Текст книги "Темнота"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 32 страниц)

XII

Спала Вірочка, і довго, і міцно, і тепло, і погода їй сприяла, за вікном бушувала метелиця, вергало мокрим снігом, було темно, аж чорно, небо все замазане чорною гущею. Вірочка прокинулась і чекала, поки прийде тато. Першою її думкою був він, тато, і ще ніколи, ніколи не почувала себе такою щасливою, коли певно знала, що все це не сон, а дійсність, що її тато дійсно є, що він тут зовсім близько і вона ось зараз його побачить.

Але тато не прийшов, прийшла мама.

– А де тато? – вирвалось у Вірочки, як тільки побачила матір. І здивувалася, що мама так змінилася, така свіжа, така гарна і має так гарно зібране волосся.

– Тато пішов на роботу, – каже мати.

– Так рано? – дивується Вірочка.

– Вже не рано – десята година.

– Десята? – каже Вірочка і потягається. – А я так гарно спала, так гарно! А тато такий… Ах, мамо! Який у нас гарний тато! Чи любиш ти нашого тата? – захоплено говорить Віра і насторожено чекає відповіді.

– Певно, що люблю, як можна так питати? А ти не надто йому докучай, у нього тут дуже багато роботи.

– Ну, мамусю… Коли ж я не можу! Я ж так його люблю! Ти ж мене зрозумій…

– Я розумію. Певно. Але ти розумна дівчина і сама мусиш це також розуміти. А тепер вставай!

Віра вставала, у неї тут усе під рукою, миється, чеше свою довгу косу, одягається. Вона вже трохи звикла з кімнатою, з усім новим, у неї добрий настрій, очі горять, хоче бути гарною, щоб подобатись своєму татові, йде вниз, знаходить їдальню, а там чай, і масло, і булка свіжа, і варені яйця, і Наталка у чистому хвартушку, і тепло скрізь, лише скрізь світяться лямпи, бо надворі все ще тьма-тьменна.

По сніданку Віра біжить. Вона не може сидіти. До залі, до бібліотеки. Все її дивує, всім цікавиться. Такі великі портрети, так багато книг. А який великий, тяжкий і блискучий стіл. І з каменю. Віра ще ніколи не бачила столів з каменю. Вона не може досить налюбуватися, хоче когось про те і інше спитати і соромиться питати, як же, мовляв, вона з Києва і така недотепна, що нічого не знає.

І яка шкода, що надворі така бридка погода, а то вона пішла б надвір і там усе оглянула б. А так лишень дивиться з вікна просторої маминої кімнати і не надивиться. А які широкі вікна з потрійними рамами. Таких вікон Віра також ще не бачила, а це тому, бо тут морози великі. У Києві вже коли проліски продавали, а тут усе ще зима. За вікном видно ріку в сірому тумані, а там далі ліс.

– А навіщо татові так багато кімнат? – питає Віра матір, а та не знає що відповідати.

– У нього, каже, певні обов'язки… Він тут начальником.

– Умгу! Розумію. А чи тут усі так живуть? – знов питає Віра, але мати не відповідає, лише швидко говорить:

– От скоро і батько приїде, а ти все ще не одягнена як слід.

– Але ж я одягнена, – борониться Віра, одразу біжить до своєї кімнати і чепуриться завзято.

Дійсно скоро на великій машині приїхав батько, він весь заляпаний, на ньому тяжкий із шкури одяг, на ногах тяжкі з високими халявами чоботи. Віра, як лише почула, стрімголов біжить вниз по сходах і попадає просто йому в обійми, а потім обоє невідомо чого регочуть і йдуть швидко по сходах угору, батько веде її кудись не туди, де її кімната, а до інших дверей. Тут батько постукав. З-за дверей почувся голос – увійдіть. І вони обоє входять. Вірочка бачить довгого, сивого діда в фуфайці, що сидить у фотелі з витягнутими ногами.

– Федоре Федоровичу! Дозвольте вам представити! Моя дочка Віра! – говорить гордо Іван.

А дід підносить поволі голову в окулярах і урочистим голосом каже:

– А! Дуже мені приємно! Звідки? 3 Києва?

– 3 Києва, – відповідає Віра, і вся червоніє.

– Так. З Києва, – стверджує батько.

– Учишся? – питає дід.

– Так. У п'ятій клясі, – відповідає поважно Віра.

– Це прекрасно. Це прекрасно! Це ви, значить, учора і приїхали?

– Так, – відповідає Іван. – А сьогодні, Федоре Федоровичу, ми разом обідаємо, і ось прийшли вас просити йти з нами вниз.

– 3 приємністю, – каже дід. – З великою приємністю! – і бере Вірочку за руку, якось так дивно тримає її, ніби боїться, що вона йому вилетить і розіб'ється. – Я зараз зійду, – каже дід. – Ось тільки приведу себе до порядку…

Батько і дочка тим часом мчать до ванної, батько швидко миє руки і обличчя, дочка стоїть біля нього і подає йому мило, рушник, а потім вони знов кудись мчать коридором, і коли там накривають стіл, вони зникають в бібліотеці. Віра хвалиться, що вона вже тут була, питає які батько має книжки, чи є тут і українські. Батько відповідає, що українських майже нема, але вони випишуть і українські з Києва. Вірочка читає напам'ять кілька віршів, батькові вони дуже подобаються, але їм ось перебивають, бо входить мати і кличе до їдальні. Вірочка ще нашвидку оповідає, що вона дуже здивувалася, коли рано прокинулась, а тато вже був на роботі.

– Ти завжди мусиш так рано вставати? – питає вона схвильовано.

– Так. Робота починається о сьомій, і я мушу бути там першим, – каже поважно батько.

– А коли ж ти виспишся? – питає вона і дивиться батькові в вічі.

– О, висплюся! Інколи в авті, або в літаку.

– В літаку? – перебиває Віра.

– Розуміється, – каже батько.

– Ах! А я б боялася. Я ще не летіла.

– А хочеш?

– Я б… Я не знаю… Я б хотіла.

– Хочеш – полетимо. Завтра, – каже батько вже на порозі їдальні.

– Іване, – говорить мати з докором.

– Чому? Літаком дуже добре. І зовсім безпечно… І швидко. Мені якраз завтра треба летіти на Воркуту.

– Мамо? – питально каже Віра, по її очах видно, що їй дуже хотілося б летіти з батьком.

– Я б вам не радила. Дивись, яка погода…

– А! Погода. У нас тут погода щодня міняється. Побачиш, яке завтра буде сонце…

Увійшов граф і радісно привітався з Мар'яною.

– А! Пам'ятаю, пам'ятаю, – казав він схвильовано. – Як же там наш прекрасний доктор? – запитав він і заняв місце напроти Івана. Мар'яна сиділа ліворуч від Івана, Вірочка праворуч. Наталка знов була за господиню і мала місце біля Віри.

– Нічого, – відповідає Мар'яна графові. – Батько вже старий, але все ще лікує.

– Так. У наш час людина не сміє відпочивати…

Іван розливає горілку, наливає всім, обминаючи тільки Вірочку. Таку виняткову нагоду не можна без чарки зустрінути, пригадується всім хутір і покійний батько. Іван підносить свою стопку:

– Так, за щастя! – каже він і випиває. Всі випивають також. Старий граф випив свою чарку і пригадав весілля в Каневі.

– Пригадалось чомусь, – каже. – І здається, що ми зустрілись зовсім на іншій плянеті. А чи знаєте, коли я востаннє сидів за ось таким столом? Сам не пригадую… І Бог з ним. Радію, що ось і ви нарешті зійшлися… І хто зна, хто… – хотів, видно, ще щось мудре додати, але урвав мову. Їли по-українськи, готувала Наталка, всього досить, навіть вареників і навіть із сиром. Мар'яна розійшлася і мова її звучала без перерви – про Канів, про Київ, про свою подорож. Вірочка лише з батьком. Час не біг, а гнався.

По обіді Іван, на жаль, мусить відійти. Віра проводить його до самої машини, ніжні, взаємні поцілунки, він сідає в авто, вона, мов на крилах, летить все вище і вище по сходах і махає навздогін машині. У будинку рух, на кухні урочистий брязкіт посуду, Мар'яна святочно переглядає Іванове майно, Наталка надхнено сортує білизну, граф вдоволено подався до свого приміщення до купи книг. Він весь час з ними, мов голуб, воркує.

Між іншим він старанно кокетує з брошурою «Марксо-Ленінська наука – основа наукового передбачення» якогось професора на ім'я Боярський. «Наука створена ними, досліджує не лише минуле і сучасне, але й майбутнє», – мудро говорить Боярський. «Створене Марксом і Енґельсом і розвинене Леніном та Сталіном світосприймання – діялектичний і історичний матеріялізм, служить основою передбачення» – не вмовкає Боярський. «Протилежно до метафізики, що розглядає світ, як вияв нерухомости і незмінности, протилежно до плиткої буржуазної ідеї еволюції, як зменшення, збільшення і повторення, марксо-ленінське вчення розглядає світ, як вияв безупинного руху і видозмін, безупинного оновлення». А якже! А якже! – воркує граф. – одразу так і видно… Передбачення. І голод… І Зінов'єв, і Троцький… Пророки. Але нащо він те пише? Такий словесний потоп? Той гомеричний відчай! У нього напевно і жінка, і двоє дітей, і кімнатка три кубометри жилплощі. Кожна тваринка на плянеті хоче жити, а тут же робили революцію, перевертали тристалітню династію, загнали в землю двадцять мільйонів… І як же не писати і не кидати слова подібні на полову. «Все життя філософа, – казав Сократ, – є довгою і мелянхолійною підготовкою до смерти». Це було в часи Сократа. У часи Сталіна «все життя філософа є боротьба з смертю»… Відпихання її ногою, язиком, плювання їй в обличчя.

Граф залюбки, мов би він п'є добре, старе, бургундське вино, цитує мудрість філософії цієї великої епохи, разом із самим найбільшим, що прорік: «Кожне явище має свій від'ємний і свій додатній боки, своє минуле і своє майбутнє», що друкують, як мото, всі академіки жирним шрифтом.

З коридору доноситься дитяче щебетання, що нагадує весну, або крик пташки, що вирвалась на свободу. Це Віра. Вона вже почуває себе тут, як дома, вона не ходить, а бігає, не говорить, а співає. І не може набігатись, і не може наспіватися.

Цього літа населення Морозового царства зросло до двохсот п'ятидесяти тисяч людських душ. Повна ліквідація троцкистсько-зінов'євського бльоку, ліквідація України, ліквідація інших «самостійних» республік, ліквідація революційного активу, ліквідація залишків релігійних культів, початок ліквідації бухаринсько-риковського ухилу… Яка безодня робсили! І не лише для Ухт-Печорського басейну, а для цілого сходу, півночі, всього Сибіру. Ведуться соцзмагання за освоєння білих плям льодової півночі. Посуваються за полярний круг, на край континенту, до устя Двини, Печори, Обі, Єнісею, Лени, Індігірки, Колими, на півострови Кольський, Таймирський, Чукотський, на Сахалін, на недоступні терени Красноярська, до безмежних просторів Якутії, на прокладання залізниць крізь тайгу, на канали пустинного Казахстану, на Кузнєцк, на сотні золотокопалень, на все нові й нові деревозаготівлі неосяжної тайги.

Ухт-Печорськ, виявилось, далеко відстав від інших, йому подібних, територій. Мороз знає, що всі інші табори орудують мільйонами робсили і він також знає, що інші роблаги давно вже вбрались у повну параду колючих дротів, а тільки він не може відважитись на такий подвиг.

– Ти що, Іване Григоровичу, – казали йому в Москві, – французьку республіку розвів у себе?

– А ви що думали? У мене Луб'янка?

– У нас за таку мораль можуть почесати!

– Не страшно! Чесані. Може прикажете подавати на звільнення?

– Ха-ха-ха! – засміявся Муратов. – Звільнення!

З Морозом ще так не розмовляли – увага! Хіба брязнути дверима? А Вірочка? Ні, ще не час. І не слід сваритися з ЦК партії. Не він, то інші… І прийдуть, і зроблять. Починає подумувати, як би і своє царство обернути знов у табір. І пішло: спільні бараки, культпропи, ударні злети, червоні полотнища, вожді, гасла, генеральні лінії. І все це за дротами, під вохрою, собаками, вежами. І лише на судобудівництві залишились старі порядки і то хто зна, як надовго.

І коли спочатку Мороз мав ілюзії, що йому пощастить добитись розв'язки проклятого питання «тьми рабства», то тепер прийшов до переконання, що це лежить тут у самій природі.

 
У нас в Росії двє напасті:
Внізу – власть тьми.
Вверху – тьма власті!
 

– казав колись старий Гіляровський. Дарма. Ніякі режими тут не внесуть зміни. З величезною нехіттю вертався Мороз назад до каторги. Кричав, аж тріскали у вухах барабанні плівки, карав вохрівців, за нелюдське поводження, задихався від бруду і браку повітря в бараках, воював з мільярдами вошви, безнадійно боровся з голодом, що, мов стоголовий гад, все наново й наново оживав, скільки б голів йому не відтинати. Усе тут вимагало рабства – Москва, ГУЛАГ, вохра і навіть самі «заключонниє». Бо ж ті доноси, що сипались на Мороза за його «ліберальнічаньє», «міндальнічаньє» сипались якраз від них. Бо ж ті, так звані, ідеї, що ними просякнуте все повітря, у більшості походять також від них. Люди, що вічно домагаються справедливости, обов'язково потраплять у рабство. Від рабства позбавлені лиш ті, у яких справедливість творить частину їх природи. Справедливість годі купити ударом кулака, або бунтом… А вже найменше пострілом у потилицю.

Єдина Вірочка, коли її «тато» вертався додому, вимагала від нього чогось іншого. Вона легка, біла, усміхнена кидалась йому на шию і з нього твердого, суворого, жорстокого робила кусень воску.

– Ти, вітрогонко! Хочеш мені всю каторгу догори ногами перевернути! – На щастя, Вірочка цього не розуміла. Вона, наприклад, видумала таку штуку. Коли її батько вертався в обід, або увечорі, коли вона ще не спала, вона вибігала йому назустріч і просто із сходів кидалась йому на шию. Батько, звичайно, підхоплював дочку на льоту, ніс її до своєї кімнати і тут, поки їх не покличуть їсти, починались взаємні виливання, признання, скарги, нарікання.

– Ти, тату, вчора обіцяв прийти, а не прийшов… Ти всіх любиш, лише мене ні… – Суперечки, кокетування, сльози, кінчалось все обіймами, клятьбами вірности, обіцянками, цілунками.

І як після того Мороз міг вертатися до своїх таборів з виглядом Вельзевула? Там вже почали помічати, що з ним «щось сталося». Змінився його голос, його поведінка, його зовнішній вигляд. Одні це прийняли за знак добрий, інші знов, а таких більшість, зрозуміли це як слабість, ще інші почали гірко нарікати, що, мовляв, був начальник, а тепер, диви, обернувся в бабу, а в парі з тим полетіли нові доноси і разом нові накази загострити режим.

І нарешті в таборах появилась нагло інспекція – сам Муратов. Усе тремтить, метушиться, один лиш Мороз тримається просто і звичайно. Інспекція працює день і ніч, шугає по всіх закутках, питає, підслухує, винюхує кожну дрібничку. Мороз на всі питання відповідає спокійно, речево, конкретно, незалежно, а третього дня у Мороза звичайно прийняття, весь будинок в огнях, оленячі шинки, ікра, горілка і бенкет до ранку.

Наступного дня розм'яклий Муратов зачинився з Морозом у бібліотеці і тоном гувернантки почав мову, що, мовляв, з господарського боку то воно все гаразд, а от з морального.

– Що значить морального? – дивується Мороз.

– Ви тут ліберальщину розвели. У нас це просто не вигорить…

– 3 господарської точки погляду… – почав було Мороз, але Муратов його одразу перебив:

– А, нісенітниця! Ніяких точок погляду! Партія приказує, а ми слухаємо, і це все. – Муратов, зрештою, не філософ, великих книг він не читав і говорить він про це лиш з обов'язку, як начальник. Він куди охотніше пішов би в тайгу пополювати ведмедя, ніж розсипати тут перли мудрощів, але Мороз мусить розуміти, що наша величезна машинерія не рахується з ніякими побожними бажаннями того чи іншого філянтропа, а діє за законами певної, випробуваної системи, у якій елемент сентиментального милосердя грає чи не останню ролю. З тими, мовляв, витребеньками пару тисяч років провозились християни, а що мають? Не хочемо бути нулями в безконечність… А коли Мороз так вдивився в округле, білоброве обличчя свого співрозмовника, то йому чомусь пригадався один з карначів, з часів його першого ув'язнення. І звався той, здається, також Муратов. Але може це бути також збіг обставин, бо без цього було б життя без загадок. Муратов сильно курив, пружньо видував дим, голосно сопів, почувався, що йому в його власній шкурі затісно, совався у фотелі, аж той рипів і розсипав попіл цигарки де попало. – Да! Це вам, братіку, не Америка, де все те якось – і свободу, і рух, і діло разом держать. Коли нашого брата не дують у хвіст і гриву, він почувається не дома. Він аж тоді спить спокійно, коли йому тріщить морда. Так!

– Але й тоді він невдоволений. – зауважив Мороз.

– Ге! Коли наш брат вдоволений, спитайте. Положи йому під носом рай – плюне і закричить: давай диявола! Свобода, кажете? Не зійде. Не той ґрунт. По десятьох віках рабства? Ніколи! А до того он там Гітлєришка на задворках – німецький бравий унтер такий, що хоче нас пороть, краять, ділить, патрать, а у нас, брат, самих апетитчик загострений, любим гарячі страви. Перед нами ще дороги і дороги – Берліни там всілякі, та Парижі, та Нью Йорки – щоб їх усіх чортяка забрав… Коли б так було по-моєму – ніколи б я на те барахло не кидався, але й нас женуть.

– Хто? – запитав несподівано Мороз. Муратов зупинився і подумав.

– Так. Хто? Пригадую, десь писав наш великий Ільїч: «ми ще настільки раби, що нами користуються, щоб обертати в рабство інших». Мудро, ні? І я вам, Морозе, кажу: киньте ви всі ті ваші котлети і робіть, що приказують. Яке ваше чи моє діло, що з того вийде? Свобода не до нашого рила, а сила наша – приказ і виконання. Розірвись, а зроби! І не треба нам, щоб нас любили, вистачить що нас бояться.

– Десь я чув, що це казав Бісмарк, – вставив слово Мороз.

– Яке нам до того діло, хто і де це казав, у нас своя математика.

Кінець. Мороз і Муратов висловились. Муратов встав, випростався, підтягнув твердий пояс, налив і випив склянку горілки, що стояла тут же на столику і поклепав Мороза по плечу:

– Нічого. Виліземо! Лише не духом, а брюхом падати…

Але ця розмова не принесла нічого, ані нового, ані вирішального. Мороз має почуття, що вона лише загострила канти його взаємин з вищою владою. Часи Вормана минулися. Там нагорі, видно, переконалися, що скільки вовка не корми, а він все в ліс дивиться, що він для них елемент чужий і єдино, що з ним можна ще зробити, це до кінця як слід використати і десь викинути до ями, як і всіх інших йому подібних.

І його використовують. І ось короткий підсумок: Ухт-Печорський до цього часу невикористаний край, майже освоєно. Радіоактивний промисел номер два дав сім грамів радія. Промисел асфальтиків дав сто сімдесят тонн речовини. Промисел нафти на Ухті, на Кожві, дав чотириста тисяч тонн пального. Інта, Косью, Щугорка й Воркута дали мільйон сімсот п'ятдесят тисяч тонн вугілля. Корабельні дали нових двісті тисяч тонн містоти. Сама Покча за останній сезон дала шістдесят три тисячі тонн, перевиконуючи в загальному плян на одинадцять тисяч тонн. Деревозаготівлі дали три з половиною мільйони стандартів дерева. Побудовано п'ять нових міст з населенням у сто тисяч душ, прокладено сімсот п'ятдесят кілометрів залізниці, вимощено понад тисячу кілометрів дороги, організовано десять великих сільсько-господарських ферм.

Ні, це не блискуче виконання пляну освоєння півночі, бо сюди не враховано затрати енерґії, людей і майна, але треба розуміти і врахувати ті засоби, які були в розпорядженні будівничих. Особливо болючим місцем, як для Мороза, так і для вищого начальства, була нафта. Добитися «другого Баку» так і не вдалося. Девонська ропа, на яку покладалося стільки надій, і яка на початку вибухла таким ефектовним фонтаном, дуже скоро всіх розчарувала. Можливо, це і є головна причина повільного, але певного, упадку Мороза, що неухильно на очах усіх йде до свого завершення. Нема нафти, нема й Мороза.

І друге, чого не вдалося Морозові осилити – це голоду. Причиною були все нові припливи тисяч і тисяч ув'язнених. Ніякий заплянований харчовий мінімум не міг втриматись, його постійно знижували й знижували, аж поки не доходили до трагічного кінця. Тоді знов починали щось робити, стрілка харчової норми повільно підносилась, але не довго. Доходили до певної точки, на хвилинку на ній зупинялися, щоб пізніше, як тільки появляться нові тисячі в'язнів, стрімголов летіти знов униз. Тягло, тобто коні, спочатку творили виїмок. Спочатку їх годували куди краще, ніж людей, але згодом, невідомо з яких причин, і цих привілейованих підтягнено до загального правила і змушено після денної праці, цілими ночами при жолобі «читати газети» або насолоджуватись березовою січкою, яку один мудрий науковець признав негайно за найповажнішу поживу тяглової сили і радив навіть спробувати її для людей.

Але чим, чим, а харчовим станом, як людей, так і тварин, вище начальство не тільки не турбувалось, а це творило для нього якесь своєрідне вдоволення. Тут вам не курорт! Котлетів закортіло? Наїдать морди прийшли? Під цим оглядом Мороз не міг мати від свого начальства ніяких неприємностей, хіба за те, що весь час намагався цю аномалію якось направити.

Після останньої інспекції Мороза знов викликано до Москви. Вернувся з новим орденом, але разом з тим – чорніший чорної землі. Там дали йому зрозуміти, що його «родинні ідилії», які він останнім часом біля себе розвів, ніяк не ладять з вимогами завдань, що на нього в даному випадку покладаються. Мороз їх зрозумів навіть натякнув, що його обов'язки перед партією і урядом майже вичерпані, і що він нічого не мав би проти того, щоб йому дали змогу відійти від цього діла і зайнятись будь-яким іншим заняттям, як мала і приватна людина. Ті там зробили великі очі, ніби він до кінця стратив усякий глузд і сказали йому, що він, либонь, не перший рік «у дєл» і повинен гаразд розуміти, що «у нас» нема, ані «відійти», ані будь-яких інших «приватних людей», ані взагалі ніяких таких особливих поглядів на подібні справи. Тоді він вдався до закону, мовляв, є ж у нас «вільні люди», яким після відбуття кари дозволяється мати приватне помешкання і утримувати там родину. На це йому сказали, що в його випадку йде не про загальне правило, а про дуже виразний виїмок.

Мороз, що звик реаґувати відрухово, мов проклятий скрегоче зубами і шукає очима, кого б йому роздерти на шматки, але це йому мало помагає. Перед ним дилема виразна: або розлука з родиною, або нове ув'язнення. Існує ще й третя можливість – куля в лоб. Вибирай!

Надворі осінь, кінець вересня; раптово, ніби воно хоче злетіти все нараз, сиплеться з дерев жовте, червоне, бронзове листя; небо старанно криється густими валунами ситих хмар, все довкруги стає суворим, похмурим.

Мороз не знаходить місця ні в своєму танку, ні в своєму літаку, ні на своїх пунктах, ані дома. Проблема його родини виповняє його, як удень так і вночі. Нарешті він радиться з Наталкою, що стала таки депутаткою до верховного совету СССР від Автономної Зирянської республіки, і тепер вона не Наталка, а Наталія Микитівна, і відбуває вона поїздки до Москви так само, як її братчик Іван, у м'якому вагоні, а то й літаком, і засідає у великій колонній залі на сесіях ради разом з іншими депутатами, що чинно і чемно, ніби школярі, у своїх бахматих одягах, сидять рядочками, слухають уважно промов, і завзятюще плещуть у долоні. Місцеві газети заговорили про неї, як про найкращу організаторку господарства АЗССР, з гордістю тим самим поетичним тоном зазначаючи, що за проклятого царського режиму, вона була лише злиденною наймичкою у кулака-експлуататора, а тепер робітничо-радянська влада висунула її на чоло передових людей народу і вручила в її руки кермо управління державою.

– Так що ж, депутатко, – звернувся до Наталки Мороз.

– Не вигоріли твої пляни! Таки не Людмила, а… Віра згубила мене. – Наталка кидає довкруги огненні погляди.

– А ти не кисни, – виривається у неї з серцем.

– Це, по твоєму і все? – каже Іван.

– А що більше? – огризається Наталка.

– Як що більше? То ж депутатка, то ж влада!

– Я така ж влада, як ти астроном, чого дурня корчиш… Знаєш же, як воно у нас водиться…

Все таки домовились, що Наталка поговорить з Мар'яною, Іван не може, просто не може, не знаходить слів. Мар'яна хай краще виїде. Та й для Вірочки буде краще. Хай їдуть. Може це не буде довго тривати, все може змінитися.

На перший натяк Наталки про цю справу Мар'яна вибухнула майже в істерику.

– Я вам тут перешкоджаю! Вам влади, розкошів, слави! Жінок, собак, товариства!

– Мовчи! – викрикнула Наталка і вдарила Мар'яну в обличчя.

Вдарила і відскочила. І заніміла. Мар'яна також заніміла. Між ними наступила глибока тиша.

– Ти що? Збожеволіла? – першою перервала мовчанку Наталка. – Ти не розумієш, де ми живемо? Ти не пережила минулого? – говорила поволі, слово за словом Наталка. Мар'яна з червоною лівою щокою враз кидається до Наталки, обіймає її і хлипає, мов дитина.

– Алеж я не можу! Я більше не можу! – виривається у неї. – За що вони нас мучать…

Увечорі приходить Іван – похмурий, суворий, різкий, кинув у куток обліплений глиною комбінезон. Дома усі ніби у воду опущені, одна Вірочка, що ще не знає нічого, вибігає проти батька, кидається йому на шию, тягне його до його кабінету… Але й вона скоро щось помічає.

– Ти, тату, сьогодні не такий, – каже вона. – Щось з тобою сталося.

– Так, донечко! Сталося. Зо мною завжди щось стається. Таке життя, донечко. Колись пізнаєш більше…

Мар'яна згорнулася знов, як це завжди з нею в таких випадках бувало, заніміла, скам'яніла. Іван сідає біля неї, нічого не каже, лише якось молитовно, вибачливо дивиться в її обличчя. Сльози показались на її очах, закусує уста. Ні, Мар'яно! Ні! – казала та німа мовчанка. Не відчаюйся! Не здавайся і на цей раз. Ти пройшла стільки протягом цього одного свого життя і видержала, видержи ще й на цей раз. А може буде краще, може все таки буде краще.

Потім утрьох – Іван, Мар'яна і Наталка, відіславши Вірочку з Мотрею до її кімнати, радились, міркували, думали. Так. Рішено. Мар'яна з Вірочкою їдуть. Іван з Наталкою лишаються. Вірочці скажуть, що їй конче треба вчитись у Києві, а тому вона з мамою мусить виїхати. Тато далі тут залишиться. Він не може виїхати, він зайнятий. І все це має сказати Мар'яна, бо Іван таких слів у своєму словнику не знайде.

Але як тільки другого дня Мар'яна натякнула про це Вірочці, та одразу, ніби вона вже все знала, викрикнула:

– Ні! Мамо, ні! Я не поїду! Я не можу! Я не залишу самого тата! Я не можу! Я не можу! – Вона задихалась від своїх власних слів, очі її залилися сльозами, груди швидко дихали…

– Вірочко! Вірочко! – намагалась зупинити її крик Мар'яна. – Алеж це конче потрібно, дитино!

– Ні! Мамо, ні! Я не можу! Я не можу. Його тут заб'ють! – викрикувала далі Вірочка.

– Алеж, дитино! Що ти говориш! Отямся! Поможи татові! Ми мусимо звідсіль виїхати! Не переч! Не бентеж його!

– Ах, Боже! – викрикнула дівчина, і руки її опустилися. – Мамо! Як йому помогти? Я б хотіла за нього вмерти! Як ми його покинемо… Мамо! Я боюсь! Я боюсь! Ми його більше не побачимо! І навіщо вони нас, мамо, мучать? Скажи, мамо! Що ми їм зробили?

Останні слова перелякали Мар'яну, це щось страшке, та дитина повторила те саме, що недавно вирвалось у неї самої, вона знає, вона все знає. І Мар'яна почала якимсь нерівним, порваним тоном швидко впевняти дівчину, що ні, що вона помиляється, що нічого злого тут не може статися, що на другий рік вони знову приїдуть сюди, або тато приїде до них до Києва. Віра дивилась на матір великими, недовірливими очима і мовчала. Вона погоджується вже, певно цього потрібно батькові, певно цього потрібно взагалі. І вона погоджується.

А ввечорі Вірочка не вибігає назустріч батькові і не кидається йому на шию; вона хоробро, напружено сидить у батьковому кабінеті, у тій його великій бібліотеці, німа, як статуя, і роблено смиренно чекає, а коли увійшов батько, вона просто, рівно, ніби вона грає на сцені театру якусь ролю, підійшла до нього.

– Тату, – хотіла вона сказати спокійно, але голос її заламався, і вона говорила крізь плач: – Ми з мамою їдемо знов до Києва? – і при тому дивиться батькові просто у вічі, ніби хоче перевірити правдивість власного питання.

– Так, Вірочко, – каже Іван по хвилинці надуми.

– А чи надовго? – знов питає Вірочка.

– О, ні. Ми скоро побачимось. – Вірочка ковтає щось тверде і продовжує:

– Скоро? Я, тату, вже не мала… Я все знаю… Мені ніхто про це не говорив, але я і так знаю… Вони тебе арештували… Я тільки не знаю, за що… І чому тут так багато арештованих… Що вони зробили ті люди поганого? – дивилась в його очі, уста, чекала, хотіла слова, правди. Її очі все більше і більше заливались прозорою рідиною, і, здавалось, вона не видержить і ось-ось вибухне.

– Не треба, донечко, – казав Іван. – Краще не треба. Рід наш, дочко, був завжди сильний і одного разу ти все будеш розуміти… А тепер не питай. Іди. Вчись. Будь розумною… А ми ще побачимось… Так, доченько моя. – казав Іван лагідним, сливе ніжним, зовсім йому невластивим, тоном. Потім взяв її за руку, відвів до фотелю, сів, посадив її собі на коліна, вона обняла його шию, і вони так довго сиділи, і розмовляли спокійно, мов би нічого не сталося, говорили про звичайні речі, лише Вірочка без перерви дивилася батькові в вічі. Обіцяли, що будуть писати листи, що другого літа знов побачаться, що все буде гарно і добре.

– А тепер заграй мені щось, – попросив Іван.

Усі в будинку чули цю музику. Здається Шопен… Те, що Вірочка довго перед тим розучувала і хотіла зробити батькові несподіванку. Іван слухав цю річ мов би вперше на житті, сидів заніміло, не бачив нічого, уста мав затиснуті… І це тривало майже до ранку.

Остаточне прощання випало спокійно. Граф сказав Вірочці:

– Не падай духом, дитятко… Для тебе все твоє ще перед тобою. І прийдеться ще пережити багато більше і, можливо, тяжче, ніж це тепер. Головне: ніколи не падай духом!

– О, ні. – Відповіла на це Вірочка.

До Москви летять літаком, Наталка проводить. Іван відвозить усіх на летовище своїм танком. Вірочка дуже мовчазна і дуже поважна. Іван також. Мар'яна розмовляє з Наталкою про якусь недокінчену білизну. При прощанні Вірочка лише сказала батькові:

– Я завжди з тобою!

Обійми, цілунки, гуркіт мотору. Мар'яна, Вірочка й Наталка зникають в літаку. Двері зачиняються, пропелер набирає розгону, машина рушає, пливе вперед, віддаляється, відривається від землі, підноситься і плавно летить у сірий, безконечний простір.

Іван стоїть на місці, аж доки літак не зникає з очей.

А увечорі Іван сидить у графа, не може знести самоти, туга гнітючим болем виповняє його нутро, рука сягає по револьвер. Він, навіть із своїм вічним загаром, зблід чи краще почорнів, заржавів, мов стара мідь, очі його із сталевих стали рудуватими, ніби підплили кров'ю і вгрузли, кути уст помітно підтягнулися. Іван мовчить якоюсь твердою, німою, виразно хворою мовчанкою. Старий граф дивиться на нього з почуттям глибокої свідомости і зрозуміння, і також мовчить. Потім старий бере книжку, що лежить біля нього, і в голос, мов би молитву, читає: «І в світовому літопису є багато цілих століть, що, здається, викреслив би і знищив би, як зайві. Багато доконано у світі хиб, що їх, здається, не зробила б тепер і дитина. Які нерівні, глухі, вузькі, непролазні, що зводять далеко вбік, дороги вибирало людство, бажаючи осягнути вічної істини, в той час, коли перед ним була відкрита проста путь, подібна до тієї, що веде до великої храмини, і яка призначена цареві на чертоги. За всі інші путі ширша вона і осяяна всю ніч огнями; однак в глухій темноті пливли люди.