Текст книги "Темнота"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 32 страниц)

VI

Андрій Мороз лишається в Чіб'ю гостем – благо дістав від Ольги вість не дуже квапитись до Харкова, що його ніяк не тішило, бо знав цю мову часу. Іван обіцяв поговорити з ним, але ось минає тиждень, а його як нема так і нема. Погода далеко не майська – дощі, вітер, снігові хурдиґи. Але Андрій ніяк не скучає, безліч нового і цікавого приготовано для нього життям. Йому, зрештою, щоранку сніданок добрий, іноді просто в ліжку, іноді, як погода дозволяла, на веранді, майже над рікою на тлі туєвої алеї, що добігає до ріки і там сходами западає до прозорої гладі. Обід в ясній, просторій їдальні з тими натюрмортами і тими краєвидами олійними, в товаристві Людмили, коли вона дома. Вечори в бібліотеці, новій величній, як храм, Івановій робітні з тим масивним столом полірованого, сірого ґраніту і розмови з Людмилою за чашкою кави і за цигаркою «Зефір».

Якось з Мишком Калиниченком зустрівся. Був ще в ліжку, як увійшла Наталка і сказала, що з ним хоче бачитись Мишко. Андрія це зацікавило, каже хай зайде.

– Я, – каже Наталка, – дивлюсь у вікно, когось жене геть вохрівець, а той не йде. Приглянулась – Мишко. Ей, – кричу, – Сапєга, не тронь, хай увійде, я просила…

Мишко всунувся обережно боком до піввідкритих дверей – маленький, з фуфайки вилазить вата, волосся сторч, під носом держить подрану шапку-будьоновку.

– Заходь, заходь, Мишко, – каже Андрій.

– Я очінь грязний, як видиться, – каже той.

– Нічого, сідай, говори, давно не бачились.

– Можна сказать, давно, – каже той і присів на краю фотелю. – Прослишав, що яко прилетіли і думаю зайду.

– Чому ж шапки не положиш? – питає Андрій, – може закуриш?

– Так що ж закурив би, так нільзя. Вохровець нечаяно по носі торкнув…

Відняв будьоновку, а на вусах червона пляма. Обтирав рукою, а руку обтирав об подрані штани. І все таки закурив.

– Що ж тут робиш, Мишко? – питає Андрій.

– Дєло роблю, університет прохожу. Небіжчик наш Ленін, царство небесне, всігда казав, пусть кожна кухарка міністром буде, а я от два годи і вісім місяців за кіньми університет занімаю і все на місці. І ще восім годов маю. Мені хорошо, що мені, куда тут райпродком. Тож сказали, що колективізацію зірвав, що пив пропоєм. Що пив то пив – признаюсь, але колективізації не зривав. Тут ось половина нашої комсомоли – хай спитають. Сама зірвалась, і як було, скажете, не зірватись? Людей, як скот женуть і вбивають, і тягнуть за ноги друг друга, а потім кричать урожай давай. Де візьмеш урожай – будь ти тричі проклятий! А потім саботаж… Мені п'ятдесят восьму статтю пришили і подавай, кажуть, спільників. Я їм кажу – кров за власть совєтську проливав, рани показую, а вони ребра трощать, зуби вон, шість тижнів, кляті, кололи, а потім все таки Петьку, що свинаря Проця, підставили, а той подлєц в очі каже: ти, каже, лисий чорте, хутір Морозів спалив, а тоді я: ага, кажу, то ти так? Ех, ти, кажу, воша пліснява… І така, знаєте, злість поняла і кажу я тому самому Рокиті, слідчому такому, і кажу тому хамському синові: не я, кажу, хутір спалив, а він!

– Як то він? – озвався Андрій здивовано.

– Він! Петька Проців, свинарський син, хутір спалив, їх там п'ять було, так і в протокол записано, жаль, що Петьки нема, стукав в камері, тому втопили в параші кошеня миршаве, а то б він сам сказав. І старого в огонь вкинули…

– Чи не брешеш часом, Мишко? – знов озвався Андрій і почав вставати.

– Чого ж тут брехать, слідчий ви чи що? Просто кажу для історії, правда мусить наверх вилізти, – Петьку, як був потягли, а Петька весь комсомол потягнув, вони прахвости і Кандора з дочкою в Гісен на мороз вивезли і скинули просто в снігову яму, що отам на кручі, знаєте, де колись, не раз наші гуляли і співати вечорами при огні збирались.

– Алеж для чого? – знов питає Андрій.

– А! Для чого? Питаєте. Питай нашого брата, що голову на задницю зміняв – допитаєшся. Сказано ж враг класовий, значить крути шию, а тепер, диви, докрутилися, он моя Ганна пише, батько, пише, на плоті повис, просто, каже, на плоті повис, нема чого, каже, їсти, наповал всі дохнуть, всі за шором, ні правий, ні лівий, як миші труєні, а я їй іноді порції тисячу шістсот грам посилаю і тут заслуга Іванова, бо коли б не послав на конюшню – сам би здох в багні, а більше не можу, нехватає на більше, весь і так ізорвався.

Мишко ще щось хотів сказати, та Наталка перебила.

– Ну, досить, Мишко, з тебе, – каже Наталка, що саме увійшла порядки робити. – Поговорив і досить. Іди, бо зараз прийде начальниця, і більше не приходь, бо вохра заб'є… – Мишко, як стій, зірвався, затупцював на місці, на всіх ще раз глянув, сказав «досвіданія» і скоро змився. А Андрій щось думав і поволі одягався. – Скорше, скорше, Андрію, Людмила просить зайти, там і поснідаєш. Напевно Мишко скаржився. Нічого, хай поскаржиться. Тут його з таким професором Кругловим спрягли, от же парочка, чорт сім пар лаптів сходив, поки їх до купи зігнав, а Іван раз було велів його за жінок вишмагать, позаводив жінок, а тут не дозволено, розсаджують сифіліс… Ой, же ж і жалівся! Гірко плакав. Як, каже, Іван? І мене? А я йому: Мишко, кажу, мовчи. Ой, мовчи, Мишко… І диш тільки… Вдягайся, вдягайся, Андрію, швидше…

Андрія ці вісті дуже дивують, в голові повно думок різних, він знав також Круглова і чув його лекції. І потім згадав Виноградова, він десь тут близько і як до нього дістатися, контакти з «заключонними» стороннім строго заборонені, але треба щось зробити. Тож Ірина для цього якраз прибула і ревно його благала, і він їй обіцяв.

Андрій пішов до Людмили, любить в неї бувати, там повно світла, простора кімната з виглядом на Чіб'ю-ріку. На цей раз Людмила була ще не одягнута, сиділа у своєму рожевому теплому халаті перед дзеркалом туалету і чистила нігті. Андрій увійшов, привітався з добрим ранком, запитала, як спалось, що снилось, а потім каже, може його цікавить ота газета. Андрій взяв газету, переглянув усю, але нічого цікавого не знайшов.

– Нічого цікавого, – каже він.

– А подивись там на останній сторінці, петитом.

Андрій дивиться і бачить дійсно петитом маленька заміточка, між повідомленням про «Ансамбль шахтярської пісні і танцю» і заміткою «Пригоди». «Харків, 13 травня (Тел. влас. кор.). Сьогодні пострілом з револьвера покінчив самогубством письменник Микола Бич. Причина – нервовий розстрій».

– Ти, розуміється, знав Бича? – питає Людмила і далі чистить нігті.

– Знав, – каже Андрій.

– Це, здається, той, що «геть від Москви»? – каже поволі, дивлячись на нігті, Людмила.

– Той, – каже Андрій.

– Ніколи не слід в таких випадках казати все в голос, – каже Людмила. Андрій мовчить. На столику пачка «Зефіру», і він закурює. – Ви дуже гомінкі, – продовжує своє Людмила, – а між тим мовчазно можна зробити інколи значно більше, ніж… І може тобі тепер буде більше зрозумілим, чому ти опинився тут? Буваючи в Москві… Я чула… Викликали, мовляв, Ольгу… Питали про… тебе… – Людмила старанно глянцує свої нігті… – Ти, мовляв, дуже захоплювався «самостійною»… А тепер, знаєш, у Европі новий курс, Німеччина щось там міняє шкуру і поки суд та діло із «самостійної» можуть залишити ріжки й ніжки. Розумієш? Тому і прочісують… І дуже старанно… – Андрій вперто мовчить, міцно втягає в себе дим і пружно його випускає. Людмила інколи позирає на нього…

– Ти знов просив за професора Виноградова… Це батько… Як її? Тієї артистки?.. Ну, гаразд. Я цікавилась, які обвинувачення має за собою цей муж учений і, уяви, мені сказали: буржуазний націоналізм. Та він же русскій, викрикнула я…

Перерва. Людмила з усіх боків оглядає свої руки. Гарні. Рожеві нігті, довгі елястичні пальці. Андрій мовчить далі…

– От і все, – каже Людмила. – І сьогодні їдемо з тобою верхи на молочну ферму в Усть-Чіб'ю… І нас там покормлять свіжим молочком. Згода?

Андрій пропустив це питання.

– Я не просив за Виноградова, – промовив він. Людмила глянула на нього питально. – Я лиш хотів знати де він, як він… Чи не можна б йому допомогти…

– Ха-ха-ха! – розсміялась несподівано… Андрій бентежиться, але намагається триматися. – Ти даремно хвилюєшся, – каже Людмила. – Я тебе достатньо зрозуміла, і все буде зроблено. Його знайшли у бараках відсталих і симулянтів, де дають триста грамів хліба. Мав при собі мішки рослин півночі, цілі ночі над тим просиджував, перешкоджав іншим спати і не виконував норми. Я звеліла перевести його до культпропу, мені сказали – нам учених не треба. Тоді я сказала дати його кудись в природу…

– Дивуюсь, що Іван так довго не звернув на нього уваги, – каже Андрій.

– Іван, голубчику, не може мати стільки уваги. У нього їх вісімдесят тисяч…

Ні, ні… Андрій не те хотів сказати. Все те разом. На думці і те, і друге… І Бич, і Ольга, і Мишко. Курить, тільки курить. І мовчить. Жилки на чолі набрякають, дриґають м'язи на щоках.

– А ти не хвилюйся, – продовжує Людмила, чистить далі нігті, покриває їх блідорожевим лаком, не дивиться на Андрія, нога на ногу заложена, одно коліно з клинчиком стегна визирає з-під халату. – Хвилюватись нема причин, – казала вона, – ти смієшся з мене, і я тебе розумію, але повторюю: хвилюватись нема причин. Ми з м'якого металу ковані, і нам бракує гарту. Твердо, розумію, але глянь у вікно – скільки простору. Шоста частина світу під нашими ногами.

– Знаю, знаю, – казав байдуже Андрій, думав про інше.

– Мало знати, треба бути на місці. Ось Іван. Кандидат на наркома. По силі один з перших в союзі. Сама чула: його б на наркома. І коли б тільки Маркса погнать до чорта, та всі ті лінії. А тобі книги писати про наш Ухт-Печорськ, про кров девонську і нічого не боятися. Поки Іван стоїть, все стоїть…

Дівка внесла сніданок і поставила з тацею на туалетному столі.

– Маріє! Скажи Наталці, щоб коні нам приготовили. Верхові. Неґуса і Бистрого. Сьогодні не обідаєм дома. Де пошта?

– Пошта внизу, – каже Марія.

– Казала, моя пошта має бути негайно принесена сюди. Кожного ранку!

– Слухаю, – каже Марія і виходить.

– Сексот, – каже Людмила і киває головою в слід Марії… – Не думай, що тільки над вами, добродію, око держать. Над нами також, і я вже казала Ягоді: коли вже конче хочеш знати, що ми кожного дня їмо – чорт з тобою, але пристав когось дотепнішого, Марія дура. А він мені каже: не мені потрібно – діло вимагає. Знаю, кажу, – діло, але дура лишається дурою… Присаджуйся ближче…

Їли білий хліб з маслом і печенею з оленини і пили каву з бісквітами. Людмила оповідала про Берлін, була там кілька місяців двадцять восьмого року. Знає також Париж, і Рим, і Лондон. Андрій перед нею учень першої кляси.

– Ну, що ж пруси, – казала вона. – Домагаються «равму», а Гітлер «Майн Кампф» пише. Тепер кожний дурень покаже йому язика. Це все одно, що твій Бич. Від Бича до Гітлера дорога далека, але… Хто зна, хто зна… – і вона закурила, видувала дим і байдуже думала. Потім несподівано встала, скинула халат, залишилась в самій білизні, пішла до сусідньої, Іванової, сполученої дверима, кімнати, принесла купу засмальцьованого убрання і кинула перед Андрієм. – Передягайся, – каже, – це Іванові рейтузи, думаю пасуватимуть… – І сама почала також одягатися до верхової їзди.

Вони виходили поруч вниз сходами, світило у всі вікна сонце, перед сходами Мишко тримав пару осідланих, блискучих, карих коней. Андрій почував себе не зовсім зручно, все тверде, тяжкі чоботи. Давно вже не сидів на сідлі.

– Здоров, Михаїл! – каже Людмила. – Як там Неґус?

– Нічого, – казав Мишко. – Поправився. Підкова була затісна.

– Дивись мені, Мишо! – і погладила Неґуса по шиї, а потім плеснула по стегні. – Це вже мій хов, – звернулась до Андрія. – Іван весь час сивих тримався, чи ж не краще вороні? Як дзеркало. Ти береш Неґуса, він смирний… – А сама взяла Бистрого, пару разів плеснула по його шиї вставила ногу в стремено і стрибнула в сідло. Андрієві так не йшло. – Поможи, Михайле, – кричала Людмила. Миша кинувся помагати, але запізно. Андрій уже на сідлі, Неґус танцює, Андрій хвилюється, а Людмила сидить рівно, посміхається, її Бистрий підняв голову і стрілко наставив вуха, ніби дивується. – Пішли, – каже Людмила, торкнула Бистрого острогами, і той рушив легким бігом. Андрій пару хвилин шукає рівноваги, знаходить її і пускає Неґуса. Вони їдуть поруч довгою, як стріла, рівною, алеєю, а тіні смерек і сяйво сонця швидко чергуються на їх спинах.

Через півгодини вони їхали рівниною здовж Чіб'ю в напрямку північного сходу до берегів Іжми. Тайга жила гуками дикого голуба, перекликом сов… По небі тягнулись ключі диких гусей і зграї диких качок в напрямку півночі… Тундра на очах росла, крилась ситими барвами, поспішним квітом черничника, брусинника, килимами яскраво-зелених мохів, що чергувалися з льодовими вилежнями, наповненими прозорою, темнуватою водою, купками низьких, розлогих берізок древнього віку, сторчанами півзасохлих модринок, стовбурами розлогої, карлуватої сосни, гуртами смеречок. Коні бадьоро ступали по нерівному торфовиську.

Сонце намагалось все це оживити, надати вираз весни… Воно старанно виливало все своє тепло і світло, освіжало сірість неба, підбарвлювало хмарини, що пливли десь звідти, як Біле море… По землі десь-не-десь попадались вишки нафтові, сірі, приземні хижки людських мешкань, штабелі різаного дерева і самі люди, у ватянках, у шапках-вушанках, у брудних валянках.

Верхівці їхали мовчки, лиш час від часу Людмила робила зауваги:

– Бачиш вишка? Номер сімнадцять. Одна з найкращих. П'ятсот тонн дала. – Або: – Бачиш отам рубець тайги? Там розорюють землю під посів.

– Що ж тут може рости? – питає Андрій.

– Все, – каже Людмила. – Іван хвалиться, що там яблуні зацвітуть…

Далі їхали мовчки, Андрій вдивлявся в гущавини гайків, іноді зграї куріпок виривались з-під них і летіли з гамором пружньо в далечінь.

– До якого табору належить ця місцевість? – цікавиться Андрій.

– Ухт-Іжма, – каже Людмила. – Нафта, радій… На промислі номер два три грами радія добули. Гелій тягнемо. На Кожві кораблі будуємо… Цього року вісім тисяч тонн барж дали… Їхали далі мовчки, Андрій посвистував, відчував з незвички невигідність сідла.

– А скільки всіх таборів? – питав.

– Шість, – чує відповідь спереду. Людмила все знає.

– Сєвжелстрой схід – Кожва-Воркута, вугіль, ліс, три корабельні. Сєвжелстрой захід – Княжий Погост-Кожва – ліс, дороги, залізниці. Печорський – ліс, сільське господарство, транспорт, корабельні. Усть-Вимський і Куломський табори, вздовж правого берега Вичегди – ліс, цегельні, автотракти. Головне ж – Кожва-Воркута. П'ятдесят тисяч робсили, а за пляном має бути чотириста тисяч…

Людмила вмовкає. Їдуть далі мовчазно. Андрій передумує почуте. У ньому все вальцює, ніби у великій машині – простори, робсила, нафта, вугіль, вишки, табори… Людмила знов говорить:

– Іван каже, що це багатющий край. Каже, тут земля сама проситься до рук, а рук нема.

– Як же нема? – автоматично питає Андрій. Людмила не відповідає.

– Іван каже, що цей край може бути самовистачальним… Експортовим… Ситим… – Андрій думає, Людмила думає, їх коні ритмічно ступають, іноді спотикаються на вибоях… – Люди, каже, дістають за дев'ять годин у шахтах за полярним кругом вісімсот грамів хліба денно… Й переважно люди з України… Й переважно хліб з України… – додає Людмила, а Андрій здригається від несподіванки, думає швидко і нервово, і мовчить вперто, мов би йому уста запаяно оливом.

Їдуть далі, вітер потягає зліва, в повітрі відчувається гнилувата вогкість. Починаються луги, місцями видно накопичення криги, погнуті дерева обдерта кора берізок… Це, видно, долина ріки, і тут, видно, господарила повінь, ґрунт під ногами зовсім вогкий, і місцями грузнуть копита коней, Людмила знов говорить:

– Іван каже, що коли б дати сюди вільну ініціятиву, вільний труд і господарські голови, тут, каже, можна…

– Людмило! Дивись! – перебиває її Андрій. Величезна зграя диких гусей кількома ключами зовсім низько з шумом виринула з-над верхів тайги. Широкі крила птахів різали чисте повітря, довгі шиї стрімко витягнуті вперед, червоні лапки щільно підігнуті під хвости. – Спішать, спішать, – каже Андрій. – Тягне їх полярна сила. Могли б собі у багнах Каспію сидіти – ні… Крига їх манить. Боротьба з кригою. А дивись, – казав Андрій і показував на купи прозорої криги, що лежала на завоях гравію і розтавала на сонці. З-під льоду струмками текла вода, що одразу всякала в землю, а побіч купами цвіли яскравим жовтим квітом болотяні рослини. Тягнуло свіжістю від води, маленька доріжка тікала тепер на північ, вирізи колій були заповнені рідким мулом, місцями стояли калюжі, відбиваючи в собі галуззя березок…

І незабаром виринула широка місцевість під тайгою, а по ній в різних місцях розкинуті сірі, дерев'яні, приземі будівлі. Два великі, кудлаті, жовті пси вибігли з гавкотом назустріч вершникам, череда корів гнідої масти паслася попід лісом, там також вешталось кілька людей… Вершники рушили швидше і під'їхали до будівлі з дерев'яних брусів з маленькими віконцями.

– Стій, – каже Людмила. – Ми на місці… – і позскакували з коней… Коні були заляпані багном, тяжко дихали… Назустріч вершникам стежкою від довгої, приземої будівлі, йшла жінка, загорнута у ватяний одяг з широким, округлим, червоним лицем…

– Що треба? – непривітно заговорила жінка на привітання Людмили, низьким, зухвалим голосом.

– В гості приїхали, Надеждо Олексіївно, – каже Людмила.

– Заходь, – каже жінка і йде попереду в напрямку вузьких дверей хижі. За нею пішли Людмила і Андрій. В середині сумерк, пахне вогкістю, двоє маленьких вікон ледве освітлюють малий простір.

– Як поживаєш? – питає Людмила.

– Та от ніяк не поживаю, – каже жінка. – Існую, дияволи прокляті! Сідайте, – каже жінка. Гості сідають на дощаній лаві. Робиться видніше і в кутку помітно маленьку, срібну іконку, що стоїть на трикутнику; перед нею згасла лямпадка червоного кольору. На цвяшку висять разочком чотки. На маленькому столику під іконкою чорний, дерев'яний хрестик і книга, мабуть, Євангелія.

– Ти тут сама? – питає Людмила.

– Сама, – каже жінка.

– А де ж Лія Шміт?

– Прогнала стерву, мерзенна безбожниця, Бога почала осквернять, – казала сердито жінка, уста її здригалися, очі дивились гнівно. Андрій дивився на неї мовчки, видно, вона його цікавить. Жінка ж іноді позирала на нього, прицінюючись, що це, мовляв, за поява така, може навіть догадувалась, що це щось від Мороза, ненавиділа того всіми фібрами своєї душі, і це видно було в неї, кожна риска кричала криком ненависти.

– Не з Морозів будете? – запитала враз Андрія.

– Брат, – відповів той спокійно.

– Прахвост ваш братчик, скажу вам одверто, дияволові душу продав, клятий, – заговорила жінка.

– За що ти його так не любиш? – запитала Людмила. Та позирнула малими очима з глибоких щілин, пожувала товстими губами…

– За Русь святую, – відповіла та. – Каналії топчуть землю нашу православну, а той паскудний нащадок славних предків помагає їм. Здохли б без нього. Самі себе зжерли б. Окаянні!

– Мороз не їм, а собі, а вам помагає, – каже Людмила.

– Що ти тут розумієш?.. – Жінка люто блиснула очима. – Христос – Бог! – проговорила вона з притиском. Пантократор! І казав Він любити! А Маркс казав ненавидіти.

– І ти ненавидиш, – каже Людмила. – Значить ти марксистка.

– Мовчи! Знаю різницю між добром і злом! – казала жінка.

– А що казав Христос? – питає Людмила.

– Христос взяв бич у руки і прогнав торгівців з храму, – каже жінка.

– І казав: люби своїх ворогів. Прощай їм. Молися за них, – казала Людмила.

– Не вороги вони. Відпадки людства. Виверженні пекла, – казала жінка і вся дрижала.

– А вони, – відповіла Людмила, – зовсім те саме про тебе кажуть.

– Вон з моєї хати! – враз крикнула та і піднялась із свого місця.

– А що як ми не підемо, – казала Людмила і дивилась просто в очі жінки, – а ти по доброті своїй християнській та візьмеш та почастуєш нас молоком свіжим, та сирком пахучим нас погостиш, та масличком поконтентуєш, га, Олексіївно? Ось цей ось Мороз письменник, і він про тебе повість напише… – Олексіївна враз заспокоїлась, знов присіла, глянула на Людмилу, на Андрія і сказала:

– Не треба. Не можуть вони правди написати. Знаємо їх писання. Читала, – промовила спокійніше жінка.

А Людмила казала:

– Ну, а коли б ти та писала про них? – Очі жінки знов грізно блиснули.

– Я б про них правду світові сказала, я б їх ізвергів назвала їх іменем. Скільки невинного люду мором виморили, скільки сліз, крови пролили.

– Зовсім те саме говорять вони про тебе, Олексіївно, – спокійно казала Людмила, чекала нового вибуху, але такого не сталося. Олексіївна з люттю замовкла, щось в ній сіпалось, потім встала, підійшла до полиці, зняла нервово горщик глиняний, зняла ринку велику, череп'яну, полив'яну, зняла дві ложки дерев'яні і все те на столику малому побіч книги поставила. А потім до всього додала кусень чорного, гливкого, подібного на торфову цеглину, хліба.

– Присідай, – кинула вона, а сама вийшла. У горщику молоко виявилось, Людмила налила повну миску, ламала хліб собі і Андрієві, і вони разом їли. Молоко було свіже, смашне, гості мали добрий апетит, і їли завзято. А тоді Людмила шепнула Андрієві:

– Як з'їмо, не дякуй їй, а перехрестись до її ікони і скажи: дякую, Господи, що наситив мене… – Увійшла знов Олексіївна і принесла на терелі дерев'яному кусень сиру білого, грудку масла жовтого. Все це також поставила перед гостями. А сама мовчала, сиділа на обрізкові колоди, вирізаної на подобу стільця з поруччями ззаду, уста міцно затиснуті і щось гостре, настирливе було у виразі її обличчя.

І коли ті поїли молоко, сир, масло, хліб – обоє встали, поклали три рази хрест на себе і промовили:

– Дякуємо, Господи, що ти нас наситив… – Олексіївна враз просіяла, ніби на неї раптом упав гострий соняшний промінь і лагідно промовила:

– Так! Так, роде чоловічеський! Господу, Господу! Не людям! Він нас сотворив. Він нас кормить і поїть! І йому дякуй, бідна людино!

І після того вона стала лагіднішою. Людмила спитала, де є той професор, якого вона сюди послала.

– Професор? – знов сердито озвалась вона. – Там при телицях. – Андрій з Людмилою лишили її і вийшли.

– Що сіє значить? – запитав Андрій, – і що за трагічна особа?

– Княгиня, – шепнула Людмила. – Госпожа Вяземськая. Древнього роду гордий нащадок…

– То Виноградов тут? – питає далі Андрій.

– Зараз побачиш, якщо дома… – Виноградов був дома, поїв телят, був зовсім змінений, зовсім білий, стрижений, дебелий, сухий і так само в брудній, подраній фуфайці і валянках, як і всі. Андрія не пізнав. Людмилу привітав байдуже, а коли та сказала, що це ж молодший Мороз, старий отетерів.

– Андрій Григорович? Як? Теж? – і в голосі відчувся острах. Андрій обняв старого, притиснув до себе, робив це мовчки, ніби боявся слова.

– Ні, я лиш гість, Володимире Володимировичу…

– І слава Богу… Так заходьте хіба… У мене тут буда, – і показав вхід просто з телятника. В самому телятнику було чисто, просторо… Старий повів гостей до свого мешкання, – квадратова комірка з маленьким віконцем під стелею, кроків три в промірі, нари з дощок, на нарах солома, столик і кусень обрізка колоди… І скрізь розкладено рослини всякі, різних форм і виглядів, а на столі купа брудного, сірого паперу і пляшечка з чорнилом і ручка з кусника тріски… Просив гостей сідати, та не було на чому.

– Ну, як вам тут? – питала Людмила.

– Ах, Людмило Карлівно, все було б, як було б, але та страшна Вяземская. Я вже думав назад до бараку відсталих проситися. Суцільний жах. Та це ж тиран, яких не знайдеш… Представте, що вона з нами робить: вона служить північні богослужби у себе і змушує нас вставати, йти до неї і молитись. Телята для неї також божество. Заставляє мене їх мити щодня, а от що ми два роки білизни не міняли – нічого. Сама ходить місяцями немитою… Одним словом жорстокий деспот, що визнає тільки те, що відповідає її особистому вподобанню.

– Алеж, професоре! Я думала – тут молоко, тут природа, – каже Людмила.

– Розумію, дякую, але… ну, не можна. Тут її всі проклинають. Я думав, було, зайнятись селекцією деяких сортів збіжжя для цих країв. Куди там! Телята. Я хотів, було, перевести деякі спостереження над процесом зростання рослин в цих широтах під впливом соняшного проміння першого весняного періоду, – де там, – телята! Тут трапляються чудові, рідкісні екземпляри, так званої, льодовикової фльори – не до них, – телята. І головне, страшенно цікаво прослідкувати вплив ґрунтів на процентовість тяжких металів в організмах рослин. Вже давно доказано, що ґрунт дуже впливає на кількість тяжких металів – заліза, марганцю, нікеля, кобальта в рослинах, але нам було б винятково цікаво прослідкувати саме дану фльору, особливо у зв'язку з гірничо-промисловим характером цих ґрунтів. Це в свою чергу значно полегшило б пошукувальні ознаки місць походження металів і копалин взагалі… Це дуже цікаво, так, наприклад, вивітрювання гірських пород, мінералів і рудних місць походжень, збагачених тими чи іншими хемічними елементами дуже сприяють розсіванню тих елементів в біосфері. В результаті витворились ареали розсівання хемічних елементів – біогеохемічні провінції. Ґрунт і рослинність… – і професор почав довгу, цікаву лекцію на цю тему. Сипав без перерви «едафічна фльора», якісь «галофіти», якісь «тласпі калямінаре», що мають тринадцять відсотків окису, якісь «літотамніум рамульозум» і інші, і інше, цілі формули мінералів рослин. І він зовсім забув, що гості його стоять, що вони не для цього сюди прийшли; він захопився, очі його загорілись, він напевне уявив, що перед ним авдиторія, студенти, науковці, відкрив свою душу, розпустив фантазію, розгорнув знання. А Андрій і Людмила не перебивали його, слухали це, як музику, високі тони душі бриніли в тих словах, сяйво било з поморщеного чола цієї людини. Але раптом старий сам отямився, засоромився сам себе, почав вибачатись… – Ах, вибачайте… Ну, от бачите. Здурів на старість. Але як, але як… Як і де вас посадити? – заметушився старий.

– Володимире Володимировичу! Не хвилюйтесь, не хвилюйтесь, – казав Андрій. – Ми зараз і так відходимо, я хотів лише запитати вас таке нескромне питання, ви мені, розуміється, вибачте, я хотів запитати – за віщо вас заслали сюди?

 Старий враз ніби одерев'янів, якогось болючого місця було враз заторкнуто, і він лиш промимрив невиразно:

– Не знаю, голубчику, не знаю. До цього дня не знаю… Якийсь буржуазний націоналізм український, алеж помилуйте! Що? Де? Коли? Я сам рускій з діда, прадіда, єдність землі російської для мене важлива справа… Правда, я пару разів висловлювався, там то там, принагідно і між іншим, що ми рускі повинні шанувати почування наших співгромадян, як шануємо свої власні, я говорив за мову українську, бо як же може бути інакше, це цілком природно, що ми не маємо права переслідувати наших співгромадян за їх мову, калічити їх душу, їх характер, переводити різні вівісекції мільйонів людей задля того тільки, що вони мають іншу від нас говірку, алеж це я говорив не в інтересах України, а в нашому російському інтересі, в інтересі якраз єдности, добра, порядку. Я вважав і вважаю тепер, що ми могли б жити спільно, як живуть англосаксонські народи, як живуть народи Швайцарії, але передумовою для того конечний чесний, порядний, законний між нами контакт і поділ, а не якесь постійне обдурювання, перекручування дійсности, беззаконний грабунок, насильство над найелементарнішими святощами життя людей… Ні, ні! Коли так – хай засилають. Що ж! Я переконаний, що я за чесне діло несу свій хрест, і майбутність мене не осудить… А інших гріхів не маю за собою, – закінчив старий. І враз йому прийшла одна мисль, і він поспішив з нею: – Та коли нашою країною управляє людина крови отієї косоокої княгині, мабуть, воно інакше і бути не може. Мабуть це наше приречення. Мабуть ніколи нам не побачити світла свободи над нашою, гідною свободи, землею, – закінчив він свою думку.

Коли від'їжджали, Вяземська казала:

– Маєте коні, накормила їх… Що там патякала та стара кальоша? Прикажіть, хай поменше спить, а більше Богу молиться. Професор найшовся…

Андрій і Людмила нічого не відповіли, сіли на коней і швидко від'їхали…