Текст книги "Темнота"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 32 страниц)

Іван на хвилину запнувся, але одразу говорив далі:

– Зрештою, я сам дістану матеріяли!

– Звідки їх дістанете? – зацікавився нарком.

– Виробимо! Самі! Маємо сирівці – руки, ноги, голови! – каже Іван.

Чолов'яга збоку сам до себе посміхнувся. Іван цього не помітив і вів своє:

– А коли на те – їду в Москву. До Ягоди. Це людина діла, і він це мусить зрозуміти. У мене на електрику чекає п'ять нових варстатів, колгоспи буквально вимирають, наступає повільний голод, а вони гамують кожну ініціятиву…

– Ну, добре, ну гаразд, – казав з посмішкою нарком, позираючи на добродія збоку. – Зачекайте до завтра. Будемо діяти. За успіх не ручаюся, але зробимо все, що в наших силах. Ви у брата? Дістанете повідомлення.

Розмова кінчається, Мороз встає, прощається і відходить.

Іван зупинився у Андрія, Андрій тепер у Грузії, Ольга сама, вона в такому стані, що ось-ось обдарує рід Морозів новим нащадком, нікуди не виходить. У Харкові досить напружено, зникло багато знайомих, деякі виїхали, Бич закордоном, у будинку письменників нервова атмосфера.

– Ти дуже змінився, Іване, – сказала Ольга при першій зустрічі.

– Ще б не змінитись, – відповів. Він весь суцільна заклопотаність, мало говорить, ходить, думає, іноді у нього виривається якесь слово, лайка, оклик.

– Ти дуже стривожений, – зауважила Ольга при вечері.

Він постукав кулаком об стіл і ніби сам до себе приглушено промовив:

– Хочуть свідомо здохнути з голоду, Ольго. Наступає голод. Повальний голод. Небувалий і нечуваний. Все вимре!

Ольга дивилась широко розплющеними очима.

– Ти так думаєш? – питала.

– Що ж тут думати. Це факт.

– Ну, а як же з тією санаторією? – пробує вона перевести мову на іншу тему. Він криво посміхнувся.

– Хм… Санаторія… Але я обіцяв… І зроблю. Ви тут нічого ще не бачите…

– Ах… Нічого… – відповіла Ольга і прикусила губу. Лівий кутик її уст задрижав. Він подивився на неї довгим поглядом. – Кожний, Іване, дістане свою частину… – додала згодом.

Говорили й говорили… Спокійно і обережно. Згадали дещо з минулого. Про своїх, про Київ, про Сопрона, навіть Таню згадали, і при цьому їх мова стає інтимнішою, а місцями стишується до шепоту. Іван розпитував про Андрія, про його справи, його настрій, його становище. Ольга оповідала, хоча далеко не все. Журились за надто бравурну одвертість Сопрона. Він там, мовляв, у Сибіру можливо й може дещо поліберальничати, але тут це не завжди поплатне. Гнівається, що Іван допомагає «тим чортякам».

– Та… – промовив на це Іван між іншим, – люди його складу дуже швидко забувають своє. Вони тільки вміли влізти в лапи «тим чортякам»… Витаскувати їх звідти мусять інші. Їх мову перебив телефон. Дзвонив нарком. Просив Івана прибути негайно до нього. Десята година. Нарком зустрів Івана в тому ж кабінеті підкреслено привітно.

– Ну, Іван Григорович! На цей раз нам вигоріло, їдьте і продовжуйте ваше діло. І дістанете ті ваші два трактори. Лише тримайте вухо, вас там хотіли б позбутися, з партією не слід сваритися.

– Хм! – пхикнув Іван призирливо. – Два роки хай дадуть мені спокою, а там роблять, що хочуть. А за рішення спасибі… І коли вже ми при тому, мені кортить сказати от що: не секрет, що господарські принципи нашої людини взагалі дуже невистачальні, але принципи нашої партії катастрофальні. Так, товаришу нарком, не відважилися б господарити навіть малпи, коли б уже на те пішло. Ми зловживаємо часом і місцем і ніколи не виліземо з голоду, хіба що голод і є нашою метою…

– А чому ж наші принципи такі вже погані? – швидко питає нарком.

– Бо побудовані на вірі, що й на вербі можуть рости груші.

– Економісти думають інакше, – каже нарком.

– Треба додати – наші!

– Чому лише наші… Маркс, Дойч, – перечить нарком.

– Я переконаний, що Маркс не потрапив розрізнити зерна жита від пшениці… І повірте, що коли б Маркс, Дойч були такими, як ви думате, то в Голляндії, Америці, Канаді давно вже були б п'ятирічки…

– Ще будуть, ще будуть, – відповів з посмішкою нарком. – Вони ще нас доженуть… Зрештою – судити не нам, давайте закурим і залишимось друзями.

Це було більше, ніж Іван міг від наркома сподіватися. Вони розійшлись дружньо, нарком просив Івана лише не «надто буянити», бо це у нас, мовляв, не завжди гаразд впливає на травлення шлунку, а щодо нервів – тяжко. Наш вік побудований саме на оголених нервах, і тому якісь коментарі тут лише комічний додаток.

Іван вертається до свого радгоспу, ніби цезар з поля Тессалійського, йому не ставлять тріюмфальних арок, ані не трублять труби, але сама його поява на своєму старому місці, змушує всіх бліднути. Хлопець з партії був переконаний, що по ньому не лишиться ані згадки і відповідно до цього розпустив чутку, що тепер тут знов запанують справжні радянські порядки.

Але ось Іван знову тут. Ще міцніший, ще певніший, ще твердіший. Партійний хлопець не може вийти з дива, Іван зовсім його не помічає, а коли той хотів з ним заговорити, Іван лише, між іншим, сказав.

– Нема часу, нема часу! Прошу звернутися до Луки Івановича. – І, кінець кінцем, хлопця навіть знято з окремого харчування і приділено до загальної кухні, а Лука Іванович пояснив, що наші робітники всі так харчуються і навіть сам директор не жадає для себе виїмків.

Наближаються жнива. Наказ поліпшити всім харчі. Нова видача тютюну. Валка возів поїхала до Черкас за борошном. На кожному місці рух. Приїжджав знову Петров з Києва. Заїхав головний прокурор округи Погрібний. Директори заготзерна, центробази, начоблґепеу, нарешті сам секретар облвиконкому Зарудний.

І Федоренко дав про себе ще раз знати. Бував у радгоспі, коли Івана не було, ночував у Пріськи, а та прийди до Івана і все розкажи.

– 3 ним, – каже, – таке коїться, що не повірите. Все лаявся та лаявся та плювався. Про якогось Водяного згадував. Я за власть воював, а той за возстановленіє Украйни! І що за те маю? А Познякова, каже, зажену в гроб – зажену, зажену! Старого Калиниченка знайшов і на вас нахвалявся. А той йому: піди й поклонись Морозові в ноги. Ти чесних людей нищив, а той вас клятих хлібом кормив.

– А де він був за революції? З Водяним! А старий йому: сліпаку! Перехристися! Ось маєш революцію! Не досить тобі?

І враз нова вість: Познякова зарубано сокирою в його кабінеті. Вістка оббігла всі закутки, але ніхто ніде про це ані одного слова. Тиша. Глибока і велика тиша. Натякали – Федоренкових рук діло, записку, мовляв, знайшли. Іван чекав нової каверзи, але нічого. Діяли «поросьонки». Начальство мовчало. Згодом і самого Федоренка знайшли – Рось викинула нижче Межиріччя. Тепер, мовляв, гостра чистка самого ҐПУ, мовляв, гниль зайшла і до нього.

А одного разу старий Калиниченко зайшов до Івана, хотів з ним сам на сам говорити.

– Скаржився дуже на вас, – казав старий. – Я, каже, душу ніс йому, а він мене, як собаку прогнав, як котя здохле, викинув. І так мені, каже, треба! Вельми кричав окаянний, ревів, як віл на ціле поле, я вже думав, – з ума зсунувся… А у середу, під ніч, накрапало, подався через луги і більше його не бачив.

– А ви, діду, мовчіть. Нікому ні звука! – каже Іван.

– Сам знаю, – буркнув старий.

А літо цього року було сухувате, дощі ніяк не хотіли падати, а де й впали то лиш для показу. До всього того цікаву статистику принесли журнали за минулий рік. На Одещині замість 225,000 гектарів пшениці, засіяно всього 45,000, замість 105,000 жита, засіяно 70,000. На Миколаївщині засіяно озимини 20 % до заплянованого. Теж на Херсонщині. Шевченківська округа виконала посівну кампанію всього на 4 %. По інших округах відсотки сягали 9-10.

Ні, ні! Це не личило родючій, чорній, українській землі. Посіріли порожні поля, бур'яном їх поняло, села довкруги присіли, стріхи розшарпало вітрами, і нема кому їх латати.

Будинок Лоханських, що на Полтавській також відчув загальний настрій. Ні, він той самий розміром і навіть, загально, виглядом, він лиш місцями пустив тинку, показав ребра, бляха місцями іржою навиліт просякла, віконниці давно полупились, деякі шиби випали і закрились палітурками журналу «Ніва».

У саду Лоханських, як відомо, за царя були клюмби – рожі, півонії, жоржини і мальва, і кущі жасмину, і цілі гори бузку, і яблуні папірівки, і груші цукрівки, і сливи венгерки, а між тим усім доріжки були, і лавки в тіні горіха, і бесідка десь там далі в кутку. Проходив, бувало, пишний доктор – раз у халаті білому, нога у м'яких лякерованих капцях, так собі вийшов на квіти свої улюблені поглянути, то знов іншого разу, у фраку, м'яка, шовкова краватка із шпилькою – якийсь рубін, у руці книга. Або знов робітник-аматор з грабачем, з пилочкою, руки в рукавицях, буйне руде волосся під вітром.

А Марія Олександрівна, особливо в ті вечори рожеві, коли сонце запало і місяць краєм звисав над Московкою, а від Дніпра тягло свіжістю і тьохкав з гаю соловей, любила помріяти та потринькати на гітарі, у тій найдальшій бесідці, що її пізніше дівчата охристили японською, особливо, коли іноді зайде, бувало, молодий суддя Валерій Михайлович Цурковський. І голос мала далебі незгірший, арію з Травіяти, Онєгіна чи хоч би «Віють вітри» любо було послухати. І мала тонке, серпанкове, біле, довге, мов у римлянки, одіння, що спадало хвильками з її округлих плечей вниз до землі.

Пізніше і дівчата вдиралися сюди. Крику, бувало, ахів та охів. А ще пізніше Мар'яночка і Оля у коротеньких спідничках і білих черевичках гасали, мов навіжені по клюмбах, по квітах, гойдались на гойдалці.

Але все то було «до революції». Прийшла революція, і все то змінила. Пам'ятаєте, як «вона» прийшла? Спочатку, здавалось, так собі – свято, геть тиранів, свобода, демонстрації, але згодом, але далі. Це, як буря на морі, спочатку поезія, картина, але згодом занудить, закрутить і кине людину під ноги у бруд і кал. І як то села чаділи в чаду самогону, гуляли без кінця і меж і скирди панські з огнем в небо посилали, і влади, мов рукавиці, мінялись, і все не вірилось, і не вірилось, що «ці» лишаться, що «хтось» кращий і справжній прийде; та прийшов остаточний двадцять перший рік і поставив точку. Далі нема куди. А як прийшли до Лоханських забирати буржуйські кімнати, як засіли, заметушились, закрутились. Сад спустошили, рожі викорчували, насадили картоплі. А пізніше з фіранок пошили сукні і понесли на базар. Груші з власного саду добряча і мудра Марія Олександрівна мусіла красти, щоб віднести на базар і якось вижити.

О, як дивно, як дивно! Та ж земля, ті ж люди – і враз усе зникло! І поділили тоді час дивною границею: «до революції» і «після революції».

– А пам'ятаєш, Миколо, як то ми до революції?..

– До революції ми могли собі на таке дозволити!.. А! Це тобі не до революції!.. І так «до» і «після» лягло на цьому домові, на цих людях, на цих городах. Візьміть і порівняйте: фотографії «до» і фотографії «по». Погляньте, погляньте! Фрак, краватка, рубінова шпилька і лице, ніби він сам міністер внутрішніх справ, а «на ній» пишна сукня до самої землі і широчезний капелюх з якимись перами, а перстнів, а діямантів… А гляньте он «по революції» на ту «фотокартку» у тій вицвілій кашкетці, зім'ятій блюзі, ніяких краваток і лице, ніби йому весь світ байдужий.

Марія Олександрівна часто в думці сама до себе гуторила: «І так ми мучились усі ті прокляті роки, гнили поволі з дня на день на пні, стільки тих днів і ночей і ні єдиного без журби. Діти, правда, йшли своєю дорогою, але вкрали у них їх молодість, не побавились і не зажили. Голод, черги, жура, сірість, будень – базар, старі кальоші, кварта олії, померзлі руки.

А що з тими Морозами зробили. Квітом цвіли, огнем ярим горіли, не жили, а музику грали, така вам сила велика. І от зірвали, стоптали, заплювали… І не стали самі багатші, і не стали щасливішими!

Такі ось думки тривожать добрячу Марію Олександрівну, хоча останнього року якось воно, ніби стало надійніше. То правда, що села пішли в землю, що до дверей стукає голод, але в повітрі помічається, ніби якась весна. Знов вертаються помаленьку «до людини». Уже ось тих «пролетарів» забирає вітер і кудись відносить, приходять знов «господарі». Це ще, правда, ніщо, проліски, натяки. Це ще несміле дитяче здіймання на ноги. Ще буде біда. Ще кара не минула. Вона ще щойно наступає, але хто теє останнє переживе – буде жити!

Іван Мороз попрацював у своєму радгоспі рік. Не був вдоволений. Для кого і нащо працює? Навіщо бореться? Чому має діло з тими партіями? Чому те господарство носить ім'я людини, що винайшла спосіб стріляння в потилицю? Чого він зустрічається з тими людьми ҐПУ? Насмішка! Кпини! Але він має діло все таки із землею. Він сіє хліб. Він робить діло. Він має надію.

Ось на першого травня в його радгоспі велике свято. Відкривають урочисто першу власну електрівню, пускають перше власне світло, загудуть перші власні мотори. Приїдуть люди з усіх усюдів, понесуть прапори, заспівають, заграють.

Для Івана ні дня, ні ночі. Праця, праця і праця. За останню зиму сильно подався, але стверд ще дужче. Справді, виглядав, мов з металу. І став страшний. Навіть жорстокий. Прийшов до переконання, що це діло вимагає дуже твердої руки, що «залізну мітлу пролетаріяту», можна сокрушити лише залізною рукою ділової людини.

І Мар'яна вічно з ним – вирівнялась, аж чудо – міцна, ставна, повногруда. Вони скрізь разом і живуть у радгоспі, у тій круглій кімнаті з виходом на балькон.

Їх Вірочка дома з дідом і бабою, та з Наталією Петрівною, та з Афіногеном Васильовичем, – він зовсім стратив зір, бідака, осунувся, заріс, у білій селянській сорочці, що ще з царських часів десь там у скрині завалялася. І все вчить малу, як то Кий, Щек і Хорив закладали Київ і як то Володимир Святий увесь народ у віру християнську обертав.

– А чому він їх обертав? – питала щиро Вірочка.

– А тому, що вони були погани, – казав добрячий учитель.

– А що то таке погани?

– Погани, то такі люди, що не вірять у правдивого Бога. – Вірочка ще б щось спитала, але їй не вистачає слів. І фантазії. У неї живі оченята, злегка задертий носик, дві ямочки на щічках, одна права трішки глибша, ліва трішки мільша…

А Мар'яна останніми тижнями задумала щось також… Багато листів писала, пізніми ночами довго просиджувала, кудись ходила, їздила, іноді радгоспною тачанкою, іноді Івановим конем. Часто у Каневі бувала… Прибіжить, наробить метушні, галасу, залишить цілі пакунки харчів і знов зникає.

А в суботу, за два дні перед першим травнем, Марія Олександрівна мусить пекти і варити немов на Великдень.

– Навіщо тобі, дочко, того стільки? – питає Мар'яни.

– Мамо! Робіть, що кажу. Треба!

Але скоро її таємниця відкрилась. Нагло, ні сіло ні впало, з'явився Петро з Києва із своєю Катериною Львівною. Разюча несподіванка, бо кого-кого, але Петра таки не чекали. Ніхто їх не пізнав звичайно, стільки років не бачились, та й змінились вони, мов би з іншої плянети прибули.

І увійшли вони чомусь заднім входом, в обох по вузликові під пахвою, Вірочка, що їх перша побачила, так і викрикнула:

– Зебраки! Мамо, зебраки прийсли! – Марія Олександрівна поспішила їм назустріч з шматком хліба, побачила їх і отетеріла.

– Чи не Петро, часом, Григорович?

А той відповів по-російськи:

– Він і є! – А тоді почали чоломкатись.

Вийшов і млявий, розхрістаний Микола Степанович, підняв злегка голос:

– А! Какой сюрпріз! Вєчность! Ціла вічність!

І Наталія Петрівна навинулася, ахнула, руки заломила і кинулась назад:

– Фоню! А знаєш хто приїхав?

– А хто? – почувся слабий голос.

На другий день перед восьмою ще більший «сюрпріз». Хтось шарпнув за дзвінок, призначений для пацієнтів, доктор пішов відчиняти, трохи сердитий, не бачить, мовляв, що не час, шляпає своїми шляпцями до дверей, відчиняє їх і бачить: перед ним довгий чолов'яга у ватянці зачовганій, у штанях ватяних, у валянках, у шапці-вушанці із мішком за плечима.

– Вам чого? Не відітє? – і тикає на табличку прийнять.

– Не впізнали, Миколо Степановичу, – чує доктор голос знайомий, низький, грудний.

– Ай-яй-яй! Софрон Григорович, Софрон Григорович! Марусю! А ходи-но сюди! – і кинулись чоломкатися. На цей оклик відчинились усі двері і навіть Афіноген Васильович появився в коридорі. А доктор, як обняв Софрона, так і розридався. Усі стояли і дивились, мов укопані. А як дійшла черга до Афіногена Васильовича, то Софрон мало не заревів.

– Невже це ви, Афіногене Васильовичу?

А старий відповів:

– Так, це я, Софроне Григоровичу. Це я ось став таким непотрібним.

А к вечору ще одна і остання, і найбільша несподіванка. Під будинок Лоханських під'їхало авто. Якийсь «Форд» з часів останньої війни. На всій вулиці переляк. У Лоханських хтось виглянув. По всіх кімнатах полетіло слово: «Андрій»! Зчинився ніби сполох. Невже Андрій? Усі стільки про нього чули, бачили знімки у газетах, і ось він сам тут. І дійсно: з округлого, пилюгою прикритого жолоба на колесах вилізає пан у сірому закордонного крою новому плащі і в капелюсі. За паном вийшла дама у костюмі англійського крою з великим вузлом на руках. І пан, і дама – обоє зовсім тут штучні. Вони не туди попали. Але пан одразу почав з присутніми обійматися, дама, пішла далі, звільнилась від вузла і почала також вітатися.

Це Андрій і Ольга із своїм Октябрином. Усі схвильовані, усі піднесені. Андрій дивний, не свій, нові черевики під ним риплять. Ольга живіша і все говорить. І повний коридор валіз. Доктор ахає без перерви, Марія Олександрівна бігає, мов дівчина.

– То все наша Мар'яна. А мовчала. Андрію! А як там у вас? Також суша?

– Я ще, мамо, не був на селі.

– А! Звісно, каже доктор. Міські люди. То ми тут селюки. – Говорили всі і говорили швидко. І по-російськи з сильним українським акцентом. І було лише двоє без акценту: Софрон по-російському і Афіноген Васильович по-українському.

На когось чекали. На Івана. Розуміється. І на Мар'яну. Рано-раненько від'їхала верхи і ще не вернулася, Івана взагалі давно тут не бачили. Мар'яна обіцяла його привезти, але ось підвечірок, а їх нема. Ходили, прибирали, чепурились. Андрій мився, Ольга поралась із дитиною. Марія не може натішитись внуком – така краса, лише навіщо той Октябрин? І як це сталося. Але Ольга мовчить. Історія довга і складна і краще б її промовчати.

І нарешті, об одинадцятій прибули Іван з Мар'яною. Раніше ніяк не могли. А рано о п'ятій мусять назад, навіть візника не відпустили. А коли Іван увійшов – лице бронза, очі горять… І Сопрон, і Петро, і Андрій… Усі встали. Віталися мовчазно, у декого уста здригались. В одній кімнаті було тісно. Морози! І це не хутір. І кого ще тут бракувало? Не питали, але знали кого. Батька і Тетяни. І всі якось, ніби струна натягнута, дрижали. Почав розмову Іван, говорив про радгосп. Іван – завжди Іван.

– Нічого, братчики… Виїдемо! Мій радгосп починає рухатись. А була купка нещастя. А що ж там наш Петро? – Очі всіх повернулись на Петра. Той хотів, ніби, згорнутися.

– Та що я… От… Працюю. Портрети. Тепер роблю Тухачевського… Я захоплений… Така славна робота… І повірте: з мене вийшов добрий портретист, хоча був я пейзажистом. Виробився, маю велику практику… Деякі портрети роблю з пам'яті.

– Мусить бути просто, строго, суворо, – зазначив Андрій.

– Так. Ясно. У мене тільки якось мало відваги, а то б я міг піти далеко.

– Маємо великі перспективи… Хм… Хм… А як там ти? Чую, ідеш вгору. Ясно! – каже Андрій.

– Спасибі Андрію, що виручив, – каже Іван, і Андрій знає, про що йде мова.

– Не мені, не мені, – каже Андрій з легким жартом. – Зрештою, наша влада знає, що їй робити, – каже він.

– О! Розуміється, – каже доктор.

– Ясно, ясно! Як не кажіть – велике, світове діло… А у нас тут просто розкіш! І все Мар'яна. Мар'яно! Ти у нас герой Совєтського Союзу. Орден! – проголосив Андрій.

– Два! – добавив доктор. – Вона тут генерал-губернатор. Чуда робить.

– Я не міг їхати, – почав Сопрон. – Не давали командировки. Але зайшов до доктора і кажу: або я хворий, або в домі божевільних – рішайте, Ксенофонте Марковичу. Там в нашій хахландії всі мої брати з'їжджаються – рятуйте. А він мені показує газету: бачите! Суворо заборонено! А я йому: докторе! Раз мати родила, раз помирати! Ну, каже, чорт з вами – їдьте, але на власне ризико.

– Ризико – благородне діло, – добавив доктор.

– Хто не ризикує, той в тюрмі не сидить, – каже Іван.

Увійшла Мар'яна, кинула теплий погляд на Андрія і промовила:

– Ну, браття Морозики! До столу, прошу!

– Просимо, просимо! – сказав доктор. Усі встали. Хвилинка вагання, ніби хто перший.

– Сопрон! – кивнув головою Андрій. Сопрон виступив у своїй довгій блюзі. Всі пішли за ними і всі сідали без вказів, але кожний знав своє місце. Сопрон опинився на тому місці, де бувало сидів старий Григор. Сіли і чогось чекали. І всі мовчать. Іван підняв чарку, і всі випили за здоров'я «далеких і близьких». Настрій скоро піднявся. Дуже добре виглядали обидві сестри – Мар'яна і Ольга. Сопрон, що сидів біля Ольги, шептав їй, що на неї просто приємно дивитися, мов на розкішний ляндшафт, шкода лише, що він сам такий заїжджений, а то б він ще потрапив поставити ріжки шановному братікові.

– Чого? Ти і так герой, Сопроне! – каже Ольга.

– А! Кинь! Герой. У нас тим товаром скоро будуть греблю гатити.

– А чим це погано?

– Тим, що казали поляки, що занадто то нездорово.

– Сопроне! Не задержуй потягу, – казав Петро зліва.

– А ще й машиніст, – додав доктор.

– Я тепер скорше сажотрус, – каже Сопрон. – Ну, ну! Наливай, наливай! Ольго! Підтримай!

– Кого? Тебе? Ну, знаєш, коли ти вже в своєму Сибіру до такого дійшов…

– Дійшов! Каюсь. Кальоша! А що ж наш Афіноген Васильович? Пам'ятаєте, як то бувало?

– Хто старе пригадає – око геть, – кажуть кацапи, – відповів старий.

– Маєте рацію. Ну, Катерино Львівно, може б нам так яку пісню?

– Чому б ні. Андрію! Затягай!

 
Ой, наступає та чорная хмара,
Став дощ накрапать, —
 

затягнув Андрій.

 
Ой, там зібралась бідна голота,
До корчми гулять! —
 

підхопив одразу Сопрон.

Але ця не йшла. Іван щось кривиться. А Андрій все таки продовжував:

 
Ой, іде багач, ой, іде дука насміхається,
Ой, за що, за що бідна голота напивається?
 

– Що ж, братця, не підтримуєте нашої справжньої, пролетарської.

– Ти, Сопроне, тут у нас не дуже розгортайся.

– Я ж йому кажу, що тут не Сибір, – Ольга.

– Мушу ж! Душу вилити. Десять років не бачились! Десять років! Накипіло!

– У тебе там завжди накипає, – каже Катерина.

– Звісно! Що ви не знаєте, що я машиніст? Уроджений, так би мовити, господар нашого великого государства.

– А мене от більше цікавить, де Ольга дістала таку блюзку, – каже на це Катерина.

– Кому що, – кинув Сопрон.

– А справді, Ольго? Звідки? – питає Мар'яна.

– Довга історія, – каже Ольга. – Його заслуга! – і кинула погляд на Андрія. – Один його товариш недавно вернувся з Берліну.

– О! О! З Берліну!

– Заохали! – каже Петро. – Вибрали тему. Досить про ті вічні закордони! Блюзка, як блюзка і що ж тут такого.

– Ось скінчимо п'ятирічку і самі таку сотворимо, – каже Сопрон. – Що? Не сотворимо? Не зробимо такої блюзни? От грім нас побий ясний, коли і ми не зробимо такої саме, як оця, блюзки. І тоді не треба нам ніяких Берлінів, Парижів, будемо самі собі Берлін! – кричав Сопрон, що дуже швидко п'янів. – Ха-ха-ха! Ми ще той твій Берлін одного разу отак візьмемо на виделочку і лик-лик! Ха-ха-ха!

– Для мого художнього зору ціла та блюзка виглядає дуже звичайно, – озвався, мов з туману Петро.

– Твій художній зір, Петре, як видно також огероївся, – гукає Сопрон – Тобто офутуристичився. Я оце на одній виставці у Томську був, так там усе в майбутньому. На плякаті двоє робітників, залізними м'язами відчиняють залізні двері майбутнього залізного раю. Шруби, крани, шестерні, молоти. – «Візьмемо, – каже, – буран революції СССР, вложимо пульс життя Америки і зробимо над доручену роботу, як хронометр!» Я, братця, за хронометр! Хай живе хронометр! – викрикнув Сопрон.

– Ні! Буран! Буран! А що з бураном?

– Буран вложимо в хронометр!

– А знаете, хто це сотворив? – питав здалека Петро.

– А навіщо нам його знати! Одразу видно – геній!

– Ясно геній, братця! Не геній такого не вискаже!

– Хай живе геній Крітський! – кричав і Петро, що нараз прокинувся.

– Ти от, товаришу хронометр, братіку Петре, от що мені скажи: чому ти мені так довго нічого не писав? – питав п'яно Сопрон. – Я ж тобі сто мільйонів послав. Я ж тебе бомбардував листами…

– А! Відчепись! Сто мільйонів! Ха-ха-ха! Ну, брат, знайшовся мільярдер!

 
А хто з нас, братця, буде сміяться,
Того будем бить!
 

заспівав знов Сопрон.

– Ну, знов пішов у фантазію, – каже Петро. – Так давай по реальній часті. Завтра у Івана празників-празник. Наїдуть, розуміється, риби, акули. Ураааа! А як ми нащот тих вареників, Іване? Їдемо всі полком, а чи поротно?

– Усі! Ясно – каже Іван.

– А я й не думаю! – каже Сопрон. – Чи я, братця, приїхав з Сибіру, щоб подихати свіжим повітрям, а чи й того… Як його… Ну, щоб кричати ура!

– Може Сопрон і має рацію, – озвався доктор. – Ясно! Морози! Ватагою! Та вони там умліють! Весь пролетаріят від завидків трісне!

– Нема, нема вже тих! – озвався Іван.

– Як нема? Що значить нема? А де ж наш славний, преславний патріярх Калиниченко зо своїми чади? А велий свинар Проць? А геніяльний чабан Масляк? —

 
«На базарі коло церкви
Революція іде!
Хай чабан – усі гукнули
За отамана буде!
 

Ха-ха-ха! І правильно!

– Нема, нема! Пішли! В дубину! – сказав Іван.

– От тобі й на! От тобі й нагосподарили! Туди їм і дорога… Мовчу, мовчу! Розумію! Я прибув гробові батька поклонитися!

– Ах! – зойкнула Марія Олександрівна…

І після цього всі замовкли, і вечеря скінчилась.

То була ніч, велика ніч для братів Морозів. Зорі тієї ночі інакше світилися, вітер інакше віяв, земля інакше йшла своєю дорогою. Мало лишилося на спання для Івана, бо говорили і не могли наговоритися. І навіть Вірочка не могла заснути, а віршики мусіла продеклямувати і навіть про якогось зайчика-побігайчика заспівати. Дід Афіноген Васильович гордий був своєю ученицею, особливо коли вона вичитала віршик про «мову рідну», що було великою для всіх несподіванкою і навіть збентеженням. Мар'яна поважно затурбувалась і після наказувала Вірочці:

– Ти того вірша нікому не кажи більше! Чуєш? – Дівчина не розуміла, чому вона не сміє того віршика говорити, а мама не могла їй цього пояснити. Потім Мар'яна і на діда накинулась. – Що вам, – каже, – прийшло в голову дитину такого вчити. Не знаєте, що може з того бути? – Старий лише махнув рукою…

А потім всі, хто де міг, полягали спати… І не могли заснути, не могли втихомиритись. У кожного стільки споминів, стільки щастя. Ольга знов у «своїх» кімнатах – вікна, двері, витоптані помости, таке все знане і близьке. Оповідала Мар'яні про своє харківське мешкання, просила приїхати в гості. Доктор і Марія Олександрівна не могли знайти для себе місця. Стільки років тужили вони у цих кімнатах, але ось все минуло, і всі знов щасливі. Марія Олександрівна одно лиш благала дочку:

– Олюненько! Як хоч назви його, але не клич тим Октябрином! – Це про свого внука турбувалась вона. Ольга з нею погоджувалася.

– Ми ще звемо його Юрієм, – казала Ольга.

– О! Це зовсім інше! Ні, ні, дитино! Так не можна!

Але все таки всі полягали, і будинок поволі вмовкав. Ніч проходила крізь простір, крізь душі. Зорі жевріли у своїх висотах, степняк-суховій ворушив гіллям дерев. Останнє вікно в будинку згасло. Це лягла спати з молитвою за всіх своїх Марія Олександрівна.

Другого дня будинок Лоханських спорожнів зовсім, залишились тільки Левицькі, та Марія Олександрівна, та Сопрон. Останній додержав слова, не пішов на урочистість, поспав, погомонів про це, про те із старим Афіногеном, якого вони колись все лиш Афогеном кликали, згадали собі старе, давнє, колишнє, а потім Сопрон зібрався, причепурився і вийшов.

Там десь на радгоспних полях ішов похід великий з прапорами, транспарантами, портретами, серпами, молотами, п'ятикутніми зірками. Спереду повз трактор, попихкував димком і тягнув за собою довгу причепу з машкарами. Дівчата й хлопці співали пісень, музика грала Інтернаціонал. Похід тягнувся з Мошен через Білозір'я і Драбівку до Росі, де над річкою стояла кам'яна споруда, обвішана прапорами, портретами й написами. Говорили промови, плескали в долоні. Говорили про щастя й добробут всього людства на землі, говорили про майбутність цього великого краю. Говорили про надзвичайні досягнення Сталінської першої п'ятирічки. Говорили про електрику, про працю, про робітників…

А Сопрон Мороз ішов догори Каневом, знав це містечко, як самого себе, стільки років тут не був, кожна вуличка, кожний будинок, кожний камінь щось йому пригадували. І був здивований, коли побачив, як це містечко над Дніпром рікою, дуже змінилося. І те, і не те. Де ділись його крамнички веселі, барвисті, завішені товарами, оздоблені бравурними написами – «Парижській портной», «Европейская гостинница», «Салон мод»… Ті паркани свіжо-мальовані з анонсами про приїзд якоїсь надзвичайної прима-балерини Плевіцкої чи пречудесного цирку «Барі» з відомим кльовном Кольо; ті квітники з мальвами, рожами, жасміном, жоржиною; ті базари, завалені ряжанкою, бубликами, пиріжками, ковбасами, салом, горшками, забавками… І той хліб – усіх барв, усіх смаків. І нарешті той вічний гомін, де все, здавалось, сміялося.

Ось та, звана колись Дворянською, тепер перезвана Пролетарською, вулиця. Тут, видно, шалів той оркан найдужче. Навіть хідники зникли. По сходах і ліхтарях будиночку Демідова не лишилось і сліду. Ні лип, ні каштанів, ні акацій. Усе щезло.

Сопрон іде далі, шукає живого місця і не знаходить такого. Доходить до того будиночку, де колись знання здобував у шановного Афіногена Васильовича. Будиночок, здається, вгруз у землю. Від зелених, чепурних парканів, від лавиць, від клюмб з плеканими рожами не залишилось і спомину. Навіть чугунний паркан зник. Вигін підходить до самих стін будинку.

А найпаче дивує Сопрона собор міський. Він уже не вперше бачить такі явища. Таке сталося скрізь на цій землі, але ця старезна, міцна будова на тому лисому горбі, без вікон, без дверей, оббита, обдріпана вразила його надзвичайно. Де ділись чугунні довкруги ґрати, крислаті липи, буйні каштани, кучеряві акації. Зайшов у середину. Руїни, сміття, людський кал, а тут же вівтарі та престоли стояли.

Сопрон не може похвалитись побожністю, він ще до революції почав «сумніватися», але він вражений, він ударений, він згадує: батько, матір, образи, свічі, співи… Здається, і зараз чує громоподібний голос протодиякона, або переливний спів хору. І бачить отам батька на лівому крилосі за парапетом і темносиньому каптані, підперезаного червоним поясом, остриженого «під макітру». Батько також співає. Бачить Сопрон і матір отам зліва, спереду перед великою іконою Пречистої Діви з п'ятилямпадкою. Мати ставить свічі і шепче устами молитви напевно за діток, за господарство, за худібку. О, нерозумні! Навіщо осквернили святині предків? Чому не пошанували їх пам'яті?