Текст книги "Темнота"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 32 страниц)

III

Закінчується дім культури з колонами, залею, парком, спортовим грищем. На червень плянують відкриття. Думали було на першого травня, але не прийшли вчасно цвяхи, електропроводи і скло. Мороз вдоволений будівлею, але не вдоволений, що трохи поспішився і розпочав будову тут в Ухті, а не при впаді Чіб'ю до Іжми, де будується нове місто і куди він задумує на другий рік перенести свою столицю. У Чіб'ю і вище, і сухіше, і краща водна комунікація з Печорою, Усою, з портом Нар'ям-Маром. Робота в Чіб'ю йде повною парою, будується новий палац ще кращий і більший, ніж тут, будується електростанція, причал, парк культури. За пляном там мала б постати майбутня метрополія цього краю.

Тим часом на червень в Ухті готується врочистість, перша в цьому краю, – відкриття Дому Культури. Запрошено гостей з Москви і Ленінграду. Колишній тренер московського «Динамо» готує величний виступ спортовців. У будинку Мороза чистять, миють, фарбують. А головне ж печуть і варять.

Напередодні свята ухтський район дістав вільний день, щоб люди відпочили й причепурились. День святочний розпочався раннім-ранком. На тимчасовому летовищі Ухти приземилось кілька літаків, загули машини, забігали вартовики. Першим прибув залізний нарком внутрішніх справ. Площа перед Домом Культури завалена народом. Мають прапори, красуються портрети. Говорили промови, гучно плескали, кричали ура. Говорив сам нарком. На цьому місці має постати твердиня свободи всього людства. Звідсіль засяє зоря світла над темнотою землі. Говорив і Мороз – вітав, дякував, присягав. А потім відбулися танці, народня гулянка. До пізньої ночі грала оркестра і танцювали юрбою, хто хотів. У Морозовому палаці всі вікна освітлені, столи завалені дичиною, рибою, ікрою, винами, горілками. Пили, їли, говорили про щастя майбутнього людства, бриніла струнна оркестра, і крутились пари.

На другий день оглядали табори, підприємства, ферми. Потім відбулося полювання в тайзі, стріляли, робили пікнік, співали. Щойно чомусь на третій день урочистости до Ухти прибув начальник ГУЛАГ-а Ворман у товаристві своєї прекрасної дочки Людмили. Для Мороза це велика несподіванка, бо він ніяк не сподівався саме таких «дорогих гостей», як Людмила.

Від'їжджаючи, всесильний нарком міцно тиснув Морозові руку, дякував від імени Сталіна, тішився, що він не помилився в Морозові, і тут же вручив йому особливий дарунок від партії і влади – авто на гусеничному ходу для його особистого користування. Дарунок, видно, був передбачений, бо прибув на місце призначення саме в потрібний час, і Мороз міг одразу переконатися, що партія і влада справді цінить його труд. Він оглянув чудову машину, справжній танк і відразу вирішив, що керуватиме нею виключно сам. Тепер він зможе не повзати, а бігати, ганяти, мчати, не оглядатися на простори, на дороги, на час, на погоду. Цей дарунок можливо вперше справді зворушив Мороза, і він мовчки, міцно потиснув руку залізного наркома.

Але й на цьому не скінчилося. Гості від'їхали, але не від'їхала товаришка Людмила. Вона вже давно не бувала в цих краях і тепер їй тут сподобалось надзвичайно. Знайшла, що від того часу, коли тут почав діяти Мороз, все змінилося. І сподобався їй також Морозів Сірий, якого назвала Пеґасом, і гасала на ньому цілими днями верхи. Сподобався їй і Морозів вовкодав, якого теж назвала по-своєму – Лордом, і Мороз відразу ж подарував його їй, у повне, вічне «потомственне володіння». І все їй тут сподобалось, весна нагнала птаства всілякого, тайга зацвіла, забарвіла, загомоніла. Сонце спочатку лише гріло, а далі почало пекти. В Ухті, в Чіб'ю, в Іжмі прозорі води, багато риби і прекрасні пляжі.

І Мороз запропонував Людмилі соняшну, свіжу, пахучу кімнату на другому поверсі свого палацу з виглядом на тайгу одним боком та на Ухту другим. До її послуг приділив двох дівчат з ув'язнених, всю свою бібліотеку, кухню, радіо і весь свій широкий і просторий палац з ванною, залею, бальконами і всіма краєвидами.

І Людмила жила, і бавилась, і минали дні, і минали тижні. Мороз сподівався, що вона все таки від'їде, але минав час, і його сподіванки не сповнялись. Інколи зустрічався з нею, інколи розмовляв. Трапилось, що їхали разом верхи в одно місце на Іжмі, було соняшно і барвисто, довкруги степ і рівнина, далеко попід тайгою ряд барачків, і Мороз розговорився:

– Тут, – казав, – на цьому місці стане наша метрополія. Отой шматок тайги обернемо в парк, і я вибудую під ним новий палац. Оця рівнина вкриється квітучими городами і садами, а отак вздовж річки простягнеться асфальтова автострада, що пов'яже це місце із столицями нашої республіки. За років десять-п'ятнадцять ви не пізнаєте цього місця, і через цю тайгу і тундру будуть мчати машини, як на вулиці Горького в Москві. Це буде головний вузол нашого Ухт-Печорського басейну.

Людмила слухала уважно, уста її міцно затиснуті, очі блищать. Часом вона острожить коня, і той починає танцювати. А Мороз говорив:

– Не можна повірити, але я певен, що ця земля одного разу вкриється густою сіткою залізниць, доріг і каналів. От ця скромна Іжма. Але одного разу вона поєднає Каспійське море з Північним океаном, по ній попливуть кораблі довкола світу, довкола Канінського півострова, довкола Скандинавії. Саме оцей басейн – між Волгою і Уралом, між Північною Двиною і Печорою – Сизрань, Ставрополь, Бугуруслан, Бугульма і вище Чусовські городки, Северокамськ, Краснокамськ і ще вище наші Ухти, Чіб'ю, Кожви – все це одного разу творитиме центр радянської країни, головну її вісь, що довкола неї обертатимуться величезні простори від Алеутів на Тихому океані до Брестя на Атлянтику… Тож під цією корою землі лежать найбільші багатства нашої країни. Отут під нашими ногами лежать моря великого девонського океану, що має центр біля Орська на Уралі і біля Самари на Волзі, і ми тут робимо перші скромні шкрабульки великого майбутнього могутнього промислу.

– І ви, – перервала Мороза Людмила, – одного разу станете багато більшим ніж Петро Великий…

– Ні. Я не стану не більшим, не меншим. Ми безіменні, нас тут таких, самі бачите, скільки. Наша доба очолена одним іменем, і все покориться йому.

– Їдемо! – враз промовила Людмила, приострожила свого коня, і він помчався. За нею погнав свого коня Мороз.

Іншим разом Мороз запросив Людмилу летіти з ним до пристані Нар'ян-Мару літаком і звелів пілотові завернути аж до Обі понад Уралом і сягнути вниз до океану. Перед очима розгорнулась величава панорама на сотні кілометрів, спочатку Европи, далі Сибіру, виринали то губились в туманах пласкі зелені і білі узгір'я і, здавалось, що історії ніколи не вдасться підпорядкувати їх своїй силі. Все далі і далі на схід, мов стріла, мчиться в просторі сріблиста крилата машина, стираючи незримі меридіяни, все вище і вище в небо синє тікає сонце, а зліва далеко в прозорому мереживі бринять крижані масиви. Там ще мертво, як у перший день творення світу, і тільки дуже зрідка непомітними точками розкидані невеличкі зимовки, ніби уважні вартові, що чатують простір.

Пролітаючи над Об'ю, літак навмисне знизився, і величезна маса текучої води, що нагадує рухливе море, опинилася під самим його дном. Іноді здається, що вона тече назад і тільки почуття орієнтації перечить враженню. Далеко на північ простягнулась безмежна, пласка, посічена срібними прожилками, біла рівнина. Літак зноситься над нею, мов хижак, що піймав здобич і тікає з нею в простори. Все вище і вище, все вліво і вліво, і ось він вже перетинає кілька разів Усу, здовж незримого полярного кругу на північний захід, пролітаючи над Поповим, над Козью-Вом'ю, над Воркутою, над Усть-Усою, прямуючи впрост над рівною тундрою до устя Печори.

Людмила напружено-зачарована, її виразне, сильне, гарне обличчя, облямоване хутриною комбінезону, чудово-застигле. Вона мовчить і лише говорять її великі очі. Вони загорілись і горять… Іноді Мороз показує їй той чи інший пункт, те чи інше місце, ту чи іншу ріку, той чи інший масив. Вона вся увага й захоплення. І ще більшою було для неї несподіванкою, коли приземлившись в Нар'ян-Марі, випадково помітила збоку на літаку напис «Людмила». Підбігла до Мороза, що стояв до неї спиною, і міцно поцілувала у холодну, шорстку щоку.

– За «Людмилу», – пояснила одразу, а пілотові потиснула широку, тверду в оливі, долоню і спитала: – Як вас звати?

– Степаненко, – відповів той з посмішкою.

– 3 України?

– Може й так.

– Отже ви тепер не Степаненко, а Людмилин і не з України, а з чудо-землі – зрозуміло?

– Так, – відповів той з тією ж посмішкою і пішов до свого діла. Під'їхала на високих колесах прольотка, і Мороз з Людмилою від'їхали до причалу.

Другого дня, пізно ввечорі, Мороз сидів у своїй бібліотеці, випив другий, принесений Наталкою, чай, перегортав деякі вийняті із старих скринь культпропу книжки і роздумував. Іноді йому хочеться так собі «поворушити мозками». У руках у нього книга в добрих, червоних палітурках з назвою «Теорія історичного матеріялізму», що привабила його не так цією прекрасною назвою, як тим автором, що її створив. І. С. Круглов, значилось на титульній сторінці книги. Мороз чванився, що ні при якій погоді не мав діла з подібною літературою, але на цей раз, з огляду на її автора, він порушив свої засади. Він саме цими днями особистим наказом призначив шановного автора до себе на стайню.

Відповідно до прийнятого в таких випадках ритуалу, книга в червоних палітурках повинна була негайно поділити долю самого її автора, але з огляду на час, місце і обставини, вона може ще бути тим чим є і стояти на полицях Морозової бібліотеки.

І мав веселий вечір. «Причина і мета суспільних наук – кавзальність і телеологія». «Детермінізм і індетермінізм». «Необхідність і свобода волі». «Матеріялістичний вияв волі». «Теорія скокоподібних змін і теорія революційних змін».

Хтось постукав, і на Морозове «ввійдіть», вривається Людмила. Не Людмила, а Мері Пікфорд з Голлівуду. У сірій, атласовій піжамі, голова пов'язана по-турецьки білим шарфом із срібними прожилками.

– Що робить мій імператор? – запитала з усмішкою.

Мороз у своїх заляпаних рейтузах відповів:

– Займається богохульством. – Людмила глянула на його книгу. – А! А! Круглов. Маєте щастя.

– У чому моє щастя?

– Що він у вас на конюшні, а не в Кремлі. – Сіла, ногу на ногу заложила, блиснула білими пантофельками з червоною китичкою. Мороз подав їй цигарку і сам закурив. – Цікаво, цікаво… Пригадую. Кавзальність явищ. А ви не дуже з нього покпивайте. По-моєму і миша має право на співчуття…

– Так, – буркнув Мороз. – Апелюєте до співчуття. Може й так. Це для нього найбільша кара. Бож куди з ним? А минулого не вернути. І я не раз, з волі тих філософів, побував у стані, гідному співчуття. Лише не було кому співчувати. І це нас спасло від пониження.

– Цікаво, цікаво. Я ж у нього здавала політграмоту.

– Досить гумористично, – каже на це Мороз.

– Чому? – питає Людмила.

– Сліпа політично людина, вчить політики.

– А яка різниця? Господи Боже! Один скрутить шию на перегонах, інший на політграмоті. Кавзальність!

– Так, кавзальність… Власне кавзальність. І терміни відповідні видумали, – каже Мороз. – Зрештою, чорт з ними, яке мені до них собаче діло!

– І правильно, Мороз! – каже Людмила, перейшовши несподівано на «ти». – Тобі потрібна жінка. Хочеш – женю?

– Дуже вдячний, однак я не легкий на таке. Щось, як слон.

– А що, як підставлю тобі слоницю?

– Ні, не підходить, – каже Мороз.

– Мороз! Я тебе женю! Мовчи! Пропоную себе на розтерзання! Ну?

– А, нічого. Порція сита… Алеж я вже занятий… Та й ти…

– Теж мені вимовка для людини, що пізнала «кавзальність явищ і іманентність телеології»… Ха-ха-ха!

– Мовляв, море по коліна! – каже Мороз.

– Щось трошки так. Девонські моря дві тисячі метрів під землею і то ти їх сягнув. А чому б нам не сягнути до Цезаря й Клеопатри? Що ж тут такого? Маленька примха долі і це все. А чому б нам не дати, скажемо, сина і назвати його Григорієм, в честь старого хуторянина, що згорів у вогні свого хутора з волі Сталіна, який буде нашим кумом? Вставай! Вставай! Рішено! Пішли, пішли! Слон! Вставай! Ах, ти диявол! – стрибнула йому на коліна, стала враз легкою, пружньою, наснаженою, рипнув фотель. Морозова рука ледве втримує бестію, цигарка летить, попільниця летить, книга летить, і ось вони на шкурах помосту, з Морозового обличчя сочиться кров, а Людмила корчиться в муках насолоди.

– Я не помилилась, – було її висновком, затуляла подрану піжаму, і здіймала з помосту білий шаль, що розгорнувся і лежав на червоній книзі. Мороз сів знов у фотель і потягнувся за цигаркою. Людмила присіла, переживала своє, також закурила, посміхалася іронічно, похитувала гарною головою. – Гм, – випускаючи дим, казала. – Мороз! Знаю, знаю. Переживаєш. Мар'яна. Старий рід. А ми от все, диви, мішаємо – і кров, і меридіяни, і клімати. А ти мені сподобався.

– Але не думай, що ми так собі Іван та Мар'я, побавились і пішли, – каже він.

– Чого ж… Ні, я так не думаю. Ти тепер мій, я твоя. Ідилія, можна сказати, щойно починається. – Мороз посміхається. – Подобаюсь тобі? – питає Людмила.

– Можливо, – каже він.

– Можливо… Що за тон?

– Тон? – сміється Мороз. – Тон, як тон. Відповідний…

– Ти дуже черствієш, Іване, – проговорила вона вперше інтимніше.

– Ха-ха-ха! Дійсно. Черствієш. Як це розуміти?

– Ну, ти ж з хутора – Дніпро, романтика, соловейки…

– Ха-ха-ха! Ну, знаєш… Мене ж перероджували. І їм це вдалося. Щодо сентиментів, то я справді їх позбувся. І слава Богу…

– Кажуть, навіть, що ти став жорстоким.

– Ха-ха-ха! Це цікаво. А хто це ті, що «кажуть»?

– Ну… Люди… Робітники…

– Люди, кажеш? Го-го! Це здорово. Може ти до людей зараховуєш і он той екземпляр, що «сочинив» ту книжицю?

– А ти як думаєш? Ним керували найгуманніші побудження.

– Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

– Чого регочеш? Що тут смішного?

– Гуманні! Ха-ха-ха! Це дуже цікавий рід гуманізму. Саме тепер, чую, в Україні забирають у селян останні крихти їх прожитку, навмисне, пляново і свідомо лишають їх на голодну смерть. Гу-ма-ністи! Ха-ха-ха!

– Круглов за це не відповідає. Він цього не хотів.

– А хто ж відповідає? Може, скажеш, я? Чи оті дядьки-куркулі, що замерзають отам в снігах, замість сіяти хліб?

– Відповідають ті, що цим керують тепер.

– О! Ті, що теорію хочуть обернути в практику? А що ж тоді варта теорія без практики… І навіщо було город городить і капусту садить?

– Ніяка теорія не передбачала голоду.

– Тоді одно з двох: або дурна теорія, або дурна практика. По-моєму дурне те і друге. Осли, козли і малпи взялися робити концерт. І це все. – Людмила підняла голову. Мороз це помітив, але не реагував. Він продовжував: – А щодо мене особисто, то я пройшов школу гуманізму, яку хіба знали за часів Хоми де Торквемади – був такий також добродій людства, але не «гуманіст», а «християнин». І мені тепер на все те, делікатно кажучи, наплювать. Дали мене сюди вернути гори, і я верну. І тішить мене лише одно, що той ваш гуманізм задушить і вас самих – раз, а друге: що це може відстрашить людство майбутнього і подібних гуманістів заздалегідь візьмуть на облік.

Мороз гасить цигарку і встає. Людмила сидить далі. Вона пригноблена. Ця розмова для неї велика несподіванка. Не чула ще такого і не сподівалася почути це від Мороза. І не знала, як реаґувати. Відчувала, що у неї нехватає арґументів. Вона прийшла сюди погратися, побавитися. Він цікавить її, як кусень м'яса, як м'язи, як темперамент. Має на нього свої наміри. І враз бачить – та сила – свідома сила. І зовсім їй чужа, і зовсім для її намірів непридатна. Але вже пізно. Вона ще могла б знайти засоби на ті його слова, але відчуває, що їх не використає. Вже дійсно пізно. Вона вже сама не «так» вірить, як вірила, і її сумнів став більшим, ніж сама віра.

Мороз же довго над цим не зупиняється. Другий ранок обіцяє бути соняшним. Валуни туманів поволі повзуть уздовж Ухти, тайга стоїть, мов мокра вівця, і повільно парує. Валки постатей глиняної барви понуро купками снують до місця праці. Перед сходами Морозового будинку стоїть під газом танк. Точно о шостій Мороз виходить із своїм вовкодавом, сідає в танк, і той з грюкотом рушає.

Мороз тепер зайнятий Кожвою на Печорі і Воркутою на Усі. У Кожві закладають нову корабельню, на Воркуті пробивають нові вугільні шахти. Виникла гостра криза водного транспорту. Корабельчики і баржі, що обслуговували цей край, з загальним тоннажем яких небудь двадцяти тисяч тонн, здаються тепер дитячими забавками. Потрібні нові корабельні. Мороз застав на Ухті одну таку, що давала продукцію в пару тисяч тонн річно, але це тепер смішно мало і розбудувати її, як слід, неможливо. Тут забракло потрібного матеріялу. Трохи кращі вигляди передбачаються на Кожві, послали туди вісімсот робітників і тонни необхідного матеріялу. Вимагали темпів, оголосили соцзмагання, скоро появилися нові баржі, але та перша продукція загальну кризу ще збільшила. Всі ті нові скорозбудовані судна по двох тижнях сіли на дно, але разом із своїми вантажами. Треба спішно заткнути прорив. На Кожві знайдено бурелам, почали хворобливо заготовляти якісний матеріял. Щоб робота йшла успішніше, в'язні дістали повну свободу руху. Табір на Кожві нагадує свобідне поселення. Від його виробництва залежить, чи ті двісті тисяч тонн вугілля, що їх за пляном має видобути Воркута, будуть доставлені для північної фльоти.

Продукція росла, а з нею і міць Мороза. Кількість його робочої сили піднеслась протягом літа до сорока тисяч душ. Вплив його сягав далеко за межі його володінь. Важливіші господарські наради в Москві не відбувались без його присутности. Він перестав навіть зватись Морозом, а обернувся лише в Івана Григоровича. «Іван Григорович сказав». «Так думає Іван Григорович». «Іван Григорович пропонує». «Іван Григорович вимагає». Його опінію дуже цінили в самому Кремлі.

Людмила, що її почали звати Морозовою, осілась тривало на господарстві Мороза, була так само, як і він, безнастанно в русі. Часами вони рідко бачаться. То вона виїхала, то його нема. Вона дуже діяльна, рухлива, ініціятивна. Мороз не втручався до її справ, як і вона до його, кожне з них мало свою сферу діяльности. З ініціативи Людмили, дім Мороза почав наповнятися різними гостями. Між ними траплялися урки, що крали туалетне приладдя, худі поети, що влаштовували сюрреалістичні вечори, таємничі «троцкісти», вчені мужі всіх галузей, колишні князі і графи. З Москви на адресу Мороза приходили цілі скрині книг, журналів, газет. Відбувались дискусії, зібрання. Сам Мороз майже не бував на таких дискусіях. По-перше, не мав часу, подруге, цього не дозволяв йому його престиж. Була ще й третя для цього причина, про яку одначе промовчувалось.

Однієї суботи в кінці літа Мороз прилетів з Воркути, був втомлений і голодний, просто з машини зайшов до Людмили і застав у неї людоподібне єство, що зовсім погрузло в фотелі. Сива борідка, коротке, округле тіло, невиразне лахміття.

– А, Мороз! – зраділа Людмила. – Знайомся. Це професор Круглов. – Мороз подивився на професора згори, професор підняв свої маленькі, зарослі очі.

– Драстуйте, професор! Як поживаєте?

– Кепсько, гражданин начальник.

– Де працюєте?

– На псярні, на псярні…

– Легка робота. Скільки маєте?

– Навіки-віков, – каже Круглов. – По гроб жизні. Знаєте, що вони зо мною робили? Вони мені в рот паскудили. В рот. То ж це, кажу, рот. А вони мені – не рот, а клозет.

– Печально, – буркнув Мороз. Круглов говорив спокійно далі: – То ж я їм ґенерацію виховав. Разом з Леніном ми випрацьовували тези нової економічної політики. Я організував Інститут Маркса-Леніна, я дав напрямні. Він тепер все те присвоїв, а нас викинув.

Мороз був голодний, хотів було відійти до їдальні, але затримався. Тема зацікавила його.

– І за що ж вас конкретно?

– За Троцького! – високим тоном і обурено викрикнув той. – Уявіть! За мого найбільшого особистого ворога. Це ж я був рішуче проти прийняття Троцького до складу Політбюра. Так, так! Маю. Маю таку брошуру – «Шляхи революції» – стара байка, ще за Леніна, а я візьми та зацитуй з Троцького, що революція, мовляв, не може обмежитись нашими границями… Відома, зрештою, свого часу фраза, ніхто її не заперечував, я і сам сто разів міг таке сказати, але зацитував просто за шабльоном, бо мода така була на цитати, а він же, як не як, нарком оборони, перший по Леніну і взагалі перша скрипка нашого концерту. І от за ту фразу, як бачите… І що головне: вони самі і до цього часу не зреклися тих засад революції. Революція того вимагає. І дарма вони носяться з тими темними окулярами, які нікого не обдурять…

– О, це не зовсім так, – зробив нагло вставку Мороз.

– Може, може… Не перечу, – поспішив Круглов. – Я і сам, як то кажуть, мов банний лист, прилип до того діла і щойно аж тут відкрились мої зіниці. Але звідки, кажу, я міг знати всю ту музику? Ми ж були рожеві семінаристи. Нам сказали, що наш режим тиранський. Що Бога нема. Що треба робити революцію. Будувати нове життя. І я почувся, вибачте, на плянеті, мов би направду перший з перших, що відкрив тисячу Америк. І не можу сказати, що був я справді повним дурнем. Я дещо направду знав, і читав, і думав, і сам писав, і інших вчив, але знаєте, знаєте… Як це мудро сказати? Я аж тепер, тут, на тій псярні… Я зрозумів, що «я знаю те, що нічого не знаю». Так. Наш царський режим був паскудний. Але ще паскудніший цей наш. І не так режим: паскудні ми самі. Люди. Не хочемо, не вміємо, не можемо… Істина, гірка-прегірка і огненне питання, що нас пече вічно, як саме цю істину змінити і чи можна її змінити, чи наша природа на таке дозволить, чи може нам суджено в такому великому просторі так тісно і глупо жити. Я йшов, бувало, на барикади «за народ». Де я той народ бачив? З вікна будинку сільського батюшки? На вулиці? Так. Я був і на Сибірі. Але що то було. Грашки. Романтика. Дівчатка з букетами фіялок. Рожеві надушені записочки. Від початку до кінця дитяча інтеліґентська гра, геть включно до ореолів на головах нових мучеників і лаврів нових героїв. Народ пізнав я щойно тут! Тут! Ось так учора сиджу за діжкою з висівками по вечері і чую:

– Що ж ламаєшся? Не збуде!

– Ах, боюсь… Застукають!

– Зо мною? Дурна. Учора лиш ротному з деревні літр спиртяги привіз. Вивезе!

– Та ти не квапся!

– Що ж не квапся? Змерзла? Тіло, диви, як у жаби. Скидай штани та грійся, поки місце прилажу…

А сьогодні, диви, Дужий з дижурним вохрівцем тягнуть Мишку з Віркою до арештантської «на п'ять діб з виходом на роботу за нелегальне сожитіє». А Брамана, молодшого конюха, що доніс по приказу з теплого місця на лісорубню, мовляв, за співучасть. А Вірка хлипає. А Машка Свиридова, попередня коханка Мишкова, репетує: я їй, стерві, ті її безсоромні дивильця вишкрябаю!

А цими днями, знов, сидимо за сарайчиком на березі Ухти і чистимо картоплю.

– Що ж, Льолька, – говорить Катька, – твій то хахаль не влаштовує тебе в контору? Ти ж, либонь, з партійних і грамотна.

– Мені і тут гаразд, – відгризається Льолька.

– У конторі краще харчують.

– Я не голодна.

– Бачимо, бачимо. Ти лиш тепер за панчохи та за суконочки. Чим то розплачується з тобою той твій Козявкин? А та ногу задерла і викрикнула: на от подивись. Новенькі? Голубенькі? Не заздрісно? Не для тебе часом ці штанятка були приготовлені? – Катерина поволі встає, обтирає об мішок руку і каже: ану, ану! Покажи ще разок! Не розглянула. Дурепа Льолька підносить ногу, а та тиць їй в лице пальцями. Ой, моє око! Катерині два роки прибавили, а Льолька хвалиться: хоч і одно око маю, а такого красивого на весь Ухт-Печорськ не знайдеш. Та Козявкина ось на радієвий промисел перевели, а Льолька позбавилась «блата» і пішла з рук до рук по конвеєру за начальством…

Ось це і є наш народ! – казав далі Круглов. – І коли б так, було, мене за царського часу між таке посадили, то був би я тоді сказав: не революції їм, а школи! Школи! Криком кричати: школи! Тисячі літ тьму плекали і за це спалили темного Миколая темні революціонери! За це! І ми за це темні пішли аж сюди. Дно кажете? Ні, не дно, а чистилище. Казали ж нам колись мудрі: через огонь пройдете! Через огонь! Чуєте?

Мороз скорчив презирливу усмішку і засовався на своєму стільці.

– Смійтесь, смійтесь! Смійтесь наді мною! Я смішний! Я знаю! Я це знаю! Я писав книги і говорив у них нісенітниці! Замість школи я далі сіяв туман! І правильно, що мене сюди заперли, як ідіота. Колективізація! Рятунок світу! І мільйони рабів! Мільйони мертвих з голоду. Рабство, рабство і рабство! Ні кроку вільного! Вимордували кращих з кращих, як щурів! Віддали життя Мишкам, та Катькам, які ось і самі втопились в тому ж багні тьми, що його самі розвели. Але винні не Мишки й не Катьки, а винні ми – Круглови! І разом також не винні. Бо що тут поможуть винні чи не винні? Ще мільйон розстріляємо… До каналу з Леніними! І святі мощі підуть на пожертя канальним щурам, бо, скажуть, чим він кращий, від того Антонія Печерського, що його ми викинули й поругалися. Раз нема святости – значить нема!

Несподівано увійшла Людмила з пляшкою, стопкою і закускою.

– Вам, професоре, слід перекусити, – сказала вона.

– О! О! Людмило Карлівно! Це ж моя учениця! З приємністю! – І Круглов простягнув брудну, суху руку у потріпаному рукаві за стопкою. – А! Мовою того не виекажеш, – казав він, наливаючи стопку. Мороз встав.

– До побачення, – сказав він і вийшов. Круглов не помітив його відходу, заплющив очі, влив до себе стопку горілки і довго вслухався…

Мороз був голодний, але не пішов їсти, а купатися. Ніколи, здається, не почував себе таким брудним, як тепер. І поки готовили йому ванну, він зайшов до Наталки і сказав:

– Чи знаєш? Тут у нас є Мишко.

– Як Мишко? Який? – здивувалась Наталка.

– Наш. Той самий. Калиниченко.

– А! Я вже знаю! Мені казали. Забула!

А Іван пішов до ванни, вліз у чисту, зеленкувату воду, міцно милився, парився, обертався з боку на бік, а коли вийшов з ванни, почувався на пуд легшим. За вечерею говорили про вовкодава. Той втяв нечувану штуку – погнався в тайгу і загризся з вовком. Їли варені яйця, свіжу вуджену оленячу шинку і пили міцний чай.

А трохи згодом, коли Мороз був у своїй кімнаті нагорі, він почув знизу, знадвору якийсь рейвах, відхилив завісу вікна і побачив, як вохрист Бляха і шофер Лавренчук, виводили під руки маленького чоловічка, що чогось дуже пручався, а Бляха, видно, намагаючись втримати порядок, підбадьорував його коліном в зад, від чого голова чоловічка тріпалась, мов би була на мотузочку, а його ноги підламувались і волоклись по хіднику носками, ніби непотрібні. Мороз хотів щось крикнути вохрівцям, але ті скоро відійшли і він лише завісив знов вікно, широко позіхнув і ліг. Міцна канапа під ним зі скаргою заскрипіла.