Текст книги "Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 50 страниц)

30

Почувши протяжний дзвін, Верна завмерла.

– Що це?

– Посвята, – сказала Бердін зупиняючись і обертаючись до Верни. Звук дзвону лунав у просторих приміщеннях Народного Палацу, відбиваючись від мармуру і граніту.

Де б не знаходилися люди, всі вони, немов по команді, поверталися і прямували по широкому коридору туди, звідки доносився дзвін. Ніхто не поспішав, але все рухалися в бік згасаючого звуку.

Верна нерозуміючи дивилася на Бердін. – Що?

– Посвята. Ти ж знаєш, що це таке?

– Ти маєш на увазі посвяту лорду Ралу? Це вона?

Бердіна кивнула.

– Дзвін говорить, що настав час Посвяти. – Вона задумливо і пильно дивилася в той бік, куди прямували всі ці люди.

Вони були одягнені в одяг різноманітних кольорів. Верна припустила, що білий одяг із золотою або срібною облямівкою був ознакою тих, хто служив і мешкав у Палаці. Вони і вели себе, як справжні чиновники. Всі службовці в палаці, від старших чиновників до посильних в коротких зелених туніках, носили на одязі шкіряні нашивки із зображенням букви «Р» – знака приналежності до Дому Ралів. Всі спокійно рухалися в бік величезного залу, вітаючись зі знайомими, і деколи обмінюючись з ними кількома словами. Торговці з незліченної кількості дрібних магазинчиків були одягнені в відповідності з їх професією. Серед натовпу можна було розрізнити торговців шкіряними виробами, сріблом, глиняним посудом, кравців, торговців продуктами, тих, хто виконував у палаці різноманітні роботи по ремонту і прибиранню.

У натовпі було безліч людей у простому селянському одязі, купців, дрібних торговців, багато йшли з дружинами, деякі вели дітей. Деяких з них Верна зустрічала на нижніх поверхах Народного Палацу, ці люди щось продавали або купували. Були й такі, хто прийшовши подивитися Палац, і причепурилися, немов для походу в гості. З того, що розповідала Бердіна, Верна знала, що відвідувачі могли зняти кімнати прямо в Палаці, якби захотіли пожити тут подовше. Цілий квартал у Народному Палаці була відведена для тих, хто жив і працював у Палаці.

Більшість людей, одягнених в повсякденний одяг, рухалися спокійно, це було для них звичною щоденною процедурою. Ті, хто причепурившись, прийшли оглянути Палац, намагалися не показувати свого інтересу, але Верна помічала, з якою цікавістю їх широко розкриті очі оглядали все навколо. Відвідувачі, одягнені простіше, рухаючись у натовпі, відкрито роздивлялися красиві приміщення. Величезні статуї, що зображують чоловіків і жінок у гордих позах, були висічені з різноманітного каменю. Вони стояли на полірованих постаментах, над ними немов парили у височині балкони, оброблені чорним гранітом і оніксом медового кольору.

Верна знала, що ця складна система заплутаних переходів, складена з каменів, з'єднаних рідким розчином, була створена самими талановитими майстрами Нового Світу. Будучи аббатисою у Палаці Пророків, вона одного разу змушена була займатися питанням заміни частини мозаїчної підлоги, яка була пошкоджена молодими чарівниками, які навчалися у Палаці. Які в точності події передували цьому пошкодженню, як і імена винуватців, встановити тоді так і не вдалося, але в результаті заклинання пошкодило довгу секцію витончено покладених мармурових плит. Коли уламки плит були прибрані, пошкоджене місце покрили простим непривабливим каменем і життя Палацу Пророків пішло далі своєю чергою. Зазвичай ставлення до хлопчаків і їх витівок у Палаці було поблажливим. Частково це відбувалося зі співчуття до молодих людей, які потрапляли туди проти свого бажання.

Верну завжди дратувало, що винуватці пошкодження так і не були знайдені, тому що подібне ставлення потурало поганому поводженню вихованців. Однак було схоже, що лише їй одній – крім, можливо, ще Річарда, коли він потрапив туди – не приносило задоволення бачити зіпсовану красу. Річард вважав, що хлопчаки зобов'язані були взяти на себе відповідальність за свої дії. Навіть враховуючи, що його тримали там проти його бажання, він не любив і ніколи не допускав подібних безглуздих руйнувань.

Уоррен сприймав навколишнє точно так само, як Річард. Можливо, це була одна з причин, чому вони стали великими друзями. Уоррен завжди був серйозним і дбав про оточуючих. Після втечі Річарда з Палацу Уоррен нагадав Верні, що в якості нової аббатиси вона не повинна більше скаржитися на стан підлоги або поведінку вихованців, він підштовхнув її діяти у відповідності зі своїми переконаннями, оскільки тепер вона – головна і може встановлювати свої правила. А ще може зайнятися ремонтом підлоги.

Коли вона впритул зайнялася цим питанням, виявилося, що серед тих, хто самовпевнено називали себе майстрами, фактично дуже небагато справді були ними. Різниця між тими, хто про роботу говорить і тими, хто дійсно її знає, була видна з першого погляду. Робота перших перетворюється на кошмар, робота останніх – приносить радість оточуючим.

Вона згадувала, як пишалася Уорреном, який був тоді поруч і всіляко намагався допомогти. Як же їй зараз його бракує.

Верна уважно дивилася навколо на пишність Палацу, на складне кам'яне різьблення. Але навіть ця краса навколо не в змозі була схвилювати її. Після смерті Уоррена їй все здавалося блідим, нецікавим, незначним. Саме життя після смерті Уоррена здавалася просто тяжким обов'язком.

Всюди у Палаці зустрічалися патрулі гвардійців. Ці солдати, ймовірно, ніколи навіть не замислювалися, яку кількість людської уяви, майстерності і сил знадобилася для створення такого місця, як Народний Палац. Вони завжди були його частиною, частиною того, що наповнювало його життям, точно так само, як тисячі солдатів до них протягом багатьох сотень років йшли по цих залах, охороняючи їх.

Верна помітила, що деякі з гвардійців рухалися парами, в той час як інші патрулювали великими загонами. М'язисті молоді чоловіки були одягнені в прекрасну уніформу із захисними шкіряними пластинами на плечах і грудях і всі були озброєні щонайменше мечами. Багато хто з гвардійців тримали в руках списи з блискучими металевими наконечниками. Верна помітила ще один тип гвардійців, на яких були чорні рукавички. Ці солдати були озброєні арбалетами, закинутими за плече. На їх поясах висіли зв'язки арбалетних болтів з чорно-червоним оперенням. Очі гвардійців завжди були уважними, спостерігаючи за всім і всіма.

– Здається я пам'ятаю, як Річард згадував щось про посвячення, – сказала Верна. – Але я не думала, що вони все ще роблять його, коли в палаці немає лорда Рала. Особливо тепер, коли лордом Ралом став Річард.

Верна зовсім не хотіла, щоб її слова прозвучали так поблажливо, хоча зрозуміла, як це звучить лише після того, як вимовила їх. Просто Річард був… ну… Річард.

Бердіна скоса глянула на Верну. – Він же Магістр Рал. Наша відданість йому не стає менше від того, що він далеко. Посвячення у палаці проводиться завжди, тут лорд Рал чи ні. І незалежно від того, як ти до нього ставишся, він – справжній лорд Рал. У нас ніколи не було Магістра Рала, якого ми поважали б так, як поважаємо його. І це робить обряд посвячення більш значним, ніж коли-небудь раніше.

Верна змовчала, але кинула на Бердіну вельми красномовний погляд, властивий аббатисі Сестер Світла. Хоча вона все розуміла, але вона була Сестрою Світла, що присвятила себе виконанню волі Творця. Багато років провівши в Палаці Пророків під дією заклинання, яке сповільнювало старіння, вона бачила, що правителі приходять і відходять. Сестри Світла ніколи не схиляли голову перед жодним з них.

Але тут їй довелося нагадати собі, що Палацу Пророків більше не існує, а багато Сестер – рабині Імперського Ордена.

Бердіна підняла руку, вказуючи навколо себе.

– Лорд Рал робить можливим все це. Він дає нам батьківщину. Він – магія проти магії. Під його правлінням ми в безпеці. Колись у минулому наші правителі сприймали Посвяту як демонстрацію рабства, хоча проведення цього обряду насправді є нічим іншим, як актом поваги.

Роздратування Верни ось-ось готове було вирватися назовні. Бердіна говорила не про якогось міфічного вождя, не про якогось мудрого старого короля, йшлося про Річарда. Лісового провідника Річарда.

Слідом за спалахом обурення прийшов сором за такі недобрі думки. Річард завжди боровся за те, що вважав правильним. Він завжди був готовий ризикувати життям за свої благородні переконання. Він був тим, про кого говорило пророцтво. Він був названий Шукачем. Він був лордом Ралом, Несучим Смерть, тим, хто весь світ перевернув догори дном. Через Річарда Верна стала аббатисою, хоча все ще не знала – благословляти чи проклинати його за це.

А ще Річард був їх останньою надією.

– Добре. Але якщо він не поспішить приєднатися до нас, щоб повести армію Д'хари в останню битву, не залишиться нікого, щоб зберігати йому вірність.

Бердіна відвела докірливий погляд і рішуче рушила по коридору, який повертав наліво – туди, звідки доносився звук дзвону. – Ми – сталь проти сталі. Лорд Рал – магія проти магії. Якщо він не разом з армією, то лише тому, що повинен захищати нас усіх від темних магічних сил.

– Простодушна дурниця, – бурмотіла Верна, намагаючись не відставати від Морд-Сіт. – Куди ти? – Гукнула вона Бердіні.

– До Посвячення. Ніхто в Палаці не пропускає Посвяти.

– Бердіна, – загарчала Верна, хапаючи Бердіну за руку, – для цього в нас немає часу.

– Це – Посвята. Вона – частина наших обов'язків перед лордом ралом. Для тебе теж буде розумніше піти до посвяти, і можливо тоді ти заспокоїшся.

Верна застигла посеред величезного залу, ошелешено спостерігаючи, як Морд-Сіт гордо рушила геть. Вона ясно пам'ятала той час, коли узи з Річардом були розірвані. Це було недовго, але коли Річард покинув світ живих, захисні узи лорда Рала втратили свою силу.

У той короткий час, коли узи перестали діяти, Джеган пробрався в сни Верни, щоб заволодіти її розумом. Уоррена він теж захопив. Відчувати, що Сноходець контролює її свідомість, було жахливо, але усвідомлювати, що Уоррен так само безпорадний перед ним було ще гірше. Джеган контролював всі їх думки і вчинки. Вони більше не мали власної волі, підкоряючись тільки бажанням соноходця. Спогад про пекучий біль, яким Джеган мучив Уоррена – і її – несподівано залив очі Верни сльозами.

Швидким рухом вона з силою витерла сльози і поспішила слідом за Бердіною. У них було багато важливих справ, але намагаючись вибратися самотужки з обширного лабіринту Народного Палацу вона тільки даремно втратить час. Морд-Сіт потрібна їй, щоб показати дорогу. Якби Верна могла контролювати свій дар, вона могла б легко знайти правильний шлях, але тут, у палаці, її Хань був практично недієвим. Вона змушена була погодитися з Бердіною і тільки сподівалася, що вони не втратять дорогоцінного часу занадто багато.

Лівий коридор проходив під внутрішнім містком з балюстрадою і перилами, вирізаними з сірого мармуру з білими прожилками. Там, де чотири проходи з'єднувалися, знаходився квадратний зал під відкритим небом. У центрі була водойма, обнесена невисоким парапетом з полірованого сірого граніту. З води трохи збоку від центра стирчав величезний валун. На його вершині був встановлений дзвін, очевидно той самий, який і дзвонив, запрошуючи на Посвячення.

Через відсутній дах в приміщення потрапляв невеликий дощ, краплини якого тривожили гладку поверхню водойми. Верна помітила, що підлога в залі злегка нахилена, очевидно, щоб дощова вода стікала в каналізацію. Мокрі глиняні плити були зайвим підтвердженням того, що приміщення дійсно знаходилося під відкритим небом.

Всі присутні опустилися на коліна, повернувшись у бік каменя у водоймі. Бронзовий дзвін видавав тихий звук.

Похмурий настрій Бердіни випарувалося, коли вона побачила, що Верна йде слідом за нею. Вона посміхнулася щасливою усмішкою і зробила дуже дивну річ. Вона потягнулася і взяла Верну за руку.

– Давай підійдемо ближче до водоймища. Там живуть рибки.

– Рибки?

Посмішка Бердіни стала ширше.

– Так. Я люблю цей майданчик з рибками.

Вони впевнено пробралися між стоячими на колінах людьми і підійшли зовсім близько до води. Крізь шар води Верна розгледіла зграйку помаранчевих рибок. Навколо басейну було стільки людей, що вони ледь знайшли містечко для себе.

– Хіба не чудово? – Запитала Бердіна. В цьому місці вона знову відчувала себе маленькою дівчинкою.

Верна пильно подивилася на молоду жінку. – Це – всього лише рибки.

Бердіна спокійно опустилася на коліна на місці, що звільнилося, коли люди поруч трохи посунулися в сторону. Скосивши очі, Верна могла спостерігати, реакцію оточуючих на Морд-Сіт – від спокійного поваги до відвертого страху. Хоча ніхто з цих людей не був наляканий достатньо, щоб піти геть, їм явно не хотілося перебувати настільки близько від Бердіни. Вони були схвильовані тим, що Морд-Сіт бере участь у посвяченні, немов грішник, що кається, і в будь-який момент очікували кровопролиття.

Бердіна через плече оглянулася на Верну і схилилася вперед, спершись руками на плити підлоги. Цей побіжний погляд сказав Верні, що вона повинна зробити те ж саме. Верна бачила, що охорона спостерігає за нею. Це божевілля, вона ж аббатиса Сестер Світла, радник Річарда, одна з його найближчих друзів.

Але охороні це було невідомо.

Верна відмінно знала, що її сила в Палаці майже пропала. Це було спадкове володіння Дому Ралів. Палац був побудований у формі заклинання, розробленого, щоб збільшити силу господаря палацу і відняти, або хоча б зменшити її в інших.

Верна зітхнула і опустилася на коліна, нахиляючись вперед і спираючись на руки, так само, як інші. Вони були поруч з водоймою, але отвір у даху був того ж розміру, що й басейн, тому дощові краплі падали головним чином у воду, ніжним бризом порушуючи її гладку поверхню. Небагато бризок, які потрапляли на неї були скоріше освіжаючими, враховуючи її настрій.

– Я занадто стара для цього, – пошепки поскаржилася Верна своїй сусідці.

– Аббатиса, ти ж молода, здорова жінка, – дорікнула їй Бердіна.

Верна зітхнула. Марно міркувати, наскільки нерозумно стояти на колінах і висловлювати відданість, яку вона вже не раз доводила сотнею різних способів. Це нерозумно. Це більш ніж нерозумно. І крім того це марна трата часу.

– Магістр Рал веде нас, – вимовив натовп одночасно. Якщо слова звучали не дуже гармонійно, то тільки лише від того, що їх лоби були опущені до підлоги.

– Магістр Рал наставляє нас, – в унісон вимовляли люди.

Бердіна, схиляючись до підлоги, примудрилася все ж кинути полум'яний погляд у бік Верни. Верна закотила очі і нахилилася вперед, майже торкаючись чолом плиток підлоги.

– Магістр Рал захищає нас, – пробурмотіла вона, приєднуючись до посвячення, слова якого вона знала напам'ять і які вже говорила одного разу самому Річарду, приносячи йому присягу. – В сяйві слави твоєї – наша сила. У милосерді твоєму – наш порятунок. В мудрості твоїй – наше смирення. Все наше життя – служіння тобі. Все наше життя належить тобі.

У Верни з'явилася неприємна думка, що судячи по тому, як Річард намагається сховатися від д'харіанської армії – він зовсім не має наміру нікого захищати.

Натовп злагоджено знову почала повторювати слова Посвяти.

– Магістр Рал веде нас. Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї – наша сила. У милосерді твоєму – наш порятунок. В мудрості твоїй – наше смирення. Все наше життя – служіння тобі. Все наше життя належить тобі.

Верна трохи нахилилася до Бердіни і пошепки запитала. – Скільки часу буде тривати Посвята?

Бердіна, що виглядала як справжня Морд-Сіт, немов вистрілила суворим поглядом. Вона не сказала ні слова, та в цьому й не було потреби. Верна впізнала цей погляд. Багато разів вона сама не раз зверхньо дивилася на нових вихованців, які погано себе вели або на молодих чарівників, які проявляли занадто велику впертість. Верна перевела погляд на плитки підлоги, відчуваючи себе червоніючим новачком, і м'яко, в єдиному ритмі з рештою, почала співуче повторювати знайомі слова.

– Магістр Рал веде нас. Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї – наша сила. У милосерді твоєму – наш порятунок. В мудрості твоїй – наше смирення. Все наше життя – служіння тобі. Все наше життя належить тобі.

Голоси людей на майданчику зливалися в єдиний потужний хор, відлуння якого перекочувалось по коридорах Палацу.

Після погляду, яким обдарувала її Бердіна, Верна вважала за краще поки залишити при собі всі заперечення і разом з усіма вимовляла слова Посвяти.

Вона м'яко вимовляла слова, думала про те, що вони означають, і наскільки вірні вони особисто для неї. Річард змінив усе її життя. Верна завжди вважала, що головна, найважливіша місія Сестер Світла полягала в тому, щоб надівши Рада-Хань на шию обдарованого хлопчика, навчити його користуватися своїм даром. Річард зруйнував цю її бездумну віру. Він все змінив і змусив її переосмислити багато чого.

Якби не Річард, Верна ніколи б не зустріла Уоррена, і їх взаємна ніжність ніколи не перетворилася б в любов. Річард дав їй найважливіше з того, що відбувалося з нею в житті.

– Магістр Рал веде нас. Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї – наша сила. У милосерді твоєму – наш порятунок. В мудрості твоїй – наше смирення. Все наше життя – служіння тобі. Все наше життя належить тобі.

Звук безлічі голосів, які вимовляли єдині слова, об'єднався в потужний звук, настільки сильний, що, здавалося, ним був заповнений весь величезний зал.

Верна відчувала себе зовсім самотньою, навіть серед цієї величезної юрби людей, що зібралися в залі. Вона з болем усвідомлювала, наскільки їй тоскно без Уоррена. Вона намагалася вибудувати в душі стіну, за якою можна сховати почуття і думки. Вона немов відгороджувалася цією стіною від оточуючих, сподіваючись, що прихована, загнана в глибину біль вщухне хоч трохи. І раптом зараз раптово, вона була вражена силою свого страждання, своєї туги за Уорреном, силою своєї любові до нього. Він був кращим з того, що дісталося на її долю за довге життя – і тепер він пішов. Від цього безвихідного страждання сльози ринули потоком. Наскільки ж вона самотня!

– Магістр Рал веде нас. Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї – наша сила. У милосерді твоєму – наш порятунок. В мудрості твоїй – наше смирення. Все наше життя – служіння тобі. Все наше життя належить тобі.

Верна ледве стримувала ридання, згадуючи, як в останній раз цілувала Уоррена. Це був найжахливіший момент її життя. Незважаючи на минулий час, все, що сталося, сталося немов вчора. Вона так сумувала, що, здавалося, навіть кістки болять від цієї туги.

– Магістр Рал веде нас. Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї – наша сила. У милосерді твоєму – наш порятунок. В мудрості твоїй – наше смирення. Все наше життя – служіння тобі. Все наше життя належить тобі.

Вона не могла забути його останні слова, звернені до неї:

– Поцілуй мене, – шепотів Уоррен, поки життя залишала його. – І не треба плакати. Незважаючи на такий кінець, ми прожили гарне життя. Поцілуй мене, кохана.

Від болю і туги її нутрощі немов скручувала судома. Її світ був покритий попелом. У ньому не було нічого справжнього. Вона більше не хотіла жити.

– Магістр Рал веде нас. Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї – наша сила. У милосерді твоєму – наш порятунок. В мудрості твоїй – наше смирення. Все наше життя – служіння тобі. Все наше життя належить тобі.

Наскільки ж все було безглуздо. Молодий хлопець, не придатний ні на що, який не мав ніякого уявлення про людські цінності, не приніс користі нікому, включаючи самого себе, убив Уоррена просто так, щоб довести свою відданість Імперському Ордену. Адже за поняттями Ордена, такі люди, як Уоррен, не мали права жити, від них вимагалося лише пожертвувати своє життя на благо людей, подібних його вбивці.

Річард боровся, щоб припинити це безумство. Річард боровся, використовуючи всі засоби, які мав у своєму розпорядженні, щоб зупинити тих, хто ніс світові подібне безглузде звірство. Річард присягнувся довести свою боротьбу до кінця, щоб інші не втрачали своїх улюблених, як втратила Уоррена вона, Верна. Річард насправді розумів її біль.

Верна втягнулася в ритм скандування, дозволяючи словами вільно текти крізь неї. Річард приніс в її життя те, чого їй все життя не вистачало – грунтовність, значення, мета. Посвячення такій людині перестало здаватися богохульством, здавалося, все відбувається абсолютно правильно. У якомусь сенсі, це була присвята самого життя, і все через те, якою людиною був Річард і які цілі він переслідував.

Річард був другом Уоррена. Його першим справжнім другом. Адже це Річард вивів його зі сховищ в сонячне світло, у величезний світ. Уоррен любив Річарда.

М'яке наспівне повторення стало заспокійливим притулком.

Верна відчула теплий промінь сонячного світла, що пробився через хмари. Вона купалася в його ніжному золотом теплі. Це тепло охопило її, просочуючись всередину і зігріваючи душу.

Уоррен хотів би, щоб вона впізнала всю дорогоцінну красу життя, поки це можливо.

У ніжному дотику світла вона відчула умиротворення. Вперше за останній час.

– Магістр Рал веде нас. Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї – наша сила. У милосерді твоєму – наш порятунок. В мудрості твоїй – наше смирення. Все наше життя – служіння тобі. Все наше життя належить тобі.

Поки вона стояла на колінах в теплих променях сонячного світла, м'який потік слів Посвяти заповнював її глибоким спокоєм, безтурботністю, почуттям приналежності до чогось, до цієї пори невідомого. Вона шепотіла слова, дозволяючи їм розганяти гострі осколки болю. Так, стоячи на колінах, схиляючись до плиток підлоги, вкладаючи душу і серце в вимовлені слова, вона відчувала як всякий неспокій покидає її, як вона наповнюється благоговійною і простою радістю життя. Вона співала разом з усіма, вона грілася у ніжному теплі сонячного світла. Вона відчувала себе в теплі і безпеці. Вона відчувала любов.

Це почуття нагадувало те, що вона відчувала в люблячих обіймах Уоррена.

Так співала вона разом з усіма, знову і знову, без пауз, без перепочинку. І непомітно збігав час, і ніщо не мало значення в порівнянні з тим теплим острівцем спокою, яке вона відчувала всередині себе.

Двічі пролунав дзвін – м'яке, ніжне попередження, що Посвячення закінчено, але завжди залишиться з нею.

Верна підняла очі тільки коли відчула на плечі дотик чиєїсь руки. Це була усміхнена Бердіна. Озирнувшись, Верна побачила, що більшість людей вже розійшлося. Лише одна вона все ще стояла на колінах, схилившись до підлоги перед басейном. Бердіна опустилася на коліна біля неї.

– Верна, з тобою все в порядку? – Верна випросталася, не піднімаючись з колін.

– Так… мені було так добре в сонячному світлі.

Бердіна задерла брови. Вона глянула на струмені дощу, що танцювали на поверхні водойми.

– Верна, весь час йшов дощ.

Верна озирнулася навколо і піднялася на ноги. – Але… але ж я відчувала… Я бачила, як мене оточує сонячне світло.

Бердіна легко доторкнулася до Верни. – Я розумію.

– Правда?

Бердіна кивнула й зацікавлено посміхнулася. – Посвята дає можливість переглянути своє життя, іноді це приносить душевний спокій. Можливо той, хто тебе любив, прийшов, щоб полегшити твій біль.

Верна не могла відвести очей від м'якої усмішки на обличчі Морд-Сіт. – З тобою теж таке бувало?

Бердіна сковтнула і кивнула головою. Відповідь дали її очі, наповнені слізьми.