Текст книги "Темнота"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 32 страниц)

І скільки вже разів, направлені змислом ясности, що походить з небес, вони все таки змогли збиватися і відхилятись убік, посеред білого дня потрапили знов попасти у безвихідні хащі, наново умудрялися напустити один одному туману у вічі і, блукаючи за болотяними огниками, добивалися таки до прірви, щоб потім з жахом питати одне одного: де вихід? Де дорога? Все це бачить тепер виразно сучасне покоління, дивується над хибами минулого, сміється з нерозуму своїх предків, не зрячи, що небесним огнем покреслений сей літопис, що кричить у ньому кожна літера, що звідусіль вказує пронизливий перст на нього, на нього ж, на сучасне покоління, але сміється сучасне покоління і зарозуміло та гордо починає чергу нових блукань, що над ними так само колись посміються нащадки»…

Старий прочитав це місце і замовк. Відклав книгу. Мороз, що здавалось і не слухав, зробив рух, і кинув погляд на книгу і вловив напис: «Мертві душі». Одвернув голову і якось захвилювався, ніби його вдарено. Граф слідкував за ним тривожним поглядом… Чекав, здавалось, якогось слова… Але не дочекався. Мороз встав, сказав лише добраніч і вийшов. Старий провів його тим самим тривожним поглядом мовчазно і прощально. У просторі запанувала насторожена тиша. Усе мовчало, вслухалося, чекало. Глухі Морозові кроки пролунали, здавалось, у якійсь безмежній далечі, щось відносили із собою, щось хотіли висловити, але й вони замовкли. Залишилась лише ніч за вікном, і вітер, що шариками штовхав вікна і настирливо, ніби він п'яний, намагався увірватись до середини…

Старий чоловік, граф Демідов, що був дуже зацікавлений протягом своїх довгих літ життям цього великого простору на плянеті Земля, що мав для цього багато сили, зрозуміння і відчуття, у цей момент дійшов, здавалось, до самого краю своєї довгої дороги буття, і тут на цій останній точці, він уже не може нічого більше ані зробити, ані навіть сказати. Це кінець. І він дивується: ну, як же це справді, що нема куди далі? Невже ми ось так приречені? Після всього того душевного буреламу, після велетенського вкладу пристрасти, після жорстоких розчарувань, після блискучих і сліпучих, подібних на пустинні міражі, а разом на привабливі оази, мрій і плянувань, після всього того, подібного з цієї висоти на океан, що по ньому бушує буревій, і топляться кораблі, і літають птахи з диким криком розпачу, і женуться одна за одною, ніби окремі світи, безконечно глибокі сизопрозорі хвилі. Багато разів робив він подорож і багато разів вертався назад до себе. Багато разів відчаювався і багато разів набирався знов надій. Багато разів, здавалось, падав і багато разів знов зводився. І тепер ось він сам. І думає, можливо, останню думу. І боліє. Боліє глибинним, передсмертним, незміримим болем і не за себе, а за весь цей дивний, незбагнутий, чудодійний, привабливий, чарівний і страшний світ. Як хотілося б щось помогти і лише питання чи це можливе, в'яже його переконання, що так! Що помогти можна! Що все таки якась частина всесвітньої волі знаходиться і в наших руках. Лише треба зуміти нею володіти. Лише треба багато доброї, людської, розумної, тієї, що міститься в нашому тілі і нашому дусі, сили і волі, направленої на добре, на мудре, на потрібне.

Стара людина мовчить. Стара людина має заплющені очі.

А Мороз зійшов униз, зайшов до своєї бібліотеки, довго там ходив з кутка в куток, спочатку нічого не думав, лише щось, йому самому невідомо що, переживав, потім сів у фотель, засунув глибоко руки в кишені, витягнув довгі, тяжкі ноги вперед, опер підборіддя на кістку грудей і так, з настовбурченим волоссям, і заляпаним болотом обличчям, він застиг, ніби якась дивна кам'яна різьба з написом: Відчай. Але він не спить, він не впав у забуття, він навіть не дрімає, він лиш погруз у минуле, дуже далеке і дуже близьке, у те, що було його великим, повним найглибших переживань, життям і що було ще так близько, ще вчора, що, здавалось, його можна ще помацати, лише треба простягнути руку, але яке все таки відійшло і якого не можна вернути назад. Літо. Теплий вечір. На задній веранді мовчазна, непорушна тиша і чорна гладь ріки з безліччю зір у ній, і світел, що їх відкидає до ріки освітлений будинок. У легких одягах, на плетених стільцях батько, мати, тітка Наталка, кілька чужих, завжди інших, людей, між ними стіл круглий, прикритий вишиваною скатертиною, на столі самовар, склянки з бурштиновим чаєм, сріблисті, присмажені, присипані цукровою пудрою, пундики, «печені мамою», бокаті, густо-вишневі скляні баньки варення «вареного тіткою Наталкою», а зверху розливає своє пружне і холодне світло велика, на сто ват, електрична лямпа, якої сяйво заливає не тільки піяніно, ноти, голови людей, але проривається крізь сітку від комарів, і м'яко стелеться по яскравій зелені, по барвистих квітах і сяє аж до ріки і, відбившись у чорному її дзеркалі, никне безслідно у, здається, безмежних глибинах.

У кутку стоїть піяніно – велике, різьблене, освітлене ще й окремою лямпочкою, на нім розгорнуті ноти, перед ним на високому, округлому дзиґлику дівчинка у білому з довгою, темною косою перев'язаною порпуровим бантом. Тонкі, довгі пальчики дівчинки бігають по клявішах піяніна і з-під них линуть звуки, що заливають весь простір, і цих людей, і з ними все довкруги.

То знов «вона» співає, там таки на веранді, або далі над рікою. Іван давно вірить в її справжнє, надійне, соковите, ще молоде, але вже оформлене, сопрано, що нагадує перші пелюстки квітки, яка тільки що розцвітає…

Звіряче обурення і бурчання виривається у Мороза. Він якось рвучко, швидко зривається і встає, ніби він враз щось пригадав, але в ту ж мить отямлюється, і так, не виймаючи з кишень рук, мов п'яний матрос, похитуючись, тягнеться нагору до свого ложа. Там зриває з себе взуття, одяг і лягає.

Другого ранку о шостій ще затемна, Мороз сідає до свого танку і женеться щодуху, ніби йому бракує часу, на нафтопромисел номер 150. Женеться просто крізь тайгу, проламаною наспіх стежиною, через посірілу від перших приморозків тундру, через вилежні, рови і потоки. Там то там чорніють купки сірих, нашвидку збитих хижок поселень, десь-не-десь височіють, ніби кучугури, стоси нарізаного минулого літа дерева, манячать у густому мороці і дрижать на вітрі дозорчі вежі з вохристами у шпичастих ковпаках, гудуть рівним, довгим, монотонним звуком колючі дроти, десь трапляється пес з підігнутим хвостом; гурти подібних на глиняні зліпки людських постатей кудись масою тягнуться; високі, струнко-шпичасті, або округло-туповерхі ялиці, сосни і модрини стовбичать здовж нерівної стежки, що місцями переходить у торфяне, вже замерзле, багнище, заросле хирлявими сосонками, карлуватими, покрученими ялицями, зібганими і засмоктаними берізками, що боязко, ніби крадучись, причепились і стирчать у мерзлому ґрунті, разом з безконечними лишайниками, мочкою, чорничником, клюквинням.

Над усім свистить пружньо і щиро вітер, що женеться назустріч, ніби він десь там зірвався з натягненої тятиви, і все, мов стріла, пронизує по дорозі; пропікає тіло, душу, леденить кров, смалить обличчя. Люди, у своїх землистих бушлатах та фуфайках, нижуться і корчаться, мов би хотіли увійти живцем у землю, ніби їх живими палять. Але вони все таки рухаються, носять з місця на місце якісь патики, копирсають кирками мерзлий ґрунт, копають лопатами відкрите багно возяться біля звалених, розбитих дерев…

А увечорі, обшльоганий вітром і морозом, неголений і заляпаний Мороз, сидить у кабінеті головного управління таборів і приймає рапорти начбудівництв.

– Ви, Зав'ялов, зовсім сідаєте в калошу, – бурчить понуро Мороз. – Зависока норма, товаришу начальник. Люди…

– Вас не питають про норму, а про виконання. – Різко, і якось зло, перебиває його Мороз. – Попереджую востаннє. Тут вам не курорт! Коробко! – звернувся він до другого прораба, що той аж здригнувся.

– Ви у нас туфтач номер один.

– Товаришу начальник! Ми ще не встигли розгорнутися…

– А вже час, – перебиває і цього Мороз. – Норма схоплена, але далі туфтою її не заїси! А у вас, Соловейчик, чотири кобили вчора впало…

– Не чотири, товаришу начальник, а шість, – відповідає небоязко і весело Соловейчик.

– Вже шість? – дивується Мороз.

– А буде скоро всі дев'ять. Тягло вимагає, як відомо, корму.

– Я чув, погоничі надто надолужують дубиною, – каже Мороз.

– А що ж погоничі? Самі тягтимуть? Виправдувати биття тварин Божих – не виправдую, але й людей шкода. Самі знаєте на кому це, врешті-решт, окошиться, бо норму давай!

Мороз робить нотатки у своєму нотатнику, уста його міцно затиснуті, брови майже злилися, м'язи щелепів бігають під шкурою.

– Ніколаєв! – звертається він до свого другого секретаря. – Пиши рапорт. Підкресли тягло.

Потім знов бібліотека, самота, розмови з Вірочкою, переглядання її зшитків, до яких боїться доторкнутися своїми грубими пальцями, щоб бува не знищити пінні, криштальні, етерові незабудьки, на яких лишились знаки довгих років минулого і стоять знаки запиту майбутнього. Тридцять шість, тридцять сім, вісім, дев'ять… «Коли, тату, побачимось?» Коли, тату, побачимось? Коли, тату, побачимось? Йому невистачає дихання.

Тяжкими, залізними, ніби передчуваючи щось грізне, кроками вступає 1936 рік. Мороз усе ще на своєму посту. Знов і знов викликали до Москви. Летів туди, ніби до зубного лікаря, завжди сподівався кінця, але все знов вертався назад, а востаннє вернувся навіть з новою нагородою. Сказали йому, що у нього помітні поступи. Він тобто нові шахти запроектував, нові ферми розкинув, нові дороги проклав, дістав нових п'ять тисяч робочої сили і нарешті став зворушливо слухняним, вволив їх волю, завів у таборах нові порядки, загнавши все, що живе, за дроти. Вежі, вохра, собаки, ізолятори. І все під вартою. На роботу – варта, за баландою – варта, командировка – варта, шпиталь – варта. Перевірка ранком, перевірка увечорі. І нове драстичне зниження харчового раціону, і скасування всіх ознак культроботи – вістей, преси, навіть портретів, плякатів й гучномовців.

І разом з тим в'язні несподівано і загадково перестають зватись 3/К, а стають тільки Л/С, тобто не «заключонниє», а «лішонниє свободи», що і треба було доказати, як одразу зробив висновок старий граф Демідов.

– Слово «свобода», – казав він своїм останнім зусиллям, – цілком зрозуміло тут ніяк не підходить, тобто не слово, а поняття… діяння. Ви розумієте, як це приємно людині, коли вона стільки ж розуміє про свободу, як наприклад, віл чи кінь і є люди, що хоробливо не люблять цього поняття. «Лішонниє свободи!» І правильно! І правильно!

Демідов усе ще живе! І все з якоюсь винятковою, стоїчною, властивою лише людям перед смертю, впертістю твердить, що все йде своїм порядком, що цього він якраз і сподівався, що пожирання себе самої є властивістю кожної революції, як також є її незаперечною властивістю стремління до реставрації. Ні. Не мертвих. Не царів. Не нас графів, а всього того, що властиве для заперечення тези.

Морозові від цього ні легше, ні краще, ні тепліше. До чорта всі ті логіки й закономірності, він має свої логіки й свої закономірності, він усю зиму жив однією тільки надією, що на літо знов вдасться побачитися з родиною, викликати їх сюди, або поїхати самому до Києва, але прийшло літо і нічого не сталося. Послав «запрос» у Москву – ні! Просив відпустки – ні! Покликався на здоров'я, на роки праці, на досягнення, на потребу відпочинку, нарешті на закон – ні і ні! Мороз нарешті тратить нерви, його терпець поставлений на найвищу пробу, він ледве дихає від якоїсь епідемічної люті, що замінює йому і їду, і сміх, і мову. Він кричить, він стукає кулаками об стіл, він п'є, він хапається за револьвер. До нього тепер нема доступу. Він звір. І то не замкнений у клітку.

Десь у середині літа крізь тайгу продерлася вістка, що розстріляно Людмилу. Мороз прийняв цю вістку байдуже, так ніби й нічого не сталося, лише граф зідхнув, ніби його топлено, ніби він кудись, у якесь багно, грузне і не має чим дихати. Але все таки «все добре», все йде «за логікою». Він уже майже не ходить, майже не спить, висох до костей і чекає.

– Я, – каже він, – чекаю.

– Чого? – питає грубо Мороз.

– Останнього дихання, – каже спокійно граф.

З кінцем серпня приходить голосний на весь світ процес «шістнадцяти головних» – Зінов'єв, Каменев, Томський… І Ворман. «Все за логікою». Гидра стоголова тратить одну за одною свої голови, але це пусте, – казав далі той самий кістяк, що колись був графом.

– Буде ще гірше! – шептав його голос, що сам нагадував звуки змія, а його згаслі, запалі ями, що на їх дні помітні залишки очей, хвилинками поблискують, ніби останні іскорки, останнього дихання огню. Морозові все це до огиди байдуже і коли б його тепер спитали, що це таке «сталінізм» чи «троцкізм», він напевно не більше міг би сказати, ніж про ворожбу чаклунів Танганайки, або політику ескімосів Ґренляндії. Двадцять п'яте серпня приносить повідомлення, що всі оскаржені признані винними, що всі вони до вини призналися, що їх засуджено найвищим судом, що їх нарешті розстріляно. Амінь.

Вістка за вісткою, потрясення за потрясенням. Місяць пізніше, коли рання зима почала вкривати води Печори шугою, знов грім серед зими. Зміщено Ягоду. Всесильний Г. Г. Ягода впав! Залізний нарком, славний із славних, вірний із вірних, полетів стрімголов у саму преісподню, хоча з пересядкою, ніби щоб продовжити насолоду падіння, зачепившись по дорозі за непевну галузку наркомату пошти й телеграфу. Граф тоді вистогнав своє останнє слово: Finita la comedia.

Того ж славного, бурхливого, залізно-твердого часу на терені Морозового царства, з непроглядної мли, ніби привид, виринула і почала діяти, спочатку слідча комісія, а згодом і сама її величність – виїзна сесія найвищого суду. Запахло сильно шльопкою, страх і трепет стояли видимо в повітрі, гострий, рвучкий вітер рвав на шматки і глушив нічні крики, стогони, молитви, постріли. Штаб слідчої в Чіб'ю, її начальником Гаврило Шпанов. Тут же, як стій, ніби з-під землі, виринули і появились славетні Іванов та Перцов. Морозе, радуйся!

Але Мороза, що міг би на це якось реагувати, давно вже нема. Побачивши того ж Шпанова із свого танку, він лише викрикнув:

– Ей, ти! Старий чорте! Що тут робиш? – Той видержав бурхливість привітання і щось буркнув. – А! Заходь! На чарку! Паняй! – гукнув на свого шофера.

З бараків один за одним, бурхливими ночами, вибирали і вибирали жертви. Вітер шарпав тими істотами, мов яким шматтям, признання витискались, мов олія з зерна, а світанками, ще затемна, під стогони пурги, борюкаючись із стихіями, гурток людських подобин, під кручею сопки Голуб, старано виконував своє апокалілтичне призначення. Спочатку глухо і порвано тріскали постріли, а згодом, тут же на місці, групка Л/Сетів вовтузилась з мерзлотою землі, загрібаючи рештки своїх співтоваришів з розрахунком і надією, що весна докінчить і удосконалить їх недокінчене діло і втягне покійників глибше для вічного спокою у царстві вічної мерзлоти, щось на взірець того, як це діялось з мамутами.

Одного такого бурхливого, чорного, наповненого страхами вечора Мороз вернувшись з роботи до свого опустілого, захололого палацу, не знайшов там свого останнього відповідника графа Федора Федоровича Демідова. Морозові іноді, в часи його більш-менш нормального буття, а тим самим в часи душевного зрівноваження і прояснення, що одначе дуже рідко траплялося, здавалося, що ця, тількищо згасла, людина по-своєму втілювала дуже невелику частину людей з глуздом, цього величезного, многолюдного, багатого на почуття, але бідного на логіку і фантазію, простору, що вона, можливо одинока, ризикнула жити життям людини у часі, виповненому вибуховими пристрастями і безглуздими химерами, і навіть ця її кінцева невидержка видавалась Морозові вдалим фраґментом її фіналу. Інакше життя цієї людини було б не виправданим, незакінченим і по-своєму змарнованим.

Мороз не питає нікого, що з графом сталося, але прислуга сама пояснила, що прийшли, що витягнули з ліжка, що взяли під руки і потягли по сходах униз. Мороз вислухав це мовчки, а потім оглянув лише останнє місце тієї людини і особливо звернув увагу на розкриту листами донизу, книжечку, що на ній значилось «Мертві душі» і що лежала на помості разом з іншими розкиданими речами. Мороз навіть потрудився нагнутися, підняти ту книжечку, подержати її в руці, щоб пізніше кинути в куток, ніби для порядку.

Величезні кімнати Морозового будинку порожні. Видно було порожнечу на всіх предметах і навіть у повітрі. Мороз ще ніколи не почував себе в середовищі такої макабричної умовности. На щастя, знадвору до середини, крізь товсті стіни і потрійні вікна вривався гуркіт бурі, що в цей час і в цих широтах, дуже часто досягає неймовірної сили і розмаху. Земля, ніби бальончик на припончику, шарпається у зухвалому змаганні, а потім зривається і летить безмежжям з усіма своїми Гімалаями, Атлянтиками, Сибірами, Сахарами назустріч стихії, що дме шаленим шквалом їй в обличчя і рве її ліси, її гори, її води, її пустині. І та велична, дика музика всесвіту, та сила руху наповнюють Мороза почуттям власної сили і великости. Він почувається в самому центрі великого, розкритого кратера ще небувалого в історії людства вулкану божевілля.

Але Мороз вже знає, що його година вибила. Йому поволі починає прояснюватись, що наближається дев'ятий вал цих неймовірних подій. Цим і пояснюється пустка довкруги нього. Недавно лишила його зовсім несподівано його Наталка. Відбулася бурхлива розмова, Наталка вимагала, щоб він усе кинув і їхав сам до Москви, і коли він не погодився, вона тріснула дверима і виїхала. Виїхала, здається, до Москви, хоча вона нічого про це нікому не сказала. При зустрічі з Шпановим, той дав Морозові зрозуміти, що його скоро викличуть. Куди викличуть і чого викличуть – Мороз не питав. Він тепер нічого не питає, нікого не слухає і нічого не чує. Він ходить сам мов привид, по своїй величезній, опустілій бібліотеці, час від часу попиває із склянки, що стоїть на краю ґранітного стола, підходить до глобуса, повертає його одним пальцем, переглядає континенти, що пропливають перед його очима, і, здається, бачить не глобус, а світ, землю, моря, океани, суходоли.

Останнього вечора він сидів у своєму просидженому глибокому фотелі, заялозена куртка розхрістана, голова закинута назад, очі дивляться застигло й непорушно.

Чекає Шпанова, що попередив про свій прихід. Входить вохрист. Мороз, що сидів спиною до дверей, не змінив пози, лише хрипло крикнув:

– Ооодь!

– Товаришу, майоре! Вас хоче бачити товариш Шпанов!

– Проси!

Шпанов увіходить. Високий, міцний, у сірій, з ведмежим коміром, шинелі.

– Сам? – питає не оглядаючись Мороз.

– Єсть – сам, майоре! – відповідає Шпанов.

– П'єш? – питає Мороз далі.

– П'ю, майоре! – чує Мороз відповідь зовсім за плечима.

– Сідай і наливай! І нічого не бійся… Мій револьвер он там! – і показав у темний куток.

– І кажи чого хочеш?

– Потолкувать прийшов, товаришу майоре, – каже Шпанов і сідає.

– Про що толкувать? – і Мороз додав бридке слово. Шпанов показав кілька золотих зубів, налив собі склянку і випив.

– Знаю! – каже Мороз. – Викликають у Москву? А ти пий! До дна!

– Учора, – каже Шпанов.

– Що значить учора? – перебиває його Мороз…

– Прийшла телеграма, – каже Шпанов.

– А? Телеграма? У Москву? Давай, давай! Що ж! Москва так Москва! І графа мого шльопнули. Правда, сила? Не нам з тобою пара! І Ягоду зсадив з трону – ха-ха-ха! Знаєш, чому пішов Ягода? За графа! Хотів, мовляв, переворот – ха-ха-ха! Жарко, жарко, товаришу Шпанов, у нашому холодному Сибірі, але нічого! Виживемо! А Ягода, кажеш, все таки пішов? Пішов. Мусів! Лий, Шпанов!

Мороз налив дві склянки і вони випили. Світ став поволі обертатися, буря за стінами стала тихнути, плянета почала крутитися легше.

– А хто ж тепер так би мовити, на місце залізного? – запитав Мороз. – Не може ж бути сам центр порожнім.

– Ніби й не знаєте, – каже Шпанов підбадьорений.

– Як його знати? Я ж там не засідаю.

– Та ж той… Микола Іванович, – вимовив Шпанов.

– Що за такий Микола Іванович?

– Та ж Єжов! – майже викрикнув Шпанов. Мороз витріщив очі:

– А хто ж це такий той Єжов?

– Як же не знаєте? Член же ЦК, ЦЦК, товариш наркома хліборобства.

– А! Рудий! Маленький! Комариний кривий носик! Знаю. Як не знати! – Вирвалось у Мороза. – Браво! Знав старий, що так буде, прийде, казав, вона така і возсяде на троні. Дев'ятий вал! Ха-ха-ха! Ну! Наливай же!

Налили знов по склянці, і коли Шпанов підняв свою, і намірився пити, він на хвилинку зупинився і зміненим, притихлим, інтимним голосом, ніби крізь туман, проговорив до Мороза:

– Товаришу майоре Мороз! Мені доручено супроводжувати вас до Москви. Через півгодини відлітаємо!

1948-55