Текст книги "Темнота"

Автор книги: Улас Самчук

Біля третьої по полудні, родина Андрієва, обвантажена валізами, тягнулася візником у напрямку головного вокзалу. На всіх обличчях напруження. До потягу досить часу, але всім здається, що він уже втік. На вокзалі Андрій напружено і якось урочисто віддає свої порядно подряпані валізи в багаж і після того, він з Юрчиком на руках, в супроводі обвантаженої Ольги, вливається, чи краще втискається, у тісну гущу людей на пероні, що їм, здається, нема ні кінця, ні краю.

Потягу ще не було, згори лилось гаряче і густе сонце, у повітрі стояла сріблиста пилюга, людська маса у своєму напруженні скеровує всі свої очі в ту щілину між небом і землею, помережану шинами, звідки б мав той потяг появитися. Хвилини йдуть, мов військо лавами, у такт з биттям серця, бистрі ластівки, мов іскри, пронизують повітря, і враз, ніби з-під землі, постає і починає зростати, спочатку сірий, після все темніший і темніший якийсь грізний потяг, що повільно насувається на застиглу людську масу. Люди витягають шию, їх руки затискають пакунки, м'язи рук і ніг готуються до скоку. Потяг все наближається і наближається, досягає до людської маси, розсуває її, втискається в її гущу, десь там, ніби на щось, натискається, брязкає буферами і зупиняється.

І все, що було на пероні, рухнуло. Двигтів перон, хитався потяг, здригалось повітря. Крізь двері, вікна і кожну щілину настирливо втискались до вагонів люди, а сам потяг, ніби довгий, многочленний, ненаситний змій стояв і здригаючись ковтав, усмоктував, визбирував свою поживу. Андрій і Ольга із своїм Юрчиком і своїми валізами опинились в череві того змія.

Потяг рушив, – все хильнулось у один бік, опісля в другий, закрились двері, попливла земля, замигали телеграфні стовпи. Ще півгодини, і вся та рухлива суміш людей і машини виривається з міста на розлогі простори рівнини, напружується, бере розгін і женеться у далечінь.

IX

У кінці серпня Івана Мороза, як звичайно, спішно викликають до Москви. В обід приходить телеграма, а вже о третій годині особистий Морозів літак стартує і бере напрямок Москва. Мороз має недобрий настрій, такі наглі виклики, хоча трапляються і часто, ніколи не віщують доброго.

Другого дня о восьмій годині ранку, Мороз уже сидить у просторому кабінеті начальника ГУЛАГа Карла Вормана. Мороз і Ворман зустрілись, як звичайно, приязно, обмінялись чемностями, спитали один одного про здоров'я, але Мороз відчував, що щось тут не все гаразд. І дійсно, як тільки Мороз усівся і закурив, Ворман одразу почав:

– Плохувато, Іване Григоровичу, – проговорив Ворман многозначучим тоном.

– Навіть? – буркнув Мороз і бурхливо насупився.

– Познайомся, – каже Ворман і простягає Морозові пару аркушів знайомого таборового паперу густо записаного машиновим письмом знайомої машинки. «Рапорт». І «генеральному секретарю ЦК ВКПб». Старанно, зо всіма приналежними гнучкошийницькими атрибутами, доносилось про роботу Мороза протягом останніх років. Довгий перелік заплянованих підприємств, довга статистика витрат на їх устаткування, багато доказів їх невиплатности, і плачевність висновків. На думку авторів посланія, все те ніщо інше, як закроєна на широку ногу туфта, що вимагає докладного розслідування на місці спеціяльною комісією. Підписали посланіє перший заступник главнича Ухт-Печортресту Максим Миколаєвич Іванов і головний бухгальтер управління Федір Кирилович Перцов.

– Так, – буркнув Мороз, положив папір і заворушив губами.

– Ну, що ж ти на це? – питає Ворман з тривогою в голосі.

– Я? Давай комісію, тни голову і крапка! – каже Мороз з іронією.

– Справа серйозна, – продовжує Ворман.

– Не думаю перечити, – тим же тоном каже Мороз і додає: – Скільки вам і якими словами казати? За наявність девонської нафти ручу головою, та коли ви більше вірите двом мерзотникам, ніж мені – робіть по-своєму. Пробуравили півтори тисячі метрів, не хочете далі – бурав геть і лавочку закриємо!

– Іване Григоровичу – без нервів! – Мороз стукає кулаком по столі.

– Без нервів, видно, не піде. І не лише нервів – голів! Я їм, ослам, докажу, що ті штани не по них шиті і стукати на себе не дозволю.

– Але ж результати минулих трьох років…

– Чому наші результати, – різко перебиває Вормана Мороз, – вас бентежать? Не освоїли ми території розміром Франції? Я не біблійний Бог і не казковий чародій. І хто винен, що нафта у мене залізла дві тисячі метрів під землю, а не сімсот, як у Баку. І хто не має терпеливости, і боїться витрат – сиди на печі і не рипайся.

– Ну, добре. Доложу Сталіну, – каже примирливо Ворман.

– Я сам доложу йому, – говорить аґресивно Мороз.

– Ще краще. На коли замовити авдієнцію?

– І про це подумано. Сьогодні, о шостій, – каже Мороз, гасить цигарку і встає.

До вечора Мороз побував у Кремлі, а на цілу ніч, крізь темноту і бурю, кленучи літак, що так поволі летить, понісся він до Чіб'ю. Увірвався туди несподівано і зразу ж подався до головного управління. Маленький, плеканий із своїми полірованими нігтями Іванов, побачивши Мороза, зблід, як полотно. Мороз без слова схопив його за комір і дослівно викинув його через відчинене вікно, потім увійшов до канцелярії Перцова, не знайшов його, покликав свого нового коменданта Остапенка і наказав ще того самого дня перевести Іванова й Перцова на Щугорку. Далі він погнався на своєму танку на пункт 175, наказав прорабові Шумовському подвоїти буравлення, а увечорі, покупавшись і поївши, він зайшов до Наталки і сказав їй:

– Мусів послати твого елеґанта на Щугорку. Доносами почав бавитись. Мовчи! Будь рада, що не звелів його повісити. Тепер ти вдова і можеш шукати іншого.

– І дурень, – сказала на це гостро Наталка.

– А це ж хто, по-твоєму, дурень?

– Ти! Розуміється. За роботою не бачиш, що в тебе під носом діється.

– А ти ж для чого, моя прекрасна! – посміхнувся Мороз.

– Ой, не смійся, не смійся, Іване! – сказала на це Наталка і кинула на нього гострий погляд. – Ти-но краще приглянься, що тут твоя любезна виробля.

– Так що ж вона виробляє? – знову криво посміхнувся Іван.

– А таке виробляє, що тобі може голови коштувати!

– Ой, ой! Страшно стало! Організує, кажеш, троцкістів? Ха-ха-ха!

– Твоїм коштом, – додала Наталка. – А Іванова, як хочеш знати, не ти викинув, а вони – намовили дурня і той послухав. Перцов. Брильянти крав, а тепер в політику бавиться чужим коштом.

– А ти ж звідки все те знаєш – мудра? – примирливо проговорив Іван.

– Моє діло – знаю. І тобі кажу: це може дорого тобі вийти. Тепер ти своїми власними руками знищив одинокого свого прихильника.

– Прихильника? Ха-ха-ха! Цікаво, що було б, коли б так там повірили твоєму прихильникові.

– Кажу ж, що це їх робота.

– Ну, ну! Гаразд, гаразд! Лише не крякай, роби своє діло і не горюй. Добраніч!

І Іван пішов до себе. Людмили не було дома. Проходячи через її кімнату, він кинув поглядом на її речі, глянув на її письмовий стіл, але не зупинився, пройшов далі, був смертельно втомлений, ліг і заснув сном мертвого.

На другий день його бачать, як звичайно у різних місцях, ніби нічого й не сталося, і, як звичайно, головна його турбота – пункт номер 175, як ствердження нафтоносности його царства. Де б не був і що б не робив, а на пункті 175 хоч на хвилинку побувати мусів і разом в душі боявся, що може і на цей раз не вигоріти.

А турбот усе збільшувалось. Справа, що її нагадала Наталка, почала також його цікавити. З усіх боків зриви, туфта, головотяпство, а тут ще й це. Почав організувати власну, внутрішню розвідку, підшукувати своїх, певніших людей. Довгий час не можна було підшукати бухгальтера, а тут Москва наглить, вимагає піврічного балянсу. Пригадали старого бухгальтера, колишнього білого офіцера Самоцвіта, якого вже давно викинули на вулицю за пияцтво, десь там в Усть-Вимі витягнули його з шинку, притарабанили до Мороза. Мороз покликав Осипенка і каже:

– Візьми ось цього красуня, запри до канцелярії і поки не буде балянсу не випускай. – І так сталося. Самоцвіта заперли, дали йому пляшку горілки, сала, хліба, огірків, аритмометр, мішок бухгальтерської писанини Перцова, що в ній і чорт не розбереться, і записку від коменданта: «Не побачу тебе поки не буде балянсу, а не зробиш – до смерти не жди краплі горілки». Перший день Самоцвіт пив, їв, раював. Другий – його пекла згага, він метався, кричав, бив у двері. Третього дня затріщав аритмометр… А два дні пізніше заключний, піврічний балянс зо всіма окрасами був готовий.

Мороз помітив одразу, що все це від початку до кінця творчість самого Самоцвіта, але все зроблено вміло, часу на виправку нема, балянс пішов до Москви, а за два місяці прийшла відповідь: «Перевірка вашого балянсу дала позитивні результати. Балянс прийнято без змін. Головному бухгальтеру видати на наш рахунок премію сто п'ятдесят карбованців і костюм з ларька».

Мороз покликав Самоцвіта, видав йому премію, талон на костюм і наказав йому робити балянс спражній. Самоцвіта розпирала пиха, ходив пару днів індиком і все спостерігав, яке враження робить на публіку його новий костюм. До того часу він носив одяг, від якого на кілометр несло смородом і його оминали. Тепер його лише страх тягнуло зайти до першої-ліпшої курилки в Кожві і всі ті свої карбованці просмолити за одним присядом, але на ньому був новий костюм, і це його стримувало. І розважав при тому:

– Думав – Мороз сволота, а диви помилився. Спробую, спробую! Ще раз спробую… – І спробував. І був бухгальтером, і служив Морозові з собачою вірністю, і став його найкращим інформатором.

Не мало клопотів має Мороз із своїми корабельнями. Набудувалось їх у різних місцях, а толку мало. Корабельня Кожва другий рік дає самі зриви, а тоннажу потрібно до зарізу, на Воркуті гори вугілля, вся північ кричить за паливом.

Щоб помогти Кожві Мороз закупив сплав Ліспромхозу – три з половиною тисячі кубометрів, що випадково застряг три кілометри вище Кожви. Купив він його за безцін, але лихо – зима на носі, а до криги дерево мусить бути на сухому. Мороз кличе керівника корабельні Масльоху і каже:

– Товаришу Масльоха! Ти знаєш, що ми вчора закупили сплав. До криги має бути все те на березі. Завдання, як бачиш, ударне, виконаєш – нагороджу, не виконаєш – ти, Масльоха, людина з головою – сам розумієш.

Не спалось Масльосі тієї ночі, а вранці кличе він найстаршого свого прораба Князева і каже:

– Михайле Михайловичу – визволяй!

– Що там сталося? – каже Князев.

– До криги треба весь отой сплав висадити на берег.

– Здуріли! Не сьогодні-завтра вода стане, – каже Князев.

– Візьмись! Голубчику! Докажи! Визволь!

– Я вже доказував, – каже той. – На баркасах. Диви скільки фурункулів висипало.

– Твоє діло лише організувати. Руки і ноги знайдуться.

– Чорт з ним. Давай! Спробую! Лише знаєш: у мене свій метод роботи, не поскупись ларьком. На всі сто п'ятдесят процентів! – каже Князев.

– Що потребуєш? Вимагай!

Прораб подумав та й каже:

– Та що потребую? Ось лише розміркую. Зачекай! Ось мої вимоги: хліба чорного 300 кіло. Білого 50. Компоту 50. Масла 15. Цукру 25. Махорки 250 пачок.

– Розмахнувся! – каже Масльоха. – Та це ж половина місячного фонду всієї корабельні.

– Ваше діло. Своє я сказав, – розвів руками Князев.

Масльоха подумав і каже:

– Беру! На власне ризико і Морозову честь.

По трьох годинах Князев вже був на Кожві, зібрав усі свої шістдесят душ робсили – чоловіків і жінок, і почав до них мову: так і так, мовляв! От що друзі і друзячки! Я вам ні сват, ні брат, ні господар, ані туз партійний, але маю діло. І все честь-честю пояснив. І закінчив словами:

– Весь той чортів сплав, що обходить мене з вами не більше, ніж сніг торішній, мусить вилізти на берег, пищи-не-пищи (нецензурне слово), до криги.

– Ха-ха-ха! – загиржали на всі лади урки.

– Смійтесь! Ріжу вам голу правду! Маємо десять днів по триста кубів денно, і ми на сухому. Шістдесят таких героїв і четверо тягла – це забавка!

– Диви, знайшовся забавщик!

– Мовчи зубата! Натужишся трохи – не будеш каятись. Дістанеш виписку – рука не здрігне.

– Ха-ха-ха! Говорить, як піп, а в кітлі вітер.

– 3 котлом ідіть до Мороза, але з ларьковими виписками – держись. Вам і не снилось, сам Мороз за таке піде на викатку, ласуни наперед! Цукор – раз. Масло – два. Компот – три. Ей, ти там! Не слинь, а слухай! Поки дерево на воді – даремні мрії. Професор Булькин! Дорогу професору Булькину! Підходь Булькин! Ближче, ближче! Всі! Слухай! За викотку чотирьох кубів денно на рило: хліба чорного 500 грам, макаронів 200, махорки чверть пачки. За викотку семи кубів – увага! Хліба чорного 1000 грам. Тисячу! Кілограм! Білого 500! Макаронів 300. Масла 200. Цукру 300. Компоту 200. Махорки… Слухааай! Двііі! Дві пачки! Зрозуміли? Повторю ще раз. Увага, увага! За викотку…

– А коли розплата? Як рак свисне? – вирвались жадібні голоси.

– Ей, ти сушений! Не свисти даремно. Розплата з копита. Сьогодні викотив, сьогодні й получай. Вавилов! Показуй кишеню! Е, брат, з такою не сунься – лантух подавай! А вам, дівчатонька-красуноньки, особливі вигоди: двадцять процентів знижки норми. Мужик за 200 гм масла коти сім кубів, а ти п'ять з половиною. Ану, дівчатонька, потисніть, знаємо вашу силоньку, побували у ваших рученьках, нагортайте масличка з цукричком. А! – вдарився по потилиці Князев, – забув ще ось що: ланка, що найвищу викотить, дістає премію… А? Вгощає мене макаронами з маслом і цукром.

– От це мені премія! А за віщо?

– За віііщо? Розмазня. А за те, що мете! За те, що найщедрішого прораба маєш! Хто це тобі коли і де сипав до торби такі благодаті, га? І майже ні за що. Ні за що? Ей, ти слухай! Одарко. Невже ти мене із своїм Кузьмою та не почастуєш макарончиками? На віщо тобі їх стільки? Греблю гатити? Христини справляти? Не печи, не печи раків! Знаємо. Сам люблю в емтеесі на соломці покачатись. – Бригада на ціле горло гирже, і діло зроблене.

А ввечорі прораб контролює виконання.

– Текля? Чи ти сказилася? Три куби? То з тебе не лише Андрій – півень буде сміятись.

– Та ж нема часу!

– Нема часу! Розкажи! О першій вже картоплю вариш, корчиш ледаря, а дівка, як… кінь! Попереджую! Не підтягнешся – на всю зиму прощайсь з Андрієм. Мовчи! Знаю ті ваші рейди, ось запакую його Шегрінові на лісзаг, а тоді реви! Іди! Завтра побачимо!

– Серьожків – чортів сину! Думає, не знаю, чим промишляє. А хто то позавчора у директора сімдесят пільменів з воза стягнув? А хто то півня шановній куроводці Марті обезголовив? Більше: хочеш, підкажу, де пільмені і півень? Моя хата з краю, та коли і завтра твоя ланка не дасть по п'ять на круг – забудь і мою невтральність, і зирянку в Кожві, і навіть як сам звешся. Кур'єрським полетиш на лісзаг. Зваж! Йди!

На третій день прораб вигонить в середньому по чотири кубометри. Ні криків, ні нагаїв… Ледве світає, а ланки вже п'ють чай і стрімголов на викотку. Смеркає, ніч, а ланки працюють.

Сплав розтав на очах, ще день-два і дерево в штабелях, та не обійшлося без збитків. Прораб востаннє оглядає решту сплаву, аж диви? Хто це розв'язав, сволота! Дмухне вітер і сплав піде з Печорою, троси лиш закинуті, але вільні зовсім. Але прораб мовчить, не доглянув минулої ночі і якась личина весь винос сокирою порубала – твоя вина. Краще змовчати. Яка користь, як людей посадять, терміну приважать. Півтораста колод на десятки тисяч – розсмокчеться і плян скорше виконають.

Увечорі другого листопада в п'ятницю останній день викотки, виконання дійшло до 5,6 кубів, директор лісзагу комуніст-зирянин прогулюється по баржі і ахкає:

– От так баби! От так соцробітка! У голову не вміщається!

– Турбота про живу плоть, товаришу директор. Сталінський підхід! – відповідає прораб.

Уночі засвистав від Уралу льодовик, густо сипнуло снігом, а на ранок уздовж Печорою гнало шугу, шуміло люто і різало побережжя. Свисти, шуми – дерево в штабелях, відчит Морозові пішов, Масльоха торжествує, прораба занесено до списка ударників і видано шістдесят карбованців премії.

А Печора шумить. Гігантські млинці «сала» наштовхуються один на одного, береги на десятки метрів завалені шугою і тільки головним фарватером, смугою двісті-триста метрів, ще рухається, на очах ціпеніючи, олив'яного кольору рідина. Мороз міцнішав, притискав, пік і пік нові млинці і зливав їх воєдино. Печора поволі дихала і поволі грузла в сон. На шість повних місяців.

І саме в ці дні Іван Мороз бив Москву вісткою: «Блискавка! Москва! Сталіну! Кам'янка дала девонську нафту. Зразки посилаю». А йому відповідають: «Товаришу Морозу! Дякую. Сталін».

Вікна Морозового палацу замурувались кригою, засипались снігом, довкруги загуло, засвистало, але в бібліотеці і тепло, і затишно, і ясно. Лише пусто і скучно там. Так. Відчувалось, що щось тут гасне. Приходив Іван, приходила Людмила. І Іван, і Людмила враз запахли пусткою. Ні він, ні вона не мали про що говорити. Іван не може збагнути її турбот «ідеологіями».

– Дозволь тому світові відпочинути від твоїх спасінь, – якось вирвалось у нього, а вона знов не може збагнути, як можна жити життям «міщанина», «держиморди».

– Ах, ті вічні твої щілини, та нафта, та копальні! Ті раби!

Але скепсис і в ній загніздився. Ні, ні. Вона вже не конче рветься до вінця мучениці. Захотілось і пожити, і подумати про інші речі. Вона на своєму багатому слави шляху, враз зустріла якусь особливу породу людей і ім'я їм Морози. Особливо цікавить її той Андрій. І над цим вона задумалась. Більше, ніж троцкістами, більше, ніж спасанням світу.

Але не завжди в Морозовому домі нуда й порожнеча. Наприклад, на Новий рік у бібліотеці палає величезна ялинка, стіл завалений тушами копченої оленини, батереями пляшок, а кілька десятків «алчущих і жаждущих» включно з Петром з Києва і Сопроном з Омська, старанно проводять старий і зустрічають новий роки. І Петро, і Сопрон – Людмилина ідея, це вона конче хотіла їх бачити, і Іван вволив її волю, викликав «на катання». Вельми кликали і Андрія, але той муж велий, зело занятий державними справами, а тому не прибув. Та й «катання» не вийшло. У ці дні винятково бушувала пурга, і пишний Іванів ковчег, здавалось, зовсім погруз у глибинах стихії. Але було і так шумно. Навіть Петро ожив і спробував вернутися до колишнього, ще царського, настрою, весь час сипав жартами і запропонував «начертати» портрет самого Івана з Людмилою. Ця остання чарувала всіх і навіть Сопрона, лише сама «гинула». Її кумир Андрій не з'явився, не зважаючи на всі її зойки, заклинання, обіцянки, погрози. Не мала спокою, не знаходила місця і проводила час лише з Сопроном. А Сопрон, як тільки побачив Іванів палац, викрикнув:

– Свят, свят! Мара! – Ходив по залях, бібліотеці, ванній. – Братіку, братіку! Це тобі не мине даром! Не такі наші боги! – А Іван налив склянку, якої і на хуторі не бувало.

– Ану, для розвіяння твоїх страхів! – і для прикладу вилив усе це в широкий свій рот. Петро прицінювавсь, похитував носом, але ризикнув також.

– Ееех! – крякнув з чуттям. – Бачу, бачу! І твій портрет у вожді проситься.

– Цар! – регоче Іван.

– Чого доброго, Іване, і мене ще раз у більшовизм навернеш, – прохрипів Сопрон.

– Застара шкура. Не вивернеться більше, – відповів Іван, і всі регочуть.

Благо – Іван тепер має більше часу, ніж влітку, роботи зупинилися, пункти засипались. І все це, звісно, на руку братам. Чужі, до речі, роз'їхалися, залишились свої…

Вечір. В бібліотеці жаріє залізна піч, реве радіо, весь ґранітовий стіл заставлений пляшками.

– Так, братця, за Андрія! – підносить чару Іван.

– За Андрііія! – крикнули всі, а очі Людмили заіскрилися, ніби в тигриці. Іван знов підносить чару:

– А тепер за Гаву!

Враз велика мовчанка западає, Сопрон б'є кулаком по ґраніті.

– Ех, прокляті! – І тоді Петро, що розуміє цю мову, втручається:

– Вихили, братця! – і випив. А далі каже: – А тепер, «Ой, що ж бо то та й за ворон», затягай!

– Без Андрія не піде, – каже Іван, але Петро вже заводить музику, а решта мусить за ним. Пісня виходить коряво, але виходить. За вікнами реве буря, стогне тайга, земля то вгинається, то підноситься, як морська хвиля. А Петро знов говорить:

– Слухай, братця, поезію:

 
Із смердячої стайні,
На соковиті паші
Женемо тупих биків…
В'їдливими батогами
По товстошкірих хребтах!
Нехай проторюють
Дурними ногами
Намічений нами шлях…
 

Петро все це вимовив школярським мотивом. Бурний регіт завалив його слова.

– Браво, Петре! Братця! Петро ожив! За Петра! Урааа! – всі кричали ура.

– А тепер погойдати! – крикнув Іван.

– Під стелю його! – вихопився Сопрон.

Всі зриваються, і товстий Петро летить кілька разів у простір. Наталка допомагає братам, Людмила до сліз регоче. А Сопрон заздрить славі Петра, і враз і його зірвало.

– Ану, братця, послухай:

 
Сжіґаємий пламєнной страстю —
Мєчтатєль, тварєц і тіран,
Іґрая безбрєжною властю
Царіл на Русі Іван.
Он крєпкім слілся поцелуєм
С тобой, пролівающей кров…
Табой он бил п'яно волнуєм,
Поґасал й зажіґался вновь.
Он смєртних покоя нє вєдал,
Знал сладость і прєлєсті мук
І жертвам тєрзаємим кідал
Атрєзи їх собствених рук,
Чтоб мьортвих трєвожіть – сінодік,
Кровавая память вєла,
Стрємя єво вєчно к свабоде,
I в рабствє вєчно дєржа.
А просто: он бил нєврастєнік!
Одін із душевно бальних!
В бєзпутной ґлуші дєрєвєнєк,
Таітся немало такіх.
 

– Ах, ти, чорт! – крикнув Іван. – Це ти про кого?

– Був колись Іван Грозний! А ти всього навсього Мороз, – відповів Сопрон.

– О, ні! І ми мали свого Івана, – каже Петро.

– Той, що з Петром мірявся? – каже Сопрон.

– Залий його, Іване, він горить! – кричить Петро.

– Він лиш тліє, хай диявол розгоряється, – реве Іван. Всі знов регочуть.

– Ризика боїшся? Не герой з тебе, брате Морозе!

– Відколи це Морози про таку банальність, як геройство, заговорили? Героєм може кожний урка бути, а от родись малоросом і стань героєм!

– Гніть, гніть, братця! – кричить Сопрон. – Гніть її матушку і сідайте на карк. Має ж право наша відьма проїхатись на тій шкурі. Не кажу тут про око людське, а з душі, думка моя згустком крови в мозку застряла – проклинаю і корюсь, але так корюсь, що пекло з того регоче – ха-ха-ха!

– Ех, ти! А ось моя кобила десять років самих вождів вивозить, недавно трапилось – намалював його, заплющивши очі, двадцять п'ятий раз малював, мазав квачем, і знаєш, що дістав: орден! Ха-ха-ха! – За ним пішов Сопрон, за Сопроном Іван.

– Браво, браво, Морози! – гукає Людмила.

– Це все Петро! – кричить Іван.

– Це він! Це він! – підхоплює Сопрон.

– Це він! – вирвалось у Наталки.

– Ну, що ж ви вчепилися до найхудішої свині, – жалісно пищить Петро. – Шкода, що Андрія нема, той би вам сказав!

– «Ой, не кажіте ви про нього», – заспівав хрипло Іван, а Людмила підхопила: «Ой, говоріте лиш о нім».

Іван підійшов щільно до Людмили, обняв її за стан, підняв чарку і каже:

– Ну, так хіба за нього?

– За нього! – схопила чарку Людмила і випила до дна. Очі її змаліли, вона кинулась Іванові на груди і враз щось нечуване: з її очей посипались сльози. Іван загорівся, притиснув її до грудей. Петро, Сопрон і Наталка з чарками в руках оточили їх підковою, співали «Ой, у полі вітер віє», а Людмила горнулась до Іванових грудей, зернисті сльози, мов порване перлове намисто, рясно сипались з її очей на його маніжку, а він лиш підняв високо свою чару і ламаним басом ревів, щоб усіх перекричати: «Чтоби нє било раздора мєжду вольнимі людьмі». Танцювали з музикою і без неї, танцювали всі, як хто хотів і як умів. І танцювала сама Людмила на перському килимі танець Морозів – страшний, небезпечний танець, у якому життя і смерть чергувалися із шаленою настирливістю.

У цей час з особливою люттю вдиралась до вікон хуґа, тайга надривно стогнала, гулом гула тьма півночі, а перед входом у буді із зброєю стояв вохрист. Його засипало снігом, його морив сон. Іноді до нього доривалися далекі вигуки, але він не міг розпізнати, звідки вони походять.