собі… Ні! Ні… Досить, досить… Просимо до слова господаря цього славного дому!

– Просимо, просимо! – загули присутні.

– О! – озвався Андрій. – Ще й ви? За останні місяці я напромовлявся за цілі покоління моїх нащадків.

– І що за натяки? – озвався Гайдар і зиркнув на Ольгу.

– Миколо, Миколо! – казала Ольга.

– Пий! Братця! Пий! – озвався Бич.

Говорили швидко, разом, шумно. Чарки легко наповнювалися і легко порожніли. Входила і виходила Ганна. І до неї випили, і їй дісталось. Пишалась, утиралась фартушком.

– Ой! Отаке! Ой, яка ж і кріпка! – пила кількома хильками, а решту вилила поза себе. Несподівано загарчав патефон. Полились відомі Ольжині романси та танґо. Усі дуже здивовані. І де це взялось? А звідки? Посипались запити. І коли скінчилась перша тура вечері, Гайдар підхопив Ірину, і вони поплили довкруги під звуки танґо.

– Ура! – крикнув Савенко. – Танґо! Перше танґо! Хай живе всесоюзна… – схаменувся і докінчив: – Ольга Миколаївна! І як дозволите – посмію й собі спокусити вас на… одне, – звернувся він до Ольги.

– Ходім! – зірвалась Рибка до Андрія.

– Лишаємось хіба ми? – промовив Бич до Тетяни Гайдар, – але з мене, скажу вам, танцюрист, все одно, як з доброго клоччя батіг. – Таня його, здається, не зрозуміла, але вони пішли також у танець.

Танцювали й танцювали, мінялися парами. Коли Ірина танцювала з Андрієм, її рука, що лежала в його руці, почала здригатись, найшла якась втома, легким потиском руки вона натякнула про все, що діється з нею. Між іншим, сказала, що батько її дуже хотів би його бачити.

– Так, колись зайду, – відповів він.

Вона замовкла, міцно стиснула руку Андрія і шепнула:

– Я п'яна. Краще сісти…

Пустили романс, Ганна піднесла чай, сиділи хто де хотів і з ким хотів, був добрий, теплий, родинний настрій. До Ірини підійшов Савенко.

– Ви нагадуєте мені Тамару з Демона, – сказав він.

– Ви мені також когось нагадуєте, лише не скажу кого.

– П'єро?! – підказав він. – Так, коли б я міг, як не можу, – продовжував. – От Андрій Григорович свідок. Я приїхав з Москви, але щойно тут у вашому, сиріч нашому, столичному Харкові, я пізнав вартість життя. Чи не хотіли б ви, Ірино Володимирівно, та переїхати до древнього Києва, куди я направляю свої стопи? Буду, здається, робити там фільм і я міг би дати вам чортячо гарну рольку, от хоч би в «Ллють сталь», чи не так, Андрію Григоровичу?

– Не можу знати, – відповів Андрій, хоча йому цей проект винятково подобався, – ви майстер свого діла.

– Ні, насправді! Давайте крутнем порядний фільм, – казав Савенко. – Там та роля, здається, Насті… То ж це ваша роля, Ірино. Андрію Григоровичу! Пишіть сценарій. Робимо! Я маю туди запрошення і з'явлюся одразу не з порожніми руками, ви ж мої фільми знаєте, надіюсь не вдарити, дозвольте сказати, лицем…

– Я тепер зайнятий, – сказав Андрій, – маю замовлення на нову драму…

– Та що драма! Фільм! Так і партії скажіть, зрештою вони й самі знають, я їм говорив, а «Сталь» це прекрасний бойовик, і зробимо саме у вашому стилі, а Ірина дасть нам тип, якого ще у нас не бачили. Я аж ахнув, коли побачив її гру.

– Та лишіть! – кокетує Ірина.

– Що лишіть? Що лишіть? – бушував Савенко. – Що значить? – він почав хвилюватись, заїкатись, почервонів, але він направду захопився. – Тут бойова картина, а ви – лишіть! Ордена вліплять, чи так, Андрію Григоровичу?

– Добре, – каже Андрій. – Ми ще поговоримо. Це – діло.

Говорили у всіх місцях і про все, Бич не мав теми, не був в ударі, якась справа його бентежила. Просили Таню співати, вона проспівала арію з Батерфляй, Ольгою весь час займався Гайдар.

– Ах, яка шкода, що ви лишили наш театр. Пустка без вас! – Ольга приємно сміялася, час від часу підходила до Андрія, щось його питала, заговорювала до кожного з гостей, поговорила з Іриною, та запитала, хто їй робив сукню, Ольга назвала приватну кравчиню, Ірина обіцяла й собі конче до неї звернутись.

А час ішов, була глибока ніч, час розходитись. Усі виразно, щиро і повно вдоволені. Здається спав шматок тягару, – як висловився Савенко. При відході Бич просив Андрія зайти до нього. Він тепер живе також у цьому поверсі і також родинним життям.

XI

Свіжа була ця дика, степова, скитська весна, вітри рвучкі значили її путь, сніг нагально зганявся з поверхні землі, ріки обіцяли бурхливо розлитися.

Андрій старанно готується до Москви, ще ж там не бував, вивчав її історію, хотів знати про неї здалека і зблизька.

Андрій їде не сам, йому приділюють супутника – худенького, смуглявого, кістлявого татарчука з прізвищем Паламарчук. Навіщо йому цей Паламарчук, йому не сказали, а він не питав. Чотирнадцятого квітня о шостій вечора виїжджають. Прямий експрес Москва-Харків, окремий переділ, вечеря в буфеті, Паламарчук усе замовляє, всього пильнує. У переділі горілка, шинка. Випили по чарці й закусили.

Ніч довга, дорога далека. Паламарчук людина бувала, родом з Поділля, і чомусь говірка. Був на всіх фронтах, бився за владу совєтів, побував десь там по Европах, і в Парижі, і в Берліні, і в Празі… Згодом ще випили. Паламарчук признався, що в Празі у нього брат рідний, як він казав «ім'єєтся», з Петлюрою, мовляв, сражався з таким бандитом, може чули, Шепелем, гуляв по нашому Поділлю. Шепеля ми то цапнули, а братик дав стрибка і опинився в Празі…

І виявилось, що той Паламарчук багато дечого знав з недавньої минувшини. Бував, бував. Знав і Водяного, і… сестру Морозів Таню. Так, а якже. Тож і Марусю, відому бандитку, він ліквідував – прекрасна, кажу вам, була кобилиця, хлопці наші гаразд з нею погуляли, а потім, як велить звичай, пустили «в расход», у «штаб Духоніна».

Андрієві такі спогади не дуже по нутру, він не розуміє, чому це він саме тепер мусить їх почути, але настрій його, та ще під третьою чаркою, такий винятковий, що в його очах ціла земна куля спокійно вміщається, і йому тепер нічого не здається страшним. Дивиться на Паламарчука поглядом іронії, змішаної з високою люб'язністю та великопанською поблажливістю.

– А сестричка ваша, дозвольте спитати, також у Празі? – спитав він Андрія.

– У Празі, – каже Андрій і дивиться на край склянки з горілкою, що стоїть перед Паламарчуком.

– Мій, кажу, братчик так само писав матері, мовляв, вчиться в технікумі, землеміром збирається бути, хто зна, він каналія здібний. Писав йому – вернись, буде прощено, а він відписав: вернусь, але тоді, коли зможу декого на першій гілляці повісити – такі ось завелись у нас любязності, а я йому відписав: знайдемо й без гілки, у Празі, у Пекіні, у чорта, на дні океану. Від того часу сотрудництво наше розторгнулось.

– А коли ви були в Празі, – спитав Андрій, попиваючи з склянки.

– Два роки тому.

– Не бачились з ним? З братом?

– А якже! В готелі «Сфінкс». Грав там у преферанс, а я сидів отак проти нього лише в другому куті.

– І не кортіло заговорити?

– Навіть дуже. Сказати по правді – люблю ту бестію, крапля в краплю подібний до мене – страх любились та от якось дороги розійшлися. І не знаю, чому. Повітря? Епоха? Небесні плянети? Ви от, так би мовити, кудесник душ, слів, мови, долі: скажіть! – і він стукнув кулаком по столику. – Не раз питаю себе: чому так? А доля, як дуля, мовчить проклята і хоч би тобі півслова на вухо шепнула. Та й то мушу сказати: ми з ним… близнята.

– Так? – байдуже перепитує Андрій, а очі його грають іскрами склянки.

– А от повірте! Коли сидів тоді в тому готелі – рвало! З нутра рвало! Тремтів, кажу, як чорт проклятий, а от не міг. А попався б тут – розстріляв би. Да! Розстріляв би! – його маленькі, скісні монгольські оченята, грайливо сміються. Андрій не каже нічого, згадав лиш Таню і питає себе, чи й він її розстріляв би? І пригадує, як її цілував бувало – «геть настирливий!» Ах! – Андрій струшує головою і здригається, ніби йому холодно. А Паламарчук також замовк, погруз сам в себе, дивиться вже не у світ, а у підсвіт і мабуть намагається почути шепіт долі.

А потяг летить, а ніч тікає. Курськ, Орел, Тула… Андрієві хотілося б глянути на ці місця, але навколо темна ніч, навіть зірок не видно. Андрій задрімав на своїй канапі і навіть не зчувся, коли потяг ввігнався на Курський вокзал. Москва.

Першим виходить Паламарчук. Він знає добре місто, умови… Андрій байдуже іде за ним – високий, в сірому капелюсі у темносірому новому пальті. І враз на нього направляється кілька фотоапаратів. Він зупиняється. Високий, тонкий, рудуватий добродій вітає Андрія в Москві від імени союзу совєтських письменників. Потім представляється – Валяєв і представляє інших. Чув це прізвище – відомий совєтський драматург, Андрій коротко дякує за слово, йдуть далі, заходять до ресторану, там вже чекає сніданок, сідають до столу, починається розмова, про міста, нові місця, про Москву. Валяєв висловлює думку, що місто завжди відбиває обличчя країни, його психологію. Валяєв оповідає про Париж, де недавно бував, питає про Харків, про Україну. Він же «також українець», родився ж він у маленькому містечку на Поділлі, Літином зване.

– Літином? – питає швидко Паламарчук.

– Так, Валяєв.

– То ми земляки. І я з Літина.

– 3 самого Літина? – перепитує Валяєв.

– 3 самісінького. Піддубна вулиця.

– А! Піддубна! Чорт бери! То ви мусіли знати Грішку Медника?

– Більярдщика?

– Того самого.

– Чому б не знати. Завжди просиджував у Прохора Шевчука, а потім ми ж разом робили повстання проти Петлюри.

– А! – каже Валяєв. – То ви той?

– Той самий, – гордо каже Паламарчук.

Але сніданок кінчається, треба їхати далі. Перед вокзалом чекає машина, усі сідають, машина рушає і котиться незнайомими вулицями. Місцями вона на хвилинку зупиняється, перечікує сигнал і котиться далі. Зупинилася перед великим, масивним, з широким ґранітовим входом, будинком.

– Охотний ряд, – пояснює Валяєв. Входять до готелю. Величезний, червоного мармуру, вестибюль. Андрія провадять широкими, м'якими сходами до другого поверху. Двері номер чотирнадцять. Добра, простора кімната з ванною. Андрій і Валяєв коротко обмінюються своїми враженнями… Валяєв читав Андрієву «Сталь» – прекрасно, розуміється, і хоче тепер бути на прем'єрі, між іншим, цікава назва. Що це має значити? Андрій довідався, що назву його драми хочуть тут змінити, не підходить. Кажуть, буде краще «Силою Пантелеймона». Андрій погоджується, це не буде погано, пояснює зміст своєї назви і питає, як вона тут сприймається.

– О! Розуміється! Велично! – каже Валяєв. – Це буде помпа!

А потім Валяєв вибачається, що Москва так скромно приймає своїх дорогих гостей, зазначає, що тепер Андрій аж до обіду, тобто до першої, вільний, може відпочити, поспати, помитися, а там за ним прийдуть.

Валяєв відійшов. Паламарчук також.

Андрій нарешті сам. Йому це приємно. Він вже звик до провідників, але все таки не може відмовити собі приємности бодай радісно віддихнути, коли їх позбудеться. Він не переконаний, чи він «тепер» дійсно сам, однак стіни і речі, здається, не мають властивости бачити, а уста його мовчать. Підступив до вікна з темнозеленими, тяжкими занавісами і виглянув. Широка, мощена головатим камінням площа, ліхтар зліва, ряд однокінних, з дугами, візників, пара старих авт, рундуки з огородиною, «Колбасная», «Трактір, кабінети і біліард», людина в чорному картузі з мішками під обома пахвами, жінки, продавці.

Москва. Відчувається її повільний, тяжкий, здушений ритм. Андрій спокійно дивиться, слухає, міркує, думає… («Перший старший, або великий, князь цього краю, наставлений татарами, був Олександер Невський [1220–1263]. Його син Данило був московським князем. По його смерті князював тут його син Юрій. Велике княжіння дістав у той час від хана тверський князь Михайло. Із заздрощів до Михайла Юрій поспішає до Орди здобуває прихильність хана, одружується з його сестрою Кончакою і з татарським військом, вертається до Москви, щоб одразу розпочати війну з Михайлом за велике княжіння. Але Юрія розгромлено, його жінка Кончака попала в полон, де скоро померла. Казали, що її було отруєно.

Тоді Юрій знов квапиться в Орду із скаргою. Хан кличе Михайла, оскаржує його за смерть сестри і велить стратити. Великим князем стає Юрій. Але син Михайла, Дмитро, прозваний «Грізні очі», мститься за батька, вбиває Юрія, за що хан його переслідує, вбиває і наставляє князем московським Юрієвого брата – Івана Даниловича Калиту. Тверським князем стає брат Дмитра – Олександер.

Олександер намагається здобути велике князівство. Це йому вдається. Він обіцяє ханові за ярлик великого князя подвійну данину. Хан годиться, але для певности посилає у Твєрь для нагляду своє військо. Ханське військо поводиться з місцевим населенням, як з рабами, наростає невдоволення, випадково, за кобилу диякона Дюдка, постає бунт, вдарено в набат, збігся народ, і татарів вирізано.

Московський князь Іван Калита спішить в Орду, пропонує свої послуги ханові помститись на тверянах, дістає ярлик великого князя, дістає п'ятнадцять тисяч орди, по дорозі назад змушує прилучитись до нього князя сусздальського, вступає у тверські землі, палить міста і села, впень витинає населення, князь Олександер із своїм братом Константином, утікає до Пскова, – Тверський край лишається обезлюдненим і спустошеним.

Любов і довір'я хана до Калити необмежені. Калита невтомний. Він переслідує непокірних, йде війною на Псков, його митрополит Теогност кидає на псковян клятву, відлучає їх від Церкви. Олександер, «даби не давати християн на поталу поганцям», лишає Псков і тікає до Литви. Його брат скорився ханові і віддався йому на ласку і неласку.

Силою орди Іван Калита підбиває Можайськ, Коломну, Рузу, Звенигород, Серпухов, веде безліч воєн, підкоряє князів, пустошить землі, вперше 1379 року заводить кару на горло, кару кнутом, кожний непослух жорстоко тлумить, боярина Аверкія з Ростова прилюдно вішає за ноги і наказаує бити до смерти киями.

Згодом, після довгих і впертих боїв і воєн за Івана Калити, за внука його Дмитра Донського, за внука Донського, Василя Темного, підбито горді й вільні міста Псков і Новгород. Новгород остаточно здобуто аж за сина Василя Темного, Івана, прозваного Грізним. Московські загони плюндрують міста і села, вісім тисяч заможних новгородчан виселено в московські землі, їх маєтки пограбовано, на їх місці населено людей пригнаних, «ако твари» з Московщини.

1510 року змушено до присяги «великому князю» Псков. Знищено закон і свободу, запроваджено татарсько-московське самоправство, торговля й промисел занепали, грабовано чужоземних купців, і вони перестали появлятися, країна попала в ізоляцію, її добробут знищено, тьма і нужда безпросвітні.

У роки царювання Івана Грозного, неволя входить у саму душу людини московської, буяє раболіпство, князеві кланяються до землі, нижчі з вищими говорять навколішках, биття кнутом звичайне явище, тортури при допитах стають необхідністю, кара на горло – публічною розвагою.

Цар бушує, самодурствує… Його мова – крик, стогін, гістерика. Ще малим скидає з високого балькону котят і тішиться їх конанням. Биття, тортури і страта людей постійні його розваги. У листопаді 1581 року в Олександрівській слободі вбиває залізною палицею власного сина Івана. Царевич йому докоряв: «Ти вже відібрав у мене дві жінки, хочеш відібрати і цю третю». У гніві цар ударив царевича у голову і смертельно його поранив. При кінці життя цар дістає тяжку недугу, йому за життя гниє нутро, він розповсюджує гидкий сморід, він молиться, клячить ночами, плаче, гістеризує, то знов впадає в лють і знов вбиває.

А далі «Смутноє время», Борис Годунов, убивство царевича Димитрія, Лжедимитрій, поляки, повстання Мініна і Пожарського і, нарешті, 21 лютого 1613 року перший Романов Михаїл. «Виберемо Мишу Романова, він ще молодий і дурний», радить боярин Федір Шереметев князеві Голіцинові, і тому той став «Божим помазанником і самодержцем всеросійським»).

А далі? А далі? І аж до цього дня?

Андрій не знає, як воно далеко зайде ця історія в глибину часу і простору, але йому здається, що вона йде все далі і все глибше тим же ходом і тими ж засобами. За Крим і Босфор, за Берлін і Париж, за Байкал і Усурі, за Сікіянґ і Гімалаї.

Андрій дивиться, думає…

До дверей постукали. Андрій схаменувся, мабуть, кличуть на обід, дивиться на годинник. Ні. Щойно дванадцята.

– Увійдіть! – гукнув він. Не входить, а влітає Злотник. Старий Гріша Злотник.

– А! Браво-бравісімо! Беру ранню газету – Андрій Мороз, славний-преславний-геніяльний ощасливив Москву. І я давай бити в барабани по всіх телефонах і, нарешті, добився. А знаєш? Не хотіли пустити, – куди з суконним рилом, його величність зволять відпочивати, але я напролом. А пам'ятаєш? Яблучко? Ех, да куда котишся? А я, знаєш, оце просто з Парижу, читав мій репортаж? Готовлю «Дванадцять лицарів і принцеса», про Париж. Ех, чорт бери, і місто скажу тобі. Але що Париж! Москва! «Ґород чудний, ґород древній!» – мушу показати його тобі, так би мовити, приватно і з нутра. Глянеш і ахнеш – мууури! бааашти! Наприклад, Спаська: троє воріт – раз, два, три, а товщина десять сажнів. Десять, братіку, сажнів. Потащу тебе до Третякова, до Толстого, до Маяковського, до Пушкина, в театр, в оперу, в балет. Побачиш – сам! Це тобі не Київ і не Харків – славетні хутори. Це всьому світу голова!

Злотник надто швидкий, щоб за ним встигнути. Він міцно б'є Андрія по плечі і викрикує:

– Ні, знаєш! Чомусь тебе люблю! Ще з тієї Першої Кінної. З того потягу. Я знав, що ти, чорт, не совєтський, але серце саме тягнулось, коли можна в наш прекрасний совєтський час говорить про серце. Що робиш сьогодні до вечора?

– Відпочиваю, – в тон промовив Андрій.

– Ах, відпочиваю! Яка зворушлива втома! – викрикнув Злотник. – Ні, ні, ні! Тащу тебе… Так просто крізь Москву! Навильот! Обідаєш тут? І я тут. От ми і разом. Прибуде напевно Піунова, – це тут така «провожатая», знаєш, дама – «Пророк і радості», «Конь-Бєлоконь», «Кніґа і человєк». Тільки ти з нею… нащот всякіх політік помовчуй, дама, знаєш, з чесними намірами, а попроситься до ліжка, пригадай ту пісеньку з Першої Кінної про красавицю. А Валяєв – автор з духом времені, його п'єси смажаться на найкращому маслі і здорово пахнуть нашими присмаками. А потім, розуміється, тебе потягнуть до Союзу Пісатєлєй, будуть розглядати зверху до низу крізь монокль, і навіть наш почтенний Олексій Львович напевно захоче зиркнути на тебе одним оком крізь золоті свої окулярчики, що в них бачить все рожево. А далі тебе розхапають… І далі… І далі… Навіть… Хто зна, хто зна… Можливо попадеш до самого найбільшого…

Андрій облив його многозначним поглядом, Злотник схаменувся.

– «Слаб і сміріться ґатов» – відповів негайно Злотник. Андрій ще не вирішив, чи прийняти його пропозицію, але як тут розстатися? Він уже прилип. Ось вони йдуть разом униз до їдальні. Там дійсно чекає товариство, і та сама прекрасна дама Піунова, і той Валяєв, і кілька інших подібних, що їх Андрій вперше бачить і чує. Їли, пили, розмова велась жваво, перед вів Злотник, розповідав багато анекдотів, а між ними солоні, і було всім добре. А по обіді Злотник схопив Андрія – Це ж мій перший друг з Першої Кінної, тільки не в кінському розумінню! – Інші не мають відваги перечити, а тому Андрій і Злотник віддалаються і зникають в шумі вулиці Горького.

Наперед, розуміється, Красна площа.

– Знаєш, чому вона так зветься? – питав Злотник і, не чекаючи відповіді, відповів: – Тут забагато лито красної барви і хоча тут по суті не красно, а чорно, але речі самі знають собі ціну. Знаєш, наприклад, чому тут перейменували твою драму? Ах, ти ж, Андрюша, чудак! Хахол, родич Гоголя, а не розумієш гумору. «Ніщая, ґалодная Росія нєсьот всему міру аслєпітєльную правду», а ти… Ха-ха-ха! Яка, звідки «Темнота»? Що за темнота? Між іншим, треба тобі знати, на цих ось славних, задимлених, зубастих мурах Петро Перший і Великий розвішував своїх хоробрих стрільчиків, що ото задумали голос свій підняти, а по цій ось площі голови їх буйні валялись, як кавуни на полтавських баштанах – шість тисяч таких кавунчиків!.. А сам цар – юний государь розважався, пам'ятаєш, натяганням на диби непокірних, а на святки, як рече літопис, з своїми соратниками вривався до домів поважних бояр, в руках домри, дудки, літаври мали, рухи сороміцькі виробляли, князя, наприклад, Бєлазєльського до наг-нага роздягли, голою його княжою гузницею курячі яйця в лохані товкли, а князь Боберикін надто тучний був, то його між рядами стільців прогнали і ні один стілець не смів з місця рушитись, а которий рушився – за кожний порух князя на землю клали і верхи, ако на лошаді, на ньому їхали. А світлому його князю Волконському так просто свічку в задній прохід вставили і, запаливши її, ірмоси співали, а цар був за регента і співав басом. Дворянина почесного на ім'я Іван М'ясний, міхом ковальським дотолі в задній надували, аж поки вони тріснуть ізволили… Ха-ха-ха!

А там он, дивись, чудо, можна сказати, зодчества – святий храм Василя, розуміється, Блаженного. Придивись, як спинаються д'горі ті вежки рухами спірально-зміїнними і, здається, скапують восковими сльозами, мов ярі свічі. Чи пам'ятаєш, хто сей храм на Божу хвалу видумав? Брати самоучки Яковлеви – Барма і Постнік звалися, на приказ царя-государя Іоанна Грозного. А цар-государ як побачив, що гарно зробили, казав їм очі виколоти, мовляв, щоб іншим царям нічого такого вони не зробили. Ослєпітєльний цар!

– Злотник! – зупинив його Андрій. – Ти що?

– Заспокойся, Андрюша, – казав велеречиво Злотник. – Ми, пам'ятай, москвічі! Ти ще не знаєш. Ніцше, цей буржуазний прихвостень, казав же, що замовчані правди стають отруйними, а тому… Так! Сам Олексій Львович на днях, у присутності Максима Олексійовича, зволив про ці, можна сказати, пікантності вітчизняної історії з великою сладострасністю повісти і зазначив при тому, що саме така історія і личить великому народові з великою майбутністю, а голос його звучав великосно…

– Але при чому тут, будь ласка Ніцше, мій милий! – викрикнув Андрій.

– А! Ти, мабуть, ревнуєш Маркса? Леніна? Алеж динаміка є динаміка, хто б нею не орудував, чи не так?

– Радянська система, – пристрасно, з ноткою нахабства, зазначив Андрій, – керується лише гуманними…

– Хто каже, не гуманними, дітьо ти хахлацьке, – перебив його Злотник. – Зсадити, за всіма правилами мистецтва, з плечей кілька тисяч нерозумних голів в ім'я гуманізму… Дивак! Петро саме і став у очах світу Великим і світочем усіх гуманних істин на сторінках, сам здоров знаєш, усіх підручників дитячих шкіл. А Іоан? Не первовзір? Максим Олексійович, як що пам'ятаєш, саме таких царів нам і радив, інакші, мовляв, не вийдуть, а Миколушка останній тому й кляпнув, що почав в конституції бавитись. Наша благообразна влада…

– Злотник! – перебив Андрій і зупинився. Очі їх зустрілися, ніби мечі.

– Ну, чорт з тобою, – здався Злотник, – мовчу! – Але одразу висмикнувсь – конституції, зрештою писати конче треба, лише виконувати їх під карою смерти заборонено. От у чому секрет… Мовчу! Вже мовчу!

Йшли поволі широкою площею, храм Блаженного виростав з простору, був відчинений, кликав і манив зайти, і вони зайшли. Похмурість і задуха вдарила з усіх боків, темні окаті обличчя повростали в мури, ніби перелякані щойно зниклими привидами, чорний, кучерявий, застиглий іконостас з кожним кроком відступав у глибінь мороку, вузькі, зміїсті, витоптані до живого, втиснуті до стін сходи і переходи пахнули гробами, наповненими астральними істотами, вони вбирали в себе звуки, навіть кроки.

Потім Злотник схопив якесь таксі сірого кольору, і вони кудись мчаться. Андрій не питає, куди. Зупинилися перед масивною будовою з трьома входами, з написом під самим дахом великими, запорошеними слов'янськими літерами: «Московская Городская Художественная галерея имени Павла Михайловича и Сергея Михайловича Третьяковых». Повз молоду в уніформі людину, що стояла біля залізної брами, вони ввійшли в середину. Плякат «Всі на вибори!» зустрів їх у першому пристінку, велетенське барвисте видовисько більших і менших полотен хильнулось на них з першої залі. Далі одно за одним, ніби сторінки книги, перегорталися й перегорталися полотна. Злотник тільки шептав:

– Ти лиш глянь! Бачиш летять… Масою. У прірву. А той на сірій кобилі з тією усмішкою під гострим носом. Показує… І просто в безодню. Альпи! Суріков, братику, знав наших. А ті ось, глянь, на Іртишу. З головою Христа на корогві, з ножами, самопалами, у воді, у шкірах. А тут ось, дивись, переляк! Схопив голову сина, крізь пальці ллється кров… А ті там регочуть. Земля двигтить від їх чортячого реготу. Степові вітри. А ті он, мов з чугуну, на бендюжницьких конях, що поволі вгрузають у плянету на роздоріжжі трьох доріг.