Текст книги "Темнота"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 32 страниц)

– Це лише питання часу. Тобі, бачу, конче імпонує, щось бородате, – каже він.

– Ха-ха-ха! Хіба ж малпи бородаті? – каже вона.

– Малпи ні, але Дарвін, – каже він.

– Але істоти з бородами часто були пророками, – каже вона.

– Точніше, точніше висловлюйся. Які саме істоти? Козли? Павіяни?

– Ха-ха-ха! Ти неможливий!

– Признаюсь!

– Невже по-твоєму світ така жахлива випадковість?

– А хіба я знаю! Може й справді батьки Діогена заплянували собі такого синочка вже разом із бочкою.

– Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

– Але це ще допустимо, – каже він.

– Але чи плянував хто Ксантипу? Або Аль Капоне?

– Ха-ха-ха! То по-твоєму все випадок: і Париж, і заводи Форда, і «Ервінґ трест», і наша п'ятирічка?

– О, ні! Знаю. П'ятирічку спляновано при вулиці Кузнечний міст, чи Тверській в Москві. Я лише сумніваюся, чи там саме спляновано, скажемо, директора плянувального бюра Клавдія Акакієвича Дашкова, або нашого Івана. Знаю. Маркс каже, що все це, так би мовити, продукт економічного стану суспільства, але що, допустімо, було б коли б так на третьому році життя, Маркса задушила шкарлятина?

– Ха-ха-ха! Андрію! Та це ж неможливо! І за такі розмови у нас можуть розстріляти.

– Знаю. Колись розстрілювали ще за важливіші розмови: наприклад, скільки чортиків поміститься на одному гострієві голки.

– Андрію! Не віриш в Гамурабі, апостола Павла, Конфуція?

– О! О! За такі речі у нас також можуть розстріляти, – відповів Андрій.

– Я не можу з тобою вести дискусії, але ти міг би поговорити з таким Петровим…

– А що це за інфузорія? – перебив її Андрій.

– Та сама, якій твоя сестричка відстрелила руку.

– А! Продукт економічних умов?

– І ще одно: тебе вітав Злотник, – перебила його Людмила.

– Злотник? І він тут? – викрикнув Андрій.

– Ні. Він ще не тут.

– Але тут буде? – каже Андрій.

– Наш чарівний політрук, переможець Дону! Ура! Ура!

– Андрію! Я ображена!

– І мруть борці, за правду і свободу! – заспівав Андрій.

Людмила встала, брязнула дверима і вийшла.

Андрій залишився сам, перестав співати, засміявся сам до себе, робив кроки по килимі, думав, підходив до столу, брав ту чи іншу породу, підійшов до глобусу, крутнув ним, нагло об глобус згасив цигарку, згасив лямпу, і повільними, тяжкими кроками пішов півтемними сходами вверх до своєї кімнати.

Був сильно здивований, що у нього світло, а на розстеленому ліжку, нижче подушки на ковдрі лежить і спить Наталка. Спить пів боком, сильні груди випнулись, ліве, міцне стегно плястично вигнулось під спідницею.

– А це що з нею сталося? – вирвалось у Андрія. – Ей! Мадам!

– О! Нарешті! – зірвалась Наталка і швидко стала на ноги. – Годину жду, паскудо ти, Андрію! Хотіла лишень сказати – не дуже то роз'їжджай з «нашою» по її знайомих. Сам мусиш розбиратися! Добраніч! – і Наталка відійшла і, здається, так само тріснула дверима. А Андрій отетерів, хотів, було, бігти за Наталкою… Що з нею? Що сталося? Фу! Як глупо! А тут стільки думалось, такі робилось пляни. Усе зіпсуто. Певно, певно! Троцкістка! Ах, ти чорт! Цієї ночі Андрій довго не міг заснути, не міг дарувати собі свою необережність і свою безконечно дурну поведінку. Тепер можна всього чекати.

VIII

Ранком безліч несподіванок. Андрія розбудили о восьмій, хоча звичайно він лишався в ліжку і до дев'ятої, з головного управління окремий посланець приніс спішну телеграму з Москви від Союзу Радянських Письменників, в якій повідомлялось що його «за особливі заслуги в літературній роботі» нагороджено орденом Леніна і він має негайно прибути в Москву для одержання нагороди. З цією метою для нього вислано спеціяльний літак, і він має вже сьогодні вилетіти з Чіб'ю.

Вість потрясаюча. В домі піднявся нечуваний рейвах. Усе це звучить дуже незвично. Людмила, між іншим, також заявила, що вона летить з Андрієм, але їй сказали, що брати її не приказано. Це її бентежить, вона схвильована. Андрій так само не дуже тішиться своїми «нагородами», ще не відомо, що під усім тим криється. Крім телеграми, дістав листи від Ольги і Ірини. І обидва хвилюючі. Ольга далі пише, щоб не поспішав з приїздом, а Ірина повідомляє, що вона «вже вдова», що чоловіка її нагло не стало… Андрій швидко дере листи на дрібні шматочки і вкидає їх до убиральні. І швидко пакується, і бігає, і метушиться, йому всі помагають і всі стурбовані. За годину все спаковане… Прощається, мов би йде на смерть, Людмила вийшла із своєї кімнати з червоними очима, чого майже з нею не траплялося.

Усю дорогу до Москви Андрій ламає голову, що це все має значити. Арешт? Цілком можливо. Бо за що ж орден? У Харкові направо й наліво йдуть арешти. І те з Людмилою… І з Іриною. І те «не спішися» Ольжине. Тривога, тривога, тривога. А як це дійсно нагорода? То за що? За що? Це якась політика. І напевно якась перфідна. І враз приходить на думку постріл Бича. Більший відгук, ніж сподівалися, вся чужинецька преса відгукнулася, в таємних звітах знайшло це також місце, в Західній Україні, що в межах Польщі, Румунії й Чехословаччини, переляк. КПЗУ за ніч тратить половину членства. По всій еміґрації, в Канаді, в США комуністи і їх прихильники стурбовані. Треба трубити відступ, щось протиставити, заглажувати враження. Пригадали, як звичайно, Мороза. Маєте! У нас не лише стріляють і стріляються, а й нагороджують… Це може бути. Це в їх стилі.

А ввечорі, коли Андрій опинився в елеґантній, спеціяльно для нього зарезервованій кімнаті першоклясного, нового готелю «Метрополь», він побачив на своєму столику купу найновіших газет, і всі вони були ним заповнені. І російські, і українські, і білоруські, і навіть чужомовні закордонні. Якісь фота з орденом, яких Андрій і не пам'ятає, якісь інтерв'ю, яких він нікому не давав, статті про його заслужене минуле, про його беззастережну відданість партії Леніна-Сталіна. А того ж вечора так біля години дев'ятої його несподівано кличуть до одного з номерів цього ж готелю, і він застає там елегантного, усміхненого в уніформі ҐПУ Федорова, Сергія Прохоровича, того самого, що свого часу розмовляв з Ольгою. Він надзвичайно чемний, сердечно вітає Андрія з орденом, питає про його здоров'я, а потім, усівшись вигідно у фотелях, починається ніби приватна розмова, Андрія делікатно наводять на спомини, переважно юнацькі, його шкільні роки в далеких Черкасах, де він мешкав, з ким водився і коли Андрій чогось «вже не пригадував», Федоров делікатно йому підказував включно до того, як звалась його господиня, або яке число мав будинок, у якому він тоді мешкав. Андрій намагався поводитись, як справді орденоносець, але це йому не легко вдавалося. Він знав, чого хоче від нього той Федоров. Знав також, що кожне його слово важиться аптекарською вагою. І знав, що він, Андрій Мороз, є мишею, а Федоров котом. Але виходу нема.

– А між іншим… Ви, розуміється, знали Бича? – запитав Федоров винятково обережно, ніби він це питання довго наперед підготовляв.

– О, так! – відповів Андрій одразу.

– Чудно! Чудно! – дивувався Федоров. – Чому б здавалось… Ви, здається, мали з ним розмови в санаторії… Я цікавий: які, на вашу думку, причини його такого вчинку? – Андрій відчуває великий тягар, але Федоров йому помагає: – Нерви? Розчарування? Упадок сил?

– Думаю нерви, – швидко відповідає Андрій. Федоров похитав швидко головою, ніби він заперечував щось.

– Думаю, не тільки нерви, Андрію Григоровичу… У нас постали деякі труднощі… Особливо на Україні… Недостача харчів, ліквідація деяких прошарків українського націоналізму… Люди, як Бич, схильні вважати це за тенденцію, як він каже, Москви нищити українське населення…

– Думаю, він був комуніст… – відповів швидко Андрій. – Так. Комуніст. І більшовик… – Андрій відчув, ніби його відповідь чимсь захищала Бича і він швидко поправився: – Кожна людина, що не годиться з партією, не має між нами місця. – Федоров посміхнувся. – Не розумію, які тут можуть бути ще розмови, – додав до цього самовпевнено Андрій. – Раз ти не годишся, раз ти проти, раз ти знаєш більше, – казав швидко Андрій, мов би його хотіли перебити, – геть, геть! Правильно каже Тичина: «до д'ної ями». І кінець. Партія не може питати кожного, що вона має, на його думку, робити. І правильно! Історія тільки так робиться, це дорога мудрих… – Федоров знов посміхнувся, і це змусило Андрія обірвати своє красномовство.

– Так. Це все, розуміється, так, – казав з посмішкою Федоров, і Андрій зрозумів, що він його розуміє. Вони розумілись взаємно. – Таак! – казав далі Федоров. – Я розумію. «Умом Росії нє понять». Особливо вам. Вам здається, що ми робимо дещо не так. Не так рішаємо соціяльні проблеми. Не так будуємо союзні республіки. Але… Як це вам, Андрію Григоровичу, плястичніше висловитись?.. Зрештою, ви мене і так зрозумієте. Ми тепер навіть і не Росія, а «союз» республік, а до того в проекті… Що це значить? А те, що ми зробили невеличкий проект майбутнього всієї… Ну… Земної кулі. Що тут… Ясно. А ви, дозвольте так висловитись, вже хотіли б дослівно зрозуміти нашого Леніна з тим його «вплоть до отдєленія». Як же тоді об'єднати світ, коли ми не зуміємо навіть себе об'єднати? І куди, скажуть, вам відділятися? Чи ви не чуєте, що зараз діється отам за кордонами Польщі? То ж там виростає наш конкурент і ваша чарівна Україна для нього – це ягідка, за якою він готовий піти на які хочете авантюри. Ви от би почитали його книжечку… Читаєте по-німецьки? Ні. Шкода. Він написав таку програму своєї роботи… І там сказано ясно: ніяких таких визволень він не визнає, а що йому потрібен «равм», тобто по-нашому простір. І той простір він хоче знайти у нас… І знаєте ви, що той Гітлер хотів би направду з вами зробити? Дуже просто. «До д'ної ями». Так, так! І що ви собі думаєте? Думаєте, що ми візьмемо і отак віддамо йому вас. Беріть, мовляв, і на здоров'ячко! Що ви, що ви! Та ми не тільки не відпустимо вас на пожертя пана Гітлера, але ми нічого б не мали самі його пожерти. Як? Коли? Це вже інше питання. І які можуть бути тепер самостійні республіки народів, що мають пару десятків мільйонів населення? Польща? Румунія? Чехословаччина? Та це ж діти коньюнктури. Сьогодні є – завтра нема. З нами, скажу вам, ви зможете грати ролю і навіть не малу, але без нас… Як собі хочете: або вам бути з нами і разом закріпляти місце під сонцем, або… одірватися і лише чекати хто черговий вас поликне.

Андрій, що ці питання дуже добре розумів і що завжди у спірних дискусіях вів перед, кидаючись першим на свого противника, на цей раз покірно промовчав.

– О, це ясно! – проговорив він лише.

– Ясно, але не всім, – відповів на це Федоров.

– Дозволяю собі до таких не належати, – сказав Андрій.

– Це, розуміється, приємно чути, – відповів Федоров. Андрій зробив дуже дивний поворот головою… Це було щось, як протест і як скарга. Так, ніби його було вдарено і він не може захищатися… І не сміє навіть заціпити зуби. І не сміє сердитись…

– Так… Так… Це розуміється… Це розуміється, – промимрив він невиразно, але враз отямився і проговорив звичайним тоном: – Це цілком логічно. Малі народи не мають права на життя. І навіщо? Я вас, Сергію Прохоровичу, цілком розумію. І партія має рацію.

– Ви мене не зрозуміли… Ви мене не зрозуміли, – говорив швидко Федоров. – Я не сказав, що малі народи не мають права… Навпаки…

– Вибачте, Сергію Прохоровичу, коли я вас не так зрозумів…

– Я хотів лише сказати, що малі народи мусять входити в системи великих… На рівних правах…

– Так. Я вже розумію, – каже Андрій і знову робить той самий рух головою…

– Але залишім це, – проговорив Федоров. – Годі з тією політикою… Перейдімо на інші, цікавіші теми. Я, між іншим, вами давно цікавлюся… І не подумайте, що це, так би мовити, по службі. Абсолютно ні. Ви мене цікавите і як письменник, і як індивідуальність… І взагалі я цікавився українською літературою, для того й вивчив мову, правда, я говорю не цілком добре, але цілком добре розумію… Українська література… Як вам сказати… Вона має сьогодні дві течії: надземну і підземну. І це дуже цікаво. Мене особливо цікавить та друга – підземна. І скажу вам: дуже зручно, дуже зручно. І не сказав би, що вона слаба. О, ні! Вона сильна, сильна штучка… – Андрій лише кліпнув очима на це останнє слово. – Чи не могли б ви мені, Андрію Григоровичу, сказати, чому українці так пристрасно тримаються своєї говірки? Ну, яка, скажіть, різниця, якою мовою ми розмовляємо? Особливо, коли… тут стільки входить в гру… Коли плянуються величезні пляни, і взагалі… – Федоров зупинився і дивився питально на Андрія.

– Так. Це чудне… – поправився, – чудна проблема, – відповів він по хвилинці. І додав вагаючись: – Я думаю, що це питання чести… народу. Кожного… І українці тут не чинять винятку.

– Ах! Чести! Буржуазне поняття! Яка тут честь? Чи не бачите, що тут йде змагання світів за право жити… То ж Німеччина хоче виразно всіх нас усунути з плянети. Нас усіх! А не буде Німеччини – знайдуться інші аматори… Брити. Американці. Але знову та політика… Розкажіть краще, як проводили час. Гостили у брата?

– Так, – каже Андрій.

– Як сподобалась північ?

– Ґрандіозна справа.

– Правда. Вас, як письменника, це мусіло без сумніву цікавити.

– І я мав нагоду бачити виняткові речі.

– Наприклад?

– Природа, її життя… І основне те освоєння нових теренів. Там же будується прекрасне майбутнє радянського народу.

– А конкретніше: що вас там найбільше цікавило?

– Уявіть – найбільше нафта.

– Інтересно. Ну, й?..

– І хочу писати на цю тему роман.

– О! Цікаво. Яка ідея?

– Просто. Два мільярди років на глибині двох тисяч метрів…

– І приходить радянська влада, – перебиває його Федоров… – Зрозуміло, зрозуміло. Як назвете книгу?

– Ну… Ще не знаю точно. Можливо так і назву: «Кров девону».

– Дуже цікаво, Андрію Григоровичу. Дуже цікаво. Але… Знаєте. Було б гаразд порадитись про це в Кремлі. Там, я чув, покладають на вас інші надії.

– І зрозуміло, – каже Андрій. – Ясно. Мої проекти – проекти і більш нічого. Я стою завжди до послуг Кремлю. І дуже охоче.

– Ну, а як вам там жилося? – питає далі Федоров.

– Прекрасно! Гість – зрозуміло.

– І верхи їздили?

– Прекрасного мав коня.

– Той карий? Людмили Карловни? Ну, а як же вона сама?

– Жінка. Відомо, – каже Андрій.

– Бистра? З огником? Розмовляли з нею? – Досить.

– Цікаво, на які теми можна з такою жінкою розмовляти?

– Література, географія…

– О! Навіть?

– Це властиво мої теми, – каже Андрій.

– Вона лише вас слухала?

– Не конче. Говорили обоє.

– Розуміється, виїжджали з нею.

– Певно. – Федоров цікавиться куди, при якій погоді, про що розмовляли.

Говорили й говорили, минали години, попільниці заповнились попелом, кімната димом цигарок. По кількох годинах Федоров нарешті замовк, хвилинку подумав, мов би пригадував, що б ще спитати і каже:

– Ну… Андрію Григоровичу… Гаразд. Мені завжди приємно з вами розмовляти, знаю, що ви мене розумієте. А тепер їдьте до вашого Харкова, обніміть дружину і сина і на якийсь курорт. У таку спеку не гаразд лишатись у Харкові. Найкраще Кавказ. Як довго затримаєтесь у Москві?

– Ось тільки полагоджу справи і їду, – каже Андрій.

– Щаслива путь. Завтра повідомлю вас про вашу тему. Згода?

– Абсолютна! – відповів захоплено Андрій.

Але те захоплення дорого йому давалося, був, мов викручена ганчірка, ледве звівся, а прийшовши до свого номера, одразу простягнувся на канапі, лежав, дивився у стелю, нічого там не бачив, все в ньому бурилось, мов у вулкані, обличчя горіло і здригалося. «Німці! Ідіот! Що може бути гірше, ніж цей рік? Знаємо, знаємо – німці. Але й вас, голубчики, знаємо… Чи не думаєте часом, що будемо поруч, як прийдуть ті німці? А чи вони взагалі прийдуть? Коли б вже щось таке гримнуло, щоб усе те розторощило к бісу! Він мене лякає німцями, а що б він сказав, коли б так я закликав його у Києві до готелю «Контіненталь» і вимучив кілька годин допитом? І щоб він не мав права висловити своїх думок? Так. Браття. Лише їм усе можна, нам нічого не можна. Браття! Каже їхати. Розумію, розумію твої турботи! У Харкові голодні рискають по вулицях, приятелів серіями арештують… Знаю. Кавказ. Далі від того пекла. Цяцькою заманюють, закривають уста, вуха, очі! Ну, ну… Політика. Проект майбутнього світу. Побачимо, побачимо…»

Бурився, мов киплячий казан, не міг спокійно лежати, уявляв себе у центрі подій, міряв настрій часу, зважував обставини, обдумував завтрішній, повний клопотів, день, знов і знов вертався до Федорова, бачив перед очима його плекане, нахабне обличчя, уявляв ту свою майбутню тему і як буде її обробляти, нарешті пригадав Ірину і вже не міг від неї відчепитися. Ірина. Його любов. Його хвилююча мрія, його прекрасна поезія. Що варте все те життя без неї, – думав він і разом уявляв її становище. Де вона тепер? Що робить? Як її побачити? Коли вона під наглядом, це значить, що він не має права її бачити взагалі. А що як він піде і побачить? Що буде? Що буде. Сам знаєш, що буде. Буде погано. Знову Федоров, знову «приємна розмова», знову сповідь. І коли б ще тільки сповідь. Ні. Це все може скінчитись дуже невесело, Андрій може вернутися назад до брата в гості, але в зовсім іншому характері…

Це була дуже тривожна ніч для Андрія. Здається, він так і заснув на тій канапі, не роздягаючись, і лише геть опівночі пробудився і почав швидко роздягатися. Рано о дев'ятій годині він знову був одягнутий, бо на нього внизу чекали офіційні особи, що мали їхати з ним до Кремлю. На цей раз не було ані Піунової, ані Злотника, ані нікого з тих попередніх знайомих. Не робили візитів ніяким знаменитостям. Андрія приймали лише в Кремлі – Сталін з якимсь незнайомим товстяком. Розмовляли про те саме, про що була мова вчора з Федоровим, Сталін нагадав собі першу зустріч з Андрієм, спитав про брата, про північ, про роботу там, і врешті натякнув, що було б гаразд написати книгу про тих, що ставлять спротив цій нашій велетенській соціялістичній розбудові країни. Відходячи Андрій помітив, що Сталін був у досить апатичному стані, він багато не говорив, часто задумувався, прощався якось байдуже.

Але Андрій не довго над цим зупинявся, у готелі чекають на нього інші особи, але він має лише одну турботу – як побачитись з Іриною. Він рішив будь-що-будь бачитись з нею, лише як і де? І він був утомлений. І дуже пригнічений. Перед ним дорога додому і разом йому не хочеться туди вертатися. І Ольга йому не радила вертатися. І взагалі все те разом включно з тим орденом, що він дістав з нагоди смерти свого приятеля.

О, як він був вдячний Ірині, що вона сама про себе нагадала. Під вечір біля шостої Андрій, на щастя, був у номері і збирався йти на вечерю, як подзвонив телефон.

– Невже це ти? – вирвалось у нього, ніби він почув голос людини, що встала з мертвих.

– Чого дивуєшся? Розуміється, це я.

– Де ти є?

– Тут.

– Де тут?

– Унизу. В ресторані. Ти там сам?

– Сам.

– Чекаю!

– Зараз там буду!

Біг униз, мов божевільний. Ніколи ще не тішився так із зустрічі з нею, як у цей час. Вона чекала на нього в далекому кутку ресторану і сама. Андрій захоплено, як ніколи, потиснув її руку.

– Ірино!

– Сідай, сідай! – казала з виразом поблажливої байдужности. – Прийшла глянути на пестунчика долі. Вітаю!

– Ірино! Не говори таким тоном. Не можна. Гріх, – швидко казав він. Мабуть відчула його настрій.

– Я також маю чим похвалитися. Граю в новому фільмі «Гроза» по Островському.

– Дуже нелегка роля, – відповів Андрій. – Що п'єш? Що їси? Ага, ага! Знаю. Може… вино? – обережно запитав Андрій.

– Ясно! І вино, і омари. І взагалі, щось добре, Андрію. Ти сам приїхав? З півночі?

– Сам. З півночі. Лише не зовсім.

– Читала. Все читала. Знаю. Лавреат. Просто дивуюся… А я бачила Людмилу.

– Де? Де?

– Тут. В готелі.

– І вона тебе також бачила?

– Бачила. Ми з нею разом сиділи. Оповідала за тебе і так захоплено. Ну, ясно. Хто тепер не захоплюється Морозом.

– Досить, досить, Ірино. Не захоплюйся красномовством.

– Це правда, – і вона глянула Андрієві у вічі, їх погляди зустрілися. Андрієві страх хотілося розпитати, що тут сталося, що з її чоловіком, але ні він, ні вона не відважувались щось про це натякнути. Нічого, мовляв, не сталося, все гаразд, все в найкращому порядку.

– А чи вона знає мій номер? – притишено запитав Андрій.

– Людмила, думаєш? – перепитала Ірина.

– Так.

– Не думаю. Вона, зрештою, тут є, отам у другій залі, чекає. Може навіть на тебе.

– Тоді, Ірино, вибач, але ми мусимо геть звідсіль.

– Може зайдемо до мене?

– Пішли до тебе.

Вийшли з готелю задніми дверима, було вже пізнувато, смеркало, йшли пішки, Ірина встигла шепнути Андрієві – ні про що особисте не питати її і нічого їй не оповідати. Андрій думав про це саме і був вдоволений, що вона його попередила, і разом майнула думка, чи вона часом також не заанґажована до секретної служби. Говорили кожне про свою роботу, Андрій говорив про північ, про девонську кров, про оленів, про Вяземську, обоє вибухали сміхом і були щасливі.

І лише коли опинилися у її кімнаті, вона навіть не встигла як слід роздягнутися, як кинулась на свою постіль і глухо, беззвучно заридала. Андрій розгубився, не сподівався такого, не знав, що почати. У кімнаті великий непорядок, купи книг, газет, журналів і все це розкидане, ніби тут бушувала буря. Це ще збільшувало Андрієве збентеження. Він впав біля Ірини навколішки.

– Що? Іриночко, що? Мила! Що сталося?.. Ну! Ну! Заспокойся!

– Уммм! Уммм! – виривалось у неї із заціплених уст. – Андрію! Вбий мене! Ліпше вбий мене!

– Але ж, що сталося? Я не розумію?.. – Ірина хотіла щось сказати, здіймала голову, ніби підстрелена, і одразу опускала на постіль. Щось хотіла сказати, її, видно, щось гнітило, щось бентежило.

– Андрійчику! Милий! – заговорила вона і повернулась до нього. – Скажи мені… Можу я з тобою говорити одверто? Але скажи щиро. Справді. Не ховайся. Передо мною не ховайся. Клянусь тобі! Я твоя, завжди твоя і єдина твоя! Ні, ні! І ти мене не бійся. Я не є «з ними», але… Я… Я… Я боюсь, чи ти не з… ними? А зрештою… А зрештою, що з того? Будь з ними. І розкажи їм усе. Я вже не маю чого більше втрачати… Бо мушу тобі сказати: я не можу більше виступати в «Москфільмі»… І ніде інше. Мені заборонено… Про ту «Грозу»… Це символічно. Чоловіка мого застрелили… На місці. І питали мене про тебе… Дуже багато. Той самий Федоров. Вимагав від мене, щоб я на тебе доносила… Людмилу також арештують, я знаю це напевно. І багато інших… Це будуть великі арешти… Великі. Всіх… «Він» мав сказати: товариші втратили нерви. Тобто з приводу того голоду… На Україні… Але ті, що втратили нерви, мені не потрібні, мав казати «він». Ти бачив його? Півмертвий. Труп. Але жорстокий далі… по-труп'ячому. Казав ніби: вам, каже, шкода тих хахлів? Мільйон, два… навіть десять. На їх, каже, кістках збудовано Петербург Петром, а я на їх кістках збудую соціялізм всього світу. Ні одне, каже, плем'я не надається так на погній, як хахли… На їх трупах все гарно росте… Імперія, Петербург, Ленінград… Революція. Коли б, каже, вони підтримали Петлюру, як поляки Пілсудського – не було б сьогодні СССР. Але вони того не зробили. І тепер ми маємо досить гною для колективізації. Це я мусів зробити щоб зорати Україну тракторами. То є, Андрію, жива допотопова потвора у вигляді низьколобої людини. То є втілення Вельзевула. Ми всі впали… Ми дуже низько впали, що дозволили такій потворі панувати над нами… І так… Дико. Так неймовірно дико… Колись мій батько, говорив, що Росію заллє гидь…

– Ірино! – вирвалось у Андрія. – Досить, досить! Ну, досить! – і він закрив долонею її уста. – Чи ти розумієш? – шептав він…

Ірина замовкла, опадала, дивилася на нього очима, залитими сльозами, уста її тремтіли. Андрій встав на ноги. Що йому робити? Лишатися? Йти? Нема куди, нема дороги. Не може не йти, але не може й її покинути в такому вигляді. То ж вона тепер у цілому цьому чотиримільйоновому місті не знайде душі, що її заспокоїла б, то ж вона сама, сама, сама, ніби на океані, на безлюдному острівці після катастрофи пароплава. Андрій це знає, але він мусить її також лишити. Бо він має лише два виходи з становища: лишитися тут і загинути разом з цією людиною, або піти і жити далі… Він вибирає той другий шлях. Йому гидко на душі. Він знає, що він робить погано. Але його жене бажання жити. Єдине бажання. Жити!

Коли Андрій відходив, Ірина показала йому ще шматок газети. Там було надруковано: полковник Морозов, такого то дня заподіяв самогубство. І причиною знову таки був «нервовий розстрій».

– Ні. Вони його вбили, – було останніми словами Ірини.

О другій ночі Андрій вернувся до свого готелю. Був півмертвий і лише вступаючи до готелю підніс голову і вирівняв спину. Не хотів, щоб його хтось таким бачив. Не міг ані спати, ані читати, ані навіть логічно думати… І боровся лише з бажанням «усе те до ста чортів кинути! Кинути! І плюнути! На все! На всіх!» Боровся з цією думкою з останніх сил, бож там десь і Ольга, і його син. І взагалі… Цікаво ще, що буде, а може якраз… Там по тому боці не буде цього божевілля. А може буде. Може і там щось є і таке саме. Тоді було б легше. Бо життя, само життя, навіть таке, навіть божевільне, навіть під чоботом… А як же із свободою? Га? Ну, що тут можна сказати, коли ми не любимо цієї пишної пані. Ні і ні! І, мабуть, ніколи!

Довга ніч, довга і безконечна у цьому московському готелі, у центрі цього дивного невільничого світу, якого ще не навчилися назвати по імені. І все вертався до Ірини, бачив її одиноку і разом бачив такою, як тоді на тих сходах у Харкові. І пригадував при тому Бича, так ніби це має одно з одним щось спільне.

А на другий день, що прийшов непомітно, о сьомій годині ранку, Андрій вже сидів у потязі Москва-Севастопіль. Дуже боявся, щоб не з'явилась перед ним Людмила. Чого боявся її? Не знає. Не знає. Краще не треба. І так того досить.

Час літній, потяг курортний, пасажирів повно-преповно, тісно і душно, але Андрій вдоволений, що та тяжка, переповнена машина вирвала і понесла його геть від того величезного, якогось череватого, дуже тісно заповненого людьми, міста… Далі від нього, далі. Не оглядатися. Ліси, луги, поля, знову ліси, і села… Як приємно, як приємно, що існує небо, зелень, чисте повітря. І що він у цій тісноті сам, що ніхто не знає, хто він і що він.

Але вся та приємність, мов дим, розвівається і щезає, коли він увечорі опинився знову на вулицях Харкова. З першого погляду його вразила загальна гнітюча, тягуча мовчанка. У час, коли в Москві стільки гамору, руху, коли там бачиш магазини, якісь авта – у Харкові повна, німа, понура, ніби на великому похороні, тиша. Ніде ніякого сміху, ніякого гамору, навіть колеса трамваїв, здавалось, підпорядковуються загальному настроєві і гудуть спокійніше. І все надто сіре, вигоріле, покрите верствою куряви. Лише на кількох площах, ніби випадково, цвіли квіти, і це, здається, були одинокі прояви намагань вирватись із загальної сірости.

І все, видно, насторожене, і все, ніби, вслухається. І коли навіть Андрій увійшов несподівано до свого помешкання і його побачила Ольга, то першим її звуком було:

– Цссс! Тихо! – А вже потім кинулась цілувати і одразу розплакалась.

– Що сталося? – заклопотано питав Андрій.

– Нічого, Андрію. Це так… з радощів. Ходи, ходи! Яка я рада, що ти вже дома, що ти ще… О, як це все… Але тихо! Юрчик вже спить.

Юрчик уже спить. Так, так. Рожевий, засмажений сонцем, прикритий легкою прикривкою, бо в хаті душно, із затиснутим правим кулачком відкинутим набік. Андрій поцілував його сонного і поклав біля нього пишного, сірого з золотими стременами коня. Потім вийшли до кухні, Андрій мився, Ольга робила вечерю. І при тому пошепки розповідала. Ганни нема, вона виїхала на село когось там рятувати від голодної смерти, її Андрійчик отам також спить. У будинку часто бував «ворон», у коридорі багато нових мешканців. Голод трохи попустив, виросла свіжа пожива, але є села, що стали зовсім порожніми. Про Бича оповідають, що коли він знову появився у Харкові, його закликав до себе Скрипник.

– Що там, Миколо? – питав ніби його.

– Нічого, – казав той. – Нічого. Я сам бачив людоїдів. Більшої, каже, катастрофи, Миколо Олексійовичу, від часів Атлянтиди на землі не було.

Після того він, ніби, хотів зайти до ЦК партії, але його туди не пустили. Пробував говорити телефонічно з генеральним секретарем, але як тільки той почув його голос, поклав трубку. Тієї ж ночі забрали Теслю. Бич пробував ніби рятувати приятеля, подзвонив до Балицького, але той лише буркнув, що ніяких таких Теслів він не знає і знати не хоче. Тоді Бич пішов до міста, довго блукав вулицями, а на другий ранок покликав до себе Коваленка, Грузія й Потапченка, ніби в гостину, розмовляв з ними весело за чаєм, а потім, ніби між іншим, вийшов до свого кабінету і через хвилину пролунав звідти постріл.

Сама Ольга виглядає погано, була стомлена, під очима синці, не спала багато ночей, сни якісь погані снились, дуже боялась за Андрія, мало куди виходила, хіба на прохідку з Юрчиком, і заспокоїлась лише коли довідалась, що він дістав орден. І не питала навіть за що він його дістав.

Ось так зустрів Андрія Харків. Кілька днів по приїзді він не виходив з дому, нікого не приймав, розбирав пошту, бавився з Юрчиком і Андрійчиком, оповідав про Івана, про Чіб'ю, про Людмилу, чомусь замовчав про Ірину, хоча весь час про неї думав, і готувався до від'їзду.

У Харкові, здавалося, усе життя зупинилося, газети, правда, виходили, але всі їх редактори по кілька разів змінялися, їх зміст спіснів зовсім, перейшов на повний шабльон, посірів до заглади – критика, самокритика, оди в честь Сталіна, зречення батьків, присяги, каяття. Із своїх знайомих у пресі і в житті не знайшов Андрій й половини, навіть з тих, що були з ним на відпочинку бракувало кількох. А одного дня він довідується, що у Москві від розриву серця померла відома артистка Ірина Виноградова. Пояснення до цього дістав він кілька днів пізніше у вигляді безіменного листа наданого у Харкові: «Усе гаразд, Андрію! Більше я не могла. Прощай!» Андрій не живий, не мертвий.

– Що з тобою, Андрію? – турбується Ольга.

– Нічого. Це нічого! Нерви! – відповідав безучасно. А ось знову одного ранку прийшла з міста Ольга і сказала:

– Скрипник застрелився! – Андрій не відповів нічого, лише викрикнув:

– Їдемо! – І він відразу почав дзвонити на станцію за квитками.

Вони квапились, спішили, пакувались, ніби за ними хто гнався і вони мусіли тікати. Між тим пакуванням Ольга лише одного не могла замовчати перед Андрієм, що, мовляв, вона чула, ніби то перед смертю прибіг до Скрипника Постишев, а Скрипник мав, ніби, вмираючи…

Андрій не видержав:

– Ольго! Мене це не цікавить! Не цікавить! Не цікавить!

– Але ж він послав його до чорта! – обурилась Ольга. – Каже через хрипіння. Іди, каже, к чорту! Іди ти к чорту! – Андрій не дослухав. Він справді не цікавиться. Не спитав навіть хто і кого послав «к чорту». Його обличчя дерев'яне, і він, здається, хоче лише звідсіль тікати, по можливості дальше і скорше, і йому лишень, здається, що втекти нема куди, ніби у сні.