Текст книги "Темнота"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 32 страниц)

І не встиг отямитись, як двері ванної знов відчинилися, і його банкноти зливою посипались по помості. І все зникло. Двері брязнули і тиша. Андрій розторощений. Сотні Ленінів лежало під його ногами. Він кинувся їх збирати, і в цей час увійшла спокійно і звичайно Ольга.

Андрій здригнувся, ніби вона застала його на якомусь злочині. Він швидко зірвався на ноги, у руках купа банкнот. Ольга при дверях остовпіла. Андрій кинувся її цілувати…

– Що сталося? Що сталося? Андрію!

– А от що сталося! – казав він, випускаючи з руки банкноти, що ніби листя осіннє розлітались по помості. – Бачиш? – і показав на поміст. – Розсипались! Генеральний секретар. Драма.

– Нічого не розумію, – казала Ольга.

– І не можеш розуміти. П'ять тисяч!

– Ти маєш гарячку!

– Гарячку! Га-ряч-ку!

 
Нікто нє дасть нам ізбавлєнья,
Ні цар, ні Бог і нє ґерой!
 

– заспівав він вимахуючи банкнотами.

– А знаєш що, Олю? Я… Я… напишу драму. Ну, чого так дивишся? Напишу! Велику, всесвітню! Апокаліптичну! Світ горить! Земля горить! Зривається! Летить! Прірва! Бах! І нема. – А після почав шептати: – А ти знаєш, Олюсенько, куди ми всі йдемо? Не знаєш. На прощу. Як юродиві!

А вона йому на це також пошепки:

– А чи знаєш ти, що нашу Мар'яну також арештовано?

– Мар'яну – вирвалось у нього перелякано.

– Еге ж. І вже давно. І вже звільнили. Приїхала з Києва Ала Шур на гастролі, Василева приятелька. А Василь у якійсь військовій школі… Від Івана ніяких вістей, ніхто не знає, де він. – Розгортала при тому повільно хліб із серветочки, дістала шматок ковбаси, цибулину…

Андрій підіймав одну за одною банкноти і вкладав купою на столі.

– А театри повні, повні, – казала вже голосніше Ольга. – До шостої завжди каса випродана і на два тижні наперед. Наш театр поширюють… Добавляють кадри… Розбудовують балет… Акторам збільшено пайок… Ангажують з Москви Карсавіна… І, здається, буде прийнята «твоя» Ірина… Режисерові вона подобається…

Весь той вечір Андрій промовчав і цілу ніч провів без сну.

IX

А однієї суботи в кінці жовтня, під дощ і сніг, як грім на голову, Морози переїжджали на нове помешкання в новозбудованому будинку, що на розі вулиць Авіяції і Письменників. Це великий на чотири поверхи бльок, у вигляді літери П, на сімдесят вісім мешкань на двісті сімдесят п'ять мешканців, як сказано в пляні.

Що сталося? Будинок же, як відомо, не закінчений, ще скрізь рештовання, ні вікон, ні дверей, каналізацію і світло щойно встановлюють. І Мороз це знає. І не сам Мороз. Про це знає все місто, ба весь Радянський Союз, ціла Европа, бо кожна нова будова у цьому просторі розцінюється, як найбільша подія і сенсація, про це пишеться безліч статтей і поміщається безліч фотографій і не лише у місцевій, але навіть у закордонній пресі з довгими повчальними коментарями на тему неймовірних досягнень соціялістичного будівництва під мудрим керівництвом партії Леніна-Сталіна з зазначенням, що це вперше в історії людства збудовано таку будову і з таким призначенням, що свідчить про надзвичайну опіку партії над мистцями слова, а у Харкові либонь не знайшлося мешканця, що стримався б від спокуси бодай раз кинути оком на це чудо епохи, збільшуючи переконання, що і за радянської влади можна б будувати мешканеві будинки, коли б у тому «Комунстрої» також прийшли до подібного висновку.

Наряд переїжджати не прийшов, а впав на Морозів, як грім і блискавка серед погожого неба. О восьмій годині дощового, сірого ранку під будинок на Пушкінській під'їхала, запряжена однією конякою, підвода і тут зупинилася. Дебелий дядько, у старій ватянці, піднявся до помешкання Виноградова, постукав міцно до дверей, бо не знав «на який дзвонити» і, коли добився до Морозів, якось сердито запитав:

– Ви товариш Мороз будете?

– Я, – відповів Андрій.

– Ну, то скорше! Їдемо! – кивнув на сходи він головою.

– Куди їдемо? – дивується Андрій.

– Ну, як куди? Ось наряд, – і тикнув Андрієві папірець.

– Нічого не розумію, – каже Андрій, глянувши на папірець.

– Та що ви? Неграмотний? Там же ясно: наряд! Маю вас перевезти на нову кватирю. Що ж тут непонятно? Збирайте вещі!

Морози заметушилися – добре ще, що Ольга не встигла піти на роботу.

– Але чому ж нас не повідомили були хоч пару днів наперед? – скаржилась Ольга.

– Не можу знати, – буркнув на це дядько. – Сказали їхати – їду, моє діло маленьке.

Нема про що говорити. Почалось гарячкове складання, пакування, ношення. Б'є нетерплячка, ніби те там помешкання від них утече. Нарешті, нарешті! Весь будинок переживав цю виняткову подію. Прощай, ванно, прощай вузьке віконце, прощай, дорога щілинко, що протягом семи років терпеливо служила! Справді не легко її кидати. Назбирали дві скриньки книг, кілька валіз, кілька клунків, пов'язали все те мотуззям і винесли. Унизу управдомові лише заявили, куди і чому їдуть. Управдом, куций, лисий чоловічок, гордо зробив помітку у своїх паперах і сказав:

– Харашо! Прінято! Желаю успєха!

А потім підвода тягнулась вулицею під дощем прикрита старим брезентом, Ольга з Андрієм ішли збоку хідником схвильовані, ніби вони все ще не вірили, що це не сон, а дійсність, але той сон триває, дощ підсилює його реальність, підвода їде, дядько сидить на одній із скринь і помахує батогом, а трохи згодом він, досить безпардонно, висипає їх до трьох недокінчених кімнат з кухнею на другому поверсі першого входу.

Парадний, головний вхід номер один ще не функціонує, він ще забитий навхрест дошками, тому входили задніми дверима з подвір'я по бетонових сходах з калюжами вапна і купами стружок до дверей, що були щойно вставлені, не пофарбовані. Кімнати без світла, без огрівання, без ванни, лише з водою, що лилася з кранів з дуже сильним тиском.

Речі звалено в передпокої, візник одержав розписку, що наряд виконано, і відійшов. І що ж далі? Нема ні ліжка, ні стола, ні стільців… Навіть відра, навіть ганчірки для миття. І Ольга зовсім сама, бо Андрій має на десяту годину важливе засідання, він і так вже спізнився…

– Що ж я маю робити? – питала безрадно Ольга.

– Не знаю, не знаю! Лиши як є. Прийду і будемо порядкувати. Я і так спізнився! – і побіг.

– Зателефонуй там бодай до театру, що я сьогодні не прийду… Та не забудь купити паперу! – кинула йому навздогін, але він вже мабуть того не чув.

Але чому нараз така наглість? Вона прийшла згори. Генеральний секретар партії, після розмови з Андрієм, вирішив надати цій справі справжніх більшовицьких темпів і розмаху, – час не чекає, а життя коротке.

– Пилипе Сидоровичу? – запитав він свого секретаря стурбовано. – Чи це правда, що Мороз сім років живе у якійсь ніби ванні?

– Кажуть – так, Станіславе Вікентьєвичу, – відповідає секретар у тон генерального секретаря.

– Варварство! – виривається у генерального секретаря, і він хапає слухавку телефону. – Комунстрой? Головного директора! Тут Косіор! Директор Пришвин? Слухайте, директоре? Як там справа з докінченням бльоку А? Як? З початком? Нового року? Коли мав бути по пляну? В річницю жовтня? Ну, от! – Генеральний секретар міняє тон, переходить на крещендо і продовжує: – Прошу приділити мешкання на запропонований вам ордер до кінця жовтня цього року! Знать не знаю! Ніяких будівельних матеріялів! Я не будівельник! Плян зірвано, мешкання бути мусить! – і він положив слухавку. І тут же доручив секретареві задзвонити до міської управи, щоб приділили наряд перевозки на день тридцять першого жовтня. – Їх треба драть, драть і ще раз драть! – закінчив він свою мову.

Одинадцята година. У мешканні Морозів глибока тиша. З коридору і інших поверхів доноситься стукіт робітників. Двері мешкання лише зачинені, але не замкнуті. Відходячи Ольга просила сторожа глянути за їх речами. Вона має купу діла: зайти до Укрглавмеблі, до розподільника, до різних крамниць. В Укрглавмеблі їй показали речі, що розсипаються від одного дотику. У столів випадають ніжки, шафи, або не зачиняються зовсім, або мають шпари, що крізь них може пролізти миша, стільці ніде не можуть знайти для себе рівного місця, а ліжка не існують взагалі.

Ольга переходить до магазинів комісових. Рококо, ампір, тяжкий дуб, мистецька різьба.

– Що коштує отой письмовий столик? – цікавиться Ольга.

– Тисяча двісті, – чемно відповідає продавець.

– А той пюпітрик?

– П'ятсот, громадянко, – чує відповідь.

Що ж їй робити? Між іншим оповідає свою історію, на що їй продавець каже:

– Громадянко! В такому разі навіщо вам усі ті церабкопи, комісійні і всяке інше подібне. Зверніться до міськради, там дадуть вам талон, і ви дістанете справжні меблі, із справжньої фабрики і по справжніх цінах.

Ідея. І як це їй самій не прийшло таке в голову? Перед нею перспектива. Дякує за пораду, квапиться до трамваю, знаходить господарський відділ міськради і займає місце в черзі.

Перед нею душ двадцять, приблизно година чекання. Усі стоять спокійно, терпеливо, лише там спереду біля віконця час від часу чути якесь слово, та інколи шепіт когось з чекаючих.

– Я б, знаєте, – чує Ольга мову своєї попередниці, жінки середніх років, замотаної якимсь великим платком, – хотіла будильника. Мій муж, відповідальний робітник, мусить рано вставати, завжди боїться проспати, прокидається раніше і ніколи не висипляється.

– Невідомо чи вам тут поможуть, – каже її попередня сусідка.

– Так, але ж мій муж відповідальний…

– Так то так, але чи вони тут мають. Найкраще поїхати до Москви, там, кажуть, все є.

– Добре вам казати – до Москви. А скільки то буде коштувати?

– Кажете – відповідальний. Хай просить командировку.

Ольга також думає про будильника, у них взагалі нема ніякого годинника. Від будильника переходить до кальош – осінь, а взуття лихе. Та й білизни нема. Зовсім нема скарпеток. Ні хустин до носа. Ані горшків, тарілок, виделок. За що б подумав – нема. Вічні, давні мрії, але коли до цього часу це були тільки мрії, то тепер це може бути дійсність.

Час іде поволі, стовбіють ноги, від рання Ольга ще не їла, і що там робить той її письменник, і як це все привести до порядку – нагріти, наварити, не пропустити служби, черг.

На цей раз Ользі пощастило, замість сподіваної години, чекала всього три чверті. Урядовець, треба признати, не кричав, не гнівався, але тут же заявив, що Укрдревоброб спішних замовлень від «часних ліц», та ще й в такому розмірі, не приймає.

– Алеж помилуйте, – каже Ольга і ще раз називає своє прізвище, – мій чоловік ніяке «часне ліцо», а письменник з дуже важливими завданнями партії й уряду. Прошу справитись в ЦК партії. І в нас нічого немає, дослівно ніяких речей, нас вкинули до нового помешкання на три кімнати, а тут нема на чому сісти, прошу прислати комісію…

Урядовець у клопоті, він дослівно розторощений, йому їйбогу, годі самому рішати справи такої ваги, він вдається до вищого начальства, з'являється вище начальство, Ольга нервовим, напруженим голосом ще і ще раз пояснює свою справу, вище начальство її заспокоює:

– Громадянко. Ми якось цю справу полагодимо, але не все одразу. Ліжок, наприклад, тепер нема зовсім.

– Ну, як же дійсно! Буду дзвонити до генерального секретаря, і хай роблять що хочуть, – каже Ольга погрозливо.

Жорстока ситуація. Начальство думає, а час іде, а черга чекає. Ззаду чути репліки:

– Отже й назойлива!

Або:

– Ну ж, скажу вам, і баба.

Хтось відповідає:

– Де чорт не зможе – бабу пошли. – Жінки, що їх у черзі більшість поблажливо посміхаються.

– Канєчно, нє такіє нюні, как ви! – відрізує котрась.

Ольга цього не чує, вона напружено дивиться в очі начальника, її зір каже більше, ніж слова. Начальник все не рішається, чути знов репліки:

– Та вона ж тут не одна. Помилуйте! – Начальник просить Ольгу за перегородку, по дорозі пояснює:

– У нас тепер, громадянко, все на виконання п'ятирічки йде, на індустріялізацію. Ширпотребу обмаль. – Направляє до заднього стола, де сидить за машиною секретарка, і дає розпорядження видати талон.

Ольга диктує:

– Два столи – кухонний і письмовий. Одна канапа.

– Тверда, м'яка? – перебиває секретарка.

– М'яка, – каже Ольга.

– М'яких, здається, не полагається, – зауважує секретарка. Ольга дивиться на неї згори.

– Двоспальне ліжко! – диктує далі.

– Ліжок взагалі нема, – перебиває секретарка.

– Пишіть! Не ваше діло! – сердиться Ольга. – Шафа на книжки, шафа на одяг, шість стільців, кухонний посуд…

– На кухонний посуд вимагається окремий талон, і треба точно подати, що потребується, – зауважує секретарка.

– То пишіть окремий!

– Я не маю розпорядження!

Ольга шукає знов урядовця, урядовець вище начальство, час іде, з'являється вище начальство, коротка дискусія. Кухонного посуду в даний момент немає. Але талон вони написати можуть? Так, можуть, лише не ручать за його практичну вартість. Ольга просить писати. Начальник відходить, бере слухавку телефону і кудись телефонує. Потім підходить до секретарки і каже:

– Пишіть!

Ольга з виглядом переможця, рішуче диктує далі:

– Дві кастрюлі… – секретарка іронічно посміхається. – Два горшки. Шість тарілок мілких, шість глибоких. Шість ложок, шість виделок, шість ножів…

– Ножів не полагається, – каже секретарка.

– Гаразд. Шість склянок, шість блюдець, одна цукорниця, одна сковорода, один ніж кухонний… – Ольга думає.

– Скорше, скорше! – наглить секретарка…

– Один молочник…

– Усе? – швидко питає секретарка.

– Ні. Одно відро, – додає Ольга.

– Я можу написати що ви скажете, але відер нема зовсім! – каже секретарка.

– А ви пишіть! – Секретарка знизує плечима. – Таз для миття, ночви… І все! – кінчає Ольга. Хотілось згадати про будильника, електричну лямпу, нову праску, але не мала більше відваги. І так, здається, переборщила. Забрала свій талон, вийшла з-за перегородки, посміхнулася до черги, що провела її не дуже привітливо і пішла.

Уже на вулиці Ольга пригадала, що забула спитати, куди має за всім тим звернутися, але вертатися пізно, забігла до аптеки, до розподільника, набрала повну полу харчів і вдоволена побігла додому.

Дома нічого не змінилося, холод собачий. Андрія нема. Ольга дуже квапиться, їй ще конче хочеться побувати сьогодні у тому місці, де дають ті чарівні речі, вже правда, пізнувато, але може ще встигне. Швидко, на ходу, щось їсть, шукає когось на будові, заходить до контори, питає одного, другого і ось вона вже біжить, ловить трамвай трійку, він переповнений, вона з усіх сил хапається за ручку дверей, висить однією половиною в повітрі, але їде.

– Громадяни! Будьте так ласкаві… Потісніться трошечки…

– Та…

– Потісніться.

– Куди? – Але все таки потискаються, нога Ольги може стояти певніше. Вона вдоволена.

По кількох зупинках Ольга вже в середині трамваю. Тепер лише, щоб, бува, не спізнитися, не пропустити зупинки. Пильнує уважно, намагається довідатись, котра година.

– Чи не можете мені сказати, котра тепер година, – питає добродія, якому вона сидить мало не на голові.

– На жаль, – ворушить той головою.

– Приблизно четверта, – каже інший.

– Так, – озивається ще інший, – четверта. – Ольга дякує, вона вся в тривозі, очі бігають, знов і знов питає, одні кажуть одне, інші інше, нарешті, все таки потрібна зупинка знаходиться і Ольга, мов змолочений сніп, виривається з трамваю.

У конторі Укрдревобробу майже кінчають роботу, більшість урядовців на ногах, відвідувачів нема, за перегородкою лише один товстенький чолов'яга, і Ольга одразу до нього направляється.

Розплившись у солодку, привабливу усмішку, Ольга старанно пояснює свою справу, подає талон. І чекає. І полегшено зідхає. І напружено поглядає. Чолов'яга старанно читає талон, ледве помітно посміхається, Ольга бентежиться.

– І ви, громадянко, все то хочете дістати? – питає здивовано чолов'яга.

– Вибачте, але я все це мушу дістати! – каже енергійно Ольга.

– Тепер? Зараз? – питає знов чолов'яга.

– Розуміється, – каже твердо Ольга.

– Не скорше, як за півроку, – каже той спокійно, – і не все одразу. Поки можемо дати один стіл і пару стільців.

– А на чому дозволите спати? – питає швидко Ольга.

– Що ж я тут можу порадити? Зовсім таки нічого не маєте?

– Коли б мали – не йшла б до вас! Думаєте, це грашки? Мій чоловік… – і вона, захлинаючись, знов оповідає свою історію, сохнуть уста, не хватає дихання, а коли скінчила, чолов'яга спокійно каже:

– Ми то все понімаємо. Ясно. Але нема. Раджу звернутися просто до ЦК і баста. У нас нема. Від минулого року весь ширпотреб щез. Усе на плян… Там, – і чолов'яга ткнув пальцем вгору, – важливіші завдання, громадянко. – Його урядові години кінчаються, він і так пересидів норму, Ольга мусить швидко рішати.

– Давайте! – рішає вона. Урядовець старанно виписує стола і два стільці і, як ласку, бо вона йому сподобалась, дописує ще й ослончика. Ольга платить, дякує, приємно посміхається, питає коли привезуть, довідується, що завтра і відходить.

О, як полегшено зідхається, коли Ольга, по годині боротьби в трамваї, неосвітленими і порожніми сходами добивається до свого нового помешкання. Андрій сидить у своїй французькій шинелі, перед ним лойова свічка, за стола править плита, за стільця валіза, і пише. Ольга засипає його питаннями: чи вже що їв? Де так довго барився? Чи бачив кого з Комунстроя? Коли дадуть світло? Так. Він вже їв, бачив будівничого, світло дадуть за два-три дні, на огрівання прийдеться ще зачекати.

– А чи сказав ти їм, що зима не чекає?

– Це вже ти їм це скажеш.

– І піду, і скажу!

– Нема ще вугілля, не все ще в порядку.

– Вони там ніколи не будуть в порядку, – резюмує Ольга.

Але нема часу на розмови, Ольга йде вниз, назбирує якихсь трісок, до того додає брошуру, і огонь під плитою загорівся. Пішов дим і чад. Пробують відчинити вікно. Не відчиняється. Андрій натискає. Вікно ласкаво відчинилося, дим вийшов, треба б зачинити назад – не хоче. Боротьба, шарпання. Дарма. Все дарма. Лишають вікно, Андрій квапиться, у нього о восьмій засідання…

Тріски в плиті радісно й бадьоро горять, на плиті шипить чайник, усе сире, холодне, але ось тріски догоріли, а чайник не закипів. Бігти знов наниз нема часу і тому п'ють чай недоварений. Ольга оповідає про свої пригоди, питає Андрія, чи б дійсно не звернутися до ЦК партії, на що Андрій обурено перечить.

– За кожною ганчіркою не будеш бігти до ЦК партії.

– По твоєму то ганчірка? На чому будеш спати? Писати? Їсти? – викрикує Ольга, але Андрій вже хапає портфель, шапку і зникає.

Ольга знов сама. Їй робиться страшно. Така порожнеча, така тиша. І треба б щось робити. Привести до порядку вікно, помити підлогу, приготовити якусь постіль, на завтра сніданок. На щастя, у неї завтра вихідний день і повно плянів.

Та й ще сьогодні Ольга не вважає свій день закінченим. То ж їй відомо, що в деяких церобкопах вечорами буває випродаж цікавих речей. А чи не спробувати і їй щастя. Стільки того потрібно. Спокуса велика, лишає все і йде до міста.

Погода похмура, дощ перестав, але небо погрожує снігом. Згодом Ольга щось знаходить. На одній з вулиць помічає гуртки людей, що вперто крутяться на місці, не дивлячись на погоду. На розі крамниця ширпотребу і хоч її двері закриті, але крізь шпарини видно в середині світло. Дещо згодом хтось підійшов до дверей і зупинився. І не встигла Ольга отямитись, як під дверима утворився довгий хвіст людей. Ольга поспішала й собі зайняти місце і стоїть. Усі стоять і чогось чекають. Ніхто не знає, що тут «будуть давати», але щось будуть. Спочатку всі мовчать, але згодом починаються розмови:

– Здається, буде зима, – починає котрийсь байдужим тоном.

– Так, здається на це заноситься…

– Та й уже час…

– А! Цього року не можна нарікати. Осінь була лагідна.

– Зате, кажуть, буде гостра зима…

– То вже гірше. А не знаєте часом, що тут дають?

– А так, що й не знаю.

– Та, кажись, патефонні пластинки…

– А я знов чула, що кальоші.

Збоку підходить чолов'яга півселянського вигляду, мабуть з розкуркулених, хвилинку топчеться на місці, а потім, не звертаючись ні до кого, питає:

– А що тут дають, товариші?

Деякий час йому ніхто не відповідає, але згодом хтось відповідає:

– Кальоші, ботинки, а в додачу пластинки.

– І ботинки? Хо-хо!

– А ви, громадянко, так не тисніться. Встигнете. Усім хватить.

– Та я й не тиснуся, мене тиснуть…

– Гарна молодиця то й тиснуть.

– Ха-ха-ха!

– Скільки в чергах вистоялись, а все не знають порядку.

– А ви б, громадянко, поменше моралі.

– Та яка тут мораль, свинство та й годі!

– Хто ж вас змушує тут стояти? Пішли б собі додому, та полежали б у теплому ліжку.

– Або пішли б на танець та потанцювали б.

– Та воно, либонь, не лежиться. Женитись, видно, закортіло…

– Кому що, а їй би лише женитись.

– Чого ж. Вигідне діло. Замість платити аліменти!

– Ха-ха-ха!

– Громадяни! Та не… – враз голос вмовкає.

До дверей підступило двоє людей збоку і чогось там зупинилися. Очі всіх негайно звернулись на них – напевно спекулянти. Мовчанка, тиша, напруження. І враз, ніби на команду, всі в черзі беруться попід руки. Чоловіки, жінки, старші, молодші. Все то зімкнулося, злилося, наїжилось. Тепер це не низка людей, а змій лютий, що наміряється стрибнути на свого ворога.

Але ось і самі мовчазні двері дали знак життя. Вони скрипнули, відчинилися… На їх порозі з'явилася гарненька, повновида дівка у бахматій ватянці підперезана військовим поясом.

– Громадяни! – звернулась вона до лютого змія несподівано низьким голосом з домішкою перестуди. – Маємо патефонні пластинки! Вибір обмежений! Кожний вибирає лише три штуки. І швидше! Не задержувати! – командує, мов генерал, красуня.

– Ей, ей там! несподівано закричав змій.

– Вони без черги!

– Без черги! Громадяни! І що це за порядок?

– Та замовчіть, нарешті! А то не дістанете нічого! – гукає красуня-генерал.

– Але ті там панове без черги! – борониться змій.

– Ми вам дамо «панове»! – погрожує голос з крамниці. – То не ми «панове», то ви! Ми тут стільки намерзлися, а вони…

– Та лишіть! Чорт з тими пластинками!..

Рух, гамір, список пластинок пішов з рук до рук, до крамниці вступають і вступають. Прийшла черга й на Ольгу, їй ті пластинки зовсім тим часом непотрібні, у неї нема ще й самого патефона, але відступати вже пізно, та й пластинки напевно колись знадобляться. Вона вибрала модну пісеньку «Улибнісь, Маша», циганський романс у виконанні Утьосова і… танґо. Танґо! Як побачила цю річ виразно закордонного походження, у неї загорілись очі. Боялася лише, що їй того не хватить, бо кожний, видно, хотів мати танґо і розхапували його, мов великі ласощі. Але їй також хватило. Дістала свої пластинки і наміряється платити.

– Ні, громадянко, – заявляє враз красуня-генерал – мусите взять ще й ось цю! – і красуня-генерал подає Ользі ще одну пластинку. Ольга думала було протестувати, але глянула на пластинку і замовкла. «Пісня про Сталіна». Взяла всі пластинки, заплатила і пішла.

Було вже пізно, небо ще нижче осунулось, було зовсім олив'яним і зрідка пролітав сніжок. Ольга квапилась додому. Несла під пахвою свою здобич і було їй якось так неймовірно дивно, що хотілось раз плакати, раз знов кричати, то знов сміятись лютим сміхом.

Дома глухо, порожньо, темно. Світить свічку, скидає свій верхній одяг, закачує рукави, наливає в таз води, знаходить ганчірку і заходжується біля помосту. Вона квапиться, бо свічка одна і вона догоряє.

Перший білий, вогкий ранок на новому місці застав подружжя Морозів на помості в кухні біля плити. Вони спали. Під ними верства томів Андрієвої бібліотеки, на них жовтогаряча витерта ковдра, Андріїв французький плащ і Ольжин платок.

Першою встає Ольга. Вона не знає, котра година, але відчуває, що дуже пізно і швидко зривається. Андрій солодко спить далі, він пізно вернувся, на його обличчі велика безпосередність, буйне, чорне волосся розсипалось по малій подушчині. Ольга порається обережно, швидко одягається і коли, пізніше, встав Андрій, біля нього було лише порожнє прохололе місце, у кімнаті тиша і холод, на плиті три бутерброди, чотири пластинки і записка: «Добридень, коханчику! Як спалось на новому місці? Що снилось? Мені снились білі кози. Я пішла по справах. Сьогодні мій вихідний. Не знаю, чи вернусь на обід. Роби, як тобі вигідніше. Коли прийдуть з Комунстрою – домагайся світла і тепла. Цілую, цілую, цілую! О…»

Андрій голиться, жує бутерброди, обдумує чергову сцену драми, після розкидає постіль, сердиться за зневагу його книг, між якими знайшлася і його «сталь», натягає шинелю, вмощується біля плити, перечитує написане… В ухах ще звучать слова генерального секретаря з вчорашнього засідання: «Що це мені за література, що орудує тими старими буржуазними, слинявими засобами, тим старим типажем? Вирватись, вирватись з минулого! Дайош нову людину, новий побут, новий стиль – наш, радянський! Героїку! Щастя! Радощі! Партія, вожді, соцзмагання, колективізація, ліквідація кулака – ось теми дня! Партія наділяє вас, товариші, окремим довір'ям, і його треба виправдати. І тут не вистачить дерев'яних фігур, ходульних фраз, паперових почувань. Увійти в дійсність, злитись з нею, показати правду лицем, виявити наші досягнення… І горе тим, що в цей час будуть пробувати з нами лукавити! Попереджаю! Ніяка езоповщина тут не поможе! Караюча рука пролетаріяту тяжка… Але вона така ж щедра за справжній труд і справжніх друзів! Отже, вибір, товариші, за вами!»

– Зрозуміло? – питав Мороза Бич, коли вони о першій ночі верталися з кондитерської «Пока», куди вони на хвилинку заскочили після засідання.

Бич нічого не пояснював, Мороз нічого не питав, от ішли, говорили про стилі, романтику і що це буде з тим пролетарським реалізмом, що про нього починають в пресі поговорювати, проходили побіля армянського склепика «Ананас», звідки крізь сітку сніжинок, неслось «не патаму, что с нєю мнє свєтло, а патаму, что с нєю мнє нє надо свєта», і лише прощаючись, Бич не видержав:

– Так. Вибір за нами!

Андрія трохи бентежить настрій Бича, він не може, мабуть, маскуватися, він дуже щирий, дуже ясний, дуже прозорий. Андрієві так і хотілось йому сказати: невже ти все це береш поважно? Невже ти віриш, що ти верблюд? Але не міг сказати, не знайшов потрібних слів, а до всього Андрій не хотів взагалі ніякої дискусії. Пізно щось тут розважати. Взагалі! Раз назавжди!

До мешкання стукають, Андрій відчиняє, входить робітник у заляпаній будьоновці з відерцем.

– Буду малювати двері – каже робітник.

– А! Двері! Гаразд! Не знаєте, коли дадуть світло? – радісно говорить Андрій.

– Не можу сказати. Світло не в нашій компетенції.

– А що це за фарбу маєте? Краще б білу.

– Не моє діло, – каже робітник і починає возити квачем по дверях.

Андрій лишає робітника, йде до своєї роботи. Пише. Пише довго і вперто, мерзнуть руки, зривається, бігає, шукає реплік.

– Це ти зловісна! – викрикує сам до себе.

– Діду! Мусите! – хапає перо і швидко пише.

Входить робітник.

– Може мене кликали? – питає.

– Ні, не вас, не вас! – швидко відповідає Андрій. – Робіть там своє! – Робітник зникає, Андрій пише далі.

По обіді, мов фурія, вривається Ольга. І не сама. За нею двоє дебелих козарлюг щось тяжке тягнуть. Одно, друге, третє. Кімнати заповнюються. Канапа, столи, ліжко, шафа одна, шафа друга. Тягають і тягають, Ольга командує, Андрій і собі заметушився. Усім з чола ллється піт. І коли внесли останню річ, Андрій побачив, що тут навіть про дрова не забуто.

– І що це сталося? – здивовано викрикує Андрій.

– Нічого не сталося, – каже Ольга розпалюючи в плиті. – Бігала, бігала, шукала, шукала, а далі думаю: чим чорт не шутить! Хай буде, що буде, і пішла до ЦК.

– До ЦК? Ти збожеволіла? Без запрошення? – викрикує Андрій.

– Ні, до мене прийшли і чемно попросили: громадянко Морозова! Чи не зволили б ви ласкаво потрудитися до нас – ха-ха-ха! Довго б ти чекав на таке. Ні! Я увірвалась до будинку, мене переймають. Вам куди? Я, кажу, Морозова, потребую генерального секретаря. – Генеральний секретар зайнятий, сьогодні не прийомний день, маєте запрошення? Зайнятий не зайнятий, а я мушу його бачити. Вартовий за телефон, а я на сходи – біжу, варта за мною – стой, стой! А я зупинилась перед дверима секретаріяту і кажу: кричать на мене не можна, розумієте? Не приказано! Не можна! Назад! А ви, кажу, запитайте краще Станіслава Вікентьєвича! А ось і моясна! – Громадянко! Ви забуваєтесь! Ми вас арештуємо! – Арештуйте! Прошу! Я буду кричать! Так, я буду кричать, я підніму крик і побачимо, хто з нас буде арештований! Прошу покликати Станіслава Вікентьєвича! Я вимагаю!

Мене на хвилину лишили, зо мною лишився вартовий, я була, знаєш, рішена: або, або! Куди не зайду – нема, не можна, ідіть туди, пишіть те, від рання нічого не їла і думаю: хай пропадає – було не було! І враз двері відчиняються, і виходить його величність Косіор, просить чемно зайти до його кабінету, у нього там якась, видно, груба риба, а я з копита: Станіславе Вікентьєвичу! Ви навантажили мого чоловіка спішними обов'язками, а чи знаєте ви, що нас вкинули до мокрого мешкання, світла нема, огрівання нема, дров нема, стола нема, стільця нема, ліжка нема, я два дні бігаю по місті, вибігала ноги і дістала чотири патефонні пластинки. Я не нарікаю. Я розумію. Я вдоволена. Але ж дозвольте: мій чоловік мусить виконати завдання партії і то терміново! Виспівала, виспівала, той все слухає, а далі як почне на всі боки телефонувати, та гримати, та бити об стіл кулаком і дивись: навіть килим маєш! Справжній перський! До вечора буде світло, а на днях пустять огрівання! Тобі лишається одно: поцілуй свою Ольгу і скажи спасибі!

При тому Ольга чистить картоплю, січе м'ясо, під плитою тріщить огонь, по хаті йде тепло… Андрій скинув пальто, Ольга глянула на нього.

– А ти не бійся! Я там сказала: чоловік мій тут не при чому! Це я сама зробила! А Косіор ще й похвалив: ви, Морозова, молодець! От таку б і мені жінку! Ще мушу і до тебе взятися! Виглядаєш, ніби п'ять років у таборі полонених просидів, – казала резонно.

– Ніби вперше мене побачила, – каже Андрій.

– А так, ніби вперше – ха-ха-ха! Ех, ти, ти! Савєцкій пісатєль!

– Ще може й за штанами до ЦК партії підеш?

– Як буде треба, то й піду!

– А я й не догадувався, що ти аж така.

– А то ж! Знай! Ти ще багато дечого не догадуєшся. Як то там з тією Іриною? Мрій, мрій, поки мріється, мій коханий, але пам'ятай, що може статися…

– Ольго! – викрикнув Андрій рішуче. – Не час!

– Так! Не час! – каже Ольга. І враз вона починає чогось плакати. – Андрію, Андрію! – казала вона крізь плач.

– Ольго! Що з тобою! – Ольга лише підбігла до нього, він її міцно обняв і тісно, тісно пригорнув до себе. В кімнаті, в хаосі, у глибокій тиші стояло і горнулось до себе двоє людей.

Цього року велика хвиля морозу охопила всю Европу. З Відня голосили – мінус 28 Цельсія. На Сіцілії випав сніг. У Харкові температура доходила до мінус 30. У багатьох будинках від морозу потріскали водогінні рури. До ЦК партії, до міськуправи, до всіх центральних установ безконечні дзвінки: Давай палива! У лікарнях мерзнуть хворі! У школах діти! У крамницях продавці. Навіть у театрі не хватило палива, актори на пробах не роздягаються і виглядають, мов би в експедиції на північному бігуні. А одного ранку, на початку лютого, по всьому місті згасла електрика, зупинились трамваї, моторошно-темні ночі. Навіть свічок забракло.