Текст книги "Темнота"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 32 страниц)

III

Біля кузні Макара Носа Іван повернув на хутірську доріжку. Було біля дев'ятої години, від Дніпра несло шумами, шмагало в ліву щоку вітром, шарпало полами одягу. Небом сунули чорні хмари, що час від часу засипали землю сизою, непроглядною мжичкою.

Іван поспішав, ніби за ним гналися, спотикався на вибоях, провалювався у розм'яклий сніг. Дві сили помагали йому при цьому: неймовірна, звіряча лють, що десь там, глибоко в ньому, мов огонь, горіла і пекла, і разом дивне полегшення, ніби йому довго болів зуб, якого враз вирвано.

Вісім років тривало його макабричне чекання в камері смертників, знав, що цим скінчиться, але разом не хотів вірити власним очам і власним пальцям. Знав, усе знав. І теорії, і фрази, і наміри, але разом вірив у людський глузд. Вірив, що «вони отямляться», що «хвороба пройде», що «життя переможе». Останні роки додавали йому надії. Ось неп, ось знов усе ожило, зник голод, з'явилася віра. Але разом з тим він також знав, що «всьому кінець». Ні і ні! Не такі там, на тому верху люди. Не розумів їх розумом, але відчував їх титанічну, руйнуючу, негамовану нічим природу. Ні, ті від свого не відступлять, поки вони ще живуть. І їх більшість. І вони аґресивні. І вони переможуть.

Але тепер з усім тим кінець! Точка! Досить! Геть з того хутора! Далі, далі… Забути. Витерти з пам'яті. Ані години довше на цьому місці. Отрясти порох з ніг і лишити все то їм самим. Хай господарять. Хай будують «нове життя». Хай царствують, хай насолоджуються.

Але все таки на границі хутора зупинився, щоб ще раз глянути. Що міг тепер тут бачити? Примари. Темні обриси кістяків. Корабель, що тоне з одним божевільним матросом на покладі. Була огорожа – нема. Була брама – нема. Були тополі – нема. Був висад – нема. Рештки будинків і решта саду. Вісім років бушували шквалом вулканний гнів і пекуча лють часу над цим проклятим місцем, і дивно, як тут могло ще щось стояти цілим. І тільки він, Іван Мороз, син Григора, грізний, осамітнений одважився противитися силі, що скинула імператора, розторощила трон, розчавила князів, фабрикантів, церкву, традиції. Виклятий і приречений. Незрозумілий і вигнаний… Він стояв, він тримався ґрунту, він хотів, щоб «люди мали хліб». Щоб мали хліб! Мали хліб!

І от сьогодні прийшов і йому кінець. Іван Мороз лишає хутір. Покищо він проходить, мов примара, бездонною темнотою і, здається, прощається з кожною деревиною, з кожною річчю. Нема тут місця, до якого б не торкалися підошви його ніг, нема стеблини, що б її не бачили його очі. Півсотні років невтомної, твердої, від зорі до зорі, праці його і його батька. Ріки пролитого справжнього, творчого, мужицького поту. Тут він побачив світ. Тут родились його брати і його сестра. Тут він ріс. На його очах вибуяло це чудове, зелене, повне диво. Ті будови, ті дерева, той сад, те поле, той луг. А скільки сміху, співу, щастя. А скільки добрих людей, прекрасних плянів, барвистих надій.

У цій глибокій темноті Іван бачить три цятки світла: це не спить і чекає на нього його дружина Мар'яна, це не спить і нічого не чекає над Біблією його батько, це не спить і плете свої колиски старий супутник його життя, добрячий, мудрий Кандор із своєю нещасною калікою дочкою Маланкою.

Це те все з людей, що ще лишилося на цьому хуторі при Івані. Усе решта розійшлось, розвіялось. І ще, правда, його маленька, чотирилітня пестунка дочка Вірочка, що саме застудилася, й захворіла, і він не знає, що з нею робити.

І от він зараз мусить прийти до тих людей і щось їм сказати. І він знає, що він має їм сказати. Він має їм сказати: старий мій батьку! Лишай свою закурену комірку, свою Біблію і свою тверду канапу і кудись іди. Я не знаю, куди ти маєш іти. Не знаю, де ти знайдеш для себе іншу якусь комірку. Я лише знаю, що ніде тепер на цій землі ніякої іншої комірки для тебе не існує. Але ти мусиш звідсіль іти! Те саме мусить він сказати старому другові Кандорові з його дочкою. Те саме своїй дружині і своїй дочці.

Твердий, міцний Іван в цю хвилину – ані не твердий, ані не міцний. Йому дуже тяжко. І нема на всій земній кулі когось, хто б йому поміг. Він міг би хіба, як його батько, молитися, але нещастя хотіло, щоб він десь згубив ту частину своєї душі, що відала цією справою.

Іван поволі вступає до напіврозвалених сіней, до темної кухні, де на нього, ніби навмисне, дихнуло міцним запахом свіжоспеченого житнього хліба. На порозі до передпокою побачив Мар'яну, що почула його прихід і вийшла йому назустріч. Зустріла його мовчазно, лише питала ціла її постать. Тим самим їй відповів. Увійшов до передпокою і одразу, як був у шапці, сів на твердому тапчані. Смужка світла з прихилених дверей сусідньої кімнати падала йому під ноги і освітлювала калюжку води, що швидко творилася від його чобіт.

– Як там Вірочка? – було першим його питанням. Почав шукати по кишенях махорки, щось знайшов і закурив.

– Та що ж Вірочка… Не спить. Гарячкує, – каже Мар'яна.

Він хотів щось прикре сказати своїй жінці, але стримався і лише сплюнув на поміст.

– Ну, то кажи… То кажи… – боязко питала Мар'яна.

Він випустив дим, що ним було затягнувся, і повільно промовив:

– Збери, що там ще маємо, запряжу шкапу і щоб встигнути до першого перевозу…

– Та як? – вирвалось у Мар'яни. – То вже? То… – і очі її швидко ширшали.

Іван встав. Мар'яна відступила.

– Та куди? Куди поїдемо? – питала далі Мар'яна, чекала вибуху, але він вже отямився і говорив спокійно:

– Тим часом до батьків. Ти там з дитиною лишишся, а я поїду далі… На Донбас, до Києва, до Харкова… Ще не знаю. Подумаю. А там і вас заберу.

– Ну, а… А батько?

– Батько… Та сама знаєш… Вони ж нікуди не підуть звідсіль, – відповів Іван. Мар'яна засвітила недогарок свічки і пішла до кухні.

У просторій, півтемній, обставленій доморобними меблями, кімнаті, колишньому Івановому кабінеті, в кутку біля печі стояло дитяче ліжко, і в ньому лежала Вірочка. Звичайно вона в цей час спала. Тепер вона не спала, а лиш дуже спокійно лежала, бурхливі кучері її розсипались на подушці, щічки пашіли. Почувши прихід батька, вона одразу тихим голосом заговорила:

– Я бачила, тату, вовка…

– О! Де ж ти його бачила? – запитав Іван, і на його обличчі промайнула подоба усмішки. Підступив ближче.

– У лісі. У лісі. Дід Кандор… Тату! Казочку! Казочку!

– Спи, доню! Спи. Вже пізно. Треба спати…

Бурхливий кашель дитини перебив мову Івана, він збентежився, нахилився над нею, почав вмовляти, розраджувати. Дівчинка викашлялась і крізь півплач просила:

– Кааазочку!

Іван сів біля ліжка і почав говорити казочку про пильну кицю й лінивого котика. Казочку, яку він знав уже на пам'ять, яку не раз оповідав Вірочці, яку вона також знала, але як тільки він почав оповідати, дитина заспокоїлась, знайшла велику, теплу батькову руку, обняла її своїми маленькими, гарячими рученятами і поволі почала засинати.

І коли увійшла Мар'яна з вечерею, Іван якось ніяково, обережно визволив свою руку з обіймів дитини і встав.

Мар'яна поставила на столі вечерю і вийшла. Іван почав поволі їсти – чорний, свіжий хліб з куснем холодної яловичини і запивав липовим чаєм без цукру. Десь там далі було чути кроки Мар'яни, щось стукало, щось падало. У вікно, забите дошками, бився вітер і коливав кволим полум'ям малої, без скла, лямпочки, що висіла по середині хати, під стелею.

Іван повечеряв, устав, знову закурив, вийшов до передпокою, потягнув кілька затяжок, щось думав, загасив недокурену цигарку і пішов через кухню до батькової комірки.

Комірка Григорова нагадує печеру з затхлим повітрям. Останніми тижнями, а то й місяцями, старий ніколи не лишав її, мало чим цікавився. І взагалі він ніколи не лишав хутора, ні тоді у двадцятому році, коли «вони» вернулися, ані ніколи пізніше. Усі Морози тікали, всі переховувались, лише старий ні. Тягали, допитували, розстрілювали, знущалися – все видержав. І без приниження, без страху. Голі стіни лишилися з хутора, але не порожні. Між ними завжди був Григор.

Був він тут і тепер. Сидів на своєму місці за столом, на довгому стільці, спиною до входу, у своєму короткому, непокритому кожушку. Не повернувся і не змінив свого положення, коли Іван увійшов, а лише почав щось мимрити:

– Милосердя, ні страху Божого, ні ласки, ані причастя Святого Духа, Іване, не жди. Царство Боже не для них. Ми згрішили перед Господом Богом, і він нас недостойних карає. Незлобивою душею, смиренням і покірністю викупимо наш гріх, як той Іов многогрішний, як той митар ненаситний, як той розбійник злочестивий, що духом, серцем, розумом покаялись, що прирікли благочестивість, що…

– Батьку! – викрикнув Іван, і старий враз перестав мимрити.

– О, Іване! А чого? Що сталося? Ви мене не ждіть! Їдьте! Хай вас Бог благословить! – казав добродушно старий, ніби читав з книги. – Їдьте, діти, їдьте! Світ широкий. І не бійтесь. Вони ще до вас прийдуть, як ті брати Іосифові, що продали його до Єгипту. Голод їх зажене! Чекай, чекай! Я ось тут тобі… Лиш зачекай. О! О! Є! Книга друга Самуїлова, голова чотирнадцята… «Послав Йоаб у Текою, звелів покликати звідти мудру молодицю та й каже їй: Зробись, наче б ти була в смутку, й надінь жалібну одежину, не намащуйся олією й повертайся так, наче б ти…»

– Батьку! – знов проговорив Іван. – Ми вже їдемо! Збирайтесь і ви! Та замовчіть! – викрикнув він, коли старий знов хотів щось таке говорити. – Ви тут не можете самі лишатися. Вони прийдуть і вас викинуть.

– Куди? – добродушно й наївно спитав старий. – Викинуть? Викинуть? Заб'ють? Замордують? Ах, ти, Іване, Іване! Усі вмремо. І я вмру. І Ленін вмер. І Соломон умер… І Кир, цар Персидський… Що вони того не знають, хто їм винен? Хай мучаться. Яке нам до того діло? Що я їм поможу – діти вбогі, щенята кволі без суки, викинуті на потоплення? То лиш для тебе вони царі. Для мене вони Мишки Распутіни і все! – А потім старий враз притих, повернувся до Івана і, вказуючи пальцем на своє серце, казав: – А хутір лиши! На мене! Він тут! І будь здоров. Щасливої путі! І Мар'янку, і Вірочку… Йди, йди! Йди, Іване! З Богом! – він почав відмахуватись руками, і Іван вийшов.

У кухні, у кутку, на голому столі горіла свічка, побіч неї лежало кілька мисок, кілька ложок. На долівці лежало три клунки. Кілька буханців хліба лежало в кошику на стільці. Увійшла Мар'яна і принесла оберемок одягу. Волосся її розтріпане, очі запалі. Побачила Івана і заперечливо похитала головою. Іван так само мовчки відповів.

– Я там лишила… Хліба… І всього, – сказала вона. – Зайдеш до Кандора? – Іван не сказав нічого і вийшов.

Кандорова хижка трохи далі, у саду. Вітер шмагнув у гаряче лице Іванове, ніби вдарив його. Він нагнувся і пішов на огник, що маячів в темноті. Старий Кандор дійсно плів колиску, біля нього лежала купа лозини і милиці. На стінах, попід стінами повно різного матеріялу. Маланка закутана, мов мумія, сиділа у своєму запічку.

– Я, Іване, як тобі вже відомо, – почав старий, – нікуди не збирався їхати і нікуди не поїду. Куди викинуть? На вулицю? Мене старого? А як що до чого, то я і батька заберу до себе – вмістимось. І з голоду не вмремо… А ти, звісно, їдь, зійди з дороги, що з ними зробиш, коли їх розбісило! Проти такої хмари нічого не вдієш! Вже, кажеш, їдеш? І їдь! Я щось також не можу спати, все таке верзеться, ужі, гаддя… Не знаю, не знаю… І вона неспокійна, – кивнув головою на Маланку. – А як там мала? – запитав старий.

– Гарячкує, – каже Іван. – Моя вина. Усе ото казочку, та казочку, а у нас тут, диви, холоднеча. І застудилося мале. А як будеш мати змогу – зайди. Тут на хуторі все ще якось ніби затишніше, далі від тих очей завидющих, хай їм Бог простить, бо я то, грішний, простити їм не можу…

Маланка і собі почала щось, ніби крізь сон, вигукувати. Іван постояв, помовчав, сказав добраніч і пішов.

Той дикий, мов скажений собака, вітер. Він накидається і гризе людину. Шквалом налетіла і засипала землю мокрим снігом якась темнота, що злила верх і низ воєдино. Іван прямує крізь ту гущу, мов би на дні океану, доходить до хліва, щось там довго борсається у темряві, опісля тягне якийсь чорний, великий предмет. Ще згодом він виводить з хліва свою шкапу – одиноку живу тварину, що ще лишилася тут разом з ним, на неї налетів вітер, шарпає її хвостом і гривою, мов би хотів розірвати її на кусні.

– Стій, здохла тварь! – чути злий Іванів голос… Йому щось там не клеїться – руки мерзнуть, все мокре, посторонки не тримаються, коняка не стоїть спокійно. Нарешті, все таки готово. Підтягнулись під поріг сіней. У кухні вже гора клунків, свічка ось-ось догорить. Мар'яна десь там далі, певно з Вірочкою. Іван сердито хапає клунок за клунком, найкраще він би все те спалив, і носить на сани. Вмощує все і разом, як птах дикий, робить гніздо для Мар'яни з Вірою. До кімнати ввійшов навшпиньки.

– Спить? – запитав пошепки. Мар'яна відповіла кивком голови. Іван рвучко, сюди й туди, ніби він збирався цілуватись, обтер уста. – Чекай… Чекай… Помаленьку, – шепче він. – У кожух… – Мар'яна нагинається над дитиною, хвилинку в неї вдивляється, потім обережно обгортає ковдрою, підкладає обидві долоні під спинку малої, та одразу прокидається і квилить. Іван тримає розгорнутий кожух, Мар'яна швидко кладе дитину, і вже обоє швидко загортають її. І роблять те з поспіхом, мов би щось крадуть, їх руки дрижать… Дитина заквилила і заспокоїлась. Іван тримає на руках великий вузол, киває Мар'яні бородою, щоб ішла вперед. При відході вона здіймає лямпочку і присвічує дорогу. Відходять. Дві тіні тягнуться по помості, по стінах. У кухні ще горить свічка. Лишають її. У сінях дмухнув вітер, і лямпка згасла. Мар'яна сідає, Іван кладе їй на руки Вірочку, Іван умощує, бігає довкруги саней.

– Ну, як? – питає.

– Добре, – чує голос з купи лахміття.

– Не холодно?

– Ні.

– Нічого не муляє? – Запищала Вірочка, і він занімів. – Що? Що? – питає. Нічого. Вірочка вмовкає. Тиша. Можна їхати. Іван глянув ще раз на хату. Мовчанка. Темрява. Лише віконце батькової комірки легко ятриться світлом. Для Івана нема місця на санях, але йому і не треба його. Хто б пустив в таку ніч саму коняку. Він бере коняку за вуздечку. – Но!.. – Коняка напружується, шарпається і рушає.

Пішли. Дві глибокі колії від саней лишаються за їх спинами. Усе довкруги сіре, одноманітне. Лугом женеться і шумить вітер. Ноги грузнуть у снігу, коняка сильно напружується, Іван бігає від коня до саней, від саней до коня, поганяє, сам тягне, грузне в заметах, тяжко дихає, піт ллється з його чола.

І враз коняка зупинилася. Підбіг до саней, став за вітром, нахилився над темною купою.

– Як там? – питає тихо.

– Добре, Іване, – чує відповідь. А вітер б'є, а вітер хлеще, а вітер батюжить. Така хижа бестія та крилата звірюка, що виривається з-за ріки і женеться над землею. І час від часу чути гавкання собак, що долітає лише уривками. Іван не може довго стояти, не має сили. Не може знести того шаленого танцю землі і неба, біжить до коняки, поганяє її, а сам хапається за сани і вириває полозки із снігу.

– Но, ти шкуро! – Шкапа шарпає, пручається, Іван поганяє, біжить знову наперед…

До Лоханських прибули на світанку. Іван весь мокрий. Будинок запханий мешканцями – спить. Лише не сплять самі Лоханські – доктор і Марія Олександрівна, вони всю ніч чекають на Морозів. Доктор розпатланий, Марія Олександрівна бліда. Ходять усі навшпиньки, говорять рухами. Речі й коняку лишають під повіткою, люди втискаються до однієї кімнати Лоханських. Іван рішає тут не лишатися, і ніхто йому не перечить. Він хоче відійти ще досвіту, щось швидко їсть. Просить лише доктора, щоб він доглядав Вірочку. Вона спить, всю дорогу спала і лише коли зносили, прокинулась і запищала… А коли відходив, Мар'яна кинулась в німому пориві йому на груди, вона не промовила ні слова, лише рясні сльози залили її обличчя.

Іван вирвався і пішов. Втомлений, знищений, мокрий, він прокрадався крізь ще сонне містечко, зовсім подібний до злодія, якого женуть і якому нема місця між чесними людьми. І мав лише одно єдине бажання: десь знайти місце, щоб відпочити.

І аж біля восьмої години ранку, Іван опинився на хуторі у млинаря Білого, старого свого приятеля, що жив навпроти Решіток, на лівому березі. Іван перейшов ріку ще по льоду, який вже місцями потріскався і залився водою. Білий був колись заможним млинарем. Він мав млин, мав сад, мав дім. Було це гарне, барвисте місце над великою, пишною рікою. Тепер усе Це змінилося. Млина відібрали. Сини пішли на Донбас набувати «пролетарського стажу». Сад опустів. Старий працював ще лише, як «спец», не мав більші ні охоти, ні бажання займатись цим ділом, занепадав духом, все пророкував погане. Іванові дуже зрадів, а коли довідався, що з ним сталося, враз замовк, не вимовив більше ні слова, звелів старій подавати швидше сніданок. Їли разом мовчазно, лише час від часу старий кидав якесь слово:

– Е! Бурдюки! – і махав рукою. Івана нагодували, зняли його одежу для просушки, поклали спати.

Ліг, був дуже втомлений, а заснути не міг. Усе думи гнітючі мучили, і ніяк їх не міг позбутися. Куди і до кого вдатися? До Києва, до Петра? Боявся того Києва і того Петра, знав свого брата, але куди ще? До Харкова, до Андрія? Ні. Вже краще до Києва – ближче, зручніше, поїде, розгляне, а там побачить. Подасться десь далі, на Донбас, на Урал, на Кавказ. Думи, думи і думи…

А коли заснув, сон йому приснився. Той, що не раз снився йому, ще в полоні, бувало, а також уже тут дома. Ніби виїжджає кудись із свого подвір'я у світ далекий, під ногами лід сковзький. Він боїться, що провалиться, два гострі сліди лишаються позаду. Щось отаке завжди верзеться йому. Прокидається завжди змучений, із спітнілим чолом, ніби після тяжкої боротьби. І завжди, бувало, радів, що був то лише сон, що він нікуди не виїжджає, що він дома. І щойно тепер його пробудження було інакше. При першому дотику свідомости він зрозумів, що це не сон, а дійсність.

Дійсність. Іван лежить хвилину з розплющеними очима горілиць, дивиться перед собою у простір. Сон. Довга, довга невідома дорога, щось нове, якась нова, невідома епопея. І йому треба щось робити, перш за все треба йти до Мишка по документ. Він підводиться і встає…

Але на Івана чекає нова несподіванка. Вечеріло. З млина повернувся Білий і оповідає, що там люди говорять.

– Ех, Іване Григоровичу, – казав Білий, – там таке у тій вашій Ліпляві діється, що ані в казці розказать, ні пером описать. Комісія, розкулачення… На перший вогонь, видно, взяли вашу Ліпляву. Тридцять люда на Сибір шлють. А Микиту вашого, кажуть, вбито. Не хотів, кажуть, піддатися. Жінку й дочок забрали…

– Хто ж це вам казав, Даниле Петровичу, – здивовано не вірить Іван. То ж учора ще нічого такого не було…

– Як хто сказав? Усі говорять. Діти он до Решіток майже голі прибігли, сестра Макарихи Носової, що ото за нашим Тодоськом Кривим, прийшла ледве жива від страху. То ж шваґер її в тій самій комісії.

– Макар Ніс? – дивувався Іван. – Та ще вчора нічого ж не було.

– Учора не було, а сьогодні є. Сам Мишко здивований…

– Як то? То вже колективізація? Я читав про постанову п'ятнадцятого з'їзду партії в Москві, алеж то було всього кілька місяців тому…

– Колективізації ще либонь нема… Це лиш ліквідація залишків поміщиків…. – каже Білий. – Либонь і вас до них підтягнули.

– Ясно. Які там тепер ще поміщики. Десь-не-десь ще якийсь той хутір.

– А он дивіться у Загайцях Хоменко… Чотириста десятин…

– То ж має бути взірцеве господарство… А Хоменко, як і ви, лиш там як спец…

– Ну, а тепер і це далой! І мене ще, диви, викинуть… А Мишко перестарався, ясно… Щось там з Микитою вашим заївся, а той візьми якийсь обріз і вистріль у нього… І з цього пішло. Мишка ранено, Микиту забито, тридцять людей висилають на Сибір…

Іван приголомшений. Такого він не сподівався. Він мовчить. Біла подає вечерю.

– Отакі то, Іване Григоровичу, діла на нашій землі, – каже Білий і просить гостя підсуватись до столу.

Вечеряють мовчки, гнітючий настрій витворився в кімнаті. По вечері Іван усе таки виявляє намір побачитись з Мишком.

– Ой, я б вам, Іване Григоровичу, не радив… Попадетесь ні за цапову душу. Кажуть, зовсім з глузду з'їхав – казав Білий.

– Алеж я не маю ніяких документів… Ви ж розумієте, – каже Іван.

– Документи документами, а життя життям. Документи якось роздобудете, а запруть на Сибіряку, і загинете…

Іван це сам знає, але де вихід? Він усе таки спробує… Вдасться – невдасться.

І вийшов. Знов той вечір, та тьма, той вітер. Згущена, глибинна тривога. Йшов навпростець, бездоріжжям. З Ліпляви несло жахом, мов би там зненацька виникла чума. Коли підходив під село, перед ним дорогою в напрямку перевозу пробігла дівчинка, що все викрикувала:

– Ой, тату! Ой, мої тату! Ой, коли ж я вас побачу! – У темноті, у порожнечі, під шум вітру її голос звучав, мов голос раненої пташки. Іван не ризикнув іти одразу в ту гущу, вирішив зайти до хати того ж Макара Носа і розвідати, що там дійсно діється. Знав коваля Носа, не боявся його. Застав лише жінку Носову Пріську. Побачивши Івана, вона зойкнула, ніби побачила мерця, що встав з гробу.

– Ой, Іване! Бог святий з вами! Тікайте куди очі бачать! То ж Микиту вашого затовкли до смерти, двох комсомольців впало, Мишко поранений… А Наталку, чуєте, тягли, як стерво, кричала батькові, щоб кусав, а коли тягли Микиту – гукав на все село, Мишка сирою землею кляв, аж поки котрийсь, чуєте, не тріснув його ломакою по голові, і тепер не знати, чи ще живий. А Мишко таке виробля – страх бере! З ума, кажуть, зійшов.

Іван попросив махорки, Пріська щось там знайшла, крутив поволі цигарку, слухав, думав, а Пріська все гомонить:

– Кажу вам, Іване, не гайте часу і кудись їдьте. Тепер з ними нема мови – звірюки! Кажу вам – звірюки! І «мій» так каже, дарма, що його до тієї проклятої комісії затягли, пролетарський, кажуть, елемент, настоящий робочий… А я їм кажу – ніякий, кажу, пролетарський, а людський, ніякий мій чоловік не настоящий, а чесний коваль і чого до нього чіпляєтесь. А хіба помогло! Мишко! Все Мишко… І той Масляк з Канева… І кілька тих смаркатих комсомольців – Господи, Господи, і звідки вони такі на нашій землі взялися!.. Ідіть, Іване, ідіть! Не з'являйтесь їм на очі. То ж вони там на вас – Господи! І зітруть, і спалять, і з корінням вирвуть, а що ви їм, скажіть, поганого зробили? Що хлібом того виблюдка вигодували, що чесно трудились, що… Матінко Божа – спаси й сохрани! – враз посипались з очей Пріськи рясні сльози, і вона не встигала їх обтирати кістлявою, пожовклою рукою.

– То ви ще не знаєте, чи Микиту таки вбито? – уперше заговорив Іван.

– Думаю, що вбито, бо його там товкли, як гада якого, а потім затягли під дзвіницю…

Іван попросив ще щупку махорки, клапоть газетного паперу і вийшов. Не пішов у село, але не пішов і від села. Задніми городами, поза хатами йшов поволі, прислухався, що там у селі діється, зупинявся, вистоював… З боку райкому неслись викрики, в різних місцях гавкали собаки. Іван хотів би пробратися до хати Мишка і поволі наблизився до вулиці. На вулиці було порожньо, недалеко стояла церква з дзвіницею і там, мабуть, лежить Микита, як ще не забрали. Іван перейшов вулицю, зайшов під церкву. Густа темрява оповивала все довкілля, і він нічого не міг бачити. Деякий час стояв без руху, пробував зайти у дзвіницю, нічого й там не міг бачити і вже намірився йти назад, коли почув на вулиці гамір. Прислухавшись, розпізнав голоси кількох людей, а серед них і голос Мишка. Вертався, видко, додому, щось викрикував, затягав якусь пісню. Гучне товариство зрівнялось з церквою, Іван прислухався, чи, бува, не почує якесь слово, але чув лише викрики. Видно, п'яні пройшли попри церкву в напрямку Мишкової хати. Іван пішов назирцем за ними. Біля Мишкової хати вони розійшлися. Двоє пішло далі дорогою, а Мишко повернув на своє подвір'я. Іван прибавив кроку і нагнав його майже під хатою. Мишко, видно, з рушницею і має ліву руку на перев'язі. Під самими дверима Іван ураз заступає йому дорогу. Мишко від несподіванки отетерів. Хвилинку не міг промовити ні слова від здивування.

– Стой! Руки вверх! – ураз хрипло, на ціле горло викрикує Мишко.

– Не кричи! Не кричи! І так захрип, – промовив гостро Іван. – Прийшов за документом!

– За документом? – визвірився Мишко і хапнув здоровою рукою за рушницю. Іван схопив його руку.

– Слухай, Мишко! Не дурій. Кажу тобі людською мовою: давай документ! – Мишко в крик. Іван вирвав від нього рушницю, жбурнув її в темноту на сусідський город, штовхнув Мишка, що той полетів у грязюку, а сам миттю зник у темряві.

Другого дня у четвер і на селі, і на хуторі, і скрізь була рання, соняшна, блакитна тиша. Вітер за ніч розігнав хмари, і сонце ранкове вирвалося із-за обрію радісно, мов би після купелю. Хати і дерева, нашарпані вітром, стояли принишкло, втомлено, байдуже.

Лише біля райуправи рух і гармідер. Сходяться з усіх боків люди, одні з них стоять гуртами і на щось чекають, інші знов тиснуться до сіней, до середини хати. А там уже повно начальства у шапках за столом, і голова парткому Масляк, і голова райвиконкому Мишко, і двоє з центру, двоє міліціонерів, бриґада активістів з п'яти чоловік, комсомольці і інша подібна братія. Слово має Масляк:

– А я тобі кажу, раз власть приказує – действуй! – викрикує він, ніби душиться, ніби топиться і гукає рятунку. – Михаїл Іванович на цей раз підкачав, родича, бачте, жалько зробилося, а я вас спрашую: хто, як не він, первим власть совєтську встановляв, орден красного знамені на грудях носить, а тепер, значиться, на поп'ятки! Відступать! Куркуля злякався! Кров братня заговорила.

– Мовчаать! – вибухає Мишко і б'є кулаком здорової руки по столу. Сам знаю! Морозів сам розторощу! З корінем! З корінем!..

– А! А! Бачите! Бачите! – кричить Масляк.

– Прошу мене, товаришу партком, не повчать. Комуна наступає і відступу нема, кров за неї пролили на фронтах… Товариші комсомольці! – звернувся він до гурту обідраних, півзамерзлих хлоп'ят, що купчились біля порога під плякатом «Всі за колективізацію!» Приказую! Кожний бере сокиру! Пилу! Лопату! Кирку! Мотику! Хто що має. І ура на Мороза! Я первий! Понятно?

– Понятно! – загули хлопці.

– Подозвольте вопрос! – падає горловий голос з гурту бриґади активістів, що скупчилась справа при стіні під портретом Сталіна, і на ноги зводиться тонкий, високий, з горбатим носом чолов'яга, що сидів під самим портретом.

– Говорить товариш Hoc! – викрикує сердито Масляк.

– Братця! Товариші! – підняв на цілу октаву свій голос Макар Ніс. – Тож подозвольте! Тож нада войти во вніманіє! Комуну строїти? Разві ви не бачите, що все ето, як єсть, тьомная маса? Хто з них, скажемо, читав Карла Маркса, або і самого Леніна? Ленін, звєсно, писав: без комуни жить нільзя, а от баба Ксенька хапається за рогача і репетує: кишки випущу! Комунало б вам по печінках, а того і не понімає, що прийде комуна, і всьо даром!

– Ні чорта не даром! – нагло озвався Мишко.

– Хто не работает, тот не єст, – поправляє Масляк.

– Так, з позволенія, казав Ленін, я тут при чом? П'ятий том, двісті тридцята страніца, – зрезиґновано борониться Ніс.

– Товариші! – озвався знов Масляк. – Так з сокирами. У два часа всі тут! Понятно?

– Понятно! – загули всі.

Була година дванадцята, люди, хто куди, розходились, на станції стояв вантажний вагон з людьми, вулицями проходили обідрані у цивільному люди. Велика, пригноблена мовчанка стояла в повітрі.

І враз біля другої години на ясносиньому небі від півночі з'явилася велика, сиза, освітлена сонцем хмара. Спочатку люди так і прийняли це явище, як хмару, але згодом, згодом почали казати, що то не хмара, а дим, а ще згодом пробігла чутка, що то горить Морозів хутір.

Комсомольці і активісти, що саме збирались мляво з різним знаряддям, щоб рушити на той хутір, нараз заметушилися. З райуправи вибіг Мишко з рушницею, за ним Масляк за Масляком головні активісти. Мишко, з рушницею через плече, дивився, дивився на небо, що на ньому саме вимальовувалась величезна, сіра, горбата потвора…

– Товариші! – заверещав Мишко, ніби його душили. – Вперед! За мною! – зірвав із себе рушницю і однією рукою вистрілив у повітря.

Юрба з сокирами, пилками, лопатами заворушилась, загула.

– Вперед! За мною! – кричав Мишко і побіг. За ним рушили інші. Бігли ніби навперейми. Згодом слабші почали відставати, сильніші побігли вперед, і юрба розтягнулася. Мишко все біг першим, все кричав, підганяв інших, вимахував рукою, стріляв у повітря. З'явився вітер, хмара на небі все наближалась і наближалась, запахло пожежею. Деякі вже втомилися і засапані, спітнілі звільнили крок. По годині бігу передні активісти на чолі з Мишком й Масляком добігли до пожежі і з розгону зупинилися перед нею, ніби перед якоюсь несподіваною прірвою. Все довкруги горіло, властиво догоряло – клуні, повітки, стайні, хата. Стояла лише трохи далі хатина Кандора. І ніде нікого не видно. Повна тиша, повна порожнеча. Мишко знов почав кричати, розмахувати рукою.

– Ну, Морозики! Ми тепер з вами поговоримо! Рубай! – скомандував він на комсомольців, що вже прибігли, і сам перший, з якоюсь вийнятковою, звірячою люттю, вихопив у якогось комсомольця сокиру і правою, здоровою рукою почав сікти якісь кущі аґресту, що попалась йому під руку. – Рубай! – кричав він. – Виривай з корінем гадюче куркульське плем'я! – Усі, що були, кинулись на сад – валили, рубали, різали…

Сонце хилилось до заходу, вітер поніс димом понад спинами активістів, їх заливав піт, вони кашляли, їм забивало дихання, але вони далі тяли, різали, валили. Накинулись і на хату Кандора, але Масляк заборонив їм це.

– Батрак же, не бачите! – кричав він до людей. Люди лишили хатину. Коли сонце запало за обрій, робота була скінчена. Мишко, зовсім втомлений і знесилений з скривавленою рукою, вже не стояв, а сидів на високому пні яблуні, біля нього купчились активісти, засапаний і мокрий від поту Масляк почав говорити промову, що ось так, мовляв, як ми розправились з оцим гадючим, куркульським гніздом, так розправиться совєтська влада з усіма ворогами робочого народу. – Товариші! Нікому пощади! Залізною мітлою вимітай ворогів народу! Виривай їх з корінем! Нищ, бий, ріж! – І коли він дійшов до того, що хоча самі Морози і уникнули нашої кари, але ми їх ще знайдемо і на дні моря, з темноти від пожарища впав голос, якого ніхто не сподівався.

– Так, так, хлопці! Бий їх! Вали! – Усі глянули у той бік. Там стояв опертий на милиці дебелий дід. Догоряюче, червоне сяйво заливало його своєю гострою фарбою. Кандор. Усі здивовані. Мишко встав. Дід підступив ближче. – Втомився, хлопче, – промовив він до Мишка. – Попрацював. Вдоволений. П'ятдесят років дядько твій дурний будував, а ти ось впорався за півдня, ха-ха-ха!