Текст книги "Темнота"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 32 страниц)

II

Другого листопада, о восьмій годині вечора в конторі Головного Управління Таборів Особливого Призначення для Усть-Печорського басейну в Котласі на Північній Двині, сидів головний начальник цієї інституції Карл Ворман-Юрин – чорний, міцний, у шкіряній куртці з револьвером. Перед ним на новому, непофарбованому письмовому столі папка паперів. На дерев'яних стінах карти, діяграми, на весь зріст в шинелі портрет Сталіна і портрет Ягоди у френчі, з вусиками і піввійськовому кашкеті. В кутку при дверях велика, американська, набита дровами піч, що від неї пашить теплом, і все те освітлене лямпою на сто ват, що звисає на шнурку під стелею без ніякого оздоблення.

На дворі лютий, гострий вітер, саме сьогодні повіяло ним від Уралу – загуло, закрутилося, посипало густим, дрібним, колючим снігом.

Кілька хвилин по восьмій до контори входить високий чоловік, що, осліплений гострим світлом лямпи, зупиняється біля порога. На ньому одяг, з якого вилазить шматками вата, ноги замотані ликом, соломою, на голові купа дивовижно зложеного ганчір'я. Обличчя темне, заросле, вуса вкриті льодом. Здавалось, що він п'яний… Не стояв, а хитався на довгих, тонких ногах.

– Ви Мороз будете? – запитав Ворман приходька.

– Мороз, – відповів той спокійно.

– Іван Григорович?

– Так.

– Востаннє працювали в радгоспі ім. Дзержинського – Мошни, Шевченківська округа?

– Так.

– Підходьте ближче, познайомимося. Я Ворман, може чули. Сідайте, – і вказав на дерев'яне крісло з поруччям. Іван сів. – Курите? – Іван простягнув зовсім чорну руку і взяв цигарку. При тому стягнув з голови ганчір'я. Купа розкуйовдженого волосся виглянула на світ.

Ворман кілька разів глянув на Мороза.

– Ну, от. Я запросив вас сюди з наказу начальника ҐПУ Ягоди. Маємо про вас точні і вичерпуючі відомості. Хочемо доручити вам керівництво великим ділом. Завтра летите літаком до Ухти і там почнете роботу. Не зобов'язані вертатися до вашого бараку, ночуєте у мене, а там переходите в свобідний стан.

Ворман глянув на Мороза, слідкував, видно, яке враження зробить на того його заява, але Іван був весь у своїй бороді і його майже не видно. Рухи його далі спокійні і байдужі.

– Ну, що ви на це? – питає Ворман.

– Діло нове, – каже Мороз глухим голосом.

– Думаю, що ви з ним справитесь?

– Побачимо.

– Як ваше здоров'я?

– Нічого. Два-три дні нормального стану і пройде. Кінцівки, на щастя, цілі.

– За ваші кінцівки наперед подумано. У нас тут діло, потребуємо людей… І велике діло. Ухт-Печорський комбінат – нафта, вугіль, ліс, будова залізниць, доріг, міст, освоєння білих плям. Завдання гідне ваших здібностей, Мороз, і я певен, ви не будете до нас в претенсії за деякі турботи, вам спричинені. До вашого розпорядження прийде п'ятнадцять тисяч робочої сили, а згодом, за пляном тисяч сімсот-вісімсот. Понад триста тисяч квадратових кілометрів простору…

– Спробуємо, – каже Мороз.

– Ну, от… А тепер ідіть зо мною…

І вони виходять, на дворі чекає машина, сідають і їдуть проти різючого вітру, згодом зупиняються перед невеликим дерев'яним будинком з мезаніном. Входять до середини, Ворман дає розпорядження, а Іван відразу йде до вмивальні. Ванна, бритва, чиста білизна, чистий одяг. Все готове, все чекає. Іван не Дивується, все так є, так бути має, скидає своє лахміття, згрібає з себе пудами багно і воші, вода у ванні стає чорною, випускає її, впускає чисту і так три рази. А далі бриє страшну, дику бороду, розчісує патли. По годині на нього глянула з дзеркала костиста, бліда личина, подібна почасти на людину, почасти на рибу. Великі вгрузлі очі, могутні брови – і це все.

Побачив свою вечерю. На білому, круглому столі краяна печеня, паштетова ковбаса, білий хліб, чорна ікра, масло, чай і вино.

– На жаль, не можу з цього скористати, – каже Іван. – Щось потонше. У мене, бачте, присох до спини шлунок.

– Ах, так. Вибачайте, Іван Григорович… Я зараз. Пройде.

– А того – мене трохи розібрало у ванній… На цей раз вже… – не договорив речення і вже гримнув на поміст. Здається чути, як заторохтіли його кістки.

Очуняв Мороз у білому ліжку, вузька, тепла кімната, столик і стілець. Над ним стояв з посміхом Ворман.

– Вибачайте. Це зо мною вперше така комедія… Воно пройде.

– Ясно – пройде, – каже Ворман. – Тепер не вставайте, вам принесуть чай, а завтра о шостій ми з вами зустрічаємось. Бажаю спокійної ночі! – і Ворман вийшов.

Дивне почуття огорнуло в цей мент Івана. Не вірилось. Не розумів, здавалось, де знаходиться. Подивився вправо, вліво, помацав простирало, білу подушку. Прикритий товстою, шерстяною, сірою прикривкою. Глянув на свої прозоро-воскові руки, кинув погляд на стіни – дерев'яні, небілені, негладжені, але свіжі, що пахнуть сосною. Малий під склом портретик Сталіна і невелике, подвійне, зовсім замерзле вікно.

І пригадав свій барак, з якого витягнуто його годину тому. Довга, вузька, заморожена, мокра щілина з двома поверхами нарів, з вузьким проходом посередині і багато сотень тіл по обох боках проходу. Бачить їх, ті тіла, в їх нереальному світі. «І прийде господар, і візьме тих слуг невірних, і вкине в преісподню, де буде плач і скрегіт зубів», – читалось колись. Ціла земля виринає в пам'яті – континенти, океани, рівнобіжники, широти. Де те місце на плянеті, в якому він зараз знаходиться? Де та непомітна точка на глобусі?

До кімнати хтось постукав, і ввійшла дівчина, молода, свіжа, білява у ватянці, у руках у неї таця, на якій парує кварта молока, мисочка вівсяної каші, кілька окрайців білого хліба, шматок масла і двоє яблук.

– Добрий вечір! – сказала дівчина, і голос дзвенів соковито й молодо. – Хочете вечеряти?

– Дякую. – сказав Іван.

– Не вставайте, не вставайте. Дам вам до постелі.

– Дякую, – каже Іван.

– Вам так не вигідно, вам треба роздягнутись, може вам помогти, може покликати лікаря?

– Ні. Дякую. Все добре. Ставте отут – і Іван трошки звівся на ліктях. Дівчина підмостила вище подушку і поставила перед ним тацю. Іван почав їсти, а дівчина дивилась на нього великими очима. В тих очах Іван бачив багато гарного і доброго. Дівчина помагала йому, подала йому велику, дерев'яну ложку, мазала хліб маслом, краяла яблуко. Іван мовчки і спокійно їв, і коли все скінчилось, відкинувся назад на подушку, а дівчина забрала тацю, поправила в печі, приставила до ліжка стілець, запитала, чи нічого йому не бракує, забрала тацю і пішла. При дверях Іван затримав її. – Завтра розбудіть мене о п'ятій, – сказав він. Дівчина кивнула з посмішкою головою і пішла.

На другий день ще затемна Іван виходив із свого готелю одягнутий у білий з високим коміром кожух, сиву з наушниками шапку, у валянках на ногах. Машина під свист вітру повезла його порожніми, темними вуличками до того ж будинку, де вчора вперше зустрівся з Ворманом, там уже світиться, і Ворман чекає.

– Ну, як справи, Іван Григорович? – питає Ворман і подає руку.

– Пройде, – каже Іван.

– Сідайте – почнем, – і подав Іванові пачку цигарок «Зефір». Іван закурює. – Діло таке, товаришу Мороз, – почав Ворман, – виконуючи гасло ЦК «поставимо північ на службу п'ятирічкам», чергова сесія ЦІК СССР з минулого року, прийняла плян дослідження та експлуатації нафтових і вугляних засобів Печорського басейну. На основі цього… (Ворман підійшов до карти і загально окреслив район між Двиною і Об'ю на північ від шістдесятого рівнобіжника)… отут в цьому місці… (Ворман вказав на карті) здовж річки Чіб'ю, поблизу Ухти – допливу Іжми, що впадає до Печори, має постати нове будівництво, завданням якого буде освоєння території і використання підземних багатств в інтересах радянського господарства. Іжма, Вимь, Вичегда, Кельтьма, – це місця, де є родовища нафти. Західні відноги північного Уралу і доплив Печори Уса – вугіль. Поклади нафти нам ще невідомі достаточно, натомість поклади вугілля відомі, вони величезні, на кілька століть, мільярди тонн, місцями виходять на поверхню, одне лихо – вони далеко і місцевість не освоєна.

– Минулого року, – продовжує Ворман, – ми зорганізували дослідчу експедицію в складі ста двадцяти людей, яку ми назвали Ухтинською, завданням якої було дослідити басейн Ухта-Чіб'ю, і вона дала початок Ухт-Печорлагові – першій дитині першої п'ятирічки. Тепер ви там знайдете п'ятнадцять тисяч робочої сили і вашим завданням буде: 1) Побудова залізниці Котлас—Воркута (Ворман вказав на карті) тисяча сто кілометрів довжини, побудова автодороги Усть-Вимь-Чіб'ю триста кілометрів довжини, побудова трьох нових міст Чіб'ю, Кожва, Воркута і 2) дослідження і експлуатація природних багатств на північ від шістдесятого рівнобіжника до устя Печори і Канінського півострова.

– Завдання, як бачите, гідне уваги, і воно може робити честь кожному підприємцеві. Приступаючи до цього завдання, ми наштовхнулись на ряд поважних труднощів – дошкульну недостачу людської сили – раз, повну неосвоєність терену – два і брак фінансових ресурсів – три. Тому не здивуйтеся, коли на місці будови знайдете виключно такі людські резерви, що увійшли в конфлікт з радянською владою. Наша влада не має наміру людей карати. Навіть тим, що порушили закони, вона дає можливість реабілітації, доручаючи їм таке винятково почесне, історичне завдання, як освоєння цієї, особливо важливої для нашого господарства, території. Це порожнє місце мусить стати повним місцем. Таке бажання партії, уряду і товариша Сталіна.

– Чому саме вибір для виконання цього завдання впав якраз на вас? Дуже просто. Ми знаємо всі наші людські резерви, ми довший час слідкували за вашою роботою, ми були нею наскрізь вдоволені і саме тому на пропозицію товариша Ягоди, товариш Сталін дав наказ заанґажувати вас до цієї роботи. Всі попередні її керівники не виконали свого завдання і ми переконані, що вам, товаришу Мороз, пощастить більше. Знаємо ваш характер і ваші господарські здібності.

– На вас, товаришу Мороз, лежатиме величезна відповідальність, ви добре знаєте строгість наших законів, згодом ви зрозумієте це ще краще. Фінансові, матеріяльні і людські засоби будуть вам доставлені в міру потреби в зростаючій проґресії. Ви пропонуєте проекти, ви встановляєте бюджети, ви маєте в своєму розпорядженні всю людську силу, включно з ВОХРом, ви будете відповідальним лише передо мною, товаришем Ягодою і товаришем Сталіном. Про режим таборів довідаєтесь на місці, там вже є відповідні інструкції. Від цього моменту ви іменуєтесь головним начальником всього Ухт-Печорстроя з чим і поздоровляю вас від імени партії, уряду і товариша Сталіна та бажаю вам, товаришу Мороз, успіху. Одразу, прибувши на місце, ви перебираєте в свої руки все керівництво Ухт-Печорстроя.

Мороз встав, Ворман підійшов до нього і потиснув його руку.

– Маєте які побажання? – запитав Ворман.

– Так, – каже Мороз.

– Я вас слухаю.

– А як з принципами праці?

– Як маю вас розуміти?

– Ну, з досвіду я дещо знаю… Існують же різні такі назви, як «туфта», «липа». Ви їх знаєте…

– Ви господар, ви відповідаєте, – каже Ворман. – А з партією не сваріться. Ідіть з миром і сотворіть благо – ха-ха-ха! Я мушу їхати. А ви також… – і Ворман натиснув дзвінок.

До кімнати увійшов міцний, одягнений у чорний кожух і чорну папаху, весь запорошений снігом, чолов'яга.

– Ну, от… Знайомтесь. Товариш Дикий – комендант Усть-Вимського табору. А це ваш новий начальник, товаришу Дикий.

– Єсть, товариш начальник! – витягнувся Дикий.

– Іване Григоровичу! Товариш Дикий до ваших послуг, він уведе вас у справи таборів.

– Добре, – каже Мороз і подає Дикому руку. Обличчя Дикого похмуре, округле, віспувате з тупим носом. Мова уривчаста з сильним українським акцентом.

– Так їдемо, товаришу Дикий! – каже Мороз.

– Єсть – їдемо, товаришу начальник! – буркнув Дикий.

На дворі темрява, сипле снігом, шумить вітер. Літак ледве може піднятися, ним на всі боки кидає, пілот Степаненко ледве втримує напрямок.

Біля одинадцятої години літак приземлюється серед безмежного білого простору. Гострий, рвучкий вітер сипле в обличчя пургою. Ніде нікого не видно. Згодом з сірого простору почулись дзвінки і до літака під'їхали сани, запряжені парою міцних, рослих коней. Сідають у сани і їдуть. Через деякий час із снігу виринуло кілька дерев'яних, одноповерхових будинків. На одному з них над входом напис: «Главноє управлєніє Ухт-Печорстроя». Звідсіль і почав Мороз свою нову роботу.

Відразу він почав входити в курс діла. Робоча сила, тяглова сила, реманент, харчові засоби, мешканеві умови, інструкція режиму. Цього ж дня прибув новий транспорт «заключонних». Мороз зажадав списка, переглянув його. Довідався, що з двох тисяч ув'язнених половина не дійшло до місця призначення.

– Чому така кількість? – питає Мороз Дикого.

– Хіба ви самі не знаєте? – відповідає Дикий. Дійсно. Хіба Мороз не знає чому? Сотні кілометрів глибоким снігом, у мороз, у метелицю, пішки. А вони ж півголі. І голодні.

– Де їх, тих нових, примістили? – питає Мороз. Дикий здивований. Він не звик, щоб його про такі речі питали. Це його діло. Але Мороз настоює.

– У бараках, – відповідає Дикий.

– Чи маємо досить бараків? – питає знов Мороз.

– Яке досить, не досить. Тут нема нічого досить, – каже Дикий. – Нових примістили із старими… Тіснота, ясно, але і тепліше разом. Почнемо будувати нові бараки.

– Я б хотів деякі бараки оглянути, – каже Мороз.

– Єсть – оглянути, товариш начальник! – каже Дикий.

– Зараз по вечері. Коли дають вечерю?

– О сьомій!

– Коли лягають?

– О дев'ятій.

– О восьмій їдемо, – каже Мороз.

– Єсть – о восьмій! – відповідає Дикий.

Вечерю дістав Мороз тут же у своєму новому кабінеті, не мав часу їхати на помешкання, якого ще взагалі не бачив. Тут же прийняв перші рапорти роботи, тут же дав перші свої розпорядження. Нічого ще не міняв, нічого не критикував. Він мусить наперед увійти в справи. Перед восьмою з'явився Дикий.

– Готово, товариш начальник! – рапортував він. На дворі чекали сани. Темно. Мете снігом. Поїхали в невідомому для Мороза напрямку. Через деякий час із темряви виринуло кілька барачків, що ледве були помітні під снігом. – Главпункт номер один! – рапортує Дикий. У бараках світилося і звідти чути було дикий гамір.

– Що за галас? – питає Мороз.

– Не знаю, – каже Дикий. – Мабуть нові… – Швидким кроком Мороз пішов до бараку. За ним Дикий. Барак низький, квадратовий, похилі, вузькі дверцята. Дикий різко відчиняє дверцята, Мороз нахиляється і входить.

Спочатку нічого не можна розібрати. Півтемрява. Дим. Дика суміш людських постатей.

– Сміірна! – різко скомандував Дикий. – Главний начальнік! – викрикнув на ціле горло. В бараці все на хвилинку завмерло. Мороз бачить картину: довкола дерев'яні з дрючків подвійні нари, посередині розжарена до червона залізна піч, із стелі звисає і чадить саморобний каганець. Трохи далі біля печі стіл. На столі харчі, три пляшки з одеколону, етеру і спирту. Довкруги люди. Чоловіки і жінки. Сама молодь. Усі обідрані, розпатлані, п'яні. Вони видно тількищо танцювали. Один з патлатих держить гармонію, інші якісь гребінці і бляхи. У кутках і на нарах купами стоять якісь інші, переважно бородаті, люди. Очі їх перестрашені. На помості валяються розгорнені речі, розбиті кошики й валізки.

– Що тут робиться? – серед повної тиші питає поволі й суворо Мороз.

– Угощаємося, товариш начальник! – швидко відповів один з патлатих. Кілька дівчат зірвалось із своїх місць і підскочило до Мороза.

– Як звешся? – звернувся Мороз до першої.

– Дішовка! – відповіла та швидко й підстрибнула. Мороз одвів руку і бацнув її по пиці.

– Як звешся? – звернувся до другої.

– Вот майо… – хотіла та щось сказати і зробила соромницький рух, але в ту ж мить лежала на помості.

– Як звешся ти? – звернувся Мороз до одного з патлатих.

– Грач, товариш начальник! – швидко відповів той.

– А твоє? – звернувся до другого.

– Я, товариш нач… – Бац! І той полетів назад, вдарився об нари. Мороз кам'яно спокійний. Перевів погляд на тих переляканих бородачів по кутках. До одного з них, високого, зарослого, майже сивого підійшов.

– Як зветесь? – запитав його і дивиться на довгу пошарпану його одежину, що була розхрістана, яку, видно, хотіли з нього зняти.

– Виноградов, – почулась тиха відповідь.

– Професія?

– Професор.

– Звідки?

– 3 Харкова.

Мороз переводить погляд на іншого.

– Як прізвище?

– Онищенко.

– Професія?

– Хлібороб.

– Звідки?

– 3 Харківської области, село Ясінне.

Ще і ще питає Мороз, душ двадцять перепитав. Більшість селяни, і всі з України. А потім звернувся до гурту:

– Усі, що тут є, належите до цього бараку?

– Ні! – впали голоси.

– Усі, що сюди не належать – виступить наперед! За непослух стріляю на місці! – і Мороз кивнув на Дикого. Той витягнув револьвера. Гурт голих і патлатих крикливо купчиться біля пічки-буржуйки.

– Усі? – питає Мороз.

– Усі! – відповіли ті хором.

– Так слухайте! Якщо ця сцена ще раз тут повториться, я вас усіх отак, як є, вижену на цілу ніч у тайгу. Зрозуміло?

– Зрозуміло! – відповіли ті хором.

– А тепер кругоом! Марррш! – і вказав на двері.

– Братці! Шпана! Дішовки! Смативай! Нам начхать! – зі свистом, риком, вереском, хапаючи по дорозі що попало, кинулись ті купою до дверей. За хвилину їх тут не було і лиш їх голоси доносились знадвору. З залишених відкритих дверей несло пургою і холодом. Дикий зачинив двері. У бараці гробова тиша. У різних місцях лежали розбиті і розтягнуті речі. Мороз мовчки залишив барак. За ним услід пішов Дикий.

Мороз має для себе окремий будинок над Ухтою під тайгою, з соснових брусів. Три кімнати і кухня. Одна з кімнат простора, на два просвіти, поміст від половини на ступінь підвищений, на півищенні нефарбований письмовий стіл, два стільці, на стінах велика карта СССР, карта Ухт-Печорського краю і портрет Сталіна лубкового видання. Залізна велика піч огріває, а нафтова, дванадцятий номер, лямпа, освітлює простір. У сусідній меншій кімнаті – дерев'яне, нефарбоване, вимощене сіном, ліжко, прикрите товстою, м'якою ковдрою і великою ведмежою шкурою. У третій великий, круглий стіл і шість стільців. А на кухні міцна, огрядна баба Мотря Коваленко з Полтавщини.

Але Мороз рідко буває дома. Сніг не сніг, метелиця не метелиця, він сідає в сани і пара гарних, сірих, в яблуках, виписаних коней несуть його до управління, на пункти, на промисли. Має багато причин бути рухливим. Поперше, його природа взагалі не переносить статики, подруге, його поставлено перед фактом того казкового лицаря, перед яким розсипали в стозі сіна пуд маку і сказали: коли ти всі ті мачини визбираєш, ти будеш жити і дістанеш свою царівну за жінку. Коли ж ні, ти мусиш умерти. І різниця між казковим лицарем і Морозом та, що лицар мав за приятельку чарівну фею, яка йому допомогла, а Мороз такої феї не має. Вечорами він дивиться на карту своєї території, що більша розміром від Франції, і йому робиться моторошно. Ще колись, давно, у школі шановний Афоген Васильович, з вказівкою в руках, оповідав про цей Печорський край, що «ізобилує» лісом, ріками, озерами і рибою, але тоді він бачив його лиш на барвистій карті. І видавався він йому тоді землею, де багатства лежать горами, і треба лиш прийти і брати їх голими руками. Тепер же він побачив його у себе під ногами, побачив згори з літака, з глибин шахти, пройшовся по багнах, по тайзі, по тундрі, збагнув закони вічної мерзлоти, відчув на своєму тілі температуру атмосфери, побачив сніги триметрової глибини… І повне бездоріжжя, з ріками, дві третини року замерзлими, з багнами непрохідними. І коли глянув на пляни, на завдання, на темпи, на терміни, на цифри… і, нарешті, на засоби, якими він мав ті завдання виконати – він жахнувся. Йому сказали: маєш п'ятнадцять тисяч робочої сили. Вже з першого дня він побачив, що це за робоча сила. П'ятнадцять відсотків «шпани, малолєток, рецидивістів, уркаганів». П'ятнадцять відсотків «бувших людей» – релігійних збоченців – кликуш, юродивих, істериків, фанатиків-сектантів. Двадцять процентів інтеліґенції всіх родів і фахів – інтелектуалів світового імени, філософів, природників, соціологів, інженерів, лікарів, людей духовних, мистців усіх родів, політиків партійних і політиків дійсних, фахових і аматорів, утопійних соціялістів, фанатичних анархістів, традиційних монархістів, романтичних націоналістів, істеричних троцкістів, людей всіх націй і всякого віку. І п'ятдесять відсотків селян з теплої України, з теплого Кавказу. Ці люди – голі і босі – живуть у бараках, до яких крізь стіни віє снігом, багато з них живуть у норах, виритих у мерзлому ґрунті. Їхні харчі – 600 грам хліба й баланда з гнилої риби, або кислої капусти, без м'яса, без жирів. Від цих людей вимагають високих виробничих норм. Їхні знаряддя праці – кірки, лопати, сокири і пилки. Вони змушені працювати без техніки, без машин. І без тягла… На п'ятнадцять тисяч напівхворих людей Мороз виявив кілька десятків коней, включаючи сюди і свою пару сивих.

Згинеш, Морозе! Пропадеш!

Але Мороз не має наміру гинути. Він хоче жити. Викусить знайти вихід із цього становища, і саме на це там нагорі розраховують. Добре, що тому казковому лицареві казкова фея послала тисячу мишенят, що миттю визбирали розсипані мачини. Він тут сам-самісінький, зв'язаний десятьма роками рабства, ніяких відкликів, ніяких справедливостей, ніяких інших виходів, крім хіба лишити все і піти самому до тих бараків на поталу «малолєток».

Ні. Мороз стоїть перед величезною картою з центром Москва і бачить, як від того центру розгалужуються на всі боки червоні жилки залізниць і сині жилки доріг і рік, і чим вище на північ тим тих червоних жилок все менше і менше, а дійшовши до висоти В'ятка-Котлас-Архангельськ, вони зникають зовсім, лишаючи тільки сині з написом Пінега, Мєзань, Вимь, Ухта, Іжма, Вичегда, Печора, Іліч, Уса. Це і є ті «повноводні, багаті рибами із зеленими, заливними лугами», що про них, свого часу, говорилось у Канівській двоклясовій школі. Це є ті шляхи сполучення з рештою світу, що на них покищо приходиться розраховувати. А далі всі ті величезні, зелені плями – тайга і праліси, також багаті, але не рибою, а хутровим звірем, та малиною, та чорницями, та брусниками, та величезними шпильковими деревами, а ще далі вгору, за шістдесят п'ятою паралелею – тундра, степ, вічна мерзлота, з двомісячним літом, снігами, багнами, мохами, берізками, не вищими від олівця, кущиками ялівцю, і багаті вони не рибою і не звірем хутровим, а величезними отарами оленів, що їх випасають ескімоси, зиряни й ненці.

Про це все говорилось у двоклясовому училищі, лише не говорилось там про те, що знаходиться під тими ріками, тайгами, тундрами. Тепер же Мороз довідався, що під тією зеленою, у дійсності білою, поверхнею далеко в глибині лежать моря нафти, родовища газів, гори вугілля, схоронища дорогих металів й мінералів. І всі ті риби, всі ягоди, всі дерева, всі метали й мінерали треба видобути, виловити, зібрати й перевезти до тієї чи іншої точки на цій широкій карті. Між точкою Козья Вимь-Воркута-Попово, де добувають вугіль, і точкою Котлас на Північній Двині, де кінчається остання червона жилка, тисяча сто кілометрів тундри, багна і тайги перетнутих впоперек синіми жилками Печори, Мезені, Іжми, і інших, і інших, а вугіль має пройти цей простір і дійти до Вологди, до Пермі, до Ленінграду.

Він, правда, має ще й іншу путь: вниз по Усі, по Печорі – Печорська бухта, Печорське море, Мезенська протока, Біле море – дві з половиною тисячі кілометрів до точки Архангельськ, але горе! Та путь вільна місяць-два, далі ж заздрісно хорониться силами Північного Льодового океану. Те саме, що з вугіллям, має статися з нафтою, газами, металами, деревом. І все це має зробити Іван Мороз з хутора Морозівки на Дніпрі – людина, що ніколи не бачила ні нафти, ні гелія, ні тундри, ні тайг, ні вічної мерзлоти, ані крижаних морів. Він має побудувати залізниці, шляхи, міста, заводи, копальні, кораблі, і все це протягом чотирьох років, руками малоліток, уркаганів, професорів ботаніки, священиків, інтеліґентів – босих, голодних, у снігу і кризі, лопатами, сокирами, ручними тачками.

Завдання, як казав Ворман, дійсно почесне. І виняткове. Плянета крутиться на своїй осі 4000000000000 років, скарби Печорського краю складались дбайливою рукою протягом усіх тих тисячоліть, перемандровуючи від стану до стану, від епохи до епохи, вгрузаючи все глибше і глибше в нутро плянети, аж поки року 4000000000001 прийшов такий чоловік, обвантажений десятьма роками каторги, що має всі ті надбання епох ограбувати і принести своєму рабовласникові-панові.

Ось над чим думає Іван Мороз, стоячи до пізньої ночі перед картою своїх володінь, що простягаються на північ від шістдесятої паралелі і вперлися одним краєм об Сибір, а другим в береги Льодового океану. І він щось мусить видумати, бо назад дороги нема. Хоче – не хоче, може не може – байдуже. Його не питали, не питають і не спитають. Дивна сила жене його цим шляхом. Вона не дивиться, не чує, не знає. Вона лиш хоче!

Мороз робить нотатки, розважає, формує, кличе на допомогу фантазію, розум, пише рапорти. Перші записи в його записній книзі були такого змісту. 1) Навести порядок в канцеляріях, бухгальтерії, харчуванні. 2) Скласти точний облік робочої сили і тягла. 3) Добитися підвищення харчових приділів і продуктивности праці. 4) Добитися збільшеного постачання одягу, реманенту, живого й мертвого тягла. 5) Створити точну контролю над виконанням постачання й плянування.

Але насамперед робоча сила. Витягнути з землі, збудувати бараки, збільшити норми харчів. Пише рапорт за рапортом. Ворманові, Москві. Покликав завідувача постачанням Гулого.

– Петре Миколайовичу! Ваше завдання – добути харчів відповідно до нашої норми до квітня місяця включно.

– Це не можливо, товаришу начхоз.

– Чому?

– Знаєте чому: нема доріг, а людей прибуває.

– Не ваше діло! Зайдіть до бухгальтерії, там вам випишуть нові норми і відповідно застосовуйтесь.

– Тоді нам не хватить до кінця терміну.

– До побачення. За тиждень чекаю звіту! За неуспішне виконання у нас дають до Кожви.

Переглянув книги і знайшов там безодню «туфти» за формулою чотирьох П – «з пальця, потолка, пера, пола». Покликав бухгальтера, колишнього царського офіцера, безнадійного п'яницю Твердохліба.

– Де це ти, голубчику, взяв оті сто п'ятдесят тисяч кубометрів, коли на ділі всього тридцять тисяч?

– Кремль так вимагає, – каже Твердохліб.

– Від сьогодні, пам'ятай, вимагає не Кремль, а я! Нісенітниця! Ні одної справжньої цифри. Ми прийшли сюди не втирать очки, а робити. До побачення! – Покликав начальника канцелярії, колишнього спортового тренера московського «Динамо» Власова. – Що це там у тебе в канцелярії? Балаган чи божевільний дім? Відколи це «ділами» в'язнів грубки розпалюють?..

– Алеж, товаришу начальник! «Діла» не в мене, а в третьому відділі.

– Розказуй бабці своїй! Поки будували барак третього відділу, де вони були? І взагалі що там за порядки? За тиждень має все бути на місці! До побачення!

І знов до Москви рапорт за рапортом, вимога за вимогою. Тисячі тонн харчів, десятки тисяч одягів, сотні машин. Зажадав для себе новий дім. Йому відповіли, що має збудувати його власними силами. Покликав архітекта-в'язня Булганіна і доручив йому зробити плян. На два поверхи, з кращого дерева, з парадним під'їздом, з парком над рікою.

А одночасно Мороз їздить снігами, тайгою, тундрою. Геологи, науковці, інженери. Куди не можна добитись кіньми, їхали на собаках, на оленях. І як тільки десь натраплять на нафтоносне місце, одразу гнали людей, копали сніг, ставили шатра, рили землянки і свердлили землю. Після першого його свердління тридцять кілометрів від Ухти, із щілини вибухнув фонтан нафти. На Мороза найшов нафтовий шал. Він шле повні захоплення рапорти в Москву. Негайна відповідь: «Продовжувати роботу! Всі вимоги будуть виконані!»

Усю ту зиму все нові й нові проекти. Ще минулого року, до Мороза, на Вичегді ГУЛАГ відкрив табір на п'ятнадцять тисяч робочої сили. Його завданням було збудувати в короткому часі автостраду Усть-Вимь-Ухта довжиною в триста п'ятдесят кілометрів. Але ось уже другий рік минає, а дороги нема. Потрібної кількості робочої сили не доставлено. Тайга, багна, холод. Мешкань нема. Люди хворіють, денно мруть сотнями. Працювали дрюками, лопатами, руками, топилися в багні, боролися з холодом, з комарями. Мороз звертає більшу увагу на цю ділянку праці. Від неї залежить успіх його виробництва взагалі. Посилає туди нових людей, управителів, збільшує норму харчів, будує бараки.

Майже рівночасно з тим розпочали роботу над будовою залізниці Котлас-Воркута, вздовж Вичегди, через Усть-Вимськ і Ухту. Розробили пляни нових міст Чіб'ю і Кожва. Заплянували нову копальню бурого вугілля на Печорі – Щугорку. Сувора дисципліна, збільшені вимоги.

Але сипались не лише кари і догани, але й нагороди та ордени. Почались соцзмагання. Встановлено окремий орден «Ухт-Печорстроя». По кількох місяцях працездатність піднялась на тридцять відсотків. Прислано з Москви комісію для перевірки роботи. Комісія виконала своє завдання, вернулась до Москви і прийшла подяка, підписана Сталіном. Мороз повний пан становища. Йому шлють і шлють людей, шлють коней, шлють свердлові машини, шлють льокомобілі, трактори, труби, радіостанцію, телефонне устаткування, харчі, одяг і навіть літаки. Шлють на санях, на собаках, автосанним транспортом, літаками. Мороз починає бути вдоволеним, лише турбують його дві справи: смертність робочої сили і постачання харчів. Мороз бачить, що Москві ніколи з цим не справитись, і він рішає завестись власним сільським господарством. Зрештою, на це Москва й розраховує. Послано комісії вниз по Печорі, і в скорому часі до Москви полетіли нові проекти. Вниз по Печорі, Усті та Кожві сотні людей корчують ліс, розчищають місце на поля. На заливних лугах Печори запроектували десятки молочних ферм на півтори тисячі дійних корів. Для таборів потрібні сотні тисяч тонн городини, тисячі тонн м'яса, масла, сиру. Які б ті норми не були малі, але в сумі становлять вони величезні, часто астрономічні цифри.

По чотирьох місяцях і новий палац Морозів готовий. Трудилось над ним п'ятсот невільників, як за часів фараонських. Розгрібали сніг, довбали діри, вганяли в мерзлу землю балани, клали кам'яний фундамент. Сам палац дерев'яний – сосна, кедр, модрина. Назовні викладений дубовою обшивкою, в середині шальований подвійним кедровим шальованням. Під'їзд з різьбленими колонами. Тесані, ґранітові сходи. В середині широкі вестибюлі, різьблені сходи. І сальон, і бібліотека, і заля, і їдальня, і кімнати для гостей, і величезна кухня. І прислуги нагло збільшилося. Тут вже мало самої Мотрі. У неї три прислужниці і двоє слуг. При вході день і ніч на варті вохрівець.