Текст книги "Темнота"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 32 страниц)

Андрій вже не чує свого провідника, історія душить його з усіх боків, вслухається у дудніння її кованих ніг по засохлій землі степу. Тяжіє голова, наливаються оливом ноги, тіло робиться чужим і накинутим, на щастя визволяє годинник, що вказує веління часу. Там десь чекають на Андрія Піунова і всі інші. Злотник прощається з наміром зустрітися, Андрій квапиться до готелю.

По вечері Андрій у театрі. На сцені його «Темнота», названа тут «Силою Пантелеймона». Присутні члени партії і уряду. Постанова прекрасна, Андрій помітно зворушений. Овації не втихають. Офіційне привітання від уряду. Кореспонденти. Фотографи. О третій годині ночі, ледве живий від утоми, вертається до готелю. Другого дня весь Совєтський Союз говорить про Андрія Мороза.

О десятій годині того ж дня Піунова будить Андрія й подає розклад його відвідин. Усе офіційно. Напруження велике. Піунова ходить біля нього на пальчиках.

Перша візита належить великому Горькому. Мешкає він у палаці князів. Біля одинадцятої Андрій в його почекальні. Просиджені фотелі, калоші, парасолі. Кличуть зайти. У натопленому, заваленому книгами кабінеті, висока, трохи похилена, сиваста постать у халаті. Поморщене хоровите лице, міцні вуса, міцний чуб. Говорить сипло, глухо, уривно.

– Здрастуйте! З України? Чув, чув про вашу п'єсу, дуже приємно, сам не міг прийти – ніяк. – Андрій говорить, мов школяр, що йому приємно бачити великого письменника землі російської. – А ви закордоном бували? – питає Горький несподівано. Андрій заперечує. – Шкода. Побувайте. Як не кажи, а без закордону ми хлоп'ята. Треба вчитись кожному. – Андрій почав про великі досягнення революції. – Ми тут з вами… – перебив його Горький, – не потребуємо агітації. Знаємо. Все знаємо. Вчитись, от чого треба… І багато вчитись… І тільки…

На цьому візита й кінчається. На черзі – Олексій Толстой, що саме перебуває у Москві і мешкає у свого приятеля Радіна. Застали його не зовсім тверезим, а тому дуже балакучим.

– Знаю, знаю, – говорив він соковитим, трохи поблажливим, трохи заїкуватим голосом. – Бачив вашого Пантелеймона – річ хороша, лише неправда. От як би так, щоб і добре, і правдиво. Не виходить. А от християнам, пам'ятайте, виходило. Вони, видно, вірили в свої правди, більше ніж ми. Ну, як там у Харкові? Хто у вас там в лавреатах?

Андрій назвав кількох.

– А як там Бич? «Геть від Москви!» Не вигорить. Пам'ятайте, як наш Петруша Великий всіляких там Самойловичів таскав за чуб на плаху! А Мазепа з Карлом мазали п'ятки до султана… А таких ось півників… Хай пострибає… Сам разок і ніженьку зломить. А от Тічіна – нічого, поет хороший, ліричний, за партию «до д'ної ями…» Нічого, нічого. Повнозвучно. Ніжність, розуміється, не порок, Русь велика, хоча Сатурн, кажуть, більший. І язик ваш, братики, дарма, що там почали крякати старі кликуші. Дем'янчик, звичайно, дурень, а старику Олексійовичу не дивуйтесь. Затужив за «родіной». Іноді так буває. Я пробував читати по-вашому. Написано: «творі», а читай «сочінєнія» – ха-ха-ха! «Охочекомонний!» Прекрасно! Чудово! Я забрав те слово в наш язик, все одно колись всі «забалакаєм» разом, Пушкин, як завжди, прав. А у вас там і тепер «Украйна глухо волнується?..»

– Дуже важливий крок робимо, – виминув Андрій.

– Так. Крок важкий, що й казать. І в нас песимісти находяться. Навіть сам Олексійович останніми днями замарудив. Боїться, як би так та не тріснуло, а я й кажу: руска шкура все видержить. Раз Грозного і Великого видержала, видержить і нас з Тічіною, – ха-ха-ха! Що ви, що ви? Вже тікаєте? А водочки! Ей, там, Алексей!

– Слухаю, ваше сіятельство! – почувсь голос з другої кімнати.

– Водки!

Увійшов швидко сивий, похилий, виразно графський, прислужник і приніс на таблеті пляшку горілки й закуску.

– Ні, ні! У мене без того не вийде. Україна! Горілка! Ковбаса. «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка»! Прекрасно! Пам'ятайте, як писав Толстой, також Олексій: «Ти знаєш край где всьо абільєм дишєт!» От були часи! Чи буде дихать «обільєм» наш епохальний крутіж? Побачимо!

І вони випили. По одній і по другій. І по третій. І коли б Андрій не вирвався силою, було б і по четвертій. Але він вирвався, бо мав ще на сумлінні і летуна. Чкалова, і скульптора Меркулова. А увечорі знов у залі клюбу письменників прийняття.

Увечорі справді велике дійство. Заля, балькони, мармурові вожді, ряди столів. Андрія весь час знайомлять. За столом він на першому місці. Промови. Овації. Ура. Нарешті і Андрій промовляє. Не знаходить слів, щоб висловити подяку за таке прийняття. Усе, що він бачив у «цій гордій столиці нашого необ'ятного союзу вільних народів», наповняє його невимовною гордістю і щастям. Він недавно мав нагоду побувати у центрах індустріяльного життя нашого прекрасного союзу. Там залізо і сталь, тут мудрість і провід! (гучні оплески). Наш Донбас, наш Кривий Ріг, наше Запоріжжя день-у-день кує єдність і могутність радянського народу, і він переконаний, що коли прийде потреба, то цей народ зуміє обстояти своє місце і право на цій землі не лише силою свого переконання у свою правоту, але й силою заліза і сталі! (Гучні оплески). Від Кам'янця Подільського і до Камчатки, під проводом могутньої партії, мудрого уряду і геніяльного вождя Ст… (бурхливі оплески, що переходять в овації. Усі встають і кричать ура)… ступає від перемоги до перемоги, і нема на землі сили, що могла б сокрушити цей похід. Можуть собі злючі вороги, аґенти міжнародної інтервенції, робити, що їм хочеться, але всі їх гадючі гнізда будуть випечені гарячим залізом донбасців і виметені залізною мітлою пролетаріяту Ленінграду. І не поможуть їм тут ніякі їх боги, ані ніяка інша свята вода. Український же народ, що його в даний момент має честь репрезентувати Андрій Мороз, ще ніколи в своїй історії не сягав такого рівня свого всебічного розвитку, як саме тепер, і він добре пам'ятає, що це могло статися лише завдяки дружній підтримці великого, братнього народу, його влади і нашого великого, рідного, дорогого друга і учителя товариша… (грім оплесків заглушують мову Андрія, могутнє ура заповняє простір). Промовець перечікує, завершує промову сильним, потрясаючим «хай живе» всім вождям, зриваючи гураґан захоплення, що від нього дрижать стіни і бряжчать вікна.

Усі захоплені. Успіх повний. Безліч ґратуляцій. Безліч нових знайомств. Обійми, поцілунки, братання. І це триває до третьої ночі, після чого Андрій, під бурхливі овації, у товаристві Піунової і Злотника, залишає залю.

На середу сімнадцятого квітня Андрія чекає головна, винятково важлива і, можна сказати, історично обумовлена, несподіванка, а також нагорода. Вже о десятій годині ранку подзвонив телефон, і Піунова якимсь особливо зміненим, урочистим голосом повідомила, щоб Андрій був готовий до дуже важливого прийняття і біля третьої години за ним заїдуть. Андрій догадується, що це має бути за прийняття, і він дійсно, зовсім несподівано для себе, цілком поважно почав підтягатися, оглядатися, заглянув навіть раз до дзеркала, погладив долонею по чуприні і думав, що і як буде говорити при зустрічі.

За чверть до третьої перед готелем з'явилась особлива, не та, що нею їздив Андрій, машина, а в ній Піунова у товаристві двох незнайомих, середнього віку, міцно збудованих чоловіків. Піунова швидко, легко, забігла за Андрієм, навіть не привіталася, лише кивнула головою, і вони зійшли широкими сходами до машини. Один з незнайомих, що з ними Піунова не вважала за потрібне знайомити Андрія, ввічливо, ділово і сухо відчиняє дверці машини, Андрій і Піунова сідають ззаду, незнайомі спереду, машина ввічливо і сухо біжить глибокими, кам'яними, переважно сірими, вулицями і дуже скоро зупиняється перед монументальною вежею велетенських зубатих мурів.

Думати по-справжньому Андрій не встигав, те, що летить назустріч, полонило його, башта, що виринула на його дорозі наповнила його зовсім невідомим почуттям, що для нього нема назви, не то страх, не то пошана, не то здивовання. Він відчував, що це і є той центр, той вершок піраміди, те «щось», для чого так само нема назви. Диктатура пролетаріяту всього світу збіглася до отієї отам червоної зірки, що блищить високо над цією вежею, сила ста п'ятидесяти мільйонів людей скупчилась за тими он стінами, і все то зібрав сюди один одинокий індивідуум, дивовижний монстр, незбагнутий фатум, що для нього і проти нього просто нема ніяких інших сил і диктатур, і навіть здається, що він одинокий на всій плянеті Землі володіє дивовижньою силою, що походить безпосередньо від цих мурів, цих башт, цього каменю. Це символ. Це зовнішній облик. Це подоба. Це чорне сонце. Це світло, що має червону барву. Червоний ліхтар. На плянеті. У всесвіті.

Андрій не міг цього в кілька хвилин подумати, але він це відразу в одну мить відчув. І ще одно: він виразно знов усвідомив, що все таки звідси прийшла до нього та сила, що його врятувала особисто. Це та сила, що його погубила, це та сила, що його вирвала з загибелі, це та ж сама, що його губить. Він в її владі. Він раб. Він іде на поклін. Той самий Іван Калита, що…

Ось вирвались з вежі троє озброєних в уніформах. Чемно, сухо, формально, урядово.

– Ізвольтє! Да! Ізвінітє! В ісправності! Дальше!

Машина, що була зупинилась, сіпнулась і посунулась далі. Її покрив морок. Знов зупинилась. Знов люди. Чемні, сухі, урядові. Світло, жагуче сяйво. Шелест паперів. І машина знов рушила. Дуже поволі, дуже напружено. Вона у щось тверде, у якийсь ґраніт вгрузала, і, коли прорвалась на другий бік вежі, Андрій побачив високі, чорні, чугунні ґрати впоперек проходу. Машина зупиняється, Андрієві велять висісти, Піунова лишається, незнайомі лишаються, з'являються двоє нових незнайомих, фіртка відчиняється, і ось Андрій у товаристві двох сухих, чемних незнайомих ступає кам'яним хідником вздовж старовинної будови з почуттям, що він попав у саме ядро суті. Це тут воно! Замуроване у цих мурах, закладене у цих підземеллях. Ще кілька кроків, ще кілька зворотів, ще кілька довгих, ніби підземних коридорів, і виринула простора, чотирикутна гола, суха, урядова кімната з великим столом посередині, кількома дерев'яними, твердими, з високими спинками, стільцями довкруги стола. Двоє звичайних дверей в одній стіні, сухих, чемних, урядових. Хвилини, проведені у цій кімнаті, коли Андрій лишився сам, коли його залишили провідники, навалились на нього цілими віками. Нічого не бачив і разом все бачив, нічого не було і разом все було, був малий випадок, а разом великий випадок. І не цілком випадок, а якась закономірність. Життя всієї своєї родини, життя близьких, життя країни, з якої походить, життя взагалі скупчилось у цій одній точці, ніби електрони в ядрі атома, і в них відчувалася страшна діюча сила. І з усього того найяскравіше пригадався його брат Іван. Іван… Де він тепер? Що він робить? Як живе? Андрій весь напружився, піднявся і навіть не приготовився до того, коли одні з двох дверей відчинилися і з них вийшла невисокого зросту, з обвислими плечима, з віспуватим обличчям у звичайному, сірому, урядовому одязі людина в супроводі ще одного, високого, міцного з широким обличчям, кремезного козарлюги. Та людина і була «тим ним», що ото всі йому кричать безконечно те вічне ура. Сонце Кремлю! Вийшло! Зійшло! Ось яке воно! Бачив його на тисячах портретів, але то лише портрет, а це ось воно справжнє. Він може доторкнутись, і він доторкнувся, бо «воно» простягнуло руку, і він її потиснув.

– Здрастуйте, здрастуйте, Мороз! Очень рад, очень рад! Чітал, чітал, – почув він «його» голос із сильним акцентом. – Ви мастер. Да! І, кажется, в армії билі? В яких частинах?

– Культпроп Першої Кінної! Йосип Вісаріонович! – спішить назустріч Андрій.

– Першої Кінної? Здорово! Прекрасно! Ну, от, ну от! Значить вам це не чуже. І значить героїв гражданської війни вам не забути. Україна їх дала досить, – каже чоловічок зовсім живим голосом, дещо підземним, нічним, глухуватим, але справжнім. Це вже не грамофон. І вуса це вже справжні, і чоло… І густа, злегка сиваста, тверда чуприна. Це вже не пригладжений твір маляра і не матовий відбиток фотокамери, це ось кількавимірне, живе, рухливе створіння. – Над чим працюєте? – почув запит. Андрій знов поспішив. – А! А! Прекрасно! Але от, наприклад, як вам подобається така тема… – і назвав Щорса.

– Щорс? Тема прекрасна! Чудова! Яскрава і жива. Це тип героя-большевика, – поспішив і тут Андрій. Чоловічок з вусами криво, сухо, офіційно посміхнувся.

– Ви от і займіться цим…

– О! Обов'язково! Займусь, Йосип Вісаріонович! От би фільм.

– Це правильно. Це правильно. Я ще поговорю з київцями. Фільм. Це справжнє. Маси і фільм це фактично те саме. А взагалі вдоволені? – питає нагло чоловічок.

– Приємно вдоволений, Йосип Вісаріонович! Органічна робота! Вдячна! Перспективна! – спішить вже Андрій.

Людині з вусами і це, помітно, подобається.

– Ніяких прохань? Особистих? – знов питання. Андрій враз, як сидів на стільці, злегка піднявся.

– Маю, Йосип Вісаріонович, – промовив глухо, з якимись перебоями, Андрій.

Людина з вусами піднесла злегка голову.

– Кажіть, кажіть…

Маленька, дуже маленька, а разом дуже гостра перерва…

– Бажання особистого порядку… Родинного…

– Да? Якого характеру?

Андрій зробив останнє зусилля, краска вийшла на його обличчі, очі гостро дивилися на людину з вусами.

– У мене… брат… арештований… – І Андрій занімів. Мить. Секунда.

– Брат? А за що? – чує Андрій.

– Соціяльне походження, Йосип Вісаріонович, – з перебоями промовив Андрій.

– Що він. Поміщик? Купець? Кулак?

– Кулак! – відповів Андрій.

– Чинив який спротив?

– Наскільки мені відомо – ні, Йосип Вісаріонович!

– За батьків діти не відповідають, – почув Андрій, і це шарпнуло ним в середині, але разом з тим він зрозумів, що він виграв якийсь дуже великий бій. Усе решта, що він тут пережив, ті ще кілька слів, потиснення руки, похвала з «його» уст, відхід іншим виходом, від'їзд – все те не мало вже для Андрія суттєвого значення. Він був весь під тисненням почуття, що він переміг. Що він виграв. І це не було наслідком його якогось виняткового плянування, це було висловом фатуму, що йому однаково було забажати або загибелі Андрія, або возведення його до найвищих висот перемоги.

XII

Для Івана було це звільнення мов би ударом. Не чекав його. Злився, вріс у те своє дивне буття. І був зовсім інший, не той. Щось у ньому зовсім вмерло, заглухло. І коли його покликали і сказали йти на волю, він, мов божевільний, шукав очима когось, на кого б кинутись, що так з нього кпить.

Але це не були кпини. Ось перед десятою ранку двадцять першого квітня, він у товаристві бравого вояка Василя і міцного, розпатланого студента Михайла чекає на «Косіора», що має відвезти його до Канева.

Яскраве сонце, міцний вітер, безмежна ріка. У блакиті небес темними низками тягнуться ключі журавлів, їх курликання сиплеться з висот і мішається з гуком пароплаву, що зараз рушає. Іван прощається з хлопцями, вступає на корабель, мов би на якусь нову землю, і прощай, Києве! Хлопці з берега махають йому руками. Багато люду, різного люду стоять на палубі. І Іван між ними, у своєму темносиньому парусиновому, в'язничного походження, одязі. Був же зовсім наг яко благ і мусіли йому помогти…

Київ поволі відсовується. Прибережні гори розходяться. Сади, Володимир, Печерськ, Мишоловка, острів Галерний. Корабель іде, а сонце підноситься, на південь стелиться рівний путь…

На кораблі, внизу й нагорі, повно людей. Загорілі обличчя, пом'яті одяги, легкий гамір. Одні тримаються гурту, гуторять, сміються, інші знов поодинці, як ось і Іван, мовчазно сидять чи стоять, опершись на поруччя, і дивляться у воду. Іван також стоїть, опершись на поруччя. Йому дуже приємно так стояти. Все ще не віриться. Ще вчора в цей час був «там». Дивився в той бік… Заховались навіть бані церков, що так довго проводили його своїми верхами, те місце вже закрилось від зору зовнішнього. Але зір його нутра все ще там, він все ще бачить той інший світ, який недавно залишив. Вони там далі ходять, ворушаться, говорять про свободу, надіються, або відчаюються. І Іванова душа з ними, хоча його тіло тут серед цього чудового простору, під зливою цього сонця сліпучого і цього міцного вітру, що безперерви дме з тих рівних просторів сходу.

І Іван пригадує ще одну свою дечим подібну до цієї подорож по цій самій ріці і, можливо, цим самим кораблем, лише тоді він носив ім'я св. Володимира. Це було тоді в кінці вісімнадцятого року, він вертався з полону, була осінь, мав на собі темний одяг з жовтою обшивкою на рукаві. Пригадує, як проривався через завошивлені станції, як десь там у Гомелі боровся з тифом, так хотілось додому. І було стільки надій – гори, здавалось, буде вернути на тій своїй землі, місяцями розробляв пляни, що і як робити. І все це так несподівано пішло нанівець, таким жорстоким привітом зустріла його батьківщина. Удар за ударом і все дошкулніше, і невідомо, яка і звідки та сила караюча з'явилась, і чого вона власне хоче, бо все те, що він бачив до цього часу, ніяк його не переконує.

І що буде тепер? В очах знову відкрився образ рідного місця. Там тепер голе поле, горб облисілий. Іван так виразно бачить межі свого володіння, і коли б так знову вернутися до них, ось весна, і там он під схилом цвітуть сині квіточки, і запах їх, здається, аж сюди долітає. Але геть з тим, геть! Іван стрясає головою, що за нісенітниці, чи ж мало бито його за них. Іван міняє тему. Пригадує Андрія. Це безперечно його діло, ось тут в кишені газета, він десь там ходить. Це його робота, безперечно його. І ніжність знову влазить до грудей, але це вже ніжність інша. Такі вони, ті люди Морози. Ось такі. Браття рідні. Чують, що одна їх утроба на світ призвела. Сила велика в їх крові сидить – матір пригадують, була у них матір, жінка мудра з ясним, одвертим чолом. Чи Сопрон в Сибірі, чи Андрій у Москві, чи Петро в Києві, чи Тетяна в Празі, чи Іван тут – простір їх не ділить. Ні, вони всі разом, ті брати Морози. Велика ніжність увійшла до Івана, і навіть газету вийняв і ще раз поглянув на Андрія. Ось він у плащі й капелюсі, якийсь вокзал, якісь біля нього люди, він посміхається і руку подає якомусь довгому добродієві.

Ні, правильно робить Андрій, іде своєю дорогою, будь-що-будь, Іван вірить йому, знає чистоту його помислів, не така, каже, кров, щоб дихала зрадою, але сила не може марно стояти, треба йти, ламати перешкоди, правильно, правильно, Андрію! – говорить Іван. Це й він так мусить, геть земля, скиба, рослини, його женуть, ні, він сам мусить гнати. Пригадав того Мишка, – от ще бідна тріска….

Іванові думки були нагло перервані. Кричала якась жінка:

– Он, он, он! Мати Божа! Не бачите! – викрикувала різким, високим голосом, була розпатлана, кістлява, довгі, темні руки простягнула догори, вітер розвівав її волосся. Люди збіглися до неї. Вона дивилася на всіх чорними, сердитими очима, біля неї лежали порожні торбинки з кропив'яного мішка. Жінка далі показувала на небо, але там, крім птахів, що весело літали, нічого не було видно. Поволі жінку заспокоїли, вона сіла на своїх торбинках і шептала якісь молитви.

Біля Івана стояв високий, у брудній ватянці з пом'ятою на голові будьоновкою чолов'яга.

– Тепер таких багато, – промовив чолов'яга горловим голосом. Іван щось невиразне буркнув. – Піде під ту тюрму, сидить, сидить, а потім хто зна що їй ввижається… – Іван бачив більше жінок з порожніми торбинками, такими, які не раз бачив з передачами.

– Мучать народ і не знають за що, – продовжував довгий чолов'яга. Іван мовчав. Чолов'яга дивився перед себе в воду, на правий берег, говорив, здавалось, сам до себе. А від найближчого гурту доносилось.

– Канєшно! Я сам бачив. Обновилася. Я сам бачив…

– Що, що? – питає швидко округлий мужичок у зимовій шапці з кляпами…

– А тим вже, бачте, церкви почали обновлятися, – кинув своє високий чолов'яга…

– А ви не вірите?

Високий чолов'яга повернув свою голову.

– Та, канєшно, не вірю. Людям блаж в голову лізе, от і все…

– Вчених людей кликали, – поясняє той, що недавно питав. – У Києві тисячі бачили. І вчені були. Якимись химічеськими обрядами пояснювали. Може це й не чудо, а просто якась природа, але факт фактом. Баня церковна засяяла, це факт…

– Ет, не вірю я у всі ті чуда, стільки їх тепер розвелося, просто людям мозки з місця рушило і все, – говорив високий чолов'яга.

Говорили далі. Іван не втручався в розмову. На нього дивились здивовано. Видно, що з ним щось дивне було, або то людина в больниці була, якусь операцію перенесла, або то хто зна що. Блідість на ньому велика. А один чоловік з китайською борідкою підійшов до Івана і запитав:

– На тиф, вижу, боліли…

– А вам що? – відповів Іван.

– Та мені що? Ніщо. От просто спрашую, на язик прийшло… Блідий чоловік – дай, думаю, спрошу. Боліють, дуже боліють. От гляньте. Отам село Козельці було, а тепер бачите? Всіх вигнали, востаніє, кажуть, хотіли… А куди їм тепер востаніє? Люди, люди… – і селянин з китайською борідкою замовк.

Корабель ішов далі, часами наближався до берега, часами віддалявся. Інколи запливав – Козин, Трипілля, Трахтимирів – до причалу. Іван добре знає ці місцевості, а то знов пішли зовсім свої врочища. Від Козинців Дніпро круто повертає знов на свій шлях, бо було збився і пішов назад на північ. Тут гори древні, ґранітові перейняли його біг, але він прорвався і пішов далі своєю дорогою. Отам справа Григорівна бовваніє, а там і Бучак… І Селище он наближається і острів Левицький. Вже тіні лягли від правого берега, як пропливали попід Решітками. Добре, що надходить темрява. Іван не хотів, щоб його бачили. І коли причалили трохи далі за Каневом, було вже зовсім темно. Іван вийшов з корабля і не пішов, а побіг, ступав сажневими кроками і прийшов під двері тихою вулицею. Першою побачила його Марія Олександрівна.

– Іван! – викрикнула. – Сину? Невже ж це ти? – і кинулась і так її руки тремтіли, ніби крила птаха, якого нагло піймали.

Далі всі прибігли, всі були. І Мар'яна погано причісана у кофточці розхрістаній з розгону вдарилась груди в груди, і припала німо, і закам'яніла. І старий із своєю буйною гривою… І, нарешті, те босе кучеряве волоссячко. Іван, як побачив його, як схопив, ніби жарину – горнув все до себе, а воно пекло його, геть пропікало.

– Тату! Татусю!

А тут і Левицькі вирвались. Старий півсліпий, у білих штанях.

– Іван? – питає і руки сухі, старечі, простягає. Наткнувся на Івана, що тримав Вірочку і так їх разом обняв. Всіх разом упхали до кімнати Мар'яниної, вузької, тісної, і тут вже надійшла з кухні Наталя Петрівна і також обіймає.

– Таки пустили. А чому ж ти нам нічого не подав, – казала Марія Олександрівна. – Мар'яно, біжи! А таки пустили! А чи направду пустили? Господи! Я просто не вірю… А ти певно голодний – судака маємо, це вже Микола занявся рибальством, на базарах знову нічого нема, як було двадцятого року. А яке щастя. Недаром Андрійко писав… Він ось, дорогенький, телеграму дав з Москви, подає, що Івана випустять, а ми всі тут у плач, і не віримо, і надіємось, і таке вже хто зна й що тут у нас діялось.

Через півгодини вся родина біля столу. На столі і судак смажений, і хліб чорний, і чай липовий. Іван сидить, на руках Вірочка, всі говорять, всі до Івана, а він все з Вірочкою.

– А де ти, тату, так довго був?

– Далеко, доню, далеко.

– А я тебе все кликала та кликала.

– Та і я тебе все кликав та кликав, – каже Іван.

– І мами також не було. А потім мама приїхала… А мама казала, а мама казала! Тато приїхав! Тато приїхав! – стрибала Вірочка на Іванових колінах. Подали Андрієву телеграму. «Радісний привіт. Думаю, що Іван буде дома». Значилось в телеграмі. Іван нічого не сказав, але очі його самі говорили, який він гордий за брата свого.

Весь вечір, до пізньої ночі сиділи. Розмовам немає кінця. Не питають лише, як було. Не можна цього питати. Нікому не можна. Коли відходив Іван з того місця – папір підписав, що не скаже ні слова нікому, і ніхто не питає, бо всі знають звичаї краю свого.

– А тут все ось, як бачите. Левицький хворіє і сліпне. Щось з очима сталося. А найгірше з хутором. Нема то нема, але з тим Кандором таке трапилося. Не хотів старий місця лишати, то приїхали минулої зими і в мороз лютий вивезли до Гісина і там з дочкою у сніг викинули. Аж тепер на весні трупи їх знайшли, – казала Мар'яна.

І взагалі втішного не багато. По селах колгоспи ліплять, вирізали всю скотину, мало деяку коняку зустрінеш, а корови й не шукай. У Ліпляві третину села на «спецпоселення» до Сибіру послали, багато хлопців пропало, дві жінки на бантинах повісились, а Мирон Зарічний сина свого комсомольця просто сокирою зарубав, бо той зрікся батька в «Пролетарській правді». А Мишко ще держиться, але такий страшний, що тяжко глянути. Ганну до півсмерти побив, що та тікати мусіла і тепер десь бозна де з дитиною пропадає. Між комсомольцями пішли арешти, кажуть, це вони хутір Морозів спалили, душ із двадцять забрали вже.

А найгірше те, що голод тисне. М'яса давно нема, а хліб, кажуть, поховали в землю, хто ще мав, комісія за комісією, а в кого знайдуть – на Сибір відразу шлють, та хіба помагає? Людям уже все дарма. Отак просто, як худоба – бий не бий, не бере.

Іван все це слухає, слухає і слухає. День і ніч слухає. Хто не прийде, те саме. Скоро звістка рознеслася, що він знову дома, дуже всі дивувалися, мовляв, і газета не взяла, а таке виписувала. Кажуть сам Сталін пустив, і тепер Іван нікого не боїться, ніякого ҐПУ, а як пішов приписатись, двері йому відчиняли.

З'явився і Мишко на третій день і пляшку горілки приніс. Був весь чорний, ніби його хтось обмазав коломаззю.

– Вип'єм, Іване, по чарці, чи що? Все ж таки, як не кажи – браття.

– Браття то браття, а класу ми бач різного, – казав на це Іван і посміхнувся.

– Не кепкуй! Ой, не кепкуй, Іване. При мені ще й оце, – і він мацнув за револьвер.

– А мені тепер все ніпочом. Остогидло все це під всі чорти, хай його грім ясний лусне і світу не рад будеш! – Мишко сам пив, сам закусював, все своє приніс. І Іван з ним випив пару чарок. Ні доктор, ні мати, ні Мар'яна за стіл з таким не сядуть і Мишко сам це знає. Картоплю варену, холодну, нелуплену приніс, лупив тут же на столі, умочав у сіль і закусював.

– Їж, це наш хліб, – казав Мишко.

– А чому ж якраз ваш? – питає Іван.

– Наш пролетарський! Такий зародив. А тепер і той не хоче родити, чорт все замазав, не стало…

– А як же дядько Микита, – питає Іван.

– Микита, Микита, Мишко. Йому що – витягнув ноги – і кінець. Гний собі спокійно в сирій земельці. А ти тут ось мучся – на людях гниєш, і кінця нема. А Наталка в Сибір пішла, не дівка, а кобила – та витягне, – і Мишко махнув рукою.

Ніхто тепер з Мишком не веде дружби. Ні старе, ні мале. Ні тобі «добрий день», ані «драстуйте». А стара Параска Кудирлиха, ота «відьма проклята», так та проходу не дає:

– Щоб ти, синуньку коханенький, та осліп на обидві скорше, та щоб тебе, наш ріднесенький, та смерть обійшла, та щоб червоньки до печені твоєї за жива вжерлися. Та щоб тебе так різало помалесеньку, як оту святу худібку вирізало невинну, та щоб земелька наша чесна кісточок твоїх проклятих не прийняла до себе, а щоб їх собаки по полі отак волочили, розволочували, як ти розволік отих людей по світу широкому…

Без кінця і без краю вичитувала ота Кудирлиха, а Мишко на неї не гляне навіть, боїться очей її.

– Сибіііром! Сибіііром лякаєш… Щоб тебе сибіряло і не вмовкало та повздовж, та впоперек, виродку ти Люциперовий.

Кров стигне в жилах, як казали люди.

Того самого дня, коли гостив у Івана Мишко, несподівано під будинок під'їхала велика, нова, чорна машина, і з неї висів міцний мужчина в уніформі ҐПУ з двома ромбами. Переляк був великий. Все в домі завмерло. Напевно знов щось з Іваном. Мар'яна бліда, як папір, увійшла до Івана і кивнула, щоб вийшов. Іван вийшов. В коридорі стояв гість, якого Іван пізнав одразу. Лівий його рукав був порожній: Привітався. Іван попросив гостя до своєї кімнати, був страшенно здивований візитою, це ж Петров, слідчий особливого призначення. І поки вони там говорили, ніхто в домі не міг ворушитися.

– Я до вас, – заговорив з місця. – Діло маю, роботу пропоную, Іван Григорович. – Іван ще не знає, що казати, що це за така робота, вичікує, що прийде далі. – Тут у нас радгосп прекрасний під рукою, – говорить Петров. – Саме те, чого ви так домагалися. Шукаємо керівника. Согласні з нами?

– Розуміється, согласний, – відразу говорить Іван.

– Дві з половиною тисячі гектарів – Балашовщина. Не хотіли б під'їхати – оглянути?

– Розуміється, хотів би, – каже Іван, хоча десь там всередині щось дрогнуло. А що як не вернемось? Петров, здається, вгадав його сумнів.

– Не бійтесь, не бійтесь… Усе буде в порядку. Тут у нас до вас діло і діло поважне. Заложили тут радгосп, та він все валиться, двох директорів загнали… Одного знайшли в рові забитим, а другого самі в Сибір заперли. Але діло не страшне – треба лиш рук докласти, і це все.

– Згода.

Всі в домі зідхнули з полегшею.

– Верну вам його цілим і невредимим, – заявив на прощання Петров. – І то сьогодні.

Їхали автом через Межиріч, через Березняче, зупинились у Мошнах – містечко над річкою Ольшанкою, з краєвидом на багна, на село Лозове. Там був замок Балашова, тепер півруїна між кущами, що колись були парком з вежею на Дніпро. Хочуть з цього притулок для бездомних зробити – намір гарний, лише чи вистане засобів.

І прекрасний мішаний ліс, і поле-чорнозем, і кілька з ребрастими стріхами будинків, і кілька шкап півживих, і пара недійних корів, і пара поламаних тракторів.

– Ну, що ж ви на це, Іване Григоровичу? – питає Петров.

– Що ж тут я? Звісно! Стільки поля гуляє і це все, – каже Іван.

– А ви от візьміться за нього.

– Звісно, можна б… Та не цим штибом…

– Ваше діло.

– Моє то моє, а от чи там у вас також так думають?

– А ви й не питайте, а робіть!

– Що ж не питати? Там же все знають краще.

– Краще. Ясно! – промовив Петров і несподівано додав: – Для ідіотів завжди так.

Іван вилупив очі.

– Що ж тут ховати, – каже Петров. А далі почав таке, що Іванові очі рогом полізли. Йшли полем, назустріч вітер… – Що ж тут таїти… Йдемо назустріч голодові циклічно-континентального розміру, всім це ясно, у людей би били на сполох, а у нас вчаділи і мовчать, мов сови. І інакше не може бути. Діти містечкових продавців оселедців, вироджених попів, здохлих поміщиків взялися перероджувати світ! Геніяльно! У нас звикли всяку гниль і дур величати… – кидав Петров зло і різко. – Мудрий, скажете мені, Іване Григоровичу… І правильно! Признаюсь і каюсь! Нічого не шкодую так, як того дня, коли я вперше попав до зграї тих дегенератів… Але пропало!