Текст книги "Темнота"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 32 страниц)

V

У суботу шостого травня, біля п'ятої години вечора, на новому аеродромі Чіб'ю в коротких інтервалах, один за одним приземлюються три літаки. Свіже, холодне повітря, сіре, чисте небо, на чорну смугу тайги поволі спадає великий, червоний круг сонця. Третій літак з придушеним рокотом торкнувся мокрої землі і побіг в напрямку двох буд з великими червоними прапорами і величезним полотнищем з написом: «Добро пожаловать!» І коли літак перед самими будами зупинився, з нього вийшли Андрій Мороз, Людмила і ще пара людей – мужчина і жінка.

Великий рух, багато людей в уніформах, під'їжджають і від'їжджають машини, гуркіт моторів, два ряди вохрівців у парадній формі, окремі, гострі окрики.

З гурту біля буди відділяється здоровенний, здається більший, ніж звичайно, мужчина у високих чоботях і шкуратяній куртці і швидкими, широкими кроками йде назустріч приїжджим.

– Ов! Браво! Андрій! Здоров був! – чує Андрій, здається знайомий, але не той – хриплий, сирий, голос.

– А! Іван! – викрикує Андрій, і брати душаться в обіймах, Іван трясе міцно Андрієву руку.

– Ну, знаєш… Нарешті, нарешті! – кричить Іван. – І, Люда! Люда, займись гостями, а я вже потащу братика. Риць! – звернувся він до плечистого мужчини в уніформі ҐПУ. – Отправляй! Ти знаєш. Я їду. За півгодини назад. Зрозумів?

– Єсть, товариш майор! Зрозумів! – відповів Риць.

– Товариші! Прошу до машин! Пішли, Андрію! – і вони пішли швидкими кроками до авта на гусеничних колесах. – Це мій «Стасік», – каже Іван, сам сідає за руль, біля нього Андрій, ззаду валізи, затріщав мотор, і авто рушило.

І тут лише помітив Андрій, що його Івана не даром кличуть майором, що у нього на комірі якісь ознаки, хотів щось сказати, але машина ричить люто, стрибає по вибоях, мчить довгою, широкою алеєю з рядів туї і смереки, що годі щось промовити. Несподівано виринають білі колони великої будови з двома поверхами освітлених вікон, високими ґранітовими сходами з вартою і цілим рядом машин перед входом. Іванів броневик з ревом і собі займає тут місце. Варта бере на струнко. Іван і гості йдуть по сходах до просторого вестибюлю, до Івана підбігає мужчина в уніформі, віддає честь, забирає гостей. Андрія веде сам Іван широким, встеленим червоним килимом коридором, широкими сходами і зупиняється біля одних дверей першого поверху.

Простора, встелена тяжким килимом, кімната, поліровані дубові стіни, великі олійні картини і монументальний портрет старого діда у масивних, позолочених рамах.

Андрій сильно вражений.

– Бачиш? – каже гордо Іван і показує на портрет. – Лише не признавайся, що це наш батько. Тут це не личить. Просто дід. Вождь партизанський. А це ось твої володіння – роздягайся, мийся, чепурися, по тебе прийдуть, а я йду! Поговорим опісля! – і Іван вийшов.

Андрій вдоволений. Внесли його валізу, і ось він сам. Письмовий стіл, фотелі, канапа, прекрасне ліжко. Де це він знаходиться? Здається, все ще летить, під ногами хитається ґрунт, у очах краєвиди. Не віриться, що ще три дні тому був у Каневі, дві з половиною тисячі кілометрів звідсіль.

Андрій роздягається, тут же туалетний стіл, і вода, і дзеркало… Скидає сорочку, міцно миється, насолоджується розкішшю свіжости, витирається міцно рушником… І враз до дверей щось загримало, вони рвучко відчиняються, до кімнати вривається міцна, повногруда жінка і просто йому на шию.

– Дай хоч торкнусь! Невже це ти, Андрію? – говорить басом жінка і цілує його в обидві щоки, і плаче, і сміється.

– Наталка! – вирвалось у Андрія.

– Так. Наталка! – каже вона і пускає Андрія. – А мені кажуть: прилетів Андрій… І ноги отак затремтіли, все кинула і побігла. Добре! Добре! Виглядаєш добре! А ми тут телеграму за телеграмою – до Харкова, до Києва, до Канева… «Наш» сам говорив телефоном з Харковом, а Людмила в Москву, а за нею і він погнався. Цілий тиждень отак клекотіло… Але добре, що тебе звідти вирвали, Ольга писала нам, що там дуже того… гаряче! Ну, а як там? Був дома? В Каневі?

– Три дні тому, – каже Андрій.

– От би й собі там побувати. Як старі? Як син?

– В порядку. Усе гаразд…

– Дістають вони ті наші посилки. Шлем і шлем…

– Дістають, Наталко. І дуже вдячні. А що це у вас тут за буря така? – питає Андрій.

– То ж «наш» повну свободу получив… І орден… І майора… Тому і баль. Звіря видимо-невидимо налетіло, сам побачиш.

Андрій знову обняв Наталку голою рукою за міцні, теплі плечі. Був захоплений.

– Та ти, Наталко, скажу тобі – красуня! – вирвалось у нього.

– Мене ні грім, ні блискавка не бере! – а сама сміється. Їй приємно дивитись у ті радісні, чисті очі.

– А пригадуєш, як ви з Ольгою ганялись за мною на Великдень? – питає Андрій.

– А як вечорами збиралися на Козацькій кручі і співали? – додає Наталка.

– А як Іван скидав нас у воду? – веде Андрій.

– А як ти ходив до нас на вечорниці і залицявся до Раї… – Ця згадка якось дивно вплинула на Андрія, він швидко пускає Наталку, шукає сорочку, та й Наталка враз отямилась, у неї ж там стільки роботи… І побігла.

Андрій зовсім збитий з пуття – і радісно, і дивно, щось нове в його житті. Він надягає сорочку, зав'язує краватку, але з поспіху вона не зав'язується. А час біжить дуже швидко, значно швидше, ніж звичайно, здається, що ось-ось хтось увійде і його покличе.

І дійсно хтось постукав, і увійшла Людмила. О! Побачив її наперед у дзеркалі і був сильно вражений. Не пізнав майже. Сита, пещена краса, чорне хвилясте волосся, соковиті, кармінові уста, довга сукня чорного оксамиту, перенята в талії срібною шворкою, що з неї вириваються плечі й руки квітучого, рожевого кольору.

– Ну, як там наші поети? – питала з порога. – Ай, я-яй! То ми ще зовсім не готові! А там же нас чекають.

– А коли ти встигла – ґратулюю, прекрасна Клеопатра фараонша єгипетська! – каже Андрій.

– Приємно, приємно! Подобатись поетові – подобатись безсмертю. Усе тут маєш? Вдоволений?

– Абсолютно! Ось лише краватка не в'яжеться.

– Давай – зав'яжу! Стій рівно! І голову догори! – Андрій стояв, мов статуя, відчував дотики пальців з рубіновими кінцівками, бачив біле, високе чоло з бурею чорного волосся перед самим своїм ротом, терпів, ковтав слину. Зав'язала, шарпнула, поправила. – Готово! Ось цілуй руку! – сміється Людмила.

– Чому так швидко? – каже Андрій, повертається до дзеркала і бачить пару молодих, квітучих людей, очі горять і сміються, гладить краватку.

– Ну, досить, досить! – каже Людмила.

– Ні, не досить. В'язала ж цариця півночі, приношу жертву всім богам.

– Ти но швидше, там чекають куміри.

– А ти б мене наперед втаємничила, що це за звірі зібралися.

– Краса і сила Есесесер! – каже Людмила. – Поперше, її величність Ястребова, Наталія Константиновна – прима-балерина і перший друг залізного наркома, подруге, сам залізний Ге-Ге Ягода. Потрете, відома Дуня Федотова – кумір мого родителя, прославлена чекістка і менш прославлена лірична поетеса, почетверте, сам мій родитель… Поп'яте… Увага, Андрій! Мо-ро-зо-ва! Несподіванка. Призначена на пожертя тобі. Раджу спробувати. Варта намаги – перша звізда радянського фільму, кандидатка до Голлівуду без надії на сповнення бажання… Пошосте, сьоме і десяте – сорок величностей, переважно сили безпеки, ну й, розуміється, – перші з перших, брати Морози – король півдня і король півночі…

– І королева-владичиця – грізна володарка цього царства, – перебив у тон Андрій, – і королівських сердець, – добавив тихше.

– Ну, давай, давай! Впєрьод! – скомандувала Людмила. Вони йдуть поруч вниз сходами нечутними кроками назустріч бурі, що вже там бушує.

Заля довга, простора, висока – різьблений дуб, кедр, береза. Високі вікна завішені тяжкими пурпуровими занавісами, на передній стіні вождь-вождів у довгій, сірій шинелі, частина залі відділена заслоною червоної матерії, довгий стіл, з вазами, порцеляною, керамікою, букетами з кедрових, соснових і смерекових шишок – суворе, сите, жовтогаряче і густо-зелене забарвлення.

І багато людей обох статей, переважно в уніформах при зброї – грубе, тверде, сіре вояцьке сукно, тверда шкура поясів і взуття, дужі, широкі плечі, округлі, здорові, червоні обличчя. Ходили, стояли, сиділи… А між ними кельнери у чорних фраках і білих маніжках.

На когось, видно, чекають, місця ще порожні… Людмила веде Андрія до бічних дверей і там у просторі повному диму на фотелях і при столиках гурти людей і до одного з них підходять Андрій і Людмила. Андрій стовпіє. Перед ним Ірина Виноградова – довга, бронзова сукня, нога заложена на ногу, курить. Побачила Андрія і спокійно посміхнулася.

– Прошу знайомитись, – каже Людмила. – Андрій Григорович Мороз! Ірина Володимирівна Морозова. А мені вибачте. Лишаю вас самих. На мене чекають обов'язки… – і Людмила відійшла.

Андрій дивиться на Ірину, Ірина на Андрія. Ірина знайомить його з іншими гостями, але йому все те байдуже.

– Ви тут? – питає здивовано Андрій. – Яким таким чудом?

– І випадково, і з наміром! – відповідає Ірина.

– Відколи Морозова? – питає Андрій далі.

– Не гаразд тілу грішному дармувати, Андрію, – каже Ірина. – Мужа найшла.

– Познайом, познайом! – каже Андрій.

– Не тут, не тут… Тут я сама – користай!

В залі зненацька в труби затрублено, крикнули «смірно» і все, що тут сиділо, заворушилося. Виходили парами до дверей, Андрій з Іриною останніми. Там вже майже все за столом, на чолі залізний нарком, біля нього Людмила справа, Ястребова зліва, далі Іван Мороз, а справа Ворман й Федотова. Залізний нарком встає, щось бубнявить, крики ура, всі встають. Нарком тисне Морозові руку, всі знов плещуть. Мороз підносить чару велику і п'є за Сталіна. Знов три рази ура, і всі п'ють за Сталіна. Другу чару підносить Людмила і п'є за могутнього соратника, славного наркома державної безпеки, і знов три рази ура, і знов всі п'ють. Після того все втихає, говорить нарком.

– Я, товариші, не оратор, я оператор, – почав той низьким, бубнявим голосом. – Батьки наші приказували: не красна ізба углами та красна пирогами. От і у нас так є. Товариш Іван Григорович Мороз удостоїв, нас чести поділити з ним його радість. Президія Верховного Совєта відзначила його заслуги перед народом і нагородила його найвищою нагородою. І за те йому, товариші, ура! – Знов всі встають, плещуть і кричать ура. Іван Мороз коротко дякує, підносить чарку за всіх гостей і просить «відвідати хліб-сіль». І коли гості підняли свої чари, непомітно розсунулась завіса, що ділила задню частину залі, і з'явилася струнна оркестра, всі в червоних, атласних, вишитих блюзах. Струни зарокотали, і полилась буйна пісня про Єрмака:

 
Ґрємєла буря, дождь шумєл,
Во мракє молнія блістала
І бєзпрєривно ґром ґрємєл…
І вєтри в дєбрях бушевалі…
 

Стопки спорожнились, все заворушилось, ніби вогню линули в душі, очі загоряються, кров бухає приливами, ніби розбурхані хвилі морські, а струни далі рокотали, а пісня лилась:

 
На тіхом брєґу Іртиша,
Стоял Єрмак об'ятий думой…
 

Стіл від того разом з гостями підноситься, ніби корабель під час шторму, руки простягаються, ноги впираються об підлогу, вириваються слова, викрики, там то там зривається регіт – дзвінкий, жіночий, голови на широкі спини стільців відкидаються, випинаються пишні груди, що ось-ось вирвуться назовні і засяють.

Дзенькіт посуду і гори їстивного, м'ясива різні, дичина і вепровина, і риби на вибір – осетрина, білуга, треска, щупак, і сири всілякі, і ікра… І вина на смак і розуміння, і горілка чиста кришталем виблискує, і все те разом, і все нараз, кожний бере і ллє, і випорожнює. Довгий, ситий стіл ревів і бушував, мов бик, що вирвався на арену. В його пащеку кидались все нові і нові гори поживи – пара здіймалася над мисами труфелів, ніби там щось кипіло, на цілу широчінь клались бокаті поросюки, що щойно зірвались з рожен, дзбани пива пітні й бокаті втискалися до цього, а все довкруги реготало, від краю до краю клекотав той регіт, міцні, повні торси шарпались наглими поривами, червоні, пітні обличчя мигали, виблискували білі зуби, огненними вибухами вибухали очі…

– Соня! Знать не знаю! Пий!

– Браво! Бравооо! Ха-ха-ха! Здалась! Ха-ха-ха! Вламали! Ми, брат, не таких ламали! Ха-ха-ха! Степан! Степан! А крутни лиш своєю! Во! Во! Ха-ха-ха! Алєксєєєй! Чорт! Ти куди? Ах, диявол рудий! Не видержав клятий! Хаха-ха! Ай, да Ґрішка! Просто ребра ламає! Стііій! Ха-ха-ха!

До залізного наркома через Людмилу, що лежить, відкинувшись на спину стільця, тягнеться широке, повне тіло з округлим баняком на широких, кінських плечах і намагається щось говорити. Язик його не слухає, очі злипаються, губи чвакають кусень риби…

– Ґррріґор Ґріґорович… А, Ґріґор… Слуш', Ґріґор… Новий – ха-ха! Новий! Новий! Радек! Радек! Так, каже, Ленін, мовляв помер – ха-ха! Так, говорить, Ленін помер і попав – ха-ха-ха – в рай. А тут до нього – ха-ха-ха – верзило здоровенний підходить і бах в морду – ха-ха-ха! Маленький Ленін підняв лисину, а той його ще – ха-ха-ха! Я, говорить, Пьотр Вєлікій, а ти прахвост зачем Петроград іспакостіл… Збив ґеніяльного в лєпьошку і пішов. А тут до нього – ха-ха-ха – Карл Маркс підходить, хітрий, так сказать, одесіт… Ех, каже, і охота тобі було з Петром в'язатись, єсть же, каже, у вашом союзе город нейтральний Крижополь, назвав би Ленінжополь і було б без обіди – ха-ха-ха! Ха-ха-ха-ха-ха! – виривається загальне. От так Радек, от так стерво! Але слухай, – говорить залізний нарком… Говорить про бабу, що в Москві могили Леніна шукала, його всі слухають і знову новий вибух реготу…

А потім хтось забажав «плясовую», струни вдарили «камарінского» десяток тіл зірвалося і пішло в пляс. На столі і під столом кричали, плескали, свистали, а танцюристи вели своє, йшли боком, котились через голову, падали і рачки бігли, повзли на череві… А струни били й били і все довкруги ревло бурею.

Андрій Мороз і Ірина Морозова возлягали на своїх місцях, а біля їх ніг на шкурах оленячих лежало двоє тіл, але вони їх не помічали. Андрій весь червоний, голова затуманена, на його залитих вином грудях лежить Ірина, що общипує ґроно винограду і ягідку по ягідці впихає йому в рот. Очі її заплющуються, язик заплітається.

– Слухай, Андрію, слухай, мучителю мій… Я з тобою сьогодні ніч ночую, останню ніч. Цілуй, цілуй, голубчику, та міцніше! Дай ще кахетинського! Думаєш, римляни… кращі від нас? Ніколи, братику! Месаліна двадцять зносила, а та он, бачиш, тоненька… Ястребова двадцять два прийняла… у Москві… – Ірина гикала, Андрій лив їй в рот вино, воно текло їй по щоках за шию, довге буйне волосся вниз спадало… – А Федотова Катерину Велику переплюнути хотіла, хотіла піднять жеребця та не вийшло… Знаєш, поетка… Пародії пише, і любовні вірші… А це, слухай, пісню на старі мотиви, дала:

 
Всє ґаварят, что я вєтрєна биваю,
Всє ґаварят, что я мноґіх люблю.
Тисячу любіла, тисячу убіла,
Тисячу павєсіла, больше нє маґу!
 

Це ж вона за слідчу у нас в Харкові була… Ну, цілуй же, Андрію! – і вона розкрила свої пишні груди, Андрій положив на них ґроно винограду і сказав:

– Так слухай же:

 
«3 кущів женуть плямисті пси
На мене дивовижних звірів,
І бачу я на рижій шкірі —
І заворожені ліси,
І кіновар засохлих ран,
І холод жовтої одежі,
І блиски згаслої… пожежі
На тлі розтерзаних полян.
 

Язик його не слухався, слова виштовхував силою. Ірина плямкала мокрими барвистими устами, відкривала то закривала очі, підносила мляво руку, огортала шию Андрієву і впивалась в його уста.

– Уууммм, Андрііію! Ходімо. Ну, ще раз, ну ще… І ходііімо!

І коли вони відходили, оркестра грала «Гей, ухнєм!», кілька голосів з-під столу їй помагали, світло, здавалось, поволі гасло, було півтемно, половина місць порожні.

Іван Мороз сидить на своєму троні широко, здається, він тверезий, хоча лице його стало бузовим. Він курить цигарку за цигаркою, стрясає під ноги попіл, перед ним купа їжі, дзбани, тарелі, біля нього Ястребова, тонка, худа, півгола. Людмила і залізний нарком регочуть, п'ють, говорять, інколи міняються поцілунками. Ворман і Федотова два рази зникали… Мороз говорить до Ястребової шепеляво, хрипло, байдуже:

– Вам їсти б побільше, Ястребова, тіло пісне маєш…

– Дурак ти, Мороз, не понімаєш політики нашого тіла.

– Ну, як же дурак. От і взяв би, так нема за що.

– Тобі б, Мороз, корову…

– Корову не корову, але щось пудів так п'ять, щось таке з того, як його… Рубенса. А ти перепелиця скубана. – Ястребова вказівний палець з рубіновим закінченням підняла і каже:

– От на цьому кінчику десять таких биків, як ти піднесу.

– Ха-ха-ха! – вибухнув Мороз і затягнувся димом. – Браво! Люблю! Вірю, Ястребова, іноді і таке трапляється.

– Не інколи, не інколи… І чим ми тонші, тим сильніші… Бачиш отам бочка! Допиває он друге відро пива… – І Ястребова крикнула: – Нєстєров! – Бочка повернула повільно, круглу, сонну голову. – Прокаті! – Бочка враз засіяла:

– А! Биліііночка! Доч блудная! Садісь! – і виліз на свобідне місце і нагнув товсту шию. Ястребова стрибнула, майнула легка суконка, блиснули довгі, тонкі стегна, і сіла на карку Нєстєрова.

– Дорогу! Дорогу! – впали оплески, оклики, Нєстєров похитався в туман, в гущу, спотикався, але йшов. По хвилі виринув з другого боку столу і Ястребова зістрибнула, поплескала його по пухлій щоці.

– Сідай, сідай, голубчик. Молодець! – Товстяк похитався на місце, а Ястребова стрибнула Іванові на коліна і ляснула його по лиці. – Лий донского! – каже. – І ворушись, старий. – Іван обняв її одною рукою, звівся на ноги і поніс під пахвою, як кішку, в глибину темного простору.

А в Андрієвій кімнаті горіло ясно світло, і на широкій білій постелі півлежала зовсім гола Ірина, курила і говорила. Обличчя її залите сльозами, на щоках червоні плями, губи запухлі, волосся розпатлане. Андрій сидить біля постелі в глибокому фотелі у білій, розірваній сорочці з розщебнутим коміром, волосся його також скуйовджене, і він також курить.

– Ти брешеш, ти брешеш, Андрію! Ти мусів! Ти мій, чорте проклятий! Ти мусів все кинути… Мораааль! Ха-ха! Мораааль, до дідька ясного, грішну душу, мовляв, ха-ха-ха! – загубив, а того й не знаєш, що це через тебе я стала всесоюзною потаскухою, Андрію, громе, чорте, дияволе, через тебе всю свою молодість просвистала і батьків, і брата продала Сатані, бо це я їх туди штовхнула. Не знаєш, що батько мій тут… – Андрій бистро глянув на Ірину. – Тааак, тааак! – казала вона. – Тут він на цій каторзі, в бараках, а ти з своїм братиком і не знаєте, а я мусіла тіло продати, до всіх тих наркомів добиратися… Рятуй! Рятуй хоч його, Андрію, бо мене вже не можна рятувати, я вже продана, я вже зачумлена, я вже… – і Ірина кинула з люттю цигарку і сама кинулась на подушку і заридала сильно, зривно з вибухами злости.

Андрій встав, ходив по кімнаті, зовсім не зважав на Ірину, і коли та втихомирилась, підійшов до постелі, дивився згори на Ірину і казав:

– Вже? Таке прекрасне тіло і таке люте, – казав Андрій.

– Не жартуй, не жартуй, Морозе. Захочу і підеш самий просто з сальону в преісподню, ха-ха-ха! Просто з білою маніжечкою, – ха-ха-ха! Поругаємся разом, бідний Морозику, – і при тому знов заплакала.

– Тобі б, Ірино, на троні богів сидіти, огонь і блискавку в руках держати, і потрясати б небом рокотами громів, і влучати дияволів на землі, – казав Андрій.

– Ах! Мені! Кинь, Андрію! Не до жартів!

– Чому не до жартів, – казав Андрій. – А от ти тільки прекрасні очі свої відкрий і побачиш, що все до жартів.

– Бааатька мені рятуй! – крикнула враз Ірина. Андрій відійшов від постелі і знов закурив. Ірина слідкувала за його рухами. Сорочка на його тілі широко роздерта і кілька патлів чорного, масткого волосся здобить чоло. Курив, видно, з насолодою, глибоко в легені втягав дим і видував його пружно. Рухи робив повільні, байдужі, ліниві, тяжка втома лежала на його загорілому, а все таки дивно блідому, шорсткому лиці. Здавалось в ньому іноді щось шарпається і хоче вирватись назовні.

Він знов підійшов до ліжка, знов сів на крісло, деякий час сидів непорушно, дивився собі під ноги, видував дим, стрясав попіл цигарки на ведмежу шкуру. Ірина злісно дивилась на нього і слідкувала за кожним його порухом.

– Що можу тобі сказати? – промимрив згодом.

– Що? Чого скиглиш? Ніяких у мене слів, ніяких втіх, я не можу. Нема. Ірино, дочко блудна, гетеро! Я тебе, дияволице, кохаю над усе, і ти це знаєш! Так. Ти це знаєш. І розумом, і серцем… Але не можна! І не лише тобі не можна, всім не можна! Не розумієш хіба, з місяця звалилася, чорт бери! Шарпаєшся, терзаєш плоть, дух – що це варте? Я сам знаю, що воно так! Батько, батько! Чи один твій? Я не міг, розумієш? Не міг! Ніхто не може! Я хотів тебе і завжди тебе хочу, алеж… Сама добре знаєш! І ти була мені всім, я не любив до тебе, я лиш спозирав, а тебе, блуднице, кохаю, терзаєш мене кожним поглядом!

Голос його захрип, очі якісь туманні, білки криваві.

– Питаєш, чому не кинув всього і не пішов з тобою? Не мене питай, спитай і себе, знаєш, що не міг, що ми і так по шию в трагедії, а ти питаєш. Чого? Чого? Чому? Ще одно питання і розірву на кусні! Я не маю! – крикнув Андрій. – Я не можу!

– Андрію! Не скигли! – перебила його Ірина, погасила свою цигарку, що була вдруге запалила. – Не личить… Роздягайся і лягай. За дві години від'їжджаю!

Проникав ранок до цього півкулля, перші його ознаки появились однаково, як у глибинах хащ тайги, так і на тихій, недавно звільненій, поверхні прозорої ріки з перевернутим небом і зорями, що гасли у сірій височіні і темній глибині, а небом і землею проходив таємний гість і дотикався до всього пучками пальців своїх.

О шостій в будинку Мороза відчинились навстіж вихідні двері, і все довкруги заворушилося, мовби збурена комашня. Перед сходами рохотали мотори, по залях бухали ковані чоботи двох вохрівців у шапках з кляпами, що понуро гукали:

– Вставать! Гей, вставать! – Неслухняних приказано за ногу тягнуть, впертих у бік чоботом. Посипались мать-перемать, зривались розпатлані красуні, розбиті вої, все стрімголов перлось до виходу, залишаючи на місцях калюжі пива, череп'я, скло, ніби на полі брані після бою.

Мороз, Ягода, Ворман, а з ними троє вохрівців, сиділо в Морозовому танку і залізні його гусениці чавили й різали примерзлі вибої. Їхали на інспекцію радіопромислу, м'який туман бринів над Чіб'ю, у тайзі, у тундрі, там то там, блимали огники і темними гуртами, ніби великі сірі тіні, повзла масою до праці робсила. Схід згущав барви, перший шмат сонця вирвався у простір і засів по всіх верхів'ях.