Текст книги "Темнота"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 32 страниц)

IV

Країна, що міститься на плянеті між 35 і 77 градусами північної широти і 24-185 східньої довготи, що обіймає простір понад 22 мільйони квадратових кілометрів, що із загальної площі земної кулі (130,8 мільйонів квадратових кілометрів) творить одну шосту частину, з населенням 1930 року 165748400 душ, ця країна є місце своєрідних катастроф гльобального розміру, для спостереження яких ще не винайдено ніяких сейсмографів, ані ніяких конкретно визначених назв. Її історія взагалі густо всіяна темними плямами, але починаючи критичними роками 1914-17, на цей простір насувається особлива темінь, сполучена з такими внутрішніми зривами і вибухами, що їх напевно помічено й на Марсі, якщо там дійсно живуть цивілізовані, розумні істоти.

Найактивніше місце катастроф цього простору – це територія, що лежить між 45–55 градусами північної широти та 23–40 східньої довготи з центральними точками, що їх названо на карті Київ-Харків, а найінтенсивніші роки катастроф – 1917 по 22 і 1928 по 37 нашого двадцятого століття християнської ери.

Оцінюючи наслідки катастроф цифрами людських жертв оптимісти подають цифру 22 мільйони, песимісти натомість підносять її значно вище, доходячи до 28 мільйонів. Так катастрофу з назвою «XV З'їзд ВКПб» 1927 року, знавці оцінюють на 8-10 мільйонів людських жертв. Катастрофу будови одного тільки каналу Онежське озеро – Біле море оцінюють ті ж знавці біля двохсот тисяч жертв у людях. Катастрофа в наслідок атентату на одну людину з назвою Кіров оцінюють також на двісті тисяч… 24 січня 1933 року з Москви до Харкова призначено висланця на ім'я Постишев і вже з початком листопада того ж року та катастрофа дала такий балянс: усунуто з КПбУ 26,400 «націоналістів». З центральних установ міста Харкова усунуто 2,500 «небажаного елементу». З 390 адміністративних районів УРСР усунуто: 237 секретарів районових партійних комітетів, 249 голів районових виконавчих комітетів, 158 голів районових контрольних комісій. З комсомолу УРСР усунуто 13,000 його членів. Уважаючи, що за кожною «усунутою» особою стояло щонайменше два члени її родини, тоді цифри «усунених» подвоюються, а то й потроюються. Як також усі знають, що значить слово «усунений» в перекладі на людську мову.

Цивілізовані народи мають звичку дошукуватись причин землетрусів, вульканів, гураґанів, пошестей, воєн з намірами їх пояснити і відповідно запобігти лихові. Для цього побудовані цілі дослідчі інституції, витрачаються величезні кошти. Так, наприклад, причини діяння вулканів, що можливо за весь час свого існування не спричинили стільки лиха і не забрали стільки жертв, як одна катастрофа з назвою «Жовтнева революція», вивчають тисячі найкращих голів науки по всій земній кулі. Тими справами живо цікавляться, про них пишуть томи праць, їх жахаються і всіма засобами намагаються проти них запобігти.

Катастрофами цього другого порядку вчені голови майже не цікавляться. Викопано яму, вкинуто до неї за одним разом десять тисяч людей, засипано і сказано: вороги народу! І ніякого суду. І приходять опісля вчені голови і починають казати: велика доба! Генії. В ім'я поступу… Гуманізму. Винахідникам цих катастроф пам'ятники. Мощі з них роблять. Мільйони їм кланяються. А жертви? Мовляв, трагічна природа буття. І жертви ті цілком зрозумілі. І чому тоді вчені голови не вважають зрозумілими діяння бациль тифу? Сил гураґану? Чи це, може, не належить до трагічностей буття?

Ольга Морозова, що мешкає в місті Харкові – самому центрі цих темних, незбагнутих катастроф, ніяк не може їх зрозуміти. Вона вже нарешті має все, що їй потрібно: і три кімнати, і кухню, і ванну… І меблі, і одяг, і харчі. Але Ольга Морозова трагічно нещасна.

З кінцем двадцять дев'ятого року її коханого Андрія викликано до Києва. Київська Кіностудія робить з його «Ллють сталь» фільм. У жовтні Ольга на останньому місяці своєї вагітности. У Києві Андрій мешкає у готелі «Континенталь». Він часто пише їй листи і присилає телеграми.

А одного разу Ольга дістає лист такого змісту: «Шановна товаришко! Ви у Харкові і не знаєте зовсім, що ваш чоловік живе в Києві з відомою артисткою Виноградовою». Лист без підпису, рука жіноча. Ольга кидає лист, топче його, намагається його забути, але забути нема сили. Ночами не спить і думає. Хоче їхати до Києва, але не може. Вона ось-ось мусить родити, а до того до неї заходять і заходять знайомі. Шепчуть, що у Києві страшні арешти і те саме буде тут у Харкові. Письменницьку організацію вже тричі розв'язано, замінено іншою і знов розв'язано. У пресі повно доносів, памфлетів, взаємообвинувачень, зречень, каяття. Робиться враження, що в цій країні всі не так вірять, не так працюють, не так ходять, не так їдять. І що всі вороги. Під тиском цих зморливих вістей, Ольга забуває Ірину. Бог з нею. Хай живуть, хай роблять, що хочуть. Головне, щоб його також не забрали. Що було б тоді з нею, з майбутньою дитиною? А тут, як на зло однієї ночі о другій годині на задньому дворі появилося темне авто, у коридорі чути було кроки, а вже ранком стало відомо, що Мироненка забрали. Ніхто про це не говорить, усі мовчать. Другої ночі знов те саме. На цей раз «забрали» Кузьменка. Мовчанка ще гробовіша. Люди зустрічаються, але не зупиняються, не розмовляють. Родини Мироненка і Кузьменка негайно викидають з мешкань і просто на вулицю, під дощ…

Чи можна такими ночами спокійно спати? Радіти життям? Тішитись майбутньою дитиною? Кохати? Ревнувати? Ольга пише Андрієві лист за листом. Це не ті колишні, грайливі, примхливі листи. Це листи повні відчаю і страху. Андрійчику! Коханий! Приїдь скорше! Їй хочеться, щоб він був принаймні тут, коло неї. Там напевно йому заздростять, за ним слідкують, на нього доносять. Але Андрій пише: не можу, кохана, не можу! Ось скінчу працю і приїду. А тут знов лист: «Шановна товаришко! У Києві ходять чутки, що ваш чоловік одружується з Виноградовою». Ольга не може того більше знести, вона на останньому тижні тяжі, але викликає таксі і їде до самого наркома безпеки. Він же її знайомий, хай порадить. Оповідає тому своє горе, але нарком жартує, каже, що журитись не варто, що все буде в порядку, що всі ті чутки «бабські плітки». Ось у Ольги родиться син, і він, нарком, пропонує себе в куми. Зроблять справжні червоні христини.

І все, здавалось, виходить гарно, Ольга вдоволена, але в почекальні до неї підходить міцний, елеґантний добродій в уніформі ҐПУ і:

– Ви Ольга Миколаївна Мороз? Ми не знайомі, але я вас знаю, ви жінка відомого письменника Андрія Мороза, а я звуся Федоров, Сергій Прохорович. Я хочу з вами хвилинку в одній важливій справі говорити. Чи не зволите зайти до мене ось сюди на одну секундочку?

Ольга й не стямилась, як опинилася у вказаній добродієм кімнаті. Вона не знає, у чому справа, але вона знає, що знаходиться в будинку державної безпеки, що той добродій є службовцем і що вона не може йому відмовити. І Ольга без слова входить, її просять сідати, добродій сідає проти неї за столом, говорить він дуже чемно, пропонує їй цигарки, вона відмовляється, закурює сам і починає говорити:

– Я знаю, Ольго Миколаївно, що ваш чоловік знаходиться тепер у Києві і ви за нього турбуєтесь. А тому мені хотілося б вам помогти. Ось що, Ольго Миколаївно, тепер настали у нас досить тяжкі часи, не моїм завданням вам все те пояснювати, але скажу коротко, що ваш чоловік належить до тих елементів, що їх наша революція знищила. Але, Ольго Миколаївно, не хвилюйтесь, а слухайте далі: товариш Сталін особисто відзначив заслуги вашого чоловіка, і це для нас закон. Ваш чоловік у даний момент користується у нас безмежним довір'ям, і нашим завданням є зберегти це довір'я, і навіть його збільшити. Але разом з тим, мушу вам сказати, ми боїмось за нього. Він обертається в товаристві людей, що, на нашу думку, можуть впливати на нього не зовсім корисно. Нашим же завданням зберегти його від таких впливів. Хочемо допомогти йому бути не лише радянським письменником, але і радянським громадянином, що у нас вважається за дуже важливе… А тому нам треба мати його завжди на обліку, мусимо уважно за ним слідкувати завжди мати його на оці. І коли ми будемо бачити його з усіх боків, навіть з тих некорисних, тоді йому не буде загрожувати ніяка небезпека. Ми мусимо, у його ж і у ваших інтересах, знати докладно про нього все, що він робить взагалі, що робить приватно, все, що він навіть думає і все, що торкається його побуту в цілому. Всі ваші відвідини, всі розмови, всі забави, всі гостини. Навіть все, що ви їсте і що п'єте. Повторяю: все це потрібне у ваших власних інтересах! У ваших, повторяю, інтересах. І в інтересах нашого народу. І в інтересах вашого майбутнього сина. І в інтересах всього людства. Кожна одиниця для нас дорога, а особливо така одиниця, як ваш чоловік. І тут ви нам можете багато допомогти. (Ольга робить великі очі). Тут ви, – продовжує добродій, – можете нам допомогти тим, що інформуватимете нас про життя і побут вашого чоловіка. Цим ви допоможете нам, а ми допоможемо вам. Ви нам дасте можливість точно знати про все, що оточує вашого чоловіка, а тим самим зберегти його від різних небезпек, а ми вам обіцяємо вернути негайно його до вас і дати вам можливість постійно мати його під своєю опікою. Ну? Що ви на це скажете, Ольго Миколаївно?

Ольга була приголомшена, очі її широко розширились, її негарне з жовтими плямами лице, побіліло і стало крейдяним, її величезний живіт лежав перед нею, мов гора, і вона зовсім позбавилась можливости говорити. Хвилина великої тиші. У неї заскакують одна за одну думки і не знає, на котрій зупинитися. Знає лише одно: вона не може сказати «Ні». І знаючи це, вона лише шукає якогось окремого слова, щоб сказати «Так», і при тому відтягає з часом. Їй хочеться виграти, щось виграти, бодай одну секунду, виграти. Вона так добре знає, що її пхають до якоїсь страшної прірви і що їй не буде звідти вороття. А добродій сидить, курить, дивиться на неї і чекає. Він зовсім спокійний, він певний, що вона не скаже «Ні», а скаже «Так». І вона сказала:

– Так… Добре… Але прошу вас… Він тепер зайнятий… Він дуже зайнятий з тим фільмом. Не відтягайте його від тієї роботи, аж поки не скінчить. Я вас благаю. А потім я… буду вас інформувати… – Ці останні слова вийшли з неї, ніби вони були з нетесаного каменю і їх треба було витягати з горла з великими болями. Але вона їх все таки висловила і цього було досить. Елеґантний добродій був нею вдоволений, ввічливо з нею попрощався, обіцяв зробити все, що вона собі забажає і покищо нічим не турбуватись.

І після того вона вже не хотіла, щоб Андрій приїжджав, щоб він не приїжджав взагалі. Вона не має права нічого йому сказати про всю цю розмову з тим добродієм. Їй було з особливим підкресленням сказано, що все те «мусить бути лише між нами» і Ольга дуже добре розуміє, що це має значити. І потім знов довгими безсонними ночами до сліз думала про що ж має вона писати їм і як це робити і навіщо воно їм, і головне сама себе винила. Це вона сама добровільно пішла до того осоружного уряду, це вона постійно зверталася до них за різними речами і вони підмітили її слабості. І це напевно вони писали їй ті листи, щоб збаламутити її спокій і викликати до чоловіка недовір'я. А тепер хочуть її втягнути в те їх багно. Писати? Доносити? Це ж осоружно навіть подумати. Їй бридко. Вона перестане себе поважати. Як буде дивитися у вічі чоловікові?

Але Андрій сам приїхав. Приїхав якраз дуже вчасно, ніби відчув, що треба приїхати, хоча Ольга ніколи не писала, коли це має статися. Ольга була якраз в лікарні, Андрій був дуже ніжний, чулий і щасливий. Навіз гостинців, а найпаче зворушило Ольгу те мале, шерстяне убраннячко «для нього». Вона не мала часу, ані гніватись, ані думати про Ірину, ані про все те інше, була вся у своєму материнстві, тішилася, що Андрій тут з нею і що новонароджений хлопчик. І тільки коли дійшло до того, як сина назвати, вона враз посумніла. Пригадала ту пропозицію наркома і мусіла сказати про те Андрієві. Він не сказав нічого, але по всьому було видно, що це йому не подобається. Промовчав. Ольга також мовчить, хоча думка – нема, нема і прорветься: невже він міг її так зраджувати, так обдурювати, так… Ні. Краще про це вже не думати. І Ольга відгонить ті різні бентежні думи і знов щаслива.

А геть пізніше відбулися ті «червоні христини» і був той самий нарком за кума, і були гості, і назвали сина… Октябрином. Було це бажання наркома і всі радісно прийняли його оплесками. Дитину піднесли під портрет Леніна, заспівали «Інтернаціонал», а потім усі пили багато і танцювали під патефон.

І все, здавалось, було гаразд, коли б Ользі не треба писати. Що і як писати? Навіщо писати? Який в тому сенс? І від тієї жури у неї зобракло молока і дитина захворіла. На щастя, до Андрія майже ніхто не заходить, останніми часами до них взагалі мало заходили, а вони самі також не дуже намагалися гостювати. Андрій сидів, працював над новою драмою «Твердий горіх», а згодом його знов викликали до Києва.

Перед його від'їздом Ольга несподівано розплакалась і хлипаючи казала, що можливо було б краще, коли б він взагалі не вертався до неї. Андрій довго допитував, що з нею, вона довго опиралася, а опісля призналася, що їй дуже тяжко чути начебто Андрій живе там десь з іншою… А до того другого не призналася. Тоді Андрій зрозумів, що їй все відомо і сказав, що «та інша» тепер у Москві і що він з нею не лише жити, але навіть не може зустрічатися. А тоді й Андрій щось «признався». Він чув, нібито Ольга часто бувала у наркома, на що Ольга зробила великі очі і зазначила, що він же знає, коли і чого вона там бувала, а до того вона ж була в тяжі. А тоді Андрій висловивсь, що йому казали, нібито вона бувала там і до тяжі. Ольга зовсім зламана, але їй враз приходить до голови думка, чи не були це ті самі інформатори, що інформували і її саму і від цього їй стає легше.

– Андрію, – казала. – Не вір тому! Ніяк не вір тому! У тому криється щось недобре!

– А ти «їм» віриш? – зненацька попередливо питає Андрій. А тоді Ольга:

– Ні! Андрію! Я їм не вірю! Вірю тобі! – але зідхнула при тому, і Андрієві здалося, що вона все таки «вірить».

Одначе Ольга вдоволена, що він від'їхав. І коли, нарешті, прийшов час «писати», вона не писала, а поїхала до того уряду, знайшла того ж добродія, впала на стілець, розплакалась тяжко і випалила:

– Ріжте мене, бийте мене, робіть зо мною що хочете, але я не знаю, що вам писати. У нас ніколи такого не бувало – з діда, прадіда, прапрадіда і ніколи, ніколи в світі, щоб писала жінка на чоловіка; у нас нікого не буває, ми ні про що, крім звичайних речей, не розмовляємо, мій чоловік абсолютно вірний радянській владі і що я можу ще тут сказати?

А тоді той почав дуже докладно розпитувати про Андрія, геть майже від самого дитинства, і Ольга мусіла все до подробиць казати. Було згадано Тетяну і про неї мусіла Ольга оповісти, що знала. І про Водяного, і про напади на хутір, і про оборону. Не могла, ані перечити, ані щось таїти, бо той робив враження, що і так «все знає». А коли Ольга звідти вийшла, голова йшла ходором, була мов би п'яна. І пригадала одну мову Бича, ще тоді, коли той був на висоті. «Вони нас вичавлять, мов тарганів… Нікого з нас не лишать. І не важно – чи будеш «вірним» чи «не вірним». Чим здібнішим будеш, тим скорше тебе задушать». І від цієї згадки Ользі стає моторошно, кудись би тікати, кликати когось на поміч, але нема куди тікати й нема кого кликати.

Одначе Ольга покищо не мусить «їм» писати, переживає лише те, що наговорила, не сміє нічого сказати Андрієві, їй сказали, що є це «сувора державна таємниця», за зраду якої належиться велика кара. Вона мучиться, вона не спить ночами, вона думає…

Згодом усе це трохи минуло й забулося. Андрій знов приїхав. Фільм був готовий і мав успіх. Андрій дістав велику грошову премію. Головну ролю виконала Ірина, виконала добре, але Ользі не сподобалась. Чому він говорив, що, вона в Москві? Але мовчала, навчилась мовчати, хоча терпіла дуже. І аж трохи згодом довідалась, що Ірина дійсно була в Москві, до Києва наїжджала лише зніматись і була там всього три тижні не конче одночасно з Андрієм. Від цього їй трохи відлягло, але знов нова халепа: після процесу Спілки Визволення України, що тягнувся кілька тижнів у залі Оперового театру, в будинку при вулиці Письменників знов стало неспокійно. Щоночі, від другої до четвертої, на подвір'ї гуде мотор, по коридорі ходять люди, в будинку ніби вимерло, а на ранок усі, мов би у воду опущені. Когось із знайомих не стало, котрась із жінок ходить з опухлими від плачу очима, ніхто з нею не розмовляє. Шість таких ночей і кожної з них Ольга сиділа в кухні за занавіскою, а Андрій у своєму кабінеті, вдаючи, що пише. Ольга чекала, пильнувала, тремтіла, а коли це кінчалося, приходила до Андрія і тихенько на вухо казала:

– Йди спати, милий! Поїхали!

Ці години, шорсткі і болючі, зливали їх серця і душі, виповняли їх безмежною відданістю, споювали їх надмірною спрагою жити.

Андрій цієї весни не був так занятий, як зимою, здавалось відкривається якась нова світліша сторінка життя, їздили разом з Ольгою до Канева, пережили безліч цікавих, хвилюючих моментів, коли знов побачили Дніпро, луг, гори, вулиці рідного міста. Іноді здавалося, що вертаються дні минулого, дарма, що все довкруги на очах, ніби під землю, входило, ніби землею проходив якийсь дивовижний мор.

А потім несподіване зникнення Івана. Це навалилось на них, мов би яка змора. Не могли нічого збагнути. Не могли нічого робити. Не могли навіть нічого й нікого питати.

Бич же недавно вернувся з-закордону, дослівно увігнався до Андрія і з люттю оповідав про Европу, що за неї недавно ще розпинався й готов був до неї молитися. Пішов, побачив й зненавидів. Зненавидів усією силою своєю пристрасної натури. Не казав, чому зненавидів, лише побіг до ЦК і написав страшного покаянного листа, що в ньому клявся за все своє потомство, що тільки «країна рад» несе всьому світові дійсну правду, а Европа гниє дослівно і недалеко той час, коли по ній лишиться тільки спомин.

А все ж таки чому він так пристрасно її не злюбив? Що з ним сталося? Чи не той став «Фавст», чи змінились Рим і Венеція, чи не літають через Атлантик Цепеліни? Ні. Все це є, все це стоїть на місці і все це таке, як і було. І не тому Бич зненавидів ту землю, зовсім не тому. Це було літо, коли на Харківських вулицях почали з'являтися дивні істоти, загорнені в землисте ганчір'я. І між ними вже не самі розкуркулені, вороги народу, між ними різні, і старші, і молодші, і чоловіки, і жінки, і діти. У них переважно опухлі ноги і впалі, мов прірва, очі, а діти тільки ростом діти, обличчям вони старці з жовтою, поморщеною шкурою. І хто побував в той час на околицях Харкова, там де малі будиночки в садах, той мав нагоду кожної ночі чути попід вікнами тягучі, безперервні голоси:

– Їїїсти хочу! Їїїїсти! Ой, дайте їїїсти!.. – І це тривало постійно, кожної ночі, і не було тому ради.

І саме в такий час Бич вернувся з тієї «чортової гнилої Европи». Він довший час жив в Бадені біля Відня, у чистому, білому готелі з тінистими алеями каштанів з розцвілими магноліями, йому подавали «віденські ковбаски, віденські котлети, віденське пиво». А на вулицях вітрини барвисті, сяючі, багаті… І блискучі лімузини котяться, і пишні дами в пишних капелюхах… А вечорами ті прокляті саксафони і ті гнучкі талії, що вертяться на кругах. І до Бича при тому лізли всілякі думки, бо в очах його Харків, його рідний Харків з чергами, з общипаними Церобкопами… Ох, ті саксафони, саксафони, насаксафонять вони біди, бути біді, не минути біді…

І вернувшись, Бич покаявся перед партією, але в тому покаянні звучали нотки покаяння взагалі, перед самим собою, перед цілим світом. Він кається, бо йому так личить, це єдиний вихід віруючої людини, коли вона згрішить, коли чує нечисте сумління.

І Бич гасає по Харкову, він буває скрізь, він бачить все, він не може в цей час сидіти, або, як Мороз, замкнутися, або заніміти рибою. Ні. Не так його сотворено. Він бачить біду, намацальну біду, справжню біду. Вона влазить до його нервів, до його мозку, до тілець його крови. Ночами він чує ті тягучі «їїїсти», і від того його мозок туманиться і, здається, він зірветься і на весь світ крикне: Люди! Схаменіться! Що ви робите? То ж ми хотіли не того!

В середині літа Андрій Мороз поїхав на Кавказ, у повітрі пахло новими арештами, Бич надто носився по місті, всі стали надто мовчазними, або надто балакучими. Почали говорити про якісь там котлетки, не то котячі, не то дитячі. Ранками містом їхала валка возів, що підбирала трупи, і все те звозили кудись там…

І так тягнулось літо, осінь, зима, весна і знов літо, і знов осінь, і знов зима. Містом день-денно, ніч-нічно йшли машини, одні підбирали трупів, інші півтрупів. В повітрі понесло трупним диханням… На весні тридцять третього року в будинку письменників на розі вулиць Авіяції і Письменників, лишилось дуже мало письменників. Всіх їх вихапав «чорний ворон», чорними ночами. Ольга Морозова пережила безліч тривожних ночей і вже не тішилася ані тим своїм мешканням, ані тими меблями, з приємністю згадувала колишню свою ванну із залізком для прасування замість кухні. Андрій переважно їздив, а коли бував дома, замикався і писав, а коли хто хотів його бачити, Ольга завжди казала: нема дома. І нарешті двадцять четвертого січня до Харкова прибув з Москви чоловік з назвою Постишев…

А в кінці березня нарком освіти М. О. Скрипник закликав до себе Бича. Останній був ще подібний на людину, але його єство вже було розжерте страшною язвою, що сиділа в його душі. Очі горіли огнем сухітника, пальці були тонкі, білі, загострені…

– Сідайте і мовчіть, – казав Микола Олексійович, подаючи Бичеві стілець і кисет з тютюном. – Знаєте чого я вас покликав? – Бич нічого не відповів. – Я вас покликав, – казав той, – щоб вам сказати, що нас усіх ліквідують… І вас, і мене, і всю ту нашу так звану владу… І всю Україну. Лік-ві-дууують! Зрозуміли? Плян!

Бич сидів, ліва його брова дриґала, очі горіли, кисет з тютюном лежав перед ним на столі, він не курив.

– Ну, і що ж? – казав він. – Ну, і що ж? Нічого. Старший братик. Москва, матушка радімая. Шах і мат… – А помовчавши, додав: – Як можете, Бичу, їдьте на села, придивіться і напишіть. І назвіть свій твір «Окаянна епоха». До речі, наш новий шеф заповів, що для решти письменників десь там на Дніпрі біля Канева розкішну санаторію побудовано, тринадцять кращих їдуть туди, відпочинуть, мовляв, і почнуть писати нову епоху… Коли б мені так двадцять років назад хто сказав: Миколо Олексійовичу! Прокленете самого себе. Я б роздер його на шматки… Так чортячо вірилось в те паскудне діло. А оце недавно голодна баба мені сказала: як можете любити людство майбутнього, коли так ненавидите людство сучасного. Логіка. Дійшли до тридцять третього, а куди далі дійдемо? Логіка ж лишається. Саме сьогодні та ґориля підносить мені список: 300 самих професорів. З мого наркомату 947 осіб, переважно учителів. З кооперації 2,000. Ви розумієте? Та ви їдьте, а як вернетесь, зайдіть знову до мене.

– А як я не поїду, – каже Бич.

– Ні, ви поїдете, ви внесені до списка, і я хочу, щоб ви їхали…

З початком квітня така група письменників в числі чотирнадцяти, дійсно виїхала до санаторії. Наперед в домі письменників відбувся бенкет. Столи гнулись від їжі, пили вино, грала оркестра, говорили промови. Виступав сам Постишев, він казав: «Перед вами нові почесні завдання, допомогти нам викорінити на цій землі дух провінціялізму, що міститься в понятті українського буржуазного націоналізму. Велика культура, яку створив російський народ, мусить стати культурою всіх нас. Розгромивши спротив куркуля, перевівши колективізацію на всі сто процентів, нашим черговим завданням є розгромити силу культурного спротиву українського антирадянського націоналізму. В цьому дусі мусять бути написані ваші майбутні твори».

Письменників везено до санаторії у зовсім окремому вагоні. Не радили виходити на станціях. Не виглядати з вікон. Хтось сказав, що вздовж залізниці багато живих і мертвих трупів. Вони підповзають до потягів і простягають руки. На станціях їх також повно. Інколи до вагонів вривається сморід трупів.

Письменники сиділи на своїх місцях, ніби приковані за ногу, здебільша мовчали, читали, курили. Між ними мовчав, читав і курив (він тепер також курить) Андрій Мороз. Бич сидів коло нього і, не вважаючи на «побажання» не визирати у вікно, він весь час туди дивився. Інколи він одвертався від вікна, бачив кістяки в лахмітті, і не міг на них дивитися. Їхали через Полтаву, Пирятин, Золотоношу. Через Канів їхали возами при смерку, до санаторії добрались уночі.

Під'їжджаючи до цих місць, Андрій багато переживав, але нічим того не виявляв. Санаторія відбудована з колишньої лісничівки Демідова. Проект її відбудови подав ще Іван Мороз, але відбудовували її вже без нього. Андрій був здивований, що весь той будинок, що був зовсім у лісі з прекрасною смерековою алеєю, тепер стоїть майже на голому місці. Ліс ще частинно лишився, але він відступив значно вниз і зовсім змінився. Де ділись його столітні дуби, його, товстюіці липи, тепер це скорше кущі, зарослі. Дивно виглядала і сама санаторія. Її зовнішні стіни руді, спасмужені дощами, дах латаний дошками, бляхою, двері й вікна нефарбовані. Такі ж і сходи, і меблі в середині. Кімнати просторі, вікна високі, стіни білені вапном, на стінах портрети Сталіна, Леніна, Дзержинського, Горького. В головній кімнаті, що править за їдальню, на передній стіні плякат з написом: «Письменник – інженер людських душ. Сталін». Сильно пахне вапном, вогкістю і лісом, що саме прокидається до життя.

Вечір. З-під високої, білої стелі звисає на електричному дроті лямпка на сто ват. Довгий стіл застелений парусиновою скатертиною, на столі тарілки, ножі, виделця, ложки. У великих, череп'яних мисах парує жовта юшка. За столом статечно сидять чотирнадцять «інженерів людських душ». На передньому місці стоїть невідома, з обвітреним обличчям особа, що українською мовою з сильним російським акцентом, говорить:

– Адже, товариші, я маю шану, іменем місцевкому партії, як також іменем управлєнія колгоспу ім. Дзержінского, привітаті вас, як ґастей у будинку цієї прекрасної санаторії, яку збудовано на пропозіцію самова товаріша Сталіна… (Всі голосно плещуть, на гасло: «Великому Сталіну – ура!» – всі встають і кричать ура). Реакційна, царська влада не піклувалася письменником, а українському письменникові взагалі не було місця на землі, але наша радянська, робітнича влада, уділяла і уділяє письменникові багато уваги і огорнула його своєю теплою, батьківською опікою.

Далі промовець перейшов до пояснень обставин, серед яких наші гості будуть перебувати. Пояснив, що санаторія, у якій гості перебувають, належить до радгоспу ім. Дзержинського і являє собою один з найкультурніших пунктів всього радянського союзу. Сам радгосп побудовано під прямим керівництвом товариша Сталіна і він являє собою зразок культурного господарства не лише радянського союзу, але і всього цивілізованого світу. Тут гості знайдуть все, що може їх цікавити з ділянки народнього господарства і аґрокультури… Тому гості не мусять особливо відвідувати дооколишні населені місцевості, а їм вистачить якраз цього радгоспу. Промовець не забув також нагадати, що в цих палацах колись могли розкошувати хіба маґнати та банкіри, а тепер все це віддано до рук найширших народніх мас та трудової інтелігенції… Славою партії, уряду і великому вождеві промовець закінчив своє привітання, всі встали, заплескали, оплески перейшли в овації і після того, всі почали їсти.

Прийняття було гаряче, але жовта юшка зовсім холодна, а принесене волове, тверде м'ясо також, а жолудьова кава «Здоров'я» так само. Єдині булочки були білі, свіжі і смашні.

І вже після вечері, коли гості намірились виходити, щоб подихати свіжим повітрям ночі, безіменний добродій між іншим зазначив, що відходити від санаторії трохи далі не рекомендується, в лісі іноді трапляються інциденти, як також не слід звертати уваги на тих волоцюг, що іноді сюди заблукують… Вони вдають з себе голодних, але не вірте їм. Женіть геть ту сволоту. Ледарі, що не хочуть працювати і воліють вештатись по жебрах…

Ніч була велична, по-весняному міцна, рідко зоряна. Молодий, прозорий місяць, здавалось меншав, то більшав, ніби він гойдається на припоні… Гуртами й поодиноко стояли гості, гомоніли потиху, вслухувалися в темінь ночі, вдихали свіжість весни.

Тут же на подвір'ї вештався старий, сивий дід, видно сторож, і котрийсь з гостей його запитав:

– Діду! А чи видно звідси Дніпро?

– Було видно, тепер ні, – каже дід.

– А то ж чому тепер ні? – питають далі.

– Вежа отам була, – каже дід, – та її зруйнували…

А трохи згодом дідок сам озвався:

– Товаришечки, товаришечки! Йдіть, людоньки, спати. Зачиняємо. Випускаємо собак…

Мила несподіванка, всі здивовані… Друге здивування, коли гості побачили, що п'ятнадцяте місце в їх спальні, що здавалось зайвим, зовсім не зайве, а що на ньому спить та сама особа з вивітреним обличчям.

– Мушу, вибачте, спати з вами, – заявив той. – Нема місця. Ми закінчили цю віллу лише провізорично… Бракує засобів… – Всі прийняли це вибачення з приємністю. Люди розбиралися, вішали де хто міг своє убрання, стільців не було, вішаків не було, столиків не було. Кожний клав своє на своїй валізці, або і просто на підлозі… Говорили потиху про подорож, про весну, про останні вірші Тичини, про якогось орденоносця…

Андрій Мороз ліг дуже скоро, лежав горілиць, напівприкритий, мав заплющені очі, був блідий. Бич увійшов останнім і ліг останнім, зайняв останнє місце, вкрився майже з головою… Згасили велику, одну електричну лямпу, і влилася тьма… Троє великих вікон зарисувались в темноті і було зовсім тихо… І коли розвіялись перші відголоски мови, а очі звикли до темноти, знадвору стало чути собаче гавкання… Собаки гавкали в різних місцях, різними голосами… Іноді вони напівгавкали, напіввили… Під ці звуки гості поволі засипали.

Почався відпочинок. Сонце зійшло живо, так живо, як це воно вміє робити в цей час. В кущах ще безлистих гомоніло птаство. Якась симфонія звучала в тому свисті, у тих переливах, у тих окликах. Це не був гімн, це була радість соняшного променю, переведеного в звуки. Це був спів тих соків, що поставали в землі і поволі обертались в барву, звук і запах. Пристрасна, благословенна соняшна тиша над Дніпром, і хочеться підставити долоню, щоб допомогти сонцю зводитись над простором.

Те ж сонце облило будинок санаторії, цегляні мури барвисто горіли в його проміннях, чотирнадцять років стихії працювали над ними, від чого вони вкрились смугами різних барв, що звисали вділ, мов потороччя. Довкруги не було ще нічого викінченого, купи глини, цегли і вапна лежали в різних місцях, валялось розкидане знаряддя. Андрій Мороз хотів було знайти щось з того, що він тут бачив свого часу, але від того не лишилось ані єдиного маленького знаку. Все змінилось, все прийняло інший вигляд, навіть само місце. Здається, вся та будова якось знялася з колишнього місця і перенеслася на інше… На гірше, на брудніше, на убогіше…