Текст книги "Темнота"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 32 страниц)

– У мене фронтові ордена, заслуги, сам, – хотів сказати Троцький, але схаменувся, – Ворошилов, руку мені подавав. Позняков, розуміється в Київ, донос, рапорт, але поки прийшла відповідь, заслужений, разом із жінкою, сином і всіма «кроватями» сидів прекрасно на вулиці. Бились громи, метались блискавки. Не помогло. Нічого не помогло.

Позняков почуває себе ображеним кровно. Як? Його? Познякова? Найвірнішого? І руского? Настоящего? Але й він враз, невідомо з яких причин, замовк. Позняков мовчав, клято мовчав, зціпивши зуби мовчав. І яка шкода, що той Мороз та вийшов з-під його безпосередньої влади.

А Іван все це гаразд знає, світ не без добрих людей, слухав, терпів, міркував. Знав, що це паскудне нагноєння, його ворог номер один і краще б від нього позбутися, але мало мав на це часу, а ще менше яких будь причин і можливостей.

Та одного разу до Іванової контори гість цікавий заблукав, що Мелетієм Федоренком назвався, мовляв, хоче з самим директором, в «дискретних ділах», говорити. Директора нема, він у полі, Федоренко мусів чекати. Це був гарний день. Федоренко сидів на веранді, дивиться на доріжку, рожами і жасміном висаджену, і, мабуть, пригадує собі часи, коли він із своїми молодцями громив цей маєток, цей замок, нищив проклятих буржуїв, визволяв працюючий народ. Враз на доріжці вершник з'явився, їхав чвалом, під'їхав до веранди, сплигнув з коня, повіддя на гак закинув, весь загорілий, сорочка розхрістана, рейтузи підшиті шкірою, кінь мокрий, тяжко дихає, пирхає носом…

Федоренко здаля відчув, хто це може бути і встав. Іван увійшов на веранду, взявся за клямку, Федоренко його зупинив.

– Як ви, кажете, зветесь? – перепитує Іван. – А! Федоренко! З Таганчі! Знаю, знаю, як не знати. Чим можу служити?

– Шукаю занятія-служби, – казав Федоренко і стояв на витяжку, як і слід героєві Перекопу. На грудях у нього орден.

– А що ж ви можете? – швидко питає Іван і квапиться йти.

– Я всьо могу, заявляє Федоренко.

Іван швидко скинув оком на Федоренка, і в нього з'явилась думка:

– У нас не все, а щось треба могти, – каже він. – Потрібуємо охорони радгоспу.

– Так ето ж по нашей часті, – зрадів Федоренко.

– Тільки тут у нас строго. Майно державне. Один недогляд, і башка геть. До того мушу мати про вас опінію.

– У мене ордени. Я чесно служив революції.

– Не досить… Якесь начальство мусить за вас ручити. До побачення! – і Іван пішов до контори. По дорозі він кинув: – Зайдіть за пару днів.

За пару днів Федоренко з'явився.

– Знаєш що, Федоренко, – почав Іван. – Питав я за тебе райначкома ҐПУ Познякова. Той говорить, що ти пропойця і конокрад. Совєтське господарство вимагає людей чесних.

Федоренко стає багряним, губи під вусом грізно дрогнули.

– Хто той Позняков, разпрасукин він син такий! У мене орден Леніна на груді! – і він люто вдаряє кулаком по ордену. – Я з ним в суд!

– Чекай з судом, – каже Іван. – А що, як Позняков тебе не злякається, він же і не таких напевно бачив… Я тебе приймаю. Я тобі вірю. Понятно?

– Зовсім понятно! – викрикнув захоплено, щиро, безпосередньо Федоренко і зрадів неймовірно.

– Я вам, товариш директор, сердечно благодарю, а з тим ми ще розщитаємось при першій получці!

Іван взяв Федоренка, мав підозру, що його підіслано партією, але сексот не сексот, а діло ділом. Він покликав до себе кращого робітника, молодшого Корнієнка – хлопця зручного, рослого і вродливого.

– Слухай, – каже, – ти Василю! Дістанеш два кіла зерна, але мусиш окрему службу виконувати. Мусиш пильно стежити за тим новим охоронником… Як день так ніч. Куди йде, що робить, з ким зустрічається. Тільки того… обережно. Не впади в око. І все донось мені. Зрозуміло?

Корнієнкові таке завдання не дуже подобається, він погоджується, але не охоче. Іван це помічає:

– Я, розуміється, тебе не силую. Хочеш то хочеш, а ні, то ні… – Корнієнко згодився. Іванові той хлопець давно впав в око, і він йому подобається.

А бувши в Каневі, Іван зайшов до Познякова. Знаходить того на підпитку, щось йому, видно, не все гаразд.

– От ви не радили мені Федоренка, а по-моєму він нічого. – Позняков либонь має на це свою думку, але в даному випадку не вважає за потрібне її висловлювати. – І я його взяв – продовжує Іван.

– Знаю, знаю, – говорить протяжно Позняков, пропонує Іванові цигарку. – Сідайте! – Іван бере цигарку і сідає.

– Все таки, як не кажіть, а герой революції, – веде своє Іван.

– Від коли це ви, Іване Григоровичу, набрались пошани до героїв революції? – питає поволі Позняков.

– Розуміється, я тут діло сторона, – каже Іван. – Не підійде – нажену.

– І що ж він має у вас робити? – питає Позняков, а в голосі чути іронію.

– Стражем державного майна зробив, – каже Іван.

– Злодія, стражем майна, – тягне своє Позняков.

– Ваше зауваження не позбавлене ефекту, але бувають умовності, коли і такі натури можуть вважатися героями і носити ордени, – каже, так само з ноткою іронії, Іван.

– Час таких умовностей за нами, – каже повільно і спокійно Позняков. – Тепер такими героями підтираються. Хіба вам не понятно, що період революції мусить нарешті забутися?

– Мені то понятно, – каже так само спокійно Іван, – а от вам не зовсім понятно. – Позняков, видно, не чекав такої відповіді, підняв голову і строго подивився на Івана. Іван видержав павзу.

– Цікаво, – каже здивовано Позняков.

– Вам очевидно здається, що революцію можна зупинити приказом, – продовжує свою думку Іван.

– Да! Приказом! – викрикує Позняков і пристукує кулаком по столі. – Де нема свідомости – приказ!

– Хто має приказувать, – говорить Іван, його ці питання засадничо не так і цікавлять, він лише сів викурить цигарку. Позняков зовсім збентежений, але швидко знаходиться.

– Ми! Партія!

– Правильно, – каже Іван. – Я цього й чекав. Хто ми? Партія. Хто партія? Ми. А коли партія, замість діла, робить далі революцію.

– Молчать! – виривається в Познякова. – Ви забуваєтесь! – крикнув той на ціле горло і став червоним.

На Івана це не зробило враження, сидів далі зовсім спокійно і стрясав на килим попіл цигарки. І коли звуки викрику дещо вщухли, він спокійно промовив:

– Да! Бачу, приказувать умієте. У вас і голос підходящий. Вам би полком командувать, товаришу Позняков. Ви, видно, розминулись з покликанням, зрештою наша країна завжди на приказах трималася, а тому ви і тут на місці. А щодо Федоренка, то це ваш чоловік і дали мені його ваші люди, а мене за язика тягнете. Товаришу Позняков! Заявляю: ця тактика не робить на мене враження, я вже подав рапорт, що ви вмішуєтесь не в свої справи і перешкоджаєте будувати господарство.

– Рапорт? – вирвалось у Познякова.

– Так, рапорт, – каже Іван.

– На мене? – викрикнув Позняков.

– Так, на вас! І раджу вам не кричать! – враз підніс голос Іван. – Бачив не таких звірів і не лякався, надіюсь, що й на цей раз обійдеться без переляку. До побачення! – сказав він, кинув цигарку в куток на підлогу і вийшов.

Після того Іван спокійно сів на коня і спокійно від'їхав. Весь остаток дня провів дома, в Каневі, з Мар'яною, з Вірочкою, з своїми. Сидів на малому городчику, що був колись квітником, а тепер грядками буряків, цибулі та картоплі, бавився з Вірочкою, говорив з Миколою Степановичем про медицину, про вплив соняшних плям на нерви. Увечорі вся родина, під кущем бузу, пила чай, весело гомоніли. Об одинадцятій пішли спати, а о четвертій ранку Іван встав, швидко поголився, умився, одягнувся, сів на коня і від'їхав.

Ще не сходило сонце, містечко спало, свіжий туман здіймався від ріки. Іван прямує через Михайлівну, через Гуту Кошенську, через Софіївку. Все лісовими стежками на тракт до Мошен. Ліс пахне свіжим і гомонить птаством. Навмисне вибирає цю путь, оминає села, що на очах вростають у бур'ян і гнітять сумління. А коли вривається на радгоспне подвір'я, все там ожива і б'є ритмом життя. Де дівся настрій пустки, крик плякатний, дух могильний. Іван швидко дає накази, снідає, приймає відвідувачів.

Цього ранку Іван першого прийняв Корнієнка.

– Ну, як там, Василю, наші справи? – запитав Іван.

– Та, ніби нічого… Федоренко знов їздив уночі до Канева, – каже Корнієнко.

– А звідки знаєш, що до Канева? – питає Іван.

– Знаю. Наші хлопці його там бачили, та й сам хвалився, по табак, мовляв, їздив і махорку хлопцям давав, ось і мені дав. Вам, каже, шеф не дає, так майте від мене. Шеф, каже, дістав на вас махорку, але продав кооперативі…

– Ну, а що ще? – питає Іван.

– Більше нічого, товаришу директор.

– А що він тепер робить?

– Зараз спить в курені. Зійшовся з Пріською і там з нею живе…

– А що це за Пріська така? – питає Іван.

– Пріська, дячиха, Єфросінія Акакієвна, що з Байбузи…

– Доярка? – питає Іван.

– Та сама, – каже Корнієнко.

– Добре. Ти ту Пріську якось направ до мене та не сам направ, а скажи комусь… А тепер можеш іти.

Потім приймав інших, а між ними бриґадира Матвія, бухгальтера Калача. Коли Матвій відходив, Іван між іншим сказав:

– Скажіть там Федоренкові, щоб він зараз прийшов до мене. Він там спить в курені між соняшниками. Хай прийде зараз, негайно… – Матвій вийшов, Іван переглядав з бухгальтером книги.

Незабаром увійшов Федоренко, був дуже заспаний, розбитий. Бухгальтер вийшов.

– Сідай, – каже Іван байдуже і дивиться в книги. Федоренко сідає, чухається, сопе, виймає махорку, закурює.

– Не зволите часом? – звертається до Івана і подає корінці.

– Закурю, – каже Іван, далі дивиться в книги, робить помітки.

Потім усе те відкладає, згортає з грубого, сірого паперу махорчану цигарку і між тим говорить:

– От, що Федоренко… Я тебе прийняв… Дав тобі відповідну роботу… Але вчора бачив Познякова, і він невдоволений. Навіщо, каже, дали злодієві таку роботу. Для нього, каже, вистачило б свинюшника…

Федоренко враз зривається.

– Він назвав мене злодієм?

Іван не відповідає на питання, веде своє.

– А я, кажу, як же так: герой революції, орден… А він мені: такими героями тепер підтираються.

– Він це сказав? – викручує Федоренко.

Іван і на це не дає відповіді.

– І що ж мені залишається? Свинюшник не свинюшник, це для тебе ніяк не підходить, але до корів мушу тебе дати. Будеш чистити коровник. Коня свого віддай Матвієві…

– Він назвав мене злодієм? – викрикує далі Федоренко.

– Йому це краще видно, він начальство, а ми зобов'язані начальству вірити, – каже Іван поважно і строго. – Можеш іти. Ага! Стій! Де-де ти береш махорку? Може скажеш – пошлю, щоб дали нашим робітникам…

– Ах, дайте мені спокій, – каже Федоренко.

– Тут нема місця для спокою, – говорить Іван. – Кажи, звідки маєш махорку, інакше буде погано…

– Та в Мошнах… В кооперативі дістав дві пачки… – каже Федоренко.

– Добре, – кидає Іван. – А ти зразу ж до роботи. У нас гулять не полагається… Я туди загляну… Йди!

Федоренко вийшов, Іван приймає далі людей, але згодом з шумом вривається знов Федоренко і жадає розмови з Іваном.

– Опісля… Зараз немає часу, – каже Іван. Федоренко не відходить. – Може ти не хочеш у нас взагалі бути? – питає Іван. – Тоді я скажу…

– Ні. Я хочу бути, але…

– Марш! – каже Іван. – Після поговоримо. Увечорі. – Федоренко пішов. Іван кінчає прийняття, йому ще треба йти оглянути прислані матеріяли, але ось кажуть, що тут ще дід якийсь хоче його бачити. – Ніяких дідів, – каже Іван і виходить в коридор. І враз перед ним падає навколішки обідране, кволе єство, загорнене в лахміття, голова розпатлана, неприкрита, ноги босі, в багні.

– Іванчику! Голубчику! Вислухай мене! – зойкнув дід, і Іван впізнав Мишкового батька Івана. – Погибаємо! З хати викинули… І ніхто не приймає… Під плотом дохнемо – змилуйся хоч ти, прости нас, Іване! Не за себе благаю… За ту Ганну невістку…

Іван на хвилину зупинився, глянув, подумав.

– Для вас, дядьку, немає роботи, а…

– Іва… – зойкнув дід, полетів сторч головою на підлогу, і лежав непритомно. Іван швидко ввійшов до канцелярії, звелів бухгальтерові винести старого, щось дати йому їсти і, як можна, десь його примістити. Після того сів на коня і від'їхав.

Кілька днів Іван нікого не приймає, каже всіх гнати, при вході до радгоспу вивісили таблицю, що ніякої роботи в радгоспі ім. Дзержинського немає. Цілими ночами в його кабінеті видно світло. Іноді серед дня сідає на коня і кудись їде. Його бачать в різних місцях, вниз по Ольшанці, в Байбузі, на Росі, на багнах в Будищах і ген туди до Дніпра. В середині липня він скликав на нараду бригадирів, бухгальтера і коротко повідомив:

– Ми тепер маємо можливість піднести поживність харчів нашій робочій силі, як людям так і худобі. Мені доносять, що крадуть. За крадіж харчів буду драть шкуру. За все відповідає головний бригадир Матвій Іванович. До нас весь час звертаються за роботою, а роботи нема. Працездібність нашої робочої сили дуже низька. За останній час нам вдалося піднести видайність праці нашого робітника приблизно на тридцять відсотків, але все це в порівнянні до прийнятої норми рівняється п'ятдесяти відсоткам. Причини нам відомі: передусім брак відповідного харчування. Брак підсобної техніки, брак мешкань і одягу. Бракує матеріялів – дощок, цегли, скла, черепиці, фарб. Не вистачає возів, плугів, навіть кіс, навіть звичайних серпів, ані підків для коней. Кухня не має відер, горшків. Канцелярія не має паперу, навіть олівців, навіть чорнила. В такому стані багато не зробиш, але це не значить, що ми повинні з цим погодитись. Ось перед мною кілька проектів поширення нашого діла. Нам потрібна цегла, черепиця. Проектую отам біля Байбузи закласти цегельню. Там добра глина, і Матвій Іванович має підшукати відповідне місце. Нам потрібний млин, а головне нам потрібна електрика. Я підшукав на Росі зручне місце, ми збудуємо млин і поставимо гідродинамку. У нас тут прекрасний камінь, можемо відкрити каменярні. Ми будемо палити вапно і копати торф. Для всього того нам буде потрібно не менше як чотириста душ робочої сили. Кошторис підприємств у мене готовий, і сьогодні вночі я їду до Києва.

І він дійсно тієї ночі від'їхав. Барився кілька днів. Вернувся обвантажений великою течкою, повною паперів, проб, зразків. Поспіхом заскочив додому, обняв своїх, побавився з Вірочкою, оповів про Петра, про Василя… і до діла. З Києва прибуває велика комісія, що на місці має перевірити Іванові проєкти. Іван квапиться все підготовити, а між тим поробити деякі заходи, щоб наслідки комісії були успішними. Між тими заходами виник, так званий, проект «поросьонків». Радгоспні свиноматки почали стріляти і Іван шепнув бухгальтерові не конче стисло триматись статистики народжень свинячого населення. Певну кількість з того можна вжити на посилення радгоспної кухні, а певну решту на презенти певним особам, від яких можуть залежати певні рішення. Узято на облік директорів, прокурорів, начальників, навіть горезвісного Звєрєва не обійдено. Заїжджаючи до Звєрєва востаннє, Іван, між іншим, підніс йому пару кілограмів шинки свіжої з «першого збору на пробу». Звєрєв був приємно зворушений, не забув зазначити, що в Москві про Івана найкращої думки і обіцяв приїхати разом із комісією в справі Іванових проектів.

І така комісія прибула, по колгоспних полях завештались різні люди в грізних уніформах, у великій канцелярії колишнього культпропу відбувся обід з промовами. Іван, відповідаючи, ще раз вияснював, пояснював, доказував, переконував. Він весь з ніг до голови озброєний цифрами і все то точно, виразно, конкретно.

І що ж лишилося для комісії, як не признати за Іваном рації. До всього пущено в рух «поросьоночки». Це вже остаточно справу вияснило, неясностей більше ніяких. Іванові пляни «цілком і повністю» одобрені. Лишається тільки слово за Москвою.

А незабаром до радгоспу наспіло і повне устаткування. Кілька сокир, та пилок, та молотів, та бляхи, та кілька скринь цвяхів, та певна кількість сільськогосподарського знаряддя. І навіть п'ятдесят пар взуття… І навіть двісті метрів ситцю… В кухонних котлах з'явилися золоті кружальця жирів і врядигоди запах якогось м'яса. Про це подбали радгоспні свиноматки та радгоспний город… Робоча Іванова сила піднесла голову, а з нею також Іван. Він тепер пан над панами, і приступу до нього вже нема.

І одного таки дня видавали взуття-черевики і той ситець з дрібним синім горошком. Праздників-праздник і торжество із торжеств. Примірювали без кінця, все то ноги великі, то ноги малі, а руки тремтять, а очі горять, а що як не хватить… А одна ось красуня біжить і криком ґвалтує: рятуйте, кричить. Дали їй черевики, стільки втіхи було і на ногу до пасу, та забула на радощах обидва поміряти. А там візьми та приглянься, а вони обидва на одну ногу. Ой, же, людоньки, хто в Бога вірує – рятуйте! Пішли шукать та питать – нічого не випитали, кажуть їй залишити, пішлють на фабрику, заміняють… Але так та фабрика вельми далеко і дорога така непевна… Судили та радили – може який майстер на місці знайдеться, що горю пособить. На цьому справу й залишили.

І ситець також давали, кожному по три метри точно різали… І хлопцям, і дівкам. Дівки не можуть заховати сліз радости, а хлопці…

– Що ж ти, Гнате, з ситцем? – пита один одного.

– Та що? Передника пошию.

– А як же буде з задом?

– Для вигоди. Щоб легше було цілувати…

Та радість не довго триває, все, видно, має свої межі. Дуже скоро «робоча Іванова сила», одно по одному, почали приносити своє взуття та показувати Іванові.

– Та, їй-богу – раз тільки взув, пройшовсь по сухому, а ось підошва відлітає…

– Та прибий собі – що ти пан великий, – кажуть пошкодженому.

– Прибий, прибий. А чим приб'єш? А в іншого та сама пригода з закаблуком, а ще в іншої шкура одразу порепалась, либонь, перепалена чи яка лиха година…

І так воно якось скоїлось, що Перша Київська ім. Кагановича фабрика взуття, що на Куренівці, ганебно провалилась при першому іспиті, а Іванова «робоча сила» далі лишається при своєму, тобто при босих своїх ногах.

А з ситцем також морока. Матерія начебто й нічого, так пошить ніде. Кравчинь, хоч забий, на лікарство, не знайдеш, та й ниток нема. Декому ще пощастило, але більшість ходить та журиться, та ситець при собі, щоб не вкрали бува, носить. В кооперативах ні ниток, ні ґудзиків, кажуть «подбросют скоро». Ясно, «подбросют», та скільки років чекати?

Але все таки згодом усі дівчата у вихідний день убрались у білий ситець з синеньким горошком. Така вам, кажу, краса, що очі вбирає. Сидір, отой на всі руки майстер, балалайку роздобув і як тільки затринькав «польку-ойру» – все в танець валом перед верандою пішло. А Іван хоч як ненавидить плякати, все таки не перечив, коли культпроп з партії вивісив полотнище на три метри завдовжки з написом: «Комунізм – семафор в майбутнє». Пізніше хлопці викрали цей плякат, перефарбували в цибулі і пошили штани. Найгірше було з тими літерами, ніяк не хотіли забарвлюватись, така впертість… Але згодом і те пішло.

А Іван набув нові клопоти, – суди з фабриками. Коли б то саме взуття і ситець… А тож все самий невжиток. Навіть жниварку прийшлось ковалям доробляти. Коси просто з бляхи. Дивна містерія творилась з цвяхами. Замовив їх чимало – продукт потрібний… Навкруги цвяха свічкою не знайти. Аж ось приходить майстер Микита Кит до канцелярії і фокуси показує…

– Дивіться, – каже, – яку силоньку багатирську маю… – і гне ті славні цвяхи, як захочеться – раз в кільце, раз знов в якийсь знак запиту. А скло все криве – й півзелене прийшло. Для бараків – «робочої сили» ясно вистачить, та все таки, як же так. Дивишся через нього на корову, а та починає витягатися… Не годиться.

І так геть усе чисто. Навіщо вже олівці, що в Слав'янську замовлені, та й ті погнуті і криві прийшли. А що вже папір, то просто сором один. Невідомо, чим на ньому писати – тріскою чи квачем, чорнило в плями розливається, а перо щохвилини витирати доводиться. А тут тієї писанини – ордери, заяви, виписки, прописки, перепустки, командировки, пляни, відчити, рапорти, кошториси… Паперу, паперу й паперу, а папір ісваша. Звели підрахунки – сімдесят відсотків браку… Іван все те звісно до суду, але що тут суд? Кого судитимеш? Самого себе? Цеж все наше, товариші, радянське… І що з того, що якісь там портрети з стін полетять. На їх місце повісять інші. На цвяхи таке не впливає.

В радгоспі ім. Дзержинського рух великий. Прибули перші інженери. Міряють, витичують, креслять на землі і на папері. В конторі вже брак місця. Прийшлося і Івана потиснути, його величний кабінет обернувся в майстерню. Сам Іван перенісся в ту задню, круглу з верандою кімнату. Він там і приймає, і їсть, і спить. У нього цілі ночі світиться, двері в «парк» відкриті і нетлі роями кружляють над його головою. Крім всього, він собі револьвера завів, а причиною до того був такий випадок. Одного пізнього вечора ввірвався до нього Федоренко – обідраний, брудний, п'яний як ніч, обличчя перекорчене.

– Що, – реве, – тут за буржуазія така розвелася! Ми кров свою проливали! Далой! Я місяцями не можу баріна бачити – я з Троцьким отак в глаза говорив, а тут мені Мороз найшовся! Не желаю в коров'ячому пометі жити! Дайош… – Іван спокійно встав, підійшов до Федоренка, подивився на того бистро… Федоренко урвав на слові, очі його криваві, подивився на Івана люто і враз кинувся на нього. Іван схопив Федоренка за барки і з усього розмаху тарахнув його кулаком у щелепу. Федоренко похитнувся і бубухнув на підлогу. Іван схопив його за комір, виволік на веранду і викинув в темряву парку. Потім зачинив за собою двері.

Другої чи третьої ночі скляні двері і одно вікно Іванової круглої кімнати посипались, а до Івана на стіл гепнула чимала каменюка. Іван вибіг на двір, але було скрізь темно і тихо. Після того Федоренко зник. Доярка Пріська лише сказала, що дуже кляв і не так Івана, як Познякова. Він, казав, сукин син, дав мені государственну службу нести, а тут мене в гній… Я, каже, рапорти здаю государству… І все, каже, пив та пив і хто зна звідки брав ту горілку. Мав, каже, зовсім розбиту щелепу і геть був кров'ю вмитий.

Чорт з Федоренком… До колгоспу почала нова робоча сила напливати. Щодня, щоночі – сунуть і сунуть, і місця вже нема, душ триста присунуло…

– Дрань – не приведи Боже, – казав Матвій Іванович. – Ні тобі одягу, ні взуття, і все голодне.

А куховарка Параска пригналася до самого Івана і наробила вереску.

– Де я їм усім наберу? Нагнали тих ротів – прірва не люди! – Іван як може заспокоює. Шле та шле ордери до заготів, до кооперативів. Казав порції зменшити, буряки кормові рвати, картоплю неспілу, зелені яблука. Все це в котли пішло. Десь там з кооперативи якийсь міський «залізний запас» поцупили і те загорнули. Не хватало котлів, ішли на села і виривали з колишніх церковних проскурень. З Черкас привезли якесь борошно, якесь зерно і все «на блат» за «поросьонка» «на лічну отвественность»… Села Кумейки, Миронівка, Сахнівка заповнилась робочою силою. По клунях, по хлівах, все рвуть, деруть, несуть…

А Параска ледве держиться на ногах – люта-прелюта. Як день так ніч «видаються обіди». Друга година ночі, видали останній «обід», а тут, дивись, із Корсуня нова ватага, чоловік тридцять, привалило. І все їсти. Параска біжить до хлопця Івана, що впав під кухнею і вже спить, шарпає його за комір.

– Вставай, вставай! А ти котла помив?

– Завтра помию, – скиглить хлопець.

– Не завтра, а зараз! Лий двоє відер води й вари…

– Що варити? – кричить перелякано той.

– Лий і вари. Кидай, що маєш – сіно, лопухи… – І сама пішла, набрала оберемок бурякової гички, посікла сокирою і всипала до котла.

А о третій ночі заспаний Іван вже кричить:

– Обііід! Обііід! – У кволому сяйві якогось доморобного смолоскипа, стояв рядок кістяків, очі провалені, роти стиснуті… Не було в що лити. Хлопець налив у відро по десять порцій, знайшлись якісь ложки, в темноті розсілись купи.

– Хочби соли, клятий, додав досить, – чує кухарчук…

– Жлоб! І треба було на таке будити!

– Жери! Тебе вже, видно, розпирає – буржуй найшовся! – Сьорбали, плямкали, брязкали, відро порожніє і летить під котел. Купа розлазиться, небо затягнуте, накрапає зрідка дощ великими краплинами, із заходу темряву креслить блискавка, і час від часу погрозливо гурчить грім. При кожному відблиску блискавки там то там видно купки лахміття і босі ноги.

Разом із цим на радгосп насувала інша хмара. З'явилась вона у вигляді хлопця років вісімнадцяти у порваній блюзі барви тютюну – великі херувимські очі, вилиняле нечесане волосся, впалі щоки, розхрістаний комір. Ішов дощ, робота назовні здебільша стояла, у кабінеті Івана спішно робилися підсумки минулих місяців, і враз входить той самий юнак, і бажає бачити самого директора. Що сталося? Виявляється, що партвиконком Шевченківської округи – Черкаси, посилає, мовляв, товариша такого то «наладнати на будівництві радгоспу ім. Дзержинського роботу політично-виховного порядку».

Іван пробіг поглядом писульку і передав хлопця бухгальтерові. Той на власну руку примістив його в кутку біля дверей канцелярії. Того ж дня і в тому ж кутку на стіні появилися Маркс, Ленін і Сталін (хоча портрет останнього і так красувався на передній стіні), шматок червоного паперу із серпом і молотом і напис зверху: «Червоний куток». Пізніше, там то там, з'явилися написи – Хай живе партія; хай живе великий, мудрий; комунізм – зразок майбутнього, і інше, і інше… Крім того, хлопчисько почав вечорами, після роботи скликати людей на збори, робити мітинґи, зазначаючи в оголошеннях, що «неявка на збори партячейки», або «відсутність на прилюдних мітинґах», може «потягнути за собою неприємні наслідки…» Люди в крик, мовляв, весь день, не ївши, не сівши на роботі, а тут тобі і ввечорі не дадуть відпочити. Протести, нарікання.

Першою виступила з таким протестом Марія Самійленко… Почала на цілу губу терендіти – у неї, мовляв, мала дитина весь день без догляду, голодна й холодна, а увечорі, замість пильнувати дитину, кидай все і йди на ті прокляті, хай вони западуться «собранія». Хлопець накинувся на Марію, дехто за неї заступився, зчинилась метушня, а другого дня з'явилося з округи ҐПУ, забрало Марію і сім чоловік інших.

А самого Івана викликано в облґепеу і показано йому папірчик такого змісту: «Секретно! Москва! Ґосударствєнноє Політіческоє Управленіє. Копія ҐПУ Черкаси, для передачі Укр ҐПУ Харків». «Було виявлене повне занедбання політичного виховання робітників згаданого радгоспу, вражає відсутність будь-яких ознак радянської влади, не виявлено червоного кутка, повна іґнорація директором усіх розпоряджень партії, через що між робітництвом ширяться антирадянські настрої, помічається низький рівень клясової свідомості і недбале відношення до справ радгоспу.

Було також помічено, що управління радгоспу замовчує повні прибутки радгоспу, як, наприклад, приплід свиней, телят, що незаконно відпускається на кухню радгоспу поза встановленою нормою харчування, і так далі, і так далі, включно до того, що сам директор Іван Мороз, за соцпоходженням дуже визначний кулак, повикидав з приміщення колишнього культпропу радгоспу всі плякати і всі портрети вождів партії і влади…»

Начальник ҐПУ товариш Перезвонов, що мав діло з Морозовими «поросьоночками», нічого б собі з того не робив, але, як видно з листа, все це пішло до Москви і до Харкова тому товариш Мороз мусить щось робити, бо інакше може бути погано.

І, як кажуть, нещастя не ходить одинцем, а в парі з іншим нещастям, до радгоспу наспів приказ з Москви припинити будову, як позаплянову, бо кошти і матеріяли, зужиті на подібне будівництво, можуть некорисно позначитись на виконанні пляну п'ятирічки.

Іван мусить рішати і то негайно, кожна проволока смерті рівна. Не сказав нікому ні слова, лише наказав Матвієві, щоб, поки він вернеться, все йшло встановленим порядком, сів на потяг і поїхав, спочатку до Києва, а опісля до Харкова. У Києві бачився з Петровим, а в Харкові добивався конче побачення з самим Балицьким, добився такого і помогла йому тут, як це не дивно, Ольга, що кудись там телефонувала, і їй відповіли, що Іван Мороз може бачити наркома в означенім місці і часі.

Це сталося у великому, ясному, з різними фотелями й килимами, кабінеті наркома при вулиці Чернишевській. До речі, тут же був присутній якийсь барчистий з гострими сірими очима і малими під носом вусиками, чолов'яга, з яким Івана знайомлено, одначе прізвища його не названо хоча його обличчя показалось Іванові чомусь знайомим, над чим одначе не було часу довше зупинятися. Іван відразу рішуче приступає до діла:

– За півроку я розгорнув діло, якого їм й за десять років не зробити. Я застав там безладдя, повне безладдя, самі плякати й гасла. З п'ятнадцяти людських сил три чверті начальство, шестеро кінських кістяків і два поламані, рік не чинні, трактори. За п'ять місяців я зробив з того діло. У мене зараз працює триста сил людських, тридцять коней, два трактори. Але все це ніщо в порівнянні до можливостей… А будувати треба, довкруги голод, тисячі безробітних. Мені кажуть: у Корсуні аґреґат. Який? На сто сил? Мені потрібно сотні тисяч. Мені потрібно тракторів, тягачів, сівалок, плугів. Усе мені відмовили. Я добився власними силами, щоб діло пішло в хід, і тепер, коли воно набрало темпів, наказ зупинити. Та чи знають там, що ми вже витратили сто тисяч карбованців? Хто покриє ті витрати? І що за сенс припиняти будівництво, яке себе не лише виправдує, але й дає дуже солідні зиски державі. Я беру на себе повну відповідальність. Готов ручатись головою. Лише прошу мені не перешкоджати. Але чи так? Ось, наприклад: присилають вам хлопця років двадцяти, що не потрапить звязати двох коров'ячих хвостів, і той починає мене вчити, як я, старий вовк, маю господарити. Плякати, мітинґи, провокація робітників, доноси… Що це все, питаю, має значити? У чиїх інтересах усе це діється? Держави? Партії? Народу? Ні, це просто наша кричуща глупота, сліпота, головотяпство. Я прошу прислати будь-яку комісію, але роботи не лишу, можете мене відразу брати і робити, що хочете…

Іван був дійсно піднесений і на все готовий. Добродій з боку уважно до нього прислухався.

– Правильно! Все правильно, громадянин Мороз! Але це від нас не залежить, – каже нарком.

– Думаю, що мій млин на цілість пляну не може вплинути, – відповідає Мороз.

– Вони кажуть, що турбіна, замовлена якимись там Лещенківцями, попала якимсь чудом до вас, – зазначує нарком. – Саме з-за неї й піднявся весь той шум… Ті пішли до Москви…

– Ми перші замовили ту турбіну, – заявляє Мороз.

– Можете доказати?

– Ясно. Всі акти на виду. Вже в травні ми писали до госпуправління, що нам потрібна турбіна, а Лещенківці зробили це щойно в середині червня, а що у них там усе, мовляв, по пляну, а у нас не по пляну, то це ще вимагає доказів і не словесних, а фактичних. Я їм можу доказати, що саме у них усе без пляну – знаємо те їх, вибачте, плянування…