Текст книги "Темнота"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 32 страниц)

X

Пурга пуржила не день, не два, а тиждень, а коли прийшов її край, здавалось, її втято одним помахом меча. Велика біла, від краю до краю, тиша залягла у пітьмі дня, товстим, м'яким, білим хутром обложилась планета, ранніми ранками, ніби з-під води, виринали табори, все знов рухалось, грузло, виринало, гомоніло і жило.

Роз'їжджалися, чи скоріше, розліталися брати Морози, кожний своїм шляхом по широтах землі цієї. Прощались, міцно прощались, виливали ведмежі свої ніжності – ошубкані в шкури звірячі, взуті у валянки, обтяжені валізами, мішками. Виряжали кожного не з порожніми руками, Іван з Людмилою проводили братів до Котласу, а Людмила так провела Петра аж до Москви. З Котласу повернув Іван на Архангельськ.

В Архангельську велика нарада директорів трестів разом з начальниками ГУЛАГа. Критичне питання погонного палива. Щороку в цій ділянці прорив за проривом. Місце Мороза на цій нараді центральне. Транспорту! Транспорту! Вся північ порізана лініями доріг і рік, але все те лише на папері. На ділі, ні доріг, ні проходу, а ріки заморожені, замулені.

Читають довгі доповіді, складають мудрі пляни, прокладають нові канали, нові залізничні магістралі… Сиплються цифри, цифри, цифри. Мороз сидить понуро, широка спина оперта на стілець, слухає, думає. І ввижається йому: Воркута. Двісті тисяч тонн вугілля. Їх криє сніг, вони самі від себе загоряються, їх треба рушити, їх треба вивезти. Ухта. Десятки тисяч тонн нафти. Тут теорія – там дійсність, тут слова – там діло. Залізниця Котлас-Воркута гарно виглядає на папері, але Мороз бачить її в стихії, в багні, у тайзі. І все те чекає його, Мороза.

Директор Печорського Водного транспорту Малахов у своїй доповіді стверджує сумний факт, що вивезти вугіль з Воркути майже неможливо. Одначе той сумний факт не сміє бути сумним фактом для Івана Мороза. Дарма, що одинокий шлях вивозу воркутського вугілля річка Уса несудоходна. Для Мороза це не факт, а лише дрібна прикрість. Він знає, що раз існує Воркута, раз там копають вугілля, значить мусять знайтися шляхи його вивозу. Горе лише тому, що вугілля почали видобувати перед тим, ніж прокласти туди дороги. Але це вже відома, звична доктрина совєтського плянування, і Мороз цим більше не дивується. Питання стоїть інакше і на нього треба відповідати. Майже всі погоджуються з висновками Малахова включно до самого Мороза, але, коли приходить його черга в дискусії, він каже:

– А все таки, товариші, Уса мусить бути судоходною.

– Байки, – Малахов.

– Двісті тисяч тонн вугілля, ніякі байки, товаришу Малахов, – веде своє Мороз.

– Хіба так, – каже Малахов, – але принципово…

– Мене, – перебиває його Мороз, – не цікавить ваша принциповість, а конкретне рішення… Значить ви відмовляєтесь вивезти те вугілля?

– Не так ставите питання, Іване Григоровичу!

– Якраз так, – відповідає Мороз. – І я прошу виразної вашої відповіді: так чи ні?

– В такому разі моїм обов'язком спеціяліста сказати – ні, – закінчив своє Малахов.

Після цього Мороз летить до Москви і докладає Ворману.

– А ще й секретар колишній обкому. Самостраховщик. Тремтить за шкуру. Я йому діло, він мені теорію. А коли б навіть не судоходна, то для чого тоді людей гнали і той вугіль копали? То ж Малахов мусів про це подумати, коли запляновував ту копальню?

– Хіба Уса така вже дійсно мілководна? – обережно питає Ворман, бо останній докір стосується також його самого.

– А! Вигадка, – каже Мороз. – А хоч би! Хіба у нас одна Уса? Не справились з гіршим?

– А ти хотів би за те братись? – питає обережно Ворман.

– Що значить хотів би? Я мушу! Вугіль сам не встане і не піде сюди ось до вас з Воркути.

– Ну, гаразд гаразд… – каже швидко Ворман. – А коли я доб'юся згоди в Ягоди передати тобі частини печорської фльоти – не підкачаєш? Пам'ятай! Діло гаряче! Головою пахне. І не тільки тобі, а й мені.

– Даєш! – відповів Мороз.

– Готово! – каже Ворман і встає. – А вечірком прошу до мене, – додає він.

Не з легким серцем вертався Мороз назад у свої сніги, велетенську відповідальність звалив він на свої плечі. Проклята Уса! Зараз по приїзді мусить нею зайнятися. Женуть людей, везуть матеріял. Морози не морози, метелиці не метелиці. І як тільки лід рушив, одразу почали реґуляцію ріки, дарма, що вона як сам чорт, розлилася і рветься вперед. Одночасно з тим Наркомвод надсилає Малахову наказ – на підставі такого то рішення ЦІК наказується передати негайно десять пароплавів і шістдесят барж в розпорядження Мороза. Малахов лютий, це ж бо половина його печорського транспорту, а разом поразка його погляду, але нічого не подієш.

Мороз ніби торжествує, але разом за шкурою лазять мурашки. Сам знає, що Муратов, а не він має рацію, Уса дійсно не судоходна, а особливо влітку, але він негайно викликає відомого Шрага – колишнього політкомісара Московської Пролетарської дивізії ҐПУ, що щось там прошпетив і дістав три роки Ухт-Печорлагу і каже одразу взятись за діло. Шраг прилетів в Усть-Усу, за ним полетіли різні капітани, штурмани, боцмани, техніки, механіки, перебрали пароплави, просіяли команду, обернувши її цілком у невільничу. Сам Мороз покинув свій палац, свою Людмилу і на ціле літо перебрався на Воркуту.

Шраг почав діяти. Це людина без нервів – величезне шишкувате чоло, сильний синій ніс, здоровенні коров'ячі губи. Гаркнула команда і Уса заворушилася. Вгору тягнуть постачання і техніку, вниз вугіль. У конторах по безлісній Усі потепліло. Люди мерзли до мозку, дерево було на вагу золота і враз море вугілля. Рвуть, крадуть, несуть. Пароплави затинаються. Мороз тисне.

– Ей, Шраг! Плян коркується! – А Шраг відповідає:

– Двадцять барж п'ятий день чекають. Воркута зриває. Нема вантажників. Мороз до Воркути.

– Знаєте, голубчики, зо мною на цей раз погані жарти… – І погнав до причалу амнестованих, караних ізолятором, урядовців управління, залізничних робітників, директорів. Замість звичайних чотириста, на причалі день і ніч топчеться дві тисячі людей. Носили жменями. У ларьках не вистачало харчів, курева. Наглядачі, подібні на саджотрусів, похрипли, але добову норму вантажу доведено до пляну – півтори тисячі тонн. Мороз не їсть, не спить, для нього нема ні дня, ні ночі. І все було б гаразд…

Але проти нього сили природи. В середині літа вода в Усі почала нагло спадати, не допомогла й реґуляція, пароплави й баржі сідають на мілину. Шраг лютує, Мороз лютує. Ні, вони ще позмагаються і побачимо хто виграє. Пласкими катерами підтягали до барж плашковти, з командировок нагнали нові юрби ув'язнених, і почалося пересипання з барж на плашковти, з плашковт на берег, щоб пізніше, коли підніметься вода, все це знов у оберненому порядку повторити. Розвантажені баржі до рівня сімдесят сантиметрів із скрипом, скреготом пропихали через мілини, масивні троси часто не витримували, з пароплавів виривались гаки, у баржах перетинались кнехти, капітани відмовлялись тягнути, але Мороз знай наказував:

– Буксувати! Вперед! – І тягли, і все тягнулось. Мороз сам по клуби у воді – крики, матюки, премії на горілку, залякування карами за саботаж, за зрив, один погляд Шрага і кров у жилах холоне.

До самого жовтня стогнало на Усі, скільки разів кожний кусень вугля побував на лопаті, поки він дійшов до Нар'ям-Мару, але пляну все таки не виконано. Замість сто двадцяти тонн, вивезли всього вісімдесят. Невблаганно наближаються останні дні навігації. На вугіль плюнули. Тепер найважливіше доставити на Воркуту свіжу городину, харчі й технічне приладдя. Без того Воркута вмре. Шраг дістає наказ всі без винятку пароплави караванами тягнути до самої Воркути. Ніби у фільмі із сповільненим рухом, похоронно потягнулись вверх по Усі вантажі. Ні дня, ні ночі, за добу проповзали сорок-п'ятдесят кілометрів, але йшли, але рухались.

А Мороз довбав у радіо без перерви: «Не зважати на шугу! Караван вперед! Завдання партії! Особиста відповідальність!»

Шрагу це зовсім зайве і так усіх у гроб загонить, не вистачає більше снаги, а тут уже сьомого жовтня від Уралу потягнуло різучим східняком, по Усі пішла шуга, потворилось «сало», що з години на годину густішало, налягала густа тьма, пароплави, мов ранені звірюки, ревли в темінь, перед ними від ста до триста кілометрів, там їх напружено чекають, а ходу нема. Кожної дві години Мороз дістає радіограми:

«1740. «Кулострой». Швидкість один кілометр. Баржа 306 перетята кригою. Ходу ремонтується, далі слідує».

«1810. «Волхов». Тиснення в котлах з огляду на сирі дрова впало до десяти атмосфер. Стоїмо у фарватері на якорі, набираємо пари».

«1805. «Дніпрострой». Капітан відмовився, сам команду штурмана. Швидкість півтора кілометра».

А вітер лютішає, а мороз міцнішає, капітан раз-у-раз виходить на берег – тільки тьма тьменна, тільки свист вітру, тільки розпачливі реви сирен. Крига йде, крига лютує, крига шарудить шорстко. Восьмого жовтня рано-вранці Уса стала. Темні обриси пароплавів і барж маячили у ранковій млі, два тижні продержали пару – а ось вдарить теплим дощиком і поможе рушитись. Дарма. Уса твердо рішена. Вона не дасться. Вона робить своє діло міцно, тривало. Капітани і баржові водоливи матюкаються «на чому світ» – і небо, і табір, і Мороз. Передчувають, що доведеться тут зазимувати далеко від теплих хат і своїх родин. Найближче поселення за тридцят п'ять кілометрів.

Так. Морозові не переливки. Заморозив караван, не вивіз вугілля, не забезпечив Воркуту. Чи не мав рації Малахов? Чи не попереджував його Ворман? Роблять підрахунки витрат на зимівлю: мільйон триста тисяч нарахували. Держись, Морозе!

Рапорт за рапортом.

– Чіб'ю-Москва, Москва-Чіб'ю. А чи не вивіз я вісімдесят тисяч тонн? – оправдується Мороз. – А чи не доказав, що Уса судоходна? Так. Вивіз. Доказав. Шістдесят процентів пляну? Чи це не досить? Якось зійшло. У Кремлі і такого не сподівалися.

Та на цьому не скінчилося. Крім клопоту з Воркутою, Мороз має не менший клопіт в іншому місці. Він завжди шкодив собі своїм зухвалим завзяттям, а на цей раз він собі більше ніж пошкодив, він поставив себе в неможливе становище. У Москві завжди йшли за гаслом: хто везе, на того клади. Саме в розгарі Воркутської кампанії у вересні місяці Мороз дістає несподівано телеграму: «Негайно заснувати нову корабельню з програмою п'ятдесят тисяч тонн річно. Сталін».

– Здуріли! – виривається у Мороза. У них там, видно, мозки перевернулися. Тож кінець вересня, тож нема людей, матеріялів, устаткування. Але Мороз знає, що там не розуміють «не можна», він мусить робити і він мусить зробити. Негайно лишає Воркуту і летить в Чіб'ю. Дощ радіограм і наказів заливає його, відчуває недобрий кінець. Двадцять другого вересня літак «Людмила» стартує в південно східньому напрямку, а сім днів пізніше прораб Жайворон телеграфує: «Найкращим місцем для судобудівництва є місцевість Покча на Печорі». Другого жовтня пароплав «Тайга» вже тягнув з Кожви по Печорі баржі з людьми, а восьмого жовтня висипав їх у тайзі просто під голим небом. Сім днів пізніше туди доставлено ще вісім сотень ув'язнених, які на своєму віку не бачили ні барж, ні сокири… Ні бараків, ні шатер – тайга, воші, дощ і сніг. Двадцятого жовтня Печора стала і всі вантажі для корабельні заморозила за сто п'ятдесят кілометрів від місця призначення, а п'ятнадцятого жовтня Мороз запитує з Воркути: «До цього часу не маю звіту про хід корабельні. Давайте блискавкою кількість тоннажу Москва». А йому відповідають: «Нема цвяхів». Мороз прислав цвяхи. Йому заявляють: «Нема пакілля». Доставив пакілля. «Нема шруб». Привезли шруби. Нема ґвинтів. Мороз лютує, полетів на місце постачання і виявив, що ґвинтів нема взагалі. Шлють телеграму в Москву. Москва відповідає, що ґвинти вислані разом з іншим. Почали шукати і знайшли їх замороженими разом з картоплею під Воркутою за тисячу кілометрів від Покчі. Мороз особисто б'є морди прорабам, а двох директорів віддає під суд.

А тимчасом на Покчі четвертина висланих людей, замотаних у ганчір'я, лежить покотом у наспіх збитих бараках без печей і чекає відправки на той світ. Професор Пархомов, що недавно в інституті філософії читав лекції про Канта і Геґеля, дубасить дерев'яним молотом по шворках паклі, раз по паклі, раз по власних пальцях, з пальців тече кров, а з очей сльози.

– Аркадію Петровичу! Будь ласка, позичте три цвяхи пришити останню дошку, – сльозливо упрошує колишній інженер дирижабльобудівництва свого сусіда – колишнього редактора «Останніх радіовістей» Пьонткевича.

– Але на чесне слово – завтра повернути, – ставить умову Пьонткевич.

А біля величезного огнища сидять колом півголі урки, сині носи, відморожені вуха, які співають: «Нє ґуляйтє ви дома дєшовки». Несподівано з'явився начальник будівництва Фуранов.

– Ви що, шпана, концерти розводите?..

– Та ось радуємось, – відповідає котрийсь.

– Хто бригадир? – питає начальник.

– Я, – відповідає один понуро і чвиркає слиною в огонь.

– Як звешся? – питає начальник далі.

– Мещерський, – відповідає той тим же тоном.

– Він з князів, – додає інший.

– Чому не працюєте? – каже начальник.

– Та от так, що ніяких цвяхів, – відповідає названий з голим пупом князь.

– Ти вже був на лісових роботах? – питає начальник.

– Та був, будь вони прокляті!

– А ти розумієш, що то значить у нас, коли чогось бракує?

– Єрунда! – говорить урка.

– Не єрунда, а кажи де дів цвяхи. Вони ж були видані.

– Та поїли, – відповідає князь спокійно.

– Як поїли, до чорта! – сердиться начальник.

– Так що пожерли і все, – відповідає Мещерський. Начальник одвів руку – і бац князя.

– Ти будеш кпини робити, сукин син! – Князь похитнувся, але не впав.

– Стій, батя! – кричить один з урків. – Поїли. Істину князь говорить. Був тут зирянин, мав оленину, просив цвяхів, ну й…

– Шпана! – викрикнув начальник. Скільки вас тут?

– Сорок сім, – відповів князь, витираючи кров під носом.

– Вохрист! На лід з ними! До єдиного!

Шпану погнали на замерзлу ріку і там посадили. Вздовж свистав гострий вітер, гнало пургою, шпана деякий час ворушилася, а згодом затихла. Здаля виднілась лише купа снігу.

У бараці управління ведеться гостра розмова:

– Ти кажеш самокритика. Знаю, я знаю. Самокритика – зброя епохи, але критикують лиш нас. А тут можеш вовком вити, ніякий чорт тобі не допоможе. Коли ми зробимо «не так», вони там одразу «знають краще» і валять вину на слабших, – говорить прораб Синій.

– Мені, наприклад, Семьонов дощок не видав, а добовий плян давай, – підхоплює бригадир Шарапов.

– А звідкіля я візьму дошки? З коліна? Не підвезли колод, а з повітря не напиляєш, – борониться Семьонов.

– Тихо! – вривається голос головного начальника Фуранова. – Послухаєм голос завідувача транспорту – може щось і довідаємось: Чому сьогодні замість ста двадцяти колод довезено лише сімдесят дев'ять?

– Невистачило тягла, товаришу начальник, – каже той. – За пляном мало бути тягла сорок, а експлуатовано всього двадцять вісім.

– Як так? – дивується начальник.

– Зовсім просто, – пояснює завідувач транспорту. – П'ятеро на ваш наказ відправлено по валянки, семеро визначено ветеринаром для відпочинку, інакше поздихають.

– Я не наказував знімати коней з лісовивозу. Треба було взяти з господарського відділу, – каже начальник.

– Там усе тягло під довозом харчів і корму, рано я про це докладав вашому заступникові, і той сказав – взяти коней з підвозки…

– Товариші! – авторитетно втручається начкультпропу Федотов. – Так ми ніколи не дійдемо до правди. Зрив пляну на лице, наше почесне завдання в'язне. Це не по-большевицьки кивати з Петра на Федора, я ось питаю товариша Шарапова, де він був по обіді, коли у нього скінчились дошки? Мовчи. Я відповім. Він поставив свою бригаду очищати від трісок баржі. Чи зможемо виконати завдання партії й уряду, коли наші найкращі майстрі в розгарі роботи та стануть займатися збиранням трісочок? Га? Питаю? Товаришу Шарапов? Чому ви, коли вам вийшов матеріял, не пішли і не заявили про це начальникові? Або бодай мені? Ми натиснули б на трачів, нарешті ми дали б бригаді продуктивніше заняття, ніж тріски, чи не так, товаришу начальник? – Товариш начальник дуже добре знає, що це звичайне пустомельство, але поблажливо киває головою, Шарапов пробує боронитись, він весь збентежений, червоний, але мудрого начкультпропа нагороджують оплесками, той стоїть, мне шапку, блаженно посміхається, а прицвяшений до стіни ганьби Шарапов, лише нервово потрясає буйною чуприною, шморгає носом і виходить.

Плян будівництва виразно зривається. Замість заплянованих п'ятдесят двох тисяч тонн до весни збудовано ледве двадцять сім та й ті ні до чого. Сире дерево зсихається, тріскає, баржі сідають на дно, тонуть. Вривається сам Мороз – крик, шум, все тремтить.

– Або ордени і свобода, або… Або слідство і суд за зрив! Вибирайте!

– Товаришу майоре, – говорить Фуранов. – Чим і з чого будувати? Не лише привозного матеріялу бракує, але й місцевого сирого лісу замало.

– Як замало? – питає Мороз. – Мені ж рапортовано, що сирівцю вистачить на два роки.

– Дивлячись на яку кількість тоннажу. Тайга не вся годиться для цього діла.

– Я ж казав вибрати найкраще!

– І вибрали найкраще, але не досить, а тут ще Кур'я за двісті п'ятдесят кілометрів, улітку ще сяк-так, а взимі?

– Інженер! – сказав Мороз Фуранову, – у Москві не питають хто, що і як. Там кажуть роби і зроби. Я відповідаю головою там, ви тут. І нема мови. Вимагаю концентрації всіх наших видимих і невидимих зусиль, раціонального упорядкування роботи, і зрив мусить бути ліквідований!

– Я робив, що міг, – говорить Фуранов. – Голова, так голова. Маємо п'ятдесят процентів втрат в людях, урки лише гальмують роботу, професори, поети, князі. Це кпини над нами!

– Все це липа, інженере! – каже Мороз. – Прекрасно знаєте, що у нас сльозам не вірять. Нікого не цікавить – з ким і чим, а роби і зроби!

По кількох днях Мороз сидів у кабінеті Вормана. Там тепер якийсь дивний настрій, Ворман сам не свій, але Мороз не має часу з цим розбиратися.

– Ти знаєш, – говорив лагідно, мов замінений, Ворман, а темні його очі дивились якось голубинно, – що значить зрив судобудівництва. Знаєш як нам бракує тоннажу. Знаєш, що той плян ухвалив «сам господар». А ще не все. Знаєш же, що Північно-Морська фльота цього року буде занята постачанням таборів крайньої півночі Сибіру. Там вимирають цілі народності, туди нагнано тисячі нових людей, там залягає на складах і псується тисячі тонн хутрини… Розумієш? Без твого вугілля все те полетить до чорта, замре вся північ… Ось чому потрібен твій тоннаж.

Мороз уважно слухає і лише м'язи його щелепів свідчать, як реаґують на це його нерви.

– Так, – каже він. – «Всьо красіво на бумаґє, но забилі за овраґі. А по нім хадіть». Тут вам в кабінеті судить та радить… Інакше справа там. З ким маю працювати? Я не мав ні одного спеціяліста.

– А Фуранов? – зауважує Ворман.

– Фуранов! Він розривається на шматки. Один Фуранов з професорами та урками не збудує п'ятдесят дві тисячі тонн за одну полярну зиму із сирого лісу! Нас душить цинга, голод! Невже ті люди не мають права хоч один раз як слід наїстися? Що ви з дерева? З каміння? Чорт бери!

Як це не дивно, але і це Ворман прийняв спокійно. Він лише глянув на Мороза прищуреними очима і спокійно проговорив.

– Мороз, Мороз! Слухай, Мороз! Стільки з нами працюєш, таку, можна сказати, пройшов прекрасну школу, а не розумієш елементарних речей. Краще ось готуйся до оборони, бо, здається, генеральний прокурор обдарує тебе оскарженням. До побачення!

Вернувся Мороз до свого Чіб'ю чорніший чорної хмари. Не лякало його те оскарження, ані той суд, навіть тепер, коли по всьому Радянському союзі, від границь до границь, хвиля за хвилею бушував гігантський, стихійний, як оркан рвучкий, терор, а тривожили його інші справи: весь січень місяць, під завивання бурі і пурги, товклась по таборах слідча комісія. Викликали, питали, люди зникали серіями, а одночасно майже все населення корабельні Покча лежало з відмороженими ногами, руками, легенями, майже вся тяглова сила падала за браком корму. Всі ті сили, мов змовились, мов їх навмисне зібрано сюди, щоб убити життя.

Прийшли і до Мороза, але він зависоко і з ним не так легко справитись. Шукай нижче. Пішли до Фуранова, але й той зависоко. Сам Мороз весь за Фуранова. Тоді хто винен? Мусять же бути винні! Директори, бригадири, прораби, ланкові. Так. Це вони! Семьонов, Шарапов, Жайворон. І коли дійшло до суду, кожному з них доважили терміну по десять нових років, і справа крита. На другий раз не зривай пляну.