Текст книги "Темнота"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 32 страниц)

– Знаєш, братіку, ану підстрижи мене на ять!

Потім хвилину затримався у конторі. Ніхто ніде не сподівався його так рано, було порожньо скрізь. Телефонував на всі боки, стягав з ліжок заспаних урядовців…

– Сьогодні ви, Михайле Петровичу, без мене потрудіться. Не прийду. Не забудьте телеграми до Москви. Воркута вимагає лісу – пам'ятайте! У Кожві кооперативи слинять. Скажіть: не вирівняються – не минути розмови. Там також звіти з Покчі… Розгляньте і полагодьте негайно… – Телефонував і телефонував, переглянув побіжно папери на місці, дещо підписав, дещо перекреслив. А який у нього сьогодні оксамитний голос, що це з нашим майором, женитись чи що збирається.

А опісля сів у машину і наказав:

– Риць! За шість годин маємо бути у Котласі!

– Єсть, товариш майор! – відповів шофер Гриць, що його Мороз зве Рицьом.

– Маєш досить пального?

– Єсть, товариш майор – в порядку!

– Коти! – кинув Мороз, а сам загорнувся в кожух. Інші два білі, нові, чисті кожухи лежали біля нього. Машина рушила і пішла, дорога добра, лише місцями завалена свіжим снігом. Весна все те поволі м'ягчить, підбирає. Машина тне і тне простір, з-під коліс хлеще мокрим снігом.

Іван думав поспати трохи, та сон не йде. В ньому повно теплого туману, губи весь час кривляться в усмішку, робиться тепло, розгорнув кожуха.

І все таки задрімав. Прокинувся і запитав:

– Риць! Як там ще?

– Ще сто двадцять, товаришу майор!

– Бери сімдесять!

– Не піде, товаришу майор. Ще лід місцями.

– Ах, чорт! – вирвалось у Мороза, боїться спізнитись, тут потяги не звикли ходити точка в точку, та хто його зна. На цей раз візьме та й прийде якраз точно. Чи не стоїть часом годинник. Підносить руку і слухає. Все в порядку!

На двохсотому кілометрі Риць враз зупиняється.

– Е, е! А то ж що там? – метушиться Мороз.

– Машина мусить прохолонути, товаришу майор! І закусити б гаразд!

– Ну, Рицю! Ти, братику, зовсім того. Закусюй та не барись. Візьми там ковбасу.

– А ви, товаришу майор?

– Жери і мовчи! – Іван вилазить з машини, це все ще його володіння, оглядає дорогу, тайгу. Там он буда стоїть, видно вартівня, з буди дві кривоногі постаті в зирянських шкуратяних одягах, вилізло.

– Ей, там! Як ще далеко до Котласу? – гукає Мороз. Навіщо він це робить – сам гаразд не знає. Все одно ті опудала ледве чи його вдовольнять.

– Дальоко! – співає одна постать і розмахує рукою на захід.

– Що тут робиш? – питає знов Мороз.

– Охраняю, – чує скигливу відповідь. Іван і без того зна, кого той охраняє. Людей ловить.

– Ей, там Рицю! – гукає Мороз. – Ми тут чого доброго ще заснемо! – Риць і сам квапиться, він засвітив ліхтарі, мотор горить, машина реве в таєжній тиші.

– Не заснемо, товаришу майор! Встигнемо!

Вони встигли, потяг ще не прийшов, начальник станції заявив, що скорше, ніж за дві години тридцять хвилин не ждати потягу, десь там ріки розлились, мости розвалились. Мороз лається. Ніч. Темно. Вогко, їхати одразу назад нема й мови. Мороз телефонує до гостиниці «Комсомол», там його знайома Ганна з України, та сама, що свого часу поїла його молочком. Замовляє дві кімнати і вечерю на четверо. І пару пляшок кримського.

Час тягнеться до огиди довго, особливо тут, на так званій, станції – закуреній, запльованій, де повно кожухів, фуфайок, де все лежить покотом на помості і над всім чад диму з потом. Мороз із своїм Рицем міг би їхати до гостинниці, але ні. Вони рішають пересидіти у своїй «Ем-ці» – чим чорт не жартує! А що як вони візьмуть і приїдуть скоріше. Кілька разів Мороз виходив і все питав начальника станції чи вже скоро. Той казав:

– Єдіт!

– А коли тут буде? – питає Мороз. Начальник позіхає, плющить сонні очі.

– Нєзвєсно! Мости! – розводить руками. Мороз іде на своє місце і згодом посилає Риця. Риць відходить, довго бариться, вертається.

– То вам така скотина, що від неї чорта довідаєшся, – каже Риць. – Послав мене до… – і вилаявся. Іван встає, розпинає кожуха, виставляє на вид свої ордени, твердо ступає до будки начальника. Той спить, сидячи перед чавункою.

– Ей! Начальник! – кричить Мороз і хапає того за комір. Начальник зривається, відкриває рота, хоче лайнути, але бачить ознаки і його язик німіє.

– Коли потяг буде? – питає Мороз.

– Товаришу майор! Не можу сказати. Мости! – бурмоче той з відчаєм.

– Ти знаєш, з ким маєш діло? – питає Мороз.

– Не могу знать, товариш майор! – лепече начальник.

– Я Мороз! – падає слово. Начальник зривається, ніби його зірвано бомбою, біжить до телефону і кричить в рурку:

– Я мушу знати! Що? Не знаєте? Врахуйте вашу особисту відповідальність! – Через хвилину начальник рапортує Морозові на витяжку:

– Товариш майор! Надіємось за годину потяг буде тут!

– Дияволи! – виривається в Мороза, і він відходить, не йде вже до машини, а тут же крутиться, ходить по пероні, курить цигарку за цигаркою, над ним смоляно-чорний простір, геть там далі світиться електричний ліхтар, водянистим світлом ятряться малі, заґратовані віконечка станційного бараку, із заходу подихає холодним, вогким вітром. Що десять хвилин Мороз зиркає на годинник, йому вже не терпиться, він готовий бігти назустріч тому проклятому потягу.

І нарешті минула обіцяна година, а потяга нема. Але перон уже залюднився, все, що валялося в почекальні, вилізло звідти і товпиться тут під вітром. Прибіг і Риць, вийшов начальник з ліхтарнею, вийшли якісь люди в фуфайках, витягли наладовану пакунками двоколку. Потяг іде на Вятку і зупиняється тут лиш на короткий час.

Мороз закурює цигарку і витягається. Його зір скерований в густу темінь, куди тікають рейки і звідки назустріч несеться хвилями шум хвої. Ось-ось вирветься звідти машина, вже чути її різючий свист, що разом з вітром і шумом сосон летить здалека, ще кілька хвилин і в темноті з'являються дві ясні точки, що мигають десь там на дні темряви, то зникають, то знов появляються і з кожним ментом ростуть і наближаються, ніби двоє огненних очей. Іван кидає на бік цигарку, робить кілька кроків вперед, і ось раптово з тьми виривається велетенська тінь, що пробігає своїми звенами перед очима Мороза і вмить сердито зупиняється.

Свистала пара, тремтів весь перон, бігли з ліхтариками темні постаті, хтось викрикнув протяжливо:

– Котлааас! Пересядка на Усть-Вимск! – Забрязкали металеві речі, туди й назад рванулись подорожні.

Мороз нервово й напружено ловить поглядом усі двері, всі вікна, розпихає натовп і раз-у-раз викрикує:

– Мар'яна! Мар'яна!

Він рветься сам не знає куди, він метушливо нетерпеливиться, він, здавалось, боявся, що вони не прибули, що їх нема, але враз до нього долітає голос:

– Я тут, Іване! – Десь зовсім зблизька, на досяг руки, від чого він весь здригається, кидається сліпо й дико в гущу людей, і ось перед ним закутана постать, що намагається вирватись з вузьких, темних дверей вагону.

– Мар'яно! – виривається у нього.

– Вірочко, ми тут! – чути знайомий, м'який голос, і Мороз підхоплює із східців закутану, високу, тонку, легку, зовсім незнайому постать і швидко несе її вбік. І несподівано він чує на своїй шиї міцні обійми, і у нього виривається якийсь дикий рев.

– Ми тут, таточку! Ми тут! – чує він біля свого вуха і як доказ цього його щоки, уста, очі відчувають ніжні, теплі дотики чогось дуже близького й рідного.

Майже на руках доніс він свою дочку до авта, не оглядався, ні на кого не чекав, майже тікав від усіх, ніби боячись, що її хтось від нього відніме. Уже біля авта швидко обняв Мар'яну і одразу одвернувся. Рясні, нагальні, мов дикі гірські струми, сльози засипали його обличчя, і він боявся лише одного: щоб їх бачили сторонні люди.

– Ну, як? Ну, як? – швидко питав він, не чекав відповіді, метушився, виривав з рук Риця валізи. – Так ось, Рицю – до «Комсомолу». Мар'яно й Вірочко, сюди! Речі там. Ні, ні! сюди! Ах, яка ти вже велика! Як їхалось? А ми тут чекаємо биті три години… – Говорить швидко, розгублено…

– Ах, знаєш! У вас тут їзда, скажу тобі… У нас не гаразд, а тут просто жах. До Каноші ще сяк-так… З перервами, але їхали… Та коли пересіли! Ох же скажу тобі! Заноси, мости, зарви… – говорила Мар'яна в авті, але в її голосі звучав тріюмф, щастя.

Машина тим часом рушила і побігла темними, порожніми вуличками та завулками з малими, окремими будиночками. Хвилин за п'ять вона зупиняється перед малим дерев'яним будинком, що ледве маячів в темноті і що з нього виривалось на зовні трохи світла.

– Ось тут і заночуємо! – викрикнув Мороз тріумфально. Всі висідають, Мороз бере під руку свою Вірочку, Мар'яна несе клунки, Риць валізи. У вузьких сінях їх зустріла молода, повновида дівка в фуфайці.

– Здорова, Ганно! Як живеш? – радісно говорить Мороз.

– Спасибі! Гаразд! – сміється на весь рот Ганна.

– Все готово? – питає Мороз, аби щось сказати.

– О, готово! Прошу за мною! – і Ганна веде гостей вузькими, чистими, дерев'яними сходами на перший поверх.

Усі опинились у невеликій, теплій, небіленій кімнаті, посередині стіл накритий, по боках двоє ліжок.

– Ну, Рицю! – каже Мороз. – Ти, браток, маєш вільне до шостої ранку. Спиш тут же в готелі, вечерю дістанеш унизу!

– Єсть, товариш майор! – відповів Риць і вийшов.

І от Морози самі. Іван, Мар'яна, Віра. Аж чудно! Їм не віриться. Хвилинку дивляться одно на одного і, здається, кожне питає себе, чи це, бува, не сон. Не знаходять слів. Мар'яна втомлена, аж чорна, волосся її розпатлане, немита, занедбана, але вона вся облита сяйвом щастя. Вірочка бліда, а її великі карі очі так і горять. А Іван? Де дівся страшний майор НКВД Мороз, що перед ним тремтить весь цей край? Що з ним сталося? Його немає. Він весь хвилюється. Щоб затерти свій настрій, швидко роздягається, помагає роздягатися Вірі й Мар'яні. Всі обнімаються і так хвилину стоять у трійку, непорушно. Мар'яна не видержує перша, виривається і заходиться плачем. Іван мовчки горне її до себе, Вірочка зніяковіла.

– А дивіться! Мамо! Дивись! – гукає Вірочка і показує на стіл. На столі печеня, чай, вино.

– Так! Так! Їмо! Ну, мамо, годі! – говорить швидко Іван.

– А я така голодна! – каже Вірочка.

– Добре. Сідаємо! Наперед помиємось трохи, – промовила Мар'яна. – Де тут убиральня?

– Тату, алеж ти далеко живеш! – викрикує Вірочка. Іван горне її до себе, але боїться зробити їй боляче, так давно не мав в руках чогось такого хрусткого.

– Ах, ти, ах ти! А виросла! – і враз пригадав матір свою, така вона подібна до баби, і та подібність так яскраво виступила, Івана це зворушує і він ще і ще горне до себе свою дочку.

– А ти такий великий, – казала Віра.

– Та й ти велика, дивись, дівка, а дванадцять років…

– Не дванадцять, а дванадцять з половиною, – поправляє батька Віра.

– О, вибач! – каже Іван і звертається до всіх: – Але їсти! Час їсти!

– Ось лиш помиємось, – каже Мар'яна.

І всі миються, але їм здається, що вони священнодіють, Вірочка ані на хвилину не може відірватися від батька.

– А знаєш, що я тобі привезла? – казала вона, коли сіли до столу. – Мамо, не кажи!

– Ну, – дивується батько. – Та я ж умру з цікавости, – говорить Іван і розкладає для всіх шинку, сир…

– Я тобі привезла… – починає Вірочка і одразу перебиває себе: – Ні, ні! Не скажу! Потерпи!

– Ні, Вірусю! – каже Іван. – Ти мусиш сказати.

– Не скажу, не скажу! – викрикує Віра.

– Та ти ж знаєш, який я нетерпеливий, – скаржиться батько і накладає дочці цілу тарілку макаронів з котлеткою. Вірочка протестує, вона не з'їсть стільки, а батько каже: – А от, Вірочко, з'їж оце то й від мене щось дістанеш.

– А! – вирвалось у Вірочки і очі її загорілись.

– Е, ні! Наперед треба з'їсти! Ну, Мар'яно? Та як же ж?

– Ах, я така змучена. Від самої Москви не спала, – говорить Мар'яна.

– Тату! Я вже їм, – перебила їх Вірочка.

– Чудово! Прекрасно! – захоплюється батько. Він налив вина собі й Мар'яні. – Ось випий, женулько, і дістанеш смак, – говорить Іван. Обоє підносять чарки, їх очі зустрілися, уста посміхнулися, яскрава, велика і трагічна мисль пройшла в їх погляді, дзенькнуло скло, і вони випили. Мар'яна лише до половини.

– Я знаю, що мені не можна пити вина, – казала Вірочка.

– Зате ти можеш пити шоколяду, – відповів Іван, простягнув руку до столика біля ліжка, де лежав пакуночок, взяв його і розгорнув. Шоколяда, дорогі цукерки, мигдалеві горіхи, фіги.

– Тату! – викрикнула Вірочка. – Невже це для мене? Мамо! – показала на ласощі.

– О, ні! Це не тобі! Це Рицеві, – каже Іван.

– Ах, тату! – вирвалось у Вірочки, вона схопила батькову руку і поцілувала її.

– А ти що? – сказав Іван і почервонів.

– А чи повіриш – після революції, вперше бачу фіґи, – каже Мар'яна. Але Вірочка нічого й нікого не слухає, вона вже не може всидіти, їй хочеться зірватися і показати, що вона привезла батькові.

– Знаєш що, Віро, – каже Іван. – Я знаю, що ти привезла щось дуже гарне, і я дуже нетерпеливий побачити, але ми ще не дома, а ти мусиш їсти.

– То ми ще не дома? – питала Віра.

– О, ще далеко не дома. Дома будемо аж завтра увечорі. Нам ще треба зробити триста десять кілометрів дороги.

– Так, як до Києва? – вирвалось у Віри, і вона мала на увазі віддаль Києва від Канева.

– Навіть далі, – каже Іван.

– Це вже Сибір? – питає Віра.

– О! Так і видно, що ти не вчилася у нашого Афіноґена Васильовича. Сибір там далі, за Уралом.

– Я знаю, я знаю! – казала швидко Віра. – Це Печорський край! Правда? Я вже вчила. Повноводна ріка, багата рибою. Довжина 1789 кілометрів. Її припливи…

– Ну, добре, добре. Знаєш. П'ять, – говорить Іван.

– Я знаю і географію, і фізику… І багато віршів… І політграмоту… І… І… співати. Я співаю вже арії! – промовила Вірочка засоромлено.

– Ну ж і розхвалилася, – зауважує Мар'яна.

– Мамо. Хіба ж неправда?

– Правда, правда, але не гаразд так хвалитися, – каже Мар'яна.

– Татові? – дивується Віра.

– Ясно – мені можна і вже горю з цікавости тебе послухати, – говорить Іван.

– А є тут піяніно? – питає швидко Вірочка.

– Нічого. Дістанемо і піяніно, – каже Іван.

– Я вже, – почала Віра і нагло урвала. – Мама не любить, що я хвалюся, але ти, тату, сам побачиш, що я дещо вже потраплю. Ось тільки закінчу десятирічку і одразу вступаю до Інституту Лисенка. Сам дядько Андрій каже, що я мушу вчитися співу, а Логвиненко мені сказала: Віро. Як будеш добре вчитися, з тебе може вийти співачка. Я сказала їй, що буду вчитися і що я хочу до опери.

– Го-го-го! – заговорила Мар'яна. Віра засовалась на стільці, схилила на бік голову, прищулила очі і питає:

– Мамо? А хто то казав, що мене чекає опера? Не сам, скажеш, Ревуцький часом? – Мар'яна підняла голову.

– Знаєш, дитино, ніколи не слід бути зарозумілою, ти це добре знаєш і завжди повторяєш ту саму хибу.

– Я хвалюсь не тобі, а татові, а тато мене добре розуміє. Я так довго не бачилась з татом і мушу йому все сказати. І я не хвалюсь, а кажу правду, – вимовила поволі і резонно Віра.

Іван сяє, очі його залиті сміхом, щоки відсвіжіли, він весь радість і щастя. Вірочка і це помітила:

– А ти, тату, добре виглядаєш. Що ж ти, мамо, казала, що тато вже старий? То ж він молодий і такий гарний! Тату! Невже це ти? – і зірвалась з місця, і кинулась на шию батькові, і обняла його палко своїми тонкими руками, і все наново і наново цілувала його. – Ой, тату! Коли б ти знав! Коли б ти знав! – повторювала вона одно й те саме. А Іван, як сидів випроставшись, враз закусив уста і закам'янів зовсім. Але сила його нутра сильніша його зовнішности. Вірочка першою це відчула і враз урвала свій щебет. Глибока, згущена, насичена силою любови, тиша запанувала в просторі і покрила собою всі слова. Відчувалось, що тут, ніби дим в накуреній кімнаті, плаває жагуче почуття щастя, що входило до грудей, до серця, до душі і що все те гріє, хвилює, потрясає. Іван перший виринув з того заціпеніння і нерівним, тремтливим голосом проговорив:

– Ну, мої дорогі! Добре! Ви втомлені! Значить спати! Завтра вже о п'ятій вас зірву, а тепер ось, – і він глянув на годинник, – друга.

Віра з болем відривалась від батька, що лишив їх з мамою тут, а сам пішов десь до іншої кімнати.

– Тату! Але ти… Але ти… Ти тут будеш?

Іван пробує засміятись, але не виходить і каже лише:

– Тут. Ясно тут, Вірочко. А ви спіть! – Поцілував обох і вийшов.

Мало було спання, ось тільки вляглися, і тільки задрімали, і вже стукають. Іван. І вже одягнений. І зовсім свіжий. І сміється.

– Ну, ну, лінюхи – вставайте! І так не додержав слова: казав, збуджу о п'ятій, а ось уже пів сьомої. Риць уже чекає, – каже Іван і одразу помагає обом одягатися, сам носить чай, виносить валізи. Усі квапляться, машина вже на газі, Риць вітає гостей. Починається боротьба за місця, Вірочка конче хоче сидіти з батьком спереду, а її хочуть посадити ззаду і з матір'ю.

– Мамо! Я з тобою стільки наїхалася…

– Ні, Віро. Ви там з мамою ще заснете, а потім ми вже пересядемо, – каже Іван. Умостив їх як слід.

– Машину веду я! – каже до Риця. Той лиш посміхнувся і промовив:

– Єсть, товариш майор!

Іван міцно засів за руль і обережно пустив газ. Машина звільна рушила. На вулиці ще темно і порожньо, вітер шарпає деревами, і чорні північно-західні хмари сунули в напрямку середнього Уралу. Незабаром виїхали на рівну, довгу, пустинну дорогу, спереду далеко маячіла тайга, місцями снігові кучугури, льодові заливи. Іван цупко, ніби він міг вирватись, тримав свій руль, напружено вдивлявся перед себе, Риць одним оком позирав на нього, в душі посміхався, хотів змінити свого майора, довший час не відважувався і аж коли той зовсім розіпнув комір свого мундира та коли на саму потилицю збив свою пільотку, лиш тоді Риць наважився:

– Товаришу майор! Чи не дозволили б мені руль? – Іван глянув назад, побачив, що Мар'яна з Вірочкою вже сплять і відповів:

– Ні! Веду я! – Машина котиться далі. Напружено й рівно.

Зупинились аж в Усть-Вимську. Мар'яна з Вірочкою прокинулись. Вірочка почала домагатись «пересісти». Іван зайшов на пошту і довго там телефонував. Коли вернувся, його пасажири смашно снідали. Годинник показував біля дванадцятої.

– Що? Так пізно? – викрикнув Іван. – То я так їхав?

– Сорок, – зазначує Риць.

– Сідай і бери шістдесят! – каже Іван, а сам сідає коло Вірочки, яка сяє від щастя. Мар'яна сідає біля Риця і так до самого Чіб'ю.

Була густа, вітряна і холодна ніч, коли під'їжджали до будинку Мороза. Передні вікна світилися, біля входу стояли два вохристи. І коли авто зупинилося та коли вохристи стали на струнко, Вірочка, що весь час безнастанно гомоніла з батьком, враз ніби заніміла.

– То ми?.. То… сюди? – вирвалось у неї щиро й безпосередньо. Іван нічого їй не відповів, був поважний, відповів вохристам привітанням, взяв Вірочку за руку, і вони пішли по сходах угору. Їм назустріч вийшли різні люди, яких Вірочка не знає. З деякими тато й мама палко вітаються. Високі сходи, великі двері, блискучі клямки, багато світла. Вірочка зовсім приголомшена, не знає, що їй тут робити і коли б не «тато», що стояв також тут та давав якісь розпорядження, вона ніколи б не повірила, що вони попали «додому».

А тато зробив своє і повів Вірочку ще далі вгору по застелених килимом сходах, коридором, повним тепла і світла, і нарешті зайшли до невеличкої кімнати з ліжком, шафою, столом, двома стільцями.

– Це, Вірочко, твоя хата, – каже Іван.

– Моя? – вирвалось з неї.

– Розуміється – твоя, – каже батько.

– А де ж буде мама?

– Для мами також щось знайдемо.

– Боже! – каже Вірочка. – А ми ж у дядька Петра жили всі в одній.

Але її здивування не вгавало. Побувала у ванній, такій, якої ще так само ніколи не бачила. Її тут помили, дали нову білизну, весь новий одяг. Іван був вдячний Наталці, що та все передбачила. Мар'яна так само дивувалась, але спокійно і коротко. Її так само обернули в «ангола чистоти» – коли взяти таку подорож, п'ять день без перерви, і те спання, і той бруд.

– Як на світ народилась, – сказала вона.

А далі вже їдальня – широкий, повний стіл, Наталка за господиню, і тарелі, і світла, і знов вино в чарах. Вірочка сидить і ніяк не може опам'ятатися, все така поважна і така здивована. Іван накладає їй то те, то інше, без перерви нею займається, наливає всім чарки, Наталка уривками гомонить:

– А я їх чекаю, а я чекаю… І все думала: а що як не приїхали, як спізнилися, то ж тут такі ті потяги, та й наші могли не прийти вчасно. І враз телефон… Я вся зблідла, серце б'ється… Ну, а як там?. Боже! Стільки часу. Чи стоїть все на місці? Як там наша Ліплява? А Канів? А Дніпро? І батьки ваші? Зостались самі. Афіноген, кажуть, помер…

– Ну, досить, досить, – каже Іван і підносить чарку. Усі підносять свої…

– Ну, Іване, тепер і ти пан! – каже Наталка, і в її голосі чути лукавство.

– Добре, добре, – каже він. І за винятком Вірочки, всі випили. Опісля всі гомоніли. Торкались усього, перейшли до Вірочки:

– Вилита баба, – казала Наталка. Вірочка спустила очі додолу. – Пам'ятаю, – продовжує Наталка, – як тітка до нас приходила, у довгому, жовтому кожусі в очіпку, завжди давала мені копійку «на соняшники». Тітка Морозиха! А яка була міцна! Бувало каже моєму батькові: Микито! Коли будеш вічно сидіти при гною, сам станеш гноєм, чому не посилаєш дітей до школи? А батько їй казав: для мене пара коней дорожчі, ніж усі твої школи. Ех, каже, микитяна у тебе голова. Були ми іншого роду: мій батько і ваша мати були тільки по батькові рідні… А знаєш, Іване, хто добив мого батька? Хведько Зінченків. А думаєш де він? Тут, у нас. Був на суднобудівництві, тепер у бригаді нафтовиків.

– Це котрий? – питає Іван.

– Чорнявий такий, з вибитим оком, – говорить Наталка. Стратив око, коли його «кололи». Каже, тримали його сім діб без сну, але він заснув настоячки, карнач ткнув пальцем в око, і воно витекло…

Вірочка враз підняла голову, глянула на Наталку, на батька, на матір. Наталка схаменулася і швидко затараторила:

– Як добре, що ви приїхали, ми тут стільки начекалися, а тут воно не так вже й погано, треба лише звикнути, а людина, що тобі лоза, де не посадиш, – там і виросте.

Іван ще налив, ще раз випили. Опісля Іван запропонував відпочинок. Мар'яна зовсім втомлена. Її переймає під свою опіку Наталка, а Вірочку бере за руку батько, і вони ідуть до її кімнати. По дорозі питає її:

– Ну, і що ж ти мені таке привезла, Вірочко? – Вірочка враз пригадала, вирвалась з руки і побігла за матір'ю. Через хвилинку вона вернулась, схопила батька за руку, і вже коли були в її кімнаті, дуже соромливо, подала батькові зшиток. Іван розгорнув зшиток. Квітка. Суха квітка. Незабудька. Пришита до листа паперу ниткою. Під квіткою напис: «Татові моєму, в день його ім'янин». І дата. Іван перегорнув ще листочок. Знов квітка, знов незабудька і знов підпис, і знов дата. Третій листочок, четвертий… Іван закриває зшиток, бере на руки Вірочку і несе її з кутка в куток, ніби маленьку. І відчуває, що в його очах стоїть пекуча рідина, і йому від цього добре, і він цілує дочку свою і каже їй:

– Донечко моя! – І його мова зовсім, зовсім змінилася. Опісля він поміг Вірочці роздягнутися, положив її в ліжечко, довго ще сидів біля неї. Вони вже спокійно розмовляли про спів, про Київ, про Віроччину школу. А потім Вірочка почала дрімати, і Іван тихо, майже на пальцях залишив її кімнату. По дорозі непомітно він бере подарований йому дочкою зшиток.