Текст книги "Темнота"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 32 страниц)

XI

Настали суворі часи. Першого грудня, тридцять четвертого року ЦК ВКПб видав комунікат: «З великим сумом сповіщаємо партію, робітничий клас, усіх трудящих СССР і трудящих усього світу, що першого грудня, від зрадницької руки ворога робітничого народу, загинув найвизначніший робітник нашої партії, палкий і безстрашний революціонер, улюблений провідник більшовиків і всіх ленінградських трудящих, секретар центрального і ленінградського Комітету ВКПб, член політбюра ЦК партії Сергій Миронович Кіров». Того ж дня «Ізвєстія» писали: «Від кордону до кордону СССР заговорили мільйони будівничих соціялізму. Фабрики, заводи, залізниці, копальні, наукові установи, письменники, артисти, інтеліґенція, колгоспи надсилають резолюції жалю і обурення, а прапор смутку злучено з прапором боротьби та перемоги». Всі ті резолюції в один голос вимагали: «розпеченим залізом випекти гадючі гнізда зрадників». Того ж дня в Ленінграді арештовано 39 осіб офіційно і 187 неофіційно. У Москві того ж дня арештовано 32 особи офіційно і 215 неофіційно. У Києві того дня арештовано 200 осіб неофіційно. У Харкові, у Одесі, у Тбілісі, у Мінську, по всіх, по всіх містах величезного СССР. Того ж дня усунено шефа адміністрації народнього комісаріяту внутрішніх справ Ленінграду Медвєдєва і з ним шістьох його помічників, а вже 6 грудня 66 ленінградців розстріляно. 13 і 15 грудня в Києві Виїзна Сесія Військової колегії найвищого Суду СССР під головуванням Ульриха і членів Ричкова та Горячева засуджує на розстріл 28 осіб, письменників, поетів і науковців. 16 грудня присуд виконано. 31 грудня преса всього світу рознесла вість, що засуджено і розстріляно атентатчика Леоніда Ніколаєва, а з ним 13 його спільників. А рік пізніше 16 січня пресові аґенції всього світу принесли повідомлення, що в Ленінграді поставлено під суд Каменева, Зінов'єва і 17 інших, «за участь у контреволюційній групі, що інспірувала вбивство Кірова». Усі підсудні до вини призналися…

І так хвиля за хвилею, місяць за місяцем. До Івана Мороза ці хвилі докотилися не одразу, він був тоді глибоко в тайзі, в снігах Покчі, весь погрузлий у свої справи, але всі мешканці його таборів відчули постріл Леоніда Ніколаєва так, ніби він був виміряний не в Кірова, а в кожного із ста восьмидесяти тисяч тут ув'язнених. Перш за все без відома Мороза було ще раз змінено комендантів ВОХРу. Услід за тим прийшло розпорядження повернути таборам старі назви. Далі настало різке зниження (іноді 50 %) харчового раціону. Ще далі наказано повернути ув'язнених до бараків за дроти і взяти їх під суворий облік ВОХРу. Крім того стало відомо, що на терен таборів має прибути ще якась, чисто політичного характеру, комісія для перевірки ув'язнених. Мороз, як про це довідався, розлютувався, мов дикий бик, і як був від ніг до голови задріпаний, сів на літак і полетів у Москву. Там вимагав побачення просто з Ягодою, хоча це тепер не так легко йому йшло, добився свого і почав верещати та вимахувати руками, що якщо вони не лишать у спокої його таборів, то він не тільки не виконає ніяких плянів, а й сам одразу перейде в стан звичайного в'язня, які б наслідки після цього не були.

– І я, – казав він, – говорю це цілком поважно. Ви ж не якісь ідіоти, – казав він з криваво червоними очима готовий на все, – щоб робити саме в цей час такі безглузді революції, це значить повний провал усієї нашої роботи. Пам'ятай, що у мене 180000 людей. Я маю дати країні річно півмільйона тонн вугілля, півмільйона штандартів дерева, сто тисяч тонн нафти, сто тисяч тонн барж, розбудувати п'ять міст, побудувати дві з половиною тисячі кілометрів нових доріг і замість всього того, я мушу кинути всю ту робочу силу будувати бараки, ставити кілометри колючих загород, набрати 20–30 тисяч нових дармоїдів ВОХРи, завантажити і так затяжку бюрократію новими зграями контрольорів, наглядачів і іншої непотрібної наволочі. А плян? Хто буде виконувати плян? Мені, зрештою, на все те давно наплювать, – і Мороз дійсно плюнув і то просто на перський килим кабінету залізного наркома, – але ж ви, будівничі, мусите це розуміти!

Ягода блимнув лише на Мороза своїми, дійсно сталевої барви, очима, покусав нижню губу і промимрив:

– Їдь покищо до себе і роби, як знаєш.

– Що значить, як знаєш? – кричав Мороз.

– По старому, – відповів Ягода.

– Ні! Ти мусиш всі ті свої розпорядження скасувати! – ревів Мороз.

Ягода натомість говорив підкреслено лагідно:

– Скасувати нічого не можна. Іди й роби! До побачення!

Пізніше Мороз довідався від Вормана, що всі ті розпорядження дав сам найбільший, що Ягода тут не при чому, що можна сподіватися ще гіршого, але покищо, казав Ворман, – … вони тобі нічого не зроблять, бо саме тепер вони зв'язані з англійською фірмою «Тимбер Дистрибюторс, Лімітед» контрактом на доставку 400000 штандартів дерева, а тому до зарізу потребують добрих керівних сил, бо і так добра половина з них виарештувана. За тобою ж, здається, не водиться ніяких сезонових гріхів, і тому можеш різати їм правду в вічі… Все знесуть, не знесуть лише… Знаєш чого… Конкурентів на владу… Але все таки… на майбутнє! Мороз! Держи вухо гостро! Може бути ще гірше!

Мороза страшенно здивувало те Ворманове «вони», замість колишнього «ми»… І весь той присмак кислого, але він на таке не зважає. Для нього все то лишень «ідіоти!».

Мороз вернувся в Чіб'ю, скликав нових комендантів, директорів, керівників відділів і наказав задержати всі старі порядки, аж до нового його розпорядження. У Москву пішов відповідний рапорт, відповіді не одержано, а мовчанка знак згоди.

Також і в домі Морозовому ще поглибилась дивна, вже неприхована, тиша й порожнеча. Відривний календар на Людмилиному письмовому столику безперерви показував суботу 15 грудня. Всі її прекрасні, закордонного походження, сукні спокійно висіли на своїх вішаках, всі її креми «Теже», перфуми «Коті» і навіть недокурена пачка «Зефір» були на своїх місцях. Книги, журнали, різні оздоби, розкидані її химерною рукою, валялися де попало. І Іван не має від неї і про неї ніяких вісток, зрештою не первина, останнього року вони взагалі рідко зустрічалися, але тепер це виглядає якось інакше, на всьому лежить якась таємниця приречення, що її не можна гаразд збагнути.

А Людмила дійсно переповнена своїми турботами і увійшла вона в таку смугу свого життя, якої раніш навіть не знала. Вона помітила, що її життьове коло повернулося на сто вісімдесят градусів. Вона звикла була думати категоріями всього світу – «пролетарі всього світу!», і враз Морози, враз Чіб'ю, враз царство рабства. І коли вона пригадує свою діяльність в будинку Унтер ден Лінден в Берліні 1926-7-8 роках у товаристві товаришів Зарубова, Клямши, Коломійцева, діяльність, що була спрямована на повалення всього тепер існуючого світу з недвозначними замірами побудувати інший, кращий, розуміється, новий, протягом найкоротшого часу, то їй робиться ніяково, і вона при згадці здригається, ніби вона робила який злочин. Засідання, наради, палкі дискусії, блискучі очі. Тими опанувати, тих спровокувати, інших наштовхнути одних на одних, ще інших «усунути» зовсім, тих підплатити – інтриґи, інтриґи, інтриґи, І все брехати, побільше брехати. І всіх дурити. І все в ім'я великого, кращого майбутнього, до сучасного не мати ніяких претенсій… І щойно тут при зустрічі з хуторянами Морозами, вона поставила нарешті це сакраментальне, роззброююче, дефетистичне питання: навіщо, коли ця ідея правдива, потрібно в ім'я неї робити злочини? Чи люди, що живуть тепер, є менше людьми, ніж ті, що були в минулому чи ті, що будуть в майбутньому? Чому саме вони мають нести всі тягарі і цілу відповідальність за тих, що будуть? Це просте питання ставила собі ця непроста жінка у цей карикатурний час.

Колись для Людмили було все це ясне, тепер для Людмили все це стало неясним. Більше: темним. Ще більше: позбавленим всякого глузду.

Вона просто з панічним страхом відчула, що існують живіші, життьовіші, ближчі і шляхетніші ідеали. Ідеали близьких і рідних людей, тих, з якими живеш і з якими ділиш свої життьові інтереси.

І коли Людмила це усвідомила, їй здалось, ніби вона зробила якесь дуже велике відкриття. І разом таке просте. От ніяких «великих» фраз, а твориш «велике» життя. Передусім нікого біля себе не кривдиш. Сам живеш і лишаєш місця жити іншому. Чи це так тяжко здійснювати?

Виявляється, що так. Що тяжко. Тяжче, ніж проголошувати великі фрази. Великі фрази є, а діла нема. Нема рівности, нема свободи, нема справедливости, нема добробуту. Нічого не вирішено. Величезна з безліччю проблем країна у стані повної руїни. Ні соціяльного, ні національного, ні побутового, ні релігійного, ні господарського – всі ці питання, проблеми, завдання у стані руїни.

І Людмила захотіла ці речі «пізнати». Не було для цього ніякої можливости. Не було ні товстих томів у шкіряних палітурках із золотим тисненням, не було інститутів, не було професорів. Треба пізнавати ці речі з їх перводжерел, з життя. Ось довкруги стільки живого нещастя. Йди, шукай, допитуйся. І вона почала це робити. Вона шукала жертв «великих фраз», що їх тут мільйони. Ті, що хотіли «бути рівними», «незалежними», «самостійними», «свобідними». Ті, що їх «розкуркулено», ті, що поїли своїх власних дітей. За що? Чому? Як? Хотіла наблизитись до тих людей, але… О! Це не можливо. Вони до неї не наближаються. Вони їй не вірять. Нарешті вона пригадала собі Петрова. Це зовсім те саме, що і вона сама. Колишній слідчий «особливо важливих справ», якого знала давним-давно і який давним-давно втратив чіткі риси брюнета, а обернувся у шматок живого нещастя, оброслого брудним, сивим волоссям, без руки, без надії, без майбутнього і навіть без минулого, що проживало в далекому закутку тайги, куди ледве сягала досяжність людини.

Людмила знайшла його і тут засипала питаннями, бо знала, що із усіх людей, що знаходяться на цій території, тільки він один матиме силу сказати те, що зобов'язує його сказати його сумління.

– Чому, – питала вона, – ви, перейнялися справами країни і дійшли аж сюди?

– Забагато питаєте одним реченням – відповів їй спокійно Петров, що саме варив на саморобній пічці чай. – Але коли хочете чути мою відповідь – скажу: люблю Правду!

– Гадаєте, що дорога до правди така аж надто крута? – знов питання.

– На жаль так, – відповів байдуже Петров. – А до деяких правд взагалі нема доріг, – додав він.

– А чи ви, товаришу, завжди були про це тієї ж думки? – запитала знов Людмила.

– Я довгий час взагалі не мав своєї думки, – відповів він. – Я брав чужі думки і намагався втілювати їх у життя.

– І, видно, це вас не вдовольнило.

– Ні. Бо жити чужими думками можна лиш тоді, коли можеш їх усправедливити своїми власними. Це те саме, що коли ви живе деревце пересадите на мертвий ґрунт, воно і само засохне.

– Що вплинуло на появу у вас подібних думок?

– Мої очі. Вуха. Сумління. Нарешті логіка.

– Що вплинуло на зміну ваших поглядів на вчення, яке ви свого часу ісповідували?

– Його жадоба крови. І крови невинних. Що воно може жити лише із злочинів. Що воно кормиться лише трупами… І то людськими…

– І ще одно, – казала Людмила, – що мене цікавить: з яких причин вас заслано сюди за «буржуазний націоналізм» і то… український?

Петров відповів одразу:

– 3 нормальних причин. Я переконався, що я йшов проти інтересів і правди тієї землі і того народу, що дав мені життя.

– Як це треба розуміти?

– Дуже просто. Росіяни поневолили українців. І все їм заборонили. Включно до їх мови. І експлуатують їх… І то абсолютно. За совєтської влади та експлуатація дійшла до абсолютного.

– Як знов це розуміти? – запитала направду здивована Людмила.

– Також дуже просто, – відповів тим же спокійним тоном Петров. – Дозволено мову по формі, але заборонено по суті. Дитина Києва чи Харкова може «вчитися по-українськи», але не може говорити тією мовою дома й на вулиці. Ті ж, що цієї заборони не зрозуміють, рано чи пізно стануть «буржуазними націоналістами»… І дійдуть ось сюди. Я був слідчим цих справ і знаю їх в самому корені. Через мої руки пройшло таких, що не зрозуміли, мільйони. Щождо експлуатації… За царя український селянин мав право бодай жити з тих решток, що йому лишала Росія. За совєтської влади українському селянинові не лишили й решток. Йому за його працю лишають якраз стільки, як це лишили б корові, яку доять, або бджолі, у якої забирають мед. Більше нічого. І я вас питаю: яким таким правом один народ дозволяє собі знущатися над іншим? Яким таким, товаришко, правом?

Людмила більше не питала, почула все, що почути хотіла і зрозуміла все, що зрозуміти потребувала. Але вона знала, що в цілому Совєтському союзі нема місця людині з подібними думками. Ці думки у цьому просторі заборонені. Їх не сміє бути. І коли Людмила ними заразилася, вона несподівано відчула і зрозуміла причину, чому саме в Совєтському союзі неможливі рішення проблем. Проблем безліч, вони тиснуть, вони вимагають рішення, але їх «не сміє бути» і тому їх не рішають. Вони лишаються нерішеними десь там внутрі істоти, вони загниваються, вони стають отруйними. «Нєт, нє било і бить нє можєт!»…

Це страшно! Така країна приречена на вічне кривавлення. Люди відмовляються себе лікувати.

Але де ж має дітися з цими своїми думками сама Людмила? Вона зрозуміла, що їй тут нема місця. Мільйони людей, а ні одної Людини. Маса. Мільйони істот зцементовані несвідомістю. З вождем на чолі, якого вони потребують, але якого ненавидять… І за яким вони не підуть… Але також не зможуть від нього відірватися. Маси!

Від цієї свідомости Людмила почула себе, ніби замороженою у льоду. Вона вся насторожилась. Виникло питання, куди далі? Почала їздити по Совєтському союзі. До Москви, до Ленінграду… То знов до Одеси, до Тбілісі. Чогось настирливо шукала… Мала ряд зустрічей, хотіла щось казати… Думала про закордон, але чомусь вернулася знову до Москви. І нічого ніде, ані не сказала, ані не довідалась. Усі, з ким не зустрічалася, були такими ж замкнутими, як і всі, як і все.

Особливо хотіла побачитись з Андрієм Морозом. Їй здавалось, що один його погляд дасть їй силу перенести цей стан, але краще було б їй не бачитись із ним. Якось вдалось піймати його у новому готелі «Москва», застала його несподівано, на щастя, самого, дуже стурбованого, сильно змарнілого… Ледве відповів на її привітання, був неприступний, мов скеля, все кудись спішив.

– Не маєш причин мене боятися, – казала Людмила страшенно вражена, надзвичайно збентежена.

– Я й не боюся, – відповів він так, ніби ніколи не був з нею знайомий.

– Я хотіла переговорити з тобою…

– Нема про що говорити! – різко перебив він її. – І я не маю часу! До побачення!

– Негідник! – вирвалось у Людмили, і уста її дрижали.

– Так! Негідник! І прошу мене залишити!

І вона його залишила, хотіла брязнути дверима, але двері були затяжкі. Вибігла з дверей, ніби побита. Андрій же одразу взяв трубку телефону і сповістив Федорова, що у нього тільки що була Людмила Ворман, домагалася з ним розмови, але він її не вислухав і попросив відійти. Федоров лише відповів:

– Добре! – і положив трубку.

До Чіб'ю Людмила більше не вернулася. В кінці лютого прийшла нагла вість, що К. Вормана знято. Вість, що потрясла усім ГУЛАГом, бож Ворман вважався всесильним і недоторкальним. Мороза також покликано до Москви, але в кабінеті Вормана він застав велетенську фіґуру з округлим, віспуватим, білобровим обличчям.

– Я Муратов, – назвала себе фіґура. – Прошу сідати. У нас тут зайшли деякі зміни, ви, очевидно, поінформовані, знято Вормана. Він належав до ворожої групи троцкістів, що брала участь в убивстві Кірова. Багато його співробітників пішло з ним, але ви лишаєтесь – така воля Сталіна.

– А де ділась…

– Людмила Ворман? – перебив Мороза Муратов. – Вона також затримана… – Розмова коротка. Формальна. Мороз скоро відходить.

Але не встиг він опинитися в готелі, як йому подали телефонограму: його хоче бачити товариш Ягода. Мороз їде до Ягоди. Той зустрів його із загадковою усмішкою, подав руку, запропонував сідати, закурювати.

– Нічого, Іване Григоровичу, все буде гаразд. Операція була конечна, Людмила Карлівна під моїм доглядом, за нею багато неясного… Але тобі особисто нічого не загрожує. Між іншим: ти, здається, знайомий з графом Демідовим? – Мороз підтакнув. – Його також знято і з останньою партією направлено до твого табору. Візьми його під свою опіку, це бажання товариша Сталіна.

І тут розмова коротка і формальна. Ягода із своєю таємничою посмішкою робив враження, ніби він хоче щось сказати. Але не сказав нічого. Мороз летить назад до Чіб'ю і застає там вже комісію, що почала діяти без його відома. Лише згодом він довідався, що забрано біля сотні людей, а з ними також забрано з його «мертвої точки» Петрова, з його псярні Круглова, з його стайні Мишку Калиниченка. З Морозової прислуги забрано двох дівчат – Клаву Михайлову і Віру Сито. Ще пізніше Мороз довідався, що з Воркути викликано і невідомо куди відправлено колишнього чоловіка Людмили – Шпанова, як також із Щугорської рудні забрано кудись Іванова й Перцова.

Усіх забраних відділили від решти в'язнів, тримали їх окремо з дуже загостреним режимом, щодня допитували, з дерев'яних бараків, де все те діялось, цілими ночами доносились крики, реви, стогони, а в кінці січня більшість з них розстріляли на болоті в п'яти кілометрах від Чіб'ю, не закопуючи навіть глибоко трупів з розрахунком, що як тільки болото розтане, воно само все те втягне в себе.

Мороз «до всіх тих ідіотських справ» не втручається – чорт з ними! Хай роблять, що хочуть, йому на те все давно наплювать. Він отупів зовсім, перестав читати газети, «всю політику» вважав найбільшою огидою, яка тільки може на світі існувати, а всіх людей, що тим займаються, він би власними руками розпинав на дибах. І взагалі він отупів. Усе своє діло виконував далі, але робив те скорше автоматично, ніж свідомо.

Дома Мороз бував рідко, його будинок жахливо спорожнів, занедбався, захолов. Наталка, правда, далі господарила із своїми трьома дівчатами, але й вона якось дивно змінилася. Вона нараз, протилежно Іванові, почала саме цікавитись політикою. Газети, довгі звіти, безконечні збори активістів. З нею не все в порядку. Іван її не пізнає. Чого доброго вона ще захоче бути кандидаткою до місцевих рад. Виступає з гострими промовами, завзятюще громить безконечних ворогів народу, лютих аґентів міжнародної інтервенції, заклятих троцкістів.

В кінці березня, коли дихнуло весною, до Ухт-Печорлагу підсипано нову партію політв'язнів числом п'ять тисяч, а з ними також прибув і обіцяний граф Демідов. Мороз віднайшов його в санчастині номер два і ледве його пізнав, так він істотно змінився. Довга, худа, брудна подоба, що спокійно лежала на твердому тапчані і, видно, про щось міркувала. Поява Мороза помітного враження на графа не зробила.

– А! Це ви? – спитав він повільно, не повертаючи голови. – Ви тут начальник? Чув, чув. Беру вас, Федоре Федоровичу, до себе, – промимрив Мороз.

– До вас? О! Ну, до вас так до вас. Мені все одно, – відповів Демідов.

Мороз сказав вохрівцям довести старого до свого танку.

– Так, так, братці, – гомонів старий. – Не годжусь я вже в каторжани… Обережно, обережно! А то ще розсиплюся… Дякую, дякую! Велике спасибі! Курите? У мене там махорочка… Дали, аякже. Урки щось витягли, та не все…

Мороз примістив гостя в кімнаті, де свого часу, мешкав Андрій… Портрет старого Григора все ще пишно красувався на стіні. Глянувши на портрет, граф промовив:

– І тут він… Диви! Предок! Правильно, правильно! – Старого посадили в фотель…

– Вам чаю чи ванну? – запитали його.

– І того, і другого… Розуміється. Але я все ще наперед п'ю чай… – і щойно тут ніби він помітив, що зодягнений він у нову ватянку. Обмацував її пальцями і мимрив: – Диви… Убрали, як на парад… І не шкода їм обіжати Совєтський союз увагою до якогось там колишнього графа? А чи маєте ви, – несподівано запитав він Мороза, – які вісті від Тані? – І бачачи Морозове збентеження, сам відповів: – Хоробра, скажу вам, жінка… Казав їй вертатися, а вона мені на це: то вже ви, графе, вертайтеся… Творіть нове… Так і сказала: нове! Життя. А ми вже тут догниватимем між буржуями… Насміялася з мене…

– Нема часу! – різко обірвав старого Мороз. – Я мушу відійти. Тут вам принесуть чай, приготують ванну, а далі влаштовуйтесь за вподобою. Чого потребуєте – вимагайте!

Старий, здавалось, не слухав, що йому казали, щось своє мимрив і лиш коли Мороз зробив рух відходити, швидко заговорив:

– А! Ясно! Ясно! Розуміється! Робіть своє… На мене не зважайте… Ідіть, ідіть, голубчику! – І коли Мороз вже сягнув за клямку, старий ще кинув йому навздогін: – Ага! Було й забув… Хотів, щоб ви заглянули до мене… І то швидше! Може ввечорі…

Мороз вийшов, граф лишився сам, сидів у фотелі, голова опущена, руки вростіч на поруччях. Здавалось, він засипав і тільки іноді, ніби крізь сон, до себе мимрив:

– Хм… Діялектика… Кавзальність явищ… Лест… нот… лест… – Зводив поволі голову і довго, спокійно дивився на портрет старого Григора, що висів напроти нього, іноді похитував головою, здавалось, вів з ним мовчазну мову.

Згодом увійшла Наталка, принесла чай, хліб, масло.

– Здрастуйте, графе, – привіталась вона, підсуваючи столика, а в голосі її звучала іронія.

– Здрастуйте, – відповів старий і глянув на Наталку довгим, рівним поглядом. Наталка не дивилась на нього. – Це ви і будете та сама Іванова? – запитав він спокійно.

– Так. Це я, – відповіла вона певно. – Ось пийте чай, а потім буде готова ванна, – додала.

– Дякую! Дякую! – казав старий з виразом якоїсь загадковости і похитував головою. Наталка залишила його самого і вийшла.

А пізно ввечорі, біля дванадцятої, Мороз, вертаючись з роботи, помітив, що у старого ще світиться і постукав до нього. Демідов лежав у чистій, білій постелі, руки на грудях, але не спав. Дуже зрадів Іванові, заметушився, намагався звестися.

– Не трудіться, Федоре Федоровичу, – казав Мороз з дивною, натягнутою ніби з під маски, усмішкою. – Як почуваєте себе?

– О, гаразд, Іване Григоровичу… О, гаразд. І дякую, що зайшли… Сідайте десь тут… – Мороз намагався тримати себе. Він розучився говорити, розучився «поводитись», розучився навіть слухати. Він знає лише кричати, лаятись, приказувати.

– Вибачте, Федоре Федоровичу! Пізно вже…

– О! Не пізно… Для мене вже нема пізно… – казав Демідов. Цей голос звучав так, ніби він походив з підземелля. Мороза це одночасно і насторожувало, і роззброювало. Лежить. Старий. Умирає. Яке йому до нього діло? Чи мало вмирало? І ще вмре… Мороз якось шумно, демонстративно, присів на краю дзиґлика у своєму задрипаному комбінезоні з тим вічним револьвером при поясі. Хотів, здавалось, сердито плюнути, але стримався, лише закурив нервово цигарку, неспокійно і збентежено блукав поглядом довкруги, аж поки не зачепився за якусь одну точку десь біля носка свого правого чобота і на ній застиг.

Старий спочатку перечікував, відчув Морозів настрій, не перечив і не хвилювався. Був дуже рівний і спокійний.

– А! Розумію! – почав він. – І вас, Іване Григоровичу, розумію. Маєте причини бути невдоволеним, але хто, скажіть, тепер може бути вдоволеним? Тож нічого з того, що ми задумали робити, ми не зробили. Чому? Бо рішати людині святі курйози життя за своїм власним вподобанням, все одно, що ловити хмару і сукати з неї мотуззя. Але це мені лиш тепер видно, з цього шпиля життя, з цієї остаточної висоти. Раніш мені того не було видно, я був переконаний, що людині дано більше, ніж дано…

Старий граф говорив. Говорив багато і довго. І складно. Хотів, здавалось, нарешті все сказати – усе, що накопичилось в його душі, серці розумі. Цілу історію свого життя і життя, що було біля нього – історію буття, історію виповнену по самі вінця згущеною трагікою, що в ній безпросвітність заміняла світло, насичену, як дощовий осінній день вогкістю, безмежною завісою мракобісся.

Старий ще раз переказав понуру історію Сталіна, його приходу, його царювання… Морозові це все було і так знане, але Демідов, здавалось, хотів своїм винятково простим словом, зробити все те ще нагляднішим, ще виразнішим, ще намацальнішим.

– Горе нашого покоління, – казав він, – в тому, що воно спокусилося «раєм» і, головне, повірило, що воно його вже нарешті «відкрило». Люди замурували себе в ротонді зарозумілого божевілля.

Старий оповів про початки того вчення, його розвиток. Вибух пристрастей революції, її розлив у просторі, затемнення мас. Ленін. Його смерть. Троцький і Сталін, їх боротьбу, бльоки – Троцький – Зінов'єв – Камєнєв, Бухарін – Риков – Томський… І нарешті Тухачевский, і погром армії…

Усе це разом породило роки 1932-33. Історія звикла багато дечого забувати і прощати, але цих років, казав старий, вона ані не забуде, ані не простить. Цих років жахнулись навіть такі випробувані стовпи революції, як Бухарін – Риков – Томський.

Майже все політбюро затряслось. Не жахнувся і не затрясся лише Сталін. «У деяких товаришів не видержали нерви» – сказав він. Безпосередність цього монстра дійшла своїх меж. Він рішив заморити голодом мільйони… Дослівно мільйони… Жінок, дітей… Заставити матерей стати людожерками, щоб пізніше заявити, що це було потрібно для того, щоб зорати Україну тракторами. Що ж буде з тими, що їм «не видержали нерви» – відомо. Бог революції їм того не забуде. Їх чоловіколюбність заведе їх туди ж, куди пішли всі їх попередники. Вони вже на порозі царства тіней.

– Мгу! – пхикнув на це Мороз і кинув люто недокурену цигарку на поміст.

– Заспокойтесь, Іване Григоровичу! – відповів на це Демідов. Мороз лише сердито одвернувся і почав запалювати нову цигарку.

– Що хочете? – питав Демідов. – Може хочете від ведмедів грації, або від слонів делікатности? Ну, ну…

– Я, графе, – казав грубо Мороз, – нічого не хочу. Я лиш хочу, щоб все те по можливості скорше погнав хтось до чортової матері.

– Не так скоро, не так скоро! – казав Демідов. – Завелика справа.

– Мене обурює, – казав далі Мороз, – що ви… росіяни, не бажаєте нічого рішати… – Це було великою несподіванкою навіть для самого Мороза. Це він уперше вжив слова «ви росіяни». Демідов навіть глянув на нього.

– Думаєте, що це лиш «ми»?

– Так! Я так думаю! Самі не живете і іншим не даєте жити! Покалічили всіх, зламали хребти, характери… І сотні років тупцяння на місці! Загрузли… І тримаєтесь за волю Божу! А лиш подує потрібний вітер і все те рухне! Рухне! Як хатка з карток! «Дружба народів»! «Соціялізм»! «Інтернаціонал»! Ну, кому, навіщо потрібен весь той дурний блеф! Кому? Графе, кому?

– Так, – відповів Демідов на цей несподіваний Морозів вибух. – Я ж хотів вас на міністра майбутньої вільної спілки народів цього великого і гарного простору.

– Ви, графе, хотіли мене на шпигуна, на провокатора, от що ви хотіли! А ці на поганяча рабів! – рішуче відповів Мороз і встав. – Триста літ рішаєте «дружбу народів» і ані на грам не рішили. Мільйони вбиваєте, щоб рішити «соціялізм» і плутаєтеся в мракобіссі! Ні! Ні! Я думаю, що «прийдуть варяги». Не хочете самі – порожнього місця природа не терпить. Нічого не робиться, щоб зробити. Щоб обдурити! Щоб спотворити! Щоб вимордувати! О! Ці засоби у наш час не будуть терпимі! Я певен! Дайте тепер цим людям лише ілюзію надії, що все це може скінчитися і вони поженуться за ким хочете! Народ вже доведено до відчаю!

Мороз це майже викрикнув і зупинився. Враз ніби збагнув, що він говорить властиво до трупа. Навіщо він це говорить? Кому?

І дійсно. Коли він глянув на Демідова, той, здавалось, дрімав чи навіть спав. Мороз ще постояв хвилинку, щоб переконатись, чи це йому не здається, але побачив, що старий не прокидається. Тоді Мороз швидко вийшов. Була друга ночі. У будинку велика тиша. Проходячи повз Наталчину кімнату, помітив, що у неї ще світиться і якось механічно постукав.

– Хто там? – почув Наталчин голос.

– Я! – прохрипів Іван.

– Заходь!

Наталка була сама, її дочка у Кожві у школі. Лагодилась засинати, була в ліжку.

– Що занесло тебе до мене в такий пізній час? – запитала вона сухо, навіть вороже. Іван несподівано запитав:

– Це ти писала доноси на Людмилу?

– Так! Це я писала – відповіла вона певно і рішуче.

– Для чого? – спитав Іван, і голос його звучав металево.

– Бо вона втягала тебе до смертельної небезпеки. Яке наше діло, що вони там між собою гризуться? Але не в тім справа: має приїхати Мар'яна!

– Мар'яна? – вирвалось у Івана.

– Так. Мар'яна! – спокійно відповіла Наталка.

– То ти для цього?..

– І для цього! – перебила його знов Наталка. – Завтра висилай машину до Котласа, хотіла тобі сказати – тому й не спала! Чого злякався? І з Вірою!

Цієї вістки Іван ніяк не сподівався, був нею заскочений, збентежений, збитий з пантелику.

– Як! – викрикнув він. – Вже завтра?

– І то раненько! Так. Раненько! Досить, досить! Досить з тебе всіх тих!

– Мовчи! – викрикнув Іван. Наталка злякалася його вигляду, такий він був винятково кам'яний. – Коли вона має бути в Котласі? – прохрипів і витер пальцями лівої руки губи, що запікалися від хвилювання.

– Увечорі! Там довідаєшся! О восьмій!

Іван грюкнув дверима і вийшов.

Іван вміє не спати, але вміє і спати. Цієї ночі щось порушило конституцію його вдачі. І не була це напевно розмова з Демідовим. Невже завтра? І невже з Вірою? Віра! Віра! Дочка! Він батько! Він все таки батько! Дерев'янів від цього почуття. Вперше глянув у дзеркало чи виглядає він ще на людину взагалі і чи має право зватись батьком. І Мар'яна! Здавалось між ним і нею простір міжплянетний, забув, що це на землі. Дзеркало його порядно настрашило. Не твар, а цегла глянула на нього з дзеркала. Шкура обличчя здеревіла, очі оливом застигли. Глянув на свої лапи – руді і тяжкі. І все довкруги – комбінезони, зброя, хутряне взуття, тепла білизна, не лежить, а валяється і все брудне, зім'яте. І той тютюн скрізь, і ті рештки їжі. Сам заборонив заходити сюди будь-кому, не хотів нікого бачити… І враз почав все те прибирати, попільницю, заповнену попелом, висипав до сміття, обтер об праву штанину долоню, знов глянув до дзеркала… Так рідко бачив свою заялозену, неголену пику. Роздягаючись і скидаючи своє оленяче взуття, помітив, що все те давно не бачило щітки, і знов дивувався, як все це могло статися.

І треба було його бачити над ранок. Очі червоні, невиспані, напружені. Не голився, а священнодіяв, а бритва тупа, а волосся рветься геть з корінням, а кров сочиться. А далі прийшов до висновку, що й волосся на голові слід підстригти – не волосся, а праліс, тайга віковічна. Одягався уважно, і валянки ті, що з Москви привіз, узув, і штани натягнув парадні, не ті, що носив на парадах, а ті, що для найбільшого свята десь там у скрині валялися зім'яті. А опісля зайшов до перукарні, стягнув з ліжка стрижія і наказав по-дружньому: